Між перемогою і миром: воркшоп про мови війни і насильства

10.08.2017
9 хв читання

// Микола Боровик

17-18 липня 2017 р. у Мюнхені відбувся семінар-майстерня “Між перемогою і миром: конкурентні наративи про війну і насильство в Білорусі і Україні”. Організували подію Микола Боровик та Ніна Веллер, доклідниця-славістка з Graduate School for East and Southeast European Studies Університету Людвіга-Максиміліана у Мюнхені. У роботі семінару взяли участь історики, антропологи, літературознавці з Білорусі, Німеччини, України та Швеції.

У сучасних академічних дискусіях Білорусь і Україна напрочуд нечасто розглядаються у порівняльній перспективі, особливо коли йдеться про трагічний досвід війн і масового політичного насильства у ХХ ст. Дві світові війни, шок комуністичної трансформації і масових репресій, досвід розділеної країни та статус напівколоніальної периферії, тривала нацистська окупація всієї території, поміркована несвобода часів повоєнної нормалізації, а після всього – мало ким сподівана незалежність і запізнілі пошуки власного національного обличчя у світі, що швидко глобалізується. Все це пов’язує дві сусідні країни, які, втім, мало хто порівнює безпосередньо, а не за посередництва когось третього.

Коли йдеться про відносини минулого та сучасності, які зазвичай аналізуються в межах дискурсу студій пам’яті, ситуація в Білорусі чи Україні найчастіше порівнюється, принаймні імпліцитно, або з “західними” зразками, а власне, як правило з німецькою Vergangenheitsbewältigung – дуже специфічним, якщо не унікальним для сучасного світу прикладом “роботи з минулим”, або розглядаються в межах контексту, більш чи менш єдиного з Росією. У першому випадку це порівняння часто виглядає як порівняння хорошого і поганого учня. Причому, це не лише “зовнішня” оцінка, але також і певна тенденція, помітна у самоописі, в межах українського академічного середовища. Коли йдеться про колективну пам’ять, складається іноді враження, що цей дискурс прийшов в Україну в тій же ролі, у якій колись ідеології прийшли в Російську імперію. Не як відображення і виправдання певних соціальних інтересів, що виросли з реальних структур суспільства, але як вчення про спасіння, універсальний і єдино правильний рецепт модернізації.

Питання про те, наскільки теоретичні концепти, що виросли на досить специфічному ґрунті демократичного та відносно стабільного Заходу, можуть бути релевантні для ситуації на Сході Європи, вже неодноразово ставились у літературі (досить згадати хоча би збірник Memory and Theory in Eastern Europe (2013, ed. by Uilleam Blacker, Alexander Etkind, and Julie Fedor). За задумом організаторів, випадок Білорусі й України, країн, у яких на основі подібного досвіду (подібного для цих країн і одночасно дуже відмінного в порівнянні з тією ж Росією, не кажучи вже про Німеччину) виросли відмінні культури пам’яті, виглядає дуже перспективним з точки зору ретельної контекстуалізації такого роду теорій. Пошук відповіді на питання, наскільки культури пам’яті в сучасних Білорусі й Україні є дійсно відмінними та які фактори вирішальним чином вплинули на їх формування, було одним з завдань, які ставили перед собою організатори.

Зрозуміло, що фокусування уваги саме на темі насильства й  війни було визначене не лише традиційним для Східної Європи, якщо не для всього континенту в цілому, зосередженням меморіальної культури на переломних і катастрофічних подіях, але також актуальною ескалацією насильства в регіоні, насамперед війною на Сході України. У випадку Білорусі й України ми можемо спостерігати дві пост-комуністичні країни, близькі в сенсі мови, культури, геополітики, одна з яких вже четвертий рік живе у стані війни, тоді як інша будь-що намагається уникнути для себе такої долі. Ми сподівалися в рамках цього воркшопу поговорити про те, як суспільства цих країн справляються з шоком війни, що знов стала частиною реальності в регіоні.

Переслідуючи таку мету, насамперед ми хотіли поговорити про те, які мови використовуються для опису війни і насильства, а також, наскільки такі способи опису перебувають під впливом минулого. Ми також сподівалися, що в такий спосіб ми могли би зробити крок на шляху до розуміння самої природи цього конфлікту, а отже і можливих сценаріїв виходу з нього. Чи є це свого роду “відкладена війна” імперської дезінтеграції? Якою мірою внутрішній розвиток в Україні спричинився до вибуху насильства? Чи можливим є подальше поширення насильства і чи готові суспільства Білорусі й України до такого розвитку подій? Ну і зрештою, якою була, але перш за все, може і має бути роль інтелектуалів в ситуації, що склалася?

І нарешті, ще одна ідея, яка лежала в основі підготовки воркшопу – ідея міждисциплінарності. Ми сподівалися отримати продуктивну дискусію не лише на основі відносно нової порівняльної перспективи, але також поєднавши в рамках одного невеликого воркшопу різні дисциплінарні підходи. Саме такі міркування визначили склад запрошених учасників. У роботі воркшопу взяли участь історики, антропологи, літературознавці з Білорусі, Німеччини, України та Швеції. Ми також запросили на цю зустріч українську історикиню і письменницю Олену Стяжкіну (яка тут виступала з презентацією свого художнього твору – книги про життя в окупованому Донецьку “Мовою Бога”), а також фотографа з Білорусі Олександра Васюковіча (який представляв фото-серію “Війна серед соняхів: добровольці Донбасу”).

Поєднання в рамках програми одного такого заходу дуже різних дисциплінарних підходів, а тим більше вихід за межі суто академічного дискурсу, інколи можуть бути надто ризикованими і далеко не завжди виявляються продуктивними. Але у цьому випадку саме таке поєднання, а також паралелі та зв’язки, часто несподівані, між доповідями з різних фахових сфер, виявились найбільш інтелектуально стимулюючими.

Програму воркшопу відкривала доповідь Олени Петренко, історикині з Рурського університету (Бохум, Німеччина) на тему “Образ жінки в радянській і українській воєнній фотографії”. Вона була присвячена візуальним аспектам репрезентації війни. Дослідниця сфокусувала свою доповідь на іконографічних фотографіях радянської доби та пострадянського часу та проаналізувала гендерні маркування візуального. Вона, зокрема, показала, як фотографія конструює, але одночасно і є конструйована домінантними структурами влади, що діють у суспільстві.

Дихотомія вірності-зради, яка часто експліцитно чи імпліцитно присутня в такого роду візуальних репрезентаціях, була також центральною проблемою доповіді Елеонори Нарвселіус, антропологині з Університету Лунда (Швеція) “Формули зради” в публічних дискурсах в Україні і Білорусі після Євромайдану”. На основі прикладів деяких контраверсійних фігур з української і білоруської історії, вона говорила про різні дискурсивні стратегії, що забарвлюють публічні дискусії у пост-майданних Україні й Білорусі щодо цієї теми, а також про перенасиченість дискурсу темою зради і зрадництва в період радикальних політичних зрушень і криз, які переформовують кордони різних типів лояльностей, а відтак створюють ситуацію непевності.

Обговорення цих доповідей показало також, наскільки важливою може бути певна зовнішня референційна рамка. На прикладі образів Романа Шухевича і Степана Бандери, найбільш популярних останнім часом українських героїв/антигероїв дискусій щодо минулого і пам’яті, можна бачити, як спосіб їх негативної кваліфікації залежить від прив’язки чи апеляції до домінантного ландшафту пам’яті. Наголос на зраді чи злочині (traitor vs perpetrator) залежить від того, до якого дискурсу пам’яті апелюють мовці – до дискурсу перемоги і лояльності, чи дискурсу злочину і каяття. В цьому зв’язку, дуже цікаво спостерігати в динаміці, як такі рамки конкурують і накладаються в Білорусі й Україні в роки незалежності.

Доповідь Миколи Боровика “Раніше все було нормально”: радянський наратив про Велику Вітчизняну війну в усних автобіографічних спогадах в Україні” також була присвячена механізмам функціонування історичної політики, зокрема можливостям і обмеженням корекції колективної та індивідуальної пам’яті. Дослідник мав на меті показати, що опанування певного наративу про минуле (“mastering” за термінологією James Wertsch), далеко не завжди означає готовність трансформувати власну автобіографічну пам’ять, якщо вона не відповідає логіці такого наративу. Більш того, якщо ми можемо говорити про певний рівень самостійності (agency) у ставленні до минулого, припускаю, що такі події як війна, що завжди пов’язана зі смертю, стражданнями та руйнуванням, є дуже проблематичним досвідом, коли йдеться про спонтанний вибір певних маркерів для самоідентифікації.   

Питання про те, чому саме такі події обираються в якості опорних точок для політично підтримуваних історичних наративів ставив також Олександр Браточкін, історик з European College of Liberal Arts in Belarus (Мінськ). Його доповідь “Феномен “війни” в сучасній Білорусі: від радянського героїчного наративу про Другу світову війну до “гейміфікації” війни в онлайн-іграх” була присвячена аналізу адаптації традиційних способів репрезентації війни до актуальних соціальних потреб. Дослідник показав, як відбувається “націоналізація” радянського наративу в державі, що намагається зберегти централізований контроль за ідеологічною сферою. Водночас, на прикладі Білорусі можемо бачити, що такий контроль нині вже не виглядає цілком ефективним, а середовище людей, заангажованих до цієї сфери, є дуже неоднорідним. Комп’ютерні ігри та форуми приваблюють людей, які вибудовують на основі символів, що походять з Другої світової війни, іншу реальність відповідно до власних емоційних і соціальних потреб.

Спроби сучасного білоруського суспільства працювати з травмою війни з літературознавчої перспективи аналізувала Ніна Веллер. У доповіді “Багатомовність” амнезії: питання розділеної пам’яті у сучасні білоруській літературі” вона показала, наскільки непростим є це завдання для культур з радянським спадком і наскільки складно узгодити різні голоси і цілком різні підходи до роботи з такого роду пам’яттю, які присутні в інтелектуальному просторі, що живить цей процес в сучасній Білорусі.

Приклад використання символіки Другої світової війни з політичними цілями, але вже в українському контексті був предметом аналізу Романа Дубасевича, літературознавця з Університету Грайфсвальда (Німеччина). У своїй доповіді “Зі святом тебе, дідусю!”: нове життя радянських дискурсів пам’яті в Україні” він проаналізував використання радянської символіки та пам’яті про Другу світову війну в телевізійних роликах в Україні в період розпалу бойових дій на Сході України. Дослідник розглядає ці сюжети з точки зору психологічного феномену “символічного ототожнення” (symbolic equation) і наголошує, що така стратегія не дозволяє належним чином працювати з історичною травмою.

Однак, якщо розглянути цей сюжет із дещо ширшої часової перспективи, можна побачити, як зміна контексту виявлялася значно важливішою, ніж якісь ідеологічні пріоритети акторів, на що зазвичай звертається увага. Розпочатий під запозиченим з Заходу гаслом “Ніколи знову”, процес деконструкції/трансформації радянських комеморативних практик з розгортанням війни неминуче набув таких мобілізаційних форм, які аналізував Роман Дубасевич.

Наскільки робота з історичними травмами у варіанті “Vergangenheitsbewältigung” є відповідною існуючому контексту? Чи можливо деконструювати історичні патріотичні міфи під час війни за незалежність? Наскільки актуальною є суперечка про те, чи увійде Україна до ЄС “з Бандерою”, коли вступ до Європейського Союзу не розглядається в якості реальної перспективи на найближчі десятиліття, але при цьому наголошення цієї теми вносить додаткові конфлікти в суспільство? На жаль, для ситуації, в якій зараз перебуває Україна, а можливо і Білорусь, на ці питання немає простих і однозначних відповідей, що показали також жваві дискусії на цю тему в ході нашої зустрічі. Разом з тим, безсумнівна необхідність стати на бік жертви, за будь-яких обставин, не має означати згоди жертвою стати.

Дуже цікавим в цьому плані є дослідження символіки віктимності в білоруській літературі, яке представили у своєму спільному виступі “Білоруська література в порочному колі мартирології” літературознавці Яраслава Ананка з Університету Потсдама та Гайнріх Кіршбаум з Університету Гумбольдта (Берлін). Вони аналізували (мнемо)топоси (поняття значно вдаліше, як на мене, ніж більш вживаний термін місця пам’яті, який наголошує на просторовій чи бодай матеріальній локалізації) жертовності в сучасній білоруській поезії. Антиколоніальні хронотопи насильства і страти, які були напрацьовані білоруською літературою впродовж всього часу її існування, не втрачають своєї актуальності і досі. Чи не найважливішим аспектом цієї доповіді був аналіз спроб постмодерністської деконструкції таких топосів і висновок авторів про те, що скепсис та іронія постмодерну виглядають ефективними засобами деконструкції, але виявились цілком непридатними як інструменти активної соціальної дії.

Такий висновок наштовхує на порівняння з ситуацією в Україні, зокрема зі скепсисом і іронією, що стали для мене особисто однією з найбільших інтелектуальних новацій Майдану. Важко сказати, чи маємо ми в цьому випадку справу з подібною природою іронії. Загальником є уявлення, що іронія постмодерну діє лише до першої крові (і про це йшлося в дискусії), однак український випадок часто суперечить такому уявленню.

Можливо, саме ці риси інтелектуального клімату революції є зародком нової політичної мови, реакцією на фальш піднесеності політичної пропаганди, з якого б боку конфлікту вона не звучала. Можливо також, що такого роду новації є симптомом глибших перетворень у суспільстві, яке, принаймні в якійсь його частині, перестає приймати усталені рамки нав’язуваних одномірних ідентичностей і безумовних лояльностей. Про це йшлося також в дискусії щодо понять “зради” і “патріотизму” після доповіді Елеонори Нарвселіус. Однак, наскільки тривалою буде ця тенденція і наскільки широкими є шари суспільства, що її продукують, може показати лиш подальший розвиток подій.

“Мистецька” частина воркшопу була присвячена дослідженню ролі мистецтва в роботі з темою війни на Сході України. Одним із прикладів такої роботи в сучасній українській літературі стала книга Олени Стяжкіної. Це книга про особистий вибір і опір, а також про людяність і ціну насильства. Але насамперед це книга про мову, якою можна і треба говорити про війну. Зрештою, сама ця книга стала спробою пошуку такої мови. Презентуючи свою повість, Олена Стяжкіна наголосила на необхідності дуже обережно ставитися до слів, які використовуються для опису війни і окупації, оскільки мова, яка використовується у публічному дискурсі, має не лише не допускати іншування, очевидно несправедливого щодо більшості мешканців окупованих територій, але і повинна залишати прагматичний простір для відновлення статус-кво.

Тема візуальних засобів меморіалізації війни була продовжена презентацією Олександра Васюковіча. Колись активіст протестного руху в Білорусі, він знімав Майдан, який видався для нього красивою казкою. А потім він опинився на війні як фотограф і знімав українських вояків-добровольців. З часом осмислення досвіду війни привело автора фотографій до ідеї публікувати такі фото з позначками, які вказують загиблих. Авторові йшлося при цьому про те, аби показати, що попри гасло, народжене Майданом “Герої не вмирають”, насправді війна – це не лише історія героїзму і відданості, але також історія смерті і втрат.

Обидві ці презентації дуже наочно показали, які смисли війна може мати для тих, хто її розв’язав і підтримує. Ця війна, перш за все, мала показати мешканцям Мінська, Москви чи будь якого іншого міста на пострадянському просторі, що кожна красива історія боротьби за свободу і демократію неминуче матиме наприкінці руйнування і кров. Але крім того, війна також токсична для воюючих суспільств. Сама логіка війни диктує певні моделі поведінки та спрощує суспільний дискурс, підштовхуючи до простих опозицій і простих рішень.

В цьому сенсі, інтелектуальна робота з цією проблемою стає надскладним завданням. Яким чином можливо опиратися примітивізації суспільного та мистецького дискурсів, пропонувати суспільству реалістичний погляд на війну, але водночас не підтримувати інтерпретації агресора та не деморалізувати суспільство? Це питання, очевидно нерелевантне, коли йдеться про академічні дослідження, видається одним з ключових для суспільних дискусій і мистецьких репрезентацій війни та насильства в сучасних умовах.

Очевидно, що інтелектуальні задачі, які лежали в основі організації цього заходу, навряд чи можливо вичерпати в рамках окремої, хоча і дуже продуктивною дискусії. Але сподіваємося, що наш воркшоп став ще одним кроком на цьому шляху.

Світлини надані Автором. На фото – Graduate School for East and Southeast European Studies (Munich/Regensburg)

_________________________________

 

Микола Боровик – історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де викладає усну історію та інші курси. Нині науковий співробітник (пост-док) у Graduiertenschule für Ost- und Südosteuropastudien, Університет Людвіга-Максиміліана (Мюнхен), де працює над проектом «Пам’ять про Другу світову війну як фактор колективної ідентичності в Україні».

 

 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss