Пам’яті Дмитра Павловича Урсу (1936-2017)

25.03.2017
3 хв читання

// Поліна Барвінська

15 лютого цього року пішов з життя доктор історичних наук, професор Дмитро Павлович Урсу. Першими на це зреагували кримські видання, відзначивши його вагомий внесок у вивчення кримськотатарської культури[1] У науковому доробку Дмитра Павловича з кримськотатарської тематики центральне місце посідає наукова біографія кримськотатарського поета, вченого та громадського діяча Бекіра Чобан-заде, яка витримала два видання[2]. Направду, коло наукових інтересів професора Д. П. Урсу було вельми широким. За об’єктом досліджень Дмитро Павлович у своїй науковій кар’єрі виділяв такі періоди: індійський (дипломна робота), англійський (кандидатська дисертація), африканський (дисертація на здобуття доктора історичних наук) кримськотатарський (на рубежі 20-21 ст.) та одеський (після 2005 р.).

Як на мене, то африканістика була найбільшою любов’ю Дмитра Павловича і він не полишав її до кінця свого життя. Остання публікація, яка побачила світ наприкінці 2016 року присвячена бенінському політику Матьє Кереку[3]. Знаю, що впродовж 30 років Дмитро Павлович збирав матеріали з історії Беніну в новий та новітній час, склав детальний план монографії та шукав співавтора, який міг би допомогти з фінансуванням видання монографії. Серед найвагоміших публікацій на африканську тематику варто назвати монографію про історіографію (1960-1980 рр.) Тропічної Африки, навчальний посібник «Історіографія історії Африки» (накладом 6 700 екземплярів) і монографію про історію Малі в новий та новітній час. Це дуже рідкісні і унікальні дослідження для української історичної науки. Загалом бібліографія професора Д. П. Урсу нараховує понад 430 публікацій, окрім України і Росії його дослідження опубліковані у наукових виданнях Азербайджану, Німеччини, Малі, Мексики, Молдови, Румунії, Туреччини, Франції й Естонії.

Я була знайома з Дмитром Павловичем останні 11 років, з них 10 років працювали на одній кафедрі. Він був цікавим співбесідником, добрим порадником, уважним, доброзичливим й водночас вимогливим до молодих науковців. Мене завжди захоплювала жага Дмитра Павловича до нових знань, те, як він намагався тримати руку на пульсі академічного життя. Під час нашої останньої зустрічі в листопаді 2016 року презентувала йому 22 число «України модерної». Вже наступного дня у телефонній розмові він дуже тепло дякував за подарунок і розповідав, з яким задоволенням прочитав матеріали обговорення книжки американських істориків Девіда Армітеджа та Джо Гулді «The History Manifesto». Маючи гарну мовну підготовку і опанувавши навички роботи в Інтернеті Дмитро Павлович полюбляв читати французьку пресу та зарубіжні наукові публікації на історичну тематику. Він охоче брався за рецензування книжок, особливу приємність йому приносила робота з франкомовними історичними дослідженнями. Свого часу навіть переклав з французької книгу бельгійського історика Жюля Шюлєра «50  великих дат в світовій історії»

Особливо мені імпонувало те, що професор Д.П. Урсу не долучався до інтриг та різних «дружб проти когось». Був дуже самодостатньою особистістю з власною думкою, яку висловлював відкрито, не вдавався до прислужництва та лестощі. Певно й тому, маючи незаперечні заслуги в науці і в організації навчального процесу (завідувач кафедри в трьох університетах понад 25 років), не мав державних нагород, чисельних грамот від чиновників різного рівня.

Дмитро Павлович вражав своєю організованістю і працьовитістю. У віці за 70 років, перенісши складну операцію, він впродовж десяти останніх років свого життя опублікував понад 125 робіт, окрім того підготував до друку курс лекцій «Вступ до методології історії», працював над монографією «Усна історія: теорія, метод, практика» та готував друге видання підручника «Міжнародні організації: історія і сучасність». Хоча не був впевнений, чи будуть ці роботи опубліковані через брак фінансування. В цей же час писав спогади, які завдяки фінансовій підтримці керівництва Державного архіву Одеської області в особі Білоусової Лілі Григорівни та Левчука Володимира Володимировича, колишніх студентів Дмитра Павловича, побачили світ восени минулого року. В архіві зберігаються й особові матеріали професора Д. П. Урсу, частина яких доступна на сайті архіву в рамках меморіальної виставки[4].

Я щиро дякую Л. Г. Білоусовій та В. В. Левчуку за люб’язну згоду розмістити електронну версію книги Дмитра Павловича Урсу «Университет длинною жизнь. Путь историка» на сайті України Моденої. Це захоплююча історія про те, як підліток, який, втративши під час Другої світової війни батька, загубивши матір, пройшовши радянські дитбудинки та колонію, зумів стати університетським професором. Університет, історична наука стали сенсом життя Дмитра Павловича. В своїх спогадах Автор ділиться досвідом навчання/стажування/роботи в університетах Одеси, Москви, Сімферополя, республіки Малі, Йени, Стамбула, Сорбоні та роздумами щодо організації академічного життя в різних країнах.

Мені сумно, що Дмитра Павловича вже нема серед живих, його деякі праці залишились не опублікованими, інші не завершеними, але я тішуся з того, що була знайома з ним і мала приємність спілкування з дуже Світлою Людиною і Справжнім Науковцем.

Читайте також:

 
 
Статтю Дмитра Урсу Моровиця у ювілейний рік: епідемія холери в Одесі 1970 р.


[2] Урсу Д.П. Бекир Чобан-заде: жизнь, судьба, эпоха. 2-е изд. — Симферополь: Крымучпедгиз, 2013. — 276  с.

[3] Урсу Д.П. Бенинский политик Матье Кереку // Вопросы истории. — 2016. — № 11. — С. 108—125

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss