Україна Модерна

Восени 2015 побачила світ книга Tarik Cyril Amar. The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists (Ithaca & London: Cornell University Press, 2015), яка викликала жвавий інтерес фахівців з історії Львова, совєтологів та дослідників міжетнічних стосунків у Галичині середини ХХ ст.

Книгу було представлено під час щорічної конференції Асоціації з досліджень національностей в Нью Йорку у квітні 2016, де відбулося її перше предметне обговорення. Пропонуємо полемічну рецензію на цю працю, підготовану Олею Гнатюк, а також відповідь Автора на висловлену критику. 

 

______________________________________

 

 

Оля Гнатюк
Молоде вино в старих бурдюках
Рецензія на книгу: [Tarik Cyril Amar. The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists. Ithaca & London: Cornell University Press, 2015]

Здавалося б, про Львів першої половини XX століття вже все написали. Був традиційний для поляків образ Leopolis Semper Fidelis, себто зображення історії міста як героїчної боротьби за приналежність до Польщі. Була ностальґійна Kresowa Atlantyda, себто польський топос втраченого раю. Протягом останньої чверті століття з’явилися солідні розвідки, присвячені історії повсякдення мешканців окупованого Львова, різним середовищам львівської інтеліґенції, нарешті також архітектурним пам’яткам міста. В Україні переважають розвідки про воєнний і повоєнний час. Дослідники не забувають згадати про багатокультурність міста, але надто рідко зосереджують увагу на міжнаціональних взаєминах, на розмаїтті культурної спадщини, чи на ставленні до неї сучасних львів’ян.

Львів як місто пограниччя став цікавити також дослідників з-поза Центральної Європи, внаcлідок чого протягом останнього часу з’явилося кілька англомовних та німецькомовних книжок, серед яких остання – розвідка Таріка Сиріла Амара “Парадокс українського Львова. Місто на пограниччі між сталінізмом, нацизмом та націоналізмом”. Сама постановка питання, як і період (ІІ світова війна та післявоєнний час), який вивчає автор українському та польському читачеві видається незвичною, і вже тому цікавою.

Отже, в чому відмінність погляду Автора “Парадоксу”? Передовсім у тому, що він свідомо відкидає етноцентричну перспективу, притаманну значній частині українських чи польських досліджень. Попри злам, який відбувся в методології історичних досліджень ще півстоліття тому (narrative turn), попри розвиток мікроісторії та усної історії, попри оголошення самостійності наративів упосліджених меншостей, найбільш розповсюдженими є ті інтерпретації, що спираються на спрощених, іноді простих, чорно-білих схемах. Головну роль в такому трактуванні історії міста відіграють представники тієї ж самої, що авторова національності. Іншим приписано в кращому випадку проміжну роль, частіше – роль ворога, який зазіхає на панівну роль в місті. Чимало дослідників формально лише згадує про багатокультурну спадщину Львова, обмежуючи увагу до неї кількома словами на початку розвідки. У головному тексті історія інших національностей вже не віддзеркалюється, а якщо й згадується, то в тих випадках, коли мова йде про протистояння. Ті самі автори, що залюбки вживають поняття „Креси” або нібито історично єдино-правильного „Східна Малопольща”, використання понять Західна Україна чи Західна Білорусь трактують або як прояв ідеологічного підходу, або як вияв територіальних претензій СРСР щодо ІІ Речі Посполитої. Українські автори, відповідно, зосереджують увагу на українському Львові. Проте вони набагато частіше посилаються на праці польських дослідників, ніж польські автори – на українських. Протягом останніх 15 років з’явилося чимало спільних польсько-українських публікацій, які самі по собі сприяють подоланню цієї прогалини та взаємних упереджень. Ці публікації доступні в українських бібліотеках, що позитивно впливає на взаємопізнання. І все ж, ані українські, ані польські історики ще не спромоглися на таку візію історії Львова, яка б стала не лише зрозумілою, а й привабливою для читача з іншого культурного кола. Саме з цього погляду, себто більш універсальної перспективи, читачеві багато обіцяє підхід історика з-поза Центральної Європи, який з одного боку, чудово обізнаний з львівськими реаліями, з іншого – з джерелами та найновішими дослідженнями. Отже, як виглядає книжка „Парадокс українського Львова” на фоні сучасних досліджень? Наскільки вона виходить поза інтерпретаційні кліше? Що нового вона вносить у наше знання про міжвоєнний, воєнний та післявоєнний Львів?

Тарік Сиріл Амар, з 2007 до 2010 року академічнй директор Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові, надрукував свою книжку в престижному академічному видавництві після тривалої і копіткої праці в українських, польських, російських та американських архівах. Він спробував подивитися на найновішу історію міста на пограниччі культур, міста, яке зазнало тиску тоталітарних режимів та ідеологій. Автор зосереджує свою увагу на воєнному та повоєнному часі, але книжку починає з розлогого представлення історії Львова до 1939 року. Зрозуміло, що ця частина необхідна для необізнаного зі східно- і центральноєвропейською історією англомовного читача, до якого адресована книжка. Однак ця вступна частина не надто багато додає до знань українського чи польського читача. Решта книжки присвячена насильницькому перетворенню міста з багатокультурного на однонаціональне. В другій половині розвідки, себто з розділах V-VIII (Виникнення індустріального Львова; Місцева інтелігенція; Остання львівська синаґоґа 1944–1962; Совєтське пограниччя часу), Автор впритул підходить до теми означеної в заголовку, себто того, як тоталітарні режими перетворили Львів у найбільш українське місто в цілому СССР.

Українські, зокрема, львівські історики бачили цей феномен, але більш детальних розвідок йому не присвячували. Польських істориків натомість повоєнний Львів взагалі не цікавив. Саме тому я взялася за книжку Таріка Сиріла Амара з великим зацікавленням. Звісно, це не перша англомовна публікація, яка заторкає цю тему, вистачить згадати розлогий текст Ярослава Білинського[1] та прекурсорський есей Романа Шпорлюка „Загадка львівської політики”[2] - першому вже понад сорок років, другому – чверть століття. Роман Шпорлюк помітив протилежності між національною політикою в УРСР та реаліями Львова та львівської області: якщо на терирторії республіки зростала чисельність російського населення, прогресувала русифікація, а надто – в містах, то у Львові не лише зменшувався відсоток росіян, а й збільшувалась кількість носіїв української мови. Наприкінці 1980-их років це було єдине велике місто в УРСР, та й в СРСР, в якому домінувала українська мова. Спираючись на статистичні дані та аналізуючи інформацію про передплату видань, Шпорлюк визначив, що Львів – найменш совєтизоване місто в європейській частині СРСР та, водночас, що львів’яни найбільшою мірою були споживачами української (совєтської) культури. Схожу тезу висунув 2011 року в своїй книжці Вільям Ріш.[3] Цьому явищу присвятила також  свою соціокультурну розвідку Елеонора Нарвселіус.[4]

На відміну від Білинського, Шпорлюка, Ріша та Нарвселіус, Тарік Сиріл Амар вважає, що Львів таки совєтизовано, але не русифіковано. Це суттєва різниця. Проте в „Парадоксі українського Львова” не вистачає відтінків: до початку відлиги 1956 року Львів таки був русифікованим містом, при чому набагато більш ніж інші міста в центрі чи на заході.Русифікація стосувалася не лише університету чи партійно-урядових установ; вулиця теж була російською. Дійсно (тут я овністю згодна з Автором), наслідки інтенсивної урбанізації та індустріалізації виявилися іншими, ніж в центральних та східних реґіонах УРСР. Наприкінці 1950-их років втікачі з колективізованих сіл змінили обличчя міста. І не лише обличчя, а й мову. Якщо в Києві, Харкові, Дніпропертровську, Донецьку прибульці разом з новою пропискою приймали і мову (точніше, суржик), то у Львові інтерференція двох хвиль: сільського населення та Відлиги (з якою зменшилася й кількість штатних співробітників КГБ) створила феномен українського Львова. Але про це Амар не пише.

Вільям Ріш у своїй книжці „Український Захід” висунув гіпотезу, що післявоєнний кшталт Львова – це наслідок компромісу між націоналістами та комуністами. Тарік Сиріл Амар вирішив доказати це на іншому, ніж Ріш матеріалі, але його цікавить те, що й Ріша – як місто реаґувало на виклик совєтської модернізації. Ріш більше цікавиться культурним виміром, Амар натомість зосереджує увагу на політичному аспекті, а крім того також на совєтській та постсовєтській історичній політиці. Обидва дослідники вивчають перетворення ідентичності міста, але з різної перспективи. Завдяки баченню міста як культурного простору „Український Захід” Ріша набагато більшою мірою належить до жанру міських студій, ніж розвідка Таріка Сиріла Амара.

„Парадокс українського Львова” поєднує з книжкою Хрістофа Міка Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt: Lemberg 1914‒1947 (2011), опублікованою 2015 року англійською мовою в престижному видавництві Purdue University Press зацікавлення роллю насильства, внаслідок якого Львів майже повністю змінив своє обличчя. Проте обидві книжки (Амара та Міка) виглядають вторинними у порівнянні з українськими та польськими дослідженнями. Тарік Сиріл Амар вважає, що і польські, і українські автори схильні зосереджувати увагу винятково на власній мартирології. Важко з цим не погодитись. Проте ця критична оцінка не міняє факту, що інтерпретація надзвичайно багатих джерел не додає нічого нового до нашого уявлення про систему та масштаби насильства.

На жаль, це не єдиний недолік „Парадоксу українського Львова...”. Набагато серйознішим вважаю відсутність посилань на новішу та найновішу літературу польською та українською мовами. Щоб це судження не здавалося бездоказовим, але водночас – не перетворити рецензію на перелік відсутньої літератури, зупинюся на двох книжках: „Kronika 2350 dni wojny i okupacji Lwowa 1 IX 1939 – 5 II 1946”[5] та „Kalendarium Lwowa 1918–1939” Аґнєшки Бєджицької.[6] Вони могли б стати путівником, або бодай вказівкою для Автора, якби він захотів скористатися їхньою бібіліографією. Якщо йдеться про українські видання, то тритомна „Історія Львова”, надрукована десять років тому лише до певної міри допомогла б Автору. Та не так сталося, як гадалося: жодної з цих публікації не знаходимо в книжці Амара. В бібліографії не вистачає багатьох найновіших публікацій українських дослідників, а найбільш вражає відсутність статей та розвідок, присвячених післявоєнній політиці щодо мешканців західних областей УРСР, себто темі, яку Автор збирався всесторонньо висвітлити. Важко виправдати ці недоліки, позаяк Тарік Сиріл Амар багато років жив у Львові, ба, більше, він був науковим керівником установи з багатою книгозбірнею та чудовим колективом молодих дослідників. „Парадокс українського Львова” справляє враження, немов би Автор намагався уникнути залежності власних суджень ціною незнання досліджень цієї теми інших авторів.

Чи такий підхід дозволив Авторові сформулювати несподівані чи хоч би нові тези? Сумніваюся в цьому. Більш ніж очевидним видається твердження Амара, що на формування української ідентичності міста вплинули не лише вірність мешканців Львова українським національним традиціям, а й совєтська влада (с. 1). Можливо, в національному наративі це не віддзеркалюється, але навіть ті українські дослідники, які акцентують свою увагу винятково на мартирології своєї нації, пишуть про комуністичний період як про такий, що залишив свій відбиток на Західній Україні. Отже, й й ті автори хоч-не-хоч визнають, що обличчя сучасного Львова є винятково наслідком вірності українським національно-визвольним традиціям.

Як вже згадувалося, до Амара про амбівалентність між українським та совєтським Львовом писали й інші західні дослідники (Білинський, Шпорлюк, Ріш, Мік). Якщо йдеться про українські публікації, слід назвати розвідку Ярослава Грицака, присвячену національній символіці в міському просторі.[7] Львівський історик проаналізував перетворення, які відбулися протягом понад ста років, зупиняючи погляд на другій половині ХХ століття, зокрема на виникненні західноукраїнського варіанту української ідентичності. Він порівняв також обсяги та способи націоналізації міського простору після 1990 року з міжвоєнними процесами. Але й цієї публікацї (подібно як есею Шпорлюка та розвідки Білинського) немає в розлогій бібліографії „Парадкосу...”. Маємо, отже справу з запозиченням концепту без посилання на його джерела.

Інша висунута на початку теза здається не лише неточно сформульованою, а й ризикованою: „Щойно після початку Другої світової війни зовнішні фактори (міжнародні) та внутрішні (місцеві) спільно розв’язали довготривалу хвилю політичного, військового, етнічного масового насильства, яка змінила місто назавжди; це уможливили в безпрецедентних масштабах як держави, так і організацїі, які боролися за державний статус; зовнішні та внутрішні аґресори”. (с. 2). Вистачить згадати кілька міст сучасної Польщі, напр. Варшаву, Вроцлав, або Ґданськ, щоб збагнути: ні масове насильство, ні перетворення, які відбулися у Львові не можна називати “безпрецедентними”. Якщо мова про масштаби насильства, то лише в Бабиному Яру в Києві і лише протягом кількох днів на зламі вересня та жовтня знищено кількадесят тисяч єврейських мешканців міста. Якщо аналізувати зміни, які відбулися з містом, то Львів найбільше схожий на Вільно/ Вільнюс (у міжвоєнний період там мешкало 2/3 поляків, понад ¼ євреїв, натомість литовців у Вільні було в рази менше ніж українців у Львові). Немає сумніву, що місцеві мешканці брали участь у насильстві щодо єврейського населення. Проте твердження, що винні в цьому “як держави, так і організацїі, які боролися за державний статус” не лише розпливчасте, а й лукаве. Важко збагнути, чому Автор не називає прямо цих організацій, які безпосередньо відповідальні за участь у масовому насильстві. Адже його формулювання рівною мірою може стосувати як ОУН, так і АК. Ба, більше: в цьому реченні відповідальність за злочин розмита, образ подій – деформований. Коли йдеться про перше питання, то участь української допоміжної поліції у знищенні єврейської людності не може затьмарювати відповідальності нацистів. Приписування відповідальності “організаціям, які боролися за державний статус” та місцевим мешканцям за нацистські та сталінські злочини, можна було б вважати непорозумінням, якби не те, що подібні твердження подибуємо і в інших фраґментах книжки (наприклад: „Безнастанні грабежі відбувалися з боку всесильної адміністрації нацистської держави, так і за ініціативи знизу”, с. 106).

Перші чотири розділи Тарік Сиріл Амар присвячує історії Львова до кінця Другої світової війни. Під кутом джерел вони не є новаторськими. На перший погляд бібліографія імпонує своїми розмірами, розмаїттям, кількістю відвіданих архівів. Коли придивитися ближче, виявляється, що підбірка еґо-документів, або випадкова, або подиктована упередженнями Автора. Як приклад, коли мова про українсько-польську війну 1918–1919 рр., Тарік Сиріл Амар посилається на спогади Євгена Наконечного, народженого 1930 року (!), лишень з цією метою, щоб у примітці дорікнути мемуаристу в тенденційності зображення Голокосту у Львові (с. 36, прим. 83). Пишучи про Донцова, історик не посилається на найновіші польські чи українські публікації (назву лише трьох дослідників, які протягом останніх 15 років аналізували ідеологію інтеґрального націоналізму: Романа Висоцького, Олександра Зайцева та Томаша Стриєка). Замість того вступає в полеміку з виданою 35 років тому розвідкою американського політолога Олександра Мотиля. Амар дає таку характеристику Донцову: “головний ідеолог українського етнічного націоналізму, що перетворювався у раситський фашизм”, “автор творів, що закликали до насильства” (с. 39). Мабуть таки забагато епітетів, навіть як для Донцова.

Знання історіографії міжвоєнного періоду доволі поверхове і обмежується переважно англо- і німецькомовною літературою. Коли мова про польську національну політику цього періоду (с. 40–42), Тарік Сиріл Амар “забуває” про ті праці, які по сьогоднішній день залишаються основними, як напр. розвідка Анджея Хойновського з 1979 року „Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921–1939”. Схожу тактику застосовує Автор, коли інформує читача про інші питання: пацифікацію українських сіл 1930 року, про військових осадників, про ставлення місцевих мешканців до „визволення” 1939 року. Вже з самого переліку проблем видно, що Амар зосереджує увагу на польсько-українському конфлікті, ні словом не згадуючи про спроби порозуміння. Історик описує крайні організації та ідеології, забуваючи про ті, які були у міжвоєнний період найважливішими в суспільно-політичному житті (націонал-демократи, християнські демократи, соціалісти). Достоту характерний підхід: бачимо крайнощі, не бачимо центру. Саме такого підходу дотримувалися і радянські, і еміґраційні дослідники, ідейно пов’язані з ОУН, внаслідок чого й досі наше уявлення про міжвоєнний період викривлене.

Не менш дивує стратегія посилань, коли йдеться про період Другої світової війни.[8] Таку стратегію можна було б зрозуміти, якби книжка Таріка Сиріла Амара була науково-популярною, а не науковою розвідкою. З іншого боку, можна це пояснити необхідністю посилатися на публікації, доступні американському читачеві, якби не численні посилання на німецькомовні розвідки. Український та польський читач сприймає цю стратегію як колоніальну: вивчаючи східноєвропейський реґіон, дослідник не відчуває особливої потреби посилатися на письменство тубільців.

У розділах, присвячених періодові окупації, Автор намагається довести, що основною метою совєтської влади була боротьба з польськістю. Теза зовсім не нова, навпаки, вона добре відома з польських публікацій. Її прихильники не дооцінюють значення практики, що ґрунтувалася на відомому принцпі „поділяй і владарюй”, в даному випадку – на використанні міжнаціональних суперечностей. Звідси й неправильні висновки. Для прикладу, зняття з посади директора давнього Оссолінеуму, відомого польського комуністичного діяча Єжи Борейши, Амар розцінює як ознаку цілеспрямованої політки: совєтський польський Львів має щезнути. Тим часом політика совєтської влади (не лише кадрова) полягала в тому, що ніхто не міг бути впевненим щодо свого завтрашнього дня. Національність людини на керівній посаді мала лише в тому сенсі значення, що чергова людина на цій посаді мала бути з іншого середовища (українців міняли на росіян, євреїв на поляків, або навпаки). Звісно, що першість у всьому мали громадяни СССР з партійним стажем, але навіть вони не могли знати, яке буде їхнє становище завтра. На першому році совєтської окупації Львова маємо численні приклади цього: міняють голову оргкомітету Спілки радянських письменників та майже всіх ректорів львівських вузів. Некритично підійшов Тарік Сиріл Амар й до твердження польського історика, Адама Редзіка, який вбачав в ректорі Львівського університету Михайлові Марченку безоглядного українізатора, що переслідував поляків (с. 74).

Автор, вочевидь, переконаний у тому, що теза про українізацію Львова, яку проводила совєтська влада протягом 1939–1941 рр. не підлягає сумніву, як і в тому, що місцеві українці охоче включилися у цей процес. Це стара і добре відома з комуністичних часів теза; її залюбки використовують донині деякі польські історики, вказуючи на нелояльність до Польської держави її українських громадян. Але саме з Таріком Сирілем Амаром це переконання зіграло злий жарт. Автор легко міг би вказати на інших представників галицької інтеліґенції, які підтримали “об’єднання” та “визволення” (Маріян Панчишин, Кирило Студинський), але він обрав інші персони, відомі своїми зв’язками з національним рухом – Осипа Назарука (с. 73) та Мілену Рудницьку (с. 76). Про Осипа Назарука, який втік зі Львова на початку жовтня 1939 року, і помер у березні 1940 року, історик пише, що він радісно зустрів прихід Червоної армії, хоч 1940 року і змушений був покинути Львів. В свою чергу Мілена Рудницька потайки виїхала зі Львова наприкінці 1939 року. Період перебування під совєтською окупацією згадувала як найгірший: кільканадцять тижнів її виснажило набагато більше ніж кільканадцять років протистояння з польською владою. Чомусь Автор не згадує про те, що саме Рудницька ініціювала зібрання та видання спогадів про недавню окупацію (“Західна Україна під більшовиками”). Звісно, що ні Рудницька, ні Назарук совєтської влади не підтримували.

З огляду на новизну використаних джерел найціннішими є розділи, які присвячені післявоєнному періодові: примусовому виселенню поляків на основі угоди між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР (задля вдаваної леґітимності та законності); русифікації міста під виглядом індустріалізації та боротьби з націоналізмом; цькуванню залишків української галицької інтеліґенції (комуністи це називали “перевихованням”); репресіям застосованим проти єврейської спільноти. Амар дає цікавий образ післявоєнного щоденного життя, з суцільним хаосом та насильством (підрозділ “Дуже дикий Захід”). “Визволителі” трактували місцеве населення як завойованих тубільців, і всі спроби заступитися за них з боку місцевих комуністів не давали жодного результату, крім роздратування влади, яка вирішила присмирити тих, хто заступався. На жаль, і в цих розділах не обійшлося без помилок та перекручень, які, вочевидь, є наслідком глибоко закорінених переконань Амара. Не відповідає дійсності Авторова теза, що на відміну від польської, українська інтеліґенція залишилася у Львові (с. 184). Насправді значна її частина ще в середині 1944 року була змушена покинути Львів, “рятуючи голе життя” (за висловом Івана Кедрина-Рудницького). Ті, хто залишився, були або під тиском, або репресовані. Частина опинилася в тюрмах і таборах, іншу частину депортували, тільки небагатьом вдалося фізично залишитися у Львові, а навіть працювати, не в таборах, а в своїй професії.

Важко мені збагнути, звідки в Автора взялося переконання, що в СССР судочинство не справлялося з воєнними злочинцями (нацистами та німецькими колаборантами; с. 207–208). В дійсності СМЕРШ (держава у державі НКВД) переслідував не лише нацистів та колаборантів, а й відомих політичних та громадських діячів. У післявоєнні десятиліття справу СМЕРШ-а продовжували проктуратура та міністерство внутрішніх справ СССР. Всі ці організації можна звинувачивати багато в чому, зокрема в злочинах проти людства, але вже точно не в тому, що потурали нацистам чи “пособникам”. Більшість тих, хто потрапив до рук СМЕРШ-а засуджено до смертної кари, як на приклад Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного), про що писав Тімоті Снайдер.

Шостий розділ Після Львова, присвячений післявоєнним рокам, Тарік Сиріл Амар завершує ефектовною фразою: „українці могли залишитися, але мали стати „іншими”, натомість поляки могли залишатися іншими, але мали виїхати” (с. 184). Схоже, що Автор не розуміє, що поляки в момент, коли змушені були залишити Львів просто перестали бути небезпечними для совєтської влади. Раніше, себто 1944 року вони (особливо ті, хто був пов’яханий з АК) підлягали таким самим репресіям, як місцеві українці. Загальне число українців, депортованих після війни з Східної Галичин в Сибір та Казахстан приблизно таке саме, як число виселених до народної Польщі поляків. Тому фраза, хоч як ефектно не звучить, ніяким чином не віддзеркалює тих процесів, які відбувалися після війни з корінними мешканцями Східної Галичини.

Чимало уваги Автор присвячує проявам антисемітизму після війни (відмова повернути майно, яке залишили його власники, відмова віддати житло, випадки насильства). Найменш відома в Україні історія закриття останньої синаґоґи у Львові (розділ 7). Тарік Сиріл Амар представляє закулісні дії представників місцевої совєтської влади, які не цуралися послуговуватися у своїй діяльності антисемітськими стереотипами. Цей розділ – розширена версія раніше опублікованої в „East European Jewish Affairs” статті. Якщо у формі статті ця драматична історія не вимагала ширшого контексту, то в цій книжці він вкрай необхідний. Боротьба з релігією на територіях, втілених до СССР отримала крайню форму в випадку Греко-католицької церкви. В березні 1946 року Церква формально припинила своє існування, хоч жоден єпископ не взяв участі у псевдо-соборі. Греко-католицька церква в СССР понад сорок років перебувала в катакомбах. Пам’ять про це жива, особливо у Львові, але ніяк не віддзеркалена у розвідці Амара. Як і доля інших традиційних релігійних спільнот Львова. Совєтська влада не могла ліквідувати Римо-католицької церкви на території СССР, але умови її діяльності в найважчому періоді мало в чому відрізнялися від тих умов, в яких існувала Греко-католицька церква. Про це теж не пише Амар. Репресовано всі релігійні спільноти, при чому влада послуговувалася найганебнішими методами – від звинувачень у колабораціонзімі (Греко-католицьку церкву та її Главу, Митрополиа Андрея Шептицького) до компромату. Іудейська спільнота, на жаль, не стала винятком. Якби Амар захотів представити ширший контекст закриття останньої синаґоґи у Львові, безумовно написав би про те, що в “ліберальні” 1960-ті роки подібна доля спіткала православні церкви по всій країні. Розповідь про синаґоґу не стала б від цього менш драматичною, за те з’явився б ширший контекст. Щобільше, Автор не ризикнув би тези, що закриття синаґоґи відбулося за ініціатви місцевої влади, яка виклопотала це рішення в самій Москві. Рівною мірою вірогідним було би твердження, що в добу русифікації в Російській імперії польську школу закрив війт.

Якби Амар не намагався довести прийняту апріорі тезу про місцевий антисемітизм, він не написав би, що міські депутати 1989 року були проти відкриття синаґоґи і що лише “клопотання на верхах совєтського депутата до Верховної Ради Ростислава Братуня допомогли подолати цей опір” (с. 281). Братунь, львівський поет, став депутатом у березні 1989 року. Він не належав до естеблішменту, був людиною, яка саме так розуміла свій обов’язок. Боровся Братунь не лише за синаґоґу та релігійні свободи (восени 1989 року Греко-католицька церква вийшла з підпілля, але ще далеко було до леґалізації), а й за повернення усіх прав людини та громадянина. Зображення Братуня як єдиного праведника, що клопоче в Москві за синаґоґу, долаючи опір місцевої влади – чергове викривлення картини. Воно вказує на Авторову тенденцію підпорядковувати свій матеріал наперед заданій тезі. Згідно з нею, місцеві (українці) прагнуть перетворити Львів в однонаціональне місто. Під їхнім тиском, мовляв, навіть місцева совєтська влада вирішує діяти всупереч вказівкам центральної влади. У це повірити може лише читач, який ніколи не стикнувся з радянською дійсністю. Ясна річ, я не збираюся переконувати, що в післявоєнному Львові не було антисемітизму. Проте наголошую на тому, що відсутність контексту, себто розуміння внутрішньої совєтської політики, призводить до помилкових висновків.

Восьмий розділ (Совєтське пограниччя часу) Тарік Сиріл Амар присвятив частковій реабілітації місцевих комуністів у період Відлиги 1956 року. Влада намагалася тоді нав’язати населенню переконання, що комуністичний рух мав у Галичині глибоке коріння. Зробити це було нелегко, позаяк одиноку довоєнну партію, себто КПЗУ (партія під польською владою була нелеґальна) Комінтерн розпустив 1938 року, а всі її члени, які послухалися наказу прибути до Москви, були негайно розстріляні. Ярослав Грицак у статті, на яку Амар не посилається, писав, що завдання, яке 1956 року поставлено перед місцевою владою, ніяк не можна було вирішити: адже потрібно було реабілітувати місцевих комуністів, не реабілітуючи КПЗУ. Щойно під час перестройки з’явилася перша позитивна згадка про КПЗУ. Автор “Парадоксу...” вважає, що “реабілітація КПЗУ 1987 року означала водночас присмирення та вивищення місцевих”. Мені здається, що на підставі однієї лише публікації важко робити такі далекосяжні висновки. В цей час владі йшлося винятково про те, щоб хоч щось врятувати з комуністичної спадщини; швидше за все це була відчайдушна і остання спроба отримати бодай мінімум леґітимності перед збуреною перестройкою громадськістю. Ясна річ, спроба запізнена на сорок років і заздалегідь приречена на поразку.

Схожий невиправданий висновок Автор робить з факту, що в публікаціях, присвячених комуністичному підпіллю під час війни геть не згадується про будь-яку іншу національність, окрім української чи російської, хоч насправді дві третини в ньому становили поляки, були також євреї. Історик вважає це черговим проявом українізації, тоді як йшлося про совєтизацію, в рамках якої з офіційної версії історії комуністичного підпілля вилучали ті національності, які на даний момент потрібно було вилучити. Українців (лише тих, що були лояльними до влади) намагалися тоді зображувати як простих, своїх совєтських людей.

Висновки до своєї книжки Тарік Сиріл Амар назвав Sonderweg через совєтську модерність. Sonderweg, себто особливий, окремий шлях,породжує асоціації з Третім Рейхом. Саме особливим шляхом до модерності, який обрала Німеччина, пояснюється прихід нацистів до влади. Цей заголовок натякає на зв’язок між крайнім націоналізмом та совєтським проектом модернізації, плодом якого став сьогоднішній Львів. Щобільше, Автор вважає, що вже в середині 1950-их років совєтська влада почала прагнути до створення окремої західноукраїнської совєтської ідентичності (с. 322). Не менш виправданим було б твердження, що комуністичний репресивний апарат продовжив справу польських націонал-демократів та втілив у життя ендецький ідеал однонаціональної держави. Це твердження вказує не лише на брак пошани до жертв сталінської політики, а й на повне нерозуміння суті цієї політики.

Я багато сподівалася від книжки „Парадокс українського Львова” Таріка Сиріла Амара, шукаючи в ній нового пояснення повоєнних перетворень, а передовсім – оригінальної думки про воєнний та післявоєнний Львів. Виявилося, що попри позірну оригінальність, ця книжка відображує стереотипне уявлення про Львів – місто, яке перебуває в полоні націоналізму. Поступове заволодіння містом українцями, з якими комуністи несподівано заключили союзницький договір, видається мені не лише непереконливим, а й лицемірним. Величезний архівний матеріал міг бути безумовною перевагою розвідки. Проте сталося інакше: інтерпретацію джерел Автор підпорядкував кільком геть не новим тезам. Українському чи польському читачеві такий погляд давно набив оскому. І справді: чому молоде вино наливати у старі бурдюки?

Первісно цю рецензію в скороченому вигляді було оприлюднено польською мовою у виданні Kultura Liberalna№ 384, 17 травня 2016. Тут публікується у повній версії з дозволу Авторки, в авторському перекладі.



[1] The incorporation of Western Ukraine and its impact on politics and society in Soviet Ukraine // The Influence of Eastern Europe and Soviet West on the USSR. -  Praeger, New York 1975.
[2] Roman Szporluk, “The strange politics of Lviv: an essay in search of an explanation”, (також у збірнику “Russia, Ukraine and the Breakup of the Soviet Union“, 2001).
[3] William Risch, „The Ukrainian West: Culture and the Fate of Empire in Soviet Lviv”, Harvard University Press, 2011.
[4] Eleonora Narvselius,“Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet Lviv: Narratives, Identity, Power”, Lexington Books, Lanham 2012
[5] „Kronika 2350 dni wojny i okupacji Lwowa 1 IX 1939 – 5 II 1946”, red. G. Mazur, J. Skwary i J. Węgierski, wyd. Unia, Katowice 2007.
[6] „Kalendarium Lwowa 1918–1939”, red. Agnieszki Biedrzyckiej, Universitas, Warszawa 2012.
[7] Ярослав Грицак. Конструювання національного міста: випадок Львова // Дух і Літера. - № 17–18, с. 157–181.
[8] Показово, що коли мова йде про вбивство польських еліт нацистами, американський історик згадує працю Яна Хробачинського Kraków i Lwów, тоді як основими працями є монографії Анджея Хвальби Okupacyjny Kraków та Ґжеґожа Грицюка Polacy we Lwowie 1939–1944; з-посеред книжок, присвячених безпосередньо вбивству львівських професорів, слід назвати видані ще у 1989 р. піонерські розвідки Влодзімєжа Бонусяка(Kto zabił Profesorów lwowskich) та Зиґмунта Альберта(Kaźń profesorów lwowskich – lipiec 1941).
 

__________________________________

Тарік Сиріл Амар
Криве дзеркало: як Ольга Гнатюк хибно прочитала “Парадокс українського Львова”

Оля Гнатюк заявляє про своє розчарування моєю нещодавно опублікованою книжкою “The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists.” Вона використовує міцні слівця: вже з першого абзацу мене звинувачено у “стереотипах” та “сумнівних тезах”.[1] Решта її викривальницького тексту присвячена ілюструванню цього звинувачення. Вона доходить висновку, що моє глибоке архівне дослідження, яке їй таки доводиться визнати, було фактично змарноване. На її думку, воно лише послугувало для підпирання наперед заданих положень, ба більше -  у моїй праці немає нічого нового.

У цьому є іронія: більшість її нападок виглядає так, ніби перед тим, як відкрити книжку, у неї був особисте упередження. І якщо у книзі нема нічого нового, то я вражений кількістю часу та енергії, яку вона вклала у спробу публічно дискредитувати її. Насправді ця рецензія майже змусила мене зацікавитися, а чию саме книжку вона прочитала? Бо моя не відповідає цій карикатурі. Я цілком свідомий того, що “The Paradox of Ukrainian Lviv” звертається до складних тем і я очікував сильної реакції. Але мені здається, що таке викривлення створює ризик плутанини у важливих питаннях та не пропонує нічого корисного для продуктивної дискусії.

Гнатюк подає довгий перелік уявних вад, які вона приписує моїй праці, але вона викривлено подає головні ідеї та ігнорує інші, залишаючи їх без належного пояснення. Наприклад, її зачепила низка “епітетів”, які я використав, щоб цілісно описати ідеолога націоналізму Дмитра Донцова. Замість того, щоб просто сказати, що їй особисто вистарчило б меншої кількості, вона мала б пояснити, з якими конкретно характеристиками не згідна і чому. З огляду на обмежений обсяг тексту, далі я хоті б би відповісти на деякі помилки у її дописі про мою книжку. Це необхідний підхід parsprototo, який жодним чином не вичерпує усіх питань.

Насамперед слід прояснити деякі разючі хиби на самому початку: Гнатюк переклала назву моєї книжки у спосіб, який може викликати непорозуміння у читачів. Її варіант – “ParadoksukraińskiegoLwowa. Miastona pograniczumiędzystalinizmem, nazizmemi nacjonalizmem”, тоді як правильний переклад мав би звучати як „Paradoks ukraińskiego Lwowa. Miasto pogranicza między stalinizmem, nazizmem i nacjonalizmem.” Читачі одразу бачать, що ця відмінність має значення.

Гнатюк пише, що моїй “книзі бракує” поваги до жертв сталінізму. Це безпідставне твердження спантеличує (і справді ображає, але не в цьому справа). Насправді, “Парадокс…” докладно і широко розглядає масові злочини сталінізму, без найменшого натяку на неповагу до його жертв. Я подбав про те, щоб представити їхній досвід. Правда й те, що я показав таку належну повагу до усіх жертв, зокрема й до тих, хто загинув від рук українських націоналістів та колаборантів.

Гнатюк зловживає зверненням до складності питання, що характерно для тих, кому важко вповні визнати реальність і болісність складності самого явища насильства, яке чинили не лише сталінські чи нацистські “чужинці”, але також “місцеві”, особливо націоналісти. Авторка рецензії гостро критикує “чорно-білі” та “дуже спрощені” схеми, зокрема, в національних наративах. Не можу не погодитися: справді, я показую націоналізм як політичну – а не якусь природну – силу, що, на жаль, досягла успіху у створенні етнічних чи національних ідентичностей, які стали важливими і часто фатальними. Я деконструюю націоналізм. Але щоб це зробити потрібно описати його історичну реальність і часто жахливі наслідки: визнання сили націоналізму не буде менш болісним від ретроспективного проектування нашого прагнення мультикультурності. В такий спосіб ми не напишемо історії, яка допоможе нам подолати спадщину і сучасного  націоналізму, а лише покажемо наші бажання, які позбавляють можливості зрозуміти минуле чи подивитися йому у вічі. Я також показав “транс-національну” солідарність, як от наприклад (рідкісні) випадки порятунку євреїв. Але “Парадокс...” не може оберегти читача від того факту, що у часи, про які йдеться у книжці, солідарність не була панівною і зустрічалася вкрай рідко. Назагал, я вважаю, що праці про часи геноциду, етнічних чисток, авторитаризму, війни, різанини, організованої брехні та широкомасштабних маніпуляцій, і - також слід тут додати –  співучасті та колаборації – мають викликати у читачів почуття стурбованості. Словом, я також є запеклим противником “чорно-білого наративу”. Насправді, “Парадокс...”  є надривно-складним процесом відворення відтінків сірого, які я аж ніяк не можу вибілювати.

Щодо етноцентризму, Гнатюк вважає, що “американсько-німецький історик”, яким я вочевидь є в її очах, мав би запропонувати “більш універсальний” наратив, зрозумілий “західній” авдиторії. Це цікава заява з огляду на дві речі: здається, Гнатюк вважає мою національну приналежність чимось вартим уваги. Вона, до слова, просто помиляється у деталях: я є німцем та тунісо-мароканцем з походження, я виріс у Німеччині, але не жив там другу половину свого життя. У сенсі історичного вишколу, я належу до британсько-американського середовища. Я викладаю в Колумбійському університеті, але своє дослідження я проводив головним чином в Україні, Польщі, Німеччині і Росії. Але оскільки я не зовсім певен, який стосунок мають подробиці мого фізичного та інтелектуального родоводу до цієї рецензії, то ж облишмо тут це питання.

Важливішою є її думка, що я мав би слугувати перекладачем чи може речником чи вартовим для “Заходу” такого образу минулого Львова, який, на її думку, був би більш прийнятним. Що більше, я мав би робити це з більш “універсальної” перспективи. Ця вимога більше говорить читачам про власну позицію Гнатюк, аніж про мою. Хай там що, я маю засадничо не погодитися: не в цьому полягає моє завдання як історика, і я не розглядаю свою працю як працю національно чи “цивілізаційно” означеного речника певної національно чи локально окресленої групи. Якщо Гнатюк вважає, що таку важливу місію слід здійснити, то це її право. Але я є істориком, то ж це питання не до мене.

Гнатюк, на жаль, в принципі спотворює цілу структуру та ідею моєї праці. Вона заявляє, що “лише друга частина” моєї книги пояснює парадок, який згадано у заголовку. Насправді уся моя книга про це, але Гнатюк настільки представляє все у такий спрощений спосіб, що не може помітити цього очевидного факту. Осердям моєї книги є теза про те, що Львів було совєтизовано та українізовано, і що ці два процеси нерозривно пов’язані. Я постійно і чітко це пояснюю, і не можу збагнути, як і чому Гнатюк не вдалося це помітити. Я також пояснюю, що – як багато речей в історії – це стало наслідком дії низки чинників, включно з жахливим “внеском” першої радянської окупації (1939-1941) та подальшою тривалою нацистською окупацією (1941-1944), які своєю чергою взаємодіяли з довоєнною історією Львова. Ось чому перша частина моєї книжки доречна і необхідна для моєї тези, і знов таки важко зрозуміти, як Гнатюк вдалося прогавити цей зв’язок.

З цим питанням також пов’язане звинувачення Гнатюк, що я не пишу про тенденції русифікації, які насправді мали місце. Однак, вкотре видається, що, перед тим як засуджувати мою працю, рецензентка читала її лише вибірково. Насправді, вже у вступі я пояснюю, що “хоча Львів не було русифіковано, та до 1959 року понад чверть населення становили росіяни, а радянська російська культура та мова розросталася” (наголос зроблено для цієї публікації). Я ані не проігнорував, ані применшив ці факти. Натомість я вказав, що “цей пік демографічної російськості Львова” був історично коротким періодом, щоб потім спробувати відповісти на просте запитання: чому ж у 1989 році (тобто до розпаду СРСР) Львів був настільки ж українським, наскільки й радянським. Я також пояснюю, що у “радянському Львові було небезпечно підважувати важливість та загальну вищість російської культури”. У цій книзі я наскрізно проводжу чітку думку, що радянська українська ідентичність, яку радянська партійно-державна система плекала і дозволяла, була підпорядкована російсько-маркованій радянській ідентичності. Я раз-по-раз пояснюю, що напсравді радянська партійно-державна система отримала не те, що хотіла, а щось інше. Але я також показую, що навіть у повоєнному сталінському Львові було небезпечно зневажати “місцеву українську мову” і що конференція була присвячена питанню “єдиної української державної мови”. У 1968 р. Історичний музей зазнав критики за те, що в експозиції використано підписи лише українською мовою, а не російською на додачу. Що тут важливіше: той факт, що музей мав написи лише українською чи те, що його за це критикували? Усі ці тонкощі Гнатюк не помічає чи не вважає важливими. Гнатюк хоче довідатися про піковий період російськості більше, аніж є в моїй книзі. Повторюю ще раз, що це її законне право, і напевно є ще багато над чим працювати у цій ділянці. Але стверджувати, що я взагалі не порушив це питання є неправдою.

Гнатюк нарікає, що вона не змогла відкрити нічого нового у моїй праці, то ж я можу хіба що привітати її з тим, що почувається так далеко попереду не лише мене, але й дуже фахових читачів, включно з експертами-науковцями як от Як Гросс (Jan Gross). Іронія в тому, що далі Гнатюк знов звинувачує мене в тому, що не розповідаю – вкотре – історію про те, як українці, всупереч радянській владі і вочевидь непомічені нею, українізували Львів зсередини. А це якраз традиційне пояснення української ідентичності Львова, яку я вважаю засадничо неповним і тому недосконалим. Я запропонував складнішу і реалістичнішу картину, додавши та наголосивши дієву роль радянської партійно-державної системи та пов’язавши її вплив з впливом німецької окупації та місцевого націоналізму. І щоб це зробити, я зосередився на тому, що, власне, становить новизну моєї ідеї: я підсумував ( не відтворив у співвідношенні 1:1) те, що було відоме і що я хотів переглянути. Це звичайна процедура, яку, до того ж, я пояснив у вступі до моєї книги: “Парадокс...” не є вичерпною історією повоєнного Львова і його завдання не полягає в тому, щоб вкотре повторювати те, що вже відомо. Натомість це всестороння робота з тим, чого бракувало і що потребує перегляду. Прикро, що Гнатюк не зауважила всього цього. Зрештою, як вона може сказати, що нового у моїй книзі, коли вона прогавила згрубша половину її змісту, основну тезу та чи не усі нюанси, у пошуках старої, переважно “до-архівної” розповіді, яку ми вже чули раніше.

Це особливо дивно тому, що Гнатюк перелічує багатьох інших дослідників, які писали про Львів. Чимало з них згадано і названо у моїй книзі, до тієї міри, до якої я спираюся на них у конкретних місцях тексту, у фактах, чи своїх обгрунтуваннях, або ж коли мої тези перегукуються з їхніми, як і належить. Чого я справді не робив – я не згадував і не перелічував інших дослідників, щоб просто “наповнити” примітки чи бібліографію, чи щоб перетворити мою книжку в енциклопедію, яка демонструє показову ерудицію.

У підсумку, хоч як мені прикро це писати, від дивовижно слабкої рецензії Гнатюк у мене залишилося враження втраченої можливості. Хоча вона могла б розпочати справжню дискусію, у якій я б радо взяв участь, вона написала – і я маю назвати речі своїми іменами – непрофесійне і тенденційне всеохопне звинувачення на адресу книги, яка вочевидь роздратувала її настільки, що не змогла ані читати, ані писати уважно. Мені невідомо, чому вона обрала такий підхід, але він залишає на жаль, небагато можливостей для розуміння. Гнатюк звинувачує мою працю у тому, що вона не представила складності явища. Я б не хотів включатися у непотрібні перепалки з нею, але в цьому випадку змушений стверджувати, що саме вона винна у разючих спрощеннях: Гнатюк не змогла чи не захотіла помітити моїх складних аргументів та витончених тез, які я запропонував для дискусії. Тут, через брак місця, тут представив лише кілька прикладів того, наскільки її рецензія є недоречна. Хотів би запросити читачів, яким цікаво довідатися, про що йдеться у моїй книжці, самостійної її прочитати та скласти свою власну думку.

Первісно цей текст було опубліковано у виданні “Kultura Liberalna№ 386, 31 травня 2016. Тут публікується з дозволу Автора . З англійської переклала Оксана Кісь.


[1] Йдеться про речення-епіграф на початку рецензії Олександри Гнатюк, яке свого часу додала до неї редакція видання Kultura Liberalnaпід час публікації польської версії, щоб відобразити основну ідею рецензійного тексту: “Тарік Сиріл Амар міг створити оригінальне дослідження історії повоєнного Львова, вільне від панівних схем національних наративів. Спинився, однак, на стереотипних уявленнях і сумнівних тезах.” Це речення, однак, не належало самій Авторці і тому не відтворене в українській версії опублікованої рецензії (Примітка редакторки – О.К.).

____________________________________

 

Оля Гнатюк
Відповідь на полеміку

Книжку Таріка Сиріла Амара “Парадокс українського Львова. Місто на пограниччм між сталінізмом, нацизмом та націоналізмом” (мій переклад заголовка та переклад запропонований Автором – однаково правильні; мій не несе специфічного навантаження, як здалось Авторові) я взялась читати з зацікавленням. Я була впевнена, що німецький, бритійський та американський досвід Автора (ясна річ, в сенсі освіти, а не тому, що мені приписує полеміст) дає чудову базу для універсалістського підходу до найновішої історії Львова, підходу вільного від етноцентризму. Коли я писала про своє розчарування книжкою, вірила, що істинна чеснота не боїться критики і що рецензія (навіть критична) лише додасть книжці читачів. Мені не спало на думку, що є лише одне–єдине правильне прочитання, і що будь-яке інше це – “карикатура”, “криве дзеркало”, “дискредитація”, тощо (повний синонімічний ряд – у Таріка Сиріла Амара).

Важко відповідати на полеміку, що ґрунтується на арґументах ad personam. Особливо вражає інфантильна стратеґія Автора ховатися за чужими авторитетами. Тому обмежую свою відповідь до того, що моя рецензія не є апологією націоналізму. Позаяк мої докори залишилися без відповіді, коротко повторю їх. Я критикувала: 1) позірну ориґінальність (саме такий заголовок надала редакція моїй рецензії); 2) схематизм та 3) відсутність контексту. Лише одного закиду вистачило б, щоб висловити розчарування книжкою. Щодо першого: польського читача тільки наскрізь ориґінальний підхід може притягнути до нової книжки про Львів). У свою чергу, в українського читача може з’явитися сумнів щодо ориґінальності самого концепту „парадоксу українського Львова”; адже він давно відомий з праць Ярослава Білинського, Ярослава Грицака та Романа Шпорлюка. На жаль, Тарік Сиріл Амар якраз на ці праці не вважав за потрібне послатися. Важко повірити і в обізнаність Автора в польській та українській історіографії, і в його добрі наміри, позаяк в бібіліографії відсутні важливі польські та українські розвідки, а в головному тексті Автор не розглядає важливих тез, хоч деякі з них використовує. Саме цю стратегію – відсутність посилань на „тубільних” авторів – я назвала колоніальною.

Схематизм підходу – при зовнішній витонченості – полягає в інтерпретації складних процесів з допомогою одного ключа, в даному випадку – націоналізму. Тому Автор пояснює „парадокс українського Львова” винятково з допомогою ідеології. Тому совєтизацію, яку проводили шляхом денаціоналізації (у випадку Львова – боротьби з польськістю, українськістю, єврейськістю), Автор асоціює з українізацією, а не з маніпуляцією. Постаті чи явища, які не вписуються в цю схему Автор не згадує, або приписує їм вчинки, яких не було. Відсутність контексту полягає в тому, що Автор не представляє ширшого тла, зокрема, совєтської внутрішньої політики (наприклад, боротьби з усіма віросповіданнями, а не лише з одним; депортації як методу боротьби з „націоналізмом” різних національностей, не лише однієї, тощо).

На завершення мені залишається визнати, що Автор має раціо в одному: (про)читанню „Парадоксу українського Львова” я присвятила багато часу. Але вже ні хвилини більше.

Первісно цей текст було оприлюднено польською мовою у виданні Kultura Liberalna№ 386, 31 травня 2016. Тут публікується з дозволу Авторки, в авторському перекладі.

 ____________________________________

 

 

Оля (Олександра) Гнатюк – україністка, габілітована докторка гуманітарних наук, професорка Інституту славістики Польської Академії Наук, Варшавського університету й Національного університету «Києво-Могилянська академія». Авторка низки книг, зокрема: “Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність” (Київ: Критика, 2005) та “Відвага і страх” (Київ: Дух і Літера, 2015), яка здобула гран-прі Форуму Видавців у Львові у 2015 р.

 

 

 

Тарік Сиріл Амар (Tarik Cyril Amar) – історик, доцент Колумбійського Університету, спеціалізується з історії СРСР, Центрально-Східної Європи і Росії, з особливим фокусом на Україні та міській історії. У 2007-2010 рр. очолював Центр міської історії Центрально-Східної Європи у Львові. Автор книжки "The Paradox of Ukrainian Lviv. A Borderland City between Nazis, Stalinists, and Nationalists" (Cornell University Press, 2015).

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!