Україна Модерна

1 Рецензія на книгу: Andreas Kappeler, Russland und die Ukraine: verflochtene Biographien und Geschichten.

Wien : Böhlau Verlag, 2012. 395 S.

 

У своїй останній книзі відомий історик Андреас Каппелер зосереджується на двох надзвичайно важливих для української історіографії авторах, праці яких після короткого періоду популярності практично канули в Лету. Петро Савич i Александра Яковлєвна Єфименки - обговорювана тут публікація є власне їхньою інтелектуальною біографією - є також відправним пунктом для розмови про українсько-російську переплетену історію (histoire croisée), яка вплітається не лише в історичні та етнологічні праці, але й саме життя обох науковців.

Як підкреслює Каппелер, його дослідження є також пропозицією нового погляду на історію регіону та імперії, пов’язаного з переоцінкою класичних, національно забарвлених наративів і наголошуванням на взаємних залежностях, які не вкладаються в систему бінарних опозицій.

Приклад Александри, народженої в селі Варзуга на Кольському півострові росіянки, чия История украинского народа стала першою написаною (і другою опублікованою) новітньою історією українського народу, і Петра, уродженця українського міста Токмак, етнографа та історика, чиї праці про Архангельську губернію стали одними з перших досліджень цього регіону, демонструє не лише складність „імперських біографій“,[1] але також життя інтелігенції в імперській Росії ХІХ ст. В останньому розділі Каппелер торкається теми рецепції наукового доробку Єфименків історіографією та етнографією. Вже на перших сторінках книги можна помітити аналітичність підходу Каппелера до завдань переплетеної історії, тобто встановлення понять, розуміння яких є необхідне для подальшого читання. Автор від самого початку зазначає, що дефініції, які він використовує, є надзвичайно складні й в більшості випадків розмиті, залежно від особи оповідача. Визначення «Україна», «Малоросія», «Південна Русь», - є культурно-патріотичним самовизначенням, хоча термін «малоросіяни» пізніше вживався також у негативному розумінні. «Україна» означає етнічність, обшар імперії, або ж уявний національний простір. Пов’язані з питаннями історичної тяглості конотації «Русі» (руський vs. російський і т. д.) чи різниці між вживанням понять «російський», «руський», «загальноросійський» («общерусский») і «великоросійський», скеровані скоріше до німецькомовних читачів, показують, наскільки важливим для постнаціональної історіографії є критичний погляд на розповсюджені й устабілізовані у ХІХ і ХХ ст. етнізовані символи.

Книга складається з 7 розділів, що аналізують життя й наукову діяльність подружжя Єфименків. Каппелер розпочинає свою історію з протилежних кінців імперії, з Варзуги й Токмаку, зосереджується на Архангельській області (Холмогори), місці заслання Петра й зустрічі майбутнього подружжя, на приїзді останнього до України, до Чернігова й Харкова (міста студентського навчання Петра), завершуючи розповідь Санкт-Петербургом (місцем праці Александри і смерті Петра) та Вовчанськом (маєток Любочка), де 1918 року була вбита Александра разом з донькою Тетяною.

У лінеарний за формою наратив вплетені глибші розважання на тему історичних і публіцистичних праць подружжя, особливо История Александри Єфименко (розділ 5), за допомогою котрої Каппелер заглиблюється у можливість писання historie croisée для українського longue durée. Каппелер торкається при цьому багатьох побічних тем задля зображення науковців на тлі епохи, що зайвий раз підкреслює переваги нової біографістики як важливої частини інтелектуальної історії.

Уже на початку Каппелер зауважує, що джерельна база біографії Єфименків виглядає неповною: в основі її лежить автобіографія подружньої пари, а також їхня фрагментарно збережена кореспонденція. Автор аналізує ці джерела з точки зору наявних у них топосах – наприклад, Петро в своїй автобіографії зосереджується на праці, проте нічого не пише про свою дружину; натомість у автобіографії Александри з’являються типові для обов’язкового поділу ролей фрагменти, де підкреслюється значення родини. Каппелером використані три біографії, присвячені Александрі – це, відповідно, праці П. Г. Маркова[2] і О. Скакун[3], а також біографія Петра А.П. Розумової[4], написані ще за радянських часів й насичені ідеологічними штампами, як зрештою, й видані 1978 року В. Н. Ільїнською автобіографії[5], у яких Каппелер, зіставляючи їх з рукописами автобіографій, знаходить кілька навмисне пропущених, ідеологічно «незручних» для радянської історіографії, фактів (c. 37-39). Подібні фактографічні прогалини постійно змушують автора розглядати різні можливості або висувати власні припущення, що спираються на характер особистості та епохи, без нав’язування читачеві єдиної, «остаточної» версії подій.

Перший розділ починається описом дитинства Александри й Петра до моменту їхнього знайомства; цікаво, що саме біографія Александри, народженої 1848 року, а не Петра (1835 року народження), представлена на першому місці. Переведення батька Александри, станового пристава Якова Ставровського, до Архангельська дозволило їй відвідувати нову для Російської імперії освітню інституцію – гімназію для дівчат. Талановита та начитана Александра дістала 1864 року посаду вчительки для дівчаток у народній школі в Холмогорах, що було однією з небагатьох можливостей суспільного зростання для російських жінок того часу.

Петро, народжений у сім’ї селянського походження, яка лише завдяки кар’єрі батька, що дослужився до посади поліцмейстера у Ногайську, піднялася до спадкового дворянства, відвідував школи в Сімферополі та Катеринославі. У той час він зацікавився селянством, а також, як пише він в автобіографії, після прочитання творів Тараса Шевченка, Україною (як указує Каппелер, читання Шевченка у школі є топосом, який зустрічається у багатьох українських его-документах). Каппелер описує вступ Петра до Харківського університету, де Єфименко задекларував себе «українським народником» (с. 63); в університеті він співпрацював із Яковом Бекманом і Митрофаном Муравським в одному з перших нелегальних товариств народників, що прагнуло скоріше цілковитої реформи суспільних відносин у Російській імперії, аніж керувалося партикулярним інтересом України. Надмірна реакція поліції, а згодом і ідеологізація історичної науки в СРСР, перетворили цей загалом мало відомий студентський гурток на «Харківсько-Київське революційне таємне товариство».[6] 1858 року Петра було виключено з університету, і він упродовж семестру був змушений навчатися в Москві, де увійшов до нелегального товариства «вертепників» Павла Рибникова. Після недовгого «ходіння в народ», а також після здобуття освіти етнографа, 1859 року Петро переїздить до Києва і знову заплутується у нелегальних, неформальних малоросійських групах.

Після арешту 1860 року та заслання на північ Петро бере активну участь у народницькому освітянському русі; обіймаючи посаду державного службовця, він не пориває з народництвом, підтримуючи контакти зі своєю «малою батьківщиною Україною», пише статті для часопису Основа, збирає матеріали про українців у архангельському регіоні. Одночасно він захоплюється історією та фольклором селян північної Росії, що відповідало духові народництва та підтримувалося, зокрема, статистичним комітетом в Архангельську (передусім, його секретаря, українця Павла Чубинського й члена комітету, етнографа-любителя з України, губернатора Архангельської губернії Миколи Арандаренка). У Холмогорах майбутнє подружжя зустрінеться 1865 року на доповіді Петра, а 1870 візьме шлюб, що для Александри означатиме також кінець кар’єри вчительки, оскільки Міністерство лише на такій умові видало їй дозвіл на шлюб із політичним засланцем. Позбавлена посади, Александра віддається науковій праці під опікою Петра, спочатку займаючись суто механічною роботою, але швидко опановуючи самостійну дослідницьку діяльність. Цікавим є, що власне тут можна побачити кардинальну зміну типової ролі жінки в науці – маючи талант до абстракції та генералізації, Александра пише аналітичні й теоретично зорієнтовані статті на підставі зібраних Петром матеріалів; її чоловік натомість колекціонує джерельні матеріали й видає їх без надмірного теоретизування (c. 97).

Аналізуючи науковий доробок подружжя того періоду у другому розділі, Каппелер підкреслює, що він великою мірою походив із народницького зацікавлення Єфименків. Найважливішим об’єктом дослідження Александри стали волосні суди - тема, дотична до наукових і практичних дискусій щодо звичаєвого права та його стосунків із писаним правом; цитовані до сьогоднішнього дня дослідження Єфименко ідеалізували справедливість простого люду. У такий самий спосіб дослідження подружжя ідеалізували, наприклад, селянські артілі народів півночі. Дві публікації – зібрання матеріалів Петра про правові звичаї селян - послужили Александрі для здійснення одного з найважливіших для того часу досліджень про селянських жінок Росії. У детальному аналізі праць того часу Каппелер особливо підкреслює значення вписання зáдруги – великої патріархальної родини –– у процес розвитку суспільної системи слов’ян, на вершині якої в концепції Єфименко стоїть дещо ідеалізована родина одного покоління, де жінка може краще самореалізуватися. Насичена емпіричним матеріалом книжка, а також пізніша спеціальна стаття про інститути шлюбу разом із матеріалами, зібраними Петром, є, на думку Каппелера, піонерськими працями в цій галузі.

Описані вище дослідження і зібрані матеріали з раннього періоду життя подружжя Єфименків стають підставою наукових праць у Чернігові та Харкові, де 1876 рокуі, після короткого перебування у Воронежі й Самарі, Петро отримує посаду в Комісії з вивчення залізниці в Харкові. У Харкові вони знайшли чи не найкращі умови для праці. Університет, Історично-філологічне товариство, Товариство поширення в народі грамотності, - (с. 152) становили основи місцевого суспільного життя, в якому Петро й Александра відігравали провідну роль, а їхнє помешкання стало місцем зустрічей харківської інтелігенції (с. 155). Дружба з університетським істориком Дмитром Багалієм мала для Єфименків особливе значення. Він усіляко сприяв дослідженням Александри, і, за словами Каппелера, стояв за її номінацією у Петербурзі і отриманням звання почесного доктора. У перші роки подружнього життя Петро грає першу скрипку у родині, він виголошує виклади і публікує у Киевской старине, проте 1887 року повертається його хвороба, від якої він страждав ще в Архангельську Росії, змушуючи його покинути не лише наукову діяльність, а й професійну працю. Александра, яка завдяки своїм науковим роботам стала на той час принаймні не менш відомим істориком, ніж її чоловік, бере на себе утримання родини, що не кращим чином відбивається на її науковій продуктивності (статті були на той час платними). На думку Каппелера, фінансові проблеми заважили на рішенні родини про переїзд 1907 року до Петербурга.

