Україна Модерна

Майбутнє еліт або еліти майбутнього: провідні інтелектуали обговорили проблему української елітиЩо робити з Україною? Де та наша, українська, відповідальна еліта, яка здатна розробити і втілити нову стратегію розвитку України? Що робити з нашими елітами, чи взагалі вони еліти? Ми пережили Майдан і війну, розвязану проти України колишньою метрополією-імперією, неймовірну самоорганізацію громадянського суспільства у формі Майдану та волонтерського руху – хіба все це намарно?

Саме ці питання було порушено під час круглого столу «Можновладці та громадянське суспільство: виклики для України» 29 січня 2016, що зібрав різноманітних українських інтелектуалів, філософів, політологів, соціологів. Подія відбулася в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, що по-своєму символічно за обставин, коли проти НАН України розгорнута кампанія дискримінації та «оптимізації», за якою майже не приховують знищення осередку фундаментальної науки в Україні, створеного ще гетьманом України Павлом Скоропадським далекого 1918 року.

Олег Білий, відкриваючи засідання як модератор, пояснив назву круглого столу, який планувався в жанрі дискурсу про еліти. Слово «еліти» в українському суспільному просторі дискредитоване його недоречним вжитком і поведінкою тих, кого воно зазвичай стосується – політиків. Саме поняття «еліти» в українських реаліях розпадається на два протилежні стани, де громадянське суспільство, що явило себе на Майдані і у масовому волонтерстві, відділене стіною від політикуму та чиновників, «можновладців». Але ми бачимо, як згасає рівень довіри і співпраці, збурений подіями 2013-2014 років, спостерігаємо ґенералізований конформізм еліт. Що і як із цим робити – так звучало задання круглого столу.

Анатолій Лой

Відтак слово взяв філософ Анатолій Лой - головний доповідач. Він запропонував вживати поняття «політичний клас» (як прийнято у німецькій пресі), яке охоплює не тільки «політиків», але і університети, провідних інтелектуалів, пресу. Основою цього поняття є участь у системі вироблення та прийняття політично значущих рішень (decision-making). Європейське політичне мислення було засноване на ідеї суспільного договору, що передбачає розуміння природних та невід’ємних прав людини та представницьку модель урядування. Цей політичний порядок має характеризуватися транспарентністю та відповідальністю політичного класу. Цей клас або еліти формується історично, і тому характер і практики еліти сильно відрізняються залежно від історичного шляху розвитку конкретного суспільства-нації. Власне, ця передісторія сучасної української еліти або політичного класу і становить головну проблему.

Українська сучасна еліта походить із радянської номенклатури, яку характеризує, як і будь-яку номенклатуру, бюрократизм та корупція. Колосальна тіньова корупція, наголосив А. Лой, існувала в СРСР, і відтак наші еліти, номенклатурна бюрократія, «червоні директори», саме звідти. Позірне оновлення облич не змінило кореневої суті політичного класу, який в основному складається із тієї самої системи відносин, що склалися у пізньому СРСР. У 1990-і роки стара номенклатура кооптувала до себе бізнес і сама активно інтегрувалася у нього – так постала українська бізнес-політична еліта. Важливою економічною рисою цієї еліти стала експлуатація успадкованих від СРСР виробничих потужностей та тісна спайка державної бюрократії та бізнесу. Це обумовило всю історію еліт у пострадянській Україні. Якщо на Заході для успішного прибуткового бізнесу потрібні ідеї, організація справи, інновації – на пострадянському просторі максимум очікувань представлає «Газпром», типова бюрократична машина із державним інтересом. Це поглиблює хронічне радянське  недовиробництво, помножене деіндустріалізацією України, яку А. Лой назвав демодернізацією. Сировинний, державно-бюрократичний та олігархічний характер економіки прирікає, на його думку, Україну на латиноамериканський сценарій розвитку.

Це породжує особливу «езотерику політичного класу» (користуючись поняттями К. Маркса). Він живе подвійним життя – на позір, екзотерично, ми маємо закони, Конституцію і всі ознаки правової держави, натомість існують езотеричні закони існування політичного класу, який має внутрішню корпоративну солідарність – попри всі політичні партійні вивіски, наші «еліти» «своїх не здають», відбуваються незначні ротації, що не порушують жорсткого ядра.

“Що ж робити, коли навіть революційні струси на кшталт Майдану, не переформатовують цю еліту”, - спитав Лой і відповів: “Майдан як втілення громадянського суспільства продовжується зараз, громадянське суспільство повинне тиснути і буквально вичавлювати старі еліти”.

Ширшу цивілізаційну парадигму задав Владислав Верстюк, заступник голови Українського інституту національної пам'яті. Історія України коливається між російським цивілізаційним вибором, у рамках якого існувала українська еліта з 1654 року, європейським цивілізаційним вибором, у якому Україна існувала набагато довше, і ментальність якого збереглася аж до ХХ століття серед простолюду. Вплив російського цивілізаційного вибору, із притаманним йому патерналізмом та етатизмом, змінив масову ментальність настільки, що середній клас, буржуазія та інтелігенція, що взяли владу у 1917 р., просто не знала, що робити із Росією, натомість більшовики, що спиралися на «народ», на усталені культурні патерни, швидко відновили російську імперську структуру. Можна зазначити, коментуючи його виступ: хоча загалом схема протиставлення європейського та російського вектору України має сенс, проте у виступі це прозвучало надто спрощено. Не враховано було, що добра половина України залишалася в контексті центральноєвропейської культури аж до ХХ століття в т.ч. і на «верхах», тобто елітою. Натомість називання Росії «окремою цивілізацією» є далеко не очевидною тезою, тоді як більш обґрунтованим видається розуміння Росії як окраїни європейської цивілізації із потужним позаєвропейським впливом.

Євген Бистрицький, філософ і водночас практик, який і сам досить інтеґрований до сучасної української політичної еліти, взявши слово, назвав цю тему «непаханою». Інтелектуалам бракує навіть методології, термінології для розмови про еліти, досі вона недостатньо розроблена. Українська еліта доби Незалежності, як зазначив Є. Бистрицький, є ситуативною, сконцентрованою на своїх навіть не партійних, а бізнесових інтересах. У ній досі відсутня національна свідомість та корпоративна солідарність довкола цінності Української держави та власне стратегії розвитку України. Вона є цілком ситуативна щодо України. Саме тому ми спостерігаємо катастрофічну делеґітимацію влади, яка втрачає мандат довіри, натомість громадянське суспільство поступово формує свої паралельні структури: «Реанімаційний пакет реформ», волонтерські рухи... Зрештою, напівавторитарна держава поступово перетворюється в напівдемократичну. Як сказав Є. Бистрицький, його найбільш цікавлять внутрішні зв’язки між громадянським суспільством та ідентичностями. Поняття громадянського суспільства невід’ємно пов’язане із ідентичністю цього суспільства, воно є амальгамою між правовими, моральними, символічними приписами та смислотворенням свого життєсвіту. Формування потужної ідентичності громадянського суспільства – важливий елемент становлення адекватної політичної культури. На Майдані була явлена така ідентифікаційна основа – україноцентризм, Україна як культурна цінність, що поєднувалася із цінностями свободи і гідності людини. Натомість саме розпад ідентифікаційної єдності породжує делеґітимаційну кризу – як у владі, так і в громадянському суспільстві.

Політичний клас в Україні насправді є не стільки «класом» за марксистською термінологією, скільки «станом» феодального типу, сказав Євген Головаха, запропонувавши поділ українського суспільства на два стани і два класи, які представляють відповідно феодальну та модерну сторону класово-станового суспільства. Вищий стан – це наш політико-економічний «політичний клас», який живе поза законом і поза дослідженням, про який ми майже нічого не знаємо, оскільки він є абсолютно непрозорим і керується внутрішніми езотеричними правилами. Інший стан – це 40-50% населення, особливо сільського і містечкового, яке цілком залежить від держави і зберігає типово феодальні, патерналістичні цінності. Натомість є два класи – вищий і нижчий, які складають обидва середній клас, тобто більш заможний бізнес та інтелектуали і менш заможний середній клас. Ці два класи є основою громадянського суспільства і носіями модерної політичної свідомості, і задача полягає у поступовому проникненні вищого класу у вищий стан, але не шляхом кооптації у феодальну структуру, а шляхом її модернізації. Інше завдання, яке озвучив Є. Головаха – конвертація нижчого стану у нижчий клас. Якщо ці завдання не будуть реалізовані – Україну чекають криваві революції.

Хоча ця думка має право на існування, проте важко погодитись із самим вжитком терміну «феодальний» щодо патерналістської та олігархічної частини суспільства. Слід зауважити, що термін феодальний надто часто вживається недоречно – як антонім до терміну «модерний», «модернізація», яка нібито ще не відбулася в українському суспільстві. Але патерналізм і клієнтельна модель суспільних відносин – не є ознака феодалізму, зрештою, вона може бути атрибуйована і суспільству Давнього Риму, зокрема. Натомість, історія модернізації України триває вже два століття – і інша справа, що ця історія досі не є написана в термінах модернізації.

Вахтанґ Кебуладзе, відомий філософ-феноменолог, виступив з досить різким вердиктом. В СРСР, заявив він, не було корупції, бо корупція є там, де є відмінність між державою і мафією, в той час, як СРСР – це сама мафія, терористична організація, що захопила владу в країні і влаштувала тотальний терор.

Коментуючи назву круглого столу, В. Кебуладзе вказав, що у протиставленні можновладців і громадянського суспільства не вистачає третього терміну «суспільство». Що хоче українське суспільство? Яке соціальне замовлення? Зокрема, зазначив філософ, сучасний українець не шукає у ВНЗ ні науки, ні якісної освіти – більшість студентів і їхніх батьків розглядають вищу освіту як засіб соціалізації, «зони м’якого режиму».

Обидва Майдани – це спроби переукладення суспільного договору. Перший же Майдан не вдався тому, що він почався з моделі суспільного договору за Локком, моделі громадянського суспільства, а завершився моделлю Гоббса, коли делегував усі повноваження уявному суверену, який мав би встановити ідеальний лад. В.Кебуладзе зауважив у відповідь Є. Бистрицькому, що від початку за своєю метою та організацією Майдан  був ліберальним рухом, направленим насамперед на будівництво громадянського суспільства, і лише пізніше, після радикального протистояння, коли ліберальна європоцентрична частина прийняла гасло «Слава Україні», відбулося об’єднання правих і центристів.

Заперечуючи, Є. Бистрицький зауважив, що на Майдані був консенсус щодо нового суспільного договору, була явлена загальна воля, як вона представлена у «Суспільній угоді» Ж.-Ж. Руссо, і ця воля та консенсус гуртувалися довкола україноцентризму, натомість зараз маємо розпад культурної ідентичності всередині громадянського суспільства, що і спричинює слабкість загальної волі.

Еліта – це поняття консервативного дискурсу, наголосив наступний доповідач Анатолій Єрмоленко. Питання про еліту консервативного штибу вимагає, щоб ця еліта взяла на себе відповідальність за стан у країні, натомість такого не спостерігається. А. Єрмоленко зосередився на тезі, що модернізація України є недовершеною, більше того, період СРСР з точки зору суспільно-політичної та інституційної модернізації був періодом демодернізації та рефеодалізації. Натомість, громадянське суспільство є динамічною категорією, і починаючи з другої половини ХХ століття новітні суспільні рухи змінюють саму структуру громадянського суспільства. Головна проблема у відношенні громадянського суспільства та системи влади – це форма тиску на систему, пошук засобів радикальної її трансформації.

Віктор Козловський, розмірковуючи про смисл та мету конституції, зауважив, що конституція випливає з потреб та вимоги суспільства, що вимагає конституювати певний модус існування, певну суспільну угоду. Конституція виникає як ліберальна ідея, що має на меті захистити права і свободи індивіда, але ця ліберальна ідея коріниться в історії католицької церкви і схоластичної філософії. Коли ж держава пропонує проект конституції, утаємничений та невідомо ким розроблений – це є протиприродньо для самого явища конституції як такого. Щодо еліти або політичного класу в наших умовах – це є аморфне поняття, що прикриває постійну ротацію олігархічних груп. Україна переживає тривалу еволюцію як «запізніла нація» Європи, і має за короткий строк збудувати ті самі інститути лібералізму та демократії, які Європа будувати 200-300 років. Але проблема в тому, що така еволюція нації не терпить стрибків. В. Козловський нагадав про завдання – побудувати таку політичну систему, де вади окремої людини не могли б зашкодити роботі цілої системи.

Виступ Леоніда Фінберга був зосереджений на морально-культурній тематиці. Він продовжив думку А. Лоя про необхідність продовження тиску громадянського суспільства і закликав усіх інтелектуалів «навчитися перемагати», просувати своїх представників до політичної еліти, підсилювати структури громадянського суспільства, що трансформують систему влади і самому вписуватись у кола, які мають вплив на перебіг подій.

Виступ Олексія Шевченка був дещо екстраваґантним. Він не поділяв оптимізму попередніх виступаючих щодо процесів змін громадянського суспільства і заявив про наявність політичних репресій, а потім розповів про слова-фантоми у пропагандистському дискурсі. Він провів порівняння між промовами Брежнєва і П. Порошенка Ці тези зазнали критики з боку інших учасників круглого столу, серед аргументів яких був і такий: якщо проаналізувати промови президента Обами, то і його загальна риторика виявиться подібною.

Наступним виступав Віталій Лях, який через глибокий аналіз історії модернізації еліт показав, що справжня трансформація суспільства та еліт можлива тільки за умови зміни ментальності. Перехід до нового політичного ладу відбувається через змагання всередині еліт. Без зміни ментальності, тобто бачення належного політичного ладу, будь-які революційні події приречені обертатись по колу – і власне трансформація ментальності призводила до зміни політичного устрою з феодального на модерний. Механічне засвоєння цінностей і моделей ззовні тільки послаблюють державність – їх потрібно виплекати власним зусиллям, змаганням своєї культури. Натомість досі ми маємо в Україні лише позірний капіталізм – оскільки успіх у нас обумовлюється наявністю владної підтримки, а не вільної конкуренції. Говорячи про нову ментальність В. Лях перейшов до революції 1968 р. і до постання інформаційного суспільства, визначивши основну рису його ментальності – дух свободи. 

Олексій Панич розмежував оцінковий та безоцінковий аспекти поняття еліти. З точки зору філософії, можна сказати, що сучасна еліта як емпіричний феномен не відповідає її поняттю, тому ми маємо кризу української еліти. Він провів аналіз історії останніх двох років – причин фіаско донецької регіональної еліти та проблем сучасної української еліти. Він застеріг від надмірної довіри соціологічним даним щодо «недовіри» у суспільстві: «недовіра владі» патерналістської більшості населення є іншою, ніж «недовіра» волонтерів. О. Панич висловив поміркований оптимізм щодо громадянського суспільства, яке оперує більш ефективними системи організації.

Після цього відбулася коротка дискусія між панелістами, яка точилася довкола двох основних тем: формування української нації та відношення громадянського суспільства і держави.

Українська нація завершує своє формування тоді, коли у світі національна держава як форма політичного існування відходить у минуле, заявив В. Кебуладзе. На це А. Лой зауважив, що далеко не час хоронити національну державу – по-перше, «розпад національної держави» не є на часі для Центральної Європи, яка вся є регіоном відносно «запізнілих націй», по-друге, криза мігрантів і світової системи безпеки актуалізує існування нації як базової одиниці поділу світового політичного простору на суверенні суб’єкти.

А от чи утримається українське громадянське суспільство від поглинання державою, чи надалі буде підміняти собою існування держави – це питання було не настільки легким. Коли громадянське суспільство інтегроване в систему державної влади – чи лишається воно громадянським суспільством, запитав В. Кебуладзе? З іншого боку, чи не є метою громадянського суспільства – саме інтеграція у державні структури і їхня трансформація таким чином? 

Підсумовуючи ці довгі дебати, можна зробити кілька висновків та зауважень.

Розмова про українську еліту впирається у дві великі проблеми: проблему суб’єктності еліти і проблему суспільної ментальності. Українська еліта, як сказав О. Панич, не відповідає своєму поняттю. Вона, як політичний клас, не є синтезом основних суспільно-активних і значущих елементів. Вона, зрештою, не є українською в ментальному, ідейному сенсі, як еліта, в основі свідомості якої лежить поняття України як центральна і фундаментальна цінність політичного дискурсу і практики, попри всі сучасні прагматичні вигоди і рації. Сучасний український «політичний клас» за власною біографією та свідомістю родом із радянської номенклатурної бюрократії, що поєднала владу і бізнес у 1990-і роки, подекуди вступивши у союз з криміналом. Цей клас або «стан» є не просто замкнутим у собі – він не є суб’єктним у геополітичному плані, він не є україноцентричним, він є ситуативним. Чи не найбільшою проблемою сучасної української політичної еліти і є суперечність, коли еліта в принципі ситуативна, навіть апатридна, опинилась в ситуації, коли необхідно діяти як суверенна національна еліта.

Проблема еліти піднімає проблему модернізації України у найширшому, соціально-культурному плані. Модернізація – це не процес розвитку технологій, але передовсім зміни суспільної свідомості, політичної культури та інституцій. Цей процес відбувається у декількох вимірах. Серед основних - це формування капіталізму як форми економічного устрою суспільства, розбудова нації, громадянського суспільства, розвиток прав і свобод людини і громадянина, модерних форм політичного дискурсу. Не можна погодитись із тезою, що модернізація в Україні щойно почалася, чи ми маємо справу із протистоянням «феодального» і «модерного». Якщо орієнтуватись на основні виміри – зокрема, процес націєтворення – історія модернізації України налічує щонайменше 200 років, і вона почалась принаймні з невеликим відставанням від інших європейських країн. Інша справа, що шляхи цієї модернізації були специфічними – це пов’язано із історією військово-політичних змін у нашій частині Європи. Українська модернізація була сильно трансформована радянським періодом історії, так, що зараз ми маємо по суті протистояння (пост)радянського та українського проектів модернізації в Україні. Це особливо помітно у формуванні національної ідентичності еліти і громадянського суспільства, де відбувається протистояння україноцентричної ідентичності української політичної нації (з відповідною диференціацією за політичним спектром) і пострадянської еліти та мас, які мислять досі у парадигмі радянської історико-політичної матриці. Дійсно можна погодитись, що українська нація є запізнілою – з точки зору класичних європейських націй, але не з точки зору, наприклад, балканських націй. Зрештою, вердикт про відмирання нації, видається, є занадто поспішним. Варто погодитись із Є. Бистрицьким щодо важливої єдності громадянського суспільства та ідентичності. Формування українського громадянського суспільства безпосередньо пов’язане із формування твердої ідентичності – європейської цивілізаційної та української національної – що імплікує процес емансипації і ствердження цінностей лібералізму. Власне, засвоєння таких цінностей, ствердження пріоритету моралі і цінностей над вигодою і миттєвою доцільністю є шляхом до ствердження української еліти як реального політичного класу і представника українського суспільства, і як суб’єкта глобального політичного процесу.

 

Огляд підготував Володимир Волковський. У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

 

__________________________________

 

Майбутнє еліт або еліти майбутнього: провідні інтелектуали обговорили проблему української еліти

Волковський Володимир – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!