Політика пам’яті в Україні: у пошуках інклюзивних підходів до формування / коригування колективної пам’яті

27.05.2018
10 хв читання

// Максим Гон, Наталія Івчик, Петро Долганов

11–12 травня 2018 року у м. Рівне відбулася V Всеукраїнська конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах». За нетривалу історію організації таких академічних форумів, у організаторів склалася традиція щорічно присвячувати конференцію окремим темам у межах загальної проблематики студій пам’яті. Ця практика зародилася у 2016 році під час організації ІІІ Всеукраїнської конференції. Її тематичне спрямування – «Вшанування пам’яті жертв геноцидів та масових убивств». Цьогорічну конференцію присвячено темі «Конструкти формування / коригування колективної памяті», вона зібрала понад 40 учасників із дванадцяти областей України, в тому числі такі міста як Харків, Херсон, Дніпро, Черкаси, Ніжин, Київ, Чернігів, Житомир, Луцьк, Рівне, Вінниця, Львів, Ужгород.

Передісторія конференції

Ідея організації циклу таких конференцій зародилася під час Революції гідності на зламі 2013–2014 рр. Ймовірно, не останню роль у цьому відіграв тріумф інститутів громадянського суспільства під час революційних подій. Підтримка фундаментальних демократичних засад Майдану та дещо критична оцінка його надмір націоналістичної риторики спонукали авторів цього допису ініціювати проведення конференції з проблематики політики пам’яті. Одним з головних завдань, яке переслідувало це починання, була спроба інституціоналізувати в Рівному всеукраїнську комунікативну платформу для академічних дискусій між представниками і представницями різних, навіть діаметрально протилежних академічних позицій. Не менш важливим для нас є дотримання принципу міждисциплінарності: доповідачі/ки мають репрезентувати різні аспекти студій пам’яті в історичній, політичній, медійній, соціологічній, мистецькій та літературній сферах.

Перші дві конференції були організовані кафедрою політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету, працівниками якої є автори цієї статті. Однак, серйознішого рівня вона набула після створення у 2016 р. громадської організації «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка». Підтримка організації з боку Rosa Luxemburg Stiftung в Україні дозволила залучити більшу кількість учасниць та учасників із різних регіонів держави. 

Цьогорічна конференція зібрала понад 40 учасників із дванадцяти областей України. Вони представляли університети, інститути громадянського суспільства, академічні інституції та органи державної влади. Зокрема: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І. Ф. Кураса, Інститут історії України НАН України, Інститут народознавства НАН України, Український центр вивчення історії Голокосту, Центр міської історії Центрально-Східної Європи, Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво», Координаційний центр взаємодії з Кабінетом Міністрів України при Президентові України, Аналітичний центр CEDOS, Український кризовий медіа-центр, Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького, Меморіальний музей «Територія терору», Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», Музей історії Києва, журнал «Спільне», Інститут Центрально-Східної Європи у Любліні, International Graduate Centre for the Study of Culture, Giessen University. 

Основні ідеї та дискусії на конференції

Магістральною лінією більшості доповідей під час цьогорічної конференції були різні аспекти формування інклюзивної моделі колективної пам’яті, яка включала б не лише етнічних українців, а й інші соціальні групи, що формують громадянську націю. Не менш важливою в окремих доповідях визначалася проблема напрацювання шляхів використання інклюзивних підходів у процесі здійснення політики пам’яті. Різні соціальні групи, інститути громадянського суспільства та громадяни мають право бути включеними / залученими до процесів ухвалення рішень у сфері меморіалізації. 

Доповідачі неодноразово висловлювали критичні зауваження до політики пам’яті, здійснювану Українським інститутом національної пам’яті. Зокрема, висловлювалися думки про те, що його ініціативи нерідко виключають можливість реалізації інклюзивної моделі колективної пам’яті, а ухвалення рішень та репрезентації пам’яті про недомінуючі соціальні групи усувають їх на маргінес. Водночас озвучено і протилежну позицію, що ґрунтувалася на позитивній оцінці та підтримці більшості ініціатив цього органу державної влади.

Цьогоріч чимало доповідей присвячено питанням колективної травми. Алла Киридон, Володимир Бабка, Артем Харченко таДарья Старікашкіна, що брали участь у тематичній панелі «Колективна травма та пам’ять», проаналізували як теоретичні особливості формування і функціонування першої, так і окремі прояви травм, пов’язаних із пам’яттю про Голодомор в Україні і Голокост на теренах сучасної Росії. 

Панель «Війни і геноциди в дилемах конструювання колективної пам’яті» відкрито доповіддю Олександра Лисенка. Стартовою тезою для доповідача в осмисленні питання «Резервації» травми Другої світової війни» стало твердження про те, що кожна категорія учасників/ць та сучасників/ць війни мала власний досвід виживання, а відтак – пам’ятання / забуття. Найбільш продуктивним для вивчення психологічної травми суб’єктів війни, на його думку, є індивідуальний рівень. Важливість осмислення природи феномену травматичного досвіду для істориків, згідно О. Лисенка, визначається тим, що саме він – індивідуальний рівень – дає змогу наблизитися до розуміння мотиваційних чинників поведінки і життєвих стратегій носіїв травматичного досвіду.

Аналізуючи комеморативні практики в Україні, О. Лисенко означив питання про те, чи «…ми вже подолали пам’яттєву сегрегацію, відсепарування і несприйняття інших пам’яттєвих конструкцій? І чи можемо з упевненістю стверджувати, що дозована і препарована офіційна пам’ять про війну остаточно відійшли в минуле, а певні політичні сили обрали важке й невдячне поле економічних і соціальних реформ замість електорально врожайних маніпуляцій з масовою свідомістю на історичному ґрунті?» Розмірковуючи над тим, чи можлива оптимальна модель пам’яті для України, О. Лисенко покликався до концепції державної політики пам’яті, що запропонована Інститутом стратегічних досліджень. «У ній, на наш погляд, – висловив він освою позицію, – доволі кваліфіковано і зважено викладено сучасну ситуацію у цій сфері, основні критерії наукових підходів до формування курсу у цьому сегменті державної політики, а також конкретні пропозиції і рекомендації».

Питання політики пам’яті України – предмет роздумів інших доповідачів. Зокрема, Василя Расевича та Анатолія Подольського. Перший, аналізуючи образи різних суб’єктів політичних процесів ХХ ст., наголосив на тому, що «ведучи мову про початок Другої світової війни, ми акцентуємо увагу на ОУН, яка на перших етапах війни шукала союзу із нацистською Німеччиною… Але ми зовсім не говоримо про тих українців, – заявив В. Расевич, – які у лавах польської армії вступили у Другу світову війну на боці Західних союзників у складі Антигітлерівської коаліції».

Згідно В. Расевича, інструменти й стратегія політики пам’яті України останніх років є вразливими: «Будуючи Антиросією, – спровокував дискусію учасників конференції доповідач, – ми будуємо дзеркальне відображення [дій] Росії». 

Питанню місця жертв Голокосту в загальноукраїнський культурі історичної пам’яті присвятив свої роздуми Анатолій Подольський. На його думку, останніми роками жертви цього геноциду полишили маргінес історичних студій, зайняли помітне місце в колективній пам’яті громадян України. Такій зміні, згідно висновку доповідача, вагомо посприяла діяльність неурядових організацій. Згідно висновку А.Подольського, у сучасній державній політиці пам’яті спостерігається тяжіння до презентації історії Голокосту через візію Праведників народів світу. Проте, зауважив він, варто вести мову не тільки про них, але й тих, хто долучився до геноциду євреїв.

Роздуми про нові концепти колективної пам’яті України суттєво доповнила доповідь Сергія Римаренка. Його роздуми над проблемою зумовлені сучасним збройним протистоянням України із зовнішнім агресором, якого підтримують сепаратисти. Доповідач означив виклики, що зумовлює це протистояння в контексті подальшого процесу формування колективної пам’яті. Лейтмотив його міркувань визначила тема доповіді: «Конструкти ідентичностей у час війни».

Панель «Ґендерний ракурс формування пам’яті» є цьогорічним нововведенням конференції. Ведучи мову про неприсутність окремих соціальних груп у конструйованих візіях минулого, особливу увагу маємо приділити жіночій історії. Адже, як зазначила під час дискусії Оксана Кісь, відсутність жінок у символічному просторі держави (назвах вулиць, монументах тощо), підручниках з історії України, науковій літературі сигналізує про те, що ми не розповідаємо історію половини суспільства. Тому історію, якою вона є зараз, варто розглядати, принаймні, наполовину віддаленою від цілісної картини минулого.

Доповідачки та доповідачі цієї тематичної панелі звернули увагу аудиторії на недостатню присутність жіночих образів та сюжетів у підручниках з історії України (Ірина Левчук), символічному просторі держави на рівні назв вулиць (Микола Гоманюк) та маловідомих на сьогодні сторінках емансипації представниць кримсько-татарського народу у першій половині ХХ ст. (Наталія Малиновська). 

Жваве обговорення викликала доповідь Оксани Кісь, присвячена особливостям спогадів українок-політв’язнів про ГУЛАГ. За словами вченої, жіноча пам’ять має свою специфіку у порівнянні з чоловічою. До її особливостей дослідниця відносить такі: «дійовими особами жіночих спогадів є люди (а не інституції); жінки часто у свої спогади включають їхні історії, стосунки, опис зовнішності та вдачі; жіночі спогади структуровані навколо значущих особистих чи сімейних подій (а не історичних – політичних, військових тощо); жіночі спогади насичені роздумами про значення та оцінками впливу певних подій на різні групи людей; жіночі спогади емоційно забарвлені, містять інформацію про психологічний стан, емоційні реакції, переживання та сприйняття ситуації учасниками події». Тому вивчення жіночої історії є суттєвим та необхідним доповненням до давно усталених чоловічих візій минулого.

Новизною міркувань означилася й панель, присвячена формуванню меморіальних просторів України. Соціологиня Алла Петренко-Лисак окреслила загальні теоретичні рамки аналізу символічного простору міста. Привертає увагу її теза про «деконструкцію як неминучий елемент життєвого плину міста». «Деконструкція – це не тільки пряме руйнування пам’ятників чи знищення пам’яток або ж вибудова нових, але й надання нових смислів старому і давньому, або тому, що проектувалось під запрограмовані образи. Ніякі технологічні рішення не будуть життєстійкими, якщо вони обмежують ініціативу людей, не враховують того, що життя може приймати найнепередбачувані форми або тяжіти до старих прив’язаностей, як у публічності, так і в приватному побуті, привносячи неминучі ретроспективні корективи в будь-які новаторські проекти» – зазначила А.Петренко-Лисак. Тому, висновувала вона, дуже важливо формувати інклюзивні механізми творення сучасних меморіальних практик. 

Соціологиня Дарина Пирогова присвятила свою доповідь альтернативним практикам меморіалізації. Доповідачка презентувала розроблений нею «Каталог альтернативних монументів та меморіальних практик». За словами Дарини Пирогової, існує «подвійне дно» у темі альтернативних меморіальних практик. З одного боку, каталог може привабити широке коло людей – не тільки істориків або тих, хто працює із темою політики пам’яті, а й звичайних жителів міста, які помічають монументи, людей, які люблять подорожувати або тих, хто цікавиться мистецтвом, скульптурою. З іншого боку, альтернативні меморіальні практики напряму пов’язані з критичним осмисленням історії загалом і її окремих подій, а також із питаннями відносин громадянин-держава в контексті символічного права на володіння міським простором». Отже, у названій доповіді знову простежується проблема пошуку шляхів застосування інклюзивного підходу до політики пам’яті. Адже інклюзивність полягає не лише у включенні до національноївізії минулого тих соціальних груп, пам’ять про які тривалий час стиралася. Значною мірою це також надання громадянам можливостей впливати на прийняття рішень у царині політики пам’яті.

У зв’язку з цим, досить цікавою виявилася доповідь представниці Координаційного центру взаємодії з Кабінетом Міністрів України при Президентові України Ганни Бондар. Київська архітекторка зосередила увагу на висвітленні часто-густо маловідомих історикам та історикиням аспектів прийняття рішень щодо меморіалізації. Вивчаючи символічні простори міст, ми приділяємо увагу їх семантичним та історичним контекстам. При цьому, – заявила Г.Бондар, – часто випускаємо з уваги «прихований» компонент процедур вироблення та ухвалення політичних рішень щодо впровадження меморіальних практик. Проте, цей контекст цілком здатен жити власним життям, відірвано від історичних інтерпретацій та, при цьому, мати визначальний вплив на те де, коли, якої форми і на честь чого буде встановлено той чи інший монумент. Доповідачка проілюструвала не завжди відомі історикам процедури вироблення та ухвалення рішення на прикладах створення «Меморіалу 9/11» у м. Нью-Йорк та «Музею Революції Гідності» в м. Київ.

Вагомою складовою конференції стали ті доповіді, що стосувалися дискурсивних проекцій репрезентації минулого в літературі та медіа. Зачин цій темі дала Ірина Захарчук, яка розмірковувала над темою «Пам’ять про ідентичність (українські літературні проекції Голокосту)». Цю проблему вона розкрила аналізуючи творчість українського поета єврейського походження А. Кацнельсона та поетеси М. Кіяновської. Незважаючи на суттєву відмінність у їхній творчості (для першого переломними стала Друга світова війна та здобуття Україною незалежності; для другої – події Майдану та  російсько-української війни), обидва митці пережили духовні злами, які суттєво змінили систему координат їх творчої самореалізації. «Духовні потрясіння й ціннісна ревізія, – стверджувала І. Захарчук, – спричинили появу нових підходів в оприявленні проблематики Голокосту». 

Аналізуючи творчий доробок представників вітчизняної літератури, доповідачка сформулювала висновок про те, що в її досвіді простежується кілька проекцій. Передусім – перечитування текстів тих українських письменників, котрі писали про Голокост. Друга тенденція, на думку І. Захарчук, визначена перезавантаженням пам’яті про події 1939–1945 рр. у контексті європейських меморативних практик. Третя – синтезує обидві проекції та продукує аналітику Голокосту в багатоголоссі культурних ідентичностей.

Представниця наймолодшого покоління львівської історико-літературної та літературно-теоретичної шкіл Христина Рутар показала, як у романах Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» та Юрія Винничука «Танґо смерті»просочуються місця пам’яті. Вона звернула увагу на можливості літератури у студіях про пам’ять та зазначила, що література може бути як засобом пам’яті, так і об’єктом студій пам’яті. Крок за кроком, аналізуючи стилістичні ходи авторів, художньо-методологічні стратегії, з якими Юрій Винничук та Оксана Забужко художньо працюють, дослідниця подала незаанґажований погляд на те, як художній твір співставляється з політикою пам’яті та наголосила на важливості включення та осмислення місць пам’яті у сучасному українському тексті.

Зацікавлення аудиторії викликала думка доповідачки про те, що «письменниця відкриває читачам назву вулиці та надає лінзи, які мали б допомогти роздивитися місто та місце. Залишається відкритим питання, чи всі одягали ці лінзи». Христина Рутар завершила доповідь метафоричною думкою про те, що тексти говорять про «намацування» пам’яті у темній незнайомі кімнаті, маркування місць пам’яті у невідомості та не завжди влучному впізнаванні.

Історикиня Оксана Каліщук охарактеризувала медійний вимір українсько-польських дискусій і конфліктів навколо подій на Волині у 1943 році. Вона проаналізувала доробок переважно польського художнього та документального кінематографу, присвяченого цим трагічним подіям. Водночас, Роман Романцов у своєму питанні-рефлексії зауважив, що з українського боку наразі переважає домінанта мовчання про ці події. 

Тему кіно продовжив Андрій Климчук. Він проаналізував образи Львова у найдавніших фільмах – тих, що створені до початку Другої світової війни.

Завершувала цю тематичну панель доповідь експертки у сферах PR та маркетингу Еліна Кац. Вона звернула увагу присутніх на ролі соціальних медіа у формуванні культури пам’яті у сучасному суспільстві. Згідно її міркувань, ми повинні розглядати ці нові комунікативні можливості як інструмент. Його активно використовують як прихильники інклюзивних / мультикультурних підходів до політики пам’яті, так і речники ксенофобії та етноцентризму. Під цим оглядом, дуже важливим є забезпечення медійної переваги перших над другими.

У межах конференції також відбулася презентація книги Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти». Детальніше про презентацію за посиланням.

Таким чином, чергова конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» відбулася з уже притаманними їй міждисциплінарністю та репрезентацією різних точок зору представників української академічної спільноти. Ми висловлюємо вдячність усім учасникам за цікаві доповіді й жваві дискусії. Сподіваємося на Вашу подальшу цікавість до наших заходів та їх підтримку в майбутньому. Інституціоналізацію таких платформ для діалогу і порозуміння маємо за місію у своїй громадській діяльності.

Завантажити програму конференції можна за посиланням.

Долучитися до сторінки ГО «ЦСПП «Мнемоніка» у мережі Facebook.

 ____________________

 

Максим Гон – історик, доктор політичних наук, директор ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів: політика пам’яті, етнополітичні процеси, історія геноцидів. У 1998 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за темою «Діяльність єврейських політичних партій Західної України в контексті українсько-єврейських взаємин (1918–1929 рр.)». У 2007 р. здобув науковий ступінь доктора політичних наук (тема дисертації – «Міжетнічна взаємодія на Західноукраїнських землях у міжвоєнний період»).

 

 

Наталія Івчик – історикиня, кандидатка історичних наук, голова Правління ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів: політика пам’яті, етнополітичні процеси, історія геноциді, жіноча історія. У 2012 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидатки історичних наук за темою «Польське та єврейське питання у політиці царизму на Правобережній Україні (друга половина 1850-х – початок 1880-х рр.)».

 

 

 

Петро Долганов – історик, кандидат історичних наук, викладач політичних наук, член ГО «ЦСПП «Мнемоніка». Коло наукових інтересів – теорія і практика націоналізму, політика пам’яті. У 2010 р. захистив дисертацію за темою «Український економічний націоналізм на західноукраїнських землях: 1919–1939 рр.». Організатор тренінгів, літніх шкіл, круглих столів, прес-конференцій та академічних конференцій на історичну і політичну тематику. Автор академічних та науково-популярних текстів з історії та політики пам’яті.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss