Україна Модерна

// Віталій Огієнко

2-3 березня 2017 р. в Інституті Гердера (м. Марбург, Німеччина) відбулася міжнародна наукова конференція «Між розбіжними наративами та національною лояльністю: Усна історія і політика пам'яті у Східній Європі» (Between Divergent Narratives and National Loyalties: Oral History and Politics of Memory in Eastern Europe). У події взяли участь 22 дослідників і дослідниць з низки країн колишнього “соціалістичного табору” та учених з Західної Європи. Співорганізатори - Німецька асоціація з історичних досліджень Східної Європи та Інститут Гердера з історичних досліджень Центрально-Східної Європи, діяльність якого має безпосередній стосунок до України.

Конференція була присвячена різним контекстам взаємодії між політикою пам'яті та усною історією. Організатори прагнули, по-перше, отримати широку порівняльну картину досвіду усних істориків у різних країнах Центральної та Східної Європи (особливо Росії, України, Польщі, Чехії, Румунії, а також Східної Німеччини), та, по-друге, обговорити не тільки історію і практику усноісторичних проектів, але й загальну політику пам'яті як передумову і контекст наукової роботи. Все обговорення, таким чином оберталося навколо трьох тем, а саме: наукових усноісторичних досліджень (наука), їхніх популярних та публічних репрезентацій у різного роду культурних репрезентаціях (культура) та місця і ролі політики пам’яті у цьому процесі трансформації від науки до культури (політика).

Конференція була побудована таким чином, що за кожною презентацією відбувався виступ одного із запрошених експертів, а потім загальне обговорення. Всі виступи були поділені на три секції.

Перша секція мала назву «Свідчення очевидців в сучасному театрі та мистецтві» та складалася із двох доповідей. Поліна Бородіна із Росії розповіла про вербатім-п’єси (від лат. verbatim – дослівно) як феномен сучасного російського документального театру. У основі вербатім-театру театральна технологія, в процесі якої п’єса створюється на основі інтерв’ю, дослівно розшифрованих драматургом із збереженням особливостей оригінальної мови, і точно відтворених на сцені артистами. В сучасній Росії в умовах цензури та самоцензури вербатім-метод виступає як спосіб критики влади та альтернативного опозиційного прочитання реальності в умовах майже тотального контролю над інформацією. Цю точку зору вона проілюструвала за допомогою власної постановки, яка має назву «Болотна справа». Усі діалоги у спектаклі були взяті з інтерв’ю із родичами засуджених у найбільш резонансній політичній справі останніх років у Росії. Нагадаю, що фігуранти Болотної справи були затримані під час акції протесту «Марш мільйонів» 6 травня 2012 року. Багато з них отримали справжні тюремні строки і досі перебувають в ув’язненні.

Дар’я Цимбалюк, яка представляє Університет Бергамо, презентувала свій проект, що ґрунтується на глибинних інтерв’ю вимушених переселенців із Донбасу внаслідок нинішньої українсько-російської війни. З метою уникнути травматизації Дар’я запитує не про досвід переселення, а про життя до конфлікту та про домівки переселенців. Далі в процесі інтерв’ювання, учасників проекту запрошують намалювати ментальну/емоційну мапу їхнього населеного пункту до переселення та розповісти про нього. Поступово дослідження переросло у мистецький проект за назвою «Одіссея Донбасу». Воно спрямоване на подолання стереотипів та упередження по відношенню до переселенців шляхом формування культури діалогу в міському середовищі.

Друга секція «Виклик становлення усної історії» розпочалася із доповіді Агнес Арп (Agnès Arp) про усноісторичний проект, який складався із 16 інтерв’ю жителів колишньої НДР, записаних у 2008 році. Дослідників цікавило те, як пам’ятають східні німці про Wende (термін для позначення мирної революції-переходу від диктатури до демократії в 1990 р.) та як вони оцінюють комуністичне минуле. Дослідниця стверджує, що остальгія далеко не завжди переважала.

Ірина Кашталян з Мінська у доповіді «Дослідження сталінізму в Білорусі: усна історія і офіційна політика пам’яті» зазначила, що історична пам’ять про сталінські злочини, зокрема, яка відображена в свідченнях очевидців, та офіційна політика пам’яті в Білорусі знаходяться у глибокій опозиції. Історики, які працюють у руслі державної пропаганди, рідко інтерв’юють свідків минулих подій, а коли й вдаються до такої методики, то лише на підтвердження своїх попередніх тез, наприклад, в контексті концепту Великої Вітчизняної війни. «Опозиційні» історики та окремі громадські ініціативи набагато активніше використовують усноісторичні методи. Таким чином, опозиція влада – громадянське суспільство доволі чітко простежується не лише щодо тематики, а й методів дослідження. Ще один із можливих висновків доповіді, полягає у тому, що усна історія радше використовується задля делегітимації влади, а не навпаки.

Наталія Тімофеєва з Воронежа (Росія) описала проблеми і перспективи розвитку усної історії у Росії в історичній ретроспективі, починаючи із початку 1990-х років, коли були засновані товариство «Меморіал» та «Народний архів» (громадська ініціатива із збирання документів та артефактів, які належали простим людям). Ці перші проекти збирали переважно свідчення жертв сталінського режиму. Університетські центри перехопили ініціативу у кінці 1990-х років і змінили фокус у напрямку колективних спогадів.

Третя секція була присвячена темі економічних трансформацій у постсоціалістичну епоху. Її розпочала Йоанна Вавжиняк з Польської академії наук із доповіддю «Від шокової терапії до договірної колонізації: праця та ностальгія в пострадянській промисловості». Дослідників цікавить те, як поляки пережили та оцінюють економічну трансформацію 1990-х років та «шокову терапію». Між 2010 та 2015 роками було записано понад 130 біографічних інтерв’ю із робітниками 12 найбільших польських підприємств, придбаних закордонними інвесторами. З одного боку, респонденти дуже добре розуміють недоліки планової економіки та залишаються невдоволеними дефіцитом товарів і послуг, властивій соціалістичній системі, але з іншого боку, ностальгують за колишніми соціальними зв’язками та духом колективізму. Дослідники відмітили, що теми зміни власності та наступних економічних перетворень дуже добре збереглися у пам’яті респондентів, адже тягнули за собою суттєву зміну всього укладу роботи, а подеколи і втрату робочого місця внаслідок оптимізації. В той же час, робітники не відчувають себе «виключеними» із цього процесу, а радше навпаки; вони згадують про свою «включеність» до перетворень, які у багатьох випадках виявилися доволі деструктивними для них.

«Економічну» тематику у доповіді «Після соціалізму: Колективні інтерпретації економічної трансформації з часу 1989» продовжив Тіл Хілмар (Till Hilmar) з Єльського Університету. Доповідач порівняв східнонімецький і чеський досвіди пам’ятання про економічні перетворення у широкій часовій перспективі від «пізнього соціалізму» до «постсоціалізму». Він аналізує свідчення двох професійних груп, а саме медсестер і інженерів, в контексті соціальної мобільності та з позиції генераційного підходу. 

Ансельма Галлінат (Anselma Gallinat) у доповіді «Роман-виховання чи констукривна некогерентність: життєві історії після зміни режиму» досліджує структури і теми у життєвих історіях східних німців. Вона порівнює життєписи двох груп респондентів: співробітників однієї із інституцій, яка займалася переоцінкою комуністичного східно-німецького минулого, та журналістів однієї із локальних газет. Дослідження показало, що ці свідчення за низкою параметрів, а саме наративною структурою, тематикою та найважливішими спогадами суттєво відрізняються. Перші відзначаються структурованістю та когерентністю, другі – менш послідовні та більш суперечливі та в багатьох випадках їхні автори не мають однозначної думки щодо Східної Німеччини та об’єднання Німеччини.

