Україна Модерна

Eleonora Narvselius. Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity, and Power. - Lanham, Md: Lexington Books, 2012. - 432 p.

Intelligentsia assumes the right to speak in the name of the entire nation and to extrapolate its own tastes, values and choices to it. Therefore, intelligentsia s voices have been in many ways decisive in the discussions about Ukrainian national identity, which gained momentum in the post-Soviet Ukrainian society. The historical and cultural cityscape of L viv is an especially apt site for investigation of the nexus intelligentsia-nation not only in the Ukrainian, but in the East-Central European context. This borderline city, while not being a remarkable industrial, administrative or political centre, has acquired the reputation of a site of unique cultural production and a principal center of the Ukrainian nationalist movement throughout the twentieth century. Here the popular conceptions of intelligentsia have been elaborated at the intersection of various cultural, historical and political traditions. This study addresses Ukrainian-speaking intelligentsia and intellectuals in L viv both as a discursive phenomenon and as the social category of cultural producers who in the new circumstances both articulate the nation and are articulated by it."

Contents

Introduction
Chapter 1: Approaching Intelligentsia
Chapter 2: Intelligentsia and Problematics of Culture, Nation, Class and Power
Chapter 3: A Historical Stage for Intelligentsia’s Projects: Polyethnic, Multicultural, Nationalist Daily L’viv
Chapter 4: Incarnations of the Protagonist: Old Intelligentsia—New Intelligentsia—Pseudo-Intelligentsia—Non-Intelligentsia
Chapter 5: Between Kham and Knight: The L’viv Intelligentsia’s “Others” and Alter Egos
Chapter 6: Intelligentsia’s Spaces in L’viv
Chapter 7: Empowering Projects of the L’viv Intelligentsia and Intellectuals after the End of Soviet Rule: Narratives about L’viv’s Centrality and Peripherality
Chapter 8: Empowering Projects of the L’viv Intelligentsia and Intellectuals after the End of Soviet Rule: Narratives about (Be)longing, Ambiguity and Cultural Colonization
Chapter 9: Opening a Pandora’s Box: Collective Memories and “Blank Spots” of the Ukrainian Past in Historical Narratives of the L’viv Intelligentsia
Conclusions: Intelligentsia in L’viv: The Power of Location and Narration

Переглянути книгу тут

Вільям Ріш

Рецензія на книгу: [Eleonora Narvselius. Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity, and Power. - Lanham, Md: Lexington Books, 2012. - 432 p.]

Етнолог Елеонора Нарвселіус стверджує, що незважаючи на економічні труднощі та соціальну маргіналізацію, інтелігенція відіграє важливу роль в пострадянській політиці. На основі аналізу сорока поглиблених інтерв’ю з освіченими професійними львів’янами, візуальних зображень, літератури і преси (друкованих та інтернет-видань), вона доводить, що інтелігенція все ще є важливим дискурсивним феноменом і творцем культури. Визначаючи поняття «інтелігенція», Нарвселіус грунтується на соціології, етнології та культурології, зокрема на теорії полів культурного виробництва П’єра Бурдьє. Згідно з Бурдьє інтелігенція, наділена культурним авторитетом, продукує праці, що набувають символічної цінності, і як культурний капітал, можуть бути перетворені у політичний капітал. Хоча львівській українській інтелігенції бракує підтримки для національної високої культури, яку французькі колеги отримали від держави, теорія культурного виробництва Бурдьє є застосовна і до пострадянської України. Наративи, які вони створили про місто, про регіон (Східну Галичину чи просто «Галичину»), націю, Європу, і саму інтелігенцію, продовжують впливати на медіа і на політичні дискурси в сучасній Україні. Навідміну від Бурдьє, Нарвселіус бачить ненавмисні наслідки, що постають в результаті виробництва інтелігенцією культурних полів. Стосовно Львова, це привело до того, що політики, підприємці й інтелігенти-критики доходять різних висновків про те, як слід представляти Львів, Галичину, Україну і Європу.

Львів стає ключовим етапом для наративів, які формує українська інтелігенція. Культурна столиця Галичини – Львів, відомий як Lemberg за Габсбурської імперії і Lwow у міжвоєнній Польщі, був місцем змагань двох національних проектів - польського й українського. Хоча Львів був багатонаціональним містом ще з ранньомодерних часів, його різноманітні етнічні групи не виробили ширшого відчуття громади. Друга світова війна принесла масові убивства, примусове переселення мешканців і встановлення радянської влади. Коли пізніше Львів став етнічно українським містом , пам'ять про радянські репресії та збройний опір радянській владі,  а також зв’язки з Польщею, колишня Українська Греко-Католицька Церква і капіталістична західна українська діаспора, зробили це місто, як стверджує історик Роман Шпорлюк, «найбільш українським та найменш радянським містом республіки» (с. 61). Респонденти Нарвселіус – вік яких коливається від тих, хто отримав початкову чи середню освіту за Польщі до тих, хто вчився в університеті після 1991 року – вважають представників «інтелігенції» людьми з моральним авторитетом, котрі віддані українській мові та культурі. Однак вони бачать різницю між дорадянською «галицькою інтелігенцією», «радянською інтелігенцією» і «пострадянською інтелігенцією». Галицька інтелігенція втілювала міську європейську спадщину, і водночас демонструвала готовність співпрацювати з  окупаційною владою – поляками, нацистами чи совєтами.

Радянська інтелігенція, так само, як її пострадянські колеги, була втіленням брутальної і грубої поведінки, вузько-професійної освіти, голого кар’єризму і прагнення соціального росту. Пострадянська інтелігенція – це новий гібрид , який використовує національну риторику, щоб набути влади, і водночас блокує можливості успішного зростання для молодшого покоління в наукових установах. Зокрема, середнє покоління львів’ян (які сформувалися у часи Брежнєва) і молоде покоління (сформоване після здобуття Україною незалежності) львів’ян ставить під сумнів доречність самого поняття «інтелігенції» як соціальної категорії: вони радше готові ідентифікувати себе з окремими професіями, аніж з певною групою, об’єднаною моральним покликанням.

Попри архаїчних і застарілий вигляд, інтелігенція, переконана Нарвселіус, все ще має значення як дискурсивний феномен в оповідях респондентів та медійних образах. Вона творить протилежність низці небажаних явищ: хам – особа низького статусу та грубої поведінки, рагуль -  зневажливий термін до «недо-урбанізованих» українців (означення, первісно сформульоване російськомовними львів’янами), совок – продукт радянської цивілізації «з паралізованою політичною волею, без власної думки і з повною відсутністю «стилю» (с.169)»; блатний – особа із кримінальними зв’язками. Інтелігенти виконують роль лицарів, які захищають націю. Так, з 1999 року місцевими організаціями нагороджували орденом Галицького Лицаря львівських інтелектуалів, чия праця та особистість сприяють визволеннь міста від його «пострадянської ментальності» (с. 150). Натомість хами постають невтішно зображеними так само як політична карикатура художника Володимира Костирка (2002): козак з типовою хутряною шапкою і оселедцем (українець з підрадянської України до 1939 часто був у союзі з росіянами),  солдат російської Червоної Армії (одягнений в будьонівку, яку носили в час російської громадянської війни) і мешканець Центральної Азії (в спорядженні Червоної армії з рисами обличчя, які видавали чужинця для мешканців радянського Союзу). Інтелігенція, вочевидь не ладнає з рагулями, українцями, чия поведінка і цінності становлять загрозу тій українській нації, якою їй належало б бути.  Хай там що,  від Помаранчевої Революції 2004 року українська інтелігенція набула важливої символічної влади. Один з лідерів революції , кандидат у президенти Віктор Ющенко, назвав простих українців «нацією інтелігентних людей» (с. 79), розуміючи під словом «інтелігентні» тих,  хто належить до інтелігенції.

Нарвселіус досліджує інституції та мережі, які надали інтелігенції майдинчики для продукування їхніх дискурсивних наративів і конкуренції між різноманітними дискурсивними виробниками культури. Вона розглядає університети і наукові інститути, театри, музеї, галереї, комерційні мистецькі ініціативи, приватні і напів-приватні  місця зібрань, організації і місцеві медіа, які постали у Львові після 1991. Незважаючи на знищення радянською владою громадянського суспільства Галичини, його «фонова культура» (с. 188), яка отримала продовження у повсякденному житті, вплинула на становлення львівського громадянського суспільства наприкінці 1980-х років. Ця фонова культура розвинулася з «територій свободи» (с. 211), якими стали місця на кшталт приватні зібрання в квартирах,  неофіційні частини університетських заходів, театри, кафе і подорожі в Карпати. Підпільний самвидав, контрабандна література з-за кордону, польські медіа, історії про галицьке дорадянське минуле, взаємодія з представниками довоєнної галицької інтелігенції, порівняно ліберальні радянські журнали, що інколи з’являлись у Львові та зв’язки з культурним життям Ленінграда та Москви створювали альтернативними канали інформації про те, що означає бути українцем, і кидали виклик обмеженням на самовираження митців в радянському громадському просторі.

Нарвселіус описує безліч інституцій, організацій і медій, котрі стали важливими в  культурному виробництві пострадянської інтелігенції, як от: міжнародний театральний фестиваль Золотий Лев, Український католицький університет, мистецька об’єднання «Дзиґа» і пов’язані з нею кав’ярні, організації українських преселенців з Польщі на зразок «Надсяння», радикальна націоналістична молодіжна організація «Спадщина», газета «Поступ», журнали «Ї» та «Універсум», інтернет-портал новин «Zaxid.net». Тоді як інституції на зразок Українського католицького університету надають альтернативний форум для наукових дискусій, такі журнали як «Універсум», подібно до радянських періодичних видань, вдаються до відкритих звинувачень на адресу опонентів і пропагандистських кліше. Молодіжні організації як «Спадщина» увічнювали дискурсивні елементи інтелігенції, зображаючи її представників – хлопців та дівчат різноманітних соціальних верст – як лицарів-рятівників нації. Незважаючи на живучість львівського пострадянського громадянського суспільства, такі мистецькі ініціативи, як «Дзига», наштовхувались на серйозні труднощі виживання в умовах пострадянської економіки. Надаючи символічну владу львівській інтелігенції, громадянське суспільство було фрагментоване на закриті середовища. Відтак, активісти «Спадщини» майже нічого не знали про діяльність тих, хто пов’язаний з Українським католицьким університетом. Читачі й автори «Універсуму» не залучали своїх колег з ліберальних медій «Zaxid.net» чи «Ї». Тобто львівській пострадянській інтелігенції бракувало майданчика для загальноміської відкритої дискусії, і це не дало їй змоги активніше впливати на місцеву і національну політику.

Посеред цих фрагментованих, закритих  інтелектуальних середовищ, медійні політичні дискурси виявилися сферою, де інтелігенція найбільш проявила себе щодо пострадянської політики і суспільства. Тут Нарвселіус звертається до текстів у журналі «Ї» і його редактора Тараса Возняка, творців інтернет-видання «Zaxid.net» і праць таких письменників як Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Юрій Вииничук (письменники, які в той чи інший період були пов’язані зі Львовом). Вона стверджує, що дискурсивні наративи їхніх текстів створили нові символічні спільноти, що представляють місцеве (Львів), регіональне (Галичину), національне (Україна) і наднаціональне (Європа). Ці символічні спільноти творять концентричні кола навколо Львова. Львів, як центр цих концентричних кіл, потенційно може наділяти інтелігенцію владою.  Старші респонденти Нарвселіус вважають, що його культурна спадщина породила «справжніх» львів’ян і «справжніх» галичан, людей, котрі сильно прив’язані до міста і до його історії, національно свідомі, мають добрі манери і говорять «кращою» українською без русизмів.  «Справжній» характер Львова – це інтелігентна поведінка його мешканців (наприклад, говорити гарною українською, гідно поводитися і одягатися зі смаком), яка дуже відрізняються від поведінки киян чи донеччан. Проте медійні тексти показують, що ці дискурсивні наративи пожуть ослабити інтелігенцію. У них Львів постає екзотичною бунтівною громадою, об’єднаною бажання порушувати обмеження похмурої радянською реальністю 1970-их, брежнєвської «ери застою», але це також  каста, закрита для чужинців, зарозуміла і поблажлива до них. Спроби культурних виробників міста формувати позитивний імідж Львова як периферійного міста - столиці європейської багатокультурної Галичини або як моста між католицьким і православним світами, пов’язані з ризиком перетворити львів’ян  на глибоко провінційних чи на самовдоволених.

Нарвселіус стверджує, що радянський Львів був тим наративом, який виробники культури – як політики й інтелектуали – пристрасно намагалися подолати після 1991 року. Радянський Львів був «locusterribilis» (с. 256) – тим жахливим місцем, де сталінський режим переслідував, вбивав, депортував людей, і водночас процвітала сучасна індустрія, стандартні житлові масиви і щоденна матеріальна культура. Львів не лише зазнав притоку росіян і російськомовних, які запанували над українцями, але й нашестя місцевого українського селянства, що призвело до де-урбанізації Львова та занепаду його культури. Критики, як львівський блогер-росіянин «Манкурт» (Александр Хохулин) і колишній львівський письменник Ігор Клех використовували радянський львівський наратив, показуючи, що львівські інтелектуали заперечують своє радянське коріння і свою власну провінційність. Львівська інтелігенція звернулась до зв’язків міста із середньовічною Галичиною, Габзбурською  імперією і Центральною Європою, насвітлюючи шляхи, якими Львів може спрямувати Україну у Європу, геть від радянської спаддщини російського панування. Проте розчарування українською політикою після 1991 року схилило дискурсивні наративи на користь більшої автономії Галичини чи навіть її відокремлення від України. Визначення Львова як протилежності до «бандитського», «позбавленого смаку», «багатого» Донецька (с. 321) – вочевидь одного з найбільш русифікованих і радянських українських міст, де народився ворог Помаранчевої революції Віктор Янукович –  розділило, а не об’єднало українців. Прихід Януковича до влади у 2010 році ще більше посилило це роз’єднання. Звертання до львівської багатокультурної спадщини стало зручним способом забути складні стосунки з поляками в минулому і складні відносини з росіянами сьогодні. Підприємці захопили історію Галичини, щоб заробляти на ній, ображаючи патріотичні почуття українців, євреїв, поляків і росіян. Спроби після Помаранчевої революції реабілітувати суперечливі постаті з галицького минулого – Степана Бандеру і Романа Шухевича, лідерів Організації Українських Націоналістів (ОУН) – спровокували запальні місцеві суперечки. Проте, навіть найбезкомпромісніші критики львівського пам’ятника Бандері, встановленого у 2009-2010,  були більше зацікавлені в обговоренні місця Бандери в українській історії, ніж думати про пам’ятник як потенційно образливий для місцевих поляків.

Книга Нарвселіус не пояснює, чи мала львівська пострадянська інтелігенція якийсь значний вплив на українську політику, корім рішення президента Віктора Ющенка вшанувати пам'ять Бандери і  Шухевича. Виклад не завжди містить ясний зв’язок між  соціальною теорією і цим конкретним дослідженням. Редактор/ка зробив/ла авторці, для якої англійська мова не є рідною, ведмежу послугу, не виправивши граматичних і стилістичних помилок, що призвело до виникнення таких дивних речень як “Але така Україна ще повинна бути виграна” (с. 345). Але все ж ця книга містить витончену аргументацію, вона багата на усні наративи з інтерв’ю і потенційно корисна для тих, хто вивчає динаміку пострадянських суспільств.

Ця рецензія була первісно оприлюднена англійською мовою у журналі "The Soviet and Post-Soviet Review" (№ 41, 2014). Перекладено і публікується з дозволу Автора.

З англійської переклала Оксана Сікорська.

 

 

Вільям Ріш / William Risch– історик, професор історії Коледжу Джорджії (США), наукові інтереси охоплюють сучасну історії Центрально-Східної Європи, Азії, Росії, автор книги “The Ukrainian West: Culture and the Fate of Empire in Soviet Lviv” (Harvard University Press, 2011) та низки статей у провідних наукових журналах, зокрема “A Soviet West: nationhood, regionalism, and empire in the annexed western borderlands” (Nationalities Papers: The Journal of Nationalism and Ethnicity, 2015, Vol. 43:1) та “Soviet 'Flower Children'. Hippies and the Youth Counter-Culture in 1970s L'viv (Journal of Contemporary History, Vol. 40 (3), 2005).

 

 

Читайте також статтю Елеонори Нарвселіус "Волинь 1943–1944 рр. і довоєнна польськість в інтелектуальній полеміці Західної України"

 

Усі книги на полиці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!