Україна Модерна

// Дар’я Козлова

Еволюцію історичної пам'яті в сучасній Україні професор Ярослав Грицак поділив на три періоди і позначив за допомогою трьох «А» як період амнезії, амбівалентності, активізації [1], де кожен з них відповідає каденціям перших трьох президентів України. Відповідно, за президентства Л.Кравчука відбувалася амнезія радянського минулого і певне відновлення національних рис в історичному наративі; офіційний історичний наратив за Л.Кучми амбівалентно поєднував національні та радянські елементи в єдиному потоці; активізація у плані державної і суспільної уваги до історії, відродження національного наративу та інституціоналізації пам'яті відбувалася за президентства В.Ющенка. Період активізації також характерний тим, що історична пам'ять стала однією з ключових сфер президентської політики: досить згадати, що у 2010 році відродження пам'яті про національні трагедії та перемоги навіть стало одним із пунктів передвиборчої програми кандидата у Президенти В.Ющенка [2]. І, власне, відтоді активне використання історичної пам'яті як мети і засобу відіграє одну з важливих ролей у державній політиці. Минуле 20 ст. і пам'ять про Другу світову війну, упродовж десятиліть більше відому на цих теренах як Велика вітчизняна, використовувалася ідеологічно і, вже в новому столітті, ще раз стала культурним підґрунтям для мобілізації суспільства. Пам'ять про Другу світову війну в усій її складній багатовимірній динаміці з одного боку є дзеркалом суспільних процесів вище названих періодів і сьогодення, а з іншого, через свою багатогранність і неоднозначність є приводом для спекуляцій із минулим: постійне викреслювання та повертання міту Великої Вітчизняної війни та окремих його елементів до офіційного дискурсу (наприклад, до шкільних підручників); посмертне присвоєння звання Героя України політичним дійовим особам Другої світової (як-от Степану Бандері) одним президентом країни та відкликання цього президентського Указу через суд наступним; постійний відхід від або повернення до радянської моделі репрезентації війни. Така траєкторія припливу-відпливу стає одним з інструментів та однією з причин поляризації українського суспільства в цілому.

Разом з тим, внаслідок цього впливу поляризується також і суспільство окремих регіонів та областей, як-от Миколаїв та Миколаївська область. Миколаїв, як і більшість південних і східних міст та областей України, налаштований у рамках радянської моделі пам'яті та культури пам’ятання подій війни, через це нова політика пам'яті про Другу світову війну, започаткована Українським інститутом національної пам'яті (далі – УІНП) у першій половині 2015 року, є  доволі складним викликом для розуміння і прийняття у суспільстві. Складність полягає ще й у тому, що, звикши пам’ятати в основному відповідно до радянської моделі, Миколаїв є містом, що цінує як українську національну історію, так і свій проукраїнський вибір, який містяни зробили під час подій Революції Гідності: найбільший за кількістю активістів майдан на Півдні України, демонтаж пам’ятника Леніну на головній площі міста Миколаєва в перші дні після київських протистоянь 18-20 лютого 2014 року, подальший програш колишнього регіонала у другому турі місцевих виборів тощо.

Часто уявлення про панування радянської моделі репрезентації подій війни та колективної пам'яті про війну у певному регіоні стереотипізовано, а в багатьох випадках навіть стигматизовано, пов’язують із проросійськістю регіону. У період так званої «Російської весни» – проросійських виступів на території Південної та Східної України навесні 2014 року – місцем збору проросійсько налаштованих городян у Миколаєві стало місце біля пам’ятника-меморіала на честь 68-ми моряків-десантників під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Федоровича Ольшанського, подвиг яких став дуже важливим внеском у звільнення міста від нацистських окупантів 28 березня 1944 року, адже десантники зуміли відволікти на себе значну силу ворога [3]. Городяни мотивували вибір локації тим, що тодішня місцева влада і проукраїнсько налаштовані жителі Миколаєва прагнуть знести пам’ятник десантникам-ольшанцям, і вони зібралися тут, аби захистити пам’ятник від демонтажу. Саме з такого «захисту» розпочалася «Російська весна» в Миколаєві: проросійсько налаштовані громадяни збиралися далі біля пам’ятника в самому центрі міста на вулиці Адміральській навпроти Миколаївської обласної державної адміністрації, а ідею «захисту» пам’ятника  замінила ідея відокремлення Миколаївської області від України. Наметове містечко проросійсько налаштованих громадян не досягло своєї мети і було розігнане на початку квітня представниками Народного ополчення міста Миколаєва. Варто прояснити, що бажання демонтувати пам’ятник десантникам-ольшанцям ні у місцевої влади, ні тим паче у городян ніколи не було, тобто зі сторони мітингуючих біля пам’ятника це була свого роду провокація, спроба стигматизувати пам’ятник, змусити городян мислити його, ніби щось відділене від України та проукраїнських поглядів міста Миколаєва. Важливо тут додати, що пам’ятник-меморіал на честь 68-ми десантників-ольшанців, зважаючи на їх важливий для міста подвиг, прописаний і закріплений радянською історіографією,  є певним предметом культу для миколаївців та місцем збору городян, незалежно від їх проросійських чи проукраїнських налаштувань, на пам’ятні дати війни (наприклад, на День звільнення міста 28 березня).

Велику роль у ідентифікації місця як важливого місця пам’яті відіграє також те, що біля пам’ятника є Вічний вогонь та Алея Слави героїв-оборонителів та визволителів Миколаєва, серед яких є також могили невідомих десантників. Навіть порівняно з пам’ятником Визволителям Миколаєва, розташованому також у центрі міста, на проспекті Центральному, пам’ятник десантникам-ольшанцям є більшим символом для городян, бо він більш олюднений, а імена і походження героїв відомі. Тобто, городяни пишаються і пам’ятають про конкретних людей, в чому все ж таки можна простежити декотрий відхід від радянської моделі пам’ятання, яка передбачала певне абстрактизоване та деіндивідуалізоване пам’ятання (пам’ятники Невідомому солдату тощо). Для міста десантники-ольшанці, більшість яких самі були миколаївцями, є справжніми героями, тому пам’ятник має у місцевій спільноті ореол сакральності. Така ж специфіка притаманна і пам’ятникові Невідомому матросу у місті Одеса: у 2014 році представники Куликового поля (учасники акцій протесту «Антимайдану») з георгіївськими стрічками намагалися приходити до пам’ятника і позиціонувати себе захисниками міста і місця, але у відповідь на це представники Євромайдану почали приходити туди зі своїми мітингами. Для всіх одеситів місце біля пам’ятника Невідомому матросу є таким самим предметом гордості і сакральним місцем, як і пам’ятник Десантникам-ольшанцям для мешканців Миколаєва.

У Миколаєві є також вулиця 68 Десантників, вулиця Ольшанського, вулиця Лягіна, на якій розташований Музей «Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1944 рр.» (далі – Музей підпільно-партизанського руху), є пам’ятник Віктору Лягіну, який знаходиться у сквері ім.В.О.Лягіна, також є школа №26 ім. В.О.Лягіна тощо. Дані назви та подібні до них, які пов’язані з опором та вигнанням нацистських окупантів з України, не підпадають під дію закону про декомунізацію [4], тому дані топоніми залишаться незмінними. Як десантники-ольшанці, так і Віктор Лягін, який був радянським розвідником та керівником підпільної розвідувально-диверсійної групи «Миколаївський центр» упродовж окупації [5], є гордістю мешканців Миколаєва, а місця, названі на їх честь, важливими місцями пам’яті, що виконують свою символічну роль збереження і передання колективної пам’яті миколаївців та їх локальної історії, і тим самим через ідентифікацію себе з цими місцями сприяють самоідентифікації з подіями, що відбувалися у місті, а, отже, і з самим містом. Важливим елементом набуття історичного знання про події Другої світової війни в Україні, поряд із розповідями родичів та знайомих, художньої літератури та фільмів,  є підручник з історії України за 10-11 клас. В сучасних підручниках [6], які активно використовуються у звичайних шкільних класах, існує тенденція опису нацистського окупаційного режиму на прикладі лише однієї окупаційної зони – Райхскомісаріату Україна [7], до якої входила тільки частина Миколаївської області, тому учням шкіл Миколаєва та області важче отримати інформацію про події війни у власному регіоні в цілому (хіба що, в рамках шкільних додаткових годин, сфокусованих на вивчення краєзнавчого матеріалу). Оскільки в шкільних підручниках не відбиті питання, пов’язані з регіоналістикою, то корисним джерелом знання, поряд зі спеціальною літературою, є музеї. Тематика Другої світової війни висвітлюється у низці музеїв Миколаївської області, а саме: у Миколаївському обласному краєзнавчому музеї (далі – Краєзнавчий музей) та його філіях – у Музеї підпільно-партизанського руху, Миколаївському музеї суднобудування і флоту (далі – Музей флоту), Очаківському військово-історичному музеї ім. О.В.Суворова, Первомайському краєзнавчому музеї та Музеї «Партизанська іскра», а також у недержавних музеях – Народному меморіальному музеї бойової слави моряків-десантників загону старшого лейтенанта К.Ф. Ольшанського (далі – Музей десантників-ольшанців) та кімнаті-музеї Миколаївського товариства єврейської культури.

Доволі молодим є Краєзнавчий музей: існував він вже доволі давно, але мав лише дві зали на вулиці Декабристів, і більшість експонатів здебільшого зберігалася в архівах. У 2012 році був створений оновлений Краєзнавчий музей у будівлі комплексу «Старофлотські казарми», в якому відкрилася окрема експозиція по Другій світовій війні. Задовго до нової політики держави щодо пам’ятання війни, при створенні музейного етикетування та підписів намагалися уникнути терміну «Велика Вітчизняна війна», тому що, за словами працівників музею [8], експозиція в основному, буде розрахована на іноземного відвідувача, і термін «The Great Patriotic War» йому навряд-чи буде зрозумілим. Внаслідок цього, зала, присвячена війні, має назву «Миколаївщина у роки Другої світової війни», термін «Велика Вітчизняна війна» помітний лише в назві однієї з вітрин, що розказує про миколаївців на фронтах війни від Києва до Кавказу, і є маркером саме періоду часу 1941-1945 рр. Інформація у залі подана українською та дубльована англійською мовою, та, зважаючи на доволі малі об’єми експозиції, містить інформацію про майже всі віхи війни потроху: таким чином, у експозиції спостерігається трирівневість подачі інформації – зазначений глобальний рівень (загальні відомості про початок Другої світової війни з окупації Польщі 1 вересня 1939 року, про напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, про миколаївців в лавах Радянської армії на всій території Радянського Союзу, про визволення Східної Європи та про миколаївців, що брали в цьому участь), локальний рівень (період окупації області, визволення області) та індивідуальний рівень (інформація не лише про високий командний склад, але і про звичайних солдатів та людей, як-от про лікарів у період окупації та військовополонених). Разом з тим, інформація подається за найменшого використання термінів, а здебільшого за допомогою фактів для того, щоб відвідувач, отримавши фактаж, мав змогу зробити свої власні висновки. На жаль, в експозиції не знайдемо жодної інформації про масове вбивство єврейського населення і місця Голокосту на території Миколаївської області, яких чимало; жодної інформації немає також і про діяльність Організації українських націоналістів та Буковинський курінь, члени якого, наприклад, здійснювали просвітню діяльність, зокрема й у Миколаївській області. Для інформації, у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї є фотографія В.Малярчука, члена Буковинського куреня, страченого гестапо у Миколаєві. Головною причиною відсутності такої інформації є заглибленість переважної частини мешканців Миколаєва в радянську героїчну риторику, і, як наслідок, існування відповідних дискурсивних та наративних практик, де пам’ять про Голокост і досі доволі вагомо придушена героїчним наративом, а просвітницька робота членів організацій націоналістичного спрямування сприймається як розповсюдження чужих ідей і нав’язування, тобто відбувається іншування їх через відчуження.

Не дивлячись на те, що Музей «Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1944 рр.» покликаний розповідати саме про період окупації та партизанський визвольний рух у Миколаївській області, він надає також доволі широку контекстуальну інформацію про глобальні умови, в рамках яких відбувалися події окупації та визволення краю: зазначається Пакт про ненапад із секретним протоколом 23 серпня 1939 р., напад Німеччини на Польщу та вступ радянський військ на територію Східної Польщі, Договір «Про дружбу і кордони» між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р., напад Німеччини на СРСР, Сталінградська битва. На відміну від Краєзначого музею, є інформація про оборону Миколаєва та деяких міст Миколаївщини (Очакова, наприклад). У експозиції представлені різноманітні підпільні та розвідувальні групи – від Групи під керівництвом В.І.Андрєєва Головного розвідуправління Генштабу Червоної Армії до підпільної молодіжної організації «Партизанська іскра». Діяльність ОУН у регіоні представлена лише маленькою фотографією Віри Дорохольської, членкині ОУН на Миколаївщині. Не дивлячись на доволі радянізований наратив музею з деякою перевантаженістю героїчною риторикою, музей містить деталізовану інформацію про тих, хто не міг би бути вписаним у радянський героїко-патріотичний дискурс – про військовополонених, жертв Голокосту тощо. Справа в тому, що тодішній директор Музею підпільно-партизанського руху в кінці 1990-х почала співпрацю з Меморіальним комплексом історії Голокосту «Яд Вашем», після чого вже у 2000-х домінуючий радянський героїко-патріотичний наратив у експозиції зазнав ревізії, поступово перетворюючись за тематичним наповненням у музей історії окупації Миколаївщини. Про Голокост є окремий стенд, який показує табори смерті і гетто на території Миколаївщини, надає детальну інформацію про знищення більше ніж 54 тисяч євреїв у с.Богданівка Миколаївської області. Різноманітно репрезентуються у музеї події війни на рівні життєвого досвіду окремих людей: на фотографіях показані в’язні концтабору для військовополонених «Шталаг-364» з короткими історіями їх життя, в’язні нацистських таборів смерті поза територією сучасної України (Аушвіц), показані їх особисті речі, є фотографії Праведників народів світу тощо. Таке поєднування різних риторик пам’яті про війну і характеризує пам’ять суспільства Миколаївщини про Другу світову війну в цілому.

Музейні уроки для дітей – це одна з особливих активностей Музею підпільно-партизанського руху, в рамках уроку проводиться тематична екскурсія. Найбільше дітям до вподоби урок «Війна і діти», який розповідає про дітей-підпільників Шуру Кобера і Вітю Хоменко, про дітей-Праведників, що рятували єврейських дітей в період окупації. Посеред музею стоять парта і дошка, на дошці прикріплені дитячі фотографії, крейдою написано «22 червня»: ця інсталяція – частина уроку. Діти сідають за парту, їм розповідають історію про те, як повсякдення цих миколаївських школярів сколихнула війна. Через занурення в досвіди своїх однолітків, переживання цього досвіду, через співставлення із самими собою діти краще сприймають та запам’ятовують історію.

Відповідно до закону про декомунізацію, співробітники музею [9]  створили нову наукову концепцію експозиції, в рамках якої найближчим часом планується повна реекспозиція та перейменування музею у більш відповідну до тематичного наповнення експозиції назву, як-от Музей окупації 1941-1944 рр. Говорячи про даний музей, варто також зазначити, що цікавою особливістю та аргументом на підтримку тези, що радянська модель репрезентації подій війни не обов’язково є ознакою проросійськості, стала категорична відмова співробітників Музею підпільно-партизанського руху (який досі має радянську композицію та здебільшого радянський тип концепції експозиції) допомагати місцевим проросійсько налаштованим громадянам навесні 2014 року.

У світлі дискусії щодо відміни святкування 9 травня – Дня Перемоги – як визначної дати на рівні держави, у 2015 році була негласна рекомендація від обласної влади відмінити урочистості на 9 травня, а також не святкувати День партизанської слави. Державні музеї також підпадали під цю рекомендацію. Якщо раніше на ці свята музеї урочисто запрошували ветеранів та влаштовували тематичні заходи, то у 2015 році все було інакше: наприклад, на 9 травня не було параду, ветерани просто прийшли до пам’ятника Десантникам-ольшанцям, поклали квіти і поїхали. У День партизанської слави був самостійно ініційований мітинг ветеранів біля пам’ятника. Хто був ініціатором – чи кожен ветеран індивідуально, чи була це ініціатива якоїсь локальної ветеранської організації – невідомо. Можливо, ініціатива йшла від співробітників народного Музею десантників-ольшанців, тому що вони кожного року влаштовують грандіозні святкування за сценарієм біля пам’ятника. Єдине, що тут можна додати, це те, що не дивлячись на зусилля держави внести свої корективи до конструювання наративу культурної пам’яті (тобто, пам’яті, що формується суспільно-державними акторами – музеями, владними розпорядженнями, підручниками тощо), миколаївські ветерани, і не лише вони, продовжують слідувати звичному їм наративу пам’ятання війни. Так стається, перш за все, тому, що, як пояснював це Ян Ассманн, комунікативна пам’ять про певний зріз минулого живе і функціонує у свідомості наступних декількох поколінь [10]. Міт Великої Вітчизняної війни, ретельно сконструйований СРСР з окремих епізодів у єдиний контекст, протягом багатьох років формував той спосіб пам’ятання про війну, який досі притаманний ветеранам, їх дітям та онукам. Декотрий його вплив на молодше покоління присутній навіть зараз, зважаючи на те, що комунікативна пам’ять передбачає, що ми, люди, є носіями спогадів не лише своїх власних і своїх сучасників, але, через комунікацію, уособлюємо спогади дідусів, бабусь – за допомогою історій з їх власного життя і досвіду, які часто просякнуті нотами ностальгії та емоційно забарвлені.

Зовсім іншою віхою у механізмі конструювання культурної пам’яті є недержавні музеї: для Миколаєва проникливим прикладом такого типу є Музей десантників-ольшанців, заснований у 1964 році, коли тільки почав святкуватися День Перемоги, парткомом Миколаївського морського порту. «Народний» музей створювався спочатку як меморіальна кімната, невдовзі поступово почав розширюватися. Сучасна українська держава не має жодного відношення до музею, який функціонує на гроші адміністрації Порту та профспілок, а цієї матеріальної підтримки вистачає лише на зарплатню музейним співробітникам. Саме відсутністю адекватного фінансування жінка-наглядач музею [11] пояснювала нездатність зробити ремонт приміщення, а разом з тим і попіклуватися про реекспозицію, адже, зайшовши в музей, відвідувачі ніби переносяться назад у часі в добу СРСР. Експозиція має типову радянську модель представлення війни – терміни «Велика Вітчизняна війна», «німецько-фашистські загарбники», георгіївські стрічки, безліч червоного кольору, радянські барельєфи на стінах з епізодами війни, безліч радянський плакатів воєнного часу, в ексопозиції присутнє лише прославляння героїв (але в даному випадку це не зумовлено фактором «зарадянізованості», адже музей був створений місцевими активістами пам’яті саме для того, щоб прославляти конкретно взятий подвиг десантників-ольшанців). Ініціатива до змін в експозиції є – бажання максимально наблизити її концепцію та структуру до рекомендацій УІНП, але мету музею хочуть залишити незмінною. Про відсутність підтримки красномовно скаже той факт, що Музей десантників-ольшанців вже довгий час добивається від місцевої влади, щоб біля пам’ятника Десантникам-ольшанцям в центрі міста встановили табличку з координатами музею, щоб люди знали, що такий музей є і де він знаходиться. Адже музей був заснований на самому місці подвигу 68-ми десантників біля порту, він знаходиться досить далеко від центру і про нього майже неможливо знайти інформацію (хіба що коротку загальну інформацію в інтернеті).

Разом з існуванням та співіснуванням радянської та інших моделей пам’яті та культури представлення війни, що в будь-якому випадку має позитивні конотації, бо означає пам’ятання як таке, на Миколаївщині існує також непам’ять, або забуття про окремі епізоди війни. Така тенденція розмежування пішла ще з часів Радянського Союзу, в якому склалася кон’юктура перспективних і неперспективних тем. Під цим оглядом військовополонені, остарбайтери, масово знищені євреї випадали із загального дискурсу радянського міту Великої Вітчизняної війни. На жаль, ця тенденція частково збереглася і в незалежній Україні. Разом з тим, Парк Перемоги, зазнавший свого розквіту за доби СРСР, за доби незалежної України прийшов у повне занедбання, що є абсолютно протилежним ситуації з Парком Перемоги в Одесі, в якому приємно проводити час. Якщо брати до уваги остарбайтерів, то досі дуже мало хто науково займається цією темою на Миколаївщині. Варто зазначити, що у цьому напрямку є позитивні зрушення в останні роки: налагодилися зв’язки кафедри історіографії та джерелознавства Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського з німецьким дослідником історії порохової фабрики Лібенау – місця праці багатьох остарбайтерів, зокрема вихідців з Миколаївщини – Мартіном Гузе. Таким чином, пропонуючи обмін і навчальні поїздки, тема пополяризується не лише серед миколаївских, але і серед німецьких студентів.

Також помалу в місцевих краєзнавців і просто місцевих мешканців починає прокидатися бажання вивчати тему військовополонених: у роки окупації на сучасній території Миколаєва діяв концентраційний табір для військовополонених «Шталаг-364» в районі Темвод, який на той час був селищем під Миколаєвом. Не дивлячись на його величезну територію та кількість невинних жертв, концтабір суцільно поринув у забуття: все, що позначає це місце місцем пам’яті – то пам’ятний знак на братській могилі в’язнів концтабору [12] та залишки воріт шталагу, на яких є меморіальна табличка. Крім того, територія колишнього концтабору знаходиться у стані абсолютного занедбання: все заросло чагарником, навкруги напівзакинута промислова зона, безліч вуличних собак тощо. Більшість мешканців Миколаєва не знає про існування Шталагу-364, хто там був ув’язнений і скільки невинних людей було вбито безпосередньо у концтаборі та на його території. Існують окремі приватні ініціативи, спрямовані на відновлення пам’яті суспільства про даний концтабір, але вони є одноразовими та нечастими: так, декілька років тому студенти організували доволі масову свічкову ходу на територію шталагу задля того, щоб вшанувати пам’ять загиблих, запросивши співробітників Музею підпільно-партизанського руху, щоб ті розказали історію місця. У листопаді 2013 р. Миколаївською обласною організацією «Батьківщина молода» була організована екскурсія для всіх охочих на територію концтабору, екскурсію проводив Т.Д. Кремінь. Учасників було доволі мало, хоча зазвичай інформація про такі події поширюється через соціальні мережі (як-от інформація про разову екскурсію на територію Дарницького концтабору у Києві у травні 2014 р.) [13]. Шталаг-364 не згадується практично в жодному музеї м.Миколаєва: наприклад, багато миколаївських моряків були в’язнями концтабору, але Музей флоту не висвітлює історію шталагу, «щоб не повторюватись», тому що ця історія розказана у Музеї підпільно-партизанського руху. Справді, Музей підпільно-партизанського руху – єдиний на Миколаївщині музей, який висвітлює цю тему, й доволі повно, а співробітники його займаються темою Шталагу-364 науково. Не дивлячись на поступову реабілітацію теми військовополонених Миколаївщини із суспільного забуття, співробітники Музею [14] не певні, що територія концтабору «Шталаг-364» буде колись оформлена як місце пам’яті належним чином, адже інтерес з боку місцевої громади досі незначний, а влада тему ігнорує впродовж усього періоду незалежності.

Єврейська історія, зокрема масове знищення єврейського населення на Миколаївщині в роки війни – ще одна тема-табу доби СРСР. Єврейська община міста Миколаєва почала відроджуватися ще у 1990-му році за ініціативи діючого лідера общини Михайла Давидовича Гольденберга, а у 2004 році було повноцінно засноване Миколаївське товариство єврейської культури, що є наразі одним із ключових акторів підтримки культури пам’яті про Голокост на Миколаївщині. Товариством ініційовано безліч проектів, що стосуються історії Другої світової війни та Голокосту [15]. По-перше, це проведення історичного лекторію, в рамках якого торкаються теми Голокосту в цілому і на Миколаївщині зокрема, що, в основному, відбувається на пам’ятні дати (Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, дати масових розстрілів євреїв у містечках Миколаївщини). По-друге, це робота з їх клубом «золотого віку» – серед них є і в’язні концтаборів, що вижили в Голокості, і учасники безпосередньо бойових дій. З ними проводиться двостороння робота: з одного боку, молодь Товариства вшановує їх подвиг, проводячи різні заходи для ветеранів війни та жертв нацизму, а з іншого боку, ті, що пройшли крізь війну і окупацію та врятувалися, проводять освітні заходи з молоддю, розповідаючи їм побачені на власні очі історії вибору, смерті і порятунку. По-третє, проводяться виїзні лекції на тему Голокосту для старших класів шкіл, студентів університетів, а також шкількних вчителів. Наприклад, минулого року до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, а саме, в період з 27 січня по 10 лютого 2016 р., Товариством у різних закладах освіти було шість разів поставлено спектакль «Трагедія, якій дозволили відбутися» пам’яті Януша Корчака, видатного польсько-єврейського педагога, страченого у таборі смерті Треблінка. Один раз цей спектакль  поставили на Обласному семінарі вчителів загальноосвітніх шкіл, власне, для вчителів, для того, щоб вони проектували ситуацію Я.Корчака як педагога на себе і тим самим краще розуміли глибину трагедії та покладену на них місію виховання дітей в умовах війни. Ця подія дуже нагадує щорічну практику Українського центру вивчення історії Голокосту (далі – УЦВІГ): влаштування семінару-школи з проблем вивчення історії Голокосту для вчителів середніх навчальних закладів України, щоб вони цей досвід втілювали у просвітню діяльність про Голокост у межах шкільної програми [16]. І, нарешті, по-четверте, це видання власних публікацій про Другу світову війну та Голокост у співпраці з провідними миколаївськими дослідниками теми: наприклад, проект «Воєнні історії», де зібрані розповіді тих, хто пережив війну та окупацію.

За ініціативи Товариства і особисто М.Гольденберга, 19 грудня 2011 р. на Херсонському шосе у м.Миколаїв був встановлений пам’ятник євреям – мешканцям Миколаєва, що стали жертвами Голокосту. Колись на цьому місці було єврейське кладовище, а за часів окупації тут на смерть пішли тисячі єврейських городян [17]. Пам’ятники на місцях масових розстрілів євреїв на Миколаївщині та їх зовнішній вигляд – це болюча тема єврейської громади, адже за радянських часів, навіть якщо й вдавалося поставити пам’ятник за ініціативою місцевої общини, то він обов’язково був у пам’ять «радянських громадян». З розпадом СРСР ситуація змінилася, але не кардинально: за незалежної України було встановлено низку пам’ятних знаків жертвам Голокосту у Миколаївській області (с.Яструбинове, смт.Доманівка, с.Богданівка тощо), але за ініціативи та фінансової підтримки єврейської общини Миколаївщини та іноземних єврейських общин, влада допомагала лише на адміністративному рівні з виділенням місць, тобто ініціативи чи іншої допомоги від влади, на жаль, немає. Суспільство до такого роду ініціатив ставиться в основному позитивно, хоча й бувають поодинокі випадки паплюження пам’ятників (як-от вандалізація пам’ятника жертвам Голокосту у Миколаєві). Це можна пояснити як низьким рівнем обізнаності суспільства в історії єврейського народу, так і тим, що лише віднедавна українських євреїв перестали іншувати, а стали розглядати їх та їх історію як частину української історії. Так само, як і самим євреям, що пережили Голокост і продовжували жити на території України, знадобилося багато часу, щоб назвати себе саме українськими євреями, адже українсько-єврейські стосунки у роки війни були означені не лише допомогою.

Доманівський район є територією з найбільшою кількістю місць масового розстрілу етнічних євреїв та наймасштабнішим за кількістю жертв у Миколаївській області. Зважаючи на приблизно 120 тисяч вбитих тут євреїв, його називають другим «Бабиним Яром». Хоча повсякденність багатьох киян та уявлення їх про Голокост часто виключають сприйняття Бабиного Яру як місця жахливої трагедії, яка забрала безліч життів, Бабин Яр все одно є певним міжнародним символом жалоби, коли мова заходить про Голокост на території сучасної України, в силу багатьох факторів – починаючи від розташування самого місця трагедії у столиці недалеко від центру міста і закінчуючи поданням трагедії Бабиного Яру як основного прикладу масового винищення євреїв на території України у сучасних шкільник підручниках з історії України за 10-11 класи.

Незважаючи на свою масштабність, трагедія у селі Богданівка Доманівського району, де було страчено близько 54 тисяч євреїв у роки війни, є досі маловідомою як пересічному українцю, так і мешканцю Миколаївщини. На це повпливало декілька факторів: по-перше, фактор замовчування трагедії місцевими мешканцями, що проживають в районі, адже поряд із тими, хто намагався рятувати євреїв від знищення, були й такі, що або не робили нічого, або співпрацювали з окупантами; по-друге, це фактор віддаленості місця трагедії від великих населених пунктів та погане сполучення між ними, а також відсутність хорошої інфраструктури. Щоб дістатися від найближчого великого населеного пункту – міста Южноукраїнськ – до села, треба власним авто доїхати поганими дорогами до річки Південний Буг, потім переплисти річку за допомогою переправи, далі поганими дорогами доїхати до села і пам’ятного знаку. У 2008 році на рівні влади області було вирішено створити меморіальний комплекс жертвам Голокосту в селі Богданівка [18]. Миколаївською обласною спілкою художників був розроблений ескіз пам’ятного знака (проект якого поки не втілений у життя), макет якого зараз зберігається у Галереї «Гард» громадської організації культурних проектів «Ера» м. Южноукраїнськ. Ідея полягає у тому, щоб поставити великий пам’ятний знак на пагорбі, який видно з усіх точок Южноукраїнська, адже та місцина, де відбулося масове вбивство євреїв і де зараз є невеликий пам’ятник жертвам Голокосту, є закритою зі сторони основних шляхових сполучень. Проектом передбачено також налагодження інфраструктури, а саме ремонт частини доріг, модернізація переправи через річку (за допомогою побудови моста або нового парому), прокладання доріжок між усіма пам’ятними знаками, встановлення вказівників тощо. Автори надихнулися історією жінки, яка у той страшний час врятувала єврейську дівчинку, тому візуально великий пам’ятний знак виглядатиме, як фігура жінки, що закриває собою дитину від пострілу.

Трагедія села Богданівка висвітлена також у експозиціях одеських музеїв, як-от у Музеї Голокосту – жертв фашизму, адже так званою «дорогою смерті» з кінцевим пунктом у Богданівці пройшла також велика кількість євреїв Одеси. До речі, одна з вітрин експозиції про Другу світову війну Одеського історико-краєзнавчого музею містить інформацію та фотографії про зовсім інший проект меморіального комплексу пам’яті жертв Голокосту, вбитих на території Одеси та Одеської та Миколаївської областей, що планувався бути розташованим також у с.Богданівка, і виконавцем якого виступає Одеська міська рада та одеські та іноземні НГО. Примітним є той факт, що проект створювався ще у 1992-2001 роках [19].

Два проекти кардинально відрізняються один від одного, як візуально, так і за смисловим наповненням. Внаслідок довгого замовчування виникає чимало суперечностей навколо бачення окремих трагедій Голокосту. Наприклад, серед дослідників-аматорів побутує думка, що у 80-х роках ХХ століття трупи знищених у Богданівському ярі євреїв були перенесені та перепоховані у спільній могилі на новому кладовищі, що знаходиться за Богданівкою. За словами ж колишнього сільського голови, перепоховання справді відбулося, але перепоховані були звичайні мешканці села внаслідок перенесення кладовища з центру села за його межі, а жертв Голокосту ніхто не чіпав [20]. Саме задля подолання та пояснення таких суперечностей учнями та вчителями Богданівської загальноосвітньої школи [21] вже довгий час проводиться продуктивна краєзнавча робота: учні проводять зустрічі з очевидцями трагедії, збирають їх спогади, створюють туристичний маршрут «Шляхами дороги смерті. Богданівка» тощо. Школа також співпрацює з УЦВІГ, Одеським музеєм Голокосту – жертв фашизму. У школі також є музейчик, присвячений історії села Богданівка ще з найдавніших часів, але тема Голокосту поки що в ньому не висвітлюється.

Тим не менш, тема масового вбивства євреїв у Богданівці та інших містах та селах Миколаївщини подана у експозиції невеличкого музею Миколаївського товариства єврейської культури. Музей був створений ще в кінці 1990-х років (спочатку розташований у іншій будівлі), представники єврейської общини приносили власні речі та фотографії своїх родичів до музею, прагнучи, щоб пам’ять про їх рідних знов не потрапила в забуття. Композиція із самого початку була наступною: якщо на стіні розміщується інформація про місця Голокосту на Миколаївщині та жертв Голокосту, то у вітринах обов’язково має бути інформація про євреїв, що воювали, адже у суспільстві існувала хибна думка про те, що євреї не воювали на фронтах Другої світової війни. У музеї також зберігаються уламки мацев – єврейських могильних плит – які представники Товариства помітили і врятували від профанації в одному з сіл під час їх візиту до цього села для вшанування пам’яті жертв Голокосту. Цими мацевами була викладена доріжка в одному з дворів, і представники Товариства попросили забрати мацеви. В ті часи була поширеною практика використання місцевим населенням (особливо на території сучасної Західної України) мацев з єврейських кладовищ на будівництві доріг та господарських приміщень.

Культура репрезентації подій Голокосту на Миколаївщині, незважаючи на його масштаби, на жаль, і досі залишається доволі бідною – це стосується як музейних експозицій, так і пам’ятних знаків, які часто залишаються поза увагою влади та пересічних мешканців Миколаївщини, або ж і досі відсутні на тих місцях, де були скоєні масові вбивства євреїв (наприклад, села Братського району Миколаївської області). Якщо для академічної сфери тема дослідження Голокосту за останні роки стала звичною (миколаївські дослідники Н.В.Сугацька, В.В.Щукін та Л.Б.Ташлай ще з 1990-х років професійно займаються цією темою), то для суспільства та місцевої влади в основному все ще залишається невідомою, іншою, не своєю. Проте, заявити, що тема знаходиться у суспільному забутті, неможливо, адже наразі існує чимало ініціатив – як зі сторони єврейської общини, учнів та вчителів місцевих шкіл в області, так і від науковців та викладачів університетів (для прикладу, університетські спецкурси з історії Голокосту, які викладає В.Щукін [22]). Існує також зацікавленість темою, поки що невелика у кількісному плані, але помітною є тенденція до зростання інтересу до теми, особливо серед молоді. І, якщо поглянути на тему пам’ятання Голокосту з точки зору класифікації періодів розвитку історичної пам’яті в незалежній Україні за Я.Грицаком, в яку пам’ять про Голокост на Миколаївщині вписується не дуже, то можна сказати, що період активізації маємо хіба що останні декілька років. На противагу цьому, теми військовополонених та остарбайтерів, не дивлячись на поодинокі зусилля дослідників та громадських діячів привернути до них належну увагу, все ще залишаються глибоко зануреними у суспільне забуття. Разом з тим, у повному забутті знаходиться тема діяльності Організації українських націоналістів на Миколаївщині, зокрема, у роки війни: як боротьба ОУН, так і їх просвітня діяльність не тематизується ні на рівні музеїв, ні в громадах. Що стосується пам’яті в цілому про Другу світову війну на Миколаївщині, то її мешканцям притаманне пам’ятання у категоріях героїзму. Зокрема, дуже красномовним є факт сакралізації подвигу 68-ми десантників-ольшанців під час визволення міста від окупантів, героїзація з елементами гордості яких жителями Миколаєва визначає їх невідривну належність до міста, ідентифікацію себе з Миколаєвом та гордість за своє місто. Героїчний дискурс притаманний також багатьом музеям Миколаївщини, хоча деякі намагаються його позбутися, представляючи Другу світову війну достовірними фактами, не обтяженими надінтерпретаціями або оцінковими судженнями. Коли ж згадаємо Краєзнавчий музей, то в цьому випадку безпристрасність фактів вдається гірше,  оскільки надання одних фактів та уникнення згадок про інші (ОУН, Голокост), робить експозицію ідеологічно маркованою, хай навіть непрямо. Цікаво було  простежити, як експозиція Музею підпільно-партизанського руху, що є прямим спадком радянської політики пам’яті, яка з самого початку була спрямована на героїзацію підпільників та розвідників, оборонителів та визволителів Миколаївщини, з 2000-х стала поступово висвітлювати такі теми, як Голокост, військовополонені, Праведники народів світу. По суті, музейний наратив поступово відкрився на ширший життєвий матеріал, властивий періоду окупації, що уможливило представити війну складно і багатогранно, набагато складніше, ніж це було у радянські і перші пострадянські роки. Уже не можливо говорити про війну в категоріях самої лише героїчної боротьби, забуваючи про жертв війни та життя в окупації, і це стосується як музеїв, так і уявлень і пам’ятання про війну у спільноті. Миколаївщина має великий потенціал укорінення практик мирного співіснування різних пам’ятей та дискурсів війни, що помалу відбувається і, схоже, вкорінюватиметься й далі.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Даря Козлова

У публікації використано світлини, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

_______________________

 

Дар’я Козлова – дослідниця в Університеті ім. Фрідриха Шиллера (м. Єна, Німеччина). Має ступінь магістра політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ, Україна) та ступінь Master of Politics (M.Pol.) Університету ім. Ф. Шиллера. Наразі є учасницею структурованої PhD-програми «Історія ХХ століття» Університету ім. Ф. Шиллера, в рамках якої досліджує культуру та політику пам’яті про Другу світову війну в сучасній Україні.

 

 

_______________________

[1] Грицак Я. Історія і пам’ять: амнезія, амбівалентність, активізація / Я. Грицак // Україна. Процеси націєтворення / [упоряд. Андреас Каппелер; пер. з нім.]. – Київ: К.І.С., 2011. – С. 367.

[2] Передвиборча програма В.Ющенка 2010 року

[3] Горбуров Е. Г. Николаевская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Документы и материалы свидетельствуют / Е. Г . Г орбуров, К. Е . Г орбуров, Л. Л. Левченко, М. А. Мельник. – Николаев: Издатель П. Н. Шамрай, 2014. – С. 13.

[4] Закон від 09.04.2015 №317-VIII «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». 

[5] Горбуров Е. Г. Николаевская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Документы и материалы свидетельствуют. – С. 11

[6] На основі інформації з наступних підручників: 1) Ф.Г.Турченко. Історія України: 11 кл.: підруч. для загальноосвітн. навч. закл.: проф. рівень / Ф.Г.Турченко. – К.: Генеза, 2011. – 400 с.; 2) Пометун О.І. Історія України: підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту, академічний рівень / О.І. Пометун, Н.М. Гупан. – Харків: Сиция, 2012. – 336 с.

[7] Вінцковський Т., доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, доповідь на науковому семінарі «Пам’ять про Другу світову війну в Україні та Німеччині», організованому Німецько-українською комісією істориків, Одеса, 30.10.2016.

[8] Чернявський В., заступник директора з наукової роботи Миколаївського обласного краєзнавчого музею, Інтерв’ю, Миколаїв, 02.03.2016, архів авторки.

[9] Наукові співробітники Музею «Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1944 рр.», Інтерв’ю, Миколаїв, 02.03.2016, архів авторки.

[10] Assmann, Jan, Das kulturelle Gedächtnis. Schrift, Erinnerung und politische Identität in frühen Hochkulturen, 5. Auflage, München 2005.

[11] Андрш В., наглядачка Народного меморіального музею бойової слави моряків-десантників загону старшого лейтенанта К.Ф. Ольшанського, Інтерв’ю, Миколаїв, 03.03.2016, архів авторки.

[12] Ташлай Л. За колючей проволокой: «Шталаг-364» — лагерь смерти / Л.Б. Ташлай, Т.И. Даниленко — Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2011. – С. 139-140.

[13] Інформація про екскурсію на територію концтабору «Шталаг-364»

[14] Наукові співробітники Музею «Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1944 рр.», Інтерв’ю, Миколаїв, 02.03.2016, архів авторки.

[15] Павліщев О., керівник молодіжного клубу Миколаївського товариства єврейської культури, Інтерв’ю, Миколаїв, 03.03.2016, архів авторки.

[16] Сайт Українського центру вивчення історії Голокосту

[17] Місця масових розстрілів та поховань представників національних меншин під час Великої Вітчизняної війни в Миколаївській області. Довідкові матеріали /  під ред. Чебатарьова В.О., Пилипчука Т.О., Івашка О.М., Гольденберга М.Д. — Миколаїв: СПД Румянцева Г.В., 2012. – С. 28.

[18] Розпорядження голови облдержадміністрації від 20.03.2008 №116-р «Про увічнення в Миколаївській області пам’яті жертв Голокосту, голодоморів, політичних репресій, загиблих у роки Великої Вітчизняної війни, які брали участь у війнах та військових конфліктах різних часів на території інших держав» (у 2013 році зняте з контролю).

[19] Судьбы евреев Николаевщины в период Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. / под ред. М. Д. Гольденберга. — Николаев : издатель П. Н. Шамрай, 2012. – С. 91.

[20] Поспєлов О., директор Богданівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Доманівської районної ради Миколаївської області, Інтерв’ю, с.Богданівка, 04.03.2016, архів авторки.

[21] Сайт Богданівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Доманівської районної ради Миколаївської області (на головній сторінці є пряме посилання на документ туристського маршруту «Шляхами дороги смерті. Богданівка», в якому є фотографії сучасного проекту нового меморіалу жертвам Голокосту у с. Богданівка).

[22] Сугацька Н., Щукін В., дослідники Голокосту на Миколаївщині, Інтерв’ю, Миколаїв, 05.03.2016, архів авторки.

 

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!