У наступних розділах Каппелер зосереджується на науковій і публіцистичній діяльності подружжя. Вже через рік після приїзду до Холмогорів Александра публікує історію України, до 1896 році вийшло 18 її статей у часописах Киевская старина, Слово й інших, а також популярно-наукові та публіцистичні есе, а 1884 року видано позитивно прийняту публікою працю Александри з історії та етнографії народів північної Росії Исследования народной жизни. Вона стає членом Императорского русского географического общества, Московского психологического общества, Московского Археологического общества, її регулярно запрошують на археологічні конгреси; 1903 року вона є одним із трьох доповідачів на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві – маніфестація українського національного руху. Однак, будучи жінкою та росіянкою, Александра Єфименко зустрічає опір з боку консервативно налаштованих українських істориків: їй відмовляють у прийомі до Наукового Товариства імені Шевченка, а її прохання про посаду постійної співробітниці у Киевской старине відхилено (с. 197, 221). Як підкреслює Каппелер, зацікавлення Єфименко Україною було нібито продовженням досліджень Петра, які він розпочав у 1850-х роках. Хвороба забирає у Петра можливість активної наукової праці, проте він стає «надійним архівістом» (с. 160) своєї дружини – чергова зміна стандартних ролей статі. Відтепер Александра, а не Петро (який перебував під постійним наглядом поліції), є поборником української культури, публікує статті у петербурзьких народницьких часописах Неделя і Слово, у яких неодноразово пише про інтелектуальні сили «найбільшого культурного руху Росії» (с. 170) та виступає (з точки зору педагогіки) за введення української мови у школах, відверто критикуючи політику русифікації. Як зазначає Каппелер, ці опубліковані впродовж 1878-1882 років статті можуть вважатися найбільш відвертим із виданих на той час у Росії захистом українських інтересів, одночасно будучи також критикою царської політики відносно України (с. 171). Наприкінці століття вона пише для російських Толстых журналов про Котляревського, Шевченка й інших українських письменників, будучи «кацапкою» (с. 221); на думку Каппелера, це свідчить про те, що Александра є одним з найбільш визнаних серед російської публіки послів української культури (с. 177). Незважаючи на певну ідеалізацію історії і культури регіону, авторка часом виносить сувору оцінку минулому, про що Каппелер згадує у підрозділі про гайдамаків, селян і євреїв (c. 197-211). Вона засуджує єврейські погроми в Україні, критично ставиться до козацької еліти, котра, на її думку, перебувала в конфлікті з простим людом. Релятивізація центрального для істориків національного наративу міфу козаччини викликала критику з боку патріотично налаштованих українських істориків. Інші її праці були піддані критиці через недостатнє, на думку позитивістів, джерельне обґрунтування – Єфименко писала занадто літературно й не дотримувалася домінуючого на той час позитивістсько-документалістичного стилю, що не знайшло визнання сучасних їй істориків (наприклад, c. 210).

Праці Петра до його хвороби часто друкувалися в журналі Киевская старина; це були не лише статті, а й, що особливо відзначає Каппелер, нові архівні матеріали, відшукані Єфименком, або ж завдяки його зусиллям доставлені до Харкова. Саме Петро знайшов рукопис написаної 1762 року Семеном Дівовичем Розмови Великоросії з Малоросією, що, на думку Каппелера, «може бути визнана за програмний твір Киевской старины» (с. 192) і була опублікована Н. Петровим у першому її номері (с. 191-3).[7] Підкреслюючи роль Петра та його статей у стилі критичної української народницької інтелігенції, Каппелер зауважує, що не всі роботи, які відіграли ключову роль у зростанні популярності Петра можуть були легко приписані Петрові, як наприклад, у випадку зі статею К вопросу об украинском народничестве 1906 року, опублікованою під псевдонімом Петр Одинец.[8] На думку Каппелера, авторство Петра, приписуване йому в історіографії, є мало вірогідне не лише через хворобу етнографа, але також через брак інших політичних робіт харківського періоду його життя (с. 179-182).

Найважливішою частиною обговорюваної праці є розділ, присвячений написаній 1900 року та опублікованій 1906 року книжці История украинского народа. Ця праця є для Каппелера не лише палітрою для змалювання суперечок українських і російських істориків ХІХ-ХХ ст., а й підставою визначення терміна переплетеної історії. Приводом до написання книжки була оголошена Киевской стариной на початку 1896 року нагорода за написання історії українського народу, першої такого роду монографії, призначеної для істориків і освічених читачів, створеної відповідно до чіткого плану, доданого до правил конкурсу. Після невдалого першого туру (участі не взяв жоден кандидат), у другому, з 1898 року, Александра запропонувала на розгляд редакційної комісії проект своєї книги. Її рукопис, надісланий до редакції Киевской старины 1900 року, не знайшов позитивної оцінки істориків із середовища цього часопису. Вони звинувачували авторку в дилетантстві та висвітленні подій з російсько-державницької точки зору, що, на думку Каппелера, є не лише виявом відмінності думок щодо минулого даного регіону, способу й методології написання його історії, але також проявом дискримінації по відношенню до жінки з боку керованої чоловіками редакції часопису (с. 221). Об’єктом особливої критики стали перші три розділи рукопису.

