Україна Модерна

// Ірина Орлевич

Перша світова війна змінила долю багатьох народів Європи, спричинивши небувале напруження людських ресурсів воюючих країн і торкнувшись практично всіх жителів континенту. Одні були учасниками фронтових подій, інші зазнали окупації або отримали досвід життя за лінією фронту. Небачені доти в історії збройних протистоянь незчисленні людські втрати та страждання стали найтрагічнішим підсумком цієї війни. Водночас для багатьох народів це був період національного піднесення, що завершився утворенням нових держав.

Сторіччю від початку Першої світової війни присвячено чимало конференцій, семінарів, з цієї нагоди видано багато монографій, тематичних збірників тощо. Зацікавлення дослідників здебільшого викликали проблеми, пов’язані з політичною історією та військовими аспектами цієї події, натомість аналіз соціальних, культурних та економічних питань менше потрапляв у поле зору істориків. Науковці Інституту історії Яґеллонського університету в Кракові, які займаються цією проблематикою, вирішили провести конференцію (в поєднанні із семінарами), метою котрої стало дослідження ролі та значення діяльності інтелігенції (учених, письменників, художників, артистів, журналістів та ін.) в роки Першої світової. Планувалося, зокрема, показати, як війна заторкнула різні сфери їхнього життя (сім’ю, освіту, релігію, побут і т. д.), розглянути думки інтелектуалів про війну, з’ясувати її вплив на їхню діяльність у повоєнну добу, а також як війна концептуалізувалася інтелектуалами і як вони мислили собі післявоєнну реальність. Це останнє питання, безсумнівно, пов’язане з темою національного пробудження в Центрально-Східній Європі.

Участь у конференції взяли понад 20 науковців з різних країн (Австрії, Хорватії, Чехії, Німеччини, України, Великобританії, Угорщини, Росії, Словенії, США, Польщі).

Після вітального слова заступника директора Інституту історії Яґеллонського університету Пєтра Врубла (Piotra Wróbla) розпочалася робота в секціях: «Інтелігенція та проблема війни», «Еліти й біженці: між теорією та практикою», «Митець на службі війни?», «Гендерні перспективи або жінки / чоловіки перспектива?», «Джерела і люди або людський погляд через джерела?», «Трансфер інтелігенції під час війни: тематичні дослідження».

У першій зі згаданих секцій у доповіді Лени Радауер (Фрайбурзький Університет) мовилося про проблеми адаптації австро-угорських військовополонених, захоплених російською армією, в середовищі місцевого населення Сибіру. Велика кількість високоосвічених людей серед полонених сприяла створенню високоефективних структур у таборах для інтернованих: з 1915 по 1922 р. було організовано театри, бібліотеки, школи і т. д. Непересічний інтелектуальний рівень полонених привертав увагу місцевих мешканців, котрі хоч і шукали контактів з іноземцями, все ж традиційно приховували повагу до європейської освіти. Та з часом відносини між інтернованими й місцевими громадами, як не дивно, налагодилися. Прибулі згодом поповнили сибірські університети, були прийняті на роботу в тутешні музеї, брали участь у наукових експедиціях і вступали до мистецьких товариств. Доповідачка зробила висновок, що обмін знаннями між військовополоненими та російськими інтелектуалами відбувся на міжособистісному рівні, однак не набув таких масштабів, щоб можна було говорити про поширення західної культури серед широких верств російського населення.

Українська дослідниця Вікторія Волошенко довела, що пропаганда мілітаризму була складовою частиною офіційної ідеології Російської імперії на території Наддніпрянської України. Пропагандистами ставали не тільки реакційні автори, видавці чи державні цензори, але й ті представники інтелігенції, які хотіли долучитися до справи просвіти народу, хоча б у дозволених урядом межах. У лубочній літературі (невеличких дешевих брошурах чи картинках з короткими текстами) воєнна тема поступалася за популярністю лише релігійній. Для лубка було характерне дуже умовне відображення подій, створення казково-фантастичного образу війни, гіперболізування подвигів героїв і приниження ворогів, різке протиставлення світлих і темних сил. В останнє десятиріччя перед Першою світовою війною тиражовані образи ворогів та героїв потрапили на листівки, у періодику, плакатне мистецтво.

У секції «Еліти й біженці: між теорією та практикою» обговорювалося ставлення чеської інтелігенції до інтернованих. Була підкреслена наявність різних позицій: від використання цієї проблеми для популістських заяв до реальних дій, спрямованих на підтримку біженців (їх вирішено розмістити на чеських землях, де побудовано кілька таборів для інтернованих з Галичини, Буковини, Італії, Словенії та інших країн).

Алєна Юіндрова (Museum Vysočiny Havlíčkův Brod) зазначила, що питання про біженців не було головним в тогочасному інтелектуальному дискурсі – воно поступалося питанням національної боротьби, війни та економічної кризи. Заяви інтелектуалів (журналістів, письменників і державних посадових осіб) доповідачка поділила на кілька основних груп: 1) суто інформаційні (без висловлення власної думки або сентиментальних конотацій); 2) аналітичні (передбачали аналіз груп біженців з погляду соціології – за такими критеріями, як національність, релігія, країна походження, соціальний статус тощо); 3) емоційні (містили співчуття або ненависть щодо групи біженців); 4) маніпулятивні (мета – нав’язати громадськості власну думку), 6) дотичного характеру (тема біженців була лише засобом для вирішення інших питань, найчастіше економічних, національних або політичних). Прикладом ефективного надання допомоги біженцям відомими особистостями стала діяльність Масарика і Стояна. Їхньою протилежністю були ті, які маніпулювали цією проблемою. Ця група включала багато антисемітів, чиї дії простежуються в Чехії й Моравії ще до Першої світової війни (найвідомішим з них був Рудольф Врба (Vrba), праці якого вийшли друком ще в довоєнні роки). Найбільше підбурливих статей, спрямованих проти біженців з Галичини, з’явилося наприкінці війни й після проголошення незалежної Чехословацької Республіки, коли більшість нападів на євреїв відбувалися на території Чехії й Моравії. А. Юіндрова виділила ще одну, більш складну лінію міркувань деяких політиків і вчених, згідно з котрою іноземців необхідно повернути до своїх домівок, незалежно від того, в якому стані перебуває їхнє помешкання. Усі ці погляди важливо детально проаналізувати, оскільки вони характерні для періоду будь-якої  війни.

Один із прикладів благодійної та культурно-просвітницької діяльності чеських і польських інтелектуалів у роки Першої світової війни навів доповідач Богуслав Рейзл (Карлів університет у Празі). Йшлося про створення комітетів для забезпечення догляду та допомоги в соціальних, культурних, медико-санітарних потребах біженців з Галичини й Буковини в містах Австро-Угорщини. У Празі налічувалося близько 12 комітетів. Вони перебували у віданні польських і чеських учених, художників, юристів і церковників; чеського книготорговця й перекладача Франтішека Говорка (Hovorka), польського художника Юзефа Меціни-Кжеша (Mecina-Krzesz) і проф. Тадеуша Грабовського, Клеменса Домбровського з абатства Емаус у Празі та ін. Їхніми зусиллями організовано низку культурних заходів: художні виставки, театральні вистави, провадили вони й освітню діяльність.

На матеріалі біографії українського греко-католицького священика Ісидора Глинського (1860–1913) Наталія Колб (Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАНУ) показала, як духовенство відповідало на виклики воєнної доби. Результатом цього дослідження став висновок про те, що єреї як представники тогочасної інтелігенції в східногалицькому селі надавали духовну та фінансову підтримку своїм вірянам, виконували обов’язки посередника між громадою й урядовими структурами. Життєпис о. І. Глинського до певної міри є типовим для значної частини парафіяльних священиків того часу.

Любов Жванко (Харківський Національний університет міського господарства ім. О. Бекетова) виголосила доповідь на тему «Українська інтелігенція і біженці Першої світової війни» в секції «Еліти і біженці: між теорією і практикою». Презентувала міжнародний проект «Уся Європа в русі: Велика війна та її біженці 1914 – 1918» «Europe on the Move: the Great War and its Refugees, 1914-1918»), співініціаторкою якого вона виступила у 2014 році.

У ході дискусії про художників (секція «Митець на службі війни?») учасники конференції  Марцін Яжанбек (Яґеллонський університет, Краків), Каміл Рушала (Яґеллонський університет, Краків), Рок Стергар (Люблянський університет) намагалися з’ясувати, наскільки війна є лихом для творців культури, а наскільки – можливістю для переосмислення свого «я» в суспільному житті. У цьому контексті залишається також відкритим питання, наголошували науковці, як багато митців готові були працювати з метою пропаганди війни, а якою мірою це був їхній шанс на виживання. Проте життєві історії словенського письменника, австрійських та польських скульпторів у Галичині, а також архітекторів з Хорватії засвідчили, що іноді внаслідок своєрідної угоди між державою, зацікавленою в пропаганді, і талановитими митцями з’являлися видатні твори, які пережили випробування часом, сягнувши своїм значенням далеко за межі первісної пропагандистської мети.

Під час гендерної панелі «Гендерні перспективи або жінки / чоловіки перспектива?»  виступаючі – Дагмар Вернітзінг (Оксфордський університет), Кумру Токтаміс (Pratt Institute, Бруклін - Нью-Йорк, США) та Томаш Пудлоцкі (Яґеллонський університет, Краків ) розглядали приклади жінок (угорської єврейки та туркені), для яких збройний конфлікт став важливою точкою відліку в їхніх біографіях. Перша була знаною адвокаткою і захисницею прав жінок, а одночасно й пацифістських настроїв, її атакували праві угорські політики та консервативні єврейські кола. Це, однак, не зламало діячку, котра заради своєї суспільної праці навіть зігнорувала власним приватним життям. Для другої воєнні події й складні обставини після падіння Османської імперії стали причиною багаторічних подорожей, що часто перетворювалися на втечі від військових чи ситуацій, породжених війною. Врешті-решт вона була змушена відмовитися від звичного для неї життя й вибирати зовсім іншу ідентичність. Вільямові Джону Роузові, канадському протестантові, інтернованому на чесько-польському кордоні, війна дала змогу переглянути свої інтереси і своє місце у світі. Він вивчив польську й чеську мови, але вибрав польський підхід до проблеми чесько-польського конфлікту. З класичного філолога перетворився на експерта з питань Центральної Європи. Як пацифіст, багато писав і про обов’язки людини, у т. ч. про її відповідальність за мирний розвиток світу.

У секції «Джерела і люди або люди дивляться через джерела?» на підставі особистих документів, преси, архівних матеріалів аналізувалося ставлення до війни інтелектуалів (Томас Ірмер, Вільний університет в Берліні), фінансування періодики у воєнні роки (Андрій Ліхатський, Національний дослідницький університет Вища школа економіки, Москва), використання ідей про війну в повоєнний період (Ірина Орлевич, Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАНУ).

На прикладі біографії німецького економіста, професора Лейпцизького університету, засновника першого в Німеччині Інституту газетних студій Бюхера (1847–1930) Т. Ірмер продемонстрував позицію інтелектуала, що засуджував неправдивість журналістів, котрі писали про війну. У перші дні Великої війни Бюхер розкритикував кореспондентів за їхні репортажі, які свідчили про «ганебну відсутність усвідомлення обов’язку служити істині й говорити лише правду». Заснування згаданого Інституту стало передумовою створення незалежної преси. Потреба газетних студій випливала з потреби критики журналістів щодо їхньої заангажованості та самоідентифікації з владою в період Першої світової війни.

Як акцентував у своєму виступі А. Ліхатський, найбільшою проблемою для російського журналу «Голос минулого» виявилися фінансові труднощі на початку війни. Задля їх подолання невдовзі було запроваджено цілком нетрадиційну, але дуже ефективну схему фінансування: її основний елемент становили кошти акціонерів (тоді як інші журнали існували, головним чином, за рахунок надходжень від продажу).

І. Орлевич констатувала, що депортація галицьких українців (насамперед русофілів та їхніх симпатиків) австрійською владою на початку Першої світової в табори Талергоф і Терезин стала головним підґрунтям для побудови ідеологічної основи відновленого в міжвоєнний час русофільства. Створений таким чином культ «героїзму і страждання» використовувався  русофілами як вагомий аргумент у боротьбі з їхніми політичними противниками – українофілами. Талергофській тематиці присвячували свої праці русофільські історики, письменники, публіцисти, митці. Незважаючи на те, що серед ув’язнених були й українофіли, поляки, євреї та ін., русофіли вважали цю трагедію винятково «своєю». Аналіз документів особистого характеру (зібраних русофілами вже по війні анкет, у яких зафіксовані відомості про перебування в Талергофі) дозволив дослідниці дійти висновку про відсутність чітких русофільських переконань у простого населення, існування яких так намагалися довести русофіли. Більшість анкет написані українською мовою, а причина арешту була невідома. Це вказує на те, що «Талергофська трагедія» стосувалася не тільки людей з русофільською орієнтацією, а й усіх галицьких українців.

У секції «Трансфер інтелігенції під час війни: тематичні дослідження» обговорювалася суспільна активність тих інтелектуалів, котрі у своїй діяльності поєднували служіння справі і захист інтересів кількох народів. Одним з таких діячів був Н. Прилуцький. Як стверджував доповідач Роберт Блобаум (Університет Західної Вірджинії, Моргантау), Прилуцького знали в єврейській громаді Варшави як досвідченого й талановитого адвоката і захисника ідишу (національної мови єврейської діаспори Російської імперії). Він посів чільне місце на польській політичній арені в роки Першої світової війни. Р. Блобаум показав досі невизнаний внесок Прилуцького в польську політичну думку, його, по суті, польський патріотизм, який можна означити романтичним гаслом «За вашу і нашу свободу», його візію суверенної, багатонаціональної, ліберальної й демократичної Польщі.

Пісня «Оsterreichische Reiterlied» (Пісня наїзників), написана єврейським інтелектуалом Хуго Цукерманом, у 1914-1918 рр. стала, за визначенням дослідниці Сюзан Корбель (Університет в Граці), однією з найпопулярніших в роки війни. Однак через антисемітизм в армії Габсбурзької монархії та Німецької імперії заперечувалося, що автором цього твору був єврей.

Серед найважливих подій конференції потрібно назвати лекції-семінари (key notes) Пітера Джадсона (Pieter Judson, Європейський університетський Інститут, Флоренція), Белінди Давіс (Рутгерс університет, Нью-Брунсвіск), Мацея Гурни (Польська академія наук, Варшава).

П. Джадсон, професор історії, керівник відділу історії та цивілізації в Європейському університетському інституті у Флоренції, автор низки книг про Габсбурзьку імперію, зокрема “The Habsburg Empire. A New History” (2016). У доповіді «Війна і Габсбурзька монархія» він висловився за порівняльну європеїзацію історії цієї монархії, задля сприйняття її істориками як законного державного устрою з власними принципами, а також порівняння її сильних і слабких сторін в умовах воєнного часу з іншими європейськими імперіями, такими як Великобританія, Франція, Італія та Німеччина. Занадто часто, зауважив П. Джадсон, історики ставилися до Австро-Угорщини як до політичного анахронізму, що мав швидко зникнути, забуваючи про те, що інші імперії були також близькі до колапсу в 1917 і 1918 рр., коли тривала важка етнічна та класова боротьба. У випадку Австро-Угорщини, зазначав учений, нерефлективна передача цивільної влади військовим з 1914 по 1917 рр. і, як наслідок, відмова від існуючого Rechtsstaat, зумовила появу двох різних переконань – що імперія може бути в післявоєнному світі і що післявоєнний світ може бути без імперії.

Белінда Давіс, авторка та співавторка книг присвячених політиці і повсякденному життю під час Першої світової війни, членка ради редакторів “American Historical Review”. Б. Давіс виголосила лекцію на тему «Пройшовши весь шлях” для народу? Зміни в мисленні й діях щодо Першої світової війни в Німеччині». Використовуючи архівні та особисті джерела (щоденники і мемуари), дослідниця простежила доволі неоднозначні й часто суперечливі позиції «інтелектуалів уряду» сформовані в ході війни, а також розглянула питання про те, як їхня діяльність доповнювала чи, навпаки, ускладнювала народну підтримку військових зусиль.

Мацей Гурни, професор Інституту історії Польської академії наук, професор Німецького історичного інституту в Варшаві, виступив з темою «Спочатку  писати, а потім стріляти. Інтелектуали Східної й Центральної Європи та Велика війна». Він наголосив, що тема участі інтелектуалів у Великій війні займає маргінальну роль в національних наративах та запропонував нові підходи до цієї проблеми, зокрема, перегляд хронології конфлікту. В цьому регіоні Європи, йшлося у виступі, фактична та інтелектуальна війна тривала після 1918 р.: постійна загроза більшовицького вторгнення, внутрішні конфлікти, постійні територіальні суперечки і пропаганда в Німеччині та Угорщині, – і можна вважати, що у деяких випадках інтелектуальна мобілізація ніколи не закінчувалась. 

Засідання першого дня відбулося у залі урочистостей в «Колегіум Майус», одному із найстаріших колегіумів у Кракові, який належить до Ягелонського університету, збудований у ХV ст. Друге засідання відбулось у колегіумі Коллатайя, будівлі ХVІІІ ст. Цього ж дня відбулась екскурсія до архіву Польської академії наук (ПАН) і Польської академії наук і мистецтв в Кракові. 22 жовтня для учасників конференції  була організована екскурсія по Кракову.

Високий науковий рівень, змістовні доповіді, цікаві дискусії, доброзичлива атмосфера для обміну думками та інформацією,  – усім цим слід завдячувати високим організаторським здібностям організаторів конференції Томаша Пудлоцкого та Каміля Рушалі.

 У публікації використано світлини, надані Авторкою.

 ________________________________

 

 

Ірина Орлевич – історикиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, завідувачка відділу нової історії України Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, наукова співробітниця Інституту релігієзнавства - філії Львівського музею історії релігії. Серед наукових зацікавлень: ідеологія та інституційний розвиток українського національного руху в Галичині наприкінці XVІІІ – у першій половині ХХ ст. Авторка книги “Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVІІІ – 60-і рр. ХІХ ст.)” (Львів: Логос, 2000) та низки наукових статей. Живе і працює у Львові.

 

На тому - прощавайте, і бажаю вам здолати усіх своїх ворогів

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!