Україна Модерна

// Юрій Радченко

 

Знову про «сучих дітей» або Моя відповідь Володимиру Старику. Частина друга.

Старик критикує мене і за використання іншого джерела. Мова йде про лист написаний однією з провідних діячок ОУН (м) Марти Зибачинської до Андрія Мельника, написаний 2 листопада 1948 року у Мюнхені. В своєму повідомлені голові ПУН, вона дуже негативно характеризувала колишнього командира БК Петра Войновського. В контексті розстрілів євреїв у Бабиному Яру, лист Зибачинської проливає світло на участь членів БК у цих злочинах. Вона пише, що прибула зі своїм чоловіком до Києва «в жовтні» 1941 року до Києва. Там вона вже зустріла членів БК, які були налаштовані проти неї Войновським:

«У жовтні 1941 р. я покинула працю у Вінниці й виїхала в товаристві мого мужа до Києва. Там мене зустріли зі страшним недовір’ям і холодом. Це все я завдячувала Петрові Войновському, який вже встиг мене «основно представити»»[1].

З цього виходить, що БК прибув до Києва не на початку листопада, як пише, наприклад, український історик Віталій Нахманович, а принаймні у жовтні. Крім того, це повідомлення Зибачинької показує, що могло бути більше, аніж два прибуття членів БК до української столиці восени 1941 року, про які пише нідерландський дослідник Карел Беркхоф. Марта та її чоловік Орест були офіційно в курені на той час, і вільно прибули до Києва в жовтні. Можна припустити, що до столиці України могли у жовтні-листопади «доходити» більші або схожі за кількістю членів групи БК.

Далі Зибачинська пише про те, що за деякий час вона рушила разом з чоловіком на Донбас, де перебувала з кінця грудня 1941 року до лютого 1942 року. Після цього Зибачинська знову повернулася до Києва. Там вона стала свідком того, як німці затримали та розстрілювали членів ОУН (м) – саме в той час були заарештовані та розстріляні Олена Теліга та Іван Рогач. За словами Зибачинської, серед жертв німців були також члени БК, які грабували речі вбитих євреїв. Дехто з них навіть, як вона повідомляє, виривав золоті зуби з ротів розстріляного єврейського населення Києва, та переплавляв їх у різні речі. За словами Зибачинської, ці особи були близькі до Войновського:

«Через місяць я в товаристві мого мужа виїхала на Донбас. В лютому нам пощастило живими виїхати назад. В міжчасі відбулися в Києві перші арешти. Із буковинців попалось також декілька. Німці познаходили в них пограбовані жидівські речі й тому порозстрілювали їх. Це в свою чергу зробило дуже погане вражіння на кращих людей куріня. Переважно це були креатури Петра Войновського, яким він понадавав різні пости як «організованим людям» і, які в Києві тільки й «діяли», що грабили. Один із них, Станкевич, вибивав постріляним жидам золоті зуби, переховувався у Петра Войновського і перетоплював їх»[2].

В. Старик, стверджує, що пограбування єврейського майна «зробила сама німецька влада в середині грудня 1941 року», а не прибулі мельниківці (в тому числі і члени БК). Але де провести межу між злочинами окупаційної влади та діями членів ОУН (м), які активно колаборували з німцями? Питання риторичне. Голова УНД при тому посилається на офіційну заборону грабувати майно, яку публікували в «Українському слові» від 7 грудня 1941 року, де говориться «про боротьбу поліції з розкраданням «жидівських речей»». Поза тим, ми маємо достатньо фактів того, що мельниківці грабували єврейське (і не лише) майно, керуючись правилом: «друзям – все, ворогам – закон». За свідченнями колишнього київського поліцейського Василя Покотило, голова київської управи, член ОУН (м) Володимир Багазій крав єврейське майно[3]. Також він намагався привласнити собі п’ятиповерховий будинок[4] (частина квартир в якому, ймовірно, належала євреям). Проти цього виступили німці, і, скоріше всього, це стало підставою для арешту та розстрілу бургомістра. Греко-католицький священник Йосип Кладочний, який восени 1941 та взимку 1941-1942 рр. перебував у Києві, 26 березня 1942 року у листі до митрополита Андрея Шептицького називав частину мельниківців, які перебували в Києві «політичними аферистами», які грабують все «прямо, або непрямо»[5].

Старик і тут знаходить місце для критики, стверджуючи, що «отець О. Кладочний звинувачує у грабежах конкретно бандерівців – націоналістів, що перед тим належали до леґіону «Ролянд»». Але якщо почитати документ уважно, можна побачити, що священник говорить і про бандерівців і про мельниківців, які на момент весни 1942 р., за його словами, «не здали іспиту»:

«Мудреці від політики (Кандиба, Бойдуник, а навіть Андрусяк) втекли, спасаючи свої «цінні» голови для України, місцеві – пішли до тюрми (Теліга і інші), де вже досить довго сидять – трохи людей повтікало, а остало трохи аферистів, політичних зер (нулів), з яких частину використовують німці, а друга частина – робить інтереси (бізнес), грабуючи, що тільки дасться – і то грабуючи прямо, або непрямо…

…фактом є, що і націоналісти не здали іспиту. Знаю конкретно націоналістів, і то таких, що належали до так званого леґіону – які крали певні речі. Людину, яка краде, не вважаю спосібну до будови держави, бо вона і в своїй державі буде красти. А арґументи оправдуючі все якісь будуть находитися. Інша річ, чи достаточно оправдуючі - хоч би й чисто суб’єктивно»[6].

Пишучи про лист Зибачинської, Старик зазначає, що він був, «лише видимою вершиною айсберга в майже десятилітній запеклій ворожнечі, яка існувала між П. Войновським і М. Зибачинською, прибираючи все нових, щоразу гостріших форм».  За його словами, «впродовж багатьох років П. Войновський відкрито звинувачував подружжя Марту і Ореста Зибачинських у тому, що вони, мовляв, були гестапівцями, а Марта завдавала йому таких же болючих ударів у відповідь, списавши дійсні чи вигадані гріхи П. Войновського на шести сторінках машинопису і вимагаючи притягнути його до відповідальності Судом ОУН».

Наскільки мені відомо, Войновський звинувачував Зибачинську в тому, що вона була радянським агентом[7]. Такі думки озвучуються зараз у колах близьких до ідеологічних правонаступників ОУН (м) в Україні[8]. Подібні питання стають більш актуальними та гострішими особливо зважаючи на факт арешту та звільнення Зибачинської за першої окупації Буковини більшовиками у 1940-1941 рр. Якщо вона була агентом НКВС, то відповідно – її свідчення мають сприйматись з інших позицій. Зрозуміло, що пошук документів з цього питання треба продовжувати. Але наразі, нема жодного свідчення, що Зибачинська підтримувала зв'язок з радянськими спецслужбами, під час війни, або після 1945 р. Якщо б вона дійсно була агентом НКВС, то інформація з листа до Мельника в першу чергу потрапила б до рук радянських спецслужб, та була б використана з пропагандистською метою, у боротьбі проти «українського буржуазного націоналізму» під час «холодної війни». Але таких фактів не було. Поки що нема жодного документа, який би підтверджував зв'язок Зибачинської з радянською розвідкою в роки війни. Можливо, її звільнили з під арешту за підписку про співпрацю, яку вона ніколи не виконувала. В цьому ключі її доля не унікальна. Наприклад, у 1940-му році НКВС завербувало, як свого агента мешканця Чернівців Олександра Бручковського та дало йому позивний «Молодов». З нападом Німеччини на СРСР Бручковський розірвав всі відносини з радянськими спецслужбами, вступив до лав БК так відправся до Києва разом з Войновським. Пізніше, він був заарештований радянськими спецслужбами та засуджений до 10 років таборів[9].

В. Старик пише, що «лист М. Зибачинської не містить жодної згадки» про те, що «коли вона приїхала до Києва в жовтні 1941 року, то в місті вже були буковинці», як про це пишу я. В жовтні 1941 року її зустріли зі страшним недовір’ям і холодом не «буковинці», а керівні члени ОУН(м), котрі повірили звинуваченням П. Войновського, і це примусило обох Зибачинських вже через місяць вирушити на Донбас. Як на мене, це дуже сумнівна теза. Зибачинська у своєму листі, як вже згадувалося, зустріла в Києві від мельниківців досить холодний прийом. За її словами, так партійців налаштував Войновський. З цього випливає, що в Києві вона могла мати справу або з «буковинцями», які прибули до неї, або з іншими мельниківцями, які були налаштовані вороже щодо неї Войновським. Виходить, що командир БК мав прибути до Києва до її візиту, бо в тогочасних умовах було досить проблематично провести агітацію проти Зибачинської, так би мовити, «на відстані». Вже цитовані покази Глевка показують, що командир БК міг бути в Києві на початку жовтня, але точної дати наразі ми не маємо.

Як ми вже бачили, Старик постійно, свідомо чи ні, втрачає контекст, вириваючи то одну, то іншу цитату. Так він пише, що «Зибачинська згадує по імені єдиного (!) злочинця-буковинця, командира одного з районних відділень поліції Станкевича», який був задіяний у брав участь у акціях проти єврейського населення Києва. Насправді, якщо уважно прочитати документ, Станкевич згадується, як «один із них» - тобто він був не єдиним членом БК, який брав участь у подібних діях.

В своєму інтерв’ю я згадував про участь мельниківців у вбивствах євреїв в селі Мілієве на Буковині, влітку 1941 року. Старик заперечує подібні факти, та досить грунтовні дослідження, підважуючи цінність матеріалів радянських післявоєнних процесів:

«Я не вірю в об’єктивність досліджень Голокосту на Буковині, зокрема в селі Милієвому Вижницького району, на Кіцманщині, та й загалом в Україні, які базуються виключно на матеріалах зрежисованих НКВС судових процесів (курсив мій – Р. Ю.), ігноруючи румунські, німецькі, єврейські чи українські документальні джерела. Тим більше, що в ті ж дні початку липня 1941 року організовані за аналогічним сценарієм єврейські погроми прокотилися і румунськими околицями Буковини, де не було ні Петра Войновського, ні Буковинського куреня, ні взагалі жодних українців».

Не зрозуміло яким саме дослідженням Голокосту на Буковині не вірить Старик. Мова йде про Івана Фостія чи інші публікації? Але показовим є те, що ті ж самі тези про матеріали післявоєнних процесів він озвучував в інтерв’ю (зла іронія) російським пропагандистам. Мова йде про фільм «Ганебна таємниця Хатині», який вийшов у 2008 році. Задачею цього «продукту» було, інструменталізуючи трагічну історію села Хатинь, максимально ототожнити співробітників 118-го шуцманшафт батальйону з ОУН (м)[10]. В цьому фільми В. Старик, сидячи за своїм робочим столом (ймовірно в офісі УНД), на якому стояв портрет «вождя ОУН» Мельника та прапор його партії, заявляв:

«Жоден з тих процесів проти членів Буковинського куреня… не був доведений до судового засідання в тому смислі, що не було вироків, які могли б бути прийняті світовим співтовариством»[11].

Звичайно, радянські документи – в тому числі матеріали післявоєнних процесів є досить суперечливими документами. Але це не означає, що все, що в них говориться брехня та фальсифікат. В цьому плані, хотілось би нагадати В. Старику, що «ідеальних» джеред не буває. Але історик мусить вміти відчитувати в джерелі необхідну інформацію, відкидаючи зайві «нашарування», зумовлені ідеологічними моментами, особистими інтересами тощо. Вочевидь, В. Старик йде іншим шляхом – воліючи прибирати «незручні» джерела. Сучасні дослідження Голокосту на Буковині грунтуються на основі співставлення різних джерел, і беззаперечно демонструють активну участь оунівців у погромах влітку 1941 року в регіоні[12]. Звичайно, в документах зустрічаються протиріччя. Так, дослідник Іван Фостій, якому «не вірить» Старик, стверджує, що «Войновський заздалегідь спланував одразу ж після відступу радянських військ провести по селах Буковини єврейські погроми. Було дано наказ розстрілювали також усіх комуністів і тих, хто активно працював в органах радянської влади». Серед перших жертв стали мешканці села Мілієве. Туди 5 липня ввійшла група Войновського, до якої приєдналося близько 20 добровольців, озброєна гвинтівками, пістолетами, обрізами, кілками та різним господарським знаряддям, напала на село. Розділившись на кілька груп по 5–7 осіб, вони кинулися по будинках, де жили єврейські родини. За словами Фостія, Войновський особисто брав участь у цьому нападі, пристрілював із револьвера недобитих. Всього, за свідченнями учасників цієї розправи, було розстріляно близько 120 осіб[13]. Свідок подій Антоніна Фрунза  на післявоєнному процесі повідомляла, що «з відходом частин Червоної Армії на території Вижницького району в селах з'явились банди, які вбивали по селах радянський актив і осіб єврейської національності, з розмов із жителями села я чула, що банди складаються з українських націоналістів-«самостійників». За словами Фрунзи, в селі Мілієво було розстріляно оунівцями 5 єврейських сімей[14]. Це, начебто, підтверджує версію Фостія. Але є інший документ – матеріали допиту учасниці БК Василини Загули («Блискавки»), яка переказувала розмови, про те що «8 чи 9» євреїв у Мілієво були вбиті румунськими солдатами[15]. Важко однозначно сказати, з чим тут ми маємо справу. Чи мова йде про свого роду «наратив замовчування», характерний для української буковинської діаспори у період «холодної війни» на Заході. Його прикладом може слугувати одна публікація середини 1955 року, в якій стверджувалося, що погромів українці та українські політичні чинники на території Буковини влітку 1941 року не чинили. Більше того, українські націоналісти брали буцімто євреїв під свій захист, а погромами займалися виключно румунські війська. В цій книжці говориться про події літа 1941 р. у Вижниці: створення самоврядування («комітету»), народну маніфестацію та прибуття «єврейської делегації»:

«Після маніфестації прибула до комітету делегація від жидівського населення, щоб заявити про льояльність та прохати опіки. Стверджуємо, що за час української влади не було випадків убивств чи грабунку, а погром на жидів був переведений румунською армією після її приходу»[16].

Але поряд з цим відомо, що румунська армія, як і етнічні румуни на Буковині, також брали участь у переслідуванні та вбивствах євреїв на території регіону влітку 1941 року. Тому, ймовірно, румунські війська могли вбити в Мілієвому вцілілих після нападу групою Войновського 5 липня євреїв.

Впевнений, що своєю відповіддю я не переконаю Старика та його ідеологічних прибічників. Мені здається, що дискутувати зі директором УНД про темні сторони історії ОУН (м) все рівно, що обговорювати з запеклим сталіністом події Голодомору, репресій 1930-х та депортацій 1944 року. Цей текст я писав для людей, які хочуть розібратися в заплутаній історії літа-осені 1941 року та участі в цих подіях БК. Сподіваюсь, що в найближчому майбутньому, всі зацікавлені зможуть прочитати мою грунтовну статтю з цього питання. Можливо, з моєї сторони було помилкою давати інтерв’ю,  не опублікувавши спочатку науковий текст. Але на це вже нема ради. Неприємним, як для науковця, є те, що частина, ймовірно дуже важливих, джерел з історії БК знаходиться в руках ідеологічних апологетів ОУН (м), але сподівання на те, що вони стануть доступними для академічних дослідників, все ще не залишають мене.



[1] Архів ОУН, Ф1, Оп.2, Спр. 95, Без вказання аркушу.

[2]Архів ОУН, Ф1, Оп.2, Спр. 95, Без вказання аркушу.

[3] Из протокола допроса в «СМЕРШе» в качестве обвиняемого бывшего полицейского украинской полиции В. Покотило, http://www.kby.kiev.ua/book1/documents/doc28.html

[4] Harvard Project on the Soviet Social System. Schedule B, Vol. 11, Case 440 (interviewer A.D.), https://iiif.lib.harvard.edu/manifests/view/drs:5481338$1i

[5] Лист Йосипа Кладочного до митрополита Андрея Шептицького від 26 березня 1942 року, http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/24562/

[6] Там само.

[7]Петро Войновський, Моє найвище щастя: Спомини / Літературний запис та передмова Б. Тимошенка, К., 1999, С.  С.250-251.

[8]Особисті розмови.

[9]АЧОУСБУ, Спр. П-6143, Арк.2, 36.

[10]Про ці подіїдив.: Per Anders Rudling The Khatyn Massacre in Belorussia: A Historical Controversy Revisited, Holocaust and Genocide Studies 26, no. 1 (Spring 2012): 29–58

[11] Позорная тайна Хатыни, https://www.youtube.com/watch?v=mfUl51uXFfQ

[12] Vladimir Solonari, Patterns of Violence: The Local Population and the Mass Murder of Jews in Bessarabia and Northern Bukovina, July-August 1941// Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. - 2007. - Vol. 8. - № 4. - P. 749-787.

[13] Іван Фостій, Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр., http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42164

[14]АУСБУЧО, Спр. П-5714, Арк. 19зв, 28зв-29.

[15]Там само, Арк. 47-47зв. (дякую за цей документ Андрію Усачу).;

[16] Буковина. Її минуле і сучасне, Париж, Філадельфія/ під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського, Детройт, 1956, С. 404.

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!