Україна Модерна

// Уляна Федорів 

9 квітня 2015 року було ухвалено Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», що урухомило процес декомунізації. У цьому контексті згадали і про маловідомих, давно забутих чи незнаних комуністів і соцреалістів, серед яких Степан Тудор – постать така ж неоднозначна, як і міфи, що усталились довкола нього. Намагання влади прибрати маркери «комуністичного» та «совкового» з публічного простору міст почалося з фізичних зачисток. Так 25 травня цього року на вулиці Дорошенка працівники райадміністрації Львова демонтували пам’ятну таблицю Олександрові Гаврилюку і Степанові Тудору, а вже 7 вересня знесли й погруддя Тудора на площі Маланюка, яке в травні праворадикали намагалися розтрощити, але тоді їм завадила поліція. Зважаючи на таке завзяття, варто б детальніше приглянутися, хто ж такий Степан Тудор і яка потреба виносити його за дужки культурної пам’яті українців?

Степан Йосипович Тудор (справжнє прізвище Олексюк) народився 25 серпня 1892 році в селі Пониква на Львівщині. Походив з родини священика. У 1913 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, з початком світової війни його мобілізовують до австро-угорської армії, на фронті він потрапляє в російський полон і опиняється в Наддніпрянській Україні, з 1917 року вчителював на Київщині, перейнявся лівими ідеями, брав участь у громадянській війні, але цей фрагмент біографії потребує прояснення. Займався налагодженням кооперативного руху і ліквідацією неписьменності на Черкащині. Проте після остаточного приєднання Галичини до Польщі, утворення УРСР та її входження до складу Радянського Союзу Олексюк не став радянським громадянином і повернувся на батьківщину. 1923 р. поновлюється на факультеті, 1926 р. закінчує Львівський університет та стає активним громадським діячем і культуртрегером (одним з організаторів журналу «Вікна» – часопису лівої орієнтації, ініціатором літературної спілки «Горно»).

Степан Олексюк належав до вихованців відомої Львівсько-Варшавської філософської школи проф. Казімєжа Твардовського. У 1932 році він захистив докторську дисертацію «Про так зване спостережувальне судження. Дослідження з психології пізнання». Через конфлікт з поліцейським управлінням і свої політичні погляди  змушений був переїхати до Золочева. Спостерігає розкол і упадок КПЗУ на тлі інформації про насильницьку колективізацію, великий голод 1932-33 і сталінські репресії. У 1936 співорганізує антифашистського конгресу діячівкультури у Львові. Після німецько-радянської окупації Польщі на початку вересня 1939 р. став доцентом Львівського університету, де отримав можливість викладати курс «Марксистської естетики»[1]. У жовтні – делегат Українських Народних Зборів Західної України у Львові. У перший день нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. він загинув разом зі своєю дружиною у Львові від влучання авіабомби в групу галицьких письменників. Друкуватися почав у 1925 році. У творчому доробку понад 70 творів, серед яких збірка «Народження» (1929), повість «Молочне божевілля» (1930), роман «День отця Сойки» (1932–1941), літературно-критичні, філософські й публіцистичні статті. Більшість із них радянська цензура ніколи не пропустила до друку. «День отця Сойки» залишився незакінченим, частину рукопису сам автор знищив. Невідомо, наскільки виданий посмертно текст збігається з намірами і задумом автора. Рукописний фонд письменника зберігається в Архіві Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Простудіювавши кілька десятків джерел про життя і творчість Степана Тудора, майже щоразу я натрапляла на означення «письменник-соцреаліст» чи «письменник-комуніст». Однак навіть на прикладі канонізованого радянською владою в соцреалістичному каноні української літератури роману «День отця Сойки» можна легко спростувати однозначність трактування творчості Степана Олексюка, що зводилася лише до авторства типового соцреалістичного роману антиклерикального спрямування. Спробую навести кілька контраргументів щодо «соцреалістичності» та «комуністичності» письменника.

Роман Степана Тудора «День отця Сойки» (1932 – 1941) – нетиповий соцреалістичний твір, де над владними схемами соцреалістичного тексту превалює внутрішнє чуття слова, несвідоме та ірраціональне. Таке подолання  приписів і постанов партії у справах мистецтва ще раз доводить значущість психологічної природи творчості, навіть у тоталітарних суспільствах. Перше, на що звертає увагу читач – це спосіб викладу, який абсолютно не підпорядковується соцреалістичній схемі. Навіть радянська критика звернула увагу саме на нетипову структуру роману: «Читач неодмінно помітить оригінальну – безпрецедентну в українській літературі – манеру викладу. Вона, між іншим, теж є своєрідною ремінісценцією. Наразі у твір запозичено із філософських джерел не факти чи події, а описаний там принцип мислення (в структурі «Дня отця Сойки» вирішальну роль відіграє не традиційна композиція, а саме принцип мислення!»[2]. На нашу думку, це пов’язано в першу чергу з авторським біографічним досвідом та світовідчуттям, свідомим та несвідомим. Як згадувалось раніше, Степан Тудор був одним із активних учасників філософської школи Казімєжа Твардовського, регулярно виступав на засіданнях товариства з доповідями на такі теми, як «Причинки до аналізу оман», «Про предмет реалізаційного судження», «В пошуках об’єктивних відповідників наших почувань», був автором дисертаційного дослідження «Про так зване спостережувальне судження. Дослідження з психології пізнання». Тому в даному випадку доречно говорити про так звану «текстобіографію» як синтез інтелектуальної біографії автора та смислового наповнення твору[3].

     

Одним із доказів особливої ваги інтелектуальної біографії у творчості Степана Тудора є цитування героями текстів, що були добре йому відомими, текстів, які формували світогляд та життєву позицію письменника та впливали на його авторське становлення. Так, твір рясніє цитатами з праці В’ячеслава Липинського «Релігія і церква в історії України», зі статей Леніна, із документів римо-католицької церкви та філософських трактатів Томи Аквінського, Ціцерона, Тертуліана тощо. Багатий твір і на ремінісценції та алюзії з Біблії, на послання богословів та пророків, діянь святих і т. п. Використовуючи як пряме, так і непряме цитування, автор тим самим створює нетипову для соцреалізму наративну модель, де внутрішнє несвідоме світовідчуття, що безпосередньо пов’язане з біографією автора, оприявнюється в тексті, адже «наративи є одночасно моделями світу і моделями власного «я». За посередництвом історій ми конструюємо себе як частину нашого світу»[4] .

Серед нетипових для соцреалістичного викладу особливостей оповіді, окрім застосування принципу «текст у тексті», можемо назвати і  часопросторову організацію роману. Степан Тудор моделює структуру твору, виходячи поза канон соцреалізму, адже часопросторові рамки тексту навмисно розмиті. Автор використовує екскурси в минуле, причому минуле різних епох, активно долучає до тексту внутрішні монологи, спогади-оповідання, діалоги, полілоги, вставні новели. Так виникає ефект калейдоскопічності, фрагментарності, епізодичності тексту. Такий синтез нетипових для соцканону конструктивних принципів і типу оповіді породжує так званий «монтажний» наратив роману «День отця Сойки», що можна вважати ще одною із ознак текстотвірного виходу «поза» канон. Так, Григорій Сивокінь у передмові до роману зазначав: «Для цієї калейдоскопічності світосприймання С. Тудор винайшов адекватне письмо, яке надає оповіді поліфонічності звучання, а текстові самобутнього поліграфічного зображення: в традиційну «лінійну» оповідь у вигляді спогаду вторгаються спогади іншого характеру (їхню наявність засвідчують окремі речення, взяті в лапки й віддалені від решти тексту дужками), в свою чергу – майже одночасно – з інших шарів Сойчиної пам’яті нерідко зринають спомини-«мікрооповідання» (візуально автор виділяє їх через «уступи», в яких теж можуть виникати автономні оповідні «вкраплення»)»[5]. Отож роман «День отця Сойки» можна порівнювати із романом потоку свідомості, що набув неабиякої популярності на початку ХХ ст. Вперше таке порівняння зустрічаємо у примітках до видання 1989 року, де йшлося про подібність текстів Тудора та Джойса, у яких «нерозривно переплітаються свідоме і підсвідоме»[6]. Як зазначає Ірина Приліпко, досліджуючи спільні риси обох текстів, «важливе значення у формуванні сюжетно-композиційної структури творів С. Тудора та Д. Джойса мають вставні сюжетні елементи: історичні, філософські, публіцистичні, документальні екскурси й відступи, у Д. Джойса – також міфологічні (такі епізоди в «Уліссі», як «Аїд», «Цірцея» роблять модель хронотопу поліфонічною, інтегрують у неї ірреальні, фантасмагоричні елементи).

