Білі плями à rebours: Львів у літературі Польської Народної Республіки та УРСР

21.10.2017
23 хв читання

// Катажина Котинська

Польська Народна Республіка

Доволі поширене переконання, що в Польщі епохи соціалізму писати про Львів було заборонено, і що існувала навіть спеціальна цензурна інструкція, яка стосувалася будь-яких згадок про це місто. Особливо часто така думка звучить у польських «кресових» середовищах. Для прикладу, Ян Цофалка, згадуючи про початки діяльності блискучого історика Львова Станіслава Ніцєї, пише: «Першим результатом його захоплення була книжка, видана в 1988 році (коли ослабла цензура, а отже, й заборона писати про польський Львів)»[1].

Вже сам перелік художніх та мемуарних текстів, офіційно виданих у період між Другою світовою війною та 1989 роком, переконливо доводить, що цензурна селекція мала дещо інший принцип, ніж просте викреслювання згадок про Львів[2]. Як то часто буває з «поширеними уявленнями», це також є правильним тільки до певної міри. Все залежить від того, що ми вважатимемо «забороненим Львовом»: якщо йдеться про Львів як центр польської національної культури чи як «храм польськості», то для такого Львова місця і справді не було.

Усе ж таки, Львів є об’єктом спогадів, які виходили друком легально (напр. М’єчислава Тировіча, Мар’яна Опалека). Натомість у новій художній прозі Львів з’являвся мимохідь, як тло або проста географічна прив’язка, що її в потоці оповіді можна легко випустити з уваги, як у «Знаках Зодіаку» Анджея Куснєвича[3].

Якщо ж ідеться про ширшу аудиторію, то вона в 1960-х та 1970-х роках отримала видані великими накладами «львівські» тексти двох авторів – польки Юлії Прайс та українця Ростислава Самбука[4]. Їх обох польські середовища у своїх оглядах «львівської» літератури або згадували лише мимохідь (як Прайс), або взагалі ігнорували (як Самбука, незважаючи на існування перекладів). Адже образ міста і його мешканців, що його малюють ці автори, радикально відрізняється від того зразка мислення про Львів, який умовно можна назвати «польським патріотичним каноном». Останнім часом Прайс (головним чином через свою біографію) викликала зацікавлення дослідників австро-угорських слідів у польській літературі, а Самбука помітили любителі міліцейського роману з клубу «МОrd»[5], яким, щоправда, львівський контекст його творчості зовсім байдужий[6].

Львів у творах Юлії Прайс можна сприймати як хорошу ілюстрацію до «Книги вказівок і рекомендацій» Головного управління контролю за пресою, публікаціями та постановками у Варшаві. «Книга…» дозволяє перевірити слушність гіпотез щодо «дозволеного образу» Львова, хоча ілюструє лише невеликий фрагмент повоєнної історії цензури. Насамперед варто пам’ятати, що існували різні рівні заборони: деякі прізвища були цілковито заборонені, чи то йшлося про оригінальні тексти авторів, чи про критику їхньої творчості (так було, скажімо, з усіма, хто належав до середовища паризької «Культури»), деякі ж – як-от прізвище Юзефа Вітліна – могли з’являтися лише в публікаціях критичних або ж суто наукових[7]. Як матеріал для порівняльного аналізу може стати в пригоді також список книг, визнаних шкідливими[8].

Аналіз цих джерел підтверджує вступну гіпотезу, що у випадку Львова австрійські часи викликали загалом небагато застережень – можливо, як надто віддалені і такі, що стосуються давно не актуальної, а тому нешкідливої і принципово «чужої класово» політичної системи.

Незалежно від часу дії бажано було підкреслювати моральну вищість робітничого класу та/або принижувати  аристократію («польських панів», якщо скористатися радянським кліше) – згідно з офіційними схемами оцінювання ідеологічних виборів.

Період міжвоєнної Польщі сам по собі був слизькою темою; тут авторам доводилося приймати рішення самотужки. Хоча згадки про сам факт існування польського життя у тогочасному Львові чи тема польсько-українських боїв 1918 року – що, на перший погляд, може здатися дивним – забороненими не були. Тут усе вирішували інтерпретація подій та правильне розставлення акцентів. Повчальним прикладом можуть слугувати «Криві літери» Прайс, дія яких відбувається в час між вибухом Першої світової війни та постанням міжвоєнної Речі Посполитої; місце дії – території між Сяном і Збручем. У романі бачимо доволі широку панораму польсько-українських стосунків, а також внутрішніх українських суперечок між москвофілами, народовцями та іншими.

У третій частині роману одна з героїнь переживає цікаву метаморфозу: перелякана гуцулочка Палагна Грищук поступово долає у Львові чергові щаблі соціальної драбини, аби врешті-решт стати Паулінкою Ґжещак, великоміською панною, кондитером у великій кав’ярні (можна здогадуватися, що йдеться про «Шкотську»). Cаме з її перспективи бачимо, як назріває польсько-український конфлікт у Львові, як відбуваються приготування до боїв, як у кав’ярні точаться розмови між учасниками польської конспірації, а двома кав’ярнями далі – української; нарешті, доходимо до белетристичного опису останніх годин перед зайняттям міста українцями. Перетворення Палагни на Пауліну представлене доволі неоднозначно: полонізація аж ніяк не оцінена тут позитивно. Ясна річ, слово «денаціоналізація» не вживається, але втрата ідентичності (і, як можна здогадуватися, відрив від «здорового» селянського коріння) трактується як потенційно небезпечна.

Описи самих боїв між українцями та поляками за Львів Прайс також показує доволі неоднозначно. Кульмінацією оповіді, серед дуже критичних описів хаосу та класової зверхності польського командування, є знакова фраза з розмови одного з героїв із командиром залізничників, які обороняють вокзал: «Товаришу, на мою думку, на нашу думку, на думку молоді, Східна Галичина разом зі Львовом мають бути українськими»[9]. Тут добре видно, що згідно з ціннісною схемою роману українці є тими, хто зазнав кривди, а отже, передання Львова Українській РСР було нічим іншим, як відновленням історичної справедливості, хоч і запізнілим на двадцять років; можливим воно стало завдяки втручанню (варто читати: завдяки воєнній підтримці) радянської влади.

Очевидні і суворі обмеження стосувалися надмірного акцентування на польськості міжвоєнного Львова; абсолютно небажаними були хоч якісь згадки про міф Львівських Орлят чи образ міста «semper fidelis». Адже навіть інформацію про походження праху Невідомого Солдата в меморіальному похованні на варшавській площі Перемоги (сьогодні – Пілсудського) в офіційній комуністичній історії намагалися старанно обходити.

Певна річ, недозволеними були також будь-які критичні зауваження на тему зайняття Львова радянськими військами – як у 1939-му, так і в 1944-му році. Це правило стосувалося як польської, так і української літератури, що видно, скажімо, в романах Тараса Мигаля чи Ростислава Самбука, про які буде мова трохи нижче. Юлія Прайс дозволяє собі тут трохи (загалом рідкісного в неї) гумору, з яким описує класичну боротьбу старого й нового, доповнюючи її легким відтінком міжпоколіннєвого конфлікту та обов’язковою мораллю про лояльність:

Це був той львівський рік, коли, згідно з новим розпорядженням, стрілки наших годинників пересунулися з центральноєвропейського на східноєвропейський час, на дві години вперед, і я, хоч і вважав це рішення невдалим і недоречним, щовечора порався біля нашого стінного годинника, лояльно (а радше – корячись внутрішній дисципліні, бо підтримував політику нової влади) пересував стрілки на дві години вперед; батько наступного ж дня вранці, дочекавшись, доки я піду на роботу, повертав їх на дві години назад – згідно зі старими порядками. Отак ми день у день мовчки і завзято вели боротьбу нового і старого[10].

Літературна творчість Юлії Прайс є хорошою ілюстрацією ідеологічних обмежень доби соціалізму. Для уважного читача, який зможе «зняти» з описаних подій фільтр ідеології, ця проза матиме певну документальну вартість. Але водночас твори Прайс мають доволі передбачувані сюжети, написані стерильною мовою і позбавлені психологічної глибини. Не дивно, що вони не викликали зацікавлення широкої аудиторії.

УРСР

Якщо придивитися до «львівських» романів українських авторів, що були видані в радянський час, то можна помітити цікаву ситуацію. На перший погляд, вони – безнадійно застарілі стилістично і политі нестерпним соусом «правильної» ідеології. Можна було б сподіватися, що вони становитимуть інтерес лише для вузького кола дослідників соцреалістичної літератури та її слідів сьогодні. Але нас чекає несподіванка: принаймні три з них досі сприймаються як захопливі оповіді, як знакові книги свого покоління, як важливі джерела інформації про історію Львова та України.

Принцип подвійного заперечення. Тарас Мигаль

В циклі романів Тараса Мигаля «Вогонь і чад» бачимо Львів періоду Другої світової війни. Перший роман циклу – «Шинок “Оселедець на ланцюзі”» (1966) – розповідає про п’ять місяців німецької окупації[11]. В 2006 році він був перевиданий, що може здатися дещо дивним, тим більше, що Мигаля звинувачували в колаборації з радянською владою та писанні пасквілів на діячів українського підпілля. У світі його романів найвищою чеснотою є боротьба в лавах комуністичного руху, герої переживають паперові ідеологічні драми та всі як один мають «правильне» класове походження. Аби виявити «глибше значення» цих творів (звісно, там, де взагалі є хоч якесь друге дно), сучасному читачеві знадобляться загальні вказівки щодо мистецтва читання «поміж рядками».

Роман Іваничук у передмові до перевидання роману пояснював метод Мигаля (додаючи, що не схвалює його) і запропонував новий інтерпретаційний ключ до нього:

Був Мигаль ходячою енциклопедією, він знав усе, що стосувалося міжвоєнного й воєнного політичного життя в Галичині, всі в нього консультувалися, коли комусь там була потрібна певна інформація для роботи; він знав майже все про події у націоналістичному середовищі й міг про них розповісти із скрупульозною точністю, не заглядаючи в довідники… Та річ у тім, що таких довідників не було, і в цьому секрет Мигалевого колаборантства, яке у своїй суті було антирадянським. Довідниками ставали власне його памфлети, в яких він вибудовував історію ОУН та УПА, прикриваючи таку потрібну інформацію брудною лайкою, обдурюючи глупу совєтську цензуру[12].

Видається, що цей роман, хоча позірно і написаний згідно з ідеологічними канонами, виконує освітню функцію. Тут звучить багато прізвищ і фактів, пов’язаних із діяльністю ОУН і УПА. Чимало місця займають екскурси в історію міжвоєння та тогочасних польсько-українських стосунків – звісно, з критичним коментарем, який вказує на хибність перейдених поглядів та рішень. Варто зауважити, що такий прийом творення в читача «ефекту подвійного заперечення» застосовувався неодноразово. Він полягає в тому, що автор негативно оцінює особу чи явище, а читач, своєю чергою, негативно оцінює цю оцінку, аби врешті-решт сприйняти лише фактичне знання, позбавлене оцінкового компоненту. Це нагадує математичний закон: мінус на мінус дає плюс. Найвідомішим прикладом цього є, мабуть, історія виданої паризькою «Культурою» антології «Розстріляне відродження», яка стала відома читачам насамперед завдяки нищівній рецензії[13].

Мигаль природно вводить у авторську оповідь та репліки героїв львівські приповідки та прислів’я, деякі персонажі говорять львівською говіркою, а довкола історії горілчаної фабрики Бачевських будуються цілі комічні сценки. Мешканці будинку біля базару є дітьми міста, вони знають кожен завулок і закуток у своєму кварталі, почуваються у своєму місті, наче риба у воді, вміють використовувати шанси, яке воно їм дарує. Їм притаманні так часто приписувані львів’янам спритність, дотепність та життєвий практицизм. Проте варто зауважити, що головні герої, хоч і походять «з народу» (з галицьких сіл, як Юрко, Іван і Ромко, або з робітничих сімей, як Данка), завдяки освіті та заанґажуванню в різноманітну суспільну, культурну або й партійну діяльність досягають усвідомлення своєї національної приналежності та патріотичного обов’язку. Попри початкове захоплення німецькою владою, яка дозволила українцям жити відносно вільним культурним життям та підійматися по суспільній драбині, молоді герої раніше чи пізніше таки стають на шлях боротьби з окупантом. Бачимо тут літературну реалізацію постулату про єдність інтелігенції та робітників: перші мають знання, ідеї та цілі, другі – практичні вміння та життєву мудрість. Але що ближче до фіналу, то виразніше бачимо: ця буцімто-єдність є лише взаємоповагою, але без готовності по-справжньому співпрацювати.

Важливим елементом сюжету роману стає історія врятованої українськими сусідами сім’ї єврея – колишнього власника шинку. Ставлення українців (так само, як і поляків) до євреїв у роки німецької окупації автор не узагальнює – може йтися лише про конкретні свідчення. Що цікаво, доньку Абрама та Берти Аґнєшку, яка внаслідок трагічних перипетій долі виявилася єдиною, хто вцілів із цілої родини, на останніх сторінках роману зустрічаємо в лавах партизанів – чи не її тінь повертається в «Музеї покинутих секретів» Оксани Забужко в образі санітарки Рахелі?

Повернімося ще раз до проблеми «багатонаціонального» Львова. Українці в «Оселедці на ланцюзі…» є «природними» мешканцями міста, а от поляків читач мусить відшукати сам. Зрештою, автор вказує на драматичну рівновагу взаємної неприязні:

В залізничній поліції, як і в кримінальній, служили майже поголовно поляки, а в так званій порядковій, допоміжній – виключно українці. Поліцаї майора Пітулая з особливою жорстокістю розправлялися з поляками, залізнична поліція брала реванш[14].

Окремих персонажів можемо ідентифікувати лише за випадковими і розкиданими в тексті ознаками: прізвищами (що дає сумнівний ефект), політичними поглядами чи кинутими мимохідь репліками. Поляки є тут зазвичай представниками заможного міщанства, членами сімей довоєнних чиновників, та, переважно, відверто комічними постатями, як професори-емерити Пальчинський і Мальчинський, які без кінця сперечаються про значення числа «сорок чотири» в «Дзядах» Міцкевича.

Мигаль надзвичайно вільно рухається Львовом. В українській літературі ХХ століття є не так уже й багато письменників-урбаністів, які використовують місто як природне середовище для своїх героїв. В «Оселедці на ланцюзі…» автор майстерно відтворив ритм життя робітничого кварталу довкола привокзального ринку. Звертається автор і до численних автобіографічних мотивів. Легкість пера, динамічна дія, чимало забороненої чи небажаної інформації – завдяки всьому цьому перше видання «Шинку “Оселедець на ланцюзі”» надовго вкарбувалося в пам’ять читачів.

Кузени Бонда. «Ювелір з вулиці Капуцинів»

Дебютний роман Ростислава Самбука «Ювелір з вулиці Капуцинів» уперше вийшов в 1966 році. Його дія, як і дія шпигунської трилогії «Смерш», відбувається у Львові часів Другої світової війни. Наступне видання 1983 року відкриває вступ Володимира Яворівського, відомого і високо цінованого в той час письменника, який намагається виправдати саме́ існування такого «несерйозного» жанру, як пригодницький роман[15].

Самбук чудово впорався із завданням чітко показати класову боротьбу та моральну, патріотичну, організаційну вищість «справжньої радянської людини». По-перше, його позитивні герої зазвичай виявляються втягнутими у вир подій випадково; вони мають надто мало часу для приготувань, тож доводиться працювати у воістину стахановському темпі, щоб досягати (незмінного) успіху. Всі вони – радянські патріоти, про якусь українську тотожність узагалі не йдеться, хоч вона зрозуміла наче «сама собою»: на неї вказують імена, місця проживання, книги, що їх читають герої. До того ж Самбук стилізує мову персонажів (меншою мірою – мову авторської оповіді) за зразком галицького варіанту української мови. Негативні герої натомість – усі як один чудово навчені, приготовані, досвідчені. На стику цих двох світів іще більше увиразнюється ідея неминучої перемоги комунізму.

По-друге, лінія класового поділу чітко проходить міською забудовою: хатка в передмісті, город із грядками картоплі, цибулі, редису – це оаза нормальності, теплоти, (радянської) українськості. Вишукані помешкання в центрі міста – це світ колаборантів, що носять «буржуазні» імена («панна Ядзя», «пан Модест Сливинський»); вони впиваються гнилою, розпусною розкішшю, влаштовують бенкети, вечірки, оргії й аморальні фотосесії.

Але світ міщанської культури – якщо в ньому діють «звичайні люди», а не аристократія та буржуазія – буває навіть зворушливим і затишним. У романі «Марафон завдовжки в тиждень» Самбук оселяє своїх героїв – провідних розвідників НКВД майора Бобрьонка та капітана Толкунова – у чистому й гостинному львівському помешканні такої собі пані Марії:

Бобрьонок, як і належало старшому за званням, пройшов до передпокою першим. Тут стояли вішалка й трюмо, а на підлозі лежав килимок, либонь, не дуже дорогий, а на килимку притулилися якось очікувально й сиротливо дві пари домашніх капців без задників.

Чесно кажучи, Бобрьонок уже й не пам’ятав, коли бачів капці, а Толкунов, мабуть, не користувався ними ніколи…[16].

Ось у такому передпокої мужні, звичні до спартанських умов солдати чемно знімають промоклі чоботи (заодно з давно не праними онучами), а через мить із дитячою цікавістю вивчають вимикач бра над свіжозастеленим ліжком. Офіційна, можна сказати, «службова» зневага до розкоші бореться в них із суто людською потребою гідних умов життя – гарячої води в крані, сухої ковдри, кави і сніданку за домашнім столом.

Загалом міське середовище Львова було для радянської літератури цікавою і привабливою декорацією. У випадку Самбука це добре видно в другій частині його трилогії «Смерш», де розповідається про те, як героїчна контррозвідка вчасно запобігла замаху гітлерівців на головнокомандувача Червоної армії. Вузькі бруковані вулички, численні провулки, стрімкі дахи старих будинків, черепиця, що вислизає з-під ніг, похмурі горища, довгі балкони та віконечка у двір – усе це створює густу, напружену атмосферу та допомагає будувати сюжети захопливих гонитв і втеч. Те саме бачимо і в «Ювелірі…»:

Заремба вискочив на балкон, що огинав будинок, пробіг кілька метрів і шугнув у двері, що вели в мансарду. На майданчику крутих сходів – віконце. Обережно відчинив його, ледве проліз через вузький отвір і спустився на дах сусіднього будинку.

Старий будинок – таких у місті сотні – збудований років двісті тому в готичному стилі: вузькі стрільчасті вікна, високий, крутий черепичний дах. Черепиця від часу й дощів поросла мохом, стала слизькою, де-не-де потріскалась.

Заремба прикинув: єдиний шлях – повзти по гребеню[17].

Насправді Львів Самбука та Львів Юлії Прайс дуже схожі між собою, а описи місць, оцінки героїв та їхніх вчинків підпорядковані одним і тим же принципам. Суттєву відмінність бачимо лише на рівні читацького сприйняття, помітності їхніх книжок на літературному горизонті, особливо зараз, коли минуло кілька десятиліть. Твори Юлії Прайс у Польщі забуті, в Україні – невідомі. Самбука поляки не помітили, а читачі-львів’яни середнього покоління згадують лише вряди-годи. Натомість Мигаль, а насамперед «Манускрипт з вулиці Руської» Іваничука досі викликають жваві емоції, зокрема, серед тих, хто читав ці книжки лише у перевиданнях. У чому ж причина? Чи в тому, що польські читачі мають значно менше стимулів читати між рядками з огляду на те, що «львівська» міська література розвинулася в Польщі раніше й краще, а до того ж більше довоєнних книг збереглося в приватних руках, на горищах і в закутках бібліотек? Чи в тому, що – як уже було сказано – «Львів» у польській колективній уяві не є нейтральною точкою на карті, а «польським мультикультурним містом, світом красивої молодості та героїчних Орлят»?

Поміж рядками. Роман Іваничук «Манускрипт з вулиці Руської»

«Манускрипт…» є історичним романом для молоді. Спершу здається, що перед нами типовий для радянської епохи зразок цього жанру, хоч треба визнати, що є тут і жвава оповідь, і несподівані повороти сюжету, і переконливо прописані герої, і романтична любовна лінія. Є також, як того вимагали канони соцреалізму, пасажі, що оспівують російсько-українську дружбу, славлять ремісників і селян, випускають отруйні стріли в бік заможних міщан і можновладців. Зустрічаємо згорблених єзуїтів, що уклали угоду з чортом, та й сам чорт власною персоною з’являється у Львові, ховаючи хвіст у розрізі фрака і постукуючи копитами по бруківці. Усі герої піддані нібито прозорому моральному оцінюванню: ми легко можемо відрізнити позитивних від негативних, своїх від чужих. Є тут і класична метаморфоза героя: оповідач Лисий Мацько, йдучи за добрим прикладом сина, перестає дбати лише про власну корчмарську вигоду і долучається до громадських справ на користь усієї спільноти.

І ось у 2005 році відомий і цінований за добрий смак та інтуїцію львівський видавець вирішує перевидати цю книжку, яку називає «поколіннєвим досвідом». Роком пізніше з’являється ще одне перевидання, вже в іншому видавництві. Обидва видання змітають із полиць книгарень, юрби читачів приходять на зустрічі з автором, рецензенти не приховують свого захоплення[18]. Отже, як читати цей роман? Скільки шарів має текст? Зрештою, чи сучасний молодий читач володіє технікою «вибіркового читання», яку відточили старші покоління, перебуваючи під пресом цензури?

Сам видавець Василь Ґабор описує Іваничука так: «автор справжнього шедевра про середньовічний Львів […], який в українському літературному дискурсі ніколи не втратить свого притягаючого чару»[19]. Отар Довженко, молодий львівський журналіст і письменник, укладаючи свій «топ-10» українських книжок, додає: «його історичні романи рулять несамовито. “Манускрипт з вулиці Руської” — занурення в давню історію Львова, властиво, у той період, про який історичних романів зазвичай не пишуть з огляду на те, що він дуже мало досліджений. Це більшою мірою пригодницький, аніж історичний роман»[20]. На марґінесі варто зауважити, що останньою фразою Довженко вказує на один із можливих методів читання як цієї книжки, так і багатьох інших молодіжних романів у дусі соцреалізму, автори яких, змушені вставляти в текст радянську атрибутику та пропагандистські мотиви, йшли з читачем на своєрідну «соціальну угоду». Достатньо жвавий сюжет і виразні герої, занурені в цілком реалістичні життєві обставини, робили тексти популярними серед молодих читачів. Такий спосіб читання можна застосовувати навіть до «канонічних» радянських романів для молоді, як-от «Васьок Трубачов і його товариші» Валентини Осєєвої.

Але у випадку «Манускрипту…», вочевидь, ідеться про щось більше, адже сам лише захопливий сюжет навряд чи приніс би перевиданням такий успіх. Ця книжка-хамелеон є відкритою до щонайменше двох інтерпретацій; умовно назву уявних читачів, що втілюють ці два способи відчитування, «цензором» та «свідомим українцем». Кожен із них шукає в тексті дещо інше «ідеологічне наповнення». Як Іваничук поєднує в одному тексті ці два, на перший погляд, взаємовиключні шари? Який з них досі зберіг свій чар, і чому так трапилося?

У видавничій анотації до видання 2006 року читаємо: «„Манускрипт з вулиці Руської” воскрешає перед читачем Львів кінця ХVІ — початку ХVІІ століття, Львів періоду перших братських шкіл, в яких зароджувалися ідеї визвольної війни майбутньої Хмельниччини». Ясна річ, це слова, скеровані до читача номер два, «свідомого українця», який визвольну війну розуміє в національних категоріях, а не – згідно з офіційною нормою 1979 року – як насамперед класову боротьбу. Отже, звернімо увагу саме на це: як Іваничук пише про Хмельницького та «визрівання ідей» так, щоб не казати про них прямо?

По-перше, він уводить, здавалося б, марґінального героя: бунтівного новіція єзуїтського колегіуму Зіновія Абданка, який мріє повернутися в рідні краї, в степи широкі (що цікаво, польським читачам досить пригадати розділи «Вогнем і мечем» Сенкевича, аби зірвати цю маску). Автор додає – ніби для того, щоб полегшити завдання менш ерудованим читачам, – що він є сином замкового урядника Михайла Хмеля.

По-друге, Іваничук майстерно використовує такий типовий для літератури того періоду прийом, яким є езопова мова. Переказуючи думки головного героя Юрія Рогатинця, він описує також і його передчуття:

Мов яблуко на гілці, визріває новий час. Люди відчувають його народження, будяться, шукають, метушаться, а десь у надрах народу виповнюється нашими здобутками і гартується нашими втратами чийсь розум, мусить так бути, і колись освітлений променем нового часу підніметься сей муж і вчинить непомильне й велике. Хто це буде і чи народився вже? Чий досвід прийме, чию дещицю праці візьме, що відкине й осудить? І звідки прийде він: з крилосу, з братства, з келії, з Січі, з багацького будинку чи з вертепу?[21]

Цей уривок є настільки туманним, що слова «сей муж» та «новий час» можна розуміти як завгодно, тож «цензорові» не варто хвилюватися. Навіть сам Ленін міг би матися на увазі. Але досить уважніше вчитатися, щоб переконатися, що тут і натяку нема на якесь можливе походження цієї постаті з-поза України, а прикінцеве слово «вертеп», відсилаючи до української традиції, увиразнює візію національного становлення. Крім того, Зіновій Абданк на цей час вже у Львові, про що читач знає, хоч автор про всяк випадок відділяє згадки про непокірного новіція від цитованих роздумів Рогатинця багатьма сторінками тексту. Зрештою, яблуко, що визріває, не є невинною метафорою: читач номер два, ймовірно, пригадає кадри, що ними починається знаменитий фільм Олександра Довженка «Земля» (1930), який – незважаючи на присутність відповідних до лінії партії мотивів колективізації та земельної реформи – описує єдність людини та природи, силу традиції та прив’язаність до давніх традицій селянської спільноти.

Час поставити наступне питання: що тут із російсько-українським братерством? Відповідь проста: ця тема звучить в усього лише двох-трьох дуже концентрованих фрагментах, сконструйованих як ритуальна промова, хоч і вдало вмонтованих у текст. Їх можна безболісно пропустити в процесі читання, вони не додають нічого нового ні до сюжету, ні до образів героїв. Ось найяскравіший приклад:

[…] з далекого студеного краю повернулися віце-сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і […] ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п’ять сороків соболів, п’ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт […].

Безцінні подарунки привезли братчики від царя Федора Івановича, а найцінніше — тепло людей руських, в яких мешкали, перебуваючи в білокам’яній Москві, їх співчуття до боротьби народу православного з латинниками на Україні. То подумав Юрій Рогатинець, що ніхто вже не в силі спинити їх братського чину, бо визнав їх і став за ними православний світ[22].

Це єдина інформація, яку читач отримує про цю подорож: невідомо, коли вона розпочалася, немає ніяких подробиць, ніхто у Львові не очікує повернення мандрівників. Виглядає так, що цар – єдиний закордонний «фундатор», згаданий в контексті побудови Руської церкви, тоді як це будівництво фінансували насамперед молдавські господарі, а також, імовірно, польський король[23]. Замовчування цього факту за одночасного патетичного наголошування на заслугах царя Федора та ототожнення de facto «православного світу» з московською державою (див. попередню цитату) створюють враження «споконвічної дружби» братніх народів. З наступного фрагменту випливає, що ідея побудови нової церкви була безпосереднім наслідком подорожі до Москви: саме гостинний прийом «руських людей» і самого царя схилив братство до такого рішення, що однозначно підкреслює тісні російсько-українські зв’язки, а також «старшинство» росіян.

Члени Львівського ставропігійного (тобто самоврядного) братства, яке підкорялося лише патріархові, ясна річ, могли вирушити в таку подорож і бачити Москву потенційним союзником у боротьбі з унією, але, безумовно, це був не єдиний напрямок їхніх пошуків, і сумнівно навіть, чи найважливіший. Розставляючи акценти саме так, Іваничук будує «ідеологічно правильний» епізод, який навіть стилістично відрізняється від решти оповіді, і робиться це насамперед для цензора та офіційного рецензента. «Свідомий» читач лише ковзне по цій сцені поглядом і, ймовірно, побачить у ній знак поваги північного сусіда до діянь братства: адже хто кому в ті часи підносив дари? Чи не слабший сильнішому? А про дарунки, що їх везли братчики царю, в романі не знайдемо ані слова. Крім того, віце-сеньйор братства Іван Красовський – як права рука Юрія Рогатинця – їде до Афонського монастиря просити про допомогу й підтримку знаного й поважаного проповідника Івана Вишенського, і цій мандрівці автор присвячує набагато більше місця й уваги.

Якщо шукатимемо в романі позитивних і негативних героїв, неминуче спіткнемося об антипольські фрагменти, але й тут треба бути обережним в інтерпретаціях. Сучасна аудиторія, так само, як і читачі зламу 1970-80-х років, розуміє, що Іваничук протиставляє два світи: польське (чи, ширше кажучи, таке, що належить до польської культури) заможне міщанство та український (руський) простолюд. До того ж сьогодні, після багатьох історичних дискусій, ми вже не такі наївні і знаємо, що сучасні уявлення про націю, сформовані на основі концепцій ХІХ століття, аж ніяк не можна проектувати на суспільство кінця XVI – початку XVII століть[24].

Втім, у самому романі це протиставлення описане дещо інакше: тут є багаті й бідні, аристократія та «робітничий клас». Автор з’ясовує це вже у вступі, заявляючи, що розповість про «епоху, коли боротьба православної людності проти католицизму набирала антифеодального звучання»[25]. По суті, релігійні відмінності тут є лише маскою для національного протистояння: багаті гнобителі – це поляки, пригноблена біднота – українці.

«Поляки», яких бачимо на авансцені роману, – це сварлива баба Абрекова, яка тримає під каблуком свого чоловіка на ім’я Письо, а також троє її доньок, які ведуть сумнівне з моральної точки зору життя[26]. Помітну роль в одній із сюжетних ліній роману відіграють такі собі брати-зарізяки, які вже через надані їм імена (Янко та Микольцьо) є комічними фігурами, що компрометують саму ідею шляхетського походження. Поляком є також архієпископ Соліковський, який в історії є відомим як королівський секретар, дипломат, публіцист і поет, а в романі виступає постаттю демонічною, що уособлює найгірші риси кліру та здійснює зловісні ритуали, що нагадують вуду.

Безперечно, головним героєм-українцем є Юрій Рогатинець, львівський міщанин, член Успенського ставропігійного братства. Причиною його особистих нещасть є дружина-католичка на ім’я Грета. Тут стикаємося з цікавим прийомом, який пом’якшує «антипольське» звучання тексту. Дружина Юрія має навмисно неслов’янське ім’я (можна здогадуватися, що вона – німкеня), натомість тихою, скромною, чуйною коханкою Рогатинця та матір’ю його сина є Гізя. Вона – донька Абрекової, отже, полька; до того ж син Абрекової, Марек, стане другом Зіновія. Варто зауважити, що Іваничук будує типову романтичну трагедію на патріотичному ґрунті: Гізя в ім’я кохання усувається з непростого життя Юрія та присвячує себе вихованню сина (про якого Юрій нічого не знає), розуміючи, що не може псувати йому репутації та займати подібними речами його дорогоцінний час, відданий національній справі. Через брак місця не вдаватимуся тут у феміністичний аналіз, хоча образи жінок у «Манускрипті…», безперечно, заслуговують на окрему увагу.

Як видається, зв’язки між чотирма згаданими персонажами можна інтерпретувати двояко. По-перше, дружбу Зіновія та Марка, як і «духовне порозуміння» Гізі та Юрія (які, втім, позбавлені можливості створити сталий і прийнятний для суспільства подружній зв’язок), можемо трактувати як метафору складних, але небезнадійних польсько-українських стосунків.

Другий спосіб інтерпретації – це трактування Марка як доказу перемоги української крові над польською. Польського читача, який звик до візії «ольвів’янення ого-го»[27], що означає неминучу культурну полонізацію іноземців у Львові, могла б дещо ошелешити описана тут українізаційна сила цього міста. Згадуваній вже Гізі, закоханій в Рогатинця, доводиться заробляти на хліб собі й синові фізичною працею, що переміщує її з класу «гнобителів» до «робітничого класу» – і від цього вона стає лише шляхетнішою.

Ще одним «хорошим поляком», шанованим львівськими русинами, є в романі поет Шимон Шимонович. В його вуста Іваничук вкладає такі слова:

Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам’ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку[28].

Це – дуже важливі слова, в певному сенсі програмні. Втім, остаточну інтерпретацію автор знову залишає читачеві. Адже, з одного боку, це каже поляк, а не українець, тож сприймати це всерйоз не обов’язково, з другого боку, в цьому монолозі можна добачити й антиклерикальні нотки (звісно, за бажання).

Водночас Шимонович – це фігура шанована й авторитетна. Звернімо увагу, який він тут насправді дає рецепт (що його Рогатинець, до речі, прихильно приймає): «світ» у поєднанні з «латиною» означає прозахідну орієнтацію. А «вікно», згадане наприкінці, не менше, ніж яблуко з Довженком, асоціюється з Петром І, який «прорубав» його з Росії в Європу.

«Національне питання» в романі заслуговує окремої уваги. Прикметник «польський» трапляється лише у трьох випадках: коли автор нейтрально зазначає факт використання мови («писати по-польськи»), коли маркує своєрідну державну приналежність (польськими є вояки, трон і король), нарешті, у сталих фразеологічних зворотах: «польські пани», «польська шляхта» (що, своєю чергою, розглядається в межах комуністичного протиставлення «хороший трудовий народ» – «погані експлуататори»).

Прикметник «український» вживається рідко (значно частіше натрапляємо на «руський / русинський», а на рівні іменників полякам протиставляються русини), зате його конотації – завжди позитивні. Він означує чесний народ, веселих міщан, «миле село», з’являється у фразі «наш український пан» (тобто «добрий», такий, що стоїть на боці простого народу). Землі, які оточують Львів, Іваничук ненав’язливо, але послідовно називає «Україною» на противагу «Польщі» та «Московії». Що цікаво, «українці» замість «русинів» з’являються лише раз, у передостанньому розділі, коли вони обороняють Львів від лісовчиків: «єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів’янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник»[29].

Останнє питання стосується самого місця дії: в якій уявній географії Іваничук розташовує Львів? Що це – Річ Посполита? Майбутня Україна? Пра-СРСР? Завдяки переплетенню алюзій, натяків, архискладних конструкцій представленого світу автор досягає множинного ефекту: Львів, який в історичному часі, що відповідає часові дії роману, належить до Речі Посполитої, водночас в очах «цензора» є невід’ємною частиною православно-східнослов’янського простору, а в очах «свідомого читача» є місцем винятково українським, що пишається своєю національною приналежністю. Всі ці іпостасі в романі існують одночасно, межі між ними – тьмяні і нечіткі; до того ж варто пам’ятати, що релігійні розбіжності є лише маскою, що приховує політичні та національні суперечки.

Насамкінець варто підсумувати: «свідомий читач» знайде в «Манускрипті з вулиці Руської» не лише амбіційний культурний проект, а й привабливий і переконливий образ Львова як центру патріотичної думки, українського міста з давньою і неперервною історією[30]. Через постать бунтівного новіція Зіновія Абданка автор вписує Львів у найважливіший наратив української незалежності – війну під проводом Богдана Хмельницького. Здається, саме ці аспекти, поєднані з вдалою конструкцією сюжету, цікавою стилістикою тексту та жвавою, захопливою манерою оповіді, забезпечили романові такий успіх серед сучасної аудиторії. Велике значення має й потреба в неперервному історичному наративі про український Львів.

Стаття є скороченою версією частини книги Катажини Котинської “Львів: Перечитування міста” (Львів: ВСЛ, 2017). Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки, Видавництва Старого Лева та редакції сайту “Україна Модерна”. © Катажина Котинська і ВСЛ

У публікації використано світлини Авторки та фото з відкритих джерел.

З польської переклав Остап Сливинський.

______________________________

 

 

Катажина Котинська – асоційована професорка Інституту славістики Польської Академії Наук. Її наукові інтереси охолюють антропології літератури, образу та репрезентації Львова в різномовних культурах, літературного перекладу. Її найновіша книга «Львів: Перечитування міста», вийшла польською (2015) та українською (2017) мовами і отримала відзнаку на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Живе і працює в Кракові та Варшаві.

 

 

______________________________

[1] Cofałka J. Zostawili swój ślad // Śląsk. – 2011. – № 3. – С. 74.

[2] Я й сама піддалася спокусі чорно-білих поділів і повторила цю тезу в своїй попередній книжці: Kotyńska K. Eseiści o Lwowie. Pamięć, sąsiedztwo, mity. – Warszawa: SOW, 2006. З-поміж книжок, про які буде йтися в цьому розділі, в означений період вийшли, зокрема, «Сонячний годинник» Я. Парандовського (1953), його-таки роман «Небо пломеніє» (кілька видань), спогади М. Опалки та М. Тировича, «Високий Замок» С. Лема (1966), «Ґруци. Оповідь про львівську родину» А. та Є. Ковальських (1968), роман та оповідання Ю. Прайс. Див. також: Jakubowska U. Lwów w literaturze pięknej po 1945 roku // Kraków – Lwów. Książki – Czasopisma – Biblioteki XIX i XX wieku. T. IV. – Kraków: Wyd. Nauk. WSP, 1999. – C. 54–64.

[3] Це перша частина роману «Зони» («Strefy», 1971), що вийшла окремим виданням у 1997 році.

[4] Prajs J. [Julia Brystiger]. Krzywe litery. – Warszawa: Czytelnik, 1960; Prajs J. Przez ucho igielne. Warszawa: Czytelnik, 1965; Самбук Р. Ювелір з вулиці Капуцинів: Трилогія. – Київ: Дніпро, 1983 (до трилогії входять романи «Ювелір з вулиці Капуцинів», «Крах чорних гномів» та «Валіза пана Воробкевича»; перші два романи були перекладені польською).

[5] Від абревіатури MO – Milicja Obywatelska (пол.: Громадянська міліція). (Прим. перекладача).

[6] Відгук про Ю. Прайс , про Самбука

[7] Czarna księga cenzury. – Londyn: Aneks, 1977. – T. 1. – П. 1a.

[8] Cenzura PRL. Wykaz książek podlegających niezwłocznemu wycofaniu 1 Х 1951 r. – Wrocław: Nortom, 2002.

[9] Там само, с. 189.

[10] Prajs J. Przez ucho igielne…, c. 169 (підкреслення моє – К. К.).

[11] Далі цит. за виданням: Мигаль Т. Шинок «Оселедець на ланцюзі». – Львів: Проман, 2006. Решта частин п’ятикнижжя не перевидавалися і сьогодні є практично недоступними: «Фабрика літаків „Дерев’яна підошва”» (1970), «Рев’ю „Бліц-кріґ”» (1974), «Пробуджене місто» (1976), «Останній пароль» (1979).

[12] Іваничук Р. Майстер львівського урбанізму // Мигаль Т. Шинок «Оселедець на ланцюзі»…, с. 4–5. Схожу думку висловлює Микола Петренко: Петренко М. Тарас Мигаль: Життя повне непорозумінь і тихого смутку

[13] Мазуркевич О. Політичні інтриганти // Радянська Україна. – 1960. – 14 жовтня; див.: Єжи Ґедройць та українська еміґрація. Листування 1950–1982 років / Упор.: Б. Бердиховська. – Київ: Критика, 2008. – С. 683. Роком пізніше той самий автор опублікував книжку під назвою «Зарубіжні фальсифікатори української літератури» (Київ, 1961), що була цілком присвячена антології.

[14] Мигаль Т. Шинок «Оселедець на ланцюзі»…, c. 144.

[15] Яворівський В. Вірність жанру // Самбук Р. Ювелір з вулиці Капуцинів. – Київ: Дніпро, 1983. – С. 6.

[16] Самбук Р. Марафон завдовжки в тиждень // Самбук Р. Смерш. – Київ: Дніпро, 1987. – С. 241–242.

[17] Самбук Р. Ювелір з вулиці Капуцинів…, c. 54.

[18] Див.: Коваль Я. «Манускрипт з вулиці Руської» на «Землях роменських» // Львівська газета. – 2005. – 31 травня; Терещук Г. Українському письменникові Романові Іваничуку – 80!

[19] Ґабор В. Літературне обличчя сучасного Львова 

[20] Топ-10 книг для обов’язкового прочитання з укрліт від Отара Довженка

[21] Іваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської // Іваничук Р. Черлене вино: Романи. – Львів: Каменяр, 1979. – С. 219.

[22] Там само, с. 227.

[23] Див.: Львів. Туристичний путівник. – Львів: Центр Європи, 1999. – С. 68.

[24] Див.: Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – Київ: Критика, 2002.

[25] Іваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської…, с. 158.

[26] Іваничук використовує тут справжнє прізвище львівського роду, ймовірно, вірменського. Цікаво, що Абрекова та Лисий Мацько знову з’являються в надзвичайно популярній книжці Юрія Винничука «Легенди Львова» (Винничук Ю. Легенди Львова. – Львів: Сполом, 1999).

[27] Wittlin J. Mój Lwów // Wittlin J. Orfeusz w piekle XX wieku. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2000. – C. 382.

[28] Іваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської…, с. 230.

[29] Там само, с. 345.

[30] Див.: Гнатюк М. Місто як текст (на матеріалі прози Ірини Вільде та Романа Іваничука) // Меч і мисль: творчість Романа Іваничука у національних вимірах української культури / Ред.: Т. Салига. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 111–118.

 

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss