ASEEES-MAG Summer Convention 2016 очима авторів “Україна Модерна”

04.07.2016
19 хв читання

26-28 червня 2016 у Львові, на базі Українського Католицького Університету відбулася непересічна академічна подія – спільний конгрес Американської асоціації славістичних, східно-європейських і євразійських студій та Міжнародної асоціації гуманітаріїв під загальним гаслом “Образи Іншого / Images of the Other”.

Форум зібрав понад 500 науковців чи не з усіх країн Європи, Північної Америки, пост-радянського простору та з України. Програма Конгресу включала 148 панелей та круглих столів, об’єднаних навколо таких головних тематичних блоків: проблеми розвитку науки, загальні питання історичних досліджень, історія центрально-Східної Європи, історія епохи імперій, єврейські історичні студії, історія радянського періоду, лінгвістика та літературознавство, антропологія, гендерні студії, здоров’я і тіло, мадіа-студії, наратив/дискурс/репрезентація, політика і політичні студії, соціальна пам’ять, соціологія і суспільство, дослідження ідентичності, студії релігії, урбаністичні студії.

Протягом трьох днів науковці мали нагоду представити колегам результати власних досліджень, подискутувати на актуальні теми суспільно-гуманітарних студій, обмінятися міркуваннями про перспективи розвитку науки у Центрально-Східній Європі загалом та в Україні зокрема.

“Україна Модерна” запропонувала автор(к)ам, чиї праці представлені на нашому сайті, поділитися своїми враженнями від цієї події, розмірковуючи над такими запитаннями:

  • Чому/як Ви вирішили взяти участь у конгресі?
  • Що Вам особисто дала участь у конгресі? Що конкретно для себе корисного Ви здобули?
  • Чи/чому/кому потрібні наукові події такого формату/масштабу в Україні / у Львові / в регіональних містах? 

Тамара Гундорова, докторка філологічних наук, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ

Як колишня президентка МАГ (2012-2014), я увійшла до Оргкомітету спільної конференції двох асоціацій – ASEEES та MAG. Більше того, разом з іншими членами Оргкомітету я здійснювала відбір та експертизу заявок, а  їх виявилося несподівано багато! Загалом я рада і горда, що конференції такого масштабу відбуваються в Україні. Мені здається, такого рівня міждисциплінарних гуманітарних конференцій  – і за кількістю учасників, і за міжнародним представництвом, і за рівнем – у нас ще не було.

Я зустріла багатьох своїх колег, яких раніше могла побачити лише, скажімо, на конференції в США; почула цікаві доповіді, і не лише з літературознавства; попрактикувала свою англійську мову, а головне – для цієї конференції я підготувала доповідь на тему, абсолютно несподівану і водночас давно очікувану, – про ромів як «Іншого» у Ольги Кобилянської. Тепер матиму ще одну улюблену тему – можливо, на цілу книжку.  

Я впевнена, що такі конференції дуже потрібні. Передусім вони вказують на академічний рівень, який, ніде правди діти, в Україні безбожно падає. Сам формат конференції є новим – з панелістами і дискутантами. До речі, функції дискутанта, як виявилося, українським учасникам треба ще роз’яснювати. Подібні зібрання створюють наукове середовище на місцях і творять спільноти зацікавлених по цілому світі. Український Католицький Університет справився з питаннями організаційними та програмними просто блискуче, а Львів забарвив конференцію своїм особливим інтелектуальним і туристичним колоритом. Це справді були свято і робота водночас.

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, Український Католицький Університет, Львів

Я трохи недолюблюю такі конференції, бо вони завжди попахують анархією і завеликі, шоб мати якісь посутні дискусії. Але головна робота у таких конференціях проходить не на засіданнях, а поза ними. Там відбувається те, що називається соціалізацією: зустрічаються люди, які давно не бачилися, обмінюються новинами і чутками (без пліток академічне середовище не може функціонувати), молоді люди показують себе, щоб збільшити свої шанси на проекти, посади і т.д. Загальне враження моїх знайомих, які були на конгресі у Львові: ця частина була дуже доброю. Було легко, природно і, я би сказав, навіть елегантно. Львів взагалі (а УКУ зокрема) показали себе дуже добре.

Але не треба робити собі ілюзій: конгрес мав малий вплив на решту наукових середовищ Львова. Університетьских викладачів і науковців з Академії було дуже мало, зовсім не було керівництва. Для порівняння: день після конгресу ми мали презентацію книжки в одній шанованій львівській академіній установі. Враження, ніби тебе взяли і перенесли з ХХІ у ХІХ століття. Конгрес сам по собі, вони – самі по собі. Скажу щось грішне: навряд чи події такого формату потрібні у регіональних містах. Дуже багато зусиль, дуже мало користі. Тут потрібні не одноразові акції, а систематична робота – у першу чергу серед молодих, через створення видань, постійних семінарів, спільних курсів і т.д.

Гелінада Грінченко, докторка історичних наук, Харківський національний університет ім.В.Каразіна, Харків

Моє рішення щодо участі у конгресі було відповіддю на запрошення спеціалістки з усної історії Аніки Вальке (США) взяти участь у роботі круглого столу “Oral History in the former USSR.” Професійна зацікавленість усною історією та дуже добрі питання, що їх запропонувала для дискусії А. Вальке, відіграли тут вирішальну роль. Вже потім колеги запросили мене бути дискутанткою ще на одній панелі.

Корисними та цікавими саме для мене були участь у дискусіях та спілкування (часто поза конференційними аудиторіями) з тими колегами, з ким знайома давно та безпосередньо, кого знала лише як автора, а тут мала можливість познайомитися особисто, а також з тими, з ким контактувала лише заочно та “розвіртуалізувала” це знайомство саме у Львові (почула цей вислів саме на конгресі). Окрім того цей конгрес, співорганізований МАГом, вкотре зміцнив мою впевненість щодо необхідності посткоференційної публікації матеріалів, адже Асоціація, яка об’єднує вчених з пострадянського простору, має пропонувати цьому простору не тільки високопрофесійні “платформи для обговорень”, але й конкретний опублікованій матеріал цих обговорень, до якого можуть звертатися також і ті, хто не зміг взяти участі у заході безпосередньо.

Події такого формату – і це є очевидним – вкрай потрібні і для країни в цілому, і для її регіональних міст зокрема.  Проте не тільки тому, що вони пропонують спілкування високого світового рівня якості, чого, на мій погляд, сьогодні дуже бракує вітчизняним науковцям. Подібні заходи також допомагають інтеграції країни у світовий науковий простір та подоланню все ж таки існуючих розривів між стандартами професійної комунікації, винесенням свого наукового доробку до фахового обговорення та загальним рівнем цього доробку.

Поліна Барвінська, докторка історичних наук, Одеський національний унівреситет ім. І.Мечнікова, Одеса

Мене особисто привабила тема конгресу, оскільки вона близька до теми моєї докторської дисертація про образ Східної Європи у німецькомовному академічному середовищі.  Можна сказати, що участь у конгресі дала мені можливість відчути пульс сучасного стану міжнародних досліджень образу Іншого та творення ідентичностей. Моє найбільше задоволення від участі в конгресі – це, безумовно, спілкування. Невеличка прикрість з того, що при формуванні панелей/секцій за індивідуальними заявками інколи об’єднувались дуже тематично відмінні доповідді. І це, до певної міри, нівелювало потенціал дискусії, яка заміщувалась окремими запитаннями до конкретного доповідача і його відповіддями. По-перше, форуми такого рівня, на мою думку, дають можливість в дуже короткий термін (2-3 дні) ознайомитись з науковими напрацюваннями міжнародного рівня і забезпечують живе спілкування з дуже фаховими та авторитетними дослідниками. По-друге, вони сприяють розширенню наукових контактів, що особливо актуально для молодих дослідників. До прикладу, майже всі найбільш значимі для мого подальшого наукового становлення знайомства відбулися в рамках міжнародних конгресів україністів. По-третє, проведення таких форумів має важливий іміджевий характер для України. Це сприяє формування образу країни з високим інтелектуальним потенціалом, а не виключно країни суцільних криз, корупції та військового конфлікту. Для окремих міст, університетів проведення на їх базі подібних форумів дає можливість заявити про себе як майданчик для міжнародної наукової співпраці.

Володимир Окаринський, кандидат історичних наук, Тернопільський національний педагогічний університет ім.В.Гнатюка, Тернопіль

Коли працюєш у провінційному «вузі», туга «за наукою» час від часу «накриває». Дослідникові потрібні спілкування, свідомість певної спільности й просто зміна декорацій. Замість патосу і «карґо» — безпосередність дискусій, відчуття інтелектуальної атмосфери, субкультурна спільність (цехова свідомість), наукова, але олюднена — і без зайвого занудства — мова, дискурси, контексти, ідеї для подальших студій або реалізації, знайомства, розпруження в спорідненому колі  — усього цього бракує.

Мабуть інтуїтивно відчувався потенціял цього зібрання, і на щастя, він не обманув авансів, а в чомусь і перевершив.

Хоч знайомства — одна з найважливіших сторін таких зустрічей, усе ж вони не самоціль. Та все ж радів, коли більш відомі й імениті колєґи по історичному цеху самі переводили рівень знайомства з віртуальної сфери в реальну. Неформальною була й атмосфера на панелях (слово яке!) й поза ними. Та головне, мабуть, що дав цей Конґрес — це відчуття спільности. Працюючи з живими (й мертвими-як-живими) ми, гуманітарії (історики, антропологи, літературознавці), маємо вміти взаємодіяти й «на живо».

Друге, що дав мені Конґрес — уявлення яким має бути рівень подібних зібрань, їх організація, форма роботи, програма, технічне забезпечення. Формат панелей із трьома (а не 15-ма!) доповідями й офіційним дискутантом, котрий знайомиться з ними заздалегідь — це саме тó. Вільний вибір, коли протягом однієї сесії водночас відбувалося 17 паралельних панелей, дозволяв кожному конструювати свою «власну» програму Конґресу.

Наостанок, усвідомлюєш, що не такий ти вже й досконалий: мови треба вчити і практикувати; за дискусіями слід стежити; історіографію мусиш знати; в инші галузі гуманітарного знання треба зазирати і т.д. Такі масштабні наукові події потрібні перш усього як демонстрація що ми є – ми різні, але ми й одна спільнота. Нас мають бачити і чути! Але й ми маємо бачити/чути й усвідомлювати себе самі. Завдяки таким форумам ми здатні розпізнати одне одного й по-трохи творити альтернативний — наразі, неакадемічний — простір гуманітарної науки.

Валентина Хархун, докторка філологічних наук, Ніжинський державний педагогічний університет ім. М.Гоголя, Ніжин

Моя участь у конгресі зумовлена двома причинами. По-перше, бажанням апробувати результати міжнародного проекту на тему «Музеєфікація радянського минулого в Україні та Росії: від історичної травми до ностальгії», який я виконувала з російським ученим Романом Абрамовим в Інституті Кеннана у Вашингтоні. Наукові зібрання такого формату завжди дають можливість широкого обговорення та ґрунтовних експертних оцінок. По-друге, можливістю зануритися в науковий світ високого інтелектуального ґатунку. Зустрічі й спілкування з колегами з багатьох країн світу, які представляють різні гуманітарні дисципліни, – це унікальний шанс для розширення кола наукового спілкування.

Я відвідала багато панелей, присвячених проблемам політики пам’яті, що безпосередньо стоються моїх наукових інтересів. На жаль, не всі вони були цікаві з методологічної точки зору, однак в інформативному плані вони були для мене корисні. Я також відвідала кілька літературознавчих панелей та панель, присвячену жіночій історії. Остання для мене була в певному сенсі відкривавчою, як  інформативно, так і методологічно. Уважаю, що можливість інтегруватися в міждисциплінарний простір – це найважливіша перевага таких великих наукових зібрань, як конгрес.

Такі наукові події потрібні як закордонним, так і українським науковцях. Для перших це можливість відкриття України та українських наукових осередків. Для других це шанс інтегруватися в західний науковий світ. Мої спостереження підказують, що для багатьох моїх українських колег це  була перша можливість зустрічі з іноземними науковцями. Частина панелей були сформовані тільки українськими науковцями, що свідчить про доволі низький процент інтегрованості й кооперації із закордонними колегами. Упевнена, що запровадження досвіду проведення таких зібрань позитивно й результативно вплине на українську науку.

Елеонора Наврселіус, докторка етнічних студій, Лундський Університет, Швеція

Хіба можна було пропустити такий рідкісний випадок, коли, образно кажучи, гора йде до Магомета? Зазвичай для того, щоб потрапити на конгреси ASEEES, треба долати тисячі кілометрів, летіти за океан, шукати чималі кошти на подорож – все для того, щоби презентувати свій науковий доробок на цьому престижному форумі. Маючи кілька поточних проектів, дуже важливо отримати конструктивну критику компетентних науковців, і оцінити, як твоє дослідження виглядає в ширшому контексті, тобто на тлі того, що роблять колеги по цеху. Багатолюдні форуми на кшталт конференцій ASEEES, ASN та СES ідеально пасують для цього. А дискусії з колегами, що працюють над близькими темами, перед якими постають схожі методологічні проблеми, відбуваються не лише в “офіційний час”, але й під час перерв. Власне,  це неформальне спілкування було для мене величезним бонусом!

Коли виявляється, що таку престижну і заразом організаційно насичену  подію можна успішно організувати не лише у Вашінгтоні чи Філадельфії, але й у Львові, то це, без сумніву, посилає позитивний сигнал і Європі, і світові: дивіться, тут є академічні ресурси й потенціал, ця країна/регіон/місто цікаві не лише як об’єкт досліджень в площині Area Studies. Зараз багато говорять і пишуть про те, наскільки важливим є позиціонування України як суб’єкта – в політиці, культурі, науці. Академічні події такого масштабу й якості мусять працювати на імідж країни й міста, “засвічувати” їх у світі.  Інформацію про те, що у Львові відбувається ASEEES-MAG Summer Convention, варто було б, зокрема, помістити на інформаційних щитах в центрі міста, звільнивши місце від недолугої реклами.

Окрім символічно-політичного виміру, варто наголосити й на академічно-практичному аспекті. Форуми такої академічної якості, які збирають еліту в галузі досліджень величезного ареалу Східної Європи та Євразії, є найбільш потрібними для молодих науковців, особливо в менш економічно успішних країнах і регіонах. Власне, на цьому аспекті наголошують зараз і фундатори великих європейських програм (Нorizon2020, COST, HERA). 

Олександр Зайцев, доктор історичних наук, Український Католицький Університет, Львів

Оскільки конгрес мав відбуватися в моєму рідному УКУ, я подумав: чому б не взяти в ньому участь, сформувавши панель, яка відповідала б моїм зацікавленням? Що ми зрештою й зробили разом з колегами.

На конгресі я виступив із доповіддю і вислухав кілька цікавих доповідей, які наштовхнули на деякі нові думки з приводу історії та історіографії. Поспілкувався в кулуарах з кількома давніми знайомими, що теж не зайве для підтримання академічних та особистих контактів. Головний сенс подій такого формату в налагодженні та підтриманні контактів між гуманітаріями, тому часом спілкування в кулуарах буває кориснішим, ніж участь у панелях. Що ж до суто наукового ефекту, то він доволі скромний. У цьому сенсі більш камерні, але присвячені конкретним проблемам конференції, як правило, ефективніші, ніж масштабні конгреси, де говорять про все, що завгодно, часом притягуючи “за вуха” свою доповідь до рамкової теми. Якщо конгрес стане стимулом до пожвавлення діяльності МАГ, то свою функцію він успішно викона

Олена Стяжкіна, докторка історичних наук, Донецький національнай університет, Донецьк/Вінниця/Київ

Рішення взяти участь у конгресі було не персонально, а, радше, інституційно вмотивованим. Українська асоціація долсідників жіночої історії, до якої я маю честь належати, обговорювала доцільність та необхідність участі у форумі. Ми дійшли висновку, що оптимальною формою участі була б організація панелі, у фокусі якої мав би стати аналіз жіночого досвіду в умовах екстремального насилля. Власне, це рішення й було втіленим у життя, що і зумовило мою участь.

Для мене найкориснішою була можливість знаходження оптимальної оптики і методології щодо важливих, як на мене, й гостроакутальни питань. Це те, що я візьму до уваги і до переосмислення із великою вдячністю та позитивом. Це думки, що стали результатом моєї участі у панелі, що її представляла наша Асоціація. Я буду думати про можливість руйнації концепту “жертви” і “героя/героїні” як загальноприйнятих способів осмислення екстремального досвіду Другої Світвої, ГУЛАГу, визвольної війни, що її вели українці у лавах УПА. Матеріали, представлені для обговорення, засвідчують можливість й необхідність відмовитись від чорно-білих чи біло-чорних методологій аналізу людського досвіду. Окрім наукової цінності, така відмова може бути шляхом для реалізації декомунізації свідомості, у тому числі і для розуміння місця провини, прощення, наслідування, неприйняття, вибачень. 

Друге, про що я думаю і буду думати, це спосіб наукової взаємодії в умовах  неоголошеної війни. Це питання, на яке я буду шукати відповіді. Чи треба і можна вважати науковою майстерністю та академічною толерантністю такі формулювання проблемних просторів, де постійно фіксується ідея “Іншого”, “конфлікту”, але не проблематизується війна Росії проти України як така? Чи достатньо питань до доповідей, в яких лунали слова про анексію Криму Росією при відстуності панелі з цієї теми? Я шукаю відповідь на питання, чому я сама не запропонувала такі тематичні панелі? Яке моє місце в цій непроблематизації: виваженість, страх, бажання не виходити за межі історичної методології, надія на близьку Перемогу, по якій аналіз подій буде мати більшу грунтовність та науковість? Я думаю про це. І дуже вдячна за можливість такого самоаналізу

Наукові події такого формату абсолютно необхідні. Львів провів цей захід взірцево. Навіть із ознаками геніальності, коли ніхто не побачив важкої організаційної праці однак всім було цікаво, корисно, зручно, комфортно. Я вірю. що ми маємо і зможемо провести настпуний конгрес в українському Донецьку.

Ірина Старовойт, кандидатка філологічних наук, Львівський національний унівреситет ім.І.Франка, Львів

Знаючи мої дослідницькі зацікавлення, мене запросили до участі в цьогорічній конвенції ASEEES-MAG в УКУ у Львові ініціатори секцій. В першому випадку – головувати у секції про інституції, діячів та культурні практики поводження зі спадщиною після 1991 в Україні, у другому – бути дискутанткою у розмові про радянську поп-культуру, смак та владу кітчу в Радянській Україні 1920-1970-х. За умовами конгресу секції мали бути міждисциплінарними та транснаціональними (географія і афіліація учасників повинна представляти не менше, ніж три країни).

Участь у цьому конгресі і в подібних великих міжнародних академічних форумах вельми важливий досвід глобалізації для українського ученого. По-перше, ти бачиш масштаб того поля, у якому працюєш; по-друге, схоплюєш його динаміку (чи навпаки – застій). Здобуваєш досвід підготовки до секції, починаючи з формування і подання заявки аж до реалізації цього проекту реального полілогу і відкритої англомовної дискусії.

Важливо, що секції містять не більше 3-4 виступів. Це дає можливість розлого представити свої тези (до 20 хв) і спровокувати реальну розмову, відповісти на запитання або взяти декотрі з них зі собою як домашнє завдання. Не менш важливо, що колеги з різних країн і континентів чують і бачать один одного, стикують свої знахідки, сперечаються, співставляють і порівнюють напрацювання своїх наукових осередків, традицій та  інституцій. 

Бути всередині такого конгресу – це обговорювати книжки, які тільки-но пишуться, відновити старі і зав’язати нові професійні контакти, побачити і почути півтора десятка доповідей і та виступів гравців “вищої ліги” в науці, проартикулювати свої ідеї і з’ясувати, хто, над чим і як працює. Це інтеграція в середовище: нагода майбутньої співпраці. Це теж розширення горизонту: побачити свою країну і науку в ній як об’єкт уважного спостережння очима багатьох світових учених.

Зараз для нас мізерно мало можливостей брати участь у глобальних наукових форумах, то ж коли вони вже приїжджають до нас, не бути тут і не скористати з нагоди –  означало б змарнувати рідкісний шанс. Для наших українських аспірантів і молодих учених такий досвід – просто присутність і можливість слухати та запитувати-дискутувати – вельми вчасний і важливий. Бо це інвестиція у ліпше прийдешнє, заради якого такі конгреси і влаштовують, хіба ні?

Данило Судин, кандидат соціологічних наук, Український Католицький Університет / Інститут народознавства НАН України, Львів

Конгрес я розглядав як дискусійний майданчик, де можна представити власні напрацювання та отримати фаховий відгук і критику. Завдяки цьому я краще зрозумів обмеження свого аналізу, а тому маю тепер матеріал для роздумів та подальших досліджень. Крім того, хотілося спробувати власні сили – і взяти участь в конференції світового рівня, організованої за західними стандартами.

Іншим важливим здобутком від участі в Конвенті я вважаю встановлення контактів з фахівцями, які займаються дослідженням подібної до моєї тематики. Найважливішим для мене було те, що це фахівці не лише з України, але і з-за її меж, адже це дозволяє розширити контекст власних досліджень.

Події такого формату однозначно потрібні в Україні, адже саме такі конференції і є майданчиками для обговорення та вдосконалення власних ідей. Для українських реалій це дуже важливо, адже в нас, на жаль, досі переважає формат участі на конференціях, де на доповідь виділяють 5 хвилин, а на дискусію часу не залишається.

Чи потрібні події такого масштабу – вагаюся. Адже програма була настільки насиченою, що доводилося розриватися між кількома секціями одночасно. Інший недолік – конгрес зібрав фахівців з різних дисциплін. З одного боку, це додавало контекстів і різних перспектив вивчення. Але з іншого боку, деколи змушувало уникати важливих методологічних питань та дискусій. Можливо, заходи такого формату варто було б проводити і для більш вузьких ділянок та тематик. Однозначно потрібне висвітлення таких конференцій в мас-медіа. По-перше, це дозволить здійснювати популяризацію найновіших наукових досягнень. І це важливо для України, адже останнім часом – в контексті реформ НАН України – громадськість має переконання, що науковців – це дармоїди, які нічим серйозним і вартим уваги не займаються. По-друге, це стимулюватиме науковців до участі саме в таких заходах, які дійсно сприяють поступу наукових досліджень. І, маю надію, спонукатиме до зміни форматів наукових конференцій в Україні загалом.

Світлана Шліпченко, кандидатка філософських наук, Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, Київ

Я вперше брала участь в академічній події не у якості безпосередньої учасниці, а просто як гостя. І все ж сторонньою спостерігачкою мені побути не вдалося. Я мала і робочі зустрічі, про які ми з колежанками домовились заздалегідь, і обговорення, і корисні знайомства, і майбутні контакти/плани. Власне, саме для того й існують такі події – “академічна тусівка”. Це частина академічного життя. Важлива. Мені б хотілося, щоби тут були видавці та їхні презентації, щоб у таких місцях відбувалися пошуки їхніх майбутніх видавничих проектів. Гадаю, було би доречно, якби для молодих (і не лише) науковців презентувались різні можливості розвитку. Такі події абсолютно необхідні, бо це і запровадження певних академічних стандартів, знов же таки – корисні знайомства (плани досліджень, публікації, обмін досвідом), ну і, звісно, ж дискусії у неформальній обстановці. Дуже часто вони цікавіші і плідніші за “офіційну” частину. Важливим моментом є також можливість отримати відгук на своє дослідження/проект у процесі обговорення. І нарешті, це важливо для українських міст – бо йдеться про інший ракурс “туризму” – академічний туризм (здається, існує навіть такий термін), про розширення і збагачення “функції” міського життя – включення туди життя університету. Однак, боюся, що наразі інші міста та університети не готові гостити такі події.

Оксана Міхеєва, докторка історичних наук, Український Католицький Університет, Львів

Особисто моє рішення долучитися до конгресу було зумовлено тим, що одним з організаторів конгресу була Міжнародна Асоціація Гуманітаріїв. Свій перший грант на дослідження від МАГ (тоді ще ACLS) я отримала ще у 2001 році та від того часу в різний спосіб була залучена до діяльності цієї організації. Гадаю, що це мало важливе значення у моєму становленні як фахівця, оскільки та спільнота, що поволі формувалася навколо ACLS/МАГ культивувала певні стандарти, систему цінностей та принципових речей, які для мене стали ключовими орієнтирами у світі науки.  

По-перше, це була прекрасна нагода побачити в одному місці стількох дорогих моєму серцю людей, яких у звичайній ситуації треба шукати по всьому світові. По-друге, це спілкування – наукове та дружнє. В цьому відношенні особливо хотілося б наголосити на позитивній атмосфері наукових дискусій, чого так сьогодні бракує українській науковій спільноті, особливо тій її частині, що замикається лише на українському просторі та часто використовує наукові дискусії для самоствердження та працює на «знищення» опонента. В даному випадку ми бачили дружню атмосферу, щире бажання розібратися у складних темах минулого та сьогодення, конструктивну підсилюючу критику та фаховий діалог.  

Події такого масштаб потрібні для закріплення впевненості у тому, що провінції інтелектуальної не може бути – розумна та професійна людина мусить залишатися такою, де б вона не була. Потрібні такі події і для розуміння того, що саме від цих людей, в кінцевому рахунку, залежить якість цього простору. З іншого боку – це демонстрація наявності спільного простору світової науки, в якому кожен здатен найти однодумців, уважних та критичних слухачів, майбутніх партнерів для спільних проектів. Ми живемо в світі нових технологій, завдяки яким чинник простору перестає бути перешкодою на шляху міжнародних контактів, однак це не відміняє прямих безпосередніх контактів, результативність яких є набагато більшою.

Юрій Волошин, доктор історичних наук, Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка, Полтава

Я свого часу був стипендіатом ACLS, а потім став членом МАГ, тож регулярно отримую повідомлення про всі заходи, які проводить ця організація. Крім того, нас з колегами привабила тема. Досліджуючи ранньомодерний, час ми зауважили, що мешканці нібито споріднених зараз регіонів, тоді зовсім по-іншому сприймали один одного. До того ж наші джерела обмовляються й про те, що були люди як з середини, так і з зовні спільноти, які сприймались як інші. Оскільки ці наші спостереження відповідали темі конференції, то ми вирішили використати таку можливість й організувати відповідну панель.

Перш за все ми реалізували задумане, про що свідчить число присутніх на нашій панелі та дискусії, яку зупинила лише необхідність залишити приміщення. Крім того особисто я побачив багатьох своїх давніх друзів, як з України, так і з поза її меж, познайомився з тими кого знав лише за працями, прослухав купу цікавих доповідей які дають поживу для подальших роздумів. Там же на конгресі отримав пропозиції що до участі в інших наукових заходах і цікавих проектах. Взагалі, відчуваю себе дуже задоволеним і переконаним що гуманітарні дослідження в Україні розвиваються попри всі негаразди. Наша проблематика співзвучна з тією, що зараз представлена в світі, а присутність значної кількості дослідників з-за кордону, на мою думку, свідчить що вона ще й цікава для інших. Це був чи не перший організований за участі МАГ захід, коли серед іноземних учасників переважали західні дослідники, а не представники Росії. Доповіді українських учасників були на гідному рівні, а інколи й збирали аншлаг.

Зрозуміло що організувати науковий захід такого рівня не просто, але, переконаний – вони потрібні. Можливо не часто, але хоча б раз на 5 років дослідники мають збиратися на такі конгреси. На цих заходах, крім можливості представити свої ідеї й напрацювання ширшому колу фахівців, учасники отримують ще й можливість для неформального спілкування. Найбільше, на мою думку, вони потрібні самим науковцям, бо дають відчуття належності до великої спільноти й додають впевненості в необхідності твоєї праці. Думаю, важливо організувати такі заходи не лише Львові, а й в регіональних містах. Крім того науковці в регіонах, особливо ті хто лише починає цим займатися, мають бачити, що існує відмінний від пострадянського науковий простір.

Марта Гавришко, кандидатка історичних наук, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Львів

Оголошення про проведення ASEEES-MAGSummerConvention у Львові цього року стало для мене приємною несподіванкою. Незважаючи на досить великий для українських гуманітаріїв реєстраційний внесок, я не сумнівалася у необхідності взяти участь у цьому мега-форумі. Заявлена тема «Образ іншого», міждисциплінарний підхід до її висвітлення, принципи організації конференції дозволяли сподіватися на продуктивну роботу. Кількаденна співпраця істориків, антропологів, культурологів, соціологів, літераторів, етнологів, філологів, журналістів, громадських діячів обрамлена десятками панелей, круглих столів, презентацій лише підтвердила необхідність і доцільність такої міждисциплінарної кооперації. Мені, як дослідниці гендерних відносин в ОУН і УПА, особливо цікавими видалися панелі, пов’язані з гендерними студіями, які в Україні є все ще досить маргіналізованими та недооціненими.

Цей науковий форум став доброю нагодою апробувати результати власних досліджень, розглянути їх у контексті сучасних методологічних підходів, отримати відгуки від фахівців різних галузей знань, розширити горизонти наукових досліджень і побачити можливі шляхи їх вдосконалення. Усе, недосказане, непроговорене в робочий час стало предметом неформальних розмов у кулуарах. Власне це і було ще одним важливим завданням і результатом конференції – розширення наукових контактів, жвавий обмін думками, ідеї спільних проектів і майбутньої співпраці.

Безперечно, в Україні є великий запит на подібні заходи. У час зубожіння української гуманітаристики, неспроможності академічних установ фінансувати відрядження своїх працівників не лише закордон, але й у межах країни, такі конференції стають необхідним «ковтком свіжого повітря» для українських вчених. Дуже сподіваюся, що великі, регулярні міждисциплінарні міжнародні конференції стануть правилом для багатьох міст України, а не лише приємним винятком.

Ліліана Гентош, кандидатка історичних наук, Львівський національний університет ім. І.Франка, Львів

Я давно знала про ASEEES та Slavic Review. Ми разом з колегами – О. Турієм та о. Ю. Аввакумовим мали потребу академічно обговорити певну конкретну тематику. Форуми рівня ASEEES дають можливість запропонувати тему для обговорення в колі науковців-фахівців. Такий підхід є дуже важливим і цінним, особливо коли хочеться розглянути нову теми чи аспект, котрий з різних причин не включається в інші конференціїї. З огляду на це я вирішила подати заявку на тематичну панель.

Участь у конгресі дає можливість і продискутувати тему, питання, що є становнять вужчий академічний інтерес, і прослухати доповіді науковців, чиї теми відповідають твоїм ширшим науковим зацікавленням. Тобто, конгрес дозволяє поглибити і поширити свої академічні знання та навички. Також участь у конгресі дає можливість зустрічі, спілкування з колегами, чиї ідеї і праця тобі цікаві. Це добра нагода обміну думок та навіть започаткування якигось спільних ініціатив. 

Для України дуже важливе проведення таких, світового маштабу наукових форумів. Це дає можливість нашим науковцям взяти ширшу участь і почерпнути досвід, особливо молодшому поколінню. Для України це також добра нагода продемонструвати свою відкритість та свій академічний рівень. Моїм побажанням було б вимагати текст кожного виступу 2-3 тижні наперед конференції (щорічні зібрання ASEEES мають таку вимогу). На жаль, деякі учасники з України були просто неготові до глибшої дискусії. 

Олена Галета, докторка філологічних наук, Львівський національний університет ім. І. Франка, Львів

Рішення долучитися до роботи конгресу ASEEES-МАГ – це частина звичного наукового життя, котре неможливе без спілкування так само, як і без тривалої індивідуальної роботи. Для мене найважливіше, що робота на таких конгресах починається задовго до самої події. Потенційні учасники пропонують одразу тематичні секції, до складу яких входять голова, троє доповідачів і дискутант, причому вони повинні представляти різні країни. Це спонукає до попереднього спілкування, пошуку спільних питань і способів їх обговорення. Властиво, вдала тематична секція є доброю нагодою для формування команди майбутнього міжнародного дослідницького проекту.

На цьогорічному конгресі я двічі виступала у ролі дискутанта на запрошення колег, які представляють університети Італії, Німеччини, Канади й України. Два мої особисті відкриття: в Італії на сьогодні сформувалася окрема школа україністики, зорієнтована на вивчення модерної української літератури; з іншого боку, є підстави говорити про нове покоління українських гуманітаріїв, які продовжують навчання чи працю в європейських та американських університетах і формують дуже цікаве й активне середовище.

На жаль, у нас обмаль фонлів, які підтримували б участь наших науковців у подібних заходах, тому проведення конгресу в Україні – це рідкісна можливість для міжнародної апробації власного дослідження. Важливо, що доповідачі заздалегідь надсилають тексти виступів дискутантам для наступної дискусії. Ця практика у нас досі не поширена, а саме вона є одним із кроків до публікації у фаховому рецензованому виданні. Слід також визнати, що проведення події такого рівня в Україні – це й посилення інтересу до самої країни, адже для якоїсь частини іноземних дослідників вона стала нагодою “розвіртуалізувати” для себе Україну і Львів, перетворити їх на частину особистого досвіду. Те, яким саме він буде, визначатиме можливість і доцільність проведення наступних подій в Україні – і в цьому також наша відповідальність.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss