Україна Модерна

Велика тема і авторитетний доповідач – так можна описати VI  засідання дослідницького семінару з православ’я, що відбулось 16 травня у Києві під назвою « Вітчизняне православне біблієзнавство в пошуках ідентичності: досвід релігієзнавчого дослідження». Що про важливість і складність теми дослідження Біблії годі й говорити – то очевидно, але сам доповідач також заслуговує на увагу. Сергій Головащенко – доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філософських наук, доцент, автор підручників «Історія християнства», «Біблієзнавство», а також монографії «Дослідження та викладання Біблії в Київській духовній академії ХІХ – початку ХХ ст.» (2012), зрештою, один з небагатьох фахових дослідників біблієзнавства в Україні. Нагадаю читачам, що семінар організували Мала академія наук та Молодіжна асоціація релігієзнавців.

Варто сказати окремо про вибір назви дисципліни, про яку сказав доповідач – біблієзнавство. Вибір цього терміна, як він пояснив, був обумовлений тим, що під цим титлом можна вільно досліджувати як бібліїстику, теологічно зорієнтовані дослідження Біблії, так і наукові, релігієзнавчі біблійні студії.

Розмова була зосереджена довкола історії досліджень Біблії в стінах Київської духовної Академії ХІХ – початку ХХ ст., у якій п. Головащенко – досвідчений фахівець. Виявилось, що ми маємо дуже мало досвідів вивчення історії досліджень Біблії в українському контексті ХІХ ст., зокрема, в стінах КДА. Трохи Степан Сольський, Філарет (Філаретов), І. Малишевський, класичні твори з історії Академії Ф. Титова, та й здебільшого все. Почасти те, що діялось в Київській Академії, заторкнуто у «Путях русского богословия» Г. Флоровського. Дослідження С. Головащенка чи не перше в добу незалежності системно аналізує цю історію.

Описуючи її, доповідач зауважив, що погляд на біблійні студії «ззовні» був специфічним. Біблієзнавчі дослідження розглядались в контексті богословських і оцінювали насамперед з точки зору ортодоксії / єресі, персоналії добирались епізодично. Характерним був зверхній погляд «зі столиць» (Москви і Петербурга), які розглядали процеси в КДА у контексті «столичних» дискусій і тем, зазначив С. Головащенко. Пишучи свій підручник, доповідач зіткнувся з лакуною знань про те, що відбувалось у Києві – і так поступово виокремилась ця сфера його інтересів.

Виявилось, що за об’єктивними показниками Київська Академія була принаймні не слабшою за Московську чи Петербурзьку. Перебування в контексті духовної освіти обумовлювало великий відсоток власне біблеєзнавчих робіт, дипломних, магістерських, докторських тощо. Початок був закладений ще у 1830-і роки, і серед тих, хто займався цими студіями, були відомі особи, такі як архимандрит Антонін Капустін, засновник Духовної місії на Святій землі. Головащенко розказав кілька цікавих історій про те, як Антонін збирав «біблійні древності», і як він зумів після власної смерті захистити від спроб більшовиків привласнити майно Російської духовної місії після революції. Інший діяч, Філарет (Філаретов), стояв у витоків реформи статуту Духовних академій 1869 років, про яку Наталя Сухова писала, що духовні академії із цим статутом набували рис дослідницького університету німецького типу. У його ж добу постало перше покоління дослідників Біблії: С. Сольський, Як. Олесницький, Ф. Покровський, а відтак наступні покоління, Василій Богдашевський, В. Рибінський, зрештою, О. Глаголєв та інші продовжували активну діяльність аж до репресивного знищення КДА у 1920-х роках.

Але одна специфічна риса відрізняла київський контекст. Це, як зазначив доповідач – відкритість до західної літератури з біблієзнавства, новітніх методів критичного дослідження тексту Біблії (текстологічної, літературної, історичної, теологічної критики), вивчення багатьох древніх мов, активна залученість у контекст західної гуманітаристики. Рецензії на новинки з біблійних студій, видані в Європі, з’являлися буквально за півроку, академічна спільнота була безпосередньо в курсі найсучасніших новин – і це без інтернету! Окрім цього, київську академічну спільноту відрізняв специфічний регіональний патріотизм – попри загальну лояльність до Російської імперії і російську імперську ідентичність, саме буття в Києві, робота з архівами Могилянської академії, самий «genius loci» провокував особливу увагу до власних «древностей», до своєї традиції, що було явно в історичних схемах І. Малиновського і Ф. Титова.

Саме звідти походить глибоке вивчення мов в стінах КДА – особливо традиція гебраїстики, про що наголосив доповідач, розказуючи історію про діяльність Симона Тодорського, учня Феофана Прокоповича, який привіз із навчання в Німеччині традицію пієтистичного дискурсу, філологічного аналізу і гебраїстичних студій, твори Міхаеліса, Буддея, та інших.

Проблеми ідентичності вітчизняного біблієзнавства С¸Головащенко виводить, аналізуючи дискусії довкола біблієзнавчих студій. Розуміння цих проблем потребує знання, яку роль відіграє священний текст в релігійній традиції. Сакральний текст, зокрема, Біблія для християнських традицій, в т.ч. для православної, відіграє потрійну роль. Насамперед, це роль літургійного тексту. За Головащенком, після Вавилонського полону юдеїв виникає новий тип літургії – заснований не на жертвоприношенні із інструктивними ритуальними текстами для касти жерців, а на сакральному тексті Тори, який сам стає в центр літургії і спільно читається усіма юдеями. Це формує спосіб прочитання Біблії – літургійну екзегезу. По-друге, гомілетична екзегеза – прочитання Біблії у морально-пастирському контексті та інтенції. По-третє, біблійна історія стає мірилом написання і прочитання будь-якої історії, виникає синоптичний погляд на історію, у яких будь-яка історія починається «зі створення світу», і зосереджується довкола історії спасіння людства. Екзегет, тлумач Біблії в цій традиції православного читання Біблії – це не вчений-критик, не теолог, а пастир і священик, що проповідує на основі Слова і звершує літургію, оперту на образно-семантичну мову Слова. Коли Біблія стає у ХІХ ст. об’єктом наукової критики як літературний текст з історичним контекстом, це викликало питання: чи можливо і як можливо православне біблієзнавство?

Біблійна критика є насамперед текстологічною критикою, в її основі – бажання відкрити автентичний сакральний текст, зауважив доповідач. Особливість християнства в тому, що сакральний текст не зв’язаний конкретною мовою, але з охотою перекладається, в результаті сформувалися кілька літургійних традицій, оперті на різні переклади Біблії, що вживаються для літургійних потреб (т.зв. Textus receptus (TR)). Будь-яка християнська традиція (субкультура, за висловом Головащенка) з часом відкриває у собі потребу залучення наукового знання для критичної перевірки власного TR, наскільки він відповідає автентичному сакральному першотексту. Для слов’янського православ’я це насамперед «виправлення» церковнослов’янського тексту, який має літургійну роль. Як зазначив доповідач, історія цієї «справи» починається ще щонайменше з XVI ст., з Новгородської Біблії митр. Геннадія, який відштовхувався від того, що різні книги Біблії були у давній Русі перекладені частково з івриту, частково з греки, частково з Вульгати. Як виправлення цього, постали Острозька, і нарешті Єлизаветинська Біблії. Але поворот до масоретського тексту, розвиток історичної, текстологічної і літературної критики, спонукали до нового перекладу. Зрештою, із баталій довкола перекладів Біблії, що тривали понад 60 років, виник Синодальний переклад. Але він не став новим літургійним текстом для православних, натомість, як Головащенко зауважив, він став безплатним подарунком для нових протестантів, які просто отримали собі свій новий TR, з яким вони живуть переважно досі.

Проблема ідентичності полягає насамперед в тому, що для православної традиції Біблія лежить в основі дуже розлогого тексту і практики Літургії, відтак заміна TR викликає потребу літургійної реформи і певної зміни навіть богословського дискурсу. Саме таке розуміння спонукало православне вище духовенство боятися загрози «полону західництвом», втрати «православної ідентичності», коли нова біблієзнавча література дедалі більше ставала запозиченням і перекладом новітніх критичних досліджень. Натомість нове покоління біблієзнавців, від І. Борисова, Ф. Філаретова, Я. Олесницького до В. Богдашевського і О. Глаголєва намагались показати, як пастирі, священики можуть перейти від традиційної екзегези до критичного дослідження, зберігати православну віру та ідентичність. Доповідач детально розповів про особливості кожного із цих вчених. Доповідь завершилася досить бурхливим обговоренням.  

Підсумовуючи, можна висловити деякі роздуми про проблеми ідентичності, які спостерігаються у православному біблієзнавстві ХІХ – початку ХХ століття. Вони досі не «зняті». Розмірковування про ці проблеми спонукає до глибокого теологічного дискурсу. З практичної точки зору, досі не вирішена проблема літургійного тексту для православної церкви на пострадянських теренах, що історично походить від церкви Російської імперії. Церковнослов’янський TR містить ті ж системні проблеми, як вторинний переклад. Для православного християнства, як традиції греко-східної Церкви,  логічніше було б триматися за Септуагінту і грецьку мову як дійсно священну мову Нового Завіту і класичного (святоотцівського) періоду православного богослов’я, філософії та літургії. Зокрема, спираючись на перекладний текст, виступати проти нових перекладів і літургії іншими мовами – суперечливо. Реформи католицької церкви засвідчили, що навіть традиція із класичним сакральним TR і сакральною мовою може спокійно подолати проблему, просто відмовившись від достеменної літургійної тотожності, обмежившись смислово-моральним оптимумом, що передається у проповіді та літургії, і здоровим глуздом. Логіка «релігійної ідентичності