“Зникле” населення й проблеми міської пам’яті в містах Центрально-Східної Європи

15.12.2014
15 хв читання

//  Елеонора Нарвселіус

CEU hosted the “In Search of Transcultural Memory in Europe” (ISTME) conference in early October, bringing together Europe’s major scholars in the field as well as PhD students for a training school on “Mobilising Memory for Change.” ISTME, part of the COST network*, focuses on the tension between attempts to create a common European memory on the one hand, and numerous memory conflicts stemming from Europe’s fragmentation into countless memory communities on the other.

The five-day event kicked off with a keynote lecture on “The Living Archive,” by the University of Glasgow’s Andrew Hoskins. “No one is secure from the living archive,” Hoskins said after telling a story about a friend from university days who maintained relationships with both a woman at school and one in his hometown. Against all odds, he was caught cheating on his hometown girlfriend when he attended a concert with his university girlfriend and their picture appeared in the paper. Today, Hoskins noted, with the pervasiveness of social media and digital connectivity, there’s very little chance this man could get away with two-timing for as long as he did.

Hoskins shared side-by-side photos, one showing a crowd of mourners holding candles after Pope John Paul II’s death and the other of Pope Benedict’s “retirement” speech, in which nearly every member of the crowd is shooting photos/videos on their phone or tablet. “The act of recording has become more urgent than experiencing that which is being recorded,” he said. “Human imagination no longer seems sufficient – it requires some kind of capturing to be valued.” And not only to be captured, he noted, but for people to be congratulated (i.e. a Facebook “like”) for doing so.

There is some significant resistance to current digital media platforms which has spawned applications like Snapchat that, ostensibly, remove data after a set period of time (usually a matter of seconds after the intended receiver views the image or message). Snapchat was recently hacked and tens of thousands of users’ data were compromised. The “Right to be Forgotten” concept in Europe allows individuals to have certain data about them removed so third parties are unable to obtain the information via online search engines. However, Hoskins noted that even people who consciously disconnect from all digital media for a few weeks always return, “because to disconnect is to not be a part of that culture anymore.”

Another featured keynote speaker, Marianne Hirsch (William Peterfield Trent Professor of English and Comparative Literature at Columbia), focused on how memory can be mobilized for a transcultural future that resists the national imaginaries and ideologies displayed in institutions. The topic is especially relevant as 2014 is the year of monumental memory, ranging from commemorations of the First World War to the openings of the National September 11 Memorial Museum and the Museum of the History of Polish Jews. Her talk explored ways of thinking about memory as mobile, mutable, portable, porous and vulnerable, reframing national and transnational paradigms from a feminist perspective. Focusing specifically on the role of aesthetic practices in the activation and dissemination of memory, and on the work of several female artists, Hirsch’s talk highlighted small, unofficial, anti-monumental memory practices.

To open the second day of the PhD training school, renowned architect, film production designer, professor, and political activist Laszlo Rajk Jr. gave a keynote address titled “Hiatus in the Texture of Memory.” Rajk focused mainly on commemorative monuments – how and why they are designed as they are and people’s interaction with them. He noted how society’s idea of public commemoration has changed over the millenia. “It’s rare now to find a joyful monument. Generally they are sad and commemorating victims, not victors, probably due to Judeo-Christian heritage,” he said. “In Greek and Roman culture, they always commemorated the victors in battle, not the losers. Why are we now commemorating the ‘losers?’”

Rajk believes the strongest monuments are actually religious holidays. Although they aren’t tangible, we never forget the dates, he noted. Continuing on commemoration of what we cannot see or touch, Rajk discussed the desire in monument-building to honor what’s missing. “We also talk lately about monuments that try to commemorate something that’s missing – mostly raised in connection with the Holocaust – because that’s a very clear topic; we are commemorating the death of 6 million people.” He gave the example of the Nazi book-burning which took place in the square next to the Berlin Opera in May 1933. The “monument” there is a glass panel on the ground that opens up to a small room of empty white bookshelves, meant to remind viewers of what was lost. “It requires a conscious interaction between viewer and artist to commemorate [the event],” Rajk said.

In Rajk’s own work in designing the commemoration of the Birkenau sub-camp of Auschwitz, where over 430,000 Hungarians died, he also highlights what is missing. Visitors are on an “island” within the space and a projector causes their shadows to fall on projected images (of both victims and victimizers) on the wall so that they become part of the exhibition themselves. He uses the effect of shadows with a cattle wagon used to bring victims to the camp as well. “Ours is covered in glass and, from the other side, visitors see the shadows of people in the wagon. It’s a trick and on the edge of perception. It’s a kind of effect. Someone’s missing – it’s a silhouette that commemorates.” He noted that we cannot escape that we are in the present but that we “are always influencing what happened in the past.”

– See more at: //www.ceu.hu/article/2014-10-21/scholars-delve-human-interaction-memory#sthash.C7CAaiV3.dpuf

18-21 листопада в Лундському університеті відбулася конференція “Memories of Vanished Populations in the Urban Environment of L´viv, Chernivtsi, Chişinău and Wrocław. Knowledge, Attitudes and Memory Treatment” (“Пам’ять про “зниклі” групи населення в міському середовищі Львова, Чернівців, Кишинева і Вроцлава. Знання, ставлення і підходи”). Протягом кількох днів її учасники обговорювали історико-культурні явища, знання про які дозволяє глибше зрозуміти особливості сучасних політичих візій в цій частині Європи, визначальною характеристикою яких є постійне звертання до історії й пам’яті.

Українській академічній аудиторії буде напевно цікаво дізнатися про однойменний міжнародний проект, підсумковою подією якого стала ця звітна  конференція. Проект не лише звертався до української проблематики, але й залучив українських експертів з питань міської історії, культури та архітектури як старшого, так і молодшого поколінь. Молодша генерація була презентована, зокрема, групою фахівців з усної й публічної історії з львівського Центру досліджень міської історіі Центрально-Східної Європи. Українську сторону представляли також досвічені науковці з Національного університету “Львівська Політехніка”, Чернівецького національного універитету імені Юрія Федьковича, Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини та Київського національного університету будівництва і архітектури. Дослідницькі питання і деякі попередні висновки проекту, обговорювані під час завершальної конференції, засвідчили певні цікаві тенденції сучасних студій колективної пам’яті Центрально-Східної Європи.

Чотирічний дослідницький проект, профінансований шведською фундацією Riksbankens Jubileumsfond, ставив собі за мету детальніше висвітлити механізми функціонування колективної пам’яті в центральноєвропейських урбаністичних середовищах. Визначальною характеристикою міських ландшафтів в цій частини Європи, яку Тімоті Снайдер назвав “bloodlands” (“криваві землі”), є не лише контрасти і гібридність, але й дисонанси, спричинені драстичною зміною міського населення внаслідок воєн, фізичного винищення “інших”, та політичних репресій і переселень, що ними рясніє історія двадцятого століття. Новаторським аспектом проекту стало створення можливостей для міждисциплінарного діалогу між дослідниками-гуманітаріями (істориками, етнологами і мистецтвознавцями) та архітекторами і спеціалістами з міського планування. Координатування проекту здійснювала група дослідників з Лундського університету на чолі з архітектором др. Бу Ларссоном, який вже впродовж декількох десятиліть вивчає особливості планування й архітектури європейських міст, що опинилися за “залізною завісою”. Орієнтацію на проблематику пам’яті про “зниклі” (правильніше було б “винищені” й “переселені”) групи населення зумовили дослідницькі інтереси двох інших учасників шведської групи, автора цих рядків та її колеги з Центру європейських досліджень Нікласа Бернсанда.

Власне, останнім часом студії колективної пам’яті є одним з профільних напрямків досліджень Центру європейських досліджень при Лундському університеті. Одним з наслідків роботи в цій царині  стала організація декількох міжнародних проектів, зокрема профінансованої Європейською Комісією масштабної ініціативи з розвитку європейського співробітництва в галузі досліджень колективної пам’яті ІSCH COST Action IS1203 “In Search of Transnational Memory in Europe”.  Інший цікавий проект стосувався пам’яті про групи населення, винищені й переміщені в різних кутках Європи наслідок Другої світової війни. Власне, ці дослідження в галузі студій пам’яті й визначили теоретичний фокус і методологічні підходи нового проекту під керівництвом др. Ларссона.

Пам’ятник польським професорам, розстріляним нацистами 1941 р. на Вулецьких пагорбах у Львові.

Слід зазначити, що, незважаючи на значний інтерес до проблематики “пригадування” колективного минулого і політик пам’яті, міждисциплінарна академічна галузь студій пам’яті (Memory Studies) й досі сприймається досить скептично в колах з чіткою дисциплінарною орієнтацією. Студії пам’яті не стільки пропонують відповіді на питання, скільки задають самі питання. Одним з головних питань залишається операціоналізація поняття пам’яті. Навіть в межах описуваного проекту його учасники визначали для себе відповідь на це питання і, відповідно, оріентували свої дослідження в досить різний спосіб. Це, з одного боку, робить проблематичним систематичні узагальнення теоретичного характеру, але, з іншого боку, підтверджує багатовекторну специфіку студій пам’яті. Для багатьох учасників проекту більш зрозумілим і прийнятним був позитивістично орієнтований підхід до пам’яті як до своєрідної кальки подій минулого, що так чи інакше відтворює й верифікує реальні події. З цієї точки зору цілком зрозумілим і прийнятним є твердження про те, що, як висловився один зі спеціально запрошених гостей звітної конференції, історик Крістоф Мік, “розмаїття пам’яті про певні події віддзеркалює розмаїття досвіду учасників цих подій”. Здається цілком логічним, що люди уявлятимуть минуле по-різному в залежності від того, з якої перспективи вони спостерігали за плином подій і в якій ролі вони брали в них участь. Тим більш інтригуючою й парадоксальною з позиції цього підходу є ситуація, коли голоси свідків реальних подій з тих чи інших причин – зокрема, внаслідок фізичної відсутності їх носіїв або блокування доступу до публічної сфери – відсутні, але нові покоління продовжують звертатися до цих подій і пропонують свої інтерпретації минулого.

В центральноєвропейських містах, де довоєнна структура населення зазнала докорінних змін, а суб’єктивне знання про минуле здебільшого не передається “природнім” шляхом, тобто в межах родини, важко говорити про пам’ять як безпосередню презентацію минулого. Радше, під пам’яттю слід розуміти процеси колективного обговорення й неуникної трансформації  уявлень про минуле. Зокрема, пам’ять стає вагомим чинником не лише творення історичної свідомості, але й подальшої іконізації та мітологізації історичного досвіду певних поколінь. Зважаючи на це, тим більшого значення набуває феноменологічний підхід до дослідження пам’яті не як вторинного процесу “проявлення” історії, а, власне, як явища, цікавого самого по собі. З цієї точки зору слід зосереджувати увагу не стільки на “автентичності” чи “правдивому віддзеркаленні” подій, а на складних процесах творення колективних уявлень (чи, висловлюючись категоричніше, фантазій) про минуле, що часто-густо не знаходять свого вираження в  публічних комеморативних практиках, але, тим не менше, визначають епістемологичні й етичні орієнтири сучасних суспільств. 

Власне такий теоретичний підхід визначив методологичну процедуру проекту. В ідеалі вона повинна була бути виразно компаративною. Втім, цю дослідницьку стратегію збирання й систематичного порівняння рівноцінного матеріалу в усіх чотирьох містах не вдалося зреалізувати повною мірою – зокрема, й через проблеми історичної періодизації та різної “валентності” груп населення, сліди історичної присутності яких ми намагалися дослідити. Тим не менше, компаративний характер проекту визначило те, що в усіх обраних містах (зокрема, у Львові й менш досліджених під кутом студій пам’яті Чернівцях) було зібрано матеріали про ставлення до матеріальних слідів минулого серед трьох категорій міського населення. Зокрема, було проведене опитування учнівської молоді як городян, чиї візії минулого є щойно або й не до кінця сформованими. Другою принципово цікавою групою були “активісти пам’яті”, чия професійна й громадська активність зосереджена на підтримці культурної спадщини й історичного знання.  Були також зібрані десятки інтерв’ю з жителями декількох міських дільниць, що зберегли сліди довоєнної етнокультурної різноманітості в особивостях забудови, архітектурній стилістиці й навіть оформленні інтер’єрів.

Виставлені в приміщенні Управління охорони історичного середовищапри Львівській міськраді cтарі брами, що їх вдалося врятувати від вивозу на сміттєзвалище.

Опрацювання матеріалів, зібраних у рамах проекту, продовжуватиметься наступного року. Втім, за результатами конференції вже зараз можливо сформулювати деякі попередні висновки, які стосуються проблематики звертання до пам’яті в міському просторі й, зокрема, суперечливої  пам’яті про довоенну багатокультурність. По-перше, в усіх чотирьох містах досить очевидною є тенденція звертання до довоєнної етно-культурної різноманітності та її матеріальних “відбитків” у міському просторі як до ресурсу, що має сприяти вирішенню сучасних  проблем ідентичності, культурної політики і міського планування. В цьому сенсі пам’ять про “вихолощену мультиетнічність” (К.Фолліс) центрально-східноєвропейських погранич є трансформативним ресурсом. Особливо цікавим тут є приклад Чернівців, де популярними є уявлення про особливу толерантність городян, що напряму пов’язується з епохою “европейського минулого” у складі імперії Габсбургів та довоєнним “мітом Буковини”. Однак, з іншого боку, сучасні жителі досліджуваних міст вшановують “зниклі” групи населення здебільшого не вдаючись до конкретних формулювань і пояснень, оскільки уявлення про культурні особливсті й історію міст, в яких чільну роль колись відіравали євреї, поляки, австрійці, німці, вірмени, є дуже фрагментарними й часто хибними. Відтак можна зробити теоретичне припущення про те, що, на відміну від, скажімо, природних спадкоємців – дітей, онуків – представників передвоєнних польськоїб єврейської та німецької громад, які культивують пост-пам’ять (М. Хірш), нащадки повоєнних новоприбульців, з яких здебільшого складається сучасне населення досліджуваних міст, звертаються до мінулого в більш відсторонений спосіб. Для них є притаманним відтворення картин передвоєнного минулого на матеріалі вторинних джерел (фільми, художня література, виставки і т. п.), результатом чого стає так звана “фантомна пам’ять” (Е. Ландсберг) в стосунку до “зниклих” представників інших народів. Можна також припустити, що офіційна радянська практика вибіркового й ідеологічно викривленого представлення міської історії, особливо її трагічних сторінок, зіграла значну роль у руйнуванні відчуття співпричетності до спільної з іншими народами історії. З іншого боку, як зазначив спеціально запрошений доповідач професор Лео Шпіцер, співавтор відомої книги “Ghosts of Home: The Afterlife of Czernowitz in Jewish Memory”, виховання співпричетності до спільної історії й взаєморозуміння між сучасними городянами й нащадками колишніх жителів пограничних міст вимагає спільних практик “зцілення пам’яттю”.

                           

Неоготичний костел ”Серце Ісуса” в Чернівцях. За радянської доби цю будівлю влада спершу передала православній церкві, але потім тут розмістився Державний архів Чернівців. У 2010 році відреставровану будівлю передано релігійній громаді Римо-католицької церкви. Миколаєвський собор у Чернівцях. Побудований 1939 р., собор є зразком румунської сакральної архітектури на Буковині.

Особливо цікавим видається в цьому контексті питання про роль сучасних культурних і політичних еліт, які дедалі більше залучені до міжнародного і міжрегіонального співробітництва в галузі культурного обміну та охорони об’єктів культурної спадщини. Ці групи городян мають важелі впливу на суспільну думку, а відтак великою мірою задають параметри “пригадування” різних історичних періодів та груп населення. У відкритій чи завуальованій формі міські еліти виступають і як впроваджувачі нових європейських принципів вшанування недавньої історії й “пригадування” минулого, і як продовжувачі деяких радянських практик інструменталізації історичних тем та етно-культурної різномантіності. Цікавою в цьому сенсі була розпочата під час звітної конференції дискусія про необхідність критичного перегляду методологічних засад сучасних практик оцінки міського архітектурного ландшафту в Україні.  Зокрема, було висловлено думку про те, що в містах з “палімпсестним” історичним минулим експертам слід працювати над глибшим розумінням аспектів не лише міської історії, але й міської пам’яті, дієвцями якої виступають як місцеві активісти, так і транснаціональні мережі – зокрема, діаспори.

Проект “Memories of Vanished Populations in the Urban Environment of L´viv, Chernivtsi, Chişinău and Wrocław. Knowledge, Attitudes and Memory Treatment” показав, що дослідження, метою яких є підтримка міждисциплінарних досліджень колективної пам’яті, нелегко реалізувати на практиці. Часто-густо спроби міждисциплінарного синтезу в цій царині перетворюються на багатодисциплінарну суміш, якій бракує спільного теоретичного апарату й узгодженості методологічних підходів. Тим не менше, започатковані в в ході проекту дискусії та зібраний матеріал про трансформації “палімпсестного” міського ландшафту та локальні процеси формування міської пам’яті дозволять у найближчому майбутньому продовжити комплексне дослідження міст як “зіткнення urbs et civitas” (Дж. Чапліцка).

“Стіна скорботи”, споруджена з урятованих уламків надгробних плит на єврейському цвитнарі у Чернівцях.

Користуючись нагодою, хочу ще раз щиро подякувати всім учасникам проекту, завдяки професіоналізму, відкритості й ентузіазму яких ця дослідницька ініціатива була успішно виконана. На особливу подяку заслуговують спеціально запрошенні гості конференції проф. Лео Шпіцер, проф. Джон Чапліцка, проф. Людмила Кожукару, проф. Барбара Тернквіст-Плева, др. Крістоф Мік, др. Матіас Екман, др. Адріан Веліку, директор Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини Микола Кушнір, директор Музею історії та культури євреїв Молдови Ірина Шихова, директор “Bukowina-Zentrum” Сергій Осачук, а також художник Олег Любківський, чия імпровізована виставка  додала конференції особливої атмосфери.

________________________________________________

У публікації використано світлини авторки.

 

 

Елеонора Нарвселіус – етнолог, кандидатка філологічних наук (Львівський університет), доктор філософії (Ph.D.) за спеціальністю Ethnic Studies (Університет Лінчопінга, Швеція). Наукова співробітниця Центру досліджень Європи в Лундському університеті (Швеція). Авторка книги “Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity and Power” (New York – Toronto – Plymouth, UK: Lexington Books, 2012). Наукові зацікавлення: дослідження еліт, проблематика колективної пам’яті в Центрально-Східній Європі,  дослідження культурної спадщини й комерціалізації історії. Серед недавніх публікацій – статті  “Волинь 1943–1944 рр. і довоєнна польськість в інтелектуальній полеміці Західної України” та “Lviv and Chernivtsi: Two Memory Cultures at the Western Ukrainian Borderland” // East/West: Journal of Ukrainian Studies, vol.I, no. 1, 2014 (в співавторстві з Нікласом Бернсандом). Живе і працює у м. Лунд, Швеція. 

 

 Читайте також допис Елеонори Наврселіус “Не тільки ресентимент: німецькі фортифікаційні споруди й культура пам’яті сучасного Калінінграда”

 

 

 

 

Scholars Delve into Human Interaction with Memory”: //www.ceu.hu/article/2014-10-21/scholars-delve-human-interaction-memory#sthash.C7CAaiV3.dpuf

CEU hosted the “In Search of Transcultural Memory in Europe” (ISTME) conference in early October, bringing together Europe’s major scholars in the field as well as PhD students for a training school on “Mobilising Memory for Change.” ISTME, part of the COST network*, focuses on the tension between attempts to create a common European memory on the one hand, and numerous memory conflicts stemming from Europe’s fragmentation into countless memory communities on the other.

The five-day event kicked off with a keynote lecture on “The Living Archive,” by the University of Glasgow’s Andrew Hoskins. “No one is secure from the living archive,” Hoskins said after telling a story about a friend from university days who maintained relationships with both a woman at school and one in his hometown. Against all odds, he was caught cheating on his hometown girlfriend when he attended a concert with his university girlfriend and their picture appeared in the paper. Today, Hoskins noted, with the pervasiveness of social media and digital connectivity, there’s very little chance this man could get away with two-timing for as long as he did.

Hoskins shared side-by-side photos, one showing a crowd of mourners holding candles after Pope John Paul II’s death and the other of Pope Benedict’s “retirement” speech, in which nearly every member of the crowd is shooting photos/videos on their phone or tablet. “The act of recording has become more urgent than experiencing that which is being recorded,” he said. “Human imagination no longer seems sufficient – it requires some kind of capturing to be valued.” And not only to be captured, he noted, but for people to be congratulated (i.e. a Facebook “like”) for doing so.

There is some significant resistance to current digital media platforms which has spawned applications like Snapchat that, ostensibly, remove data after a set period of time (usually a matter of seconds after the intended receiver views the image or message). Snapchat was recently hacked and tens of thousands of users’ data were compromised. The “Right to be Forgotten” concept in Europe allows individuals to have certain data about them removed so third parties are unable to obtain the information via online search engines. However, Hoskins noted that even people who consciously disconnect from all digital media for a few weeks always return, “because to disconnect is to not be a part of that culture anymore.”

Another featured keynote speaker, Marianne Hirsch (William Peterfield Trent Professor of English and Comparative Literature at Columbia), focused on how memory can be mobilized for a transcultural future that resists the national imaginaries and ideologies displayed in institutions. The topic is especially relevant as 2014 is the year of monumental memory, ranging from commemorations of the First World War to the openings of the National September 11 Memorial Museum and the Museum of the History of Polish Jews. Her talk explored ways of thinking about memory as mobile, mutable, portable, porous and vulnerable, reframing national and transnational paradigms from a feminist perspective. Focusing specifically on the role of aesthetic practices in the activation and dissemination of memory, and on the work of several female artists, Hirsch’s talk highlighted small, unofficial, anti-monumental memory practices.

To open the second day of the PhD training school, renowned architect, film production designer, professor, and political activist Laszlo Rajk Jr. gave a keynote address titled “Hiatus in the Texture of Memory.” Rajk focused mainly on commemorative monuments – how and why they are designed as they are and people’s interaction with them. He noted how society’s idea of public commemoration has changed over the millenia. “It’s rare now to find a joyful monument. Generally they are sad and commemorating victims, not victors, probably due to Judeo-Christian heritage,” he said. “In Greek and Roman culture, they always commemorated the victors in battle, not the losers. Why are we now commemorating the ‘losers?’”

Rajk believes the strongest monuments are actually religious holidays. Although they aren’t tangible, we never forget the dates, he noted. Continuing on commemoration of what we cannot see or touch, Rajk discussed the desire in monument-building to honor what’s missing. “We also talk lately about monuments that try to commemorate something that’s missing – mostly raised in connection with the Holocaust – because that’s a very clear topic; we are commemorating the death of 6 million people.” He gave the example of the Nazi book-burning which took place in the square next to the Berlin Opera in May 1933. The “monument” there is a glass panel on the ground that opens up to a small room of empty white bookshelves, meant to remind viewers of what was lost. “It requires a conscious interaction between viewer and artist to commemorate [the event],” Rajk said.

In Rajk’s own work in designing the commemoration of the Birkenau sub-camp of Auschwitz, where over 430,000 Hungarians died, he also highlights what is missing. Visitors are on an “island” within the space and a projector causes their shadows to fall on projected images (of both victims and victimizers) on the wall so that they become part of the exhibition themselves. He uses the effect of shadows with a cattle wagon used to bring victims to the camp as well. “Ours is covered in glass and, from the other side, visitors see the shadows of people in the wagon. It’s a trick and on the edge of perception. It’s a kind of effect. Someone’s missing – it’s a silhouette that commemorates.” He noted that we cannot escape that we are in the present but that we “are always influencing what happened in the past.”

– See more at: //www.ceu.hu/article/2014-10-21/scholars-delve-human-interaction-memory#sthash.C7CAaiV3.dpuf

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss