Україна Модерна

// Роман Михальчук

Маргінальність студій Голокосту в українському академічному середовищі я відчув на собі ще під час написання дисертації[1]. Перед захистом «науковці» мене запитували «що таке юденрат?» і чому я вживаю термін «Голокост», а не «Холокост». Тоді я був злегка шокований, зважаючи, що такі питання продукували доктори/професори. Крім того, знаходилися колеги-скептики, які в дослідженні Трагедії євреїв вбачали спробу принизити українців, нівелювати їх страждання під час Голодомору. Окремі з них прямо запитували чому я досліджую Голокост, а не Голодомор? Їхня позиція полягала в тому, що злочини Голодомору повинні досліджувати українці, а Голокост – євреї. Власне, подібна ситуація стосується не лише вивчення єврейської історії. Схожі сентенції я чув від колег, які орієнтуються на польський вектор дослідження.

Описаний досвід – проблема, що визначається спадком радянського минулого та сучасною ситуацію в державі. Україна – країна, яка досі немає державної інституції пам’яті, присвяченої трагедії Голокосту[2]. Тому зовсім не дивною видається ситуація, що в суспільстві до кінця ще не сформовано розуміння того, що історія Голокосту – це складова історії України, де під час геноциду євреїв загинуло 1,5 млн. осіб. На жаль, доволі поширеною є думка, згідно якої Голокост – це єврейська історія, тому нехай євреї її досліджують. Сприяє усвідомленню цього і позиція держави, яку можна окреслити як позицію стороннього спостерігача (не заважає, однак і не допомагає).

Щороку наприкінці вересня в Україні відбуваються заходи вшанування жертв Бабиного Яру. «В усі управління освіти цими днями «спустили» вказівку – провести відкриті уроки про Бабин Яр»[3]. Зазначу, що подібні вказівки повторяться через 4 місяці, коли 27 січня буде відзначатися Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Заклади освіти відзвітують про проведені заходи, покладені квіти до пам’ятників та виховні години. Звісно добре, що держава долучилася до церемоній вшанування жертв геноциду, однак такі «потуги» скоріше нагадують «одноразові акції», які все більше ризикують перетворити людську трагедію на офіціоз (зробили-забули). Після проведених заходів, як зауважив А. Подольський, – «інтерес до подій минулого, увага та повага до культури пам’яті відкладається до наступної річниці»[4]. В. Нахманович в цьому контексті зазначає, що в Україні вже «на другий день після роковин пам’ятне місце закривають на ключ і забувають до наступних роковин»[5].

Водночас, якщо Трагедія Бабиного Яру стала символом Голокосту, про яку знають в Україні та світі, то численні «Бабині Яри» в містах, містечках та селах країни лишаються невідомими на загал не лише для громадян, але й для дослідників. Наприклад, в Рівненській області нараховується 94 місця, де зафіксовано випадки вбивства євреїв, однак лише чверть із них позначені пам’ятними знаками. Одне з містечок, де відбувся Голокост на Рівненщині – смт Мізоч, де в жовтні 1942 р. за різними даними загинуло від 1700[6] до 3700 євреїв[7]. В історіографії Голокосту Мізоч відомий повстанням, яке відбулося в місцевому гетто та світлинами розстрілу жертв. Мізоцька трагедія привертала увагу міжнародних громадських інституцій – Інститут візуальної історії та освіти фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в США (Usc Shoah foundation institute for visual history and education) і Яхад ін-унум (Yahad – In Unum) у Франції, які здійснили відеозапис спогадів свідків єврейської Катастрофи. Тобто кроки з дослідження Голокосту та вшанування пам’яті жертв, які повинні були бути зроблені на місцях – в Україні, поки роблять лише закордонні інституції. Квінтесенцією пам’ятних заходів стала виставка Голокосту в Німеччині, організована наприкінці вересня 2016 р.

Музей «Топографія Терору» (Topographie des Terrors), який заснований 2010 р. в Берліні – одна з найбільших наукових установ Німеччини, розташований на місці колишніх штаб-квартир СС, СД і Гестапо. Щороку 800 тис. відвідувачів музею дізнаються тут про Голокост та наслідки, до яких привів націонал-соціалістичний режим. Цього року організатори виставки мали на меті висвітлити історію Голокосту іншого плану – т.зв. «Голокост від куль». Адже в сприйнятті європейців Катастрофа асоціюється в першу чергу з Аушвіцом (Голокост в газових камерах), що не зовсім вірно. Реалізація задуму передбачала показати Голокост, який відбувався від Балтійського до Чорного моря (мала назву «Mass shootings. The Holocaust from Baltic to Black Sea 1941-1944» - “Масові розстріли. Голокост від Балтійського до Чорного моря 1941-1944») на прикладі містечка, яке б відображало специфіку масового вбивства євреїв в Східній Європі. Таку роль в експозиції відіграв Мізоч. Організатори та виконавці проекту (Dr. Ulrich Bауman, Paula Oppermann, Christian Schmittwilken) більше року збирали інформацію, готували матеріали про Мізоч, де мені випала честь бути одним з консультантів/експертів завдяки власним напрацюванням[8]. Таким чином, історія Мізоцької трагедія стала широко відомою європейському загалу.

Формат виставки вразив та змусив задуматися над масштабами злочинів III Рейху. На карті від Балтійського до Чорного моря позначено крапки з місцями розстрілу не менше ніж 500 осіб. Всього їх виявилося 722! Одна з крапок – Мізоч, який зайняв центральну частину виставки. Міжвоєнне життя в містечку оповідають світлини 1920-30-их рр., де зображено мирне полікультурне співіснування поляків, українців та євреїв. Разючим контрастом відрізняються подальші стенди, що висвітлюють ліквідацію єврейської громади. Щоб надміру не шокувати відвідувачів, світлини розстрілів дещо зменшено в форматі в порівнянні з іншими зображеннями. Фото були зроблені жандармом Густавом Гілле і на сьогодні 5 із них зберігаються в Чеському архіві[9]. Після закінчення війни Густав жив в Чехословаччині, звідки світлини були передані до Ватикану, щоб світ дізнався про злочини нацистів. Однак, фото були повернуті римським секретаріатом із зазначенням, що Рим вже знав раніше про події такого масштабу…

Але навіть в історії Голокосту є світлі сторінки – порятунок євреїв та Праведники/ці. В Мізочі одну сім’ю офіційно визнано Праведниками світу[10], хоча рятували жертв Катастрофи набагато більше людей. На жаль, у 2011 р. пішла з життя Праведниця Марія Мосійчук, яка з батьками переховувала однокласницю Софію Горнштейн. Однак щасливою несподіванкою на відкритті виставки для мене стала зустріч з врятованою мізоцькою єврейкою Клер Борен, яка наразі проживає в США. Її неймовірна історія рятунку викладена в загальний доступ[11].

Побачене та почуте в Берліні 26-28 вересня ще більше оголило контраст та показало відношення до історичної пам’яті в Україні та Європі, унаочнило наскільки німецьке суспільство навчилося бути відповідальним за власну історію, зокрема за Голокост. На відкритті виставки міністр закордонний справ Франк-Вальтер Штайнмайєр зазначив, що «Ми, нинішня Німеччина не можемо змінити те, що сталося. Але ми повинні винести уроки з історії. Ми повинні взяти на себе відповідальність, яку покладає на нас наша історія»[12]. Ця теза надважлива для німецького суспільства. Представниці місцевого телебачення мене кілька разів запитували як я оцінюю кроки Німеччини в збереженні пам’яті про Голокост.

Надіюся, реалізуються сподівання організаторів виставки показати експозицію не лише в містах Німеччини, а й в Україні. Особливо хотілося б, аби був перекладений українською мовою буклет, який зараз існує у німецько-англійській версії.

Після повернення в Україну тема Голокосту «не відпускала». Вже наступного дня по приїзді україно-німецька група студентів з Українського католицького університету та бохумського Рурського університету відвідали Мізоч, поцікавилися трагічними сторінками історії Мізоча. Молодь реалізовувала проект «Етнічні конфлікти, примусові міграції та депортації на Волині, сх. Галичині та Буковині 1939-1949 рр.», після чого готувала власні презентації[13]. Під час екскурсії селищем (30 вересня) відвідали кілька «проблемних» історичних локацій. Одна з них – єврейський цвинтар, який ще за радянських часів до 2015 р. виконував функцію пасовиська. Лише минулого року територію огороджено, припасована табличка свідчить: «Нова огорожа єврейського кладовища була встановлена неприбутковим товариством зі збереженням й захисту єврейського товариства в Європі (ESJF) за сприяння Федеративної Республіки Німеччини при підтримці Фонду Конрада Аденауера та ВААДУ України у пам’ять про загиблих в роки Шоа єврейську громаду смт Мізоч». Під час виконання робіт (сканування могил) виявилася жахлива ситуація – частина поховань знаходяться під прокладеною кам’яною дорогою (бруківка), якою щодня маршрутом Мізоч-Півче здійснюються перевезення. Подібну сумну історію має і польський цвинтар, де зокрема, поховані колишні члени знаної на Волині польської родини графів Карвицьких. Радянізація позначилася на тому, що цвинтар було сплюндровано, територію поховань зрівняно екскаватором і на західній частині облаштовано стадіон. От і виходить, що спорт/футбол в Мізочі – на кістках. Свідком тих подій є католицький костел Яна Непомуцена, початий будівництвом 1795 р., який за радянський період виконував роль бібліотеки, кінотеатру, а на сьогодні – це церква УПЦ КП.

У ще гіршому стані перебуває місце розстрілу євреїв. Там локація події взагалі неогороджена та непозначена. Безпосередньо на місці страти знаходяться поля та городи мізочан. Єдиний знак, що свідчить про Трагедію 1942 р. – пам’ятник розстріляним євреям, поставлений близько 300 м від місця розстрілу у 1989 р.

Найцікавішим моментом відвідин Мізоча була зустріч та спілкування студентів зі старожилами. Щира подяка працівникам/цям Мізоцької селищної ради, що організували теплий прийом гостям та надали технічну підтримку для відеозапису інтерв’ю зі свідками давніх подій. Сюжети розповідей Неоніли Денисівни Паньохи (1929 р.н.), Віри Миколаївни Поскребишевої (1932 р.н.), Василя Степановича Прищепи (1931 р.н.) стосувалися переважно Голокосту в Мізочі 1942 р., польсько-українського протистояння 1943 р., наслідків радянізації краю тощо. Для німецьких студентів, більшість з яких в Україні та Східній Європі були вперше, досвід спілкування зі старожилами був своєрідним відкриттям. Занадто різні життя проживають люди в Україні та Німеччині.

«Тиждень пам’яті Мізоцької трагедії» видався для мене насиченим, емоційним та вражаючим. Надіюся, після приїзду в мене лишаться на лише рефлексії та враження, а й наснага до конкретних дій. Адже самі міркування про те, що закордонний досвід вшанування пам’яті жертв геноцидів повинен стати прикладом для наслідування в Україні нічого не вартують. Самими розмовами чи звинуваченнями на адресу держави рівень толерантності та емпатії в нашому суспільстві не збільшити. Попереду робота, яку слід зробити/продовжити в контексті громадянина, науковця, корінного мізочанина. Чекає свого часу книга про Голокост в Мізочі (наступного року виповнюється 75-річчя Трагедії), для чого спеціально влітку цього року було проведено 25 інтерв’ю зі старожилами. Слід консолідувати зусилля різних інституцій та ініціатив щодо наведення порядку на місці розстрілу євреїв та пам’ятника загиблим (огородження локацій). Але найцінніше – зберегти пам’ять та опанувати уроки, які нам дають рятівники жертв – Праведники. Щиро надіюся, що мізочани підтримають ініціативу назвати в Мізочі вулицю на честь родини Слободюків – Праведників світу. Відповідна документація вже ведеться. Не маємо права на історичну помилку, яка наприклад, трапилася в м. Рівне. Під час декомунізаційних процесів нові назви отримали 35 вулиць міста, однак жодну з них не назвали на честь місцевих Праведників світу, хоча відповідну інформацію було підготовано і надано. У Рівному відтепер є вулиці «Літня», «Садова», «Згоди», ідеологічне навантаження назв яких очевидно несе більшу патріотичну чи виховну функцію/користь для формування історичної пам’яті міста. Відтепер моя рівненська прописка – вул. Пластова (попередня – рядянського підпільника М. Остафова), хоча на цій вулиці розташовані навчальні корпуси Рівненського державного гуманітарного університету, де довгий час працював Праведник світу Кирило Кіндрат, засновник Рівненської обласної асоціації милосердя християн-рятівників «Праведники народів світу».

Формування історичної пам’яті – це не абстрактна категорія. Багато що залежить від нас безпосередньо. І один в полі воїн. Стукайте, і вам відчинять…

 У публікації використано світлини, надані Автором.

 ______________________________

Роман Михальчук – історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету. В 2014 р. захистив дисертацію на тему: «Голокост на території Рівненщини під час німецької окупації (1941–1944 рр.)». Сфера наукових інтересів: Голокост, історія Другої світової війни. Долучався до науково-методичних стажувань, обміну досвідом в США, Ізраїлі, Німеччині, Польщі. Брав участь в проекті УЦВІГ «Переслідування та вбивство ромів на теренах України в часи Другої світової війни» (2013 р.), був експертом при підготовці виставки «Mass shootings. The Holocaust from Baltic to Black Sea 1941-1944» (Масові розстріли. Голокост від Балтійського до Чорного моря 1941-1944») в музеї «Топографія Терору» (Topographie des Terrors) в Берліні у 2016 р. Переможець міжнародного конкурсу з історії Голокосту серед молодих науковців (м. Москва, 2014 р.). Автор монографії «Мізоч: трагічні сторінки історії. 1939-1955 рр.». Живе і працює в Рівному.

 



[1]Михальчук Р. Голокост на території Рівненщини під час німецької окупації (1941–1944 рр.): дис. … канд. іст. наук : 07.00.01; Рівненський державний гуманітарний університет. – Рівне, 2014. – 308 с.

[2] В жовтні 2012 р. в м. Дніпропетровськ (Дніпро) за кошти єврейських організацій відкрито музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні».

[6] Холокост на территории СССР: энциклопедия / гл. ред. И. Альтман. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Рос. полит. энциклопедия (РОССПЄН): Научно-просвитительный центр «Холокост», 2011. – С. 587.

[7] Державний архів Рііненської області, ф. Р-534, оп. 1, спр. 3. Матеріали про злочини німецько-фашистських загарбників на Рівненщині (Акти комісій по розслідуванню злочинів і розповіді свідків, записані І. Дубовським), 1941–1944 рр. – Aрк. 196-196 зв.

[8] Михальчук Р. Мізоч: трагічні сторінки історії, 1939–1955. – Рівне: вид. О. Зень, 2010. – 254 с.; Михальчук Р. Трагедія мізоцьких євреїв в контексті Голокосту на Рівненщині // Слов’янський вісник: зб. наук. пр. Рівненського ін-ту слов’янознавства Київ. славістичного ун-ту. Серія «Історичні та політичні науки». – Рівне, 2011. – Вип. 11. – С. 96–100.

[9] Národní archiv, Prag, ČVKSNVZ, Az. 338/75 / Fotograf: Gustav Hille

[12] Поранені ландшафти // Дзеркало тижня. – 2016. – 30 вересня.

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!