Наступну секцію «Методологічні підходи» розпочинала доповідь Віталія Огієнка «Усноісторичні проекти Українського інституту національної пам’яті та політика пам’яті». Були порівняні два проекти, до яких безпосереднє відношення мав Український інститут національної пам’яті: збирання свідчень очевидців Голодомору як складова процесу видання Національної книги пам’яті жертв Голодомору (2008 р.) та проекти із інтерв’ювання та видання свідчень учасників Майдану та українсько-російської війни (2015-2016). З позиції політики пам’яті, головна відмінність полягає у тому, що перший проект був зреалізований за підтримки держави та за допомогою державних інститутів; до нього були залучені переважно державні службовці або залежні від держави вчителі, бібліотекарі, співробітники музеїв. Другий спосіб реалізації проектів полягає у співробітництві із громадськими та недержавними інституціями та орієнтації в першу чергу на власні сили. Головна мета проектів першої хвилі полягала у легітимації держави, тоді як інші націлені на збереження недавньої історії та самолегітимації Інституту.

Друга доповідь у цій секції Ульріки Хун (Ulrike Huhn) “Від етнографічних досліджень до Голодомору: українська етнологія у пізньому Радянському Союзі і після 1991 року і використання усноісторичних технік інтерв’ювання» присвячена аналізу усноісторичних проектів під керівництвом українського етнолога Валентини Борисенко, а саме записів свідків Голодомору та переселенців із Чорнобильської зони, здійснених від 1994 до 2002 рр. Доповідачка провела паралелі між цими проектами та радянськими підходами до етнографічних досліджень у 1970-1980-х роках з їх акцентом на традиційній культурі українського села та питаннях етнічної ідентифікації. Вона вважає, що усноісторичний контекст може стати корисним для розуміння досвіду цілого покоління українських науковців-гуманітаріїв, які почали працювати відразу після розпаду Радянського Союзу.

Наталя Отріщенко із Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) у доповіді «Межі включеності: усна історія і трансформація міського простору в Україні» зазначила, що усна історія має значний потенціал для досягнення суспільного порозуміння та подолання історичних конфліктів, зокрема у розділених суспільствах. Вона розглянула конкретні усноісторичні українські проекти з точки зору того, чи вони забезпечують переформатування міського простору в напрямку соціального включення та культури діалогу.

П’ята секція була присвячена постсоціалістичним спільнотам пам’яті та складалася із двох доповідей. Микола Боровик із Київського університету імені Тараса Шевченка досліджує формування/переформування особистих спогадів про Другу Світову війну в контексті офіційної політики пам’яті. У 2010-2015 роках Центр усної історії Київського університету записав 354 інтерв’ю з людьми, які безпосередньо не брали участь у бойових діях. В першу чергу, дослідника цікавили механізми передачі «радянської» пам’яті про Другу Світову війну, а також наративна структура та дискурсивні особливості цих спогадів. 

Останню доповідь на семінарі виголосила Надежда Белякова на тему «Герої вірних чи справжні радянські робітники: радянське минуле вірних через усну історію». Її цікавило як пам’ятають період брежнєвського застою 1960-1980-х рр. окремі релігійні меншини євангелістів, баптистів і п’ятидесятників, які проживають у Сибіру та європейській Росії. Виявилось, що ці спогади є цілком суголосними із радянськими нормами та способом життя: для них властиве оптимістичне бачення майбутнього, домінування колективного над індивідуальним, усвідомлення відповідальності перед колективом і наступними поколіннями за свої вчинки.

Ознайомитися з програмою конференції можна тут.
Читайте також огляд цієї події, підготований Наталею Отріщенко.
У публікації використано світлини, надані Автором.

 ______________________________

 

 

Віталій Огієнко – кандидат історичних наук, головний спеціаліст Українського інституту національної пам’яті. Коло наукових інтересів становить memory studies, trauma studies, genoside studies, Holodomor studies. Зараз працює над науковим проектом «Голодомор як історична травма». Живе і працює у Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!