Україна Модерна

Ще раз про книжку Таріка Амара

Опубліковано 25.06.2016

// Ярослав Грицак

Написав велику рецензію на книжку Таріка Амара «Парадокс українського Львова: пограничне місто між сталіністами, нацистами і націоналістами» (Tarik Cyril Amar The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists. Cornell UP, 2015) для одного західного журналу. Поки вона не надрукована, не можу поділитися з Вами її змістом. Тут обмежуся лише до загального враження.

Перш за все, хочу віддати належне Тарікові Амару за велику архівну працю. Кількість матеріалу, яку він назбирав, дійсно вражає. Цей матеріал буде корисний кожному, хто займатиметься історію Львова чи повоєнною історією радянської модернізації: Автор має що нового сказати і першим, і другим.

Що, однак, викликає здивування - а навіть розчарування, - то це висновки. Вони справляють враження, ніби взялися з нізвідки або написані для іншої книжки. У кожному випадку, вони не випливають з матеріалу, котрий є у книжці, і в кінці нівелюють загальне враження про неї.

Сама книжка імпліцитно відповідає на питання, яке поставив на початку 1990-х років Роман Шпорлюк у статті "Дивна політика Львова”. Він звернув увагу на такий факт: якщо повоєнна Радянська Україна ставала більш російською демографічно (а ще більше мовно), то Львів показував цілковито іншу тенденцію, а під кінець існування СРСР він був найменш російським містом як у демографічному, так і мовному відношенні.  

Шпорлюк обмежився констатацією цього парадоксу, однак не запропонував його пояснення  - бо це вимагало окремого дослідження. Тарік Амар прийняв цей виклик й у висновках пропонує своє роз'вязання. Він відкидає три стандартні пояснення. Перше наголошує на довгій тіні Габсбурзької спадщини; друге ставить наголос на спадщині українського націоналізму, яка на Західній Україні була  найсильнішою; третє звертає увагу на факт, що Львів уникнув досвіду міжвоєнної сталінської індустріалізації з її вкрай насильницьким.

Тарік Амар вважає, що кожна з цих трьох інтерпретацій є неповною і по-своєму помилковою, і пропонує свою, четверту. Його пояснення приписує головну роль повоєнній політиці радянської держави щодо створення «нового міського робочого класу у Львові з уже націоналізованих західноукраїнських селян» (с.232).

І тут починається велике непорозуміння. Викликає сумнів уже саме кількість цих інтерпретацій/спадщин. Де ділася воєнна? Адже саме Гітлер і Сталін разом взяті спричинилися до створення стартових умов українізації. Перший винищив євреїв, другий виселив поляків – і тим самим «забрали» з міста дві найбільші спільноти, які разом становили абсолютну більшість (бл. 80%) міського населення. Цікаво, що воєнна доба у книжці Таріка Амара займає майже третину книжки, однак вона зовсім не попала у висновки.

Можна подумати, що воєнній спадщині нема місця у висновках, оскільки «парадокс Львова» стосується повоєнної історії. Але тоді логічно виникає інше питання: нащо ж тоді було так багато присвячувати місця історії, яка не стосується головної теми?

Але не це є найбільшою проблемою книжки.  Найбільшою  є іґнорування великого масиву матеріалу, який суперечить висновкам. У першу чергу йде мова про демографію. Роман Шпорлюк, коли формулював «парадокс  Львова», звернув увагу, що між двома останніми радянськими переписами 1959  і 1989 р. темпи зростання чисельності  українців  у місті перевищили у 10 раз відповідні показники серед росіян. Але як порівняти ці переписи з демографією 1939-1955 р., то бачимо цілком зворотну тенденцію: число росіян у Львові зросло  майже у 100 раз (з 0.3% to 35.6%), тоді як кількість українців - всього у три  рази. Якщо ж брати до уваги мовну статистику, то частка російськомовних у місті у середині 1950-х років сягала майже половину (47%!). У кожному випадку, демографічні дані показують, що під кінець сталінського режиму Львів навряд чи справляв враження українського - а тим більше україновомного! - міста.

Насправді, форсована сталінська радянізація й індустріалізація привела водночас і до українізації, і до русифікації Львова. Тарік Амар зосереджується на першій, але майже на бачить другої. Про масштаби русифікації Львова добре говорить факт, що у перші повоєнне десятиліття число росіян було тут вишим, аніж у сусідніх з Росією східних областях. Багато з них переїхало разом з фабриками: ЛОРТА була «родом» з Іжевська, Іскра – з Саранська, завод телеграфної апаратури – з Саратова, Львіврпилад і ЛАЗ – з Горького і т.д. У кожному разі, декілька років після смерті Сталіна Львів мало чим відрізнявся від інших міст УРСР – навіть від  Донецька, де ще у 1959 р. українці (52%) переважали над росіянами (42%).

Масова українізація Львова почалася на межі 1950-х і 1960-х років, коли, внаслідок послаблення паспортного режиму, почався масовий вихід до міста сільської молоді. І власне у цьому проміжку часу варто було шукати пояснення «парадоксу Львова». Не виключаю, що Тарік Амар мав би рацію, якби продовжив свою книжку до 1960-1980-х років. Він робить такі екскурси, але в темах, котрі мало або зовсім не стосуються українізації Львова, як от історія львівської синагоги, котру він доводить до 1962 р., чи Народної Гвардії ім. Франка – відповідно до 1979 р. Натомість коли мова про головну тему книжки – українізацію Львова – він завершує свою розмову головно на середині 1950-х.

Кінчаю тим, чим і почав: висновки Таріка Амара робили б якийсь сенс, якби він не обмежився першим повоєнним десяліттям, а довів би свою розповідь до 1960-1980-х. А в такому стані, якому вона є, висновки мали б звучати якось інакше.

Я спеціально не входжу в інші, складніші справи. Я зупинився лише на тому, що, як то кажуть, можна порахувати на пальцях. Зрозуміло, коли рахуєш, можеш сперечатися, чи «2+2» дорівнює 4, а чи 4.5. У таких випадках можна помилитися, але принаймні ти розумієш логіку помилки. Але коли тобі кажуть, що «2+2» дорівнює «кабінетній шафі, повній рожевих крокодилів», то ти можеш лише здвигнути плечами і перейти до інших справ.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!