Україна Модерна

 // Отар Довженко

Соня Кошкина. Майдан. Нерассказанная история. – Киев: Брайт Букс, 2015. – 408 c.

Книга шеф-редакторки LB.uaпро події листопада 2013 – квітня 2014 року цінна як первинна, «нефільтрована» пам’ятка усної історії з обох боків барикад.

Осмислення Майдану, як і кожної великої події в новітній історії України, дається нам нелегко. Завдяки розквітові колумністики маємо непоганий зріз публіцистичних рефлексій, а ренесанс репортажу дав змогу зафіксувати суб’єктивні картинки найдраматичніших моментів так званої Революції гідності. Проте цього не досить, щоб дати відповідь на глобальне запитання: що, власне, відбулося?

Ба гірше, ризикуємо повторити помилку 2004 року, коли масові протести, поверхово оцінені та звеличені як Помаранчева революція, невдовзі виявились фальстартом суспільних і політичних перетворень. Дискурс навколо подій Майдану перенасичений пафосом, а захисний психологічний механізм витіснення, що рятує нас від пережитого внаслідок кривавої кульмінації 18-20 лютого стресу, стирає з пам’яті деталі та причинно-наслідкові зв’язки. Тому між десятків видань про Майдан, які здебільшого являють собою фотоальбоми й добірки постів у соціальних мережах, книга Соні Кошкіної «Майдан. Нерозказана історія» має особливе значення: це перша спроба розібратись у залаштункових процесах, що супроводжували та почасти визначили долю революції.

Поза тим, самий лише поспіх, із яким вона писалась і компонувалась – аби встигнути до річниці розстрілу на Інститутській, - змушує віднести працю Соні Кошкіної до первинних, «нефільтрованих» пам’яток усної історії, що колись допоможуть дослідникам відтворити реальну картину подій.

Книга поділена за хронологічним принципом на чотири частини: «Листопад-грудень 2013», «Січень 2014», «Лютий 2014» та «Відкриті рани». В останній ідеться про окупацію Криму та початок заворушень на Донбасі. Також у четвертій частині є розділ «Політичне православ’я на службі Віктора Януковича» - наболіла тема для авторки як вірної Московського патріархату, - та предмет особливої гордості: ексклюзивне інтерв’ю з Олександром Януковичем, головним лиходієм «Нерозказаної історії».

Книга також складається з чотирьох елементів: прямої мови дійових осіб – політиків, бізнесменів, громадських діячів, журналістів тощо; авторських свідчень про бачене на Майдані та в кулуарах; викладу подій, заснованого здебільшого на загальновідомих фактах; особистих переживань, тлумачень і оцінок Соні Кошкіної.

Щиро кажучи, цінність із погляду вічності становлять лише перші два компоненти. У хронології подій є чимало помилок, неузгодженостей та суб’єктивних перекручень. Сонині спроби аналізувати зібраний матеріал, по-перше, занадто квапливі, - й тому поверхові, - по-друге, передчасні. Подекуди читачеві доведеться реконструювати її логічні побудови та оминати  оцінкові судження для того, щоб самому спробувати перескласти пазл і зробити висновки.

Ліричні відступи, як це зазвичай буває в літературі нон-фікшн, лише шкодять оповіді, зменшуючи відчуття її достовірності. Наприклад, опис сцени в Михайлівському соборі, де бронежилет завадив ліричній героїні вклонитись іконі, авторка завершує риторичним запитанням до читачів: «Вы понимаете, что это такое: невозможность поклониться иконе, потому что вокруг – война, а в храме – лазарет?». Щось подібне – про розстріли на Інститутській: «Вы знаете, что такое п-о-с-к-а-л-ь-з-ы-в-а-т-ь-с-я на крови?».

Белетризація оповіді повсякчас конфліктує з її документальністю. Наприклад, причину атаки силовиків на Майдан 18 лютого Соня Кошкіна формулює так: «Не то чтобы кто-то один из власть имущих нажал на спусковой крючок. Конкретной команды начинать “мочить” протестующих утром не отдавали. Это была цепная реакция, вспышка звериной злости, копившейся три месяца, жажда крови, которую невозможно было утолить, не заплатив за это человеческими жизнями». З контексту та відсутності посилань на джерела стає зрозумілим, що це  власне припущення авторки, яке зовсім не конче відповідає дійсності. Важко погодитись із твердженням Дмитра Шурхала, що книга містить «мінімум відсебеньок».

Або опис розгону Майдану 30 листопада: «Что происходит и, главное, в чём причина агрессии, студенті не понимали. Кричали: Мы мирная акция!”, “Не бейте!”, “Что сделать, чтобы предтовратить конфликт?”, и опять: “Мы мирная акция!”, “Не бейте!”».  Авторка посилається на очевидців розгону, проте важко припустити, що під ударами кийків люди справді могли вигукувати «что сделать, чтобы предотвратить конфликт?».

Намагання белетризувати оповідь і надати їй форми героїчного епосу призводить до того, що деякі міфи не розвіюються, а навпаки – розквітають: до прикладу, авторка в подробицях, із барвистими епітетами змальовує виступ «сотника Парасюка» з погрозою йти в атаку зі зброєю. І робить висновок: «Очередное доказательство тому, что люди на площади стояли не за политиков. Нет, они стояли за самих себя – за свое будущее, своих детей, свое человеческое достоинство». Тут мимоволі засумніваєшся, чи Соня Кошкіна сама відрізняє самохвальське шумовиння від складних механізмів, які сама заповзялася дослідити.

Та авторське позерство, а подекуди навіть екзальтованість не заступає головної цінності книги. «Нерозказана історія» є єдиним публічним (хочеться вірити, що є ще непублічні – матеріали слідства, протоколи допитів…) документом, що містить свідчення людей із того боку барикад. Ці свідчення, хоч і не є вичерпними та часто являють собою незграбну апологію, все ж бодай частково розвіюють міфи й пояснюють мотивацію дій Януковича і його команди. 

У книзі Соня Кошкіна ідентифікує себе з майданівською стороною та говорить «ми», маючи на увазі саме проєвропейську протестну спільноту. Однак у медійній спільноті вона добре відома як одна з небагатьох наділених здатністю знаходити порозуміння з представниками посткучмівських проросійських еліт – умовною «партією регіонів». Соня, як це в політиків називається, «їм зрозуміла». За це вміння спілкуватись із політичним потойбіччям її раніше недолюблювали, а після виходу книги звинуватили у відбілюванні слуг кривавого режиму.

Маючи цей дар, Соня зробила брудну роботу за ліберальних журналістів, здатних хіба що показувати регіоналам непристойні жести та знущатися з їхньої недорікуватості. Серед її співрозмовників – як порівняно публічні Михайло Добкін, Володимир Рибак, Олександр Попов і Сергій Ларін, так і малодоступні пресі Вадим Новинський, Рінат Ахметов і Юрій Іванющенко. Вона каже, що пропонувала демонізованим політикам і бізнесменам інтерв’ю як нагоду внести свою версію подій до протоколу історії, перш ніж вона буде міфологізована остаточно. Що, звісно, аж ніяк не гарантує правдивості цих версій – не дарма авторка пропонує читачеві, співставляючи сказане героями та очевидні факти, робити власні висновки.

Версії регіоналів, а також свідчення численних «батьків перемоги Майдану» – опозиційних політиків і громадських лідерів, які легко приписують собі подвиги й відхрещуються від помилок, - творять незвичну й дискомфортну для нас картинку подій минулої зими. Політичні нутрощі революції, які будь-які тельбухи, мають геть неапетитний вигляд і запах. Значно легше думати про Майдан як про грандіозну гекатомбу, якою Україна заплатила за визволення від тиранії та європейський вибір. Пишатись героїчним чином нашого народу й журитися за Небесною сотнею. Вважати Януковича та його поплічників абсолютним – і абстрактним - злом, що його непокараність лише підсилює наш соціальний песимізм.

Це спрощене уявлення про протиборчі сили Майдану підживлюють конспірологічні та реальні докази втручання Архізла. До честі Соні Кошкіної, вона розповідає про руку Москви стримано й без нагнітання емоцій. Путін чимось – чим саме, залишається фігурою замовчування, - налякав Януковича, змусивши його раптово відмовитись від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Росія погодилась надати кредит, який згодом став іще одним інструментом тиску; продавала гранати для спецпризначенців та консультувала організаторів «антитерористичної операції» проти Майдану. Вона, врешті, надала притулок президенту-вигнанцю, а потім скористалась хаосом і безвладдям, щоб окупувати Крим і зворохобити південні та східні області. Та цього не досить, щоб уповні перекласти відповідальність із української, обраної в демократичний спосіб українцями влади на імперію зла.

Ця книга – строкате полотно, пошите з клаптиків інформації та коментарів різної достовірності, правдивості та точності. Читати її, відокремлюючи зерна від полови, суб’єктивні враження та припущення від фактів, а перевірені факти від повторених; не довіряючи ані «нашим», ані «їхнім», знаходячи поміж висновками авторки простір для власних – нелегка праця. Тож не дивно, що чимало колег, скориставшись формальним приводом присутності регіоналів на київській презентації, обрали позицію «не читав, але засуджую».

 

 

Отар Довженко – викладач Школи журналістики Українського католицького університету. Журналіст, редактор, дослідник медій. У 2006-2011 роках – заступник шеф-редактора групи видань «Телекритика». З 2005 року бере постійну участь у моніторингових дослідженнях українських засобів масової інформації. Живе і працює у Львові.  

 

 

 

 

 

Усі книги на полиці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!