Чи є вихід? Війни пам’яті у пострадянській Україні в порівняльній перспективі

21.03.2017
31 хв читання

// Оксана Шевель

Зовсім не дивно, що примирення з минулим – як недавнім, так і далеким – виявилося непростим завданням для політикуму та громадян незалежної України. Молода держава має непросту історію, частково зумовлену відсутністю державності та розрізненістю її регіонів, що в різні часи опинялися по різні сторони не лише кордону, а й ліній фронту. В Україні сформувалися суперечливі інтерпретації багатьох історичних подій та епох, їх підхоплюють політичні конкуренти та різні громадські групи. Утворились конкуруючі «режими пам’яті» (визначення терміну дивіться нижче) про цілу низку подій, особистостей, організацій та історичних періодів, української історії: починаючи від княжих часів та  спадщини Київської Русі, від питання  про «вірність» чи «державну зраду» козацького гетьмана Івана Мазепи в часи царату до проблеми «питомості» чи «накиненості» радянської влади.

Радянський період особливо багатий на неоднозначні події та персоналії, що породжують суперечливе трактування. Чи смертоносний голод 1932 – 1933 років, що знелюднив Україну, був злочином радянського режиму проти українців? Чи, може, Голодомор, як його називають українці, мав класовий характер, без жодного національного підґрунтя? Можливо, це навіть не був рукотворний злочин, а трагедія, спричинена несприятливими погодними умовами та, як наслідок, поганим врожаєм? В чому полягає вірність та зрада батьківщині в радянський період, зокрема під час Другої світової війни? Чи герої ті, хто воював за Радянський Союз, і чи зрадники ті, хто протистояв радянській владі, наприклад, Організація Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА) – її бойове формування? Чи навпаки саме ці бійці, українські націоналісти, були справжніми героями, бо боролися за незалежність української держави?

Водночас, не всі аспекти української історії політизовані та диспутивні. Як зауважив Портнов, персоналії української історії, офіційно затверджені ще за радянських часів, і досі прихильно сприймаються по всій Україні: серед них такі діячі культури та літератури, як Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка, а також політики, наприклад, Богдан Хмельницький. У пострадянський період  до списку консенсусних історичних постатей вдалось доєднатися хіба що Михайлу Грушевському[1].

Розділена пам’ять минулого породжує багаторівневу проблему: оскільки колективна пам’ять та колективна національна ідентичність тісно пов’язані, то національну колективну пам’ять можна окреслити як «історичний вимір національної ідентичності»[2], а конфлікти навколо пам’яті можуть перешкоджати створенню єдиної національної ідентичності. З іншого боку, політика історичної пам’яті, за великим рахунком, стосується побудови згуртованої національної ідентичності[3], яка, в свою чергу, безпосередньо апелює до проблеми державності[4] – життєздатності і стабільності демократичної держави, яка  потребує історичного наративу як підґрунтя свого існування. Рівночасно, навіть у суспільстві, розділеному пам’яттю про конфлікти минулого, можна вибудувати єдину національну ідентичність. Приклад з іспанської історії, який ми розглянемо далі, доводить, що ідея єдиної національної ідентичності може базуватися не лише на спільній історичній пам’яті. Україні, на відміну від Іспанії, досі бракує дієвої альтернативної основи, на яку могла б опертись ідея національної єдності, а саме успішних демократичних процесів та інтеграції до політичних та економічних інституцій Європи.

Конфлікти навколо пам’яті не лише ускладнюють побудову єдиної національної ідентичності, а й можуть стати на заваді демократичним процесам. Політичні діячі схильні політизувати колективні конфліктні спогади та використовувати ці «болючі точки» заради власної вигоди, привертаючи увагу виборців до емоційно напружених та  непоступливих моментів історії: праві та не праві, герої та поганці, ми та вони – ось, що опиняється у фокусі уваги, замість більш прагматичних проблем та завдань, на зразок якісного змісту та суті соціоекономічних реформ, роботи державних установ, верховенства права чи корупції. Водночас, політична конкуренція набуває щораз антагоністичнішого характеру, адже навіщо вести конструктивний діалог на тему проведення реформ, якщо опонента можна просто делегітимізувати як «іншого», чиї погляди навіть не варто брати до уваги.

Коли йдеться про перспективу реформ в Україні, – маємо тут на увазі систематичний поступ в укладі інституцій, політиці та практиці  – то постає питання, чи існує спосіб так вирішити непорозуміння на ґрунті історичної пам’яті, щоб посприяти розв’язанню конфлікту та встановленню демократії? Аналізуючи політику пам’яті та можливі підходи до реформ, я розглядатиму приклад України в порівняльному емпіричному та теоретичному контекстах. На емпіричному рівні я спиратимуся на ілюстративний приклад Іспанії, де у суспільстві, розділеному конфліктами пам’яті недалекого минулого, політичній верхівці вдалося напрацювати низку юридичних та інституційних механізмів, що уможливлюють різним суспільним групам дискутувати та конструктивно обговорювати проблеми минулого, не дозволяючи цим непорозумінням підривати демократичного врядування. Далі я розгляну перспективи такої демократизації політики пам’яті в Україні. Теорія політики пам’яті Яна Кубіка та Мікаеля Бернхарда буде тією призмою, крізь яку поглянемо на перспективи реформ в Україні[5].

У цій статті я висловлюю припущення, що реформи в Україні можна здійснити за одним із трьох сценаріїв. Згідно першого українська політична еліта має запропонувати плюралістичніший та менш вибірковий наратив історичного минулого. Ідучи за типологією Кубіка та Бернхарда, ключовим політичним силам слід буде відмовитися від стратегії мнемонічних воїнів на користь нової – мнемонічних плюралістів. Тут ми також поміркуємо про те, чому українська політична еліта не зробила цього у період після 1991 і чому після анексії Криму Росією та сепаратистського конфлікту на Донбасі мнемонічний плюралізм в Україні  навряд чи з’явиться в найближчому майбутньому. Одначе територіальна криза, яку зараз переживає Україна, ненароком відкриває нові, раніше невідомі, перспективи для реформ, а саме  появу мнемонічно байдужихта уніфікованого режиму пам’яті на всій, підконтрольній урядові України, території. Другий ймовірний механізм реформування – це орієнтованість на Європу з метою подальшого вступу до ЄС. Орієнтованість на Європу передбачає певні підходи до історії, а також пропонує інституційні та правові механізми, спрямовані на зміцнення плюралістичної політики пам’яті.

Зокрема, реформи в Україні могли б здійснюватись шляхом застосування європейського підходу до викладання історії згідно Рекомендації Ради Європи від 2001 року «Про Викладання Історії у Європі ХХІ століття», яка пропагує «плюралістичну та толерантну концепцію викладання історії» та «підтримку таких фундаментальних цінностей, як толерантність, взаєморозуміння, права людини та демократія»[6]. Як ми дізнаємося далі, хоч Україна і ступила на цей шлях за час каденції Ющенка, однак рух до змін швидко призупинився, а за Януковича й зовсім занепав. Після падіння режиму Януковича, не зважаючи на задекларовану європоорієнтованість, новий уряд не поспішає повертатись на шлях реформ. Зокрема, пакет законів про декомунізацію» від 2015 року містить положення, які явно забороняють або накладають кримінальну відповідальність за публічне  вираження певних точок зору стосовно історичних подій. Одначе, якби українські політичні еліти осягнули європейські принципи та підходи, задокументовані у європейському інструментарії подолання конфліктних моментів історії, то проект реформ, розроблений українськими істориками у 2010 році, міг би вторувати шлях реформам.

Врешті, третій можливий шлях до зменшення конфліктності режиму пам’яті в Україні бере свій початок у самому суспільстві. У цьому тексті на прикладі, либонь, найбільш суперечливого двобою споминів про історію України – репрезентації пам’яті ОУН та УПА – ми проілюструємо, що значна частина українського суспільства має амбівалентне ставлення до проблеми і не схиляється до жодного з конкуруючих історичних наративів. Якби не теперішній територіальний конфлікт в Криму та на Донбасі, то ця невизначеність в довгостроковій перспективі могла б слугувати платформою для  плюралістичнішого режиму пам’яті, незважаючи на відсутність еліт, здатних просувати такий режим на державному рівні. Втім, настрої українців змінилися після пережитого насильства під час протестів на Євромайдані та під час російської агресії після падіння режиму Януковича: зокрема, значна частина Півдня та навіть Сходу стала більш проукраїнською, а Центр України ще більше наблизився у своїх поглядах до Заходу. За іронією долі, колись проросійські регіони здійснили «зсув до Західної України»[7]  саме завдяки активним спробам Росії втримати Україну у сфері свого впливу. Все ж таки, як свідчать дані опитувань, що їх наведено нижче, амбівалентність поглядів повністю не зникла: Південь, з менш категоричними поглядами, аніж Центральний Захід та підконтрольна Україні частина Сходу, може тепер стати новим Центром. Відтак, поширеність амбівалентного ставлення до проблеми й надалі може слугувати підставою для побудови демократичного режиму пам’яті та плюралістичної політики пам’яті.

Реформа політики пам’яті в Україні: теоретичний та порівняльний фокус

Теорія політики пам’яті, запропонована Кубіком та Бернхардом в останньому дослідженні[8], знаменує значний поступ, оскільки донедавна політика пам’яті як окреме поле досліджень, зокрема в політичній науці, не мала систематизованої теоретичної платформи. Щоб заповнити лакуну, Кубік та Бернхард запропонували узагальнену теорію, де окреслили різні типи мнемонічних діячів та режимів пам’яті, що виникають внаслідок взаємодії між діячами. Режим пам’яті – це «впорядкований спосіб пам’ятати про окремі проблеми, події чи процеси … в певний момент чи період», який згодом, коли «до формулювання та поширення активно залучені державні інституції чи політичні угруповання», набуває офіційного статусу[9]. Діячі, наприклад, політичні партії, намагаються впливати на ці офіційні режими пам’яті, щоб «сконструювати найбільш вигідну для себе візію минулого, яка легітимізує їхні зусилля у здобутті та втриманні влади»[10].

Кубік та Бернхард визначають чотири ідеальні типи мнемонічних діячів: мнемонічні воїни, що вважають себе носіями єдино правильних історичних візій, а усі альтернативні візії минулого намагаються делегітимізувати або й знищити; мнемонічні плюралісти, які визнають множинність візій минулого і право на інше бачення; мнемонічно байдужi– незацікавлені у політиці пам’яті чи ті, котрі воліють уникати цього питання, тому що в країні є одна визнана загальноприйнята  візія минулого або тому, що байдужі воліють триматися осторонь культурних протистоянь та воєн пам’яті; мнемонічно  будучні, які опонують будь-яким зверненням до минулого, адже «вірять, що вже розгадали загадку історії та віднайшли ключик до світлого майбутнього»[11]. Як зазначають автори, за винятком хіба що «рефлекторно-догматичних» «затятих воїнів», політичні діячі не обов’язково мають незмінні поведінкові сценарії і можуть змінювати свої стратегії залежно від можливих політичних переваг чи значущості історичної події або проблеми[12]. Одначе у різний час різні групи мнемонічних діячів можуть спільно творити відмінні режими пам’яті. За наявності хоча б одного мнемонічного воїна (або, що рідко трапляється у посткомуністичному просторі,  мнемонічно будучного) мнемонічний режим стає суперечливим та розрізненим. Якщо ж метою є демократичний режим пам’яті, то діячі, що формують режим, повинні обрати стратегію мнемонічних плюралістів (або ж мнемонічних байдужих). Мінімум один мнемонічний плюраліст та відсутність мнемонічних воїнів дозволяє вибудувати багатоопорний режим пам’яті, в якому існують відмінні інтерпретації минулого, але толерантність до різноманітності опіній дозволяє мирно співіснувати конкуруючим візіям минулого.

Теорія Кубіка та Бернхарда дозволяє під новим кутом подивитися на перспективи реформування політики пам’яті в Україні –  це формування багатоопорного режиму пам’яті, де мирно співіснують різні інтерпретації минулого. В Іспанії саме багатоопорний режим пам’яті було взято за основу реформування політики пам’яті[13]. У рамках проблеми суперечливої пам’яті та перспектив її реформування, Іспанію цілком можна порівняти до України. Період Другої світової війни, зокрема питання «ОУН-УПА», є однією із найбільш «гарячих» проблем у сучасній війні пам’ятей в Україні. За радянських часів ОУН та УПА безапеляційно вважалися зрадниками батьківщини – Радянського Союзу, проте у незалежній Україні виникло питання, чи слід вважати їх зрадниками, чи, навпаки, героями, що боролися за незалежну українську державу, навіть якщо у цій боротьбі їхнім противником була Радянська армія? Оскільки українці воювали і в Радянській армії, і в УПА дебати ведуться на високих тонах, зачіпають емоції і легко політизуються. У недавньому минулому іспанці також воювали один проти одного – під час Громадянської війни 1936 – 1939 рр. Упродовж франкістської диктатури (1939 – 1975 рр.) домінантний історичний наратив виглядав так: переворот, здійснений Франко, а потім його ж перемога у громадянській війні, врятували країну від хаосу та розрухи республіканського періоду. І поганцями були саме «безбожні» республіканці, комуністи, анархісти та інші ліві. Набожні франкісти, патріоти Іспанії – ось це були герої. По смерті Франко у листопаді 1975 року Іспанія взяла курс на демократію і одразу ж постала проблема переоцінки старорежимних визначень «героїв» та «лиходіїв». Те, як Іспанія впоралася із цією дилемою, дуже показово.

Перехід до демократії ініціювали профранкістські реформатори і їм довелося шукати компроміс з поміркованими силами опозиції, щоб просувати демократичні реформи і обійти агресивно налаштованих крайніх лівих та крайніх правих, готових перешкодити встановленню ліберальної демократії. Наріжним каменем компромісу став неформальний pacto de olvido, тобто пакт забуття, який прийняли – і який був в силі майже до наших днів – пост-франкістські реформатори та анти-франкісти, опозиційні демократи. Обидві сторони погодилися «забути» минулі політичні ексцеси – масові вбивства під час громадянської війни та франкістські репресії,– щоб уникнути повторних масових кровопролить[14]. Так договір допоміг встановити інституційну демократію в Іспанії, кинувши виклик теорії перехідного правосуддя, яка не мислить успішної демократизації без болісних з’ясувань стосунків з минулим[15]. Коли політичні еліти погодились заплющити очі на болісний досвід минулого, вони змогли домовитися по багатьох інших питаннях, що дозволило запустити успішний процес демократизації.

Відсунувши минуле у тінь заради національного примирення, пакт, одначе, залишив без змін франкістський історичний наратив, що зневажало поле пам’яті республіканців[16]. Лише 2004 року на 36 Конгресі Іспанської Соціалістичної Партії (ІСРП) у виборчу програму було внесено пункт про відновлення історичної пам’яті як методу подолання відгомону злочинів проти побратимів-соціалістів[17]. Набувши повноважень одразу після виборів у березні 2004 року, соціалістичний уряд Іспанії визнав, що демократизація проходила під гаслом «більше примирення, менше пам’яті»[18] і затвердив на законодавчому рівні пріоритет відновлення історичної пам’яті. Уряд створив міжміністерську комісію з вивчення питання жертв громадянської війни та франкістського режиму і після більш, ніж двох років на законодавчому рівні було запропоновано рекомендації, які згодом лягли в основу Закону про Історичну Пам’ять, прийнятого 31 жовтня 2007 року.

Закон критикували і ліві, і праві – він був радше компромісом, а не перемогою однієї зі сторін. Праві звинувачували соціалістів у переписуванні історії[19], ліві та міжнародні правозахисні групи критикували закон за недостатню рішучість у викритті злочинів минулого, зокрема за те, що закон автоматично не анулював вироки, винесені в роки диктатури, та не скасував дію амністій періоду переходу до демократичного ладу, що, фактично, унеможливлює притягнення до відповідальності за минулі кровопролиття[20].

Однак, в тому і полягала суть закону – «верховенство історичної правди над притягненням до відповідальності»[21], або ж «правда понад справедливість»[22]. Якщо pacto del olvido (пакт забуття) залишав офіційний історичний наратив епохи Франко відносно незмінним, то Закон Про Пам’ять від 2007 року не лише усунув цей дисбаланс, але, що найголовніше, категорично заборонив державі встановлювати єдиноправильну для всієї нації версію пам’яті.

Закон визнав право кожного індивіда чи групи мати свій варіант пам’яті, наголосив на правах жертв та засудив глорифікацію будь-якої із сторін конфлікту. Уряд же, згідно закону, мав сприяти «відновленню особистої та родинної пам’яті» та сприяти «пошуку знань про нашу історію та просуванню демократичної пам’яті», яка, згідно Бойду, «до певної міри є публічною сферою, відкритою для конкуруючих спогадів»[23]. Відтак, закон про врегулювання пам’яті в Іспанії мав два виміри. Перший – політичний, полягав у визнатті жертв режиму Франко та відмові від домінантного історичного наративу, сформованого ще у Франкістський період, а також у відновленні «образу Другої Республіки, як предтечі сучасної іспанської демократії»[24]. Другий вимір, назвімо його демократичним, має таке ж (якщо не вагоміше)  значення. Закон про пам’ять закликав утриматись від глорифікації тієї чи іншої сторони конфлікту, а також не встановлювати єдиноправильної для всієї нації версії пам’яті. Натомість закон наголошував на множинності історичної пам’яті – пам’яті окремих індивідів, родин чи соціальних груп, на легітимності усіх цих варіантів пам’яті, а найголовніше – на готовності держави створювати умови для виразу  цих пам’ятей у публічному просторі. Іспанські науковці певні, що навколо проблеми колективної пам’яті минулого ще «довго, а то і завжди» точитимуться суперечки, адже ще досі не вирішене питання: а що ж саме слід пам’ятати?[25]. Але водночас політичній еліті вдалося запустити механізм примирення, та, послуговуючись термінологією Кубіка й Бернхарда, створити багатоопорний режим пам’яті, вдавшись до стратегії мнемонічного плюралізму.

Однак досвід України не тотожний іспанському і тому не всі елементи «іспанського варіанту» можна буде застосувати в Україні: по-перше, ані на цьому етапі української історії, ані в пострадянський перехідний період, не спрацював би «пакт забуття» (коли конфронтації навколо суперечливих історичних питань відкладають до сприятливіших – в демократичному та економічному плані – часів). Справа в тім, що незалежності України передувала епоха перестройки та гласності Горбачова, коли питання історичної пам’яті відкрито і широко обговорювалося, а дискурс пам’яті став об’єктом політизації ще напередодні розпаду Радянського Союзу. В новоутвореній українській державі дебати навколо пам’яті ніяк не могли опинитися поза політикою, адже праві та ліві політики жваво використовували ці питання для передвиборчих маніпуляцій. Все ж таки іспанський варіант вирішення проблеми конфліктної пам’яті залишається гіпотетично ймовірним для Україні:  тут можливе встановлення режиму багатоопорної пам’яті та промоція «демократичної пам’яті» на державному рівні, коли створення публічного простору для обговорення спірних історичних проблем стає першочерговим обов’язком держави. Нижче ми розглянемо перспективи такого сценарію, зокрема, реформи, які слід для цього провести.

Перспективи реформ в Україні

Політична еліта у ролі мнемонічних воїнів: до та після Євромайдану

Усі двадцять п’ять років незалежності офіційне поле пам’яті в Україні, за визначенням Кубіка та Бернхарда Бернхард, було спірним та розрізненим. Ключовими мнемонічними суб’єктами пострадянської України були дві групи мнемонічних воїнів – комуністи та націоналісти, які здійснювали спроби утворити уніфіковане поле пам’яті, де їхня власна візія минулого мала статус провідної, та діюча влада, яка час-від-часу вдавалася до абнегації-відсторонення та не раз поводилася як мнемонічний воїн, підтримуючи то лівих, то правих. Багатоопорне поле пам’яті, де співіснують різні візії минулого, а політичні діячі поводяться як мнемонічні плюралісти, не утвердилось в Україні  до тектонічного політичного зсуву 2014 року – протестів на Євромайдані, повалення президента Януковича та подальшого територіального конфлікту з Росією, що супроводжувався анексією Криму та сепаратистським заколотом на Донбасі. Після Януковича реформи також не були проведені. Однак,  хоча виникнення багатоопорного режиму пам’яті і досі має  примарні перспективи, перешкоди для його виникнення суттєво змінилися.

До Євромайдану поле політичної конкуренції в Україні складалося з трьох платформ, утворених ще в кінці Радянського періоду. Власне, ці платформи детально вивчені багатьма науковцями[26]: перша – націонал-демократи та праві націоналісти, що просували прозахідну політику, ринкові реформи та розглядали українську історію як тяглу «національно-визвольну боротьбу» від іноземних, зокрема, російських загарбників; друга – ортодоксальні комуністи та їхні союзники, які  відкидали капіталістичну економіку та прозахідну політику, та продовжували відстоювати радянську концепцію «трьох братніх народів»: російського, українського та білоруського – «гілок» однієї нації; третя – ідеологічно аморфний та опортуністський по своїй суті політичний «центр», що складався в основному з колишніх апаратників радянської системи та представників нових бізнесових та регіональних еліт. При чому жодна з цих трьох груп не вдавалася до стратегії мнемонічних плюралістів, адже ідентична неоднорідність України, в тому числі й суперечливі історичні моменти, породжували нагоди, щоб просувати власні інтереси під час виборів. Жодна зі сторін цього конфлікту ідентичності/пам’яті не мала остаточної перемоги на електоральному полі і , «війни пам’яті» спалахували циклічно, під час кожних виборів. Спроби встановити єдину «правдиву» версію історичного минулого періодично здійснювалися, найбільш значущі з них робив президент Ющенко (2005 – 2010): чисельні невдалі спроби визнати ОУН-УПА на законодавчому рівні та президентський указ, що надавав звання Героїв України Степана Бандеру та Романа Шухевича – контраверсійним провідникам ОУН-УПА[27]. За президентства Януковича (2010 – 2013) політика пам’яті розвернулася на сто вісімдесят градусів – проросійський/неорадянський наратив минулого, зокрема таке трактування Другої світової війни та Голодомору 1932 – 1933 років, отримали підтримку на офіційному рівні.[28]

Проте спроби правлячих еліт урядово підтримати один з конфліктуючих історичних наративів одразу ж викликали хвилю спротиву серед опонентів – опозиційних політичних еліт та громадськості[29]. Позиція стосовно проблем пам’яті стала одним із факторів, хоч і не єдиним, що перешкодив Ющенкові вдруге посісти президентське крісло, а Януковича позбавив президентства та змусив покинути Україну.

Уряд, що прийшов після Януковича, не  вдався до мнемонічного плюралізму. Натомість у квітні 2015 року парламент прийняв, а президент підписав ряд законів, який згодом став відомий як «декомунізаційний пакет законів»[30]. Закони зазнали  чималої критики з боку вчених, інтелектуалів та правозахисних груп здебільшого тому, що запровадили обмеження на обговорення проблеми та передбачали відповідальність за розмито визначену «пропаганду» комуністичної чи нацистської ідеології, «публічне заперечення злочинного характеру» цих режимів, «фальсифікації історії » Другої світової війни або «публічне виявлення зневажливого ставлення » до захисників незалежності України, в тому числі й учасників ОУН-УПА.[31]

Політичний контекст прийняття цих законів дуже відрізнявся від умов, за яких у 2005 – 2009 роках Ющенко та його прихильники намагалися проштовхнути схожий законопроект. Після анексії Криму Росією та підтримки сепаратистів на Сході України, політичні креси змінилися: по-перше, внаслідок анексії Криму та збройного заколоту на Донбасі, найбільш проросійський електорат не мав змоги брати участь у виборчому процесі; по-друге, громадська опінія у східній та особливо південній Україні стала менш проросійською.

Ці зміни, як видно з результатів опитування, проведеного Київським Міжнародним Інститутом Соціології (КМІС) у лютому 2015 року, добре помітні на прикладі стрімкого спаду кількості прихильників Митного Союзу, очолюваного Росією.[32]  У 2015 році кількість прихильників Митного Союзу складала всього 12%, у порівнянні з 35% у лютому 2013 року. Кількісно прихильників Митного Союзу виявилося чисельно менше, ніж супротивників не лише у західних та центральних областях, а й у південних (чого не можна сказати про східні) областях – на Півдні, наприклад, 12% прихильників у порівнянні з 33% противників Митного Союзу. Прихильність до Росії також стрімко знизилась після анексії Криму – з 88% у вересні 2013 року до 34% у лютому 2015, по всій Україні, включно зі східними регіонами, де показник упав з 96% до 55%.[33] Внаслідок зсуву політичних кресів, впродовж літа 2015 року не сталося суттєвого удару у відповідь  на декомунізаційний пакет, а опоненти декомунізації, наприклад Опозиційний Блок, не отримали політичних дивідентів від своїх виступів проти цього закону.[34]

Що ж до ймовірних перспектив реформування, то можна визначити два можливі сценарії розвитку подій. Якщо проблема Криму та конфлікт на Донбасі затягнуться, то одним із можливих варіантів є подальший відхід Півдня та Сходу України від проросійських/прорадянських парадигм пам’яті, який почався у період Євромайдану. Якщо така зміна поведінкової парадигми продовжуватиметься, тоді Україна – без Криму та підконтрольної сепаратистам частини Донбасу – нарешті зможе наблизитися до встановлення уніфікованого режиму пам’яті (за визначенням Кубіка та Бернхарда),  який  характеризується погодженим трактуванням минулого і, як наслідок, відсутністю мнемонічних конфліктів. Політичні діячі, відтак, матимуть змогу відсторонитись від політики пам’яті і зайняти позицію мнемонічних байдужих виходячи з того, що, при наявності погодженого трактуванням минулого, зусилля створити та пропагувати альтернативну візію  навряд чи  принесуть результат.

Встановлення уніфікованого режиму пам’яті в Україні залишається під питанням, бо розбіжності на регіональному рівні все ще помітні, хоч вони видозмінилися і стали менш гострими. Наприклад, згідно опитування, проведеного Фондом Демократичних Ініціатив у грудні 2015 – січні 2016 рр., питання ОУН-УПА поряд із питанням оцінки подій Помаранчевої революції 2004 року  досі розділяє країну на дві частини: на Заході та в Центрі загалом домінує позитивне ставлення до цього феномену, а на Півдні та Сході – негативне. Більше того, вогнища конфліктів на полі пам’яті в Україні – це не лише внутрішня проблема, на них впливає політика й риторика Росії, яка, вочевидь, продовжуватиме підкидати дрова.[35]

Без кримського електорату і без реінтеграції Донбасу до виборчого процесу в Україні, навряд чи прихильникам проросійського наративу пам’яті вдасться здобути достатню електоральну підтримку,  щоб суттєво впливати на формування державної політики, як це було за часів Януковича. Прихильники так званого українського патріотичного дискурсу вочевидь й надалі матимуть змогу формувати державну політику, навіть попри існуючі регіональні відмінності у трактуванні питань пам’яті та ідентичності. Все ще невідомо, чи політична еліта, задекларувавши свою проєвропейську та демократичну позицію, візьме приклад з іспанських колег і обере стратегію мнемонічного плюралізму, чи скористається суттєвим зменшенням опонентів здатних чинити опір і продовжить спроби узаконити одну «правильну» візію минулого.

Підписуючи закон про декомунізацію, Петро Порошенко пообіцяв внести зміни і виправити хиби закону «які можуть бути використані для порушення прав і свобод людини і громадянина, зокрема, в частині свобод наукових», власне, цей крок і покаже, яким шляхом піде панівна політична еліта України[36].

Європеїзація як рушійна сила: Європейський підхід до викладання історії

Як вже було зазначено вище, курс на Європу та європейські цінності сприятиме проведенню реформ в Україні, але матиме сенс лише за умови, якщо Україна застосує європейський підхід до проблеми суперечливої історії. Іспанський варіант, коли на офіційному рівні визнаються та підтримуються «індивідуальні та родинні пам’яті» і пропагують ідею «демократичної пам’яті» у публічному просторі, відкритому до суперечливих варіантів пам’яті, – ось суть європейського способу вирішення конфліктів. З ряду причин, які ми розглянули вище, український політикум не застосував європейського підходу до історії. Одначе, якщо політичні діячі таки виявлять готовність його застосувати, то вони зможуть піти торованим шляхом і скористатися давно укладеним покроковим «порадником». Цей порадник, розроблений українськими вченими під час каденції Ющенка, ліг у концепцію нового підручника та цілковито нового підходу до викладання історії.

У 2007 – 2009 роках під егідою Українського інституту національної пам’яті дванадцять істориків з різних регіонів України провели серію зустрічей з метою критично проаналізувати підручники з історії для середніх та старших класів. У результаті тих зустрічей науковці сформулювали радикально новий концепт базового шкільного підручника з історії. Запропонований підхід до вивчення історії близький по духу до рекомендацій Європейського Союзу від 2001 року «Про викладання історії у Європі ХХІ століття». Як пише Наталія Яковенко, голова робочої групи та провідна історикиня ранньомодерної історії України, всі відомі нам підручники творять анахронічний образ українського народу як «цілісності – етнічної, лінгвістичної, конфесійної, зі спільними цілями та цінностями», яка постійно бере участь «у визвольній боротьбі»[37]. Яковенко та її колеги виявили багато проблем із цією саморепрезентацією українців: ключова проблема полягає в тому, що ця саморепрезентація зовсім не промовляє до сучасних українських школярів, та й до дорослих теж, і не сприяє зміцненню та єднанню нації. І справа зовсім не в тому, що російсько-радянський наратив «слов’янської єдності» є більш переконливим або точнішим з огляду на історію, адже прорадянська лінія має ті ж методологічні та епістемологічні хиби – апелює до нації як до органічного цілого зі спільними цілями та ідеями. Сучасні українські школярі не сприймають образ саморепрезентації українського народу, поданий в підручнику, та це й не дивно: вони живуть у зовсім іншому роздрібленому суспільстві, з множинними, іноді кардинально протилежними, ідентичностями, що ніяк не корелюють із книжним «глибинно-суперечливим і застарілим соціокультурним образом українського суспільства» і, як наслідок, «не породжують емоційного зв’язку, а, навпаки, створюють образ «віддаленого», «не нашого», «неправдивого» минулого»[38].  Історики дійшли висновку, що підручник – якщо його метою є створення єдиного, об’єднуючого, для всієї нації історичного поля пам’яті – повинен репрезентувати історію не через призму історичних етносів, а через призму індивідів та груп, що населяють територію сучасної держави. Замість того, щоб зображати націю як органічне, сформоване в незапам’ятні часи, ціле, яке спромоглося пройти крізь віки «в одному напрямку і без незгод до наперед визначеної мети»[39], фокус уваги буде зміщено на «пояснення мотивів та механізмів поведінки різних сегментів українського суспільства на різних історичних етапах», а «соціальне життя усіх спільнот, що проживають на території України трактуватимуть як невід’ємну частину української історії»[40] .

Фактично, якщо під час викладання історії застосувати стратегію «максимальної деталізації (мультиплікації) суспільства», за визначенням Н.Яковенко[41], та висвітлення поведінкових мотивів та механізмів різних соціальних груп, то матимемо Іспанський варіант підходу до вирішення проблеми суперечливої історичної пам’яті. Відтак, метою уроків історії, а також державної політики пам’яті, стане репрезентація різних історичних діячів що приймали участь у різних історичних подіях,  детальна інформація про їхні інтереси, мотиви та обставини чи чинники, які змушували їх до прийняття тих чи інших рішень. Учні, а також і громадяни держави, матимуть змогу вирішувати для себе, наскільки ці рішення були правильними. Така концепція викладання історії буде суголосна не лише з загально європейськими принципами викладання історії, а й з рекомендаціями Ради Європи від 2001 року.

Якщо вдасться змінити підхід до наративу історії  з цілісно-етнічного на індивідуально-груповий, орієнтований на жителів сучасної держави, то відбудеться деконструкція водночас і «радянського», і «національного» підходу до вивчення історії держави. Цікаво, що запуск проекту відбувся під егідою державного Інституту національної пам’яті за президенства Віктора Ющенка, який особисто мав інше бачення історії України.[42]

Каденція Ющенка завершилась до того, як науковці закінчили роботу над проектом (березень 2010), а за часів Януковича комісія «відійшла у небуття», як про це висловилася Яковенко[43].  Незважаючи на те, що ініціатива написання нового підручника завмерла, робота у цьому напрямку не припинилась навіть в період каденції Януковича. Зокрема, у січні 2011 року група з двадцяти восьми істориків з різних регіонів України започаткувала громадську ініціативу для сприяння історичному примиренню на ґрунті викладання історії.[44]

Малоймовірно, що влада, яка прийшла після Януковича, застосує підхід до вивчення конфліктних моментів історії, який запропонувала робоча група на чолі з пані Яковенко. Пакет законів про декомунізацію свідчить про цілком протилежний підхід – узаконення єдиноправильної версії минулого, зокрема радянського, та заборону висловлювати публічно альтернативні погляди. Прихильники декомунізаційного закону публічно заявили, що відмова від мнемонічних засад  радянської епохи, – це по суті питання безпеки. Ось цитата з виступу Володимира Тиліщака, заступника голови Інституту національної пам’яті: «де нема пам’ятників [Леніну та іншим провідникам Радянської періоду], там сьогодні немає війни. Ми бачимо смерть, конфронтацію та смерть там, де ця традиція, ця міфологія, ця ненависна комуністична пропаганда досі жива»[45]. Якщо бути оптимістом, можна змоделювати, що колись у майбутньому політична ситуація зміниться настільки, що українські політичні еліти перестануть сприймати пам’ять про радянський період як питання безпеки. Такі зміни можуть настати, якщо, наприклад, відбудуться суттєві політичні переміни в Росії, пост-Путінська влада перестане підтримувати сепаратистів на Донбасі, проблему Криму  буде вирішено і Росія стане на шлях демократизації. Також це може статися якщо українська економіка відродиться, політична та економічна корупція суттєво зменшиться, а конфлікт на Донбасі “заморозиться“  так, що не буде перешкоджати поступу решти України до Європи. Коли і якщо український політичний клас перестане інтерпретувати політику пам’яті як  питання безпеки і буде готовий сприяти відкритому публічному обговоренню минулого, матриця викладання історії, розроблена групою Яковенко, може стати дороговказом до історичного порозуміння, а також до європеїзації викладання історії.

Суспільство як рушій, або Суспільна амбівалентність як можливий мотор реформ

Оскільки до цього часу політична верхівка України не виступила в ролі мнемонічних плюралістів, про створення багатоопорного поля пам’яті залишається лище мріяти. Проте  мнемонічні пропозиції політиків – це лише один із необхідних елементів режиму пам’яті, реакція суспільства не менш важлива. Реакції українського суспільства на мнемонічну активність політиків обнадіюють і вселяють віру в перспективність реформ, особливо коли взяти до уваги, що у сфері політики пам’яті Україна не поділена на два монолітні ворогуючі табори – російськомовний проросійський Схід та україномовний прозахідний Захід, а що існують не такі однозначні ідентичності у чималому географічному центрі країни та подрібнені  багатошарові ідентичності в тих же стереотипних таборах «Схід» – «Захід». Поділ на Схід – Захід має під собою підстави, він важливий і є сталою  особливістю країни[46], одначе чимало вчених, як-от Грицак, Портнов, Річардсон і Захарченко[47], схиляються до думки, що не слід спрощувати принципи поділу, адже в межах двох груп ще існують ідентичності локальні, регіональні та межові, які мають ознаки роздроблення та багатошаровості[48]. Окрім цього, навіть якщо Схід та Захід  мають чітко виражену та часто протилежну опінію, також існує чималий Центр, який на їхньому фоні вирізняється амбівалентністю поглядів. Україністи науковці часто недооцінюють цей момент і оминають увагою у своїх дослідженнях. Інакше кажучи, українське суспільство поділяється не на два табори, а на три, якщо зважати те, як реагує населення на дражливі питання: поруч із кардинально різними у своїх світоглядах Сходом та Заходом, ще є великий та стратегічно важливий Центр країни, який має амбівалентне ставлення до багатьох проблем, включно з проблемою історичної пам’яті та радянського минулого.

Чудовою ілюстрацією троїстості, а не двоїстості, суспільства та амбівалентності Центру є реакція електорату на питання про надання бійцям УПА статусу учасників національно-визвольної боротьби. Питання про те, хто такі УПА, націоналістичний антирадянський рух опору, і яким повинно бути до них «правильне» ставлення, мабуть, є найбільш дражливим і суперечливим у сфері політики пам’яті за всю історію української незалежності. З подачі політичної верхівки наратив навколо питання ОУН-УПА обмежує трактування феномену лише до двох варіантів – це або «герої, що боролися за свободу», або «зрадники та убивці». Така категоричність в стилі або/або існувала до Євромайдану, а після увінчалась законом «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті», що ввійшов до пакету «декомунізаційних законів», від квітня 2015 року. Згідно цього закону за публічне виявлення «зневажливого ставлення» до осіб, визнаних борцями за незалежність України, передбачена відповідальність згідно чинного законодавства. Водночас, навіть в цьому, мабуть, найсуперечливішому історичному питанні знайдеться місце для компромісу на суспільному рівні.  

Так, у грудні 2007 року Фонд «Демократичні Ініціативи» провів опитування з метою дізнатися, чи українці підтримують надання воїнам УПА статусу учасників національно-визвольної боротьби. Цілком очікувано опінія Заходу та Сходу різнилася кардинально: на Заході 77% проголосували «за», в той час як в Донецьку та Криму – лише 13%.[49] У центральних областях, однак, полярність думок й близько не була такою категоричною. Голоси в центральній Україні поділилися порівно – 38% опитаних не підтримали пропозицію і 38% – частково або повністю підтримали.    

Опитування дозволяло респондентам не лише голосувати «за» чи «проти» надання воїнам УПА статусу ветеранів, але й пропонувало варіанти «складно відповісти» та «я підтримую надання [воїнам УПА статусу ветеранів] за умови, якщо уряд не нав’язуватиме громадянам свою точку бачення і кожен зможе вирішувати для себе, чи вшановувати воїнів УПА». По всій Україні ці два варіанти відповіді зібрали 18% та 16% відповідно, а це означає, що у 2007 році третина населення була потенційно готова піти на компромісне вирішення «проблеми ОУН-УПА» і визнати де-факто і де-юре існування різної пам’яті про ОУН та УПА. В Центральній Україні найбільший відсоток респондентів не визначився із відповіддю (25%, у порівнянні з 18% по всій території України), тобто цей регіон виявився потенційно найбільш відкритим до компромісів з пам’яттю.

Рік після подій Євромайдану, як видно із опитувань на тему євроінтеграції та російського питання (дані наведені вище), можна зауважити, що географічний центр країни наблизився у своїх поглядах до Заходу. Проте, остаточно амбівалентність поглядів нікуди не зникла: відтепер Південь і Південний Схід можуть стати новим «Центром», з менш категоричними позиціями аніж Захід та Схід. Поки значна частина населення залишатиметься амбівалентною у своєму ставленні до суперечливих історичних моментів (а не приставатиме до того чи іншого табору мнемонічних воїнів), доти існуватиме мнемонічна амбівалентність, яка, у свою чергу, уможливлює виникнення багатоопорного режиму пам’яті. Стосовно пам’яті про Другу світову війну не таким уже й не реалістичним виглядає іспанський сценарій вирішення проблеми ОУН-УПА для українського суспільства. Вирішення проблеми матиме дві опорні лінії: перша полягатиме у рішучому засудженні кривавих злочинів проти цивільних (немає значення, під яким стягом – Радянським чи націоналістичним – ці злочини здійснювалися), а друга залежатиме від толерантності до варіантів пам’яті про Другу світову війну та її учасників на державному рівні, а також готовність підтримувати відкриті публічні обговорення проблеми, а не спроби надати статус «правильної» лише одній версії історичних подій.

Дотримання цих двох ліній передбачає внесення змін до існуючого законодавства.  Якби на офіційному рівні рішуче засудили кривавi злочини проти цивільного населення, то до закону про правовий статус борців за незалежність України довелось би внести зміни та позбавити статусу тих осіб, які здійснили кривавi злочини проти цивільного населення. До цієї категорії потрапили б деякі учасники ОУН-УПА, а також  провідники  організацій, з наказу яких члени ОУН-УПА здійснювали злочини проти цивільних євреїв, поляків та українців[50]. Одначе, до закону 1993 року «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», який вшановує воїнів радянської армії Другої світової війни, теж слід було б внести зміни. На сьогодні закон про ветеранів надає статус ветерана та учасника бойових дій усім воїнам Радянської армії, включно з військами МВС та ВВ, і не позбавляє статусу ветерана і відповідних пільг осіб, які, особисто чи в складі організацій, відповідальні за вбивства та брутальне поводження з мирним населенням в період встановлення радянської влади в Україні. Водночас закон від 1993 року визнає ветеранами та учасниками бойових дій лише тих членів УПА, які не боролися проти Радянського режиму після 1944 року, а також «тих, що не чинили злочинів проти миру та людства» (Стаття 6, Частина 16).

Тут маємо справу з подвійними стандартами і в ідеологічному сенсі (щоб вважатись ветераном, особа повинна була воювати «за» і не воювати «проти» Радянського Союзу), і в моральному (вчинення злочину проти людяності позбавляє статусу ветерана лише бійців УПА, на воїнів Радянської Армії виключення не поширюється). Відтак і закон «Про ветеранів» від 1993 року, і закон про захисників незалежності від 2015 року розминається з  європейськими принципами та іспанською моделлю трактування пам’яті, згідно з якими держава беззастережно засуджує будь-яке насильство проти цивільного населення.

Висновки

У цьому тексті мені йшлося про те, що реформи у сфері політики пам’яті полягатимуть у створення суспільного простору, в якому можна вільно висловлювати альтернативні наративи минулого, де держава не поширює якусь одну версію подій минулого як єдино правильну, а отже обов’язкову для прищеплення в суспільстві, а навпаки сприяє відкритій дискусії та визнанню різноманітних автентичних  індивідуальних і колективних спогадів минулого. Стаття пропонує три можливі способи реалізації такої реформи в Україні. Перший спосіб передбачає наступні кроки українського політикуму: політикам слід вдатися до стратегії мнемонічного плюралізму, а не мнемонічних воєн. Для цього робити наголос на наративах минулого, які є менш роз’єднавчими, визнати законність альтернативних наративів і шукати суспільний компроміс на перетині цих альтернативних наративів. На сьогодні український політикум, включно з прозахідною правлячою елітою, яка прийшла до влади після перемоги на Євромайдані, по суті, не має досягнень на цьому ґрунті. Зміна поглядів на глибинному рівні, яка відбулася в деяких, раніше проросійських регіонах, на сході і особливо на півдні країни після російської анексії Криму та сепаратистського конфлікту на Донбасі, прокладає можливість ще одному напрямкові подальших реформ. Йдеться про встановлення уніфікованого режиму пам’яті на підконтрольних урядові територіях, при цьому політикум виступатиме у ролі мнемонічно байдужого, а історична пам’ять перестане бути найважливішим питанням політичного порядку денного.

Другим можливим шляхом для реформ є те, що я називаю європеїзацією політики пам’яті. Якщо Україна стане на цей шлях, то європейський інструментарій та методологія роботи зі суперечливою пам’яттю про минуле стануть невід’ємною складовою євроінтеграційного процесу. До 2010 року група українських істориків розробила нову концепцію викладання історії за європейськими принципами, які теперішній або майбутній уряд зможе втілити у життя. На момент написання статті пост-євромайданівський уряд ще не здійснив кроків у цьому напрямку.

Третій можливий шлях до реформування пролягає через суспільство, а не український політикум. Показовим фактором можливості впровадження реформ в українському суспільстві є те, що значна частина населення (до Євромайдану вона зосереджувалась в географічному центрі країни, а зараз, можливо, ще й на Півдні) має радше амбівалентне, а не критично поляризоване ставлення до головних конкуруючих історичних наративів. Амбівалентність може стати основою для формування більш демократичного режиму пам’яті, але тільки за умови, якщо політична еліта вибере для себе стратегію мнемонічно байдужих, що прагнуть здобути чи зберегти політичну владу, не маніпулюючи питаннями пам’яті.

____________________________________

Первісно цю статтю було опубліковано англійською: Oxana Shevel. “No Way OutPost Soviet UkraineMemory War sin Comparative Perspective// Beyound the Euromaidan: Compatrative Perspectives on Advancing Reforms in Ukraine, ed. by  Henry E. Hale and Robert W. Ortung. StanfordUP2016. P21 – 40. Перекладено з дозволу Авторки та Видавництва Стенфордського університету, переклад авторизовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки, Видавництва Стенфордського університету та редакції сайту “Україна Модерна”. © Оксана Шевель

© 2016 by the Board of Trustees of the Leland Stanford Jr. University. All rights reserved. Translated with permission from Stanford University Press, sup.org. No further reproduction, distribution, or any other use is permitted without prior permission.

З англійської переклала Марта Госовська.

У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел .

_____________________________________

 

Оксана Шевель –  професорка політичних наук в Університеті Тафтса, асоційована дослідниця Центру російських та євразійських студій імені Дейвіса та Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), членка експертної групи з питань громадянства Обсерваторії демократії ЄС (EUDO), належить до наукової мережі PONARS Eurasia. Здобула ступінь Ph.D. з урядування і управління в Гарвардському університеті, ступінь M.Phil з міжнародних відносин у Кембриджському університеті і ступінь ВА з англійської та французької філології у Київському державному університеті ім.Т.Г. Шевченка. 

У своїх дослідженнях та викладанні  фокусується на посткомуністичних країнах, займаючись питаннями націє- і державотворення, політиками громадянства та міграції, політиками пам’яті та впливом міжнародних інституцій на демократизацію. Авторка відзначених нагородами книги «Міграція, політики щодо біженців і державотворення у посткомуністичній Європі» (Кембридж, 2011) та статті «Політики пам’яті у поділеному суспільстві: порівняння постфранкістської Іспанії з пострадянською Україною» (Slavic Review, 2011). Друкувалася у низці міжнародних журналів та колективних монографіях.

 


[1]Портнов Андрей. Упражнения с историей по-украински. – Москва: Мемориал, 2010. С. 98-99.

[2] Kulyk, Volodymyr.  “War of Memories in the Ukrainian Media. Diversity of Identities, Political Confrontation, and Production Technologies.” In Memory, Conflict, and New Media: Web Wars in Post-Socialist States, edited by Julie Fedor, Ellen Rutten and Vera Zvereva. London: Routledge, 2013. Р.64.

[3] Torbakov, Igor. 2011. “History, Memory, and National Identity.” Demokratizatsiya: The Journal of Post-Soviet Democratization 19 (3): 209–32.

[4] Linz, Juan and Stepan, Alfred. Problems of Democratic Transition and Consolidation: Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press, 1996.

[5] Kubik, Jan and Bernhard, Michael. “A Theory of the Politics of Memory.” In Twenty Years after Communism: The Politics of Memory and Commemoration, edited by Jan Kubik and Michael Bernhard, 7–36. Oxford: Oxford University Press, 2014.

[6] Комітет міністрів Ради Європи схвалив документ “Recommendation of the Committee of Ministers to Member States on History Teaching in Twenty-first-century Europe” 31 жовтня 2001 року на 771-ому засіданні заступників міністрів.

[7] Zhurzhenko, Tatiana. 2014. “A Divided Nation? Reconsidering the Role of Identity Politics in the Ukraine Crisis.” Die Friedens-Warte 89 (1/2): 249–67.

[8] Kubik, Jan and Bernhard, Michael. “A Theory of the Politics of Memory.” – Ibid.

[9] Ibid, P.6.

[10] Ibid, P.9.

[11] Ibid, P.14.

[12] Ibid, P.17.

[13] Shevel, Oxana. “The Politics of Memory in a Divided Society. A Comparison of Post-Franco Spain and Post-Soviet Ukraine.” Slavic Review 70 (1), 2011. Р. 137–64.

[14] Див.: Aguilar, P. “Justice, Politics, and Memory in the Spanish Transition.” In The Politics of Memory: Transitional Justice in Democratizing Societies, edited by A. B. d. Brito, C. González Enríquez, and P. Aguilar Fernández, 92–118. New York: Oxford University Press, 2001. Aguilar Fernández, P. Memory and Amnesia: The Role of the Spanish Civil War in the Transition to Democracy. New York: Berghahn Books, 2002. Encarnación, O. “Reconciliation after Democratization. Coping with the Past in Spain.” Political Science Quarterly 123 (3), 2008.  Р. 435–59. Faber, Sebastiaan. “The Price of Peace: Historical Memory in Post-Franco Spain. A Review Article.” Revista Hispanica Moderna 58 (1/2), 2005. Р. 205–19. Keene, J. “Turning Memories into History in the Spanish Year of Historical Memory. A Review Article.” Journal of Contemporary History 42 (4), 2007. Р. 661–71.

[15] Encarnación, O. “Reconciliation after Democratization. Coping with the Past in Spain.” Political Science Quarterly 123 (3), 2008.  Р. 435–36.

[16] Докладніше про це: Aguilar, P. “Justice, Politics, and Memory in the Spanish Transition.” In The Politics of Memory: Transitional Justice in Democratizing Societies, edited by A. B. d. Brito, C. González Enríquez, and P. Aguilar Fernández, 92–118. New York: Oxford University Press, 2001. Faber, Sebastiaan. “The Price of Peace: Historical Memory in Post-Franco Spain. A Review Article.” Revista Hispanica Moderna 58 (1/2), 2005. Р. 205–19. Davis, M. “Is Spain Recovering Its Memory? Breaking the Pacto del Olvido.” Human Rights Quarterly 27 (3), 2008. Р. 858–80. Valls-Montes, Raffel. “The Spanish Civil War and the Franco Dictatorship: The Challenge of Representing a Conflictive Past in Secondary Schools.” In Teaching the Violent Past: History Education and Reconciliation, edited by Elizabeth A. Cole,. Lanham: Rowman and Littlefield, 2007. Р. 155–74.

[17] Encarnación, O. “Reconciliation after Democratization. Coping with the Past in Spain.” Political Science Quarterly 123 (3), 2008.  Р. 441.

[18] Ibid, P.452.

[19] Keene, J. “Turning Memories into History in the Spanish Year of Historical Memory. A Review Article.” Journal of Contemporary History 42 (4), 2007. Р. 661–71.

[20] V. Burnett. Bill in Spanish Parliament Aims to End ‘Amnesia’ about Civil War Victims // New York Times, October 28, 2007.

[21] Encarnación, O. “Reconciliation after Democratization. Coping with the Past in Spain.” Political Science Quarterly 123 (3), 2008.

[22] Davis, M. “Is Spain Recovering Its Memory? Breaking the Pacto del Olvido.” Human Rights Quarterly 27 (3), 2008. Р. 879.

[23] Boyd, C. “The Politics of History and Memory in Democratic Spain.” Annals of the American Academy of Political and Social Science 617, 208. Р: 146.

[24] Encarnación, O. “Reconciliation after Democratization. Coping with the Past in Spain.” Political Science Quarterly 123 (3), 2008.  Р. 458.

[25] Ibid. Р. 458.

[26] Див. наприклад: Kuzio, Taras. 1998. Ukraine: State and Nation Building. New York: Routledge; Kulyk, Volodymyr. 1999. Ukrains’kyi natsionalizm u nezalezhnii Ukraini. Kyiv: Tsentr doslidzhen’ natsional’noi bezpeky pry Natsional’nomu universyteti “Kyievo-Mohylians’ka akademiia.”; Riabchuk, Mykola. 2012. “Ukraine’s ‘Muddling Through’: National Identity and Postcommunist Transition.” Communist and Post-Communist Studies 45 (3–4): 439–46; Rodgers, Peter. 2008. Nation, Region and History in Post-Communist Transitions: Identity Politics in Ukraine, 1991–2006. Stuttgart: Ibidem-Verlag; Wilson, Andrew. 2000. The Ukrainians. Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press.

[27] Амар Тарік, Балинський Ігор, Грицак Ярослав. Страсті за Бандерою. Київ: Грані-Т, 2011.

[28] Катерина Каплюк. Переписана історія України. Версія епохи Дмитра Табачника // Українська Правда, 28 серпня 2010.

[29] Brudny, Yitzhak, and Yevgeny Finkel. 2011. “Why Ukraine Is Not Russia. Hegemonic National Identity and Democracy in Russia and Ukraine.” East European Politics and Societies 25 (4): 813–33. Osipian, Ararat, and Alexandr Osipian. 2012. “Regional Diversity and Divided Memory in Ukraine: Contested Past as Electoral Resource, 2004–2010.” East European Politics and Societies 26 (3): 616–42.

[30] Це Закон № 2538-1 «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у двадцятому столітті»; Закон № 2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму та заборону пропаганди їхньої символіки»; Закон № 2539 «Про вшанування перемоги над нацизмом у Другій світовій війні»; Закон № 2540 «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму від 1917 – 1991 рр.»

[31] Halya Coynash, “Decommunization Laws: Deeply Divisive and Destined for Strasboug,” // Krytyka, May 2015; Дронова і Стадній «Декомунізаційні закони. Пропозиція правок» // Критика, травень 2015; John-Paul Himka, “Legislating Historical Truth: Ukraine’s Laws of 9 April 2015” // Ab Imperio, 21 квітня 2015; David Marples, “Open Letter from Scholars and Experts on Ukraine Re. the So-Called ‘Anti-communist Law,’” //  Критика, травень 2015; OSCE, “New Laws in Ukraine Potential Threat to Free Expression and Free Media, OSCE Representative Says“, 18 травня 2015; Andrij Portnov, “On Decommunization, Identity, and Legislating History, from a Slightly Different Angle,” // Критика, травень 2015; Oxana Shevel. ‘De-communization Laws’ Need to Be Amended to Conform to European Standards” // Vox Ukraine, 14 травня 2015, Від 2 липня 2015.

[33] Українці різко змінили свою думку про росіян // Українська Правда, 21 травня 2015.

[34] В липні 2015 року “Опозиційний Блок” підтримало 4.1%, тобто менше за ті 9.3%, які він отримав у жовтні 2014 року на виборах. Див.: ВРР та Батьківщина виграли вибори в Раду // Українська Правда, 20 липня 2015.

[35] Що об’єднує та роз’єднує українців // Фонд «Демократичні Ініціативи”. – 24 грудня 24 2014 – 15 січня  2015.

[37] Яковенко Наталія. «Образ себе» – «образ іншого» у шкільних підручниках історії . Шкільна історія очима істориків-науковців // Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України  за ред. Н. Яковенко. Київ, УІНП. С. 114.

[38] Там само.

[39] Український інститут національної пам’яті. Концепція та програми викладання історії України в школі (проект). Київ: Стилос, 2009.

[40] Мудрий Мар’ян. Тема «колоніального статусу» України у підручниках з історії // Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України  за ред. Н. Яковенко. Київ, УІНП. С. 89.

[41] Яковенко Наталія. «Образ себе» – «образ іншого» у шкільних підручниках історії . Шкільна історія очима істориків-науковців // Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України  за ред. Н. Яковенко. Київ, УІНП. С. 115-116.

[42] Попри те, що ініціатива походила від істориків, а не від держави, як я писала раніше, затвердження остаточної версії документа урядом Ющенка залишалося під питанням Див. докладніше: Shevel, Oxana. 2011a. “The Politics of Memory in a Divided Society. A Comparison of Post-Franco Spain and Post-Soviet Ukraine.” Slavic Review 70 (1): 157–64, особливо примітка 96.

[43] Ганна Трегуб цитує Наталю Яковенко: «В Україні діяла не «совєцька власть», а радянська влада» // Українська Правда, 12 липня 2011

[46] Arel, Dominique. “The Hidden Face of the Orange Revolution: Ukraine in Denial towards Its Regional Problem, translation of La face cachée de la Révolution Orange: l’Ukraine en négation face à son problème régional.” Revue d’études comparatives Est-Ouest 37 (4), 2006. Р. 11–48. Katchanovski, Ivan. “Regional Political Divisions in Ukraine in 1991–2006.” 34 (5), 2006. Р. 507–32.

[47] Грицак Ярослав.“Двадяцять дві України.” //  Страсті за націоналізмом за ред. Ярослава Грицака. Київ: Критика, 216–28; Портнов Андрей. Упражнения с историей по-украински. – Москва: Мемориал, 2010. С. 98-99; Richardson, Tanya. 2004. “Disciplining the Past in Post-Soviet Ukraine: Memory and History in Schools and Families.” In Politics, Religion and Memory: The Past Meets the Present in Contemporary Europe, edited by Frances Pine, Deema Kaneff, and Haldis Haukanes, 109–35. Munster: Lit Verlag; Zakharchenko, Tanya. 2013. “Polyphonic Dichotomies: Memory and Identity in Today’s Ukraine.” Demokratizatsiya: The Journal of Post-Soviet Democratization 21 (2): 241–69.

[48] Tatiana Zhurzhenko. The Myth of Two Ukraines // Eurozine, 17 вересня 2002.

[50] Див. докладніше: Marples, David. Heroes and Villains: Creating National History in Contemporary Ukraine. Budapest: Central European University Press, 2007; Snyder, Timothy. Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010; Shkandrij, Myroslav. Ukrainian Nationalism: Politics, Ideology, and Literature, 1929–1956. New Haven: Yale University Press, 2015.

 

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss