Україна Модерна

// Юлія Юрчук

Перейменування у липні цього року Московського проспекту на проспект Степана Бандери, а також резолюція Сейму Польщі про визнання вбивства поляків на Волині й Галичині у 1943-44 рр. геноцидом, вчиненим українськими націоналістами, викликали нову хвилю суперечок щодо значення ОУН і УПА в політиці пам’яті в Україні. Через ці дискусії я вирішила поділитися деякими результатами мого дослідження про політику пам’яті щодо ОУН і УПА, на основі якого я захистила свою докторську дисертацію у 2015 році.[1]

Одна з частин моєї книжки присвячена вивченню рецепції пам’ятників ОУН і УПА та загалом рецепції політики пам’яті на публічному рівні в Україні. У цій статті я поділюся основними результатами і моїм досвідом вивчення саме рецепції політики пам’яті. Вивчаючи рецепцію, я хотіла дізнатися більше про те, що Алон Конфіно називає “mundane memory”[2], тобто повсякденною пам’яттю, тією, яка не має виразного ідеологічного підтексту, а складається радше з мішанини значень, що їх реципієнти самі вибирають і допасовують до знань, які у них вже є.

Слід сказати, що питання рецепції пам’ятників (і рецепції історії взагалі) досить мало досліджене у студіях пам’яті (memory studies)[3], тому що переважна більшість дослідників звертають увагу на “виробництво” пам’яті, а не на те, як цей продукт сприймають ті, кому він адресований, беручи за даність, що реципієнти схоплюють те ж саме значення, яке заклали “виробники”. Однак це дуже спрощене уявлення про те, як формується значення. Як продемонстрував у своїй теорії кодування і розкодування Стюарт Голл, існує різниця між повідомленням закодованим і повідомленням розкодованим.[4] Крім того, дослідники рецепції підкреслюють, що значення формується не тільки мовцем, але й читачем (глядачем, відвідувачем музею, учасником коммемморації і т.д.).[5]

Для вивчення рецепції я провела та проаналізувала інтерв’ю біля пам’ятника Климові Савуру[6] у Рівному, а також студентські есеї, написані на тему пам’яті про Другу Світову війну та про ОУН і УПА в Рівному. Нижче я поділюся результатами аналізу моїх інтерв’ю.

Мені було цікаво, що саме бачать люди, які проходять повз пам’ятник Климу Савуру, чи вони взагалі його бачать (спадає на думку відомий вислів Роберта Музіля, що немає нічого менш невидимого за пам’ятник)[7]? У проведенні інтерв’ю я використовувала пам’ятник як  свого роду приманку, яка б дозволила нам заговорити про минуле. Перед собою я ставила цілий ряд уточнюючих запитань: як люди, які не є ані політиками, ні професійними істориками чи активістами, дивляться на увічнення історії ОУН і УПА? Який сенс саме цього пам’ятника як повідомлення? Чи цей пам’ятник і сама історія, з якою він пов'язаний, має якесь значення для формування їхньої ідентичності? Про що цей пам’ятник і ця історія їм говорять?

Інтерв’ю було проведено 15 і 16 жовтня 2011 року. Важливо підкреслити, що я почала проводити інтерв’ю якраз на наступний день після вшанування Дня УПА, яке в Рівному святкувалося різними заходами. До цього дня було приурочено чимало репортажів на місцевому телебаченні й радіо, тож я очікувала, що люди щось таки чули і знають про УПА. У підсумку я провела 52 інтерв’ю (14 жінок, 38 чоловіків).[8]

Хоч я й припускала, що мешканці Рівного мусили щось чути про УПА  принаймні через гучні святкування напередодні  та лише четверо з опитаних знали, кому присвячено пам’ятник, біля якого ми стояли, незважаючи, що більшість з них бачили його багато разів (лише четверо респондентів сказали, що бачать його вперше). Більшість людей гадали, що це пам’ятник якомусь солдатові (11), військовому герою чи герою війни (9), українському патріотові (5), комусь, хто пов’язаний з українською незалежністю (3), “бандерівцю” (1), Бандері (2), комусь з УПА (7). Чимало думали, що це письменник або поет (12)[9]. Двоє опитаних сказали, що це хтось з Червоної Армії. Коли ж я повідомляла, що це  Клим Савур, то більшість з них відповіли, що вперше чують це ім’я (лише одна людина сказала, що знає ще про вулицю Савура у Рівному, однак ця людина не знала, хто він такий). Коли ж я попросила подумати, хто б це міг бути, 26 людей відповіли, що, мабуть, це має бути хтось з УПА, а 14 сказали, що це хтось з УНР.  Помітно, що містяни чітко покликалися на теми, які  було проговорено в політиці пам’яті після встановлення незалежності – ті теми, які не можна було порушувати в радянські часи і ті, які пов’язані з незалежністю України і спробами встановити державність.

Коли ж я запитувала, що вони знають про УПА, люди мали труднощі відповісти конкретно, але більшість сказала, що вони “боролися за незалежність” (42), вони були “армією визволення” (2), “українськими патріотами” (2), “борцями проти радянських і фашистських окупантів”[10] (2), “опозицією радянському режимові” (4). Цікаво, як деякі респонденти зазначили, що їм шкода, що в наш час нема такої ж опозиції до нинішньої влади (нагадаємо, що тоді при владі був Янукович). 

Коли я запитала, чи респонденти якимось чином святкують День УПА (що саме проминув напередодні), то більшість сказали, що не святкують. Натомість ці самі мешканці сказали, що вони святкують День Перемоги (9 Травня) (43), а День УПА (14 жовтня) для них у першу чергу є релігійним святом Покрови, тому вони не відзначають День УПА, але святкують Покрову. Багато навіть не знали, що існує День УПА, хоча лише напередодні по місцевому радіо і телебаченню про це багато говорилося.

Тоді я почала запитувати про День Перемоги. Як виявилося, саме цей день входить в родинні традиції більшості респондентів. Отже, на День Перемоги опитувані ходять на паради або дивляться паради по ТБ (21 опитаних), дарують квіти ветеранам (12), ходять на демонстрації і мітинги (4), кладуть квіти до пам’ятників, або проводять час з сім’єю і друзями (3), ходять на цвинтар до тих родичів, які полягли на війні або які брали участь у війні (7). Дев’ять людей зазначили, що День Перемоги для них не означає нічого, як і День УПА.

Якраз ті респонденти, які мали родинні історії пов’язані з війною, виявляли неоднозначні оцінки як щодо героїзації Червоної Армії в СРСР, так і героїзації УПА в сучасній Україні. Як сказав один респондент, “вони билися за незалежність, але до їхніх методів є багато запитань… мої бабусі і дідусі мали різні думки щодо цього… вони [УПА – Ю. Ю.] ж убивали українців”[11].  Цікаво, що непевність і запитання виникали, коли йшлося про вбивства інших українців, майже ніхто не називав інші національності серед можливих жертв. Ці відповіді і горизонт уяви опитаних підказують, що простір жертовності й страждання в уяві респондентів майже повністю зайнято винятково українцями.

Тема жертв знову виринула, коли у своїх відповідях майже п’ята частина усіх респондентів пов’язувала УПА з Голодомором (10 респондентів). Важливо додати, що такий зв'язок існує не лише в уяві, але й на практиці проведення коммеморацій. Як сказала одна респондентка, сама вчителька історії, щороку на річницю Голодомору вона разом зі своїми колегами й друзями приходить до пам’ятника Клима Савура, щоб прибрати тут і вшанувати пам'ять усіх жертв. Дідусь цієї респондентки був солдатом в Радянській Армії і був убитий у травні 1945. Вона висловила з цього приводу таку ремарку: “Я дуже добре розумію, що ми маємо шанувати і пам'ять УПА, і пам'ять солдатів Червоної Армії”.[12]

Як показали ці інтерв’ю, шанування пам’яті вояків УПА і ветеранів Червоної армії в Рівному не виключають одне одного, а, навпаки, підсилюють одне одного. Тоді, як політики представляли ці пам’яті як конфліктний поєдинок з нульовим результатом, в якому може перемогти лише одна версія – або “радянська”, або “національна”, на рівні рецепції громадян це все виглядає складніше і в той сам час простіше. На основі узятих інтерв’ю я дійшла висновку, що смерть в бою, у війні, стає для респондентів неспростовною причиною для героїчного вшанування. Ця смерть вважається жертовною і тому заслуговує на увічнення в пам’ятниках. Саме так це формулювали багато хто з опитуваних. Як колись влучно висловився Райнгарт Козеллек про значення почуттів глядачів біля пам’ятника загиблим у бою: “Чи зодягнені у шати надії чи покриті сутаною горя, символи смерті тривають довше за окремі випадки смерті. Смерть окремого індивіда може стертися, та смерть як така продовжує бути значущою для будь-якого глядача.”[13] Єдина ідентичність, яка має значення в пам’ятникові, – це ідентичність полеглого в бою. Іншими словами, навіть тоді, коли реципієнти нічого не знали про УПА, той факт, що воїни УПА, яким споруджено монумент або присвячено меморіальну дошку, полягли в бою, виправдовував їх вшанування в пам’ятнику. Ось як “мова військового пам’ятника переживає його політично і соціально зумовлене значення, так що цей знак (пам’ятник) перестає зчитуватися політично”[14]. Отож я спостерегла і на матеріалі своїх інтерв’ю можу засвідчити, як реципієнти в першу чергу бачать у пам’ятнику вшанування когось, полеглого в бою, але не бачать (або воліють не бачити) тих політичних реалій, які спонукали сучасних діячів поставити цей пам’ятник і, що не менше важливо, реципієнти політики пам’яті таки не знають, ким була особа, увічнена в пам’ятникові. Найчастіше саме цей історичний пласт (не)знання взагалі виноситься за дужки.

Таким чином пам'ять втрачає прямий зв'язок з історичним минулим і починає функціонувати у вигляді міфу. У своєму розумінні міфу я опираюся на праці Мірча Еліаде, котрий розглядав міфологічне мислення як пам'ять про минуле, яке виходить за межі історичного часу.[15] Минуле, яке має значення для міфологічного мислення, трапилося у illo tempore – у сакральному часі.[16] У цьому сенсі об’єктом пам’яті стає не історичне минуле, а позаісторична модель, яку слід пам’ятати, бо вона дає настанови, як слід поводитися у теперішньому. Еліаде називав цю модель архетипом.[17] Правда міфу – це правда моделі-архетипу. У такий спосіб історичні персоналії втрачають свої індивідуальні історичні риси. Вони позбуваються також специфіки часу і місця.[18] Як ми дізналися, для реципієнтів мають значення моделі типу “опозиція”, “борці за незалежність”. Ці готові моделі люди дозаповнюють історичними персоналіями, про яких вони знають мало або нічого. Мешканці Рівного взагалі не знали, хто такий Клим Савур, не кажучи вже про його роль у масових убивствах поляків на Волині в 1943 році, про яку говорять історики[19]. Може й тому, абсолютна більшість респондентів приватно вважали і висловилися про це в інтерв’ю, що пам’ятник Савуру потрібний.

Ернест Кассірер підкреслював, що міф “досягає найбільшої сили, коли людина стоїть перед лицем незвичної і небезпечної ситуації.”[20] У складний, ба навіть екстремальний, час архетип важить найбільше. Йдучи за настановами архетипу, люди сподіваються, що порядок може знову запанувати над хаосом. Отже, міф сповняє певну “рятувальну” функцію, адже підказує модель для спасіння (за концепцією Еліаде). Щось схоже ми бачимо на прикладі функціонування пам’яті про ОУН і УПА на рівні реципієнтів. Люди мало знають про те, що таке ОУН і УПА в історичному розрізі, але не вагаючись повторюють міфологічні моделі на кшталт “борці за незалежність”, “опозиція Радянському Союзові”, “герої та патріоти”, прив’язуючи це до сьогодення, виявляючи певну ностальгію за “опозицією”, яка б побудувала насправді сильну і процвітаючу незалежну державу. Не сприйміть це так, ніби у часи кризи суспільство стає архаїчнішим, повертаючись до міфу. Навпаки, як стверджує Еліаде, будучи повністю зануреним в історичний процес (переживаючи страх перед лицем і масштабом історичних подій), суспільство ховається від історії у міфі, встановлюючи спеціальні дати ушанування, коли суспільство може “забути” про актуальні історичні події і, час до часу, пригадати архетипи.[21]

Якщо історія формується під тиском бажання знати щось нове, то міфологізована пам'ять формується під тиском бажання підтвердити те, що вже відомо. Коли міф повторюється багато разів у численних варіаціях, він уже не несе нового знання. Як визнавав Лотман у своїй розвідці про міфологічні тексти,  міфологічний текст замкнений на собі, це автокомунікація, позаяк він повторює те, що ми вже знаємо, і підтверджує те, що ми знаємо.[22] Проте, міф завжди говорить також і про нас, тому що він має зрезонувати з тією картиною світу, яка саме зараз є частиною нашої свідомості. Отож, коли реципієнти один за одним повторюють, що “борців за незалежність” треба вшановувати, вони показують, що незалежність і державність є для них важливими цінностями, які взагалі не підлягають критиці, тому й питання “методів” отримання цих цінностей піднімали лише ті з них, хто у своїй пам’яті мав якісь родинні історії про злочинні дії УПА, але навіть для них вшанування УПА не ставало проблемою, бо підтверджувало перевагу питання незалежності й державності над іншими аргументами, вони також наголошували факт, що ці люди полягли в бою (з відповідей опитуваних – Ю.Ю.). Сам факт існування пам’ятника наче стирав скоєні злочини.

Моє дослідження показало, що опитані рівенчани у більшості своїй не знають деталей історії 20 ст., але вони вповні інтегрували міфи, які пасують до тих знань і уявлень про себе, які вони вже мали до цього. Люди не відмовляються від пам’яті у стилі СРСР, коли святкують День Перемоги, і в той сам час приймають героїчні наративи про ОУН і УПА. Останні асоціюються у людей в першу чергу з опором і опозицією до репресивного політичного режиму.

Будь-яка пам'ять залежить від контексту теперішнього, тож зі зміною контексту змінюються і значення, які надають одному чи іншому минулому. Так, ми могли спостерігати, як під час Євромайдану, пам'ять про ОУН і УПА набирала сили не лише під тиском російської пропаганди (коли багато з тих, хто симпатизував протестам, називали себе “бандерівцями” у відповідь на заяви Росії в ООН, що на Майдані зібралися “бандерівці”[23]), але й набула значення як модель радикалізму і революційності, коли протести зіткнулися з насильством. Лише спостерігаючи за такими різними етапами і контекстами активізації пам’яті про ОУН і УПА на спонтанному, не офіційно-політичному, рівні, ми можемо виявити, наскільки різним і неоднозначним може бути використання і функції однієї і тієї ж історії в суспільстві. Тому таврувати усіх тих, хто підтримує героїчну пам’ять про УПА, “націоналістами”, ба більше  “фашистами”, було б надто великим спрощенням у стилі пропаганди.

Втім, міфологізація минулого має свої небезпеки, тому що обмежує можливості порозуміння з тими, хто не поділяє віри у міф. У таких обставинах історія стає свого роду “символом віри”, а не знанням. Це ділить людей на “своїх” і “чужих”, стає маркером зради всередині українського суспільства. Є небезпека, що чим більша героїзація на національному рівні, тим менше розвитку і підтримки матимуть всебічні дослідження, бо вони обов’язково приноситимуть не лише приємне знання. Є ризик, що ця історія може залишитися у колі професійних істориків, так і не вийшовши на публічний рівень, де далі пануватиме міф. А коли не знаходиться спільного знаменника знань – це небезпечно. Наприклад, як спілкуватися українцям з поляками чи німцями, та навіть українцям з українцями, одні з яких вірять у (різні) міфи, а інші – ні. У своїй книжці “Криве горе” Алєксандр Еткінд демонструє, як замовчувані травми, пов’язані з насильством у минулому, можуть породжувати нові насильства.[24] В країні, яка сама в даний момент потерпає від насильства, мабуть, необхідно відверто говорити про усі види насильства і про горе кожного, незалежно від національності, тоді є шанс бути почутим не лише серед “своїх”.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна” і написано на матеріалі розділу монографії: YuliyaYurchuk. Reordering of meaningful worlds: Memory of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army in post-Soviet Ukraine. – Stockholm: Acta, 2014. – 295 p. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Юлія Юрчук

У публікації використано світлини, надані Авторкою.

 ______________________

Юлія Юрчук – докторка наук з історії, дослідниця в Університеті Сьодерторн, Стокгольм, Швеція. Здобула ступінь магістра з європейських студій в Університеті Геттінгена (Німеччина) та Університеті Деусто (Іспанія). У 2015 році захистила дисертацію (PhD) з історії на тему політики пам’яті щодо ОУН і УПА в Стокгольмському Університеті. Авторка низки публікацій про політику пам’яті в Україні, також перекладачка художніх текстів з шведської та німецької. Нині працює в Університеті Сьодерторн у дослідницькому проекті, де вивчає зміни політики пам’яті в Україні під впливом викликів, зумовлених війною на сході країни (за підтримки Балтійської Фундації Östersjöstiftelse). Живе і працює у Стокгольмі.

 

 

 


[1]Yurchuk, Yuliya. Reordering of meaningful worlds: Memory of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army in post-Soviet Ukraine, Acta, Stockholm 2014.

[2] Confino, Alon and Peter Fritzsche. The Work of Memory: New Directions in the Study of German Society and Culture. Chicago: University of Illinois Press, 2002.

[3]Див. критику в “”Kansteiner, Wulf.“Finding Meaning in Memory: A Methodological Critique of Collective Memory Studies.” History and Theory, May, Volume 41, Issue 2, 2002, pp. 179–197.

[4] Hall, Stuart. Encoding and Decoding in the Television Discourse. Birmingham: Centre for Contemporary Cultural Studies, 1973, pp. 166-167.

[5]Holtorf, Cornelius J. “Object-orientated” and “problem-orientated” approaches of archaeological research—reconsidered.Hephaistos, 3, 1995, pp. 7-18; Holub, Robert. Reception Theory: A Critical Introduction. London: Methuen, 1984.

[6]Клим Савур – псевдо Дмитра Клячківського, який 1943 року був командувачем  УПА-Північ на Волині. Загинув у бою з НКВС 12 лютого 1945 року.

[7] Musil, Robert. Posthumous Papers of Living Author. Trans. Peter Wortsmann. Hygiene: Eridanoss Press, 1987, p. 61.

[8]Спочатку я планувала структуровані інтерв’ю, але вийшло так, що люди, які погоджувалися розмовляти, додавали багато від себе і я просто записувала їхні розлогі відповіді, які вже потім розшифровувала й аналізувала окремо. Кожне інтерв’ю тривало від 3 до 15 хвилин.

[9]Деякі мешканці називали по декілька варіантів, я фіксувала всі, а не лише те, що вони назвали першим.

[10]Саме респонденти вживали термін “фашисти”, коли мали на увазі нацистів, тому я залишала саме таке означення.

[11] Респондент Y, Інтерв’ю, Рівне, 15.10.2011, архів авторки

[12] Респондент Kk, Інтерв’ю, Рівне, 16.10.2011, архів авторки.

[13]Koselleck, Reinhart. “War Memorials: Identity Formation of the Survivors.” In Jeffrey K. Olick, Vered Vinitzky-Seroussi, Daniel Levy (eds.), The Collective Memory Reader. Oxford: Oxford University Press, 2011, pp. 365-370, переклад мій, підкреслення моє.

[14] Ibidem.

[15] Eliade, Mircea. The Myth of the Eternal Return: Cosmos and History. Princeton: Princeton University Press, 2005, p. 75.

[16] Eliade. The Myth of the Eternal Return, p. 77; Eliade, Mircea. The Sacred and the Profane: the Nature of Relegion. New York: A Harvest Book, 1959, pp. 11-13.

[17]Архетип для Еліаде означає зовсім інше, ніж відома концепція архетипу Юнга. Для Юнга архетип належить сфері несвідомого, для Еліаде архетипи означають “моделі для наслідування” (Eliade. The Myth of the Eternal Return, p. 34, pp. 87-89).

[18] Eliade. The Myth of the Eternal Return, p. 10.

[19]Motyka, Grzegorz. Od rzezi wołyńskiej do akcji Wisła. Kraków: Wyd. Literackie, 2011, p. 88.

[20] Cassirer, Ernst. The Myth of the State. New Haven and London: Yale University Press, 1946, p. 278.

[21]Eliade. The Myth of the Eternal Return, p. 75.

[22]Лотман, Юрий. Об искусстве, 1998, с. 400.

[24]Etkind, Alexander. Warped Mourning: Stories of the Undead in the Land of the Unburied. Stanford: Stanford University Press, 2013.

 

Усі статті рубрики

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!