Україна Модерна

// Владислав Гриневич

 

В Росії носієм імперської ментальності традиційно виступала творча інтелігенція. Наразі серед цієї соціальної групи  є чимало неофітів, які заповнили ідеологічний вакуум, що виник у їхніх головах, новомодними ідеями «Русского мира». Однак ревна діяльність цієї інтелігенції на службі у влади може становити справжню небезпеку для суспільства. Цікаве підтвердження цієї думки можна знайти у статті Олександра Ситина – доктора історичних наук, колишнього провідного наукового співробітника Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД), в якому він пропрацював більше10 років[1]. Діяльність цього, малопомітного на перший погляд закладу, є, свого роду, індикатором рівня «українознавчих студій» в Росії.

З 2009 р. цей інститут, який обслуговував Службу Зовнішньої Розвідки Росії, почав працювати для Адміністрації Президента РФ. РІСД очолив далекий від академічної науки відставний генерал-лейтенант КГБ Леонід Решетников, котрий після «воцерковлення» захопився крайніми формами Білого руху, Білою православною ідеєю, духовним і територіальним відродженням Імперії. «Поступово в Інституті з'явилися нові люди, – розповідає Олександр Ситин, – які відрощують бороди і старанно намагаються копіювати почерпнуті з совєтських фільмів, на зразок «Адьютанта його превосходительства», манери білогвардійських офіцерів, публічно демонструють свою православну воцерковленість розвішуванням ікон над робочим комп'ютером та «истово осеняющие себя крестным знамением» над тарілкою супу в інститутській їдальні. Ті, які працювали раніше, теж переймали цю манеру, заявляючи у відповідь на мої кпини, що «при колишньому режимі» вони ретельно приховували свої православно-імперські білогвардійські погляди»[2].

Для «дослідження» проблем Білого руху і подолання «фальсифікації російської історії» в інституті було створено Центр гуманітарних досліджень». Прикметно, що керівники цього центру разом із директором РІСД підписали у листопаді 2013 р.звернення до Президента із закликом закріпити в Конституції особливу роль православ'я. Центр дослідження проблем країн ближнього зарубіжжя очолює Тамара Гузенкова, яка з кінця 1990-х перекваліфікувалася на українську проблематику (дисертація по Верховній Раді) та із завзяттям політбійця взялася за  розвінчання «українських міфів». Її кваліфікаційний рівень можна побачити з добірки штампів, що їх «провідний вітчизняний українозвавець»[3]насаджує в своєму інституті: «Ніякої України – тільки Малоросія», «українська державність – це блеф і failed state», «результат злочинного руйнування більшовиками Російської імперії», «українська мова штучно створена австрійцями та поляками з метою руйнування російської єдності», «консолідація постсовєтського простору на основі територіального та духовного відродження ...» і т.п. Як засвідчує Олександр Ситин «по суті, керівництво інституту є втіленням  антиукраїнства, природа якого полягала не в тому, щоб в Україні існувало російське культурне середовище і допускалося вживання російської мови, а в тому, щоб у ній не було нічого українського, за винятком, можливо, Львівської та Тернопільської областей[4].

Антиукраїнство у стінах РІСІ, за словами її колишнього співробітника,  поєднано з крайнім, вельми емоційним антизахідництвом. Його основою є твердження про те, що в центрі европейської  системи цінностей перебуває людина, а російської – Бог, відповідно в европейської та російської цивілізацій протилежні історичні місії.  Додаткове емоційне забарвлення цим інспіраціям надають граничний антисемітизм і гомофобія. Як розповідає О.Ситин, Л.Решетніков на одній з конференцій заявив, що народи Іраку, в недалекому минулому Сербії, а нині ДНР/ЛНР б'ються і вмирають за те, щоб не жити за гомосексуальними (вираз пом'якшено) західними стандартами і лекалами. (Згадаємо, що схожа лячна риторика звучала з вуст прем’єра М. Азарова у виступах на Антимайдані. Після втечі до Австрії, де мешкає і має бізнес син регіонала, його гомофобія стала об’єктом численних глузувань у ЗМІ, щодо «небезпеки» для самого колишнього прем’єра надто «близьких контактів» із західним світом.)

Отже, які ж експертні оцінки міг надавати владі цей інститут. Олександр Ситин розповідає, що під час «торговельної війни» Росії і України напередодні Вільнюського саміту в Адміністрацію Президента РФ надсилали записки та огляди, в яких стверджували, що український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний до Росії, що «незначні західні віяння» мають марґінальний характер і спричинені  купкою профашистських вихідців з Західної України – тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії, володіють відмінним від більшості соціокультурним кодом. Переважна ж більшість українців зберігає пам'ять про спільну історію, Велику вітчизняну війну, мріє про відродження загального державного існування Імперії / СРСР. Все, що так чи інакше свідчило про протилежне, приписувалося діяльності НКО, що фінансуються Держдепом США, Брюсселем, Варшавою та Вільнюсом. У записках, написаних або відредагованих Т.Гузенковою, звучали заклики максимально натиснути на В.Януковича шляхом паливно-енергетичного і торгового шантажу, домогтися від нього відмови від підписання Вільнюського прелімінарію і забезпечити евразійську інтеграцію України[5].

Московські експерти не  писали про ймовірність появи Майдану: вони не могли його ні спрогнозувати, ні передбачити. «Відомо, що мистецтво аналітика, також як і дипломата, – іронізує Олександр Ситин, – полягає в тому, щоб спрогнозувати розвиток подій, а потім пояснити, чому все сталося з точністю до навпаки. У російських аналітиків є два універсальних, які їх ніколи не підводять, пояснення, хоча ті й не кореспондують між собою – підступи фашистів та інтриги Держдепу / ЦРУ / світових лаштунків. Саме ці пояснення було покладено в основу оцінок Правого сектора (фашизм) і того безумовного національного піднесення в Україні, для якого Майдан (світові лаштунки) став лише початком».

Останні роки РІСД був центром всіх антиукраїнських сил.Частим гостем на інститутських заходах став І. Гіркін (Стрелков), якого Л.Решетніков неодноразово публічно називав своїм другом. А так звані«українські експерти», звинувачуючи вітчизняних колег у «грантоїдстві», самі годувалися з рук адміністрації РІСД (очевидно за свої українофобські праці).  І, як зазначає Ситин, досить непогано. Серед таких він особливо виділяє протеже міністра освіти і науки Дмитра Табачника  - Ростислава Іщенка – слабкого науковця, але людину з «правильною» політичною орієнтацією.  

Роль РІСД у провокуванні конфлікту в Україні важко переоцінити. Саме цей інститут підбурював до анексії Криму та обґрунтував її ідеологічно на кшталт того, як хоче народ Криму приєднатися до РФ, як він побоюється українізації, заборони російської мови і витіснення православ'я уніатством. «Очевидно, що результати кримського референдуму, – наголошує О.Ситин, – зумовлені значним відсотком пенсіонерів, у яких в разі приєднання до Росії пенсія в абсолютному обрахунку одразу зростає в кілька разів, і прикладом є  високі, навіть за російськими мірками, зарплати військових Чорноморського флоту. Зрозуміло, що будь-який альтернативний рух (кримські татари) або опір українських силових структур легко блокується за рахунок контингентів, дислокованих у Севастополі на базі Чорноморського флоту. Те, що ви зараз читаєте – це не моя аналітика post factum, це виклад загальної тональності без перебільшення величезного числа записок, які йшли з надр РІСД у всі державні інстанції РФ напередодні кримської анексії. Т.Гузенкова заявила, що Центр переходить на воєнний стан і «продукція» повинна  бути збільшена в рази»[6].

Суть експертних оцінок, які РІСД направляв напередодні і в період українського конфлікту до Адміністрації Президента, згідно О.Ситина, зводилися до наступного:

– Держави пострадянського простору не є повноцінними суб'єктами міжнародних відносин. Сам факт їх появи на світовій політичній мапі та подальшого існування не більше, ніж результат російських катастроф 1917 і 1991 рр., спровокованих ворогами Росії на чолі з США. Їх суверенітет – явище тимчасове, не варте серйозного до себе ставлення, отаке історичне непорозуміння, яке підлягає виправленню в рамках відродження Імперії.

– Захід – слабкий, боязкий, жадібний і заради нафти й газу проковтне анексію Криму і війну на Донбасі так, як  проковтнув у 2008 р. військові дії в Абхазії та Південній Осетії;

– Масові настрої на Сході, в тому числі в Харкові і Маріуполі, спрямовані на возз'єднання з Росією;

– Шляхом створення альтернативної експертно-громадської думки і опори на співробітників спецслужб України, а тепер і Білорусі (адже в будь-якому випадку для російських інтеграторів на черзі саме вона) можна створювати потужний проросійський рух, здатний не тільки впливати на громадську думку, а й змінювати політику і керівництво цих країн в потрібному Росії напрямку;

– Україна – квазідержава, а українці – квазі-народ, нездатний до реалізації історико-політичної ролі. Тільки росіяни – єдиний державотворчий народ на пострадянському просторі, отже, єдиною формою політичного існування цього простору може бути тільки Російська імперія. Будь-яка думка про те, що конфлікт всередині України, як і російсько-українське протистояння,  є по суті формою громадянської війни між прихильниками і противниками відродження російської імперської державності (СРСР) одразу відкидалася;

– Крим прекрасно і економічно безболісно увійде до складу РФ;

– Нафтогазовий кран, поряд з ядерною кнопкою і особливо з православною духовністю, створить для Росії такий потужний потенціал, котрий дозволить їй вести успішну боротьбу за  статус глобального центру сили (і протистояти в цій боротьбі США). Зокрема, про неспроможність сланцевого проекту як альтернативи російської паливної монополії багато писав Ю.Глущенко[7].

Врешті-решт, суть не в тому, чи ці експертні оцінки були вірні чи хибні. Суть у тому, що російський гуманітарний інститут, який обслуговує владу, квазі-науково обґрунтовував її і без того імперіалістичну та експансіоністську діяльність. Можна погодитися з Олександром Ситиним, що важко з певністю сказати, формували ці записки концепцію Кремля щодо України, або лише зміцнювали її, вписуючись в систему апріорно прийнятих рішень. Очевидним є тільки практично повний збіг змісту матеріалів РІСД і реальних кроків керівництва РФ у сфері зовнішньої політики.

 



[3] Більше відома своєю книжкою про Ю.Тимошенко. Антропология власти. Юлия Тимошенко. – М., 2010 р., яку О.Ситин називає «пасквілем», а також дослідженнями українських підручників та патріотичних статей на кшталт: «Украина: разрыв с наследием великой победы // Итоги второй мировой. Покушение на Великую Победу. – М., 2005. – С. 255–270 тощо.

[5] Там само.

[6] Там само.

[7] Там само.

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!