Україна Модерна

// Олександра Гайдай

Грудой дел, суматохой явлений 
день отошел, постепенно стемнев.
Двое в комнате. Я и Ленин —
фотографией на белой стене.
Владимир Маяковский,
«Разговор с товарищем Лениным» (1929)

Три роки тому, коли я лише почала досліджувати долю радянської монументальної спадщини в Україні, а саме пам’ятників Леніну, навіть у наукових колах ця тема часто викликала нерозуміння та здивування, мовляв «що тут досліджувати?». Два десятиліття після зникнення СРСР пам’ятники Леніну залишалися звичним елементом публічного простору українських міст (окрім західного регіону). Під час моїх подорожей Центральною Україною я запитувала перехожих про пам’ятник Леніну у їхньому населеному пункті, у відповідь вони зазвичай відмахувалися або ж іронічно посміхалися. Деякі зазначали, що пам’ятник слід прибрати з центральної площі, але було помітно, що для них це питання не надто важливе, і навіть, якщо пам’ятник зостанеться, дискомфорту вони не відчують. Під час своєї поїздки я й не підозрювала, що фіксую останні місяці «невидимого» існування пам’ятників Леніну. Той «Ленінопад», який прокотився територією України взимку-навесні 2014 р., можна описати, використавши назву відомої книги Олексія Юрчака, «Everything was forever until it was no more».

Пам’ятники Леніну були уособленням пострадянської України поряд з розбитими дорогами, повсюдною рекламою, всеосяжною корупцією та бідністю. І хоча культ Леніна втратив своє значення ще на початку 1990-х років, а може й раніше, його спадок, як і загалом радянський досвід, продовжував впливати на політичне, суспільне та культурне життя «транзитної» країни. Доля пам’ятників Леніну є яскравою демонстрацією цієї «незримої» присутності радянського спадку: у той час як монументи і далі домінували у міському просторі переважної більшості міст України, історична особа Леніна зникла з громадського та наукового дискурсу. Він став героєм не-нашої/чужої країни, постаттю комічною та незручною (кумир обернувся на пародію самого себе). Пам’ятаю засідання спецради в Інституті історії України НАН України, на якій затверджували тему моєї дисертації. Тоді згадка Леніна у назві роботи викликала чималий опір і, зрештою, за доволі загальним формулюванням «Радянська спадщина в політиці пам’яті та свідомості населення України 1991-2014 (на матеріалах Вінницької, Житомирської, Черкаської та Полтавської областей)» було вирішено приховати справжній предмет досліджень – пам’ятники Леніну.

Центральний регіон України як фокус дослідження був обраний не випадково: саме тут пам’ятники Леніну найчастіше ставали об’єктами вандалізму, навколо них точилося жорстке протистояння між представниками націоналістичних та комуністичних сил. У другій половині 2000-х років регіон став «полем боротьби» за пам'ять про радянський період, уособленням якого залишався пам’ятник Леніну. Частково це відбулося через те, що населення не мало чітких ідеологічних орієнтацій, залишаючись індиферентним до боротьби навколо пам’ятників. На парламентських виборах більшість голосувала за «центристські» сили, які займали компромісну позицію щодо суперечливих (зокрема, й історичних) питань.

Культ Леніна мав мало спільного (якщо взагалі мав) з особою Владіміра Леніна, але як перший, так і другий важливі для розуміння історії двадцятого століття[1]. А тому дивно, що ми досі так мало знаємо про них. Найвідоміше дослідження з цієї теми  історикині Ніни Тумаркін «Lenin Lives!: The Lenin Cult in Soviet Russia», видане в Гарварді в 1997 та перекладене російською, – не дістати в Україні. Праця Тумаркін є прикладом надзвичайно відвертого, детального та неупередженого аналізу становлення культу Леніна, який легітимізував  владу Комуністичної партії СРСР. Проте дослідниця мала справу переважно лише з російськими матеріалами та аналізувала довоєнний період. Наразі в Україні немає праць, які б ґрунтовно дослідили особливості становлення, функціонування та занепад культу Леніну саме на території України.

У цій статті, що є частиною моєї книги «Кам’яний гість: пам’ятники Леніну в Центральній Україні», яка готується до друку, я розгляну діяльність місцевої влади та націоналістичних сил (в основному партії ВО «Свобода») щодо пам’ятників Леніну в центральних областях України до 2014 року, тобто до початку їх масового знищення. Це дозволить зрозуміти, як відбувалася політизація та інструменталізація минулого у незалежній України. Зважаючи на величезну кількість пам’ятників, я не ставила собі за завдання створити детальний опис всіх подій та дискусій, які велися навколо них, та й сумніваюся, що це доцільно, адже їхній досвід є радше типовим, аніж відмінним. Натомість я вирішила зосередитися на суспільно-політичному контексті, в якому функціонували пам’ятники Леніну, з особливою увагою до діяльності представників місцевої влади та націоналістичних сил. Перші, маючи відповідну владу і повноваження, ставали регіональними виконавцями гуманітарної політики; а другі відверто проголосили боротьбу з радянськими символами одним з пріоритетів своєї діяльності. Діяльність чи бездіяльність як тих, так і інших найбільше вплинула на політику пам’яті у регіону, створюючи політичний та культурний контекст, у межах якого мешканці сприймали й оцінювали ситуацію в меморіальній сфері в цілому та щодо пам’ятників Леніну зокрема.

Стратегії місцевої влади з трансформації символічного простору міст формувалися під впливом двох факторів: 1) офіційної політики пам’яті як сукупності заходів з утвердження певної візії минулого на рівні центральних органів влади та 2) особливостей регіональної історичної пам’яті, яка в центральному регіоні є доволі різноманітною. Місцеві еліти Центральної України, з одного боку, поділяли практики та історичні оцінки, властиві їхньому регіону, а з іншого, зважаючи на обмеженість фінансових та інтелектуальних ресурсів, перебували під культурним впливом столиці.

У Київській, Полтавській, Житомирській, Черкаській та Вінницькій областях випадки демонтажу пам’ятників радянським діячам на початку 1990-х були поодинокими. Єдиним обласним центром, де на той час прибрали центральний пам’ятник Леніну, стала Вінниця. Міська рада прийняла відповідне рішення ще 1990 року, однак лише через два роки, 20 травня 1992-го, його виконали. Побоюючись можливих сутичок між прихильниками Комуністичної партії і Народного Руху, демонтаж проводили вночі. Близько другої години біля пам’ятника з’явилася техніка, а навколо – кордон міліції. Члени Народного Руху були обурені тим, що це відбувалося таємно, без участі громадськості[2]. Але представники місцевої влади прагнули уникнути провокацій, тому, як згадував один із учасників тих подій, член НРУ Валентин Ставнійчук, працівникам комунальних служб запропонували навіть одягти бронежилети для захисту. Попри це, серед присутніх панував піднесений настрій, а після завершення роботи відкоркували пляшку шампанського й виголосили тост «за кінець тоталітаризму»[3]. Згодом, як і багато інших пам’ятників, демонтованих на початку 1990-х, вінницький Ленін опинився на території одного з комунальних підприємств.

Місцева преса не зацікавилася знесенням головного пам’ятника міста, ймовірно, через індиферентність жителів та небажання влади привертати увагу до події. Газета «Вінниччина» розмістила лише коротке повідомлення про демонтаж, ніби вказуючи на його буденність. Інша місцева газета, «Подолія», представила все іронічно, розмістивши на першій шпальті фотографію демонтованого монумента з написом: «В останню путь? Володимир Ілліч відбули з Вінниці о 6-й годині ранку...»[4]. У вінничан ця подія також сильних емоцій не викликала: не було помітних акцій ні на її підтримку, ні супроти. Випадок у Вінниці став унікальним для Центральної України, адже в інших обласних центрах, Житомирі, Полтаві та Черкасах, Леніних не чіпали.

У 1991–1993 роках у центральних регіонах була можливість демонтувати пам’ятники без великих ускладнень. Населення було дезорієнтоване у своїх поглядах і більше переймалося соціально-економічними питаннями. Натомість уже з другої половини 1990-х, коли Компартія зміцнила позиції на регіональному рівні, усунути монумент, не викликавши опору, стало складніше. КПУ ставилася до пам’ятників Леніну як до своєрідного тесту на спроможність обстоювати комуністичні ідеали. До того ж і центральна влада за Леоніда Кучми вдалася до політики амбівалентності, що на практиці означало збереження пам’ятників, які входили до Державного реєстру нерухомих пам’яток, а отже, були захищені юридично.

Переломним став 2007 рік і вихід Указу Президента Віктора Ющенка про «демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932–1933 років в Україні та політичних репресій». Його виконання виявилося проблематичним, адже пам’ятники залишалися у Держреєстрі, й тільки після 2009 року, коли їх вилучили звідти (за рішенням уряду Юлії Тимошенко), місцева влада отримала цілковите право вирішувати їхню долю.

Зважаючи на те, що в Указі 2007 року не було чітко прописано, пам’ятники яким саме діячам треба демонтувати, прихильники різних ідеологічних поглядів могли трактувати його на власний розсуд. На відміну від східних і південних областей, у центральних розпочалася справжня «битва за пам’ятники»: прихильники націоналістичних сил вимагали демонтажу, а їхні опоненти з Компартії робили все, аби зберегти радянську спадщину. Питання історичної пам’яті мають високий мобілізаційний потенціал, тому часто використовуються для завоювання симпатій виборців. Тож пам’ятники Леніну, наявні майже в кожному населеному пункті регіону, стали зручним інструментом політичної боротьби і для радикальних сил, і для місцевої влади.

За результатами місцевих виборів 2006 року пропрезидентська партія «Наша Україна» здобула сильні позиції, хоча й поступалася ВО «Батьківщина». Разом вони формували більшість в усіх обласних радах Вінницької, Полтавської, Черкаської та Житомирської областей. Але навіть це не сприяло цілковитому виконанню Указу Президента. У Вінницькій області лише окремі районні центри наважилися на демонтаж Леніна. Наприклад, у місті Бар з ініціативи міського голови Олександра Козака в середині літа 2007-го відбулися громадські слухання, де, з-поміж іншого, обговорювалося питання перенесення пам’ятника. Незважаючи на його гостроту й безкомпромісність прихильників Компартії, більшість підтримала ідею прибрати монумент із центральної площі й надати їй цивілізованого вигляду без будь-якого ідеологічного навантаження. Остаточне рішення залишалося за міськрадою. Комуністи продовжували збурювати дискусію, наводячи аргументи про краще використання бюджетних коштів[5], і демонтаж затягнувся аж до 2010 року. Зрештою пам’ятник був перенесений на територію перед школою. Варто зазначити, що про знищення не йшлося, лише про перенесення.

Незважаючи на Указ 2007 року та початок боротьби з Леніним в області, у більшості міст і містечок Вінниччини місцева влада зберігала й навіть відновлювала пам’ятники, як і простір навколо них. Відсутність у самій Вінниці монумента Леніну як приводу до політичних маніпуляцій знижувала гостроту дискусій навколо нього в області загалом. Інакша ситуація склалася на Полтавщині, де основні політичні зіткнення відбувалися навколо пам’ятника в обласному центрі.

У 2006 році міським головою Полтави було обрано колишнього податківця Андрія Матковського, члена ВО «Батьківщина». Цю посаду він обіймав до 2010 року і відзначився як противник встановлення у місті пам’ятників Івану Мазепі та Симону Петлюрі, за що навіть був звинувачений в українофобії[6].

У лютому 2008-го в «Полтавському віснику» з’явилося відкрите звернення народного депутата України Миколи Кульчицького до мера Полтави із закликом перейменувати вулиці з радянськими назвами та прибрати пам’ятник Леніну, адже «подальше існування тоталітарних комуністичних символів у назвах вулиць, пам’ятників суперечить і заважає шляху, обраному українським народом в 1991 році». Для демонтованих пам’ятників пропонувалося створити музей тоталітарних символів[7]. У відповідь міський голова ініціював соціологічне опитування, переклавши вирішення проблеми на містян. Відповідно до оголошених результатів, лише 22 % опитаних підтримали демонтаж пам’ятника, а 67 % виступили проти. Коментуючи ці дані, Андрій Матковський зазначив: «Тільки територіальна громада, а не мешканці інших регіонів (ішлося про Київ. – авт.), має право вирішувати, як називати вулиці у місті, чи які пам’ятники демонтувати чи встановлювати»[8]. Незважаючи на публічність обговорення (відповідь Матковського, як і звернення Кульчицького, була надрукована у «Полтавському віснику»), жодна зі сторін не спробувала налагодити конструктивної розмови про долю радянської спадщини в місті. Натомість націоналістичні сили, як і місцева влада, тяжіли до стратегії цілковитого заперечення і дискредитації позиції опонентів. У результаті «війна пам’ятей» навколо пам’ятника посилилася: у квітні 2008 року, в день народження Леніна, біля нього відбулися зіткнення між націоналістичними силами та прихильниками КПУ[9]. Цей та інші приклади наводить спеціаліст із соціальних комунікацій Сергій Шебеліст, говорячи про соціологічні маніпуляції у питанні історичної спадщини[10].

Якщо противники збереження монумента послуговувалися ідеологічними аргументами, то представники влади вказували на другорядність цієї проблеми для містян, мовляв, «людей хвилює зовсім інше: ліфти, підвали, дахи, стан справ на околицях, безпечна дорога до школи»[11]. Андрій Матковський вказував на свій обов’язок, як міського голови, задовольняти потреби громади, а не брати участь у «з’ясуванні ідеологічних та політичних стосунків». Але відсуваючи питання радянської спадщини на маргінеси й надаючи пріоритет вирішенню практичних питань, міська влада, по суті, сформувала у свідомості населення відповідне сприйняття проблеми радянського як неважливої.

Джерелом постійних конфліктів був пам’ятник Леніну на центральній площі Житомира. Як і більшість інших на Житомирщині, цей був виготовлений із місцевого граніту, тому вважався цінним, на відміну від залізобетонних монументів у інших центральних областях. Після проголошення незалежності символічний простір навколо житомирського пам’ятника суттєво змінився і став йому суперечити. За радянських часів будівля навпроти нього була осередком Комуністичної партії України, натомість із середини 1990-х тут розмістилося обласне управління юстиції, або Будинок правосуддя. Змінилася і назва площі (Соборна замість Леніна). Вимагаючи знести пам’ятник, громадські діячі використовували цю суперечливість і посилалися на президентський Указ 2007 року. 5 серпня 2009 року громадська організація «Люстрація», активісти якої в березні зібрали більше двох тисяч підписів на підтримку демонтажу монумента, ініціювала обговорення цього питання на засіданні міської ради[12]. Але через опір фракції КПУ рішення не було прийнято. 6 листопада кілька активістів молодіжних організацій міста наклеїли на пам’ятник листівку зі словами: «Підлягає знесенню згідно Указу Президента № 432 / 2009 від 12.06.2009 р. “Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в України”»[13]. За словами учасників акції, вони «не проти історії, але їй місце в музеї». Комуністи відреагували миттєво: уже через п’ятнадцять хвилин їхні прибічники зняли листівку. За рік до цих подій, у 2008-му, пам’ятник закидали яйцями із жовто-синьою фарбою всередині, а 2010 року на ньому з’явився напис «На смітник історії»[14].

30 травня 2012 року міський голова Володимир Дебой, член Партії регіонів, заявив про можливість перенесення Леніна. 21 червня на сесії міськради депутати мали розглянути це питання, але не дійшло навіть до обговорення: більшість проголосувала проти внесення його до порядку денного. Мер, підтримавши таке рішення, зазначив: «Це питання – не на часі. Не можна сьогодні підігрівати суспільство, розколювати його і спекулювати... Тому я радий, що ніхто з депутатів навіть не хотів озвучити це питання, бо його не підтримала б зала»[15]. Відомо, що ідея демонтажу належала депутатам від партії ВО «Свобода», а Володимир Дебой її лише озвучив, але менш ніж за місяць він кардинально змінив свою думку відповідно до позиції більшості депутатів. Цікаво, що основні політичні сили у міськраді представляли партії центру: ВО «Батьківщина» (шістнадцять місць), Партія регіонів (чотирнадцять) та «Фронт Змін» (десять). Натомість лише по двоє депутатів належали до ВО «Свобода» й КПУ. Об’єднання таких різних сил для спротиву свідчить про загальне небажання порушувати конфліктне питання демонтажу й відображає орієнтацію партій на соціально-економічну, а не ідеологічну сферу.

З-поміж районних центрів Житомирщини лише у Новограді-Волинському демонтували пам’ятник Леніну. Це сталося 26 серпня 2013 року – майже через півроку після прийняття відповідного рішення міської ради з ініціативи депутатів-свободівців[16]. Інші центральні пам’ятники Леніну не чіпали, а нові, що репрезентують національний наратив, розміщували часто поруч із ними, як наприклад, у Користишеві, де пам’ятник Шевченку 2012 року встановили неподалік Ілліча.

Загалом регіон Центральної України є прикладом «посткомунізму» у сфері меморіальної політики, якому, за визначенням Сергія Ушакіна, властивий хаос у символічному просторі. Монументи чи інші символи, що репрезентують різні, а часом і протилежні наративи, тут співіснують поряд. Населення ж, як і місцева влада, не вбачає у такій ситуації жодної проблеми, тобто не вважає, що вона потребує вирішення[17]. Так 2011 року у Звенигородці (Черкаська область), центральну площу якої «прикрашав» Ленін, завдяки зусиллям благодійного фонду націоналістичного спрямування «Героїка»[18] було встановлено пам’ятний знак воїнам-землякам Армії УНР, міська влада лише виділила для нього земельну ділянку у парку імені Тараса Шевченка. Нерідко пам’ятники вождю пролетаріату трапляються навпроти будівель органів влади, на яких встановлено національну символіку України, а також поруч або й навпроти церков, як у Немирові чи Бершаді Вінницької області.

На виконання Указу Президента найактивніше позбувалися пам’ятників Леніну на Київщині. Зазвичай їх переносили із центру населеного пункту на околицю або в парк, ховаючи за високими деревами чи будівлями. Так протягом 2008–2009 років вони були демонтовані із центральних площ Володарки, Узина, Ірпеня, Іванкова, Макарова, Обухова, Сквири, Тетіїва та Яготина. Місцева влада цих міст, з одного боку, намагалася припинити акції вандалізму, а з іншого – продемонструвати лояльність до Президента. Найпізніше Леніна прибрали в Борисполі: у серпні 2011-го за рішенням міськради його перенесли на перехрестя за районною адміністрацією[19]. «Допомогли» пришвидшити цю подію члени організації «Патріот України», які 22 лютого пошкодили пам’ятник. В області траплялися випадки самовільного знесення пам’ятників Леніну, зокрема у Миронівці 2009 року: група осіб вночі скинула статую за допомогою троса. «Ленінопаду» 2014-го дочекався пам’ятник у самісінькому центрі Білої Церкви, біля будівлі міської ради. Попри гучні суперечки й акції вандалізму міські керманичі не поспішали ні демонтувати його, ні хоча би прибрати з постаменту зображення серпа і молота.

У Черкаській області завдяки сильній регіональній історичній пам’яті місцева влада виявила більше прагнення до «декомунізації» простору, ніж у інших центральних областях. Так 2 лютого 2008 року в Чигирині (гетьманській столиці XVII–XVIII століть) безперешкодно перенесли бронзового Леніна із центрального майдану у двір музею археології[20]. Питання демонтажу більш як півроку обговорювали на шпальтах місцевої преси й на численних громадських слуханнях. Роком раніше, 31 січня 2007-го, аналогічне рішення прийняли Тіньківська і Рацівська сільради. А в березні 2008 року було знято останній у Чигиринському районі монумент Леніну в селі Боровиця[21].

На Черкащині демонтажу пам’ятника Леніну вимагав Блок національно-демократичних сил Черкащини, куди увійшли Українська народна партія, Українська трудова партія, Народний Рух та УНА-УНСО. Їхня практична діяльність найчастіше зводилася до інформаційнороз’яснювальної роботи серед населення чи провокацій біля монументів. Так 13 травня 2008 року в центрі Черкас біля пам’ятника встановили намет із кількома стендами, на яких збереження статуї трактувалося як антиукраїнська діяльність місцевої влади. Для підсилення «чужості» Леніна у міському просторі організатори демонстрували дореволюційні світлини Черкас без монумента та сучасні зображення площі. Вони також розповідали містянам про приклади інших населених пунктів області, де пам’ятники Леніну були демонтовані. Загальне емоційне тло акції створював наведений на стенді вірш Дмитра Павличка «Нема вже Леніна в Чигирині!», у якому лунає заклик: «Зніміть божка, хай встане Україна!» Активісти роздавали листівки перехожим й агітували підписуватися під вимогою спорудити пам’ятник поетові Василю Симоненку, який жив у Черкасах. У такий спосіб вони підкреслювали антиукраїнськість Леніна, наполягаючи на увічненні пам’яті особи, яка більше на це заслуговує і є частиною місцевої історії.

У Черкасах пам’ятник демонтували 27 листопада 2008 року з ініціативи міського голови Сергія Одарича (у минулому — член Народного Руху України, голова виборчого штабу В’ячеслава Чорновола на президентських виборах 1991-го). Як пояснив його представник Сергій Гура, виконавчий комітет Черкаської міськради ухвалив відповідне рішення на виконання Указу Президента від 27 березня 2007 року[22]. Статую Леніна планувалося перенести до одного з міських парків, а площу реконструювати, але під час демонтажу, вночі 27 листопада, пам’ятник упав на землю і розколовся на кілька частин. Завдяки аматорському відео в інтернеті події швидко стали відомі громадськості. Аби уникнути протестів, Сергій Одарич наступного дня під час зустрічі з місцевими активістами Комуністичної партії України пообіцяв, що монумент обов’язково відновлять і встановлять у парку «Перемога»[23]. Виконати обіцянку йому не вдалося — голова статуї безслідно зникла. Цікаво, що ніхто, крім купки прихильників Компартії, не вийшов на захист демонтованого Леніна. А суспільного резонансу набуло не саме рішення міськради, а радше методи й форми його виконання.

По кількох місяцях скандал із демонтажем вибухнув у місті Тальне Черкаської області. Тут мерія намагалася позбутися Леніна ще з 2000 року, але зволікала через протести прихильників Комуністичної партії. Зрештою пам’ятник у сквері біля податкової адміністрації зняли вночі 6 листопада 2008 року, залишивши на постаменті напис: «Кат нації», а на центральній площі, навпроти районної адміністрації — 25 лютого 2009-го[24] (за свідченням очевидців, невідомі прив’язали статую тросом до автомобіля і скинули її). Хоча обидва пам’ятники стояли навпроти офіційних установ, де чергували охоронці, затримати винуватців не вдалося. Такий «недогляд» і поверхове розслідування обох пригод свідчать про згоду місцевої влади з діями активістів, а можливо, й про її ініціативу. У 2013 році на місці одного з пам’ятників встановили монумент чотирьом козацьким гетьманам — Івану Мазепі, Петру Дорошенку, Дмитру Вишневецькому і Богдану Хмельницькому, урочисто відкривши його до 90-річчя Тальнівського району. Приблизно в той самий час і у схожий спосіб демонтували пам’ятник Леніну в іншому районному центрі Черкаської області – Городищі. Невідомі діяли також уночі, ретельно прибравши спорожніле місце на площі Миру, якраз навпроти районного відділення міліції. Така акуратність і цілковита бездіяльність правоохоронців, знову ж таки, вказують на мовчазну згоду місцевої влади.

Як зазначає історик Ігор Симоненко, брак рішучості у справі демонтування комуністичних пам’ятників, серед іншого, можна пояснити часовим, політичним та регіональним факторами. Перший полягає у втраті з бігом часу ідеологічного змісту пам’ятників, другий – в ослабленні Комуністичної партії і зникненні страху перед можливим комуністичним реваншем, і третій – у сформованій на регіональному рівні політиці щодо цих пам’ятників[25]. Хоча йдеться загалом про усталену практику поводження зі спадщиною: в жодній із розглянутих областей не було спроби переосмислити радянське минуле.

Указ Президента 2007 року зобов’язував міські державні адміністрації «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932–1933 років в Україні та політичних репресій». Але він не надавав таких повноважень виборним органам місцевого самоврядування, а саме вони були тією владою, яка могла б ухвалити відповідне рішення. До того ж, як продемонстрував судовий розгляд справи демонтажу монумента у Черкасах, Указ не був безумовною підставою для демонтажу / перенесення пам’ятників Леніну. Пов’язані зі спадщиною питання складні у розв’язанні, адже вимагають згоди і на рівні органів державної влади, і серед громадськості. У Вінницькій, Черкаській, Київській, Полтавській та Житомирській областях такої згоди не було, але (як засвідчують приклади окремих населених пунктів) за умови цілеспрямованої політики місцевої влади й публічних обговорень досягнення її було можливе. Тому проблема пам’ятників Леніну – це також питання вибору депутатів місцевих рад та особливо міського / селищного голови.

Виборчі програми партій та окремих кандидатів, за словами політолога Євгенії Юрійчук, залишалися спрямованими на структуралізацію соціального простору, за якої відбувається поділ на «ворожі» сегменти: з одного боку – різні політичні сили й чинна влада, з іншого – населення[26]. Крім того, виборча риторика лише посилювала властивий населенню патерналізм, а звідси й завищені форми очікування від влади та небажання вирішувати проблеми спільноти.

Склад місцевих рад у 2000-х формували центристські партії. На 2006 рік сильні позиції в регіоні мали президентська партія «Наша Україна» та ВО «Батьківщина», але 2010-го «Наша Україна» поступилася Партії регіонів. До рад увійшли також «Совість України», Народна Партія, «Фронт Змін»[27]. Позаяк жодна з них не мала більшості, ухвалення будь-якого рішення вимагало узгодження позицій різних політичних сил. Як з’ясувалося, щодо радянської спадщини їхні позиції збігалися: у своїх партійних програмах та публічних виступах вони уникали будь-яких ідеологічних питань[28], зосереджуючись на соціальних та економічних, що часто мало характер ситуативних гасел.

Міські та селищні голови не відзначалися чіткою ідеологічною орієнтацією, натомість були практичні та гнучкі у прийнятті політичних рішень, зокрема у зміні за потреби партійної приналежності. Часто очільниками міст і селищ ставали найуспішніші підприємці, тому у своїй діяльності вони керувалися практичними електоральними інтересами. Аби перемогти на виборах міського голови, достатньо було набрати 30 % голосів виборців. Судячи з передвиборчої агітації, більшість міських голів орієнтувалися на виборців старшого і похилого віку, чиї потреби й інтереси згодом визначали їхню діяльність. Ця група населення характеризується активнішою, порівняно з іншими, участю у виборах. На думку Євгенії Юрійчук, це пояснюється політичною соціалізацією за радянських часів, коли голосування вважалося конституційним обов’язком[29]. Звідси й небажання місцевих голів порушувати питання, пов’язані з пам’ятником Леніну, який для цієї категорії населення має цінність як частина їхнього минулого. Схожу політику провадили і деякі загальноукраїнські партії, наприклад, ВО «Батьківщина». Кандидати йшли за орієнтаціями частини населення з несформованою національною ідентичністю й амбівалентною пам’яттю. Такі дії сприяли підтриманню та відтворенню цих орієнтацій у подальшому та нав’язуванню таких поглядів іншим групам населення.

Демонтування пам’ятників Леніну у 2007–2009 роках було результатом окремих ситуативних рішень влади на місцях, яка діяла за принципом найменшого опору. Відповідно там, де існувала небезпека відкритого протистояння із прихильниками збереження монументів, місцева влада проявляла надзвичайну обережність, діючи інколи таємно вночі. Позиція місцевих рад, а особливо міського голови, часто була продиктована як політичними мотивами (підвищення популярності серед населення, торг із центральною владою, дискредитація суперників), так і певним світоглядом — оцінкою радянського минулого і уявленням про способи поводження зі спадком СРСР. Лише окремі представники місцевої влади, як, наприклад, у Чигирині, наважувалися на відкриту публічну дискусію про доцільність подальшого збереження пам’ятника Леніну. Вони створювали комунікативне поле, в межах якого громада могла вирішувати долю спадщини, не вдаючись до крайнощів: возвеличення (збереження) чи заперечення (деструкції). У цьому сенсі діяльність місцевих керманичів була відображенням політики центральної влади, чия стратегія тривалий час полягала у самолегітимізації через протиставлення себе крайнім позиціям. Представники регіональної влади, які наважилися на демонтаж пам’ятника Леніну, використовували ідеологічні аргументи й посилалися на Указ Президента 2007 року. Натомість ті, хто не хотів цього робити, найчастіше апелювали до другорядності цього питання порівняно з іншими нагальними проблемами громади.

Крім браку політичної волі, є ціла низка інституційних проблем у сфері управління спадком. В органах управління культури немає розподілу повноважень та відповідальності, а позиція міського / селищного голови часто визначальна у процесі ухвалення рішень. Централізована, здавалося б, система на практиці демонструє регламентацію лише в царині бюрократичних процедур та звітності. Рішення ж залишаються у компетенції представників місцевих громад, які фактично не відповідають за свої дії ні перед громадою, ні перед центральною владою.

Інша проблема – самоусунення частини населення від вирішення цих питань. Частково це є наслідком радянської традиції, коли всі рішення такого плану вважалися сферою діяльності, а отже, й відповідальності влади. Водночас слабке громадянське суспільство, особливо на регіональному рівні, не могло конкурувати з нею. Громадськість в особі її найактивніших представників, якщо й допускалася до ухвалення рішень щодо пам’ятників Леніну, то часто лише з метою суспільної легітимізації позиції влади. До того ж населення центральних областей не мало чітко артикульованих історичних оцінок, а його політичні орієнтації змінювалися. Тому саме цей регіон був найбільше втягнутим у війну пам’ятей, яка виникла в результаті історичної політики Віктора Ющенка. Розбіжності у сфері ставлення до радянського минулого, і безпосередньо до пам’ятників Леніну, проявлялися тут не тільки між окремими областями чи територіями, а й між сусідніми населеними пунктами однієї області.

Нова фаза у «війні за пам’ятники» розпочалася із подіями у північно-східній частині України: 15 лютого 2013 року з ініціативи й за активної участі представників ВО «Свобода» був знесений пам’ятник Леніну в Охтирці Сумської області. Народний депутат України Ігор Мірошниченко особисто заліз на монумент, аби причепити трос для знесення статуї. Після цього учасники акції публічно закликали до початку «леніноповалу» в Україні[30]. Свавілля свободівців, сутички з місцевими комуністами і правоохоронцями опинилися у центрі уваги українських медіа. Своїми діями націоналісти, з одного боку, сприяли мобілізації власних прихильників, а з іншого — провокували відкритий конфлікт із комуністами. Загалом використання конфлікту (особливо навколо історичних питань) як основи політичної діяльності — характерна риса цієї політичної сили.

За кілька місяців до публічної акції в Охтирці 37 представників «Свободи» стали народними депутатами[31] й отримали депутатську недоторканність. На виборах 2012 року ВО «Свобода» першою з-поміж націоналістичних партій із часу здобуття незалежності потрапила до Парламенту, отримавши 10,44 % голосів. Це стало можливим великою мірою завдяки виборцям із центральних регіонів: у Вінницькій області їхня підтримка склала 8,4 %, в Житомирській — 7,47 %, у Черкаській — 9,48 %, у Полтавській — 7,94 %, у Київській — 10,8 % та в Києві — 17,33 %. Це значно розширило електоральну базу партії, яка з регіональної перетворилася на всеукраїнську, та свідчило про радикалізацію поглядів частини населення центральних областей. ВО «Свобода» стало єдиною парламентською силою із чіткою позицією у сфері політики пам’яті. Але не варто оцінювати політичну партію лише за критерієм електоральної підтримки. Адже остання, за словами дослідника протестного руху в Україні Володимира Іщенка, свідчить лише про здатність конкретної сили завоювати симпатії у конкретний момент конкуренції з іншими[32]. Політичні орієнтації населення центральних областей залишалися мінливими: на позачергових виборах до Верховної Ради 2007 року в регіоні лідирував Блок Юлії Тимошенко, до цього, у 2004-му, більшість виборців підтримала кандидатуру Віктора Ющенка на пост глави держави, а вже на виборах 2012-го другою за популярністю після БЮТу у Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Полтавській та Київській областях стала Партія регіонів[33].

У випадку зі «Свободою» велике значення мала її здатність до мобілізації своїх прихильників на місцях, адже партія володіла потужною мережею місцевих осередків з ідейно відданими членами, що дозволяло їй брати участь і організовувати локальні протести по всій Україні й у такий спосіб впливати на політику і поза Парламентом[34]. Проаналізувавши всі акції протесту, що відбувалися у країні з жовтня 2009 року до лютого 2014-го, співробітники Центру соціальних і трудових досліджень визначили, що ВО «Свобода» відзначалося найвищою серед політичних партій протестною активністю[35]. Діяльність інших сил, визначена короткостроковими цілями, як-от перемога на виборах, не спонукала їх до зміцнення місцевих осередків; звідси – пасивність і мінливість партійних «низів» і набагато слабша участь у протестних рухах.

Заклик до «декомунізації», який дедалі частіше можна почути в українському публічному дискурсі, вже не зводиться до боротьби з комуністичною ідеологією, а набуває більш ширшого значення – боротьби з радянським спадком, практиками, моделями поведінки та світоглядом. При цьому, поборники «декомунізації» визнають, що для частини суспільства ці практики зберігають певне позитивне значення, а отже їхня ціль полягає, передусім, у розвінчанні радянських міфів. Помітно, що при цьому підході «радянське» (вчорашнє/занепале) протистоїть «європейському» (завтрашньому/прогресивному). Ця дихотомія ніби наголошує, що лише подолавши «радянське», ми досягнемо «європейського». За приклад слугують держави колишнього соціалістичного табору та країни Балтії, які сьогодні є членами Європейського Союзу та НАТО. Однак, якщо поглянути на сучасну політичну ситуацію в деяких з цих країн, виникає сумнів наскільки цінності, що були покладені в основу Європейського Союзу, вкоренилися в їхній політичній та громадській культурі. Слід пам’ятати, що «радянське», як і «європейське» є ідеальними моделями, які у чистому вигляді не існують. Понад те, в Україні уявлення про них значною мірою  поверхневе та емоційне. Замість «декомунізації», що має відверто негативне забарвлення, я б радше говорила про позитивний за значенням процес «долучення до Європи», який акцентує момент приєднання та створення, а не руйнування та повалення.

 

Стаття є частиною книги Олександри Гайдай «Кам’яний гість: пам’ятники Леніну в Центральній Україні», яка вийде друком у 2017 році. Текст адаптовано для публікації на сайті “Україна Модерна”. Тут публікується з дозволу авторки.

У публікації використано світлини, надані Авторкою, та запозичені з відкритих джерел.

_____________________

 

 

Олександра Гайдай  – історикиня, наукова співробітниця Музею історії міста Києва. Кандидатську дисертацію захистила у 2016 р. в Інституті історії України НАНУ. З 2012 р. бере участь у проекті «Region, Nation and Beyond. An Interdisciplinary and Transcultural Reconceptualization of Ukraine», який фінансується Center for Governance and Culture in Europe (GCE).

 

 
 
 
 


[1] Якщо говорити про Леніна як особу, а не як про об’єкт поклоніння, то відомий історик і філософ Міхаіл Гефтер переконував, що пізнання небайдужих мертвих, до яких належить і Ленін, є важливим кроком на шляху пізнання себе. При цьому, на його думку, недостатньо просто очистити біографію Леніна від міфів та заповнити «білі плями», необхідно з’ясувати вплив оточення на становлення його як особистості. Відповідно не потрібно плутати культ з історичною особою, пам’ятник Леніна презентує пам'ять про ідеологічний вимір радянського минулого, про те, що могло б бути, а не про те, що було. Але це «могло б» не менш реальне, ніж певна історична подія, якщо людина вірить, це стає для неї реальністю. «Михаил Гефтер: размышления о Владимире Ленине» З бесіди з французьким режисером-документалістом Елен Шатлен (1993 рік). 

[2] Мазепа, Георгій. За Іллічем приїхали вночі // Вінниччина. — 1992. — 20 трав. — C. 1.

[4] Повідомлення про демонтаж пам’ятника Леніну у Вінниці // Подолія. — 1992. — 23 трав. — С. 1.

[5] Каюмов, Марат. Кому заважає пам’ятник? Боротьба поглядів жителів м. Бар щодо демонтування пам’ятника В. І. Леніну на центральному майдані // Погляд. — 2007. — 13–19 верес. — С. 9.

[6] Шебеліст, Сергій. Конфлікт пам’ятників і пам’яті, або Келін, Мазепа, Петлюра і полтавська дилема; [ситуація з відновленням деяких пам’ятників і небажання встановлення інших пам’ятників] // День. — 2011. — 23 лют. — С. 4.

[7] Просимо перейменувати. Відкритий лист полтав. міськ. Голові А. Матковському від нар. депутата М. Кульчицького // Полтавський вісник. — 2008. — 22 лют. — С. 2.

[8] Вирішальне слово мають сказати самі полтавці // Полтавський вісник. — 2008. — 14 берез. — С. 5.

[9] Брусенський, Олександр. Біля пам’ятника Леніну таки побилися // Полтавський вісник. — 2008. — 25 квіт. — С. 31.

[10] Шебеліст С. Конфлікт пам’ятників і пам’яті, або Келін, Мазепа, Петлюра і полтавська дилема // День. — 2011. — 23 лют. — С. 4.

[11] Матковський А. Відповідь міського голови Полтави «Повертаючись до надрукованого» // Полтавський вісник. — 2008. —

19 лют. — С. 2

[12] Ленін Житомиру непотрібен // Люстрація. — 2009. — 3 квіт.

[15] Із сесії міської ради // Місто. — 2012. — № 25. — С. 2.

[17] Ушакин, Сергей. Отстраивая историю: советское прошлое сегодня // Неприкосновенный запас: дебаты о политике и культуре. —

2011. — № 6. — С. 10–16, портр.

[18] Метою благодійного фонду «Героїка» (заснований у 2010 році) є популяризація історії Перших (1917–1920-ті) та Других (1939–

1950-ті) визвольних змагань українців, для цього організація відновлює українські військові поховання, встановлює пам’ятники

та пам’ятні знаки на честь борців за незалежніст

[19] У Борисполі зняли Леніна // Історична правда. — 2011. — 22 серп.

[20] Вінярський, Степан. Чигирин позбувся Леніна // Свобода. — 2008. — 4 квіт. — С. 3.

[21] Там само.

[22] Замість Леніна... Чорновіл? Хто стоятиме на площі замість пам’ятника вождю? // Вечірні Черкаси. — 2008. — № 50. — С. 5.

[23] Там само.

[24] Петренко Б. Ілліч з Тального пішов уночі // Персонал плюс. — 2009. — 2–8 верес. (№ 35).

[25] Симоненко, Ігор. Меморіальний простір України: кризовий стан та шляхи оздоровлення // Стратегічні пріоритети. — 2009. —

№ 4. — С. 54.

[26] Юрійчук, Євгенія. Електоральна участь осіб похилого віку як складовий елемент механізму легітимації влади в Україні (2002–

2007 рр.) // Вісн. Центральної виборч. коміс. — 2009. — № 1. — С. 84.

[27] Там само.

[28] Ідеологічне позиціонування політичних партій в Україні / Укр.незалеж. центр політ. дослідж.; С. Г. Конончук, О. А. Ярош. — К.: Агентство «Україна», 2013. — С. 23.

[29] Юрійчук Є. Електоральна участь осіб похилого віку як складовий елемент механізму легітимації влади в Україні (2002–2007 рр.) // Вісн. Центральної виборч. коміс. — 2009. — № 1. — С. 81–89.

[32] Іщенко, Володимир. Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки / Пер. з англ. Антона Печенкіна // Спільне. — 2014. — № 9. — С. 65–77.

[34] Іщенко В. Участь крайньо правих у протестах Майдану: спроба систематичної оцінки // Спільне. — 2014. — № 9. — С. 65–77.

[35] Там само.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів
та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!