Україна Модерна

// Юрій Рубан

Роздуми, навіяні міжнародною конференцією "Примирення у пост-диктаторських суспільствах у ХХ-ХХІ ст.: Україна у міжнародному контексті".

В українському інтелектуальному просторі триває пошук шляхів до реінтеграції Криму і Донбасу, об’єднання України, суспільного примирення. Багато патріотичних, раціональних і красивих рецептів примирення, зіштовхнулися з нерозумінням. Адресати слухають їх, але не чують. Тому поруч з тонами оптимізму в дискусії звучать і регістри зневіри. Розчарування змушує декого навіть пропонувати радикальне відторгнення громад і територій.

Така проблема комунікації відома здавна. От як про неї пише Сергій Жадан: «Насправді це вигадка, що, пишучи, можна на когось розраховувати, що можна запаковувати в своє письмо якісь послання, як кокаїн у тюки з бавовною, у сподіванні на те, що з того боку кордону знайдуться якісь розумні й притомні дилери, які все приймуть і зроблять все як треба, як ти й сподівався, вигадкою є саме сподівання на співучасть, переконаність у тому, що абетка справді для всіх одна і що літери вичитуються більш менш однаково в межах однієї літератури».

Іншими словами, важко сподіватися на розуміння, а тим більше на примирення, пропонуючи іншій стороні свою мову, свої готові смисли. Щоб інша сторона прийняла і зробила все так, «як ти й сподівався», потрібне спільне творення мови. Якщо це вдасться, тоді мова буде творити спільний життєвий світ.

Отже, необхідна мова, чи, висловлюючись мовою кінця ХХ століття, дискурс. Проблема в тому, що мова є явищем соціального життя. Творення мови, у якому ми всі беремо участь, не відбувається як літературна творчість, як гра образами, метафорами, як пропозиція естетичного переживання чи навіть катарсису, результатом якого буде «прозріння» іншої сторони. Важко сподіватись і на те, що суспільний розлом подолають висновки досліджень про «викрадення» сусідами славетних сторінок українського минулого чи навіть історії в цілому.  

Напевно, і література, і гуманітаристика здатні показати багатовимірність конфлікту і складність проблеми примирення. Але чому б не почати говорити про нього в зрозумілих усім базових категоріях безпеки, потреби, вигоди, а обговорення правильності тієї чи іншої «ідентичності» дещо відкласти? Поза сумнівом, європейський історичний досвід може дати для такої розмови певні орієнтири.

У Німеччині від 1918 до 1933 тривав жорстокий громадянський конфлікт. Далі настала катастрофа Другої світової війни, поділу, окупації переможцями. Для розколотого деморалізованого посттоталітарного суспільства примирення було питанням виживання. Існувала меншість, яка, як Конрад Аденауер, побувала в нацистській тюрмі чи концтаборі, і більшість, яка ще в кінці 1950-х вважала нацизм «хорошою ідеєю, що була погано реалізована». Дві сторони розуміли ставку і спосіб знайшли.

Примирення починалося не з розмов про «ідентичності». Спочатку було спільне бажання подолати наслідки національної катастрофи, уникнути загрози зі Сходу, інтегрувати мільйони і мільйони переміщених німців, добитися прийнятних соціальних стандартів. Німецький досвід говорить, що економічне чудо (Wirtshaftswunde) відкрило дорогу до роботи над минулим (Vergangenheitsbewältigung), а не навпаки. Вважається, що старт цій роботі дала лекція Теодора Адорно. Так от, вона відбулася в університеті, де пристойно платили викладачам,  і в країні, де кількість студентів зростала з року в рік. 

Ми можемо опертися на цей досвід, обравши вихідною точкою компактне розуміння проблеми, навіть якщо воно не вичерпне. Українська проблема примирення – це проблема подолання вкрай негативних політичних, економічних  і соціальних наслідків кризи 2013-2014 років та російської агресії. Ми стали найбіднішою країною Європи і саме бідність є для нас найголовнішою перешкодою на шляху до Євросоюзу. Нові політичні потрясіння лише поглиблять наші проблеми. Ми можемо спертися на це  розуміння, не відмовляючись від утримання в полі зору всієї багатогранності питання про зміцнення єдності українського суспільства навколо образу майбутнього України.

Далі необхідно визнати, що примирення – це завжди політична проблема, її вирішення може бути тільки політичним. Ключ до вирішення -  відновити  сподівання на реалізацію важливих інтересів у єдиній політичній спільноті, у спільній для всіх громадян державі.  У процесі відновлення варто відмовитися від приписування тій чи іншій соціальній групі нерозуміння своїх «справжніх» інтересів і зводити всю проблему до боротьби з «ложным сознанием» у марксистському стилі.    

Наявність різних інтересів у тих чи інших суспільних груп є неминучим. Автор не вважає переконливими постполітичні утопії, адепти яких вірять у можливість злиття всіх інтересів у «загальнонародний».  Очевидно, що інтереси різних груп у рішення влади проектуються по різному, одні – широко, інші – малопомітно. Через це завжди існують приводи для незадоволення і бажання змінити владу.

Проблема єдності виникає тоді, коли помітна суспільна група не бачить можливості реалізації своїх інтересів в рамках існуючої спільноти – політії/народу/держави. З соціологічного погляду проблема має вигляд появи на політичному полі активної, чисельної і забезпеченої ресурсами групи акторів, які не хочуть вести гру в рамках існуючих правил.  Історія свідчить, що у ХХ столітті небагато європейських країн уникли громадянських конфліктів, спричинених появою такого роду груп.

Політична філософія за минулі два століття задала рамку понять, які описують процес входження в конфлікт і виходу з нього. Ключовими серед них є поняття народу і демократії. В демократії народ є множиною рівних у своїх правах  громадян, що беруть участь у політичному процесі. Але воля народу не є волею всіх 100% респондентів у соціологічному опитуванні. Формування владних структур, які будуть приймати рішення від імені народу, передбачає їх підтримку більшістю громадян. Ця більшість, яка ототожнює себе зі сформованими структурами і, в кінцевому підсумку, з державою, є народом (“We the people” американської конституції).

Безпосередньою причиною кризи в Україні в кінці 2013 року стала послідовна і демонстративна відмова режиму Януковича від представлення інтересів значної частини суспільства. Арешти лідерів опозиції, парламентські вибори 2012 року ясно продемонстрували, що режим не збирається ні змінюватись, ні йти. Запропонований тодішньою владою образ майбутнього України різко розійшовся зі сподіваннями багатьох суспільних груп.

Відповіддю став вихід протестувальників на Майдан. Але режим Януковича не шукав  політичного розв’язання кризи. Азаров пішов у відставку, коли це вже було too little, too late. Натомість режим звернувся до насильства як у легальній формі (судові розправи над активістами, закони 16 січня), так і позалегальній («тітушки»). Це лише вивело кризу на рівень громадянського конфлікту, який закінчився зміною влади.

З точки зору філософії, український народ виступив як суб’єкт політичної дії і розпочав створення нового політичного і суспільного порядку. З точки зору соціології, активна частина суспільства (а президентські і парламентські вибори продемонстрували, що це таки переконлива більшість), виступила від імені суспільства в цілому  і заявила про свою претензію бути народом. Європейська історія дає нам безліч прикладів успіху такого прагнення реалізовувати свою волю як всенародну.

Але шлях до такого успіху дуже часто йшов через конфлікт. Паризькі секції чи повстанці Вандеї здобудуть право говорити від імені французького народу? Республіканці чи франкісти будуть говорити від імені іспанського? Відповідь на ці і подібні питання давали не теоретичні дискусії, їх отримували на полях політичних і воєнних битв.

Щоправда, історія трансформацій у Європі кінця ХХ століття запропонувала привабливіші приклади. Демонстранти у Лейпцигу восени 1989 року вийшли під гаслом “Wir sind das Volk”. І правляча в НДР група не спокусилася силовою відповіддю, вона змушена була визнати вимоги протестувальників волею народу.  Так виникла модель презентації народу у вигляді учасників масових акцій і досягнення згоди (наприклад, через процес «круглого столу», вибори) на реалізацію народної волі змінити владу. Пізніше ця модель отримала назву «кольорової революції». 

Україна пройшла через свою кольорову «помаранчеву» революцію. І у 2014 році навіть після загибелі «Небесної сотні» можливість локалізувати протистояння і знизити його градус була. Розпад партії регіонів і прагматична позиція ряду представників попереднього режиму у питанні про заповнення вакууму влади (наприклад, зрив «з’їзду» у Харкові, голосування у парламенті за конституційні зміни), могли б започаткувати примирення через визнання волі народу, вираженої Революцією гідності. Російська агресія зменшила шанси на подолання протистояння, започаткувавши натомість новий конфлікт надзвичайної інтенсивності.

Путін не втомлюється повторювати, що «русские и украинцы – один народ». Це не культурна чи етнографічна позиція, це позиція політична. «Один народ» - це усунення з політичного процесу всіх, чиї інтереси не тотожні інтересам господарів Кремля. Саме це є  російською умовою припинення агресії. Способи усунення незгодних вже продемонстровані в ході боротьби з «фашистами» і «бандеровцами» в окупованих районах Донбасу і в Криму. Там створені «народи», які абсолютно прогнозовано висловлюють «волю» на псевдореферендумах і псевдовиборах.

З точки зору примирення тимчасова окупація створила величезні проблеми. Мільйони людей змушені були шукати способів реалізації своїх життєвих інтересів поза українським політичним полем. Донбас і до кризи мав специфіку  організації соціального життя, там особливо часто право замінялося привілєєм, який надається в обмін на лояльність до певної групи і залежить від місця в її ієрархії. Через це  так важко було говорити з багатьма «донецькими» про європейський принцип верховенства права. Новий травматичний досвід існування в специфічних умовах перетворив особливості на норми, абсолютно невідомі жителям іншої частини України.

Попри потужність російської пропаганди, не варто переоцінювати її роль. Вона не надто ефективна там, де немає російських солдат. Саме російська агресія створила різні життєві світи, кожен зі своєю мовою. Без єдності життєвого світу, без єдності політичного і соціального поля порозуміння і подолання кризи неможливо досягти, і в Кремлі це знають. 

Метою російської агресії є не Крим чи Донбас. Метою є повний контроль над Україною. Інструментом її досягнення є розкол і громадянський конфлікт. Наполягання РФ на проведенні виборів в окупованих районах поза українським політичним полем, поза правилами політичної гри і без участі українських гравців означають отримання реальної частки влади групою, орієнтованої виключно на російський інтерес і повністю контрольованої Кремлем. Далі ця група буде  підшукувати ситуативних союзників і разом з Росією робитиме все можливе для поглиблення кризи. Їй потрібно дочекатися моменту, коли за російської підтримки вона оголосить себе «українським» народом і відмовить у такому праві групам з іншими інтересами, які ми називаємо проєвропейськими. Цей сценарій не має нічого спільного з примиренням. Більше того, передумовою його реалізації є поглиблення розколу, бо союзників російська група може здобути лише через нові і нові поділи і протистояння всередині українського суспільства. Іншими словами, вибори за Путіним є інструментом конфлікту, а не примирення.

Очевидно, примирення як об’єднання суспільства навколо образу майбутньої України може відбутися. Для цього потрібно багато що зробити на фронті гібридної війни з Росією, в першу чергу добитися відновлення українського контролю над кордоном і виведення російських військ, як це передбачено Мінськими угодами. Без цього неможливе відновлення цілісного політичного поля України. У внутрішньоукраїнських процесах потрібно, щоб групи, що володіють владою, почали змінювати правила політичної   і економічної гри, розширюючи можливості реалізації інтересів для інших груп. Роботи Ч.Тіллі, Д.Ачемоглу і Д.Норта на європейському історичному матеріалі показують, як це відбувалося. Суспільний діалог і зближення поглядів різних соціальних груп, активність громадянського суспільства здатні суттєво стимулювати і підтримати  процес примирення.

Гуманітаристика може дати ідеї для мови такого процесу, але для цього їй варто розчистити поле для уяви. Треба було мати грандіозну політичну уяву де Голля, щоб стверджувати, що вся Франція боролася з Німеччиною під час Другої світової війни і здобула перемогу. Але його мова допомогла примиренню. Зведення рахунків з колабораціоністами швидко припинилося, бо боровся увесь французький народ, а маленька купка негідників (і ні в чому не винних!) була покарана влітку 1944 року. Без примирення активіст режиму Віші Мітеран не став би президентом і не формував би контури об’єднаної Європи після падіння Берлінської стіни.

Поки що творчій політичній уяві політиків і пересічних громадян дуже заважає неподолана радянська спадщина у вигляді схильності до метафізики. Ханна Арендт писала про претензію на знання «законів історії» як про характерну рису всіх тоталітаризмів. Проблема в тому, що після падіння комунізму широкого поширення набуло знання інших «законів». Тривалий час ми спостерігали транзитологів, які повторювали мантру, що вільний ринок неминуче веде до ліберальної демократії і що переходу немає альтернативи (there is no alternative, TINA). Воскресли концепти «геополітики» і боротьби націй, іноді їх модифікують до «зіткнення цивілізацій» чи конфліктів «ідентичностей». На наших очах Росія пізнала ще один «закон історії» у вигляді боротьби втіленого у ній «одвічного Добра» зі злом, що йде з Заходу.  Привабливість таких конструктів у тому, казав Тоні Джадт, що вони все пояснюють, хоч  самі не піддаються перевірці.

Хотів би нагадати підсумок великої філософської роботи постмодерну, який сам по собі виник як відповідь на потребу повоєнного примирення. «Постметафізика» запропонувала спосіб мислення, який дав ключ до нового європейського політичного й інтелектуального досвіду. Всі «закони історії» є лише дискурсивним виявом певних структур влади, їхньої гегемонії, панування. Пропагувати ці закони, брати на себе роль інструмента їх реалізації – це означає відмову від свободи, і не лише у її філософському розумінні.

Хроніки тоталітаризмів – це найнаочніший приклад наслідків відмови від свободи, від своєї і від свободи інших людей відстоювати свої інтереси. У пошуках примирення нам би варто згадати про це і відмовитися від мандрівок науково обґрунтованими і єдино правильними маршрутами до «островів щастя». Такі мандрівки дуже дорого обходяться. Нам би зосередитись на роботі тут і тепер, перечитати ще раз Угоду про асоціацію з ЄС, а далі зайнятися розширенням політичного народу, зміцненням демократії і верховенства права, боротьбою з корупцією - тобто усім, що ми називаємо реалізацією європейського вибору. На цій основі можна сформувати процес примирення, у якому мовна (дискурсивна) і недискурсивна частини будуть доповнювати і підсилювати одна одну, як це завжди буває у плідному політичному процесі.          

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!