Відтак, у творах обох письменників спостерігаємо розширення часових і просторових вимірів, проте, якщо у романі С. Тудора ці виміри мають конкретно-реалістичний характер (підкреслення моє – У. Ф.), то у творі Д. Джойса провідну роль відіграє міфологічний інтертекст»[7].  Тобто, ідучи за логікою дослідниці і додумуючи її думку до кінця, можемо підкреслити, що Степан Тудор як автор, використовуючи внутрішнє підсвідоме в манері викладу реалістичного тексту, все ж таки дотримувався владного плану «правдивого, історично-конкретного зображення дійсності»[8]  та працював у напрямку створення літератури суспільно-критичного і антиклерикального характеру. Проте залучені ним різноманітні засоби порушення лінійної розповіді функціонують разом із структурним осередком соцреалістичного твору – основним сюжетом (master plot), що може свідчити про боротьбу двох начал у свідомості автора. Адже попри намагання бути вірним «творчому» методу соцреалізму, працювати в заданих рамках зображення церкви та католицького духовенства, Степан Тудор неусвідомлено відійшов від чітко прописаних владних схем, оскільки наскрізним елементом твору став не причинно-наслідковий перебіг подій і викриття «фашистів у ризах»[9], а процес формування та розвиток свідомості героя, пошук істини та сенсу життя, аналіз підсвідомих бажань та покликань героїв. На нашу думку, відхід від лінійного сюжету, зосередження на розгортанні підсвідомого у тексті та увага до принципів мислення, наприклад асоціативного, і є ключем до відчитування твору п о з а каноном. Монтажний характер оповіді роману ще більше зближує його з романом потоку свідомості з його багатошаровою структурою тексту, адже «потік свідомості у літературі – це монтаж, компіляція мислення невербалізованого і внутрішнього мовлення (або його літературної моделі – внутрішнього монологу)»[10], що чітко простежується у тексті Степана Тудора.

Ще однією неканонічною для соцреалістичного твору рисою є проблема роздвоєння та маскування. Можемо припустити, що це зумовлено інтелектуальним досвідом автора – захопленням працями Едмунда Гуссерля, Романа Інґардена, Анрі Берґсона. З іншого боку, радянська критика створила «канонічне» трактування «неканонічного» мотиву роздвоєння у згаданому романі: герой цілковито усвідомлює свою матеріалістичну сутність («в глибині своєї істоти був Сойка матеріалістом»[11]). Зрештою, обидві точки зору можливі як припущення, адже вслід за Ґастоном Башляром можемо повторити, що автор подібний і водночас відмінний від свого твору[12]. У тексті Степана Тудора чітко показана трагічна боротьба між матеріалістичним та духовним началом: «Були то роки, впродовж яких у досвіді Сойки відбувався двоякий процес, два різні, однобіжні процеси, зв’язані з собою нерозривно, як світло й його заломаний відблиск, як предмет і його подоба: з одного боку, його власний, унутрішній ріст, у якому колишнє льоттівське слово про комуну розгорталося в його нутрі, обростало новим досвідом, ставало вогнем його крові, пекучим, загостреним гаслом його активності й боротьби; з другого боку, об’єктивний розвиток, що відбувався в зовнішньому світі, бурхливий, революційний процес, що в ньому все людство йшло назустріч практичному, трагічно для сойківщини загостреномурозв’язанню дилеми: бог чи комуна»[13]. Та й у самому авторові подекуди, як і в героєві його твору, боролися дві натури, тож Степана Тудора справедливо можна зачислити до когорти тих письменників, які «зі зраненою душею виходять … з боротьби «двох натур» у собі, із знищеним талантом…»[14].

Не знаходячи для себе одної правильної відповіді, Степан Тудор вдало використовує у тексті метафору маски. «Маскуються» і Тудор, і Сойка. Обидва перебувають у пошуках своєї ідентичності, в обох відчувається її криза, розщепленість свідомості та внутрішня невизначеність: «…чи не вчувалося йому, наче з його власного нутра підіймалася та скалозуба, прилизана маска, як би то вона була найкращим виявом його істоти?..»[15]. Ірина Приліпко, дослідниця творчості Степана Тудора, уперше зауважила, що внутрішня боротьба в письменника набула ознак гри[16]. За Йоганом Гейзінґою, гра – «це значуща функція, себто вона має певне значення, смисл. У грі «розігрується» щось таке, що перевищує безпосередні життєві потреби й надає ось цій дії певного смислу … Гра не може спиратися на якісь раціональні підвалини»[17]. Подібну ситуацію змальовує й автор роману, тим самим знову ж таки виходить «поза» канон (тобто поза конкретно-історичне відображення дійсності). Не дивно, що Сойку Степан Тудор описує як актора, що виконує свою роль, як режисера, що визначає сценарій та правила гри, для якої характерна часопросторова обмеженість та ірреальність: «Знав з власного досвіду, що значна частина тієї зачарованості й оп’янілості, яку бачив у піднесених до себе очах вірних під час богослужіння, походила від його богослужебної тактики, від його майстерства в церковних видовищах, у якому він, досконалий актор і режисер в одній особі, пануючи обраховано над кожним своїм рухом і словом, володів через них настроями й почуваннями свойого стада, запалював його й остуджував, коли треба…»[18].

Світ перетворився на театр, де Сойка грає роль і «поганого», і «хорошого» водночас, адже в одній людській свідомості можуть співіснувати одразу кілька суб’єктів[19]. Автор застосовує принцип автодіалогу, відображаючи боротьбу «емоційного з раціональним, яка виражена двома внутрішніми голосами»[20] . Такий вид мовлення побудований на низці запитань до самого себе, часто риторичних, таких, що не мають і не можуть мати остаточної відповіді: «Що таке бог? Яка істота релігії?»[21], «…які є актуальні, доступні для змислів прояви небесних сил у світі матерії..?»[22], «Яке є звичайне відношення між богом і світом матерії?»[23] тощо. Сойчин автодіалог часто призводить до самоусвідомлення себе через Іншого, який виконує функцію дзеркала: «Отож дзеркальний ефект виникає тоді, коли, за влучним спостереженням Жака Дерріда, «все відображене вже роздвоєне в самому собі, а не лише в своєму образі. Двійник – віддзеркалення відображення персонажа, яке дає привід до діалогу з Іншим собою. Людина виявляється не тотожною собі, і кожна її маска, кожне її «відображення» містить щось автентичне, а щось чуже, не властиве цій особі, щось таке, що існує лише для іншого. Внутрішні суперечності людини зумовлюють розщепленість її свідомості, яка змушує особу розмовляти з своїм alter ego»[24]. Саме через Іншого Сойка бачить себе: «…в його нутрі доконувався чудний, хоч і не зовсім чужий для нього процес, лоскітний і водночас болючий процес самовідчуження, в якому сам він з’являється собі як річ, як об’єкт, як предмет між іншими предметами зовнішнього світу… Так, наче дивився на себе з далекої перспективи й бачив себе вглибині, повній зв’язкового й зціпленого руху, й сам знаходився в тому русі поруч із іншими, з Іванівським, але сам був не сам як і Павлин не Павлин, а щось третє… І чув, що в тому третьому були вони оба зближені з собою, як два сусідні виплески однієї течії, як дві гранки одного колеса, що котиться вниз по похилості»[25] .

Окрім автодіалогу, однією з домінант у романі «День отця Сойки» у процесі самопізнання є використання образу сну, який Жак Лакан називає «діалогом із собою»[26]. Сновидіння – це природна реакція психіки людини на свідому діяльність, проте «у сновидінні Я поступово відокремлюється від реальності зовнішнього світу і сповзає у внутрішню»[27], «сновидіння – це завжди заборонені бажання, почуття любові й ненависті, злочинні нахили, манія величі, самозакоханість, смуток смерті»[28]. Так уві сні Сойка «відчуває» галюцинаторне переживання через своє внутрішнє роздвоєння: «На все життя залишиться в споминах Сойки важкий, гнітучий сон, що зійшов до нього вдосвіта, в останню недоспану ніч перед побаченням з отцем Льотті / … Було широке, рівне поле, стратоване тисячами ніг, і серед його рівнини, прикований невидною силою до землі, лежав він, Сойка, простягнутий і голий, як була гола під сірим небом сама земля… Полями йшли в різних напрямках тяжко збройні колони, – йшли без початку й без кінця, й тратуючи землю ногами, втоптували в неї молоде тіло сойчука… Наступали на м’язи і втоптували, находили і втоптували… А він лежав у стратованій землі, сам чорний, як вона, й силувався піднести руку, щоб спинити той похід і відвернути його від своїх грудей… Але його рам’я було безвладне й німе, як би не його рам’я… Й ціле його тіло було безвладне й німе, як би не його тіло, а інше… А проте він містився в цьому тілі, – згортався цілий в грудній клітці й спалювався з болю, збирався там жмутком німого крику й спалювався…»[29].

Перебуваючи в «театрі соцреалізму», Степан Тудор змушений був використовувати щось на зразок маски-личини (термін Юнга), намагаючись поєднати непоєднуване. Важливо теж розуміти контекст його письма і знати ті тексти української, польської і світової літератури, з якими він заходить у розмову чи навіть суперечку. Важливо не випускати з-під уваги, що текст по смерті автора в руках радянських редакторів зазнає впливу владних приписів та настанов, асимілюється в каноні соцреалізму, отримуючи канонічну інтерпретацію – роман-памфлет – що регламентує і авторське письмо  і читацьке сприймання, та сигналізує про глибинне роздвоєння між походженням та світобаченням автора: син священика пише антиклерикальний роман.

Однак навіть за таких умов не варто ототожнювати творчість та ідеологію. За радянським експериментом побудови соціалізму Тудор спостерігав як марксист-іноземець, через матове шкло цензурованих медій, прямого контакту зі сталінізмом не мав, за винятком останніх півтора року свого життя. Він помер у той день, коли після відступу радянської влади, у галицьких містах, а найбільше у Львові відкрито в’язниці НКВД, повні розстріляних в’язнів, переважно політичних. Чи залишилися егодокументи, які можуть засвідчити його власний досвід «комунізації» наразі не відомо навіть кільком дослідникам його спадщини, не те що місцевій громаді. Постраждав пам’ятник, але тексти в рукописах – художні і наукові – залишаються і ще чекають свого опрацювання. 

Подібні непрості питання поставали перед більшістю європейських культур після падіння тоталітарних режимів.  Відтак сьогодні дискусійне поле перемістилося в Україну, увиразнивши нагальну потребу переосмислити соціокультурний спадок соцреалізму як травматичний досвід культурної деформації, наслідки якої відчутні й досі. Новий погляд на  радянське минуле, пере-відкривання усталеного погляду на соцреалістичний канон та його «парнасців», усвідомлення складності та неоднозначності ситуації, в яку потрапляли письменники, розуміння високого відсотка ризику викривлення та замовчування – все це лише перші кроки на шляху до цілісного осмислення тоталітарного досвіду, намацування способів від-читати знакові коди та підтексти одержавленого поля літератури, етап на шляху до подолання посттоталітарної травми.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Уляна Федорів

У публікації використано світлини, надані Авторкою та запозичені із відкритих джерел.

______________________

 

Уляна Федорів – літературознавка, асистентка кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. І. Франка. У червні 2016 року захистила дисертацію на тему «Соцреалістичний канон в українській літературі: механізми формування та трансформації». Членка Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Сфери зацікавлень: теорія літературного канону, соцреалізм, проблеми пам’яті, посттоталітарні студії. Живе і працює у Львові.

 

 

 



[1] З приводу означення «марксистська» варто згадати випадок, описаний Михайлом Рудницьким у книзі «Письменники зблизька» (Львів, 1964): одного дня між викладачем Степаном Олексюком (Тудором) та трьома студентами відбулася розмова про суть естетики, її роль та потребу викладання. Слова викладача мали такий вплив на одну зі студенток, що згодом вона стала «рисувальницею в будинку моделей» і пам'ятала його настанову, «яке величезне значення має естетичне виховання, коли воно не кінчається самою теорією, а вчить бачити і розуміти красу в усіх деталях нашої буденщини» [Див.: Рудницький М. Степан Тудор // Письменники зблизька. – Львів : Львівське книжково-журнальне видавництво, 1964. – Кн. 3. – С. 159-164]. Наведений епізод є показовим для розуміння світогляду Степана Тудора.

[2] Тудор С. День отця Сойки // День отця Сойки: роман; Марія: повість; Оповідання / Степан Тудор; Береза: повість; Оповідання / Олександр Гаврилюк / [вступ. ст. Г. М. Сивоконя та М. М. Ільницького; ред. тому Г. М. Сивокінь]. Примітки. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 513.

[3] Гірняк М. Таємниця роздвоєного обличчя: авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича. – Львів: Літопис, 2008. – С.13.

[4] Брокмейер Й. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы / Й. Брокмейер, Р. Харре // Вопросы философии. – 2000. – № 3. – С. 40.

[5] Тудор С. День отця Сойки. Примітки. – С. 513.

[6] Там само.

[7] Приліпко І. Особливості розгортання інтелектуального дискурсу в романі С. Тудора «День отця Сойки» // Література. Фольклор. Проблеми поетики. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2011. – Вип. 35. – С. 472.

[8] Первый Всесоюзный съезд советских писателей, 15 – 26 фев.1934 г.: стенографический отчет. – М.: Госполитиздат, 1934. – С. 21.

[9] Буряк Б. Служіння народові. – К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1954. – С. 69.

[10]Лещишин З. Потік свідомості як прийом конструювання тексту в кіно й літературі // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. – Серія філологічна. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – Вип. 44. – Ч. 2. – С. 239.

[11] Тудор С. День отця Сойки. – С. 145.

[12] Bachelard G. Poetyka marzenia; [przekład, opracowanie i posłowie L. Brogowskiego]. – Gdańsk: Słowo / obraz terytoria, 1998. – S. 110.

[13] Тудор С. День отця Сойки. – С. 200.

[14] Донцов Д. Роздвоєність душі // Дві літератури нашої доби. – Львів: Просвіта, 1991. – С.85.

[15] Тудор С. День отця Сойки. – С. 291.

[16] Приліпко І. Особливості розгортання інтелектуального дискурсу в романі С. Тудора «День отця Сойки». – С. 473.

[17] Гейзінга Й. Homo Ludens; [пер. з англ. О. Мокровольського]. – К.: Основи, 1994. – С. 7.

[18] Тудор С. День отця Сойки. – С. 216.

[19] Юнг К. Г. К вопросу о подсознании // Человек и его символы / К. Г. Юнг, М.-Л. фон Франц, Дж. Л. Хендерсон и др. – М.: Серебряные нити, 1998. – С. 17.

[20] Кухаренко В. А. Інтерпретація тексту. – Вінниця: Нова книга, 2004. – С. 117.

[21] Тудор С. День отця Сойки. – С. 51.

[22] Там само. – С. 52.

[23] Там само. – С. 53.

[24] Гірняк М. Таємниця роздвоєного обличчя: авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича. – С. 218-219.

[25] Тудор С. День отця Сойки. – С. 290.

[26] Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе. – М.: Гнозис, 1995. – С. 38.

[27] Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003. – С. 70.

[28] Фрейд З. Толкование сновидений. – Мн.: Попурри, 2006. – С. 101.

[29]  Тудор С. День отця Сойки. – С. 148-149.

 

Усі статті рубрики

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!