Коротко про книжку Іґнація Хіґера “Світ у мороці”

17.02.2012
9 хв читання

Після успіху історії «Дівчинки у зеленому светрику» та фільму Аґнєшки Голланд на початку цього року у Варшаві появилися спогади батька цієї дівчинки, львівського єврея Іґнація Хіґера (Ignacy Chiger. Świat w mroku. Pamiętnik ojca dziewczynski w zielonym sweterku. Warszawa: Literatura Faktu PWN, 2012). Під час війни він вів детальні записи, яких назбиралося на цілі чотири зошити. Ще в 1945 році історію його сім’ї описав в «Огоньку» горезвісний Володимир Бєляєв. Тоді мало навіть дійти до американського фільму про дивовижний випадок порятунку Хіґерової сім’ї у львівській каналізації. Початок холодної війни перекреслив ці плани, а зошити з записками пропали під час переїзду до Ізраїлю. Тому Хіґер відтворював свої спогади з пам’яті. Але оскільки пам’ять у нього добра, то спогади вийшли дуже яскравими і багатими на деталі.

Хіґер пише без прикрас і моралізаторства. Цим він схожий на Прімо Леві чи Тадеуша Боровського, двох відомих авторів, з яких концтабір зробив письменників. Такий стиль налаштовує на довіру. Фаховий історик, однак, не може собі дозволити на її надмір. Відомо, скажімо, що у своїх текстах Боровський старався представити свою поведінку у таборі цинічною, хоча, як свідчать спогади інших, циніком він не був. Порівнювати спогади Хіґера можна хіба що зі спогадами дочки. На щастя, він витримує цю перевірку: він мовчить про ті факти з власної поведінки, які дозволити б йому представити себе у найвигіднішому світлі і котрі є предметом особливої гордості його дочки ­– про схованку, вершину технічної досконалості, яку він збудував для своєї сім’ї, та про те, як він наважився суперечити начальнику нацистського табору.

ChigerbookСпогади Хіґера починаються з передня радянської окупації 1939-1941 років. Для нього особисто не існувало питання, котрий з двох режимів був кращим – радянський чи нацистський: він мусів рятувати себе і свою сім’ю від обох. Й в одному, і в другому випадках його найбільшими ворогами були його начальники, комуніст Ґрон та нацист Ґрімек. Обоє дратувалися тим, що він кмітливіший за них, а тому старалися його знищити. Зв’язок між комунізмом і нацизмом у випадку Ґрона мав особистий характер: за радянської окупації вдень він був директором Укоопспілки, вночі вивозив на заслання як енкаведист – а через декілька років, уже за німецької окупації, Хіґер побачив його у Львові у формі власівця.

Хіґеровий опис радянської окупації не залишає сумніву, що уже у 1939 році комуністичні ідеали були мертвими: «визволителі» говорили як комуністи, але старалися вести себе як капіталісти. Радянські офіцери найбільше полювали за годинниками, їхні жінки – за одягом і білизною. Про стан нової еліти промовисто оповідає епізод, про який, напевно, не знають біографи Любові Орлової, але свідком якого був Хіґер: щоб сподобатися цій зірці радянського кіно, Ґрон подарував їй крадену шкіру на взуття – й Орлова була дуже щаслива цим подарком. Корупція, як і крадіжки державного майна, була загальною нормою. Як говорили радянські службовці: «Блат выше Наркома». Окремо Хіґер фіксує міру розпусти при новому режимі. Одна з його співробітниць пробує одружити його на собі, знаючи, що у нього уже є жінка і двійко малих дітей. Причина її настирливості проста: вона знає, що євреї, на відміну від слов’ян, не п’ють і не б’ють жінок. Серед радянських офіцерів особливою популярністю користувалися порнографічні фото.

Місцеві львів’яни досить швидко пристосувалися до нової влади. Єдина приємність, яка у них залишилася – це сміх над безкультурністю «визволителів». У Хіґера нова влада і її представники ніколи не фігурують як «радянські» чи «українські» – вони завжди і тільки «руські». Він сміється з наївності місцевих українців, які воліли, щоб нова влада була комуністичною, але зате українською. Насправді, вона не була ані одною, ані другою. Рівно ж у його спогадах не видно й тіні тієї симпатії, яку приписували євреям у ставленні до комуністів. Євреї раділи приходу Червоної Армії у вересні 1939 року, тому що вона спасла їх від Гітлера. Для правовірних іудеїв її прихід мав ще й символічне значення: він збігся з Днем Кіпура, а тому його уважали за чудо. Досить було, однак, декілька місяців радянського раю, як багато євреїв добровільно зголошувалося на виїзд у німецьку зону окупації. Ненависть до нової влади була спільною як для місцевих поляків, так й українців і євреїв. Поляки, однак, вели у ній перед: вони й так не любили Росію перед 1939 роком, після ж 1939 вони зненавиділи її до останку.

Хіґер розказує, однак, про ті нечисельні випадки, коли солідарність заради виживання виходили за поділ «визволителі»«визволені». Йому, зокрема, вдалося пережити радянську окупацію, бо його час до часу попереджувала секретарка Ґрона про можливість арешту. За це вона, зрештою, поплатилася своєю роботою. Хіґер рівно ж показує, що під радянськими мундирами зберігалися нерадянські звички: так, у записнику молодого комсомольца, якого знайшли мертвим у ванні, був вкладений святий образ.

Свій опис радянської окупації Хіґер завершує висновком: вона не була ще пеклом, але вона була входом до пекла. З приходом німців його разом з жінкою та двома малолітніми дітьми заставили переселитися у новостворене ґетто. Спочатку йому вдалося не лише виживати, але й рятувати інших євреїв. З допомогою свого батька, члена Юденрату, він дістав добру роботу сам і міг давати роботу іншим – ті, хто не мав дозволу на працю, були першими кандидатами на вивезення з ґетто на розстріл. Час до часу гестапо і поліція влаштовували у ґетто масові «акції» – вивезення і розстріл тих, кого виловила на вулиці або в будинках у робочий час. Найбільшою була серпнева акція 1942 року, а останньою – листопадова 1942 року. Після неї ґетто було зліквідоване, а на його місці постав табір праці над Полтвою – Julag R-W. Там Хіґер пробув з сім’єю аж до ліквідації табору літом 1943 року. Перед самою ліквідацією йому разом з невеликою групою євреїв вдалося сховатися у каналізації. Не всі з тих, хто переховувався разом з ним, вижили. Хіґеру і його сім’ї вдалося, однак, дочекатися Червоної Армії і вийти цілими зі свого сховку аж у липні 1944 року.

Ghetto Lviv

 

Схематична карта Львова із зазначеною (сірий прямокутник) територією ґетта у районі Замарстинова. Джерело: Wells, Leon Weliczker, The Janowska road. (New York, Macmillan, 1963)

Хіґерова розповідь про нацистську окупацію показує загрозу надмірних узагальнень. Скажімо, вважалося, що поляки відчували таку саму ненависть до німців, як і до «руських». Хіґер же розказує, що прихід німців до Львова у червня 1941 року вітали не лише українці, але й поляки. Те саме стосується й поведінки німців. Попри нацистську риторику про расову нижчість євреїв та їхню схильність до розповсюдження заразних хвороб, німецькі офіцери й солдати не гребували спати на невипраній постільній білизні, які вони «конфісковували» у «жидівських» квартирах. Декотрі з них вдавалися навіть до більш радикального порушення расової чистоти (Rassenschande), влаштовуючи оргії з молодими єврейками.

Хіґер розповідає історію однієї з них, дружини свого знайомого, яку він врятував, давши працю. Врятувавшись, вона, однак, починає брати участь у нічних оргіях, і з часом, як виглядає, їй це навіть подобалося, бо гарантувало безпеку. Свою дитину вона віддала на порятунок українській жінці, але згодом перестала платити за неї гроші. Українка привела цю дитину до воріт ґетто, де цю дитину застрілила українська поліція. Коли сам Хіґер потрапляє у неласку до влади, і за ним оголошують розшук, його видає на вірну смерть його ж шкільний товариш, комендант єврейської поліції, щоб засвідчити свою лояльність до німецької влади. За іронією ситуації, Хіґера тим разом спасає шеф ґестапо: той був наскільки обурений підлістю єврейського поліцейського, що випустив арештованого на волю! Декілька раз Хіґера рятує місцева німка. Вона віддячувала йому, за те, що він врятував її брата за радянської окупації, коли у того при обшуку знайшли порнографічні фотографії офіцерів Червоної армії.

Розповідь Хіґера настільки детальна і майже безпристрасна, що її можна вважати за такий собі антропологічний опис ґетта та табору. На численних прикладах він показує, як під впливом спільної загрози суспільство не згруповується, а навпаки, починає розкладатися. Скажімо, у ґетто кухарі обкрадають раціон тих, хто працює. Все у ґетто коштує гроші, і найгірше тим, хто їх взагалі не має або у кого вони уже закінчилися. Керівництво єврейської громади надіялося вижити, організовуючи підприємства, що працювали для німецького фронту. Але при цьому воно не забувало робити власні інтереси: його члени видають посвідчення не стільки з гуманітарних мотивів, скільки заради особистої вигоди.

Хіґер досить поблажливий в оцінках Юденрату. Для його членів він не має готової міри. Засуджувати їх, вважає він, це так само, як судити меч, а не руку. Він, однак, не має жодного слова симпатії чи поблажливості до єврейської міліції, котра відрізнялася особливою жорстокістю щодо своїх же співвітчизників.

Єдиним надійним острівком є сім’я. Хіґер виявляв чудеса винахідливості, коли йшлося про порятунок своєї дружини і дітей. Він був інженером за фахом, і відзначався як технічною кмітливістю, так і золотими руками. Вдень, коли євреї йшли на роботу, поліція обходила квартири, й арештовувала утриманців – старих батьків, жінок або дітей. Ночами Хіґер будував схованки для рідних і знайомих по квартирах і підвалах: поліцейським треба було мати надзвичайне гостре око, щоб побачити, що перед ними не справжня, а штучна стіна. Завдяки своєму інженерному хисту Хіґер впав в око коменданту табору Ґрімека. Ґрімек весь час ставив йому нові, майже неможливі з технічного боку завдання, за невиконання яких грозив розстрілом – а Хіґерові кожного разу таки вдавалося їх виконувати.

Кмітливість була лише одною з причин порятунку. У багатьох випадках йому і його родині вдалося вижити завдяки винятковому везінню. Його покарали до страти, але помилували в останній момент, уже на самій шибениці. Так само його жінка пережила акцію, коли на її роботі влаштували перекличку і стратили кожну другу присутню. Найбільш їм поталанило, коли одного дня до них у квартиру з’явився його дядько, Ґабай Темплю. Передчуваючи свою скору смерть, він розказав Хіґеру про свій схований маєток. Одразу ж по виході з квартири його застрілили на вулиці поліцейські. Якби він загинув за декілька годин до того, Хіґеру ніколи би не потрапали до рук гроші, які допомогли вижити йому і його родині декілька місяців, переховуючись у каналізації.

Історія з каналізацією була ще одним доказом його виняткового везіння. Коли стало уже ясним, що справа йде до ліквідації табору, Хіґер взявся будувати новий сховок для своєї родини. Спочатку він вирішив збудувати його під самим штабом гестапо: це було те місце, де німці навряд чи догадалися б шукати євреїв. В останню хвилину він, однак, змінив план. Ще підлітком, Хіґер ходив дивитися, як наприкінці (першої світової) війни військовополонені-італійці будували каналізацією над річкою Полтвою. Без жодної карти чи схеми, послуговуючись лише своєю пам’яттю, Хіґер почав копати ночами підземний тунель. Розрахунок мав бути досить точним: якщо б він копав надто близько до поверхні, він проминув би канал зверху – якщо б надто глибоко, то каналізація залила би тунель. Хіґерові вдалося потрапити досить точно. Але на цьому його везіння не скінчилося. На звук молота, яким Хіґер пробував пробити каналізаційну трубу, прийшли польські робітники, які якраз обходили з перевіркою каналізацію. Побачивши обідраного єврея, вони спочатку хотіли видати його гестапо. Верх, однак, взяла їхня допитливість: вони захотіли побачити, як живеться євреям, і підкопом пробралися до підвалу, де сиділа жінка Хіґера з дітьми. Вигляд єврейської родини, а особливо його дочки, зворушив Соху, одного з робітників: вони нагадали йому власну сім’ю. Соха пообіцяв врятувати «журавлиху з дітьми» (так він називав Хіґерову жінку) при умові, звичайно, що за це йому і його двом приятелям добре заплатять.

Про історію їхнього порятунку немає великого сенсу переказувати окремо. Про це детально розповідають спогади його дочки та новий фільм Аґнєшки Голланд. Я не бачив ще цього фільму, але з того, що читав, знаю, що у центр сюжету Голланд поставила історію польського робітника Сохи та його переродження: колишній злодій, він вирішує рятувати єврейську сім’ю, спочатку за гроші, а коли гроші закінчилися – за власний рахунок, підставляючи на ризик своє життя і життя власної родини.

Chigery

Іґнацій Хіґер із дружиною Пауліною та дітьми Кристиною і Павлом. Краків, 1947

Але з приходом Сохи черга дивних збігів не закінчилася. Через якийсь час виявляється, що до війни Соха пограбував банк дядька Хіґерової жінки – а тепер Бог якби дав йому шанс відкупити гріхи. Декілька місяців після порятунку Хіґера прийшло арештовувати НКВД. Але його встигли попередити, і за декілька годин перед тим він встиг перейти на польських бік, до Перемишля. У Польщі він ще встиг зустрітися із Сохою, який теж втік з «радянського раю». Їхній контакт, однак, не потривав довго: Соху збила на смерть радянська вантажівка. Смерть Сохи надає як би окремого змісту його життю: він прожив рівно стільки, щоб встигнути врятувати єврейську родину і відкупити свої гріхи.

У спогадах Хіґера багато містичних моментів. Ще перед ліквідацією ґетта відомий телепат влаштував спіритичний сеанс на квартирі Хіґерів для декількох євреїв. Під час сеансу він передбачив смерть усіх, окрім Хіґера та його жінки. На сеанс випадково прийшов гестапівець, і замість арештувати зібраних, всівся з цікавістю спостерігати за тим, що відбувалося за спіритичним столом. З його приходом «дух» передав сигнал йому: Hilf den Juden (Рятуй євреїв). Сучасному читачеві, часто агностикові та скептику, у ці чуда важко повірити. Хіґер, однак, не дбає, що буде думати читач – він пише як бачив і як думав. Сам же він вірив, що його родина пережила завдяки благословенню тих, кому допомагав.

Українському читачеві цікаво буде знати, що Хіґер пише про українців. Сталося так, що я перше читав спогади його дочки, де українці зображені вкрай негативно. Оскільки дочці Хіґера тоді було заледве п’ять-шість років, я мав сумніви, чи ці враження від українців є її власними, а чи на неї вплинули розповіді батька. Кінчивши читати спогади Хіґера, можу сказати, що так не є: Хіґер майже ніде не виділяє українців зі загального образу «арійців», й, правдоподібно, що антиукраїнські образи його дочки навіяні її співавтором, який допомагав їй переробляти спогади у книжку.

Це не значить, звичайно, що українці виступають у Хіґера як благородні лицарі. Ні, просто він каже, що вели себе ганебно усі. Євреям допомагали майже виключно з власної вигоди, й на єврейському горі наживалися майже всі. У таборі нікого не годували, жили тільки з того, що вдавалося пронести, повертаючись з праці. Тому при брамі табору постійно був чорний ринок. Гроші та цінності рішали все. За них Хіґерові навіть вдалося відкупитися від українських поліцаїв, коли ті знайшли його схованку. Та що там поліцаї – навіть настоятель бернардинського монастиря вимагає у жінки одного з арештованих гроші, заким розкаже їй про його долю. Відповідно, рятували євреїв майже виключно за гроші. Були випадки, коли ті, що брали гроші, зразу здавали поліції своїх підопічних. Приклади, коли рятували з гуманітарних мотивів, були, але це були шляхетні винятки. Зокрема, це було у випадку закоханих, які потім одружувалися.

У цілому ж, з 150 тис. євреїв, які жили у Львові перед війною, врятувалося лише 260 – у тому числі тільки п’ять повних сімей. Родина Хіґерів була однією з них. Я не знаю, яка була доля чотирьох інших, зокрема, чи залишили вони свої спогади. Однак, уже тепер зрозуміло, що після спогадів Давіда Кагане, а нещодавно й Яніни Хешелес, спогадів Іґнація Хіґера та його дочки починає формуватися цілий комплекс мемуарних матеріалів про Голокост у Львові. Залишається лише побажати, щоб, як і спогади Хешелес, книжка Іґнація Хіґера якнайскоріше з’явилися в українському перекладі.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss