Україна Модерна

// Юрій Радченко

Написати цей текст мене змусили прохання моїх друзів й колег. В січні цього року в газеті «Хадашот» було опубліковано моє інтерв’ю, в якому я на основі нових документів висунув декілька гіпотез[1], що пов’язані перш за все з ревізією підходу щодо (не)участі одного з підрозділів ОУН (м) – Буковинського куреня (далі БК) у переслідуванні і вбивствах євреїв в Києві. Через деякий час в тій самій газеті була опублікована думка[2] директора Українського народного дому в Чернівцях (далі УНД), члена Проводу ОУН (мельниківського напрямку), Володимира Старика[3]. Мій опонент відомий, як автор апологетичної книжки про БК, у співавторстві з Андрієм Дудою, «Буковинський курінь 1918-1941-1944. В боях за українську державність». В згаданій вище публікації автор звинуватив мене у «фальсифікації» та невірному інтерпретуванні джерел. Головним чином це стосувалося хронології прибуття частин БК до Києва та участі його членів у переслідуванні, вбивствах та пограбуванні місцевих євреїв.

Не буду в цій публікації повторювати власні тези. Бажаючим рекомендую відео з конференції «Масове насильство та геноциди на українських землях у 1930-1940-х роках»[4], де були викладено частину моїх поглядів на проблему, та вище згадане інтерв’ю. Крім того, я підготував наукову статтю, де обгрунтував свої погляди, посилаючись на доступні мені джерела. Незабаром ця стаття вийде і буде доступна увазі широкого загалу.

 Повертаючись до критики В.Старика. Він підважує мою тезу про те, що одна з сотень БК могла прибути з до Києва 29 вересня 1941 року з Житомира. При цьому, він посилається на спогади колишнього члена БК, «воєнного інваліда, який мешкає нині в Ліоні, героя французького Опору, кавалера багатьох військових нагород Франції» Ореста Білака. За словами Старика, «ксерокопія рукописного оригіналу спогадів О. Білака «Вкрадене підпілля» вже два десятиліття зберігається в архіві Українського Народного Дому в Чернівцях». Я про цей архів знаю з посилань в книжці самого В. Старика. Навесні цього року, через нашого спільного знайомого, я робив запит до УНД з проханням дати мені доступ до цих архівних матеріалів. Але відповідь зі сторони Старика була негативна. При тому ним підкреслювалося, що документів, пов’язаних з тематикою БКв УНД «немає»:

 «Насамперед мушу тебе і того хлопця розчарувати - в Народному Дому немає архіву як інституції. Коли я писав якісь книжки, то збирав для них певні джерела, очевидно в копіях, і цих кілька папок без описів називаються голосно Архівом Народного Дому. Вони, головно, стосуються австрійського періоду та часів І Світової війни. Не знаю, чи комусь то може бути цікавим».

 Через 9 місяців я був у Чернівцях з науковою командировкою – працював в обласному архіві. В той час я подзвонив до УНД та поговорив зі Стариком, попрохавши попрацювати зі спогадами Білака, але і тут мені було відмовлено. До речі, мене дуже під час нашої розмови посмішило те, що Старик здивувався моїм здібностям говорити українською мовою. У своїй публікації Старик цитує спогади Білака з архіву УНД (автентичність та правильність цитування я не має змоги перевірити), де показується, що БК прибув до Києва таки наприкінці жовтня 1941 р до Києва і точно не міг брати участь у підтримці акції знищення 34 тисяч євреїв 29-30 вересня 1941 р.:

 «27 жовтня поїхали на Козятин поїздом, у Козятині переночували і 28 жовтня поїхали далі. У Вінниці осталося біля 200 чоловік, що формували один батальйон. 29 жовтня рано о 7-ій годині прибули до Києва, тут ми вже знайшлися із тими, що були на похороні Сеника і Сціборського» (арк. 7). І далі: «Із нашим приїздом до Києва почали працювати радіопередачі, в обід початок програми зі співом «Засяло сонце золоте!», зразу виходив часопис «Українське Слово», одним словом ОУН почала працювати» (арк. 11)».

На що я спираюсь у своєму дослідженні? Я цитую інший документ, який збергіається в архіві ОУН в Києві (Бібліотека імені О. Ольжича). Джерело представляє рукопис історії БК, написаний вже згадуваним Білаком. Що повідомляє Білак про пересування БК восени 1941 року? Він пише про три прибуття цього формування до Києва восени 1941 року. За його версією, загалом у БК на 29 жовтня 1941 року було «вісімсот людей»[5]. Саме того дня основна частина БК увійшла до столиці України. У середині листопада прибув до Києва Войновський з яким було «коло двісті галичан», як пише Білак[6]. Але перед усім цим, до української столиці прибула ще одна, невелика частина БК – «мала сотня, що прийшла зо черновецьким хором». П. Войновський, а за ним Дуда та Старик називають цей підрозділ «почесною сотнею»[7] куреня, не згадуючи, що серед них були хористи. За словами Білака, «цей хор співав до нашого приходу до Києвського радіо (так в тексті! – Р.Ю.) «Засяяло сонце золоте» кожен день до передач (!) в обідню пору»[8]. Коли саме прибула ця сотня БК до Києва? Доволі важко хронологічно прослідкувати цей момент. В цитованому мною рукописі Білак наводить дані про те, що 2-го вересня 1941 року з «Воронівки- Брацлав…одна сотня (хор) пішла на похорон до Житомира, де пали від братовбивчої руки члени Проводу Омелян Сеник і Микола Сціборський»[9]. Вбивство цих лідерів ОУН (м) відбулося 30 серпня 1941 року, а поховання – за пару днів (2 вересня). Войновський у своїх спогадах пише, що сам був присутній на похованні Сеника та Сціборського. За його словами, коли «почесна сотня» прибула на поховання, «там вже зібралося море людей, що хотіли провести в останню дорогу своїх братів»[10].

Дуда та Старик стверджують, що невідомо чи «сотня з хором» («почесна сотня») «повернулася до Вінниці» чи «з’єдналася з рештою куреня вже в Києві»[11]. За матеріалами судового процесу над Георгієм Журківським, який був хористом у БК, хор разом з куренем прибув до Києва «на початку жовтня» 1941 р[12]. Про хронологію та маршрут прибуття хору БК до Києва проливає свідчення на процесі 15 грудня 1944 р. Кароля Мураля, який також був хористом. Він пригадує, що на початку серпня 1941 р., він, разом з 50-60 членами БК пішки вийшли з Чернівців та направилися до Снятина:

«На мосту річки Прут нас прийняв Войновський та повів у Снятин. Побувши у Снятині тиждень, потім пішли в Городенко. В Городенко був вже практично сформований курінь, ми до нього влились. З Городенко ми пішли у напрямку Кам’янця-Подільського. В Кам’янці-Подільському ми побули 4-5 днів. З К.-Подільського ми пішли на Жмеринку. У Жмеринці ми побули три дні…Наша група пішла на Бердичів, у Бердичіві ми мешкали три тижні. Войновський же в Київ без хору їхати не хотів. Повернувся до Вінниці (хор переїхав зі Жмеринки) і ми поїхали на Київ»[13].

 Як бачимо з наведеної цитати, нема згадок про те, що хор («сотня з хором» за Білаком) БК перебував у Житомирі, а після того вирушив на Київ. Ймовірніше всього, проблема в тому, що хор БК, який очолював Олесь Микитюк, не був гомогенною структурою. У його складі була приблизно 71 особа[14]. В процесі руху хору на Київ, його склад не завжди перебував разом. Можна припустити, що у складі «почесної сотні», яка відбула на поховання до Житомиру, була певна кількість хористів. Після закінчення траурних церемоній ця сотня залишилася в місті, а після вже відбула напряму до Києва. Войновський же повернувся до Вінниці забрав основну частину хору та прийшов на початку жовтня 1941 р. до Києва. Показовим в цьому ключі є те, що на хористів Войновським покладалися задачі не тільки музичного супроводу, але й військового характеру. Вже згадуваний Мураль свідчив, що на нього та інших співаків у хорі БК Войновський покладав завдання з організації поліції у Вищедубечанському районі Київської області:

«Всі директиви з організації поліції були в Микитюка, а ми йому допомагали»[15].

 Про присутність БК в Києві принаймні з 11 жовтня 1941 року стверджує колишній його активіст Корній Товстюк. Він свідчив на початку 2000-х:

«Ми прийшли 11 жовтня до Києва…Вже Національна Рада діяла. І ми зразу ввійшли в розпорядження Національної Ради і присягнули їй на вірність… І зразу ми поступили в розпорядження Ольжича, проводу, який утворював тоді фактично тіньовий уряд на Україні. Як йому це вдалося? Ніби-то з дозволю німців? Нічого подібного»[16].

Свідчення про присутність членів БК в Києві принаймні у першій половині жовтня 1941 р. в Києві ми знаходимо у матеріалах судового процесу над Андріаном Глевко. Він у складі БК прийшов восени 1941 р. до Києва та працював завідувачем столової української допоміжної поліції міста. Його свідчення не дають навіть приблизної дати прибуття БК до Києва, але на цю проблему проливають світло свідчення його дружини Людмили Ступак, якій на початку радянсько-німецької війни було 16 років. Її батько був українцем, а мати єврейкою. У 1941 р. їх родина спробувала евакуюватися на схід, але спроба не була вдалою, і Людмила з матір’ю залишилися в Києві, де зустріли німецьку окупацію. На судовому процесі 7 травня 1944 оку вона свідчила:

«Коли німці почали масові розстріли євреїв в Києві, мою мати вони також розстріляли, тому що вона була єврейкою. Я залишилася одна. Працювала у столовій поліції, я побачила там завідувача столовою Глевко, який ставився до мене дуже добре»[17].

 Людмила пропрацювала у столовій «2-3 місяці» поки не «почали забирати до Німеччини»[18]. Пізніше вона виїхала до сільської місцевості, де перебувала біля чотирьох місяців. Знову повернувшись до Києва, Людмила влаштувалася на роботу до ясел. Вона також знайшла Глевка, якого вже на той час звільнили зі столової, бо він хворів на відкриту форму туберкульозу. В цей час між ними були дружні відносини. Потім Людмила отримала повістку на роботи до Німеччини. Щоб не їхати до Третього Райху вона укладає шлюб з Глевко, якому тоді було за 40 років. З документів процесу не зрозуміло чи можна цей шлюб сприймати, як цілком фіктивний. Пара залишається в Києві до кінця німецької окупації та евакуюється восени 1943 р. до Чернівців, де і зустрічає Червону Армію[19]. З матеріалів процесу невідомо точно, чи був Глевко в курсі про етнічне проходження Людмили, але скоріше всього так. З вищенаведених фактів видно, що поліцейська столова, де служили та харчувалися прибулі «буковинці», працювала принаймні з першої половини жовтня 1941 р. Відповідно – БК вже мав бути на той час столиці України, бо перший ешелон з остарбайтерами, до якого Людмила не хотіла потрапити, з Києва рушив до Німеччини 22 січня 1942 року[20].

Цікаво, що Глевко на одному з допитів пригадував, що коли влаштовувався на роботу до столової, зустрічався з Войновським[21], який, ймовірно, і затвердив його кандидатуру. Це говорить про те, що командир БК, який часто їздив до Львова та інших міст в той час[22], принаймні на початку жовтня 1941р., вже був в Києві – ймовірно, не в перший раз. Тому особисто я був би дуже радий ознайомитися з тими документами, які є в УНД та порівняти з джерелами, які доступні мені.


[1] Наши «сукины дети». Защищать или…

[2] Володымыр Старык, Сукины дети не стоят того, чтобы на них тратить жизнь

[3] Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський Курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944, Чернівці,1995.

[4] Лекція "Буковинський курінь та вбивства євреїв у Бабиному Яру восени 1941 року"

[5] Архів ОУН, Ф1, Оп2, Спр. 440 Рукопис книги про Буковинський Курінь (автор Орест Білак), Арк. 3.

[6] Там само.

[7] Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський Курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944, Чернівці,1995, С.81; Петро Войновський, Моє найвище щастя: Спомини / Літературний запис та передмова Б. Тимошенка, К., 1999, С. С.252.

[8] Архів ОУН, Ф1, Оп2, Спр. 440 Рукопис книги про Буковинський Курінь (автор Орест Білак), Арк.16.

[9] Там само, Арк.20.

[10]Петро Войновський, Моє найвище щастя: Спомини / Літературний запис та передмова Б. Тимошенка, К., 1999, С.С. 252.

[11] Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський Курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944, Чернівці,1995, С.81.

[12] Архів Чернівецького обласного управління Служби Безпеки України (далі – АЧОУСБУ), Спр. П-596, Арк. 23.

[13]АЧОУСБУ, Спр. П6143, Арк. 55-55-зв.

[14] Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський Курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944, Чернівці,1995, С.68.

[15] АЧОУСБУ, Спр. П-6143, Арк. 55-зв.

[16] "Війна. Український рахунок" (2002). Фільм третій

[17] АЧОУСБУ, Спр. П-1213, Арк. 18.

[18] Там само, Арк. 16-зв.

[19] Там само, Арк. 16-зв.-17.

[20] Консультація Гелінади Грінченко.

[21] АЧОУСБУ, Спр. П-1213, Арк. 22.

[22] Там само, Арк. 8.

 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!