Україна Модерна

Дискусії про Євромайдан

Опубліковано 24.02.2016

// Ярослав Грицак

Довго не писав для вебсайту «України модерною». Виною  - але не виправданням -  є нефортунне поєднання  моєї слабкої зорганізованості з щоденною рутиною. Окрім того, у минулому році дуже багато їздив з виступами закордон  й Україною, плюс перші три місяці був зайнятий виборами голови антикорупційного бюро  і т.д. Іншими словами, було про що писати – але не було коли. Але все-таки щось вряди-годи писати таки вдавалося. Тут спробую коротко підсумувати.

Більшість з того, що писав, було повʼязано з Євромайданом і війною. Найголовнішим моїм текстом був  «Ignorance is power” [1] У цьому тексті я пробував арґументувати таке: наголос  на ідентичностях  ( у першу чергу на питаннях мови й історичної памяті)  мало або майже нічого не пояснює про те, що сталося в Україні. Бо в центрі українських подій лежить конфлікт цінностей,  а не ідентичностей. У  свою чергу цей конфлікт відображає різні розуміння того, як і чи взагалі треба модернізувати пост-радянський простір. На щастя для нас, українців, Путін і його аналітики цього не розуміли. Вони далі мислять у гантінґтонських категоріях України як «розколотої країни» (чи «двох Україн», україномовної  і російськомовної), і вважають, що головний конфлікт в Україні – навколо ідентичностей. Таким чином їхнє незнання стало нашою силою.

Свій текст я написав для спеціального номеру Ab Imperio, який вийшов ще наприкінці 2014 р. На початку 2015 р. мені подзвонили з російської служби BBC, повідомивши, що на їхньому сайті появилася критика на цей текст , і запропонували мені написати відповідь. По телефону я не розчув прізвище мого критика. Мені почулося, що мова йде про Андрія Зубова, одного з небагатьох істориків, який наважився кинути виклик Путіну .  Я прочитав текст. Критика була не те що слабка (товариш виразно «не ловив мишей” і нічого не знав про World Values Survey) - вона була ще й образливою, бо зводилася до аргументу ad hominem: мовляв, мій спосіб мислення віддає мазохізом, що не дивно, оскільки я походжу з міста, де народився Мазох.

Я старався відповісти ввічливо, бо, по-перше, так і треба відповідати, а, по-друге, з поваги до Зубова. Виявилося, однак, що автором був не Зубов, а всього-навсього Владислав Зубок[2], і ситуація вийшла майже як у тому радянському мультфільмі «Думал, (что) мужчина -  что за чертовщина!». BBC надрукувало фрагмент моєї відповіді (див. нижче після тексту Зубка) – натомість «Ab Imperio» надрукувало її повністю.

Повертаючися до номеру Ab Imperio про Євромайдан: на мою думку, він є і залишається одним з найсильніших матеріалів, які появилися за останні два роки про Україну. Звісно, не через те, що там є моя стаття – а головно через інші статті, у першу чергу: Іллі Герасимова (передрукованій в «Україні модерній» ) та Сергія Жука.  У кожному випадку, Ab Imperio започаткував певний науковий дискурс про Євромайдан – дискурс, з яким я солідаризуюся.

Наприкінці 2015 р. американський журнал Kritika надрукував подібну дискусію. Однак сама ідея дискусії – показати,  як історія вплинула на українську кризу – так і сам добір авторів , знаних як критиків українського націоналізм (Іван–Павло Химка, Олексій Міллер та  ін.) – позиціонувала її як альтернативу до Ab Imperio. Редакторам журналу йшлося про не більше і не менше а про «подати читачам набір аналітичних і концептуальних інструментів, як думати про сучасні події» .

Я не читав матеріали цієї дискусії – вони доступні лише тих, хто підписався на цей журнал. Однак я прочитав статтю Андрія Заярнюка з детальним аналізом цих матеріалів. Стаття дуже добра, типово «заярнюківська»: спокійна, занурена у сучасну історіографію з її теоретичними проблемами, а заразом повна емпіричного матеріалу.

Заярнюк визначає розходження між Kritika та Ab Imperio як протиставлення між двома групами – «ессенціалістами» та «контекстуалізаторами».  Його особливо цікавить, як кожна з двох груп обходиться з емпіричними фактами. Він «на пальцях» показує, як автори ««Kritika», у першу чергу Іван-Павло Химка й Олексій Міллер, підмальовують і нагинають факти, щоб доказати, що в основі Євромайдану стоїть конфлікт ідентичностей, до того ж ідентичностей, сконцептуалізованих в есенціалізаторських категоріях (у першу чергу української/російської мови). Іншими словами (моїми, а не Заярнюка), їхня позиція зводиться до того, що  Євромайдан був нічим іншим, як бунтом українського націоналізму, очевидно, з негативним підконтекстом. Підводячи висновки цій дискусії Підводячи підсумок цій дискусії, Заярнюк схильний солідаризуватися з нами, «консткектуалістами».

І, нарешті,третя дискусія, в якій я брав участь або мала до мене відношення – це дискусія в останньому номері Slavic Review навколо статті Тімоті Снайдера про Євромайдан й потребу пост-колоніальної парадигм. Дискусія відбулася з моєю участю та участю Марії Тодорової, Іллі Герасимова, Марини Могільнер та Андрія Портнова. За винятком Марії Тодорової, усі дискутанти належать до середовища редакторів та авторів Ab Imperio. Тому можна припустити, що наші погляди подібні між собою. Насправді, так не є. Якщо Снайдер, Герасимов та Могільнер пропонують пост-колоніальну перспективу, то я вважаю, що ця перспектива є необхідною, але не достатньою для розуміння того, що сталося в Україні під час Євромайдану.

Я повторив тут свою точку зору, яку висловив в «Ab Imperio»: феномен першого і другого Майдану повʼязані у першу чергу з тими соціальними й економічними змінами, які сталися в Україні з кінця 1990-х років – у першу чергу, появу нового середнього класу і нового покоління.

Я не заперечую ролі українського націоналізму. Без нього не могли би перемогти ані перший, ані другий Євромайдан – бо ті революції мають кращі шанси на перемогу, які мають національний вимір. Але треба бачити контекст: націоналізм не був ані єдиним, а навіть головним гравцем. Правдою є, що без нього не могла би виграти українська революція. Але рівно ж правдою є, що український націоналізм не міг виграти у цій революції. Він і далі залишається марґінальною силою.

Андрій Заярнюк вважає, що розкол між «ессенціалістами» та «контекстуалізаторами» є глибоким, майже неподоланим - і це показує «негласна» дискусія між Kritika та Ab Imperio. Дискусія у Slavic Review показує, що всередині «контекстуалізаторів» теж існують свої поділи. Чи приведе це до появи третьої перспективи, говорити рано. Що, однак, очевидно зараз,  то це як швидко українські події дістають своє концептуальне обрамлення.

Хочу, однак, звернути увагу на іронію ситуації. Ті, кого Заярнюк називає ессенціалістами, відомі з того останні 20 років виступали у своїх працях як вороги ессенціалізму . Вони настоювали (при чому справедливо) на тому,  що при аналізі української історії взагалі а історії українського націоналізму зокрема треба вживати більш софистікований, конструктивістський підхід. І, навпаки, своїх опонентів вони звинувачували у методологічній примітивності та політичній занґажованності. Тепер же, коли прийшов «момент істини» (як називає Євромайдан Олексій Міллер), вся ця дослідницька аґенда розпалася (вибачте за банальний образ) як картковий будинок Вчорашні (де)конструктивісти стали сьогоднішніми ессенціалістами.

Іронія тут є глибшою, аніж та, яка повʼязана зі  «зрадою інтелектуалів». Ця «зрада» є типовою , і не мала би нас дивувати Що є, на мою думку, радше не типовим: політичні кризи створюють шанс для переходу до нових дослідницьких парадигм – однак у відповідь на Євромайдан, деякі з прихильників парадигмальних змін замість того, щоб рухатися вперед, подалися до заду.

На щастя, деякі, а не всі. Троє моїх більш чи менш знайомих – Ілля Герасимов, Марсі Шор та Пітер Померанцев – не змовляючись між собою приблизно одне й то саме: Євромайдан став певним проривом у світовій історії, бо, зокрема, сигналізував, що пост-модернізм  відходить у минуле.

Зрештою, вони не були першими. Чи не першими про те, що post-modernism is passé оголосили Джойс Апплбай, Лінн Гант і Марґарет Джекоб (Joyce Appleby, Lynn Hunt and Margaret Jacob у своїй книжці Telling the Truth about History (1994). Євромайдан лише (ще раз?) унаочнив те, що було очевидним для найбільш далекоглядних гуманітарів, схильних до теоретизування.

Залишається питання: чи українські історики скористаються з цього шансу, що їм відкрив Євромайдан? Моя відповідь є радше неґативною: надто ще мала відстань між ними і Майданом, надто сильні старі звички, надто слабка їх інтеґрованість у світову академію з її темами і проблемами.

Тому, припускаю, у найближчі роки, коли заходитиме мова про парадигмальні зміни в історії України, то ці розмови відбуватимуться поза Україною, а не в Україні. І факт, що головні дискусії про Євромайдан відбуваються у закордонних журналах на зразок Ab Imperio, Kritika чи Slavic Review, це ще раз підтверджує.

 



[1] Очевидно, тут у назві я обіграв беконівсько-фуколдіанське «Knowledge is Power».

[2] До речі, вже після обміну текстами я згадав, що бачив проф. Зубка на конвенції AAAEES у Сан Антоніо (США) у листопаді 2014 р. Під час дискусії про Євромайдан заявив, що всі написи у Криму до російської анексії були виключно на англійській й українській мові. Я не повірив у це, але про всяк випадок перевірив у своїх знайомих кримських татар. Вони підтвердили, що Зубок сказав виразну неправду . Але чи була це свідома чи несвідома брехня (з бажання покрасуватися), не вмію сказати.

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!