Слідом за Багалієм Каппелер робить припущення, що одним із головних дискусійних моментів був вплив норманів на Київську Русь: у той час як Єфименко вважала, що їхня міграція на південь мала вирішальний вплив на виникнення державності в регіоні Подніпров’я, інші історики доводили незалежність руської історії від германських народів (с. 238-239). Після довгого обміну аргументами, у якому стать і національність, здається, відігравали не менше значення, ніж легкий «непозитивістичний» стиль писання, Єфименко отримала рукопис назад; він був виданий у Петербурзі 1906 року, що відібрало їй пальму першості, оскільки 1904 року Грушевський опублікував свій Очерк истории украинского народа.

Аналізуючи на понад 70 сторінках opus magnum Єфименко, Каппелер порівнює його, власне, з працею Грушевського і поширеним тоді підручником Дмітрія Іловайского, представника офіційної російської імперської історіографії.[9] Каппелер підкреслює, що звинувачення у проросійськості на адресу Єфименко з боку київських істориків є надто перебільшені. Єфименко, щоправда, вживає дефініцію «Південна Росія», а не «Україна», але це був один із популярних і, для втаємничених читачів, синонімічних термінів у ті часи, особливо пам’ятаючи про жорстку цензуру. Докладний аналіз дефініцій, які використовує Єфименко, показує, що, попри вживання офіційної російської номенклатури, остання «виявляється принаймні частково закамуфльованою[10] українською інтерпретацією» (с. 237). Більш того, російські рецензенти помітили у цьому «південноросійський сепаратизм» (Сергей Щеголев, цит. с. 279), незважаючи на те, що Єфименко підкреслює взаємне переплетення історії Росії та України, які є для неї двома окремими наративами.

Як вважає Каппелер, Александра Єфименко, на відміну від Грушевського, пише історію орієнтовану на колективного суб’єкта (народ), тоді як львівський історик зосереджений на державі і її континуїтеті (власне, ці поняття Грушевсткий використовує у розділах, присвячених Київській Русі, тоді як Єфименко говорить скоріше про продовження традиції). Інші розбіжності з Грушевським можуть бути помічені у прикладі з описанням Люблінської унії та діяльності Петра Могили, що, на думку Єфименко, вплинули на народну освіту й відкрили Україну на захід; натомість Грушевський бачить тут поглиблення польсько-українських конфліктів і закидає православним священикам (і Могилі) брак уваги до широких мас суспільства, котрі лише у козаках знайшли захисників своїх прав.

На відміну від Грушевського, Єфименко не оцінює козацтво лише в позитивних тонах, для неї воно виглядає скоріше символом анархії; вона не схвалює, як це робить Грушевський, повстання Хмельницького, закидаючи його учасникам масові єврейські погроми.

Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ обидва історики описують як спробу відходу від царського деспотизму, однак Грушевський змальовує Мазепу й Петра І у чорних барвах, коли Єфименко підкреслює їхній внесок у модернізацію регіону, не поминаючи все ж негативної оцінки наслідків гетьманату. Дистанціюючись від офіційної російської історіографії, Александра вживає окреслення не «зрадник», а «так звана зрада» по відношенню до Мазепи (с. 254). Єфименко, для якої поступ, європеїзація та модернізація посідають важливе місце в історичному наративі, наголошує також на впливі «українсько-російських культурних трансферів» (с. 258) XVII і XVIII століть на Україну; Грушевський бачить їх однозначно у негативному світлі, критикуючи перебування у традиції схоластики і зріст впливу «великоросійської» (с. 260) мови. Обидва історики у подібний спосіб описують відродження українського народу (народності); пишучи у часах цензури, Єфименко не торкається теми репресії чи майбутнього, але доповнює ці питання в опублікованій 1907 року короткій версії для широкої публіки, критикуючи російське ставлення до українців, і особливо акти з 1863 i 1876 року (с. 281).

У наступному розділі Каппелер зосереджується на діяльності Єфименко у Санкт-Петербурзі, куди разом із чоловіком (що невдовзі після цього помер 1908 року) вона переїхала, обійнявши посаду викладача на Вищих жіночих курсах. 1910 року, за ініціативою Багалія, Александра отримала диплом почесного доктора (honoris causa) Харківського університету, у такий спосіб Єфименко стала першою жінкою-доктором наук у Росії (с. 290). У Петербурзі Єфименко не лише навчає історії України, пропагуючи у такий спосіб й українську культуру, але також бере активну участь у житті українських кіл і Всеросійської ліги рівноправ’я жінок. У ролі лектора вона має успіх, наприклад, її студентка Марія Андрєєвна Островская стає першою жінкою-приват-доцентом Санкт-Петербурзького університету. Александра також публікує підручники, серед яких (виданий вже по її смерті в двох мовних версіях) Початковий підручник українсько-московської історії для шкіл народних / Начальное руководство по украинской и великорусской (русской) истории для народных школ (обидві книги видані у Харкові 1919 рокуі).

1917 року з приводу непевної ситуації у Санкт-Петербурзі вона виїздить до хутора поблизу Вовчанська у Харківській губернії, закінчує згадану вище книжку, а також займається викладацькою роботою. У грудні 1918 року разом із донькою вона стає жертвою невідомих убивць, які в літературі предмету й тогочасній пресі описуються чи то як солдати Петлюри, чи то як більшовицькі банди.

Останній розділ книги Каппелера присвячений рецепції праць Єфименко українськими та російськими істориками від дати її смерті до сьогоднішнього дня. Завдяки політиці українізації в СРСР, Єфименко залишається популярною, а її История украинского народа 1922 р. видається українською мовою (знову за підтримки Багалія, який доповнює працю Єфименко додатковим розділом, присвяченим новітній історії України). На відміну від багатьох інших українських істориків (і Петра в тому числі), праці Александри не було заборонено у часи репресій проти «буржуазної» історіографії 1930-х років, навпаки, підкреслювалася її близькість до історичного матеріалізму та навіть знаходилося посилання на її праці у Леніна. У післясталінський період 1950-х років Александра (меншою мірою Петро, якого згадують лише у зв’язку із Харківсько-Київським Таємним товариством ) постійно представлена в радянських енциклопедіях, причому новою тенденцією в інтерпретації її життя та діяльності стає критичне підкреслення близькості історика до народників і ліберальної буржуазії. Після того, як 1990 року Історія Єфименко російською мовою була перевидана Українською Академією Наук, її популярність почала відчутно зменшуватися. Як свого роду іронію зазначає Каппелер той факт, що праці етнічного українця Петра сьогодні заново відкриваються в Росії, тоді як роботи Александри все більше відходять у забуття в обох країнах.

У підсумку, «Russland und die Ukraine» не лише містить багато нової інформації про наукову діяльність подружжя Єфименків, яка є мало відома поза вузьким колом спеціалістів і практично не знана у Західній Європі. Ця монографія становить добрий приклад напряму написання біографії на тлі міжкультурної імперської дійсності, який я назвав у вступі «імперською біографістикою». Книжка Каппелера виходить однак далеко поза історію Петра і Александри – у багатьох місцях автор коротко вводить читача у ситуацію Російської імперії ХІХ-ХХ ст., а в описі праць подружжя - в альтернативні течії тодішньої історіографії. У розділі про Історію… у скороченому вигляді аналізуються періоди, описані у книзі Єфименко. У такий спосіб книга Каппелера стає не лише біографією, але також інформативним підручником історії українських земель у Російській імперії для західних істориків і не тільки. Крім розробки Каппелером цікавих для історії жінок та історії науки тем, належить зазначити дві перспективи, які автор пропонує для аналізу минулого України, і котрі, на мою думку, добре позиціонують книгу на тлі актуальних дискусій в історіографії.

Першою є histoire croisée у стилі імперської біографії, котра, за аргументами Каппелера, не має завданням заперечення питання влади і підпорядкування, але підкреслення того, що замовчення залежності чи її описання у чорно-білих барвах «свій-чужий» не передає складності минулого. Переконливим прикладом переваги такого підходу є наголошення проблеми народництва, котре як загальноімперський феномен вплинуло не лише на родину Єфименків і їхні публікації, але й мало велике значення для українського національного руху другої половини ХІХ ст. (тут можна додати, також і на польський рух «органічної праці»). Важливо, що Каппелер говорить не про ідентичності (identities), а лише про ідентифікації (identifications) – національну, імперську або ж соціальну, пов’язану з такими рухами, як народництво, які є змінні і неексклюзивні[10], вони не залежать від поняття етнічного походження – такий підхід до описання історичного наративу ставить прямі питання також сучасності. Другою перспективою є децентралізована історіографія, яку Каппелер пропонує у підсумку, запитуючи, чи історія описана з точки зору (гібридної) периферії набирає гостроти, розказуючи більше про аналізовані часи, ніж історія з перспективи центру. Прикладів «переплетених» біографій, як і гібридних місць, не бракує у минулому, вони є набагато чисельніші від центрів і класичних біографій, натомість у національній історіографії пропорції ці є зворотно інші. Написана у прозорому й легкому до читання стилі, книга Каппелера, звісно, не може сама виправити цю асиметрію, однак вона у переконливий спосіб заохочує до подальших наукових пошуків.


Зміст книги доступний за посиланням із сайту видавництва.

 

Ян Сурман, PhD, запрошений науковець Інституту Гердера (Марбурґ, ФРН).

 

З польської переклала Ярослава Кравченко

__________

[1] Про цей новий вид написання біографії, що підкреслює вплив внутрішньої імперської міграції на формування особистості пор. Colonial Lives across the British Empire: Imperial Careering in the Long Nineteenth Century/ Ed. by Lambert D., Lester A., - Cambridge : Cambridge University Press, 2006.

[2] Марков П.Г. А. Я.Ефименко - историк Украины. - К.: изд-во КГУ, 1966; а також нове, розширене видання (без змін в ідеології); Марков П.Г.. На крыльях бессмертия : Дилогия - К. : ЗАО "ВИПОЛ", 2003

[3] Скакун О. Історичні погляди О. Я. Єфименко. Дис. на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Харків, 1967 (оригінал зберігається в Національній Бібліотеці України імені В.І.Вернадського)

[4] Разумова А.П. Из истории русской фольклористики. П.Н. Рыбников, П.С. Ефименко. – Ленинград, 1954.

[5] Ильинская В.Н. Автобиографии П.С. и А.Я. Ефименко // Из истории русской фольклористики. – Ленинград, 1978 – с. 93-106.

[6] У пізнішій літературі відоме, як «Харківсько-Київське таємне товариство».

[7] Н. Петров. Разговор Великороссии с Малороссиею (Литературный памятник второй половины XVIII века). — «Киевская старина», 1882, т. І, с. 325 — 365; 1882, т. III, с. 138 — 146.

[8] П. Одинец. К вопросу об украинском народничестве (Опыт программных вопросов для изучения украинской национальной идеи) // Киевская старина. Киев,. 1906, Vo. 96, S 7-8, 338-376.

[9] Иловайский Д. Краткие очерки русской истории: Курс старшего возраста. — 9-е изд. — М.: Тип. Грачева и Ко, 1860. До 1912 року вийшло 36 видань цього офіційного підручника.

[10] R Brubaker, F. Cooper. (2000). "Beyond 'Identity'". Theory and Society 29: 1–47.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!