Міф «Великої Вітчизняної війни»: «духовна скрепа» російської ідентичності

09.05.2016
9 хв читання

Після розпаду СССР широковживаною стала фраза, що Перемога у Великій вітчизняній війні (далі – Ввв) була єдиною позитивною подією, яка від нього залишилася. Глибинне підґрунтя такого мислення закорінено в імперській міфотворчості. На тлі «геополітичної катастрофи» саме цей міф акумулював у собі всі ті цінності, якими завжди пишалися в СССР: перемога над Заходом (Німеччиною), відвоювання нових територій і розширення зон впливу на пів-Європи («і за ціною не постояли»), врешті, перетворення Росії у надімперію – «тоді нас всі боялися!». Не випадково, що у списку найважливіших подій, які визначили долю Росії в ХХ столітті, перемогу у Ввв у 1990-х рр. назвали 78% опитаних[1].

У сучасній кремлівській політиці пам’яті Ввв та перемога у ній лишається ключовим міфом та змістовим осердям для творення нової російської ідентичності. Її утвердження запрограмовано у вимірі винятково переможної, героїко-патріотичної, «звитяжої», позитивно-наснаженої історії. В ній нема місця поразкам та згадкам про злочини, вчинені совєтським керівництвом проти свого та інших народів. Тож, крім тріумфу сталінської імперії, цей міф має свій зворотній, тіньовий бік. За фанфарами перемоги продовжують ховатися непарадні, часом ганебні і злочинні речі здатні його підважити. Це унеможливлює пояснення причин і ходу війни, аналіз дій сталінського керівництва, природи тоталітарного режиму, який був безпосереднім винуватцем підготовки і розв’язання Другої світової війни і несе за це свою частку відповідальності. 

Соціолог Лев Гудков вважає, що в Росії старий сталінський міф ще й досі не зазнав суттєвих змін. Перемога у війні підпорядкована легітимації совєтсього тоталітарного режиму та, заднім числом, виправдовує «витрати» совєтської історії – форсовану військово-промислову модернізацію, репресії, голод, злидні, масову загибель людей після колективізації, створюючи безальтернативну версію минулого. Нової інтерпретації цих подій, таких значущих для долі країни, не створено, і на це немає ради[2].

Через те, що в Росії не відбулося ані перезавантаження, ані раціоналізації пам’яті війни, цей міф продовжує залишатися символом минулої величі держави і засобом патріотичної мобілізації та колективної солідарності із сучасною владою, як це й було за часів СРСР.Така  невідрефлектованість пам’яті несе у собі небезпеку: на тлі зростання символічної ваги Перемоги відновлюється авторитет її «творця» генералісимуса Сталіна. Після приходу В.Путіна до влади позитивні оцінки ролі Сталіна з 1998 року до 2003 року зросли з 19% до 53%. На запитання: «Якби Сталін був живий і обирався на пост президента Росії, ви проголосували б за нього чи ні?» – 26-27% жителів Росії відповіли: так, проголосували б. А у 2005 р. 29% висловилися за спорудження пам’ятнику Сталіну (37% проти)[3]. За останніми опитуваннями проведеного “Левада-Центром” більше половини росіян (52%) в 2015 году вважають, що він зіграв позитивну роль у житті країни. І це є максимальний рейтинг Сталіна за всі останні роки[4].

На цьому тлі все менше  згадують про жертв сталінських репресій, адже міф Ввв погано сполучається із засудженням злочинів тоталітаризму. Розпочата за часів Б.Єльцина боротьба з наслідками сталінізму потихеньку притлумилась. Красномовним прикладом цього може слугувати доля одного із символів старої епохи – пам’ятника Ф.Дзержинському – ідеолога червоного терору, жорстокого карателя, засновника таємної поліції Леніна – ВЧК. У 1991 р. пам’ятник демонтували з Луб’янської площі, а у 2014 р. – знову повернуть на старе місце. (За це проголосувало 45% москвичів). На відновлення пам’ятника уряд Москви виділив 25 млн. руб[5].

Також у вересні 2014 року В.Путін вернув назву Дзержинської дивізії Внутрішніх військ, (що дислокується в підмосковній Балашисі), з  таким формулюванням: «на прохання ветеранів дивізії… для відновлення історичної справедливості». Зазначимо, що це ім’я дивізія носила з моменту смерті «Залізного Фелікса» в 1926 році до 1994 року, коли Б.Єльцин скасував цей «титул». Тепер повна назва дивізії звучить «осучаснено»: окрема Орденів Леніна і Жовтневої Революції Червонопрапорна мотострілецька дивізія особливого призначення внутрішніх військ МВС РФ імені Ф.Е.Дзержинського[6].

Годі й казати, що на державному рівні збереження і поширення пам’яті про ГУЛАГ, хоча поки-що не заборонено, але й не вітається владою. А правозахисну організацію «Меморіал», котра досліджує політичні репресії в СССР, хочуть примусити визнати себе «іноземним агентом» тощо[7]. В березні 2015 року некомерційна організація «Меморіальний центр історії політичних репресій «Пермь-36» заявила про припинення діяльності та початок процедури самоліквідації: «не маючи можливостей для виконання статутних завдань і розуміючи безперспективність подальших переговорів», – йдеться в повідомленні Правління АНО «Перм-36»[8].

Меморіальний музей «Пермь-36» засновано в 1996 році на місці закритої у 1988 р. виправно-трудової колонії на Уралі. Це – єдиний вцілілий табір, побудований за часів сталінського терору, який майже не змінився з тих часів: на 14 тис. квадратних метрів за парканами і колючим дротом розташовано 20 бараків. За часи сталінських репресій більше 3-х тисяч політичних в’язнів пройшли через цей табір, у період «застою» Леоніда Брежнєва – ще близько тисячі. Основний контингент становили націоналісти з України і Прибалтики, так звані бандерівці та лісові брати[9].

Проблеми з владою в музею почалися ще в 2013 році – у другу путінську каденцію, коли на державному рівні посилились процеси «покращення історії». В результаті колишній губернатор Пермського краю Олег Чиркунов (який спробував перетворити «Перм-36» в «галерею сучасного мистецтва світового класу»), був звільнений. Йому на зміну прийшов «відданий Путіну» Віктор Басаргін. Фінансування музею[10] відразу було зменшено. Всі спроби переговорів з адміністрацією Пермського краю про збереження музею ГУЛАГу, «як справжнього музею історії політичних репресій в СРСР і як унікального історичного пам’ятника, виявилися безрезультатними». З початку 2014 р. музей знаходився під загрозою закриття. Крайовий уряд припинив платити за рахунками установи, отже,зросла  заборгованість  за комунальні послуги. Навесні 2014 р. через борги  в музеї відключили  воду і електрику. У травні 2014 р.  звільнили директорку «Пермі-36» Тетяну Курсину. Тоді ж музей перереєстрували з бюджетної державної установи в автономну державну установу культури. В червні ще більше скоротили фінансування і призупинили екскурсії. Роберт Латипов, керівник місцевого відділення правозахисної організації «Меморіал», почав збір підписів для «порятунку музею». Комуністична партія, в свою чергу, звинуватила музей в «пропаганді фашизму». Як пише оглядач Breitbart Мері Честейн, незважаючи на те, що петиція комуністів зібрала менше підписів, ніж петиція «Меморіалу», влада підтримала противників музею, зокрема ще й тому, що в таборі відбували ув’язнення «українські та литовські націоналісти, які боролися проти СССР»[11].

Останній директор «Пермі-36» Віктор Шмиров вважає це суто політичною справою і пояснив кореспондентові Бі-бі-сі, як змінилася концепція музею з приходом нового керівництва. «Меморіал не зникне, але музей захопили люди, яких призначила нова влада, і повністю змінили його. Тепер це музей про табірну систему, але не про політичних ув’язнених. Вони не говорять про репресії або про Сталіна”, – каже Шмиров. На його погляд, музей стане іншим і втратить своє значення[12].

Нещодавно з’явилися повідомлення, що перша виставка після переходу музею під контроль держави буде присвячена засобам охорони та способам утримання ув’язнених. Таким чином музей історії політичних репресій «Пермь-36» може перетворитися на музей співробітників ГУЛАГу. Про це у березні 2015 р. повідомив порталу «Грані.ру» член правління міжнародного товариства «Меморіал» Олександр Каліха[13].

В той час, як музей ГУЛАГу закривають, стало відомо, що у Санкт-Петербурзі буде відкрито музей, який «прославляє російські війська, що ведуть боротьбу на Україні». Як повідомляє автор матеріалу Breitbart, лідери ополченців нещодавно заявили про відкриття «музею Новоросії». Очікувалось, що подія відбудеться 9 травня. За словами М.Честейн, музей буде присвячено «подвигам проросійських сепаратистів на сході України». Як заявив автор ідеї Герман Владимиров, мета музею полягатиме в тому, щоб «пояснити нашому поколінню, які наслідки може мати братовбивча війна». У свою чергу, депутат законодавчих зборів Санкт-Петербурга Борис Вишневський, коментуючи плани ополченців, заявив, що «створення музею» неіснуючої «Новоросії  тільки підкине дров в цю війну»[14].

У посттоталітарних країнах, узагальнені символи і репрезентації важливі з огляду на те, що можуть перешкодити забуванню та сприяють передачі суб’єктивних переживань в колективну пам’ять. Зносячи пам’ятники винним і будуючи меморіали їхнім жертвам, держава і суспільство відкидають свою спадкоємність зі злочинним минулим. Особливість російської політики пам’яті полягає у тому, що в ній трагічні події совєтської історії не знайшли адекватного символу репрезентації. Інтегруючи «позитивну спадщину СССР», Росія не хоче брати на себе відповідальності за злочини комуністичної системи. У той час як офіційна історична пам’ять і наратив не схильні давати об’єктивну оцінку совєтському періоду, російське суспільство в цілому також не готове помістити у осередок своєї колективній пам’яті сталінські злочини. Таким шляхом пішла Німеччина після Другої світової війни засудивши спадщину націонал-соціалізму. Так, Німеччина програла війну, але виграла битву за пам’ять. Натомість небажання російського суспільства визнати власну відповідальність за злочини тоталітаризму неминуче призводить до його солідарності із недемократичною владою.

Проявом імперської свідомості можна вважати й те, що лаври переможців у Ввв росіяни не бажають ділити з ким би то не було. Згідно з дослідженнями 2003 року 67% респондентів вважають, що СССР міг би перемогти в цій війні і без допомоги союзників[15]. А вже 16 грудня 2010 р. тодішній прем’єр Росії В.Путін під час спілкування з росіянами у прямому ефірі заявив: «Я дозволю з Вами не погодитися, коли Ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому, що ми країна переможців»[16].

З цього приводу недавно стався дипломатичний конфлікт у Польщі. Міністр закордонних справ цієї країни Гжегож Схетина, відповідаючи на  критичні зауваги з приводу того, що Польща нібито не запросила на 70-ту річницю звільнення концтабору «Аушвіц-Біркенау» президента РФ Владіміра Путіна, сказав в ефірі Польського радіо, що табір смерті в Освєнцімі звільнили українці – солдати Першого Українського фронту, – і власне вони відчиняли брами концтабору. У відповідь МЗС Росії звинуватило Варшаву у блюзнірстві, цинізмі й «історичному вандалізмі», адже, мовляв, у совєтському війську були представники різних народів. А голова думського комітету з міжнародних справ Олексій Пушков заявив, що українці визволяли Европу в складі совєтських військ разом із росіянами і виокремити їх звідти може тільки Схетина. Офіційні заяви пролунали на фоні нагнітання істерики у провладних мас-медіа Росії: мовляв, у Червоній армії взагалі було лише 16% українців, натомість дві третини росіян. 

Насправді не лише Схетина, але й автор цих рядків може компетентно визначити кількість українців, які воювали  в Червоній армії, бо цій проблемі була присвячена його перша кандидатська дисертація. В Діючій Червоній армії (частинах та з’єднаннях 60-ї армії, що звільнила Освєнцім), після проведеної в Україні мобілізації було понад 50% українців, але справа не в цьому, і не в тому, хто відкрив брами. Як слушно зауважив Схетина в ефірі Radio ZET, головною метою його попереднього виступу було наголосити, що Росія безпідставно прагне приписати собі перемогу над нацизмом, бо в Червоній армії воювали не тільки росіяни[17].

У виступі з нагоди 70-ї річниці звільнення концтабору Аушвіц-Біркенау в Освєнцімі, Президент України Петро Порошенко закликав весь світ «єдиним фронтом протистояти новому імперському божевіллю, новим претензіям на панування в Европі». Він також закликав не допустити повторення трагічних подій. «Не стану проводити очевидні й явні паралелі між тим, що відбувалося в Европі в тридцятих роках минулого століття, і тим, що коїться тепер. Загроза континентальної війни тепер велика, як ніколи. Хай ніхто навіть і не сумнівається: амбіції та апетити агресора перевершують розміри України», – заявив він. «У сімдесятий рік перемоги над нацизмом, в яку українці зробили колосальний внесок; в рік сорокаліття Гельсінського заключного акту, моя країна вступила в умовах російської агресії і грубого порушення норм міжнародного права», – сказав П.Порошенко[18].

З совєтських часів у пам’яті про війну також збереглися елементи «місіонерства» та антизахідництва: «ми врятували Европу від фашизму»,  «перемогли противника, перед яким не встояв ніхто з найрозвиненіших і найбагатших, благополучних, «цивілізованих» народів Европи». До всього цього наразі додано нове антиамериканське гасло: «Дійшли до Берліну – дійдемо до Вашингтону!».

Сучасна російська пропаганда намагається нав’язати світу думку, що вона знов захищає Европу тепер вже від «українського фашизму» (хоча для внутрішнього споживача мова йде про боротьбу із США за «братів українців» – частину «Русского мира».)

Ставлення до Ввв посутньо відрізняється в Росії та Україні. Від 1991 р. в Україні перманентно велися дебати про доцільність як збереження самої назви «Велика вітчизняна війна», (котру не сприймала певна частина населення), так і святкування дня Перемоги, проблем висвітлення війни на сторінках  підручників,  меморіалізації тощо[19].

Вже за часів президента П.Порошенка у 2014 р. в Україні день перемоги вперше відзначався 8-9 травня, як у Европі, і цей захід було організовано як день поминання та пам’яті за загиблими, матеріальними руйнуваннями – про жахи війни назагал.

Для Росії це насамперед торжество Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Це головне свято країни, а його символи – совєтська червона зірка (емблема комунізму і Червоної армії) та віднедавна георгіївська стрічка. Остання об’єднує в собі символіку царської та совєтської імперій, яку кремлівські лідери почали експортувати на постсовєтський простір як один із символів «Русского мира» (з 2005 р.). 

Тож не випадково, що міф Ввв опинився на передньому фронті війни пам’ятей (ідентичностей та моральних, політичних і культурних цінностей) між Україною і Росією, а згодом потрапив в осереддя конфліктів – спочатку протистояння на Майдані у Києві, а згодом війни на Донбасі. 



[2]Там само.

[3] Там само.

[7] «Мемориал» объявил бойкот закону об «иностранных агентах»

[19] Див.: Гриневич В.Міт війни і війна мітів // Критика. – 2005. – №5. – С. 2-8. Гриневич В.Війна за війну // Критика. – №6. – 2012. – С. 19-23; Гриневич В.Політика пам’яті Другої світової війни в Україні : у пошуках ідентичності та консолідації Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАНУ. – 2011. – № 4 (54) – 416 с.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss