Україна Модерна

// Олександр Гриценко

У статті «Каменярі сьогодні» йшлося про досвід святкування ювілеїв Івана Франка у попередні роки та про скромні масштаби підготовки до державного відзначення Франкового ювілею цього року. Ставши свідком того, як відбувалися врочистості на Франковій батьківщині – у Дрогобичі та Трускавці, –  вирішив поділитися своїми вимушено фрагментарними, але часом доволі яскравими й змістовними враженнями про подію.

У Дрогобичі центральним ювілейним заходом у самий день Франкового народження 27 серпня виявилося урочисте вручення Міжнародної премії Івана Франка (проходило в міському Народному Домі) з наступним покладанням квітів до пам'ятника Франкові, розташованого поруч, та концертом на площі перед пам’ятником.  

У програмі ювілею бачимо також прес-конференцію та «Слово» лауреата згаданої премії, але їх не було, бо лауреат (кардинал Л.Гузар) до Дрогобича не приїхав (як пояснили, за станом здоров’я). Але все по порядку.

На вулицях Дрогобича було помітно, що місто готувалося до Франкового ювілею, хоча й не мало на це значних коштів. Ліхтарні стовпи прикрасили парами святкових прапорців (один – синьо-жовтий, другий – із зображенням Франка, подібним до іконічних облич Леніна й Че Ґевари).

Над входом до ратуші висів транспарант з портретом Франка й доречною цитатою з нього, але розмір він мав помітно скромніший, аніж транспарант із портретом Бандери на одній із кам’яниць навпроти.

На афішних тумбах та у вітринах по місту розмістили афіші (невеликі, скромно оформлені) з програмами урочистостей. Розкішний дизайн мали «лайтбокси» Міжнародного фонду Івана Франка, котрий і заснував згадану премію, але їх було небагато. 

За статусом Фонд і премія – міжнародні (і справді, до її журі входять, окрім українських науковців, кілька професорів з Австрії (Алоїс Вольдан та Петер Штьоґер), Словаччини (Микола Мушинка), Польщі (Роман Мніх та Аґнєшка Матусяк). А до правління Фонду погодились увійти Мирослав Попович та Іван Драч, нардепи Лілія Гриневич та Юрій Чижмарь…  Але «місцеві старожили» кажуть, буцімто заснував Фонд і фінансує премію політик і бізнесмен Ігор Курус, «близький до Льовочкіна», аби в такий спосіб збудувати свій позитивний імідж серед галицького електорату. Офіційно головою правління Міжнародного фонду І.Франка є внук письменника Роланд Франко, натомість Ігор Курус –директор-розпорядник Фонду[*]. Що ж, це шляхетніший спосіб творення позитивного іміджу, аніж «засівання гречкою».

Дрогобицький Народний дім, де відбувалось вручення премії, – це  колишній міський палац культури, споруджений за Сталіна у псевдокласичному стилі, відомому як «сталінський вампір»: з колонами, фронтоном і гіпсовою ліпниною (утім, про палаци культури в цьому стилі я досить написав у «Пам’яті місцевого виробництва»). Поруч із цим палацом у 1966 році спорудили пам’ятник Франкові, перед яким мали продовжитися урочистості 27 серпня. 

Актовий зал на врученні премії був повний ущерть, але так само – й сцена, де, окрім журі та президії, умістили також хор, конферанс і кілька великих кошиків з квітами. Президія виглядала полікультурно: від чиновників у сірих костюмах і вишиванках та професорів у чомусь ліберально-європейському – до священників у відповідних шатах і навіть якоїсь дами в «маленькій чорній сукні», доповненій літніми чобітками (т. зв. «гладіаторами»).

Врученню премії передували: доповідь Р. Франка яко голови правління та розповідь члена журі П. Штьоґера про те, як визначали лауреата. Він пояснив, що премія Івана Франка має дві номінації: за твори  (книжки) у сфері гуманітарних наук та «за видатний особистий внесок у розвиток суспільно-гуманітарних наук». Цього (тобто першого) року претендентів виявилося небагато: п’ять у першій номінації та два – у другій, причому одну з кандидатур (Євгена Нахліка, директора Інституту І.Франка НАН у Львові) не стали розглядати, позаяк він «входив до кураторіуму премії». Чому Нахліка взагалі включили до числа претендентів, австрійський професор не пояснив.

Але Є. Нахлік співчуття не потребує, бо премію в першій номінації все одно не присудили нікому: інші претенденти «не дотягнули»… Натомість у номінації «за визначний особистий внесок» переможцем став колишній глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар за монографію «Андрей Шептицький Митрополит Галицький – провісник екуменізму», подолавши єдиного конкурента – колективну монографію про примусові депортації в роки війни.Чому по цій «персональній» номінації розглядалася колективна монографія, слухачам не пояснили. Ім’я лауреата не стало несподіванкою – насправді рішення журі було прийняте ще 5 серпня. Знали вже й про те, що сам лауреат на вручення не прибуде. Замість нього нагороду прийняв і вітально-вдячний лист від кардинала Л.Гузара зачитав один із єпископів УГКЦ.

Фойє Народного дому прикрашала мила виставка дитячих малюнків, присвячені авторові «Лиса Микити» й «А-ба-ба-га-ла-ма-ги».

                         

А на площі перед Народним домом спробували розташуватися продавці «виробів народної творчості», однак згодом організатори урочистостей чомусь вирішили, що така комерціалізація – недоречна, і «прогнали торгашів від храму»… Залишили  тільки столик з керамічними фігурками Лисів Микит і «фарбованих лисів» – творами учнів місцевої школи мистецтв.

По завершенні церемонії в актовому залі її учасники рушили на площу, покладати квіти Франкові. Їх супроводжували хор і танцюристи місцевого ансамблю «Верховина». Хор співав про «попівськії тортури і тюремні тяжкі мури», а сучасні «попи» разом із професорами та чиновниками у вишиванках вервечкою йшли з квітами до пам’ятника авторові цих слів… Іронії ситуації додавало те, що першим лауреатом премії Івана Франка, відомого нелюбов’ю до «попів», став колишній  глава УГКЦ за книжку про іншого главу УГКЦ.

Покладання квітів змінилося концертом на тому-таки майдані. Хор співав пісні на слова Франка й не тільки, танцюристи в гуцульських строях жваво танцювали, а якась майстриня художнього читання дуже художньо виконала поетичну композиції з фрагментів віршів Франка, показуючи широкий творчий діапазон – від еротичного шепоту з придиханням до патетичного крику на особливо драматичних рядках – як-от «не пора, не пора москалеві служить!» При цьому слова Франка про те, що служити не пора також «ляхові», мисткиня політкоректно скоротила…

     

Ані київського, ані львівського «начальства» на ювілейних урочистостях у Дрогобичі помітити не вдалося. Можливо, тому, що, як почуто в розмовах учасників імпрези, Дрогобич так і не одержав від львівської ОДА обіцяних 600 тис. грн. на підготовку до ювілею, а з Києва й узагалі нічого не обіцяли.

У дні франкового ювілею були й інші цікаві заходи, побувати на яких, на жаль, не вдалося: «Урочиста академія» 28.08 в Народному домі за участю Заслуженої капели «Трембіта» й вокального ансамблю Madrigal Voices, концерт Т.Компаніченка у церкві Св. Юра, а також літературна презентація «Я син народу, що вгору йде…» (нагадаю, що таку назву мало засноване указом В.Ющенка Всеукраїнське літературно-мистецьке свято).

До речі, цього літа в Дрогобицькому педагогічному університеті відбулася ще одна цікава презентація – книжки «Відомий і невідомий Бруно Шульц», підготовленої науковцями університету Б.Лазораком, Л.Тимошенком та ін.

Цю книжку згадуємо у контексті ювілею Франка не випадково, адже в ній уперше оприлюднено цікавий матеріал щодо мимовільного внеску автора «Вулиці Крокодилів» до формування радянського міфу Франка-Каменяра. Історикам вдалося знайти підшивки передвоєнної дрогобицької радянської газети «Більшовицька правда», для якої Шульц робив «халтурку», ілюструючи своєю графікою різноманітні матеріали, від передовиць із пеанами тов. Сталіну – до написаних у відповідності до радянських вимог статей про класиків української літератури, зокрема й Франка. Бачимо тут малюнки Б.Шульца, на яких Франко то «лупає скалу», то сидить за «тюремними тяжкими мурами»… 

У статті «Каменярі сьогодні» я згадував дещо гротескову історію з появою в центрі Трускавця двох погрудь Франка (одне – встановлене ще 1956 року, «самозруйноване» у 2012-му й відновлене в 2013-му році, а друге, альтернативне – встановлене тоді ж коштом колишнього мера Л.Грицака біля головного міського храму УГКЦ як докір тодішній міській владі).

У дні підготовки до Франкового ювілею історія одержала продовження: «старішого» Франка усунули, а «новішого» поставили на його місце.

Передумовою для цього була зміна міської влади: на місцевих виборах 2015 року попередній мер Руслан Козир програв, а на його місце прийшов Андрій Кульчинський (від «Самопомочі») – як і Лев Грицак, колишній головлікар одного з трускавецьких санаторіїв. Мабуть єднає їх не лише це, бо невдовзі міська влада погодилася з пропозицією спорудження нового пам’ятника Франкові (а насправді – демонтажу старого погруддя й перенесення «грицакового» монумента на його місце).  Одночасно робилося перепланування майданчика навколо погруддя, створення там нового скверу. Усе це – коштом «мецената Лева Грицака» (як сказав чинний мер на відкритті пам’ятника). Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 26 серпня, в переддень Франкового ювілею, і стало фактично єдиною урочистістю у Трускавці до 160-річчя.

Гімну «Вічний революціонер» на трускавецькій урочистості не співали. Навпаки – вона розпочалася з церковного освячення пам’ятника викривачеві «попівських тортур». Однак без атавізмів радянської меморіалізаційної культури не обійшлося. Наприклад, обабіч постаменту стояли в почесній варті хлопчик і дівчинка, але не в піонерських краватках, а у вишиванках.

А «меценат Лев Грицак» (якому мер міста надав слово одразу після поетового внука Роланда Франка) не лише висловив задоволення з приводу того, що фундований ним пам’ятник нарешті став на належне місце (навпроти школи, де Франко колись зустрічався з тутешньою вчителькою, письменницею Уляною Кравченко), а й розповів присутнім, що «Франко написав більше праць, аніж Ленін», та що він «виступав за те, щоб ми були не галицькими українцями, не буковинськими українцями, а інтернаціональними українцями». Наступні оратори також принесли слухачам трохи нового знання. Один із них повідомив, що Франко «володів понад двадцятьма іноземними мовами, але спілкувався з усіма тільки українською»... 

Навіть за вміщеними тут репортажними знімками нескладно дійти висновку, що «новий» пам’ятник – не шедевр монументального мистецтва. Порівнюючи його з дрогобицьким (1966 року встановлення), мимоволі думаєш, що свобода творчості – це ще не все, треба мати ще й талант та й професійну майстерність. Утім, меценат Грицак подарував рідному місту не лише погруддя, а й новий скверик зі зручними лавочками. Його одразу ж уподобали курортники. Тож ідучи повз пам’ятник, ви неодмінно побачити там групу (а то й дві) відпочивальників, які фотографуються на тлі Каменяра.

Насамкінець – кілька міркувань загальнішого характеру, породжених або підкріплених враженнями від святкування160-ліття І.Франка на Дрогобиччині.

Франків ювілей підтвердив тенденцію останніх років до зміни розкладу сил (точніше, розподілу ролей) у політиці пам’яті між державою та громадянським суспільством на користь останнього. Зокрема, президент та уряд майже не виступають із власними ініціативами в цій сфері, а якщо відгукуються на ініціативи громадськості, парламенту чи місцевої влади, то не підкріплюють своєї підтримки значними фінансовими  ресурсами.

Так вийшло й із 160-річчям Франка: був і президентський указ, і урядовий план, а насправді практично все робилося місцевими силами. Не пропонувала держава як суб’єкт політики й якогось нового бачення постаті Франка та його творчої спадщини. Може, це й непогано, адже в минулому спроби влади подати суспільству нові готові оцінки контроверсійних історичних подій та постатей часом породжували неприйняття частини суспільства, а то й конфлікти. Однак у випадку Франка ані влада, ані громадянське суспільство, як виглядає, не побачили потреби в такій переоцінці. Голоси окремих інтелектуалів, котрі до переосмислення закликали й котрі вважали б абсурдним, скажімо, поєднання в рамках одних урочистостей церковного освячення пам’ятника Франкові зі співом «ні попівськії тортури…» залишилися непочутими. Змістовні й світоглядні суперечності такого роду в ставленні сучасного українського суспільства до Франка (й не лише до нього) не розв’язуються в дискусіях, а «знімаються» на міфологічному рівні, простим умонтуванням до єдиних ритуалів. Адже міфологія, навіть культурна міфологія модерної нації, логічної несуперечливості не потребує. Для неї – і Франко-Каменяр, і греко-католицька церква – то національні святощі; їх не аналізують, а вшановують.

Друге спостереження – теж про «дієвців» політики пам’яті. Давно помічено, що контроверсійні питання національного минулого охоче експлуатують політики, намагаючись використати їх для мобілізації своїх прихильників та для дискредитації опонентів. А от коли йдеться про вшанування постатей чи подій неконтроверсійних, загальновизнаних, а держава виявляє до них байдужість чи скупість, то тут на перший план виступають беручкі «меценати», аби обернути трішки символічного капіталу на капітал політичний. Принаймні у дні 160-річчя Франка на його батьківщині, в Дрогобичі та Трускавці здавалося, що основні рушійні сили свята – це «меценати» І.Курус та Л.Грицак.

Третє спостереження породжене численними радянськими атавізмами, поміченими в ході святкувань – і в ритуальних, і у вербальних їх елементах. Вони наводять на думку, що самою лише декомунізацією символічного простору радянської дискурсивної спадщини не позбутися, та й констатованої багатьма «посткомуністичної шизофренії» українського суспільства – також. Однак якщо взяти до уваги, що подібні явища (поширеність діаметрально протилежних оцінок тих самих історичних подій) існують у багатьох суспільствах, тривають багато десятиліть і не збираються зникати (приклади: ставлення до громадянської війни Півночі з Півднем у США, до громадянської війни 1936-39 рр. в Іспанії, до періоду М.Тетчер у Британії тощо), то виникає підозра: а може, це ніяка не шизофренія, а такий тип історичної пам'яті, не менш «нормальний», аніж інші?

 

У дописі використано світлини Автора.

________________________________________________

Олександр Гриценко - письменник, науковець, літературний критик, перекладач, публіцист, кандидат технічних наук, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України. З 1994 року працює в Українському центрі культурних досліджень Міністерства культури України, у 2002-2013 роках – очолював цю установу. Проходив наукові стажування в Університеті  штату Пенсильванія (США) як стипендіат Фулбрайта (1997), у Центрально-Європейському Університеті (Будапешт, 2002-2003), у Центрі досліджень Центрально-Східної Європи Ляйпцізького Університету (2008). Автор книжок «Культурна політика: концепції та досвід» (1994), «Своя мудрість. Національні міфології та громадянська  релігія в Україні» (1998), «Культура і влада. Теорія і практика культурної політики  в сучасному світі» (2000),  «Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії та державна політика в сучасній Україні» (у співавт. із В.Солодовником, 2003),  «Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України» (Київ, «К.І.С.», 2014). Як редактор-упорядник і основний співавтор підготував колективні праці: «Нариси української популярної культури» (К., УЦКД, 1998), «Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання  культури в Україні» (К., УЦКД, 1998), «Феномен популізму в пострадянському просторі» (К., УЦКД,  1999), «Герої та знаменитості в українській культурі» (К., УЦКД, 1999), «Багатокультурність і освіта. Перспективи запровадження засад полікуль-турності в системі освіти України» (К., УЦКД, 2001), «Українська культура і європейська інтеграція» (К., УЦКД, 2007).


[*] Більше інформації про Міжнародний фонд І.Франка та його премію – див. офіційну інтернет-сторінку Фонду

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!