Україна Модерна

Цей рік є подвійно ювілейним для пам’яті І.Я. Франка. 28 травня маємо 100 років з дня його смерті у 1916 р., а 27 серпня – 160 з дня народження.

Він належить до тих імен, почувши які наш розум потрапляє у пастку «ніби-знаного», і тому не цікавого, вже пройденого, навіть дещо застарілого. Але чи знаємо ми найбільш видатного західноукраїнського письменника, доктора філософії, публіциста, політика? Чи ми знаємо його власну сучасність – ту епоху, яка заклала основи сучасної української ідентичності та національного наративу, що обумовила логіку ХХ століття у наших кривавих землях? Чи мають ідеї, які виголошував Франко, сенс у нашій сучасності?

На ці питання шукали відповіді учасники круглого столу «Творча спадщина Івана Франка та сучасність» до 100-ї річниці його пам'яті, який відбувся у Червоному корпусі Київського університету імені Т.Г. Шевченка в рамках «Днів науки філософського факультету – 2016» 21 квітня цього року. Круглий стіл був організований кафедрою історії української філософії та культури КНУ ім. Т.Г. Шевченка, завідувач якої, кандидат філософських наук професор М.Ю. Русин і очолював засідання, та відділом історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Саме засідання столу вийшло дещо камерним і затишним. Завдяки камерності круглий стіл став не низкою доповідей, але мереживом діалогу, який продовжувався і поза виступами. Людей прийшло небагато, що дало змогу довго і ретельно обговорювати всі ідеї, які можна структурувати у декілька смислових блоків. Ці блоки, ідеї є досі актуальними для сучасності, і саме про них ішов дискурс та діалог.

Перший виступ І.В. Огородника був зосереджений на історії життя і творчості І. Франка – від його народження в Нагуєвичах через його філософську освіту та політичну практику до його публіцистичної та літературної діяльності. Загальновідомі факти із біографії Франка – інколи дивують нас, звиклих до стереотипної радянської моделі «сільського хлопця, що став речником соціалізму та революційним демократом».

Мало хто з пересічних громадян України усвідомлює, що І. Франко жив у Габсбурзькій імперії, і його безпосереднім життєсвітом були не Росія з її Москвою, Петербурґом та «Сибір’ю неісходимою» (Шевченко, «Кавказ»), а через Галичину, столицями якої були Львів та Краків – столиця держави Відень, університетські центри Прага, Будапешт тощо. Франко тривалий час живе у Відні, є потужні і невідомі українському загалу збірки німецькомовних та польськомовних його творів і статей, активно співпрацював із польськими лівими колами, доки їхні національні стереотипи не стали тому заважати, і взагалі був дуже відкритим до німецької та польської літератури, культури тощо.

Іван Франко активно цікавився азійськими культурами – особливо Індією та буддизмом, про що багато міг розказати Ю.Ю. Завгородній у доповіді «Індія Івана Франка». Окрема тема – це співпраця І. Франка із українськими діячами підросійської України, і його участь у побудові модерної української нації. На жаль, ця область інтересів та роботи Франка досі превалює у масовому сприйнятті «Каменяра». Зокрема, мало хто знає, що «Борислав сміється» має паралелі із «Жерміналь» Еміля Золя, французького письменника і поета. Цю тему продовжувала – не хронологічно, але логічно – також доповідь І.В. Валявко, яка провела біографічні паралелі між І. Франком та Зіґмундом Фройдом.

Франко і Фройд народилися не просто одного року, 1856, і їхні родоводи торкаються відносно близьких місць – Нагуєвичі Дрогобицького району і Тисьмениця, звідки родом батько Фройда. Як зазначила І.Валявко, у них було багато спільних біографічних рис: і вікова різниця між батьками, і народження від другого шлюбу, і первістки у цьому шлюбі, зрештою, більшу частину життя жили в одній державі, Австро-Угорській монархії. Останнє особливо визначає їхній спільний політичний життєсвіт – вони мали справу зі спільними інституціями, політиками і суспільними проблемами. У цій політико-інституційній практиці Франко і Фройд, як громадяни Австро-Угорської держави і піддані Габсбурґів, ближчі один до одного, ніж Франко і Шевченко, які мали зовсім інший політичний досвід, або Франко і, наприклад, Михайло Коцюбинський. Обоє – і Франко, і Фройд – тривалий час мешкали у Відні, обоє належали до національних меншин і зізнавались у нелюбові до свого оточення (Франко – до русинів, Фройд – до віденців). Обоє одружуються та захищають дисертацію приблизно в той же самий час (що власне не дивно, враховуючи рік народження!). Нарешті, п. І. Валявко простежила певні спільні психологічні ідеї та паралелі. Але основне враження доповіді – було саме розширення обрію розуміння життєсвіту І. Франка, усвідомлення його зануреності у віденський, австрійський життєсвіт, і звідси така життєсвітова спільність, зокрема, із Фройдом, а відтак із багатьма світовими відомими авторами родом з держави Габсбурґів.

Сприйняття І. Франка в інтелектуальній еліті, в науковому дискурсі, і зокрема, в історико-філософському українознавстві – це окрема тема, про яку особливо говорив С.Л. Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії. За 25 років канон історії української філософії, який оприявнюється у підручниках та наукових класифікаціях української філософії, зазнав змін. Потужна за радянських часів постать Франка дедалі зменшується, до кількох абзаців в параграфі про філософські та суспільно-політичні ідеї в українській літературі ХІХ – початку ХХ століття. С. Йосипенко виділяє дві стратегії щодо Франка у сучасній українській гуманітаристиці. Перша зводить місце Франка в історії філософської думки до філософських ідей у літературі, у мистецтві, де зосереджує увагу на деяких темах мистецтва (за приклад підручник В.С. Горського). Друга зосереджується на т.зв. «філософських творах» із 45-го тому видання творів І. Франка. Обидві ігнорують цілісність постаті і думки Івана Яковича, плинність філософування, що долає розмежування «філософії» та «літератури», «науки» і «мистецтва». Франко мав розмаїття інтересів – він цікавився навіть непристойними для того часу речами, зауважив С. Йосипенко, Франко, зрештою, чи не наймасштабніша постать в українському каноні ХІХ століття за масивом творчості, ідей, текстів. Написати філософський портрет Івана Франка, вільний від радянської «революційно-демократичної» чи націоналістичної інструменталізації – це завдання на часі. Як це висловила О. Забужко, Франка слід осягнути як «цілого чоловіка», інтегрально, як людину місії та людину Університету.

Окрім спеціально історико-філософської царини, Франко – це потужне джерело соціально та політично значущих філософських ідей, які досі не втрачають актуальності. Доповідь О.С. Забужко «До проблеми суб'єктності національних еліт в колоніальних та постколоніальних умовах» зачепила широкий пласт проблем модерного націєтворення, формування політичних еліт, теорії і практики політики. Франко жив у епоху «масофікації» історії та політики, коли на арену політичної дійсності виходили широкі мільйонні маси – «бунт мас» за Ортеґа-і-Ґассетом. Вона вжила метафору протистояння Маркса та Фр. Ліста для зображення процесів масофікації: як суперечку про визначення основних «юнітів» чи то пак суб’єктів нової модерної політики та історії.

Коментуючи виступ п. Забужко, можна зауважити, що ХІХ ст. відкривається суспільність політичного та історичного буття людини – ідея суспільності входить в гуманітарні науки як поворот до дослідження історії і політики насамперед під сигнатурою суспільства як тотальності, цілості, що охоплює всі елементи суспільства. Така історія заступає собою раніші історії «великих діянь великих дієвців», королів і держав, воєн і битв. Нові модерні політичні теорії і практики пробуджують до буття нові масові «юніти» політики – їх визначають або як «нації», згідно з Фр. Лістом у метафорі О. Забужко, або як «класи» згідно з Марксом.

Франко поставав саме у добу таких дискусій. За генеалогією ідей він є «онуком» ідей «Кирило-Мефодіївського братства», в основі яких був Романтизм – а саме романтики, як зауважила Оксана Стефанівна, забезпечили філософсько-антропологічну основу ідеї нації як суб’єкта політики та історії. Франко був «сином» М.П. Драгоманова, з його проектом громадівського соціялізму, що спирався на утопічний соціялізм А. Сен-Сімона та Р. Оуена. Сам Франко починав як учень Драгоманова, але хутко перейшов на націонал-демократичні позиції. Діалог Драгоманова і Франка про розвиток української нації та суспільства в контексті сучасних дискусій був у фокусі іншого учасника, В.П. Волковського, тези якого у багатьох місцях перетиналися із виголошеними ідеями п. О.С. Забужко. 

Можна виокремити дві великі проблеми, які досі зберігають актуальність і які були означені у Франка. У тогочасних термінах – це «соціяльна квестія» та «національна квестія», або соціальне і національне питання, тобто проблема емансипації найбільш бідних верств населення та реорганізації суспільно-економічного ладу на нових засадах, з одного боку, і проблема національного визволення, а точніше модерного nation-building нових європейських націй і перетворення старорежимних держав у модерні національні держави. Це породжує постійну напругу між «соціальним» та «національним», між ідеєю та цінністю Свободи і Рівності, з одного боку, та Нації, з іншого – або, в термінах О. Забужко, дискусію між Марксом і Фр. Лістом.

Михайло Драгоманов, творець чи не першої української суспільно-політичної концепції «громадівства», зумів об’єднати ці два первня у своїй концепції. Ідея людськості (humanité – означає водночас людство, людськість як властивість роду і людяність як моральний імператив), її незворотнього прогресу у напрямку до більшої свободи і раціональності, типово просвітницька ідея, формулює засадничі цінності людськості, свободи і науки. Вони формують вселюдський, космополітичний обрій ідей та цінностей, що регулюють політичну практику і теорію. Людина, її свобода і власність, є провідною і непорушною цінністю, і всі люди є рівні у цьому. Драгоманівське громадівство ґрунтується на ідеї громади, вільної спілки вільних і рівних осіб, яка формується на основі їхньої свободної волі. Федерація громад формує більші регіональні і державні асоціації, аж до вселюдських організацій. Але людина має дуже важливий габітус – це національність, чи то пак належність до певного народу, що насамперед виражається у її мові, культурі тощо. Драгоманов дуже влучно зауважує: не існує «космополітичної мови», є лише конкретні національні мови, і відповідно, будь-який послідовний соціяліст мусить бути патріотом свого народу і виступати за вільний і безперешкодний розвиток його національної мови, культури, і, як би ми сказали, ідентичності. Це сполучило Драгоманова із первнем націоналізму. В той же час будь-яка нація може розвиватись, лише будучи відкритою до всесвітніх процесів, вселюдських ідей і цінностей – Драгоманов послідовно вимагав від українських національних діячів культури і політики вивчати надбання європейської думки і науки.

Зв'язок «соціяльної» та «національної» квестії дає ідеї України особливу силу – у цьому Драгоманов довершив ідею Кирило-Мефодіївського товариства – національна емансипація України невідривно пов’язана із встановленням основоположних цінностей свободи, права, громадянського суспільства, контролю громади над владою, а справжня перемога цих цінностей неможлива без національної свободи і визволення. Іван Франко сприйняв драгоманівську концепцію, але наголосив на ролі національного первня. Ідеал повного життя і розвою нації – стає синтезом усіх змагань. Покоління І. Франка проголошує себе «не українофілами, але українцями», проголошує ідею незалежної, самостійної української держави. О.Забужко зауважила, що у дискусії із Лесею Українкою Франко наполягав, що місія інтелігенції – витворити із несвідомих мас потужну об’єднану політичну націю. І Драгоманов, і Франко виходили із емпіричного факту українського народу, і постулювали імператив його національного згуртування та відродження.

Інша важлива тема, що перейшла від Драгоманова до Франка – це тема «як робити політику?» і відношення моралі і політики. Драгоманов категорично виступав проти залаштункових інтриг і угодовства, спроб усяких «угод» і «консенсусів» із ідеологічно, соціально та національно ворожими силами. Спостерігаючи провали політики «угодовства» у 1860 – 1880-і роки, Драгоманов постійно наголошує: щоб виграти в політичній боротьбі, коли всі політичні, фінансові та економічні важелі впливу в руках ворожої до нас (українців і громадівців) сили (польської аристократії чи олігархії), необхідно відмовитись від заграванні із фінансовими та політичними елітами, і спертися на народні маси, стати речником їхніх інтересів, але також і просвітою та випереджуючою масову свідомість думкою підвищувати рівень цих мас, консолідувати їх довкола їхніх громадських та національних інтересів. Опертя на громадську кооперацію, «органічну працю», разом із співпрацею із такими ж, кажучи сучасною лексикою, «позасистемними» силами – цей підхід Франко успадковує від Драгоманова, так само як і погляд на відношення моралі і політики.

Драгоманов постійно наголошував на проблемі аморальності, непослідовності українських політиків, угодовства тощо. Франко продовжив цю тему у полеміці із Міцкевичем у статті «Поет зради» (Ein Dichter des Verrats), про що особливо сильно розповіла О. Забужко. Із того, що Франко таврував етику благої зради, Забужко провела широкі паралелі і висновки. Міцкевич, як лідер польського романтизму і законодавець романтичних ідей у Східній Європі, навіть формативний чинник східноєвропейської та української думки ХІХ століття – проголосив нову мораль в політиці, де благо нації є основним імперативом, що дозволяє порушувати кантівський моральний імператив. Від Міцкевича О. Забужко провела ідейну спадкоємність до Ніцше з його деконструкцією традиційної моралі, до захоплення Ніцше в російській культурі і звідти до Леніна і системи радянського терору, а відтак і нацистського терору. Зброя негідника, зазначила Забужко – це зрада, удавання. Від ніцшеанського краху моральних імперативів, що має свого попередника у Міцкевичевому оспівуванні зради, лінія розпаду об’єктивності іде до постмодернізму – крах об’єктивності, панування симулякрів 3-го і 4-го порядків творить нову, постмодерну диктатуру, яка використовує інженерію симулякрів для деконструкції реальності, у якій встановлює власну владу, свій порядок слів, ідей та речей. Зокрема, якщо модерна диктатура як «тріумф волі Надлюдини» втілилась в більшовизмі і нацизмі (як пролунало в дискусіях), то постмодерну диктатуру О. Забужко атрибуювала до сучасної РФ. На цьому тлі Франко, що попереджував про загрози аморальності політики – звучить пророче.

І не менш пророче звучить критика «партійності» політики, коли «партійне мислення» підмінює особисту моральну відповідальність та совість політика, а логіка партійної солідарності підмінює вірність цінностям та вищим ідеям у політиці. О. Забужко з цього підсумувала: Франко підійшов до проблеми, яка турбує нас і досі – чи можлива моральна політика, чи може політик бути моральним зараз, в епоху пробудження мас, яке переживали усі інтелектуали тієї доби, жахаючись цього пробудження мільйонних непередбачуваних і непідконтрольних мас, які входили в історію, які настільки велетенські, що неможливо охопити? Чи повстання мас залишає простір для моральної політики і жертви, чи масові інформаційні технології маніпуляції та симуляції повністю девальвували політику цінностей і морального вчинку?

Ці дискусії тривали під звук піаніно, що час від часу грало десь на фоні, і особливо акомпанувало діалогу, що розвинувся між учасниками круглого столу, на водночас високому і проникливому рівні. Одним словом, доки наше суспільство сперечається про те, що первинніше, курка чи яйце, точніше, «ковбаса» в особі економічного добробуту, чи національне відродження України та цінності громадянського суспільства, доки навіть молоді політики і громадські організації ступають на дорогу угодовства і колаборації із старими елітами, що як і в часи Франка тримають в руках важелі влади і впливу, доки політика і етика в Україні видається контрадикторними поняттями – Франко може нас ще навчити. І можна сказати, що ми ще не прочитали ані Франка, ані його вчителя Драгоманова – ще не збагнули і не прожили цей етап розвитку суспільства. Чи можливо це і як це можливо – лишається для нас питанням.

 

Огляд підготував Володимир Волковський. У публікації використано світлини з події, надані Автором.

 

_________________________________________

Володимир Волковський – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!