Життя на зламі: Ольга Басараб перед викликами епохи

12.06.2018
8 хв читання

Рецензія на книгу: [Ольга Бежук. Ольга Басарабова з Левицьких: життя і чин. – Львів: Український інститут “Євросоціум”. Серія “Євросоціум: освіта та наука”. – 2017. – 476 с.]

Інтерес українського суспільства до біографічного жанру, жіночої біографії зокрема, останнім часом неухильно зростає. Без будь-яких упереджень можна констатувати, що жіноча біографія претендує на те, аби посісти чільне місце у вітчизняному біографічному наративі. Це зумовлено, передусім суспільно-політичними, культурними, свідомістно-ментальними трасформаціями. Прагнення глибшого розуміння перебігу подій національної історії і на його тлі вибору життєвого шляху, дій, вчинків, мотивацій представниць жіночої статі, що відіграли суттєву роль в історичних процесах, стало ознакою часу. 

Переконливим свідченням актуальності жіночої біографії у соціогуманітарному українському просторі стала поява книги Ольги Бежук “Ольга Басарабова з Левицьких: життя і чин”, підготовленої до друку коштом видавничого ґранту Канадського інституту українських студій Університету Альберти. Свій задум дослідниця визначила як науковий життєпис видатної українки, котра “прийшла до своєї Голгофи, започаткувавши український Пантеон героїчних жіночих постатей” (с. 9). Це ще одна спроба осягнути біографію Ольги Левицької-Басараб у драматичному контексті Першої світової війни та складних і суперечливих українсько-польських стосунків початку минулого століття. 

Послуговуючись задекларованою метою, авторка дотрималась традиції, характерної для героїчного національного наративу. Такий підхід зумовив структуру дослідження, де виокремлено три основні проблеми, навколо яких відбувається реконструкція біографії Ольги Басараб. Пріоритетні позиції залишаються за такими біографічними складовими героїні, як формування її політичного світогляду та громадянської позиції, участь у жіночому русі, військово-політична діяльність. 

Чільне місце у біографіїї відведено родинній історії, яка викладена у форматі саги, насиченої різноманітними епізодами батьківської родини. Подібний авторський прийом, хоча й не претендує на модерність, широко використовується у біографічному жанрі. Він надає можливість відтворити цілістну картину біографії як органічної складової родинної історії. У даному випадку за допомогою прийому “сімейної саги” вдало відтворена атмосфера родини Левицьких, а також дух і настрої, характерні для представників західноукраїнської інтелігенції кінця ХІХ- початку ХХ століття.    

Водночас дослідження О. Бежук вирізняється успішним втіленням прагнення показати “живу” Ольгу Басараб з її темпераментом, вдачею, внутрішнім світом, палким коханням. Героїчний, самовідданий національній справі, жертовний образ молодої жінки, наразі домінуючий в історіографічному просторі, суттєво доповнений романтичними та ліричними штрихами. У монографії героїню репрезентовано у світлі її різноманітних інтересів, захоплень, уподобань. Завдяки актуалізації психологічних, соціологічних, культурологічних складових у біографічному наративі вдало маркується ґендерна ідентичність. 

Віднайшовши сюжети, які віддзеркалюють багатство душі Ольги Басараб, відкритої до сприйняття мистецтва, літератури, музики, авторка змогла органічно реконструювати біографію у контексті культурних просторів Перемишля, Відня, Львова – міст, що виявилися знаковими для формування її світогляду, переконань, моральних орієнтирів, вибору життєвого шляху. Образ Інституту для дівчат у провінційному Перемишлі початку ХХ століття на тлі героїчної біографії молодої жінки постає важливим елементом, що дозволяє уявити її емоційне сприйняття оточуючого середовища: “Заклад заполонив юну Левицьку: велична двоповерхова будівля в європейському стилі мала світлі кімнати для проживання, великі класи, в партері будинку – концертну залу з величавими портретами та бюстами українських корифеїв…” (с. 81). 

Цікавою в авторській інтерпретації виглядає гіпотеза, за якою період 1909 – 1910, проведений у Відні, став одним із кращих у нелегкому житті Ольги Левицької (с. 95). Ця гіпотеза розширює біографічний контекст, наповненюючи його додатковим емоційним змістом. Декількома штрихами у монографії передано атмосферу столиці Австро-Угорської імперії, яка на той час перетворилася на справжній інтелектуальний центр студентської молоді. Тогочасний Відень відкривав необмежені можливості для розширення кола спілкування, знайомства з неординарними особистостями (Андрій Жук, Микола Залізняк, Надія Суровцева, Олена Степанів, Андрій Мельник), а також для самовдосконалення, надаючи доступ до кращих зразків європейської літератури, художніх виставок, театральних та музичних вистав. 

У відповідності до біографічної моделі Ольги Левицької, запропонованої у монографії, особливим “місцем пам’яті” у віденському просторі постає церква святої великомучениці Варвари – греко-католицький храм, у якому відбулося вінчання героїні з Дмитром Басарабом у 1914 році. У монографії вміщено зображення книги протоколів шлюбів із записом про шлюб Ольги Левицької з Дмитром Басарабом (с. 303), світлини церкви та її чинного настоятеля Тараса Шагала (с. 302 – 303). Отже, ця церква, “що завше належала до найбільших центрів культурного життя українців у Австрії” (с. 129) у контексті біографічного наративу постає своєрідним символом, який єднає минуле і сучасність у його антропологічному, історичному, культурному вимірах. 

Урбаністичну складову біографічної моделі органічно завершують львівські “місця пам’яті” Ольги Левицької. Наголос зроблено на знаменитому Товаристві “Просвіта” та постатях, з якими була пов’язана діяльність цієї установи.  

О. Бежук, попри відчутну глибоку симпатію до героїні, намагається уникати упередженості, дотримуватися об’єктивної оцінки подій, ґрунтуючи своє дослідження на різновекторному історіографічному тлі та потужній документальній базі. Історіографія наукового дослідження охоплює щирокий спектр праць. Передусім, проаналіовано великий обсяг діаспорної літератури. Втім, ці розвідки, на думку дослідниці, не надають цілісної картини життя та діяльності Ольги Басараб, що цілком зрозуміло з огляду на віддаленість зарубіжних авторів від українських архівних джерел. 

Комплексний підхід до біографічної конструкції Ольги Левицької-Басараб зумовив необхідність звернутися до напрацювань у галузі ґендерних студій (історичних, літературознавчих, біографічних), методологія яких орієнтована на поглиблене розуміння жіночих характерів, патріотичних почуттів та продиктованих ними дій, вчинків, емоцій. 

Не менш важливими працями, до яких апелює О. Бежук, є ті, у яких висвітлюється історія молодіжних рухів напередодні Першої світової війни у Східній Галичині, а також діяльність громадських жіночих організацій, у тому числі й “Союзу українок”. Представляючи життя і діяльність своєї героїні у контексті суспільно-політичних подій, що тривали у тогочасній Західній Україні, авторка спирається на фундаментальні дослідження провідних вітчизняних істориків, присвячені вивченню суперечливого формату українсько-польських взаємин міжвоєнного часу, проблемам українського національно-визвольного руху. 

Різноманітний спектр джерел, серед яких – родинний архів Левицьких, документи організацій, у діяльності яких брала участь О. Левицька, спогади про неї сучасників, жіночі періодичні видання – надає по-справжньому унікальну можливість реконструювати багатогранний образ героїні і відтворити її психологічний портрет, уникаючи спрощеності, стереотипізації, забронзовілості. 

Особливе місце у дослідженні біографії авторка відвела епістолярній спадщині подружжя Басарабів 1914 / 1915 років, уперше опублікувавши листування Ольги та Дмитра у його повнотекстовому обсязі. Аналізуючи листування, дослідниця звернулась до приватного аспекту життя цієї видатної жінки, представляючи свій варіант її психологічного портрета. Наголос зроблено на загостреній емпатії (с. 291), схильності до особистісної залученості. Навіть в екстремальних умовах війни, постійної небезпеки і нервової напруженності її цікавили свої і чужі міркування, враження, емоції, світлі спогади (с. 293).  

Запропонована версія психологічного образу Ольги Басараб постає продовженням і доповненням до вже існуючих спроб торкнутися теми особистого / приватного / інтимного у біографії героїні. У цьому контексті не можна не згадати напрацювання попередників, перш за все, книгу “Незабутня Ольга Басараб” (Вінніпег, 1976) за редакцією Ірени Книш, де алгоритм пам’яті (родина, оточення, всенародна пам’ять) використовується як ключовий у спробах реконструкції окремих рис психологічного портрета. 

Не менш цікавим в українській історіографії у свій час був нарис Н. Миронець “Ольга Басараб” (“Українки в історії”, 2004) як спроба відтворити емоційну складову біографії Ольги Басараб, у тому числі за допомогою її листів, адресованих чоловікові. У цьому професійно майстерному біографічному ескізі лише штрихами були окреслені загальні риси повномасштабної картини життя і діяльності, розставлені акценти як своєрідні підказки майбутнім дослідникам. Серед них – окремі сюжети з листування, які на думку Н. Миронець, були найбільш яскравими і промовистими у реконструкції психоемоційного портрету Ольги Басараб.    

Книга О. Бежук, перш за все, відбиває сучасний погляд на психологічну складову жіночої біографії, актуалізуючи її у світлі ґендерних ідентифікацій, стосунків між жінкою і чоловіком, а також інтелектуальних рефлексій українського суспільства, загострених подіями останнього часу. 

Авторці вдалось передати глибину внутрішнього конфлікту, що для багатьох жінок, відомих в українській історії, був типовим явищем, набував перманентного характеру без можливої перспективи його розв’язання. З одного боку – це відданість справі, занурення у вихор громадської діяльності, відчутя власного обов’язку, з іншого – мрії про щастя у його людській банальності.  

Як свідчать опубліковані авторкою листи Ольги Басараб, її життя відбувалось на зламі двох психологічних станів – гармонії і конфлікту, що за своєю суттю є взаємовиключенням, проте у філософському осягненні постають невід’ємними у житті непересічних постатей. Внутрішня гармонія цілісної особистості, а саме такою була Ольга Басараб, неможлива без прагнення до самореалізації, до активних дій, поза якими життя втрачає сенс. І тут конфлікт постає неминучим, адже жінка невіддільна від особистісного, чуттєво-емоційного, перш за все, за своєю природою. Через це у листах Ольги Басараб до чоловіка  водночас прочитуються і твердість переконань щодо вибору свого шляху, і сумніви стосовно того, чи підтримує він її вибір, і щире благання, часто між рядками, зрозуміти, і роздвоєність між служінням громадській справі і жагучим бажанням бути поруч з коханим. “Помимо того всього, я все бачу яко останню найдорожчу для мене ціль – Тебе, котра стала мені ще дорожчою по осягненню життя” (с. 387). 

У контексті жіночого психологічного портрета не менш інтригуючим з листів Ольги Басараб до чоловіка виглядають її рефлексії з приводу настроїв Дмитра, своєї зовнішності, віку, стану душі, мрії про дитину тощо. У цьому приватному листуванні Ольга Басараб постає абсолютно різною – сильною і слабкою, цілістною і розгубленою, спокійною і збудженою. “Дмитрунчику мій, хотіла б я Тобі припасти до грудей, щоб ти мене обняв, щоб оборонив перед невидимим незвісним ворогом, щоб забула за всьо, за весь сей світ поганий, який видирає усім всьо найдорожче” (с. 391). Поєднання жіночої сили і слабкості у цьому епістолярії виглядає як ще одна неприхована риса психологічного портрета. Звернення до Дмитра, пройняті відчайдушною пристрастю у момент відвертого епістолярного діалогу, особливо красномовно передають психологічний стан. 

Сентиментальна складова домінує як у листах Ольги, так і у листах до неї Дмитра. Книга надає можливість побачити ще один психологічний зріз, який розкривається у листах Дмитра до дружини: вона живе очікуванням щастя, він же пише їй, що “щастя чоловіка – це куля! Хочу переконати себе, що не маю права на щастя (хоч так сильно бунтуєсь проти сего моє я)” (с. 423). 

Дослідниця часом коментує листи, часом віддає їх на розсуд читачів. Її думка з приводу сюжетів епістолярного діалогу є безумовно цікавою, адже у процесі дослідження зібрано великий обсяг різноманітної інформації, яка надає право на сміливі узагальнення і висновки професіонала, що тривалий час працював з біографічним матеріалом. Втім, багато питань у психологічному портреті Ольги Басараб залишаються загадкою, поза коментарями, потребуючи подальшого осмислення.  

Книга О. Бежук звертає на себе увагу низкою інших цікавих підходів і пропозицій. Біографічний простір Ольги Басараб представлений різноманітністю ліній, що перетинаються, інколи доповнюючи одна одну, інколи вступаючи у протиріччя.  Разом вони утворюють багатогранний образ жінки – героїчний і романтичний, жертовний і віталістичний, наповнений жагою до життя, що має вигляд своєрідної біографічної інсталяції, розміщеної у просторі колективної біографії / “множинної біографії” (за Ярославом Дашкевичем) українського жіноцтва початку ХХ століття (с. 121). 

Цей підхід О. Бежук використовує з метою розкриття участі своєї героїні у жіночих організаціях (“Жіноча громада”, “Жіночий комітет”, “Український жіночий союз”, “Союз українок”) та ще однієї спроби осягнення соціокультурного феномена українського жіночого руху, репрезентованого яскравими постатями (Марія Білецька, Наталія Будзиновська, Костянтина Малицька, Олена Степанів, Мілена Рудницька, Надія Суровцева, Марія Марітчак-Яськевич), кожна з яких мала не менш карколомну долю, аніж Ольга Басараб (с. 125, с. 170). 

У світлі життя і чину Ольги Басараб авторка монографії торкається ще однієї малодослідженої проблеми – участі жінок у парамілітарних організаціях як прояву патріотичних почуттів та ідеалів. Ця теза підкріплена  думкою, домінуючою серед провідних вітчизняних фахівців жіночої історії (с. 262). Водночас О. Бежук включає в оціночний контекст проблеми думку Олени Степанів, яка, підсумовуючи власний досвід, висловлювалась критично з приводу жіночої присутності у військових формуваннях. Втім, зауваження дослідниці “участь жінок у військових формуваннях мала і свій темний бік…” (с. 261) переривається, не пояснюється, хоча й заслуговує на увагу.    

Неперевершену цінність книги являє великий масив фотодокументів, які у своїй сукупності візуалізують біографічний наратив, надаючи йому особливого неповторного забарвлення. Люди, події, місця на світлинах відбивають коротке, але яскраве життя Ольги Басараб у розмаїтті його проявів. 

В цілому, книга О. Бежук, присвячена Ользі Левицькій-Басараб – це вдалий досвід на шляху опанування безмежного українського біографічного простору, жіночого передусім, який продовжують відкривати для себе і науковці,і читачі. Це переконливе підтвердження того, що жіноча біографія на історичних зламах українського перебігу подій набуває драматичного сенсу, руйнуючи стереотипні уявлення про жінку і, що не менш важливо, відкриваючи / прочитуючи самі події під іншим кутом зору – у контексті жіночої біографії. 

Зі змістом книжки та анотацією можна ознайомитися у рубриці Книжкова полиця.

________________ 

 

 

Лариса Буряк – історикиня, докторка історичних наук, професорка, провідна наукова співробітниця Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Коло наукових інтересів – українська історіографія, історична фемінологія, студії національної пам’яті, теорія та методологія біографічних досліджень, жіноча біографіка. Живе і працює у Києві.

 

 

 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss