Україна Модерна

// Віктор Мисан

Хотілося б згадати перше десятиліття незалежної України – роки доленосних змін, час, коли виникали та втілювалися нові ідеї, зустрічалися цікаві і талановиті люди, які змінювали обличчя історичної освіти. Мабуть, згадаю не всіх і не все, але головне згадаю. Є ще одна нагода: 25 років з часу появи мого першого підручника "Оповідання з історії України та рідного краю". До вашої уваги - стисла розповідь про становлення нової шкільної історичної освіти в Україні. Отож, мандруємо до витоків.

1991 рік.

Знаковий рік у житті. На той час  працював учителем історії та заступником директора з навчально-виховної роботи зош № 2 у м. Рівному. У 1991 р. почав писати підручник "Оповідання з історії України та рідного краю". Ідея створення такої книги з'явилася після поїздки у м. Львів. Наприкінці жовтня 1990 р. група освітян із рівненських шкіл відвідала декілька загальноосвітніх навчальних закладів м. Львова. Мета нашої поїздки – ознайомитися з львівською концепцією реформування освіти. Львів'яни ще до офіційного проголошення незалежності почали докорінно змінювати зміст шкільної освіти та виховання. Насамперед мене цікавила історія, оскільки влітку 1990 р. учителі разом з викладачами університету розробили шкільні програми з історії України та всесвітньої і почали їх реалізовувати з 1 вересня 1990 р. Львівські освітяни повністю відмовилися від радянських підручників, здебільшого це стосувалося курсу історії СРСР, і першими в Україні започаткували викладання повноцінного курсу історії України з 5 по 11 клас. Для навчання використовували підручники І. П. Крип'якевича "Історія України для дітей", виданий у Канаді українською діаспорою та "Історія України", що з'явився у львівському видавництві "Світ" у 1990 р. Книг не вистачало. Навчання зводилося до того, що більшість матеріалу вчителі начитували учням під запис, радили опрацювати статті з газет та літературних часописів, у яких у цей час друкувалося чимало нарисів з української історії.

Із Львова привіз декілька проектів програм з шкільної історії. На міському методичному об'єднання учителів історії  ознайомив своїх колег з львівськими програмами, розповів про побачене і запропонував створити творчу групу з укладання програми та поурочних текстових матеріалів для міських п'ятикласників. Мене вислухали уважно, навіть окремі колеги підтримали таку пропозицію, але бажаючих писати програму і укладати матеріали до уроків не виявилося. У січні 1991 р. під час зимових канікул розробив програму курсу "Оповідання з історії України та рідного краю" і почав згідно розділів укладати тексти оповідань. Це був інтегрований початковий (вступний) курс історії України. Чому саме така інтеграція (історія України + історія рідного краю) пропонувалася школярам? Особисто мене вражало те, що тогочасна молодь практично не знала  як історії України, так і минувшини рідного краю. Учні могли детально розповісти про Кутузова, Суворова, Петра І, Леніна, Брежнєва, про битву на Куликовому полі, під Бородіно, Москвою і Сталінградом, але про Пересопницю, Дорогобуж, Острог, Дубно, Берестечко – майже нічого. Вони щоденно перебували на землі, що мала тисячолітню історію, свою Першокнигу, один із найвідоміших вищих навчальних закладів у східній Європі (Острозьку академію), друкарські центри (Дермань, Остріг), героїчне минуле, ... Все це та багато іншого залишалося за завісою забуття і не знання. Наступив момент підняти цю завісу. Одне із головних завдань курсу полягало в тому, щоб розкрити школярам паралельно з найяскравішими сторінками історії України, не менш цікаву минувшину рідного краю – Волині та Полісся. У мене не було радників. Я й не знав до кого можна звернутися за допомогою, тому все робилося на власний розсуд, відповідальність і можливо навіть інтуїтивно. Педагогічні ідеї перевірялися вже з часом, коли з'явився доступ до літератури, з якої у 1991 р. ще не була знята заборона.

Першим учнем нової книги був мій син Володя, першокласник. Мене брав сумнів: чи зрозуміють школярі те, що їм буде запропоновано, чи дадуть відповіді на поставлені запитання, чи зможуть перевірити свої знання за допомогою гри. Після кожного написаного оповідання першого розділу, садив перед собою Володю, читав йому текст і перевіряв, ставлячи запитання, пропонуючи розв'язати кросворди, загадки, ребуси. Він успішно пройшов "іспит" історією. Сумніви стосовно того, що учні не зрозуміють матеріал, були розвіяні. Кожному учневі на  принтері ми роздруковували матеріали до уроку: оповідання, завдання до тексту, дидактичні ігри (ребуси, кросворди, чайнворди, загадки). Матеріал до підручника писався "з коліс". Це був шалений ритм повсякдення.

Історію у п'ятикласників читав мій колега Олексін Юрій Петрович. Він першим робив апробацію цього курсу. І найголовніше – ми не питали ні в кого ніяких дозволів, нікого не ставили до відома. Я працював заступником директора школи і всю відповідальність за нашу експериментальну діяльність брав на себе. Із березня 1991 р. обласна молодіжна газета "Зміна" розпочала друк "Оповідань…". З вересня 1991 р. зріс тираж газети, оскільки її почали передплачувати вчителі та учні. До кінця 1991 р. ми видали типографським способом 2 частини "Оповідань..". Це було дві брошури (І і ІІ розділ). Ми не чекали нових підручників – ми створювали їх самі: дуже швидко, в короткий час, не відкладаючи на завтра, потім. Це був неймовірно цікавий час – перший рік нашої незалежності.

Типовою ознакою 1990 – 1991 років були масові мітинги, зібрання, обговорення, на яких часто бували мої колеги історики. Я не шкодую, що мало відвідував у ті роки масові публічні заходи, не виступав за трибуною і не закликав розбудовувати молоду державу. Будувати державу можна у різний спосіб.

1992 рік.

Рік, коли наша шкільна історична освіта почала спинатися на власні "ноги". В "Інформаційному збірнику Міністерства освіти України" друкують перші проекти програм з історії України та всесвітньої історії. Хоча, якщо дотримуватися хронологічної послідовності, першим проектом була "Програма початкового курсу історії України" для 5 класу загальноосвітніх шкіл, укладена провідним інспектором-методистом Головного навчально-методичного управління загальної середньої освіти Міністерства народної світи УРСР А. А. Чубом (1991 р.). Саме за цією програмою написаний перший пробний підручник початкового курсу історії України "Оповідання з історії України" О. С. Кучерука за редакцією доктора історичних наук, професора С. В. Кульчицького (1992 р.). Цього ж року старшокласники отримали ще одну навчальну книгу "Історія України: матеріали до підручника для 10 – 11 класів середньої школи" М. В. Коваля, С. В. Кульчицького, Ю. О. Курносова.

У Рівному редакція газети "Зміна" додруковує "Оповідання з історії України та рідного краю". З членами редакції обговорюємо варіант регіонального підручника з початкового курсу історії України. Знаходимо молоду художницю Олю Московченко, яка за символічну платню погоджується підготувати ілюстрації. Це графічні малюнки, більшість з яких збережено, оскільки вони не просто навіюють спогади, а є частиною мого життя і моєї історії. Нова головна редакторка Наталя Колодяжна з колегами допомогла видрукувати книгу і редакція газети сплатила мені перший гонорар - близько 42 000 купоно-карбованців, який ми витратили на підлітковий велосипед.

"Оповідання з історії України та рідного краю" вийшло у двох частинах тиражем 16 000 екз., до яких був підготовлений робочий зошит учня з друкованою основою. Учителі історії отримали доопрацьовану програму з методичними рекомендаціями щодо організації навчання з початкового курсу історії. Так з'явився перший навчально-методичний комплекс з історичної пропедевтики. Щоправда йому бракувало "Книги для читання" (хрестоматії) та "Книги для вчителя".

Цього ж року в зош №2 у гімназійному класі ми започаткували навчання історії за схемо-знаковою методикою, розробленою на основі системи інтенсивного навчання В. Ф. Шаталова. Вперше про донецького вчителя  Віктора Федоровича Шаталова довідався ще наприкінці 1970-их, коли завершував навчання на історичному факультеті Вінницького педагогічного інституту. Взимку 1979 р. Віктор Федорович приїхав до Вінниці із циклом лекцій, які просто перевернули мої уявлення про методику навчання. Зустріч із В. Ф. Шаталовим глибоко запала у душу і "вистрілила" через 12 років у Рівному. Опрацювавши його підходи щодо інтенсивного навчання, видану у 1990 р. книгу М. П. Мірошниченка "История древнего мира: школьный курс" та роботу С. Ф. Скляренка "Педагогическтй рисунок" (1992 р.), ми розробили власні опорні конспекти з курсів "Історія стародавнього світу" та "Історія середніх віків". За цією методикою учні гімназійного класу упродовж навчального року вивчали два курси. І коли наприкінці року провели контрольні зрізи, то виявилося, що їх знання, вміння і навички набагато кращі, ніж у 6-тикласників та 7-класників, які ці курси вивчали за традиційною методикою упродовж року.

Результати експерименту були оприлюднені на міському методичному об'єднанні учителів історії. Упродовж навчального року ми провели декілька семінарів-практикумів, на яких ознайомлювали учителів з методикою укладання опорних конспектів, структурою уроку тощо. Бажаючих продовжити і удосконалювати започатковану справу не виявилося.

Взимку 1992 р. у моїй домашній бібліотеці з'явилася "Україна. Історія" (1991 р.) Ореста Субтельного, яка на довгий час стала книгою із численними закладками, "позичань", ксерокопіювань. Орест Субтельний допомагав нам на початку 90-их пізнавати власну минувшину, будив свідомість, відновлював генетичний код, який століттями намагалися стерти, витравити, виморити голодом, розстріляти. Цьогоріч Орест Субтельний відійшов у вічність, але його слово залишається у наших домівках, на книжкових полицях, у наших душах.

23 - 24 грудня 1992 р. в складі освітян Рівненщини брав участь у роботі першого з'їзду педагогічних працівників України. Уперше в житті довелося побувати на такому форумі. Він залишився у пам'яті як радянське компартійне зібрання. Від виступів тогочасних управлінців освітою несло затхлістю старої радянської системи. Було очевидним, що вони не знали і не розуміли, якими проблемами живе молода українська школа. З'їзд справив гнітюче враження. З'являлося розуміння того, що не варто чекати змін зверху, змінюватися потрібно знизу, не чекаючи вказівок і розпоряджень.

1993 рік.

Цей рік виявився досить складним. Завершував навчання в аспірантурі. Паралельно на кафедрі історії України Рівненського державного педагогічного інституту читав за сумісництвом три курси: "Історіографія Історії України", "Джерелознавство історії України" та "Методика викладання шкільного курсу історії". З двох перших не було програм і підручників. Добре, що з 1990 р. у серії "Пам'ятки історичної думки України" почали друкувати праці І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Єфименко. Вони допомагали рятувати ситуацію і читати студентам дещо інші, на відмінну від тих, що читалися мені у далекі 70-ті, джерелознавство і історіографію.

У 1993 р. був змушений залишити ЗОШ №2 та перейти на роботу до Рівненського обласного ліцею-інтернату педагогічного профілю. Тоді керувати школою прийшов чиновник, який почав руйнувати все те, що ми напрацьовували останні 10 років. Перегорнути цю сторінку життя мені допоміг обласний ліцей, який у той час очолювала Людмила Володимирівна Марчук. Повна свобода дій, максимальна довіра були гарантовані директором. Був прийнятий на нову посаду – заступника директора з науково-методичної роботи. За короткий час ми налагодили співпрацю з вищими навчальними закладами: Острозькою академією, інститутом культури, інститутом інженерів водного господарства. Як результат цієї співпраці – відкриті нові класи та групи з профільним навчанням: "Економіст", "Бібліотекар", "Механік", "Еколог", "Етнограф", у яких викладачі вузів читали упродовж 2 років профільні спецкурси, зорієнтовані на майбутній фах. Вузи почали виділяти цільові місця, на які йшли наші випускники та мали гарантії щодо зарахування при вступі. Окрім того, у нас функціонували класи з поглибленим вивченням фізики і математики, історії і права, української мови та літератури, англійської мови, хімії і біології. Про феномен ліцейського життя розповім дещо пізніше.

Осінь 1993 р. запам'яталася участю у декількох заходах. Перший - ІІ з'їзд творчої спілки вчителів України. Не менш цікавим заходом виявилася Всеукраїнська нарада з проблем розробки змісту базової освіти та державних стандартів, що проходила в листопаді у м. Києві. На цю нараду мене запросила Теплоухова Наталія Геннадіївна, яка на той час обіймала посаду провідного спеціаліста відділу середньої освіти МО. Для обговорення на секції суспільних дисциплін нам  запропонували проекти концепції історичної освіти (вузівської та шкільної). Дискусія проходила жваво і не без емоцій. Проекти концепції, які розроблялися в основному київськими науковцями з педагогічного інституту імені М. Драгоманова, зазнали нищівної критики з боку львів'ян - вчителя історії Ігоря Підкови та викладача університету Романа Шуста. Відчувалося, що вони більш обізнані із засадами європейської історичної освіти, тому пропонували докорінно змінювати структуру, періодизацію, зміст як шкільної, так і вузівської історичної освіти. Концепція шкільної історичної освіти так і не буде прийнята. У наступні роки науковці писатимуть і обговорюватимуть ще не один проект. Що заважало нам прийняти програму розвитку історичної освіти залишається без відповіді і до сьогодні.

1994 рік.

Перегортаю програму І-ї Всеукраїнської олімпіади школярів з історії України та всесвітньої історії (такою була її офіційна назва), що відбулася у Львові 23 – 30 березня 1994 р. Львів гостинно приймав юних знавців історії зі всієї України. Учасників олімпіади поселили у готелі "Львів". Для конкурсних випробувань виділили аудиторії Львівського університету. Все відбувалося без поспіху, дуже продумано, на високому рівні, з рівноцінною турботою про всіх учасників. Львів'яни запропонували учасникам олімпіади цікаву екскурсійну програму, "круглі столи" з науковцями та освітянами - керівникам команд, членам журі. Перша Всеукраїнська олімпіада пройшла на "ура", залишила теплий спомин і дала старт олімпійському руху Кліо.

Цього року новоутворене видавництво "Ґенеза" започаткувало випуск шкільних підручників з історії. На моєму робочому столі три книги: В. Г. Сарбей. Історія України. ХІХ – початок ХХ ст. 9 кл.; І. А. Мішина, Л. М. Жарова, А. А. Міхеєв. Всесвітня історія. Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець ХV – початок ХХ ст.). 8 кл.; Ф. Г. Турченко. Новітня історія України. Частина перша (1917 – 1945 рр.). 10 кл. Заклади освіти нарешті почали отримувати довгоочікувані підручники. У різний спосіб складалася доля цих книг. Підручник В. Сарбея виявився складним. У змісті переважала наукова термінологія, академічний виклад базових положень, які важко сприймалися 15-літніми підлітками. Сам працював за цим підручником і чув відгуки свої колег, дуже рідко позитивні.

Абсолютно не схожою на всі підручники, з якими ми мали справу,  була "Всесвітня історія" І. Мішиної та Л. Жарової. До цього часу не можу дати відповіді на запитання, чому ця книга, написана зовсім в іншій манері, з розвиваючим методичним апаратом, елементами змістової інтеграції, майстерно використаними у загальній канві тексту фрагментами джерел, не стала улюбленою книгою наших педагогів та учнів. Швидше всього, що вони не були готові сприймати абсолютно інше структурування і подачу історичного змісту. Не підготовленими виявилися, насамперед, учителі, а вже потім – учні. Якось зустрічі з учителями історії почув побажання: "Напишіть такий підручник, щоб там все було, а кожен параграф закінчувався висновками, які б учні прочитали і зрозуміли". "Всесвітня історія" І. Мішіної та Л. Жарової не належала до таких книг. Вона спонукала думати і самостійно формулювати висновки. У 1994 р. ми ще не мали такого вчителя. Наші педагогічні інститути навіть історичні дисципліни читали за старою радянською періодизацією. А тут -цивілізаційний підхід, аграрно-реміснича цивілізація, зустріч культур цивілізацій, світ очима протестанта-кальвініста тощо.

На останній із вищезгаданих книг читаю напис: "Дорогому Віктору Мисану в день ІV Всеукраїнської олімпіади в м. Рівне. Від автора з найкращими побажаннями. Ф. Турченко". Доля цієї книги унікальна. Як згадує сам Ф. Г. Турченко, писати її він почав ще у 1988 р. Рукопис у Міністерство освіти привіз у 1993 р. Більшість учителів та учнів сприйняли книгу схвально. Більше того, саме ця книга започаткувала альтернативу в українському підручникотворенні. До її появи старшокласники вивчали історію за підручником С. Кульчицького та ін. Та підручнику Турченка тихе життя могло лише наснитися. На адресу Міністерства освіти, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Президента України почали надходити десятки, сотні листів з різного роду обвинуваченнями у націоналізмі,  героїзації усусів, крутян, оунівців, перекрученому висвітлені історії тощо. Підручник вистояв у цій боротьбі.

Вересень 1994 року порадував ще декількома цікавими зустрічами. Республіканський Інститут підвищення кваліфікації вчителів запросив мене на семінар завідувачів кабінетів історії. Одне з питань, яке розглядали  стосувалося нових підходів щодо викладання шкільної історії. У грудні цього ж року Український інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти затвердив та вніс до Центру науково-педагогічної інформації мій досвід роботи з проблеми "Розвиток історичної свідомості і мислення учнів у процесі вивчення історії України".

У 1994 р. Міжнародний фонд "Відродження" у межах Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні" проводив перший конкурс підручників і навчальних посібників. Запропонували подати на конкурс мої "Оповідання з історії України та рідного краю". Часу було мало. Замість машинописного рукопису подав видрукуваний у 1992 р. підручник. Журі конкурсу відхилило рукопис. Це спонукало сісти за текст і підготувати його належним чином до наступного року.

1995 рік.

Перебираючи у пам'яті події цього року, ловлю себе на думці: "Темп - зашкалював". У 1995 р. відбувся перший обласний конкурс "Учитель року". Він проводився не за номінаціями, а загалом. Одним із натхнених його організаторів, шукачем місцевих новаторів була Валентина Романівна Дунай. Легендарна освітянка. У повоєнний час її 19-річну дівчину, молодого спеціаліста відрядили із Запорізької області на Рівненщину. Але головне не це. Вона мала якесь особливе відчуття новизни в освіті, вміла його побачити і не дати йому згаснути. Саме Валентина Романівна, як на мою думку, активно сприяла популяризації місцевого педагогічного досвіду, що потім виходив за межі краю. Вона вміла навколо себе збирати людей і "запалювати" їх ідеями. Вийшовши на пенсію, вона займала посаду заступника обласного педагогічного товариства. Насправді ж планувала і організовувала всю його роботу. Валентина Романівна не давала "спокою" нікому! Вона відійшла у вічність, але зоставила світло, гарний спомин про безкорисність і самовідданість освітянській справі, саможертву, уміння допомагати іншим, підставляючи старечі тендітні плечі.

Із обласного управління освіти прийшло розпорядження скерувати на одномісячні курси до Києва "Історія України" когось із істориків. Дякую Господу, що послали мене. Лектура була ще та! Ці курси організували і фінансували представники української діаспори. Куратором курсів обрали відомого історика, політолога, громадського діяча, одного із редакторів часопису "Сучасність" - Тараса Гунчака. Уявляєте, місяць у товаристві Гунчака! І не тільки. Курси проходили у Будинку вчителя (велика зала). Лектура: П. Кононенко, П. Толочко,О. Толочко, В. Сергійчук, В. Смолій, Я. Дашкевич, О. Гуржій, В. Яременко, В. Шевчук, С. Козак, Д. Степовик, В. Скуратівський, Р. Пилипчук, Б. Певний, О. Мишанич, Ф. Погребенник, С. Кульчицький, Ф. Дончик, Ю. Шаповал, І. Білас, М. Коваль, Ю. Курносов, Я. Калакур, В. Мельник, І. Дзюба, І. Драч, С. Грабовський, Г. Удовенко, Б. Тарасюк. Якість лекцій, їх інформаційне наповнення, новизна просто зашкалювали. Дискусії та обговорення продовжувалися до пізнього вечора вже за межами Будинку вчителя. Всім курсантам забезпечили гідні умови проживання, харчування. Кожному учаснику по завершенню курсів подарували близько двох десятків томів книг видавництва "Смолоскип". Більшість з них використовую у своїй роботі й до сьогодні.

Інтенсивно розвивається шкільна історія. Для обговорення запропоновано новий проект "Концепції безперервної історичної освіти в Україні"(редакція 1995 р.). У Луганську виходить друком видання О. І. Пометун "Школьное историческое образование в Украине: пути развития и проблемы". Це фактично перше у незалежній Україні дослідження, у якому авторка зробила спробу проаналізувати розвиток історичної освіти з XVIII до ХІХ ст. (оглядово) і дещо детальніше з 1900 до 1985 рр.

Державні та приватні видавництва порадували учительський загал новою навчальною літературою. "Ґенеза" майже завершує комплект підручників з шкільної історії України. Як "гриби" після рясного дощу з'являються: Р. Д. Лях, Н. Р. Темірова. Історія України. З найдавніших часів до середини XІV ст. (7 кл.), В. О. Мисан "Оповідання з історії України та рідного краю" (5 кл), Ф. Г. Турченко, П. П. Панченко, С. М. Тимченко. Новітня історія України. Частина друга. 1945 – 1995 роки (11 кл.). Готується до видання підручник Ганни Кирилівни Швидько для 8 класу, який побачить світ наступного року. Набирає обертів видання підручників із всесвітньої історії. Історію стародавнього світу школярам переповідає Б. Б. Шалагінов (Зодіак-ЕКО, 1994), середніх віків – К. В. Агібалов, Г. М. Донський, В. М. Духопельников (Освіта, 1995), новітню історію ХХ ст. – О. М. Майборода (Освіта, 1995).

Неоціненний внесок у розвиток українського підручникотворення  зробив Міжнародний фонд "Відродження" та його Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". У 1995 р. фонд знову проводив конкурс підручників і навчальних посібників. Тепер я вже встиг. Вигравши таки тогорічний конкурс, мій підручник увійшов до переліку ста навчальних книг, які згідно програми мали опублікувати безкоштовно із попередньою виплатою гонорару. 23 грудня Фонд провів з'їзд-зустріч авторів-переможців ІІІ туру конкурсу. У актовій залі Міністерства освіти перед нами виступили О. Скуратович, О. Савченко (на той час замміністра). Ми попрацювали у секціях і роз'їхалися по домівках. У 1996 р. завдяки проведеному конкурсу з'явиться чимало нових книг, які ми зможемо використовувати у навчанні історії: О. Моця, В. Ричка. Київська Русь: від язичництва до християнства (Глобус, 1996), І. Винокур, С. Трубчанінов. Давня і середньовічна історія України (Глобус, 1996), Ю. І. Терещенко. Україна і європейський світ (Перун, 1996).

У 1995 р. завершилася "Полтавська справа". Саме такий напис має один із конвертів мого домашнього архіву. На початку 1990-их познайомився із завідуючим Пирятинським райметодкабінетом М. О. Кириченком. На його прохання надіслав йому укладену у 1991 р. і видрукувану у 1992 р., регіональну програму пропедевтичного курсу історії України для 5 класу. Кириченко без мого дозволу відкоригував програму (замінив історико-географічні назви Рівненщини на назви Полтавщини) і під своїм прізвищем подав її на обласну педагогічну ярмарку. Вона отримала схвальний відгук і була опублікована у часописі "Постметодика" (№3, 1993). Коли побачив своє "дітище" під іншим прізвищем, звернувся з листом до начальника обласного управління освіти та редактора журналу "Постметодика" про розміщення спростування. Головний редактор вибачився і в черговому числі (№ 2, 1995) надрукував спростування. Було гірко. Тоді плагіат не набув ще таких катастрофічних машстабів, як нині, і справжній автор міг бодай в такий спосіб обстояти своє право інтелектуальної власності.

1996 рік.

Найважливішою довгоочікуваною подією 1996 р. вважаю вихід науково-методичного часопису "Історія в школах України". Планувалося, що головним редактором буде Ігор Гирич. Саме йому надсилали  матеріали до першого числа. Та липнево-серпнево-вересневий номер випускала у світ Катерина Іванівна Крилач. На посаді головного редактора вона пробула 6 років. У червні 2002 р. вона пішла з життя, але залишилася у пам'яті як дуже світла людина, толерантна. Наші телефоні розмови були щирими, професійно корисними. Вона зверталася за порадами і, що найголовніше, дослухалася до пропозицій, а коли щось не сприймала, то казала відверто про це і пояснювала, чому чинила саме так. З нею було легко працювати. Потім все змінилося. Передплачував цей часопис включно до 2014 р. Маю всі номери. Цікава деталь, із приходом на міністерську посаду Д. Табачника, часопис "Історія в школах України" різко змінив орієнтири і став фактично виданням чітко визначеної групи людей, яка періодично доповнювалася окремими новими іменами. З 2011 р. конструктивна критика напрацювань членів лабораторії суспільствознавчих дисциплін Інституту педагогіки АПНУ стала табу на сторінках часопису. Вже два роки не передплачую видання і практично не читаю, бо немає що читати. Гарний часопис, це коли він має оригінальну концепцію, що реалізована у структурі рубрик і тем. Цікавий часопис, це коли ти зустрічаєш нові імена з свіжими ідеями та напрацюваннями. Оригінальний часопис, це коли він йде хоча б на півкроку вперед від часу, в не плететься десь там, в обозі.

У 1996 р. влітку вийшов ще один часопис - "Історія в школі". Це видання на інших  засадах і суттєво відрізнялося від "Історії в школах України". Та найголовніше, що нові часописи започаткували фахову періодику і дали старт суспільствознавчим науково-методичним виданням. Після них з'являться "Історія", "Історія та правознавство", "Історія України", регіональні часописи обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти тощо.

20-28 квітня Дніпропетровськ приймав перший Всеукраїнський конкурс "Вчитель року" у номінації "Історія". Найяскравішим спомином залишилося спілкування з учасниками конкурсу. Це було корисне взаємозбагачення за допомогою дружніх розмов, обміну досвідом, дискусій, підготовки до уроків тощо. Сам конкурс проходив у декілька турів. На першому захищали свої ідеї та спілкувалися з членами журі в режимі «запитання - відповіді». Ніяких письмових завдань з фаху і предмету не виконували. Нас відібрали 12 учасників і допустили до другого етапу – уроків. Після проведених уроків за результатами 2-х етапів відібрали 5 учасників до фіналу, у якому всі попередні результати скасовувалися. Фінал – щось на зразок театралізованого шоу, де ми на сцені перед глядачами-освітянами відповідали на теоретичні запитання, розв’язували психолого-педагогічні завдання, представляли своє хобі тощо. Переможця і 4 лауреатів обирали лише за результатами фіналу. Організатори провели ще паралельне опитування залу після конкурсу, щоб порівняти результати рішення журі. Про перемогу повідомив лише дружині і синам. Чи змінилося моє життя після конкурсу? Змінилося, але не тому, що здобув звання «заслуженого». Почав більше писати, перезатвердив тему дисертаційного дослідження: з історичної – на педагогічну (методика викладання), зайнявся розробкою і друкуванням навчально-методичних посібників, брав участь у конференціях, семінарах.

Серед науково-методичних досягнень цього року – вихід книги Костянтина Олексійовича Баханова "Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії України" (Ґенеза, 1996). Учителі отримали перший посібник у незалежній Україні, автор якого запропонував не просто вивчати історію, а досліджувати її за допомогою джерел. Книга не втратила своєї актуальності, хоча з часу її появи пройшло 20 років. Видавництво "Ґенеза" вкотре порадувало новими підручниками: Г. К. Швидько. Історія України (XIV – XVIII ст.). 8 кл. (1996); М. Є. Рожик, М. І. Ерстенюк, М. С. Пасічник, О. М. Сухий, І. І. Федик. Всесвітня історія. Новітні часи. 1914 – 1945. 10 кл. (1996); Ю. В. Бураков, Г. М. Кипаренко, С. П. Мовчан, Ю. М. Мороз. Всесвітня історія. Новітні часи. 1945 – 1996. 11 кл. (1996).

Взимку керівництво "Ґенези" організовує зустріч авторів підручників з історії. У видавництві "Перун" виходять перші зброшуровані програми шкільних курсів України та всесвітньої історії (5 – 11 кл): з короткими пояснювальними записками, поурочним змістом, переліком основних понять і вмінь. В процесі роботи над удосконаленням програм Н. Г. Теплоухова розповіла мені, що "Ґенеза" готує до видання дві суперові книжки – Наталі Яковенко "Нариси історії України. З найдавніших часів – до кінця ХVІІІ ст." та Ярослава Грицака "Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття".

Упродовж 18 – 20 листопада Рада Європи провела у Дніпропетровську інформаційний семінар "Вивчення історії ХХ століття: на прикладі України та інших європейських країн". Серед учасників семінару учителі, що брали участь у заключному етапі конкурсу "Вчитель року", науковці, керівники освіти. Чому згадав цей семінар? На секції познайомився з Поліною Вербицькою, на той час вчителькою однієї з львівських шкіл та Оленою Пометун, яка захистила докторську дисертацію і працювала у Луганському державному педагогічному інституті. Поліна Вербицька активно розкручувала ідею створення асоціації вчителів та викладачів історії.  Повертаючись назад, ми довго обговорювали можливі теми учнівських проектів та акцій, яким фактично дали старт вже у 1997 р. Так починалася наша співпраця, у якій що не було й натяку на розкручування освітянського бізнесу. Було бажання – об'єднати і згуртувати учителів та учнів навколо цікавих, корисних справ. Тоді ніхто з нас не говорив про громадянське суспільство, його ознаки, шляхи розбудови. Ми починали його створювати, даючи старт громадській організації, залучаючи до неї педагогів, які потім приведуть своїх учнів.

1997 рік.

Середина 1990-их – так звані "голодні роки". Наші зарплати не встигали за цінами. Більше того - зарплатню почали затримувати, або ж взагалі левову частину видавали продуктами. Змушений зайнятися репетиторством з правознавства. Історія тоді не була популярною. Доводилося самому багато вчитися: відбирати матеріал, читати нормативні документи, готувати тестові завдання, запитання для усної перевірки. Якісне репетиторство завжди недешеве, бо годинному заняттю передувала колосальна підготовка учителя. Думаю, що репетиторство процвітатиме ще довго і залишатиметься одним із способів заробітку педагога і не лише тому, що вчителям платять мало. На нього існує соціальне замовлення. В основі репетиторства – організація індивідуальної роботи. Вчитель планує працю окремої дитини, він маневрує часом, обсягами, засобами. Сам процес навчання стає умотивований з обох сторін, оскільки всі (вчитель, учень, батьки) зацікавлені у позитивному результаті. І яким би вчитель не був талановитим, 30 дітей він не навчить так як одного.

              

1997 рік приніс чимало нового  шкільній історичній освіті. Варто звернути увагу на те, що альтернативний друк та використання підручників  входять у практику українського шкільництва. Кам'янець-Подільське видавництво "Оіюм" друкує "Історію України". 6-7 кл. С. В. Трубчанінова, І. С. Винокура. Шкода, що ця книга якось загубилася. Можливо тому, що видрукувана малим тиражем (10000) і фактично була не відома широкому загалу. Видавництво "Ґенеза" друкує мої "Оповідання з історії України": накладом 520 000 україномовне видання та накладом 240 000 російськомовне видання. До підручника виходить "Робочий зошит з історії України" (1997) і навчальна книга-хрестоматія з початкового курсу історії України "Джерело" (1997).

У цьому ж році до друку навчально-методичних посібників активно долучилося львівське видавництво "Кальварія" у співпраці з київським "Абрисом". З ними підготував 4 робочих зошити з історії України – 2 (І ч. і ІІ ч.) для 8 класу і 2 (І ч. і ІІ ч.) для 9 класу. Ці зошити учителі нашого ліцею використовують й до сьогодні, не зважаючи на зміни у програмах, нові підручники тощо. У цьому видавництві вийшли робочі зошити з історії стародавнього світу О. Малій (1996), історії середніх віків К. Баханова (1997), нової історії О. Малій (1997), новітньої історії К. Баханова (1997). Взагалі робочі зошити з історії активно почали друкувати з 1995 р. Перший робочий зошит для п'ятикласників за часів незалежності з'явився у 1992 р. Із 1995 р. до випуску робочих зошитів долучився І. А. Коляда. Серія його посібників з 6 по 11 клас вийшла друком у київському видавництві "Магістр-S".

У 1997 р. газета "Освіта України" друкує проект "Державного стандарту загальної середньої школи: Історія". Паралельно розпочинається дискусія щодо об'єднання двох освітніх галузей "Історія" та "Суспільствознавство". Вона триватиме у продовж двох наступних років і стане предметом обговорення на сторінках часописів, конференціях та інших зібраннях.

Регіональна асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін "Доба" оголошує про проведення конкурсу учнівських наукових робіт "Слідами історії" на тему: "Історія моєї школи". Саме таку тему ми обрали для учнівських проектів, повертаючись з Дніпропетровська у листопаді минулого року.

1998 рік

IV Всеукраїнську олімпіаду з історії на весняні канікули приймало м. Рівне. Голова журі – Федір Григорович Турченко, доктор історичних наук. Завдання для школярів розробляв Костянтин Олексійович Баханов. Серед членів журі Олександр Рашидович Давлєтов, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Запорізького державного університету. У 1997 р. разом колегами (В. Г. Косминою, В. М. Мороко)  він підготував підручників з всесвітньої історії для 11 класу (Запоріжжя: Просвіта). Цей підручник користувався особливою популярністю в історичних класах. Гарно структурований матеріал, оригінальні фрагменти писемних джерел, розвивальна система запитань і завдань. Матеріали цього підручника ми використовуємо й до сьогодні, оскільки він має чимало такої інформації, яку не зустрінеш в інших джерелах.

Упродовж 20-28 квітня у Дніпропетровську проходить другий конкурс "Вчитель року" у номінації "Історія". Мене запросили вже як члена журі. Голова журі - Тетяна В'ячеславівна Ладиченко, кандидат історичних наук, заступник  – Ганна Кирилівна Швидько, доктор історичних наук (всім членам журі і конкурсантам вона подарувала щойно перевиданий підручник з історії України для 8 класу). До складу журі увійшли науковці і вчителі: цікавий і талановитий вчитель історії, краєзнавець з Полтави Олександр Білоусько (нас поселили в одному готельному номері та такому холодному, що про цю холодригу згадуємо з Сашком й до сьогодні); О. І. Пометун, доктор педнаук з Луганського педінституту (з Оленою Іванівною узгодили тему дисертаційного дослідження), О. В. Зима – вчитель історії з Дніпропетровська, О. В. Малій – завідувач лабораторії історичної освіти інституту педагогіки АПНУ; Н. Г. Сірик – завкабінетом історії Житомирського обласного інституту удосконалення учителів; Р. М. Шамелашвілі – заступник директора інституту змістів і методів навчання; П. Б. Полянський – провідний спеціаліст Головного управління середньої освіти Міносвіти. З Павлом Броніславовичем активно почав співпрацювати з 1997 р, коли він прийшов на роботу до Міністерства освіти. Часто зустрічалися на семінарах, конференціях, нарадах з питань шкільної історичної освіти. Ну і конкурсанти. У цьому конкурсі брало участь дуже багато талановитих учителів, які вже мали власні напрацювання (Богданова Олена, Грищенко Надія, Котенко Любов, Тоболін Віктор), були авторами підручників (Дрібниця Віталій, Щупак Ігор), розробляли схеми та моделі навчання історії (Фідря Олег). На цьому конкурсі Надія Грищенко з Кіровограда подарувала книгу "Єлисаветградська гімназія". Так дізнався про роботу директора української гімназії Віктора Громового та історію цього навчального закладу. Зберігаю цю книгу й до сьогодні. Перемога знову поїхала до Рівного. Вчителем року став Олег Григорович Фідря, який у нелегкій боротьбі з своїми колегами зумів переконати членів журі, що він кращий.

У 1998 р. з'явилася нова редакція програм з історії України та всесвітньої історії. У ній відмовилися від поурочного поділу навчального матеріалу і перейшли до тематичного. Суттєвих змін зазнала програма і для 5 класу. Її уклав В. Власов. Саме за цією програмою у 1999 р. вийде ще один підручник для п'ятикласників (В. Власов. О. Данилевська. Вступ до історії України). Досить плідно працюють українські наковці, методисти, учителі. Тематика їх пошуку свідчить про багатовекторність досліджень: К. Баханов (інноваційне навчання, робота з обдарованими дітьми), Л. Калініна (структурування змісту історії), Р. Пастушенко (концептуальні засади шкільної історії).

Це був рік вибору. Ще наприкінці 1997 мене почали запрошувати на роботу до Рівненського економіко-гуманітарного інституту (РЕГІ). Допрацював до кінця навчального року і з 1 вересня взявся до виконання обов'язків старшого викладача кафедри всесвітньої історії. РЕГІ був створений у 1993 р. Це один із перших у західному регіоні приватних вузів, який починав своє функціонування з навчання студентів у орендованих приміщеннях, низьким рівнем кадрового забезпеченням, де кандидати наук були на "вагу золота", і дуже швидко розвинувся у досить потужний навчальний заклад: з власними корпусами, бібліотекою, аспірантурами, спортивною базою, лабораторіями тощо.

Вересень! Навантаження – 900 год.: предмет "Історія слов'янських народів", який читався з 1 по 5 курс і "Методика викладання історії" (4 курс). 2/3 годин у карточці навантаження – лекції і семінари. Щодня по 3 – 4 пари. Всі курси розроблялися "з коліс", підручників немає, плани семінарських не розроблені. До кінця вересня сів голос, але … я отримав зарплату "живими" грішми – 185 грн, це було вдвічі менше, ніж у ліцеї. У такому шаленому ритмі почав писати кандидатську дисертацію, збирати матеріал, готувати статті. І це не все. Умовою мого переходу до інституту було те, що залишу пів-ставки в ліцеї, щоб мати базу практики, здійснювати апробацію напрацювань. Часто думаю, як ми тоді встигали?

10 грудня Міністерство освіти України та Інститут міжнародних досліджень шкільних підручників імені Георга Екерта (Німеччина) проводять міжнародну наукову-практичну конференцію "Індивідум і суспільство у новій і новітній історії. Дискусійні питання та їх відображення у підручниках з історії та суспільствознавства". Ця конференція важлива і цікава насамперед тим, що в її роботі взяли участь українські вчені, автори шкільних підручників, видавці та європейські дослідники навчальної книги. В процесі обговорень та дискусій розглянуто чимало актуальних проблем, що стосувалися змісту шкільної історії, понятійного апарату, висвітлення історії української державності та тоталітарних режимів у підручниках для старшокласників, стандартизації шкільної історичної освіти тощо. Матеріали конференції  вийдуть друком у видавництві "Ґенеза" лише у 2000 р. (Українська історична дидактика: Міжнародний діалог).

1999 рік.

Робота в інституті входить у звичну колію. У червні – перший випуск на історико-філологічному факультеті (36 учителів історії, української мови та літератури). Дуже гарний випуск. Просто вражаючий як для приватного вузу. Чому? Вже тоді у суспільстві почала складатися думка, що до приватних вузів йдуть невдахи, ті, що не змогли вступити на навчання за державний кошт. Серед наших випускників були такі, що вступили до аспірантури. Більшість з них пішла працювати в школи, де й залишилася до сьогодні. Хтось зробив кар'єру як управлінець, а хтось працює на вчительських посадах. З багатьма випускниками зустрічався на курсах в інституті післядипломної педагогічної освіти, читав їм лекції, спілкувався. Гарний спомин залишив перший випуск РЕГІ. У цьому ж році уклав перший навчально-методичний посібник для студентів "Історія слов'янських народів" (Методичні рекомендації для студентів І – V курсів).

Вересень 1999 р. був сонячним, привітним і багатообіцяючим. Море планів. Але все довелося відкласти – травма прикувала до ліжка на цілий рік. Під час "великого лежання" (завдяки книгам, що їх син сумлінно носив з бібліотеки) був опрацьований значний масив літератури і з'явилися перші розділи дисертаційного дослідження. Іноді ловлю себе на думці, що це було не випадковим, оскільки за рік вдалося написати майже всю теоретичну частину і підготувати її машинописний варіант.

У шкільній історичній освіті спостерігається своєрідний бум випуску навчально-методичних посібників: робочі зошити, контурні карти, атласи, методичні посібники для учителів, перші хрестоматії з історії України. Це час, коли завершилося укладання першого покоління українських підручників і розпочався процес їх удосконалення як змісту так і навчально-методичного апарату. На зміну чорно-білого друку приходить багатоколірний, поліпшується поліграфічна якість навчальної книги. Щороку (з 1993 р.) до України приїжджає Валентина Курилів – канадка українського походження, учитель методист, спеціаліст з історії з Торонто. Вона проводить місячні курси у літній час у Львові, Одесі, Тернополі, Луцьку, Хмельницьку і тим самим показує українським учителям історії, що навчання може бути іншим. Пані Валентина зробила неоцінений вклад у розвиток української методичної думки.

У другу половину 90-их (десь починаючи з 1996 – 1997 рр.) активізувався випуск регіональних посібників з історії для школи. Оскільки у програмі історії України пропонували вивчати теми "Наш край", то ж місцеві краєзнавці, викладачі вузів започаткували випуск регіональної літератури. Мені вдалося проаналізувати становлення шкільного історичного краєзнавства упродовж 1990-2010-х років. Поки що цей матеріал недоступний учительському загалу. Рукопис укладений, вичитаний і навіть "залежався". Залишається лише видрукувати.

2000 рік.

Останній рік століття і тисячоліття. Всі чекали змін, катаклізмів, новизни. Море пророків і провидців. Рік розпочинався звично як і всі інші. Перша половина року пройшла у налагодженні здоров'я, а з вересня – все за робочим графіком: інститут, ліцей, курси підвищення кваліфікації, семінари, конференції, робота з видавництвами.

2000 рік подарував декілька цікавих зустрічей. Перша – з Олександром Андрійовичем Удодом. Він тоді вже переїхав до Києва і працював головним редактором у видавництві "Ґенеза". Перше наше знайомство відбулося ще у 1996 р. в Дніпропетровську. У Києві  зустрілися в Інституті педагогіки АПНУ. Олександр Андрійович готувався до захисту докторської дисертації і підготував монографію "Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920 – 1930-их роках" (Ґенеза, 2000). На основі нових методологічних підходів у книзі проаналізовано не просто стан історичної науки та освіти 1920-30-их років ХХ ст., але й механізми їх формування, роль компартійного елемента у формуванні змісту, методів цих галузей. На деякі положення цієї праці робив посилання у власному дисертаційному дослідженні, аналізуючи особливості розвитку історичної пропедевтики у довоєнні роки.

28-29 листопада відвідав Тернопільський педуніверситет ім. В. Гнатюка. Вразив високий рівень навчально-методичної роботи на історичному факультеті. Викладачі факультету на цей час створили чимало посібників, які використовували у навчальному процесі, долучалися до написання шкільних підручників, регулярно проводили наукові конференції і з методики також. У 1990-ті роки заходів, які були б присвячені виключно питанням викладання шкільної історії, проводили рідко. У ці дні історичний факультет організував конференцію "Інноваційні технології у викладанні історії". Саме на цьому зібрані доля звела мене з молодим енергійним дослідником із Запорізького університету Терном Сергієм Олександровичем. Так починалося наше наукове приятелювання, у якому, перш за все, було місце обміну власними напрацюваннями, професійній дискусії, обговоренню змісту курсу "Методика викладання історії" (Сергій Олександрович також читав цей курс в університеті).

Наприкінці 90-их вчителі історії міських шкіл долучилися до діяльності Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін "Доба", створивши на Рівненщині осередок цієї організації. Із вчителів, методистів обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти та науковців формувалося своєрідне ядро організації, були започатковані перші проекти з громадянської освіти, шкільної історії. Організація налагодила тісні зв'язки із європейською асоціацією викладачів історії "Єврокліо". Ми фактично вперше дізналися про дещо інші підходи у викладанні суспільних дисциплін, конструюванні їх змісту, організації роботи школярів. Цей досвід виявився важливим у нашій подальшій роботі. А поки що долучалися до семінарів, тренінгів і вчилися самі, бо виявилося, що попередній досвід дуже суттєво відрізнявся від того, що приходило до нас з європейської освітньої системи. Велика роль у поширенні нового належала і Голові асоціації – Поліні Василівні Вербицькій.

У цей рік К. О. Баханов у Запоріжжі видає монографію "Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії" (Просвіта, 2000). Вперше у нашій методичній науці з'являється дослідження, присвячене інноваційному навчанню, у якому здійснено аналіз систем, технологій та моделей навчання. Часопис "Історія в школах України" внесено до переліку наукових видань (з 1997 р.). Вперше у незалежній Україні створюють Спеціалізовану ради із захисту кандидатських дисертацій зі спеціальності "13.00.02 – теорія і методика навчання історії" (1997). В Україні упродовж 90-их років і початку 2000  формується власна наукова школа з методики викладання історії. Важливо, що до її створення долучилися науковці з різних регіонів, досліджуючи актуальні проблеми навчання шкільної історії, долучаючись до написання підручників, посібників.

Перше десятиріччя нашої незалежності було важливим, оскільки ми все починали робити самостійно і заново. Ми не чекали, що хтось укладе навчальні програми і підручники, розробить методичне забезпечення, впровадить нову систему освіти тощо. Ми часто помилялися, можливо навіть свідомо, бо не мали досвіду. Сьогодні важливо не втратити те, чого досягли і йти далі, бо як відомо дорогу подолає той, хто йде вперед, чітко уявляє мету своєї подорожі і її кінцевий результат.

Публікується з дозволу Автора зі скороченнями. З повною версією цих нотаток за усі 25 років незалежності можна ознайомитися на Facebook сторінці Автора.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

_________________________________

 

Віктор Мисан – український педагог і науковець; кандидат педагогічних наук, доцент кафедри історії Міжнародного економіко-гуманітарного університету, вчитель-методист, заслужений вчитель України. Автор понад 400 наукових та навчально-методичних робіт з методики викладання історії, громадянської освіти, історії. Брав участь у міжнародних освітніх проектах, долучався до розробки навчальних програм, підручників, посібників: «Оповідання з історії України та рідного краю. 5 кл.» (1995), «Оповідання з історії України. 5 кл.» (1997, 2003), «Вступ до історії України 5 кл.» (2005, 2010), «Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900- 1939 роках. 10 кл.» (2004, у співав.), «Вчимося бути громадянами. 7 – 8 кл.»(2006, 2008, у співав.), «Громадянська освіта у системі класного керівника» (2009. У співав.), «Писемні джерела на уроках історії» (2009), «Сучасний урок історії» (2010), «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна» (2012, у співав.). Нині працює у комунальному закладі "Школа-інтернат ІІ-ІІІ с. "Рівненський обласний ліцей" на посаді заступника директора з навчальної роботи. Живе і працює у Рівному.

 

Читайте також матеріали Ігора Гирича "Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта" (частина 1-3) у рубриці "Урок історії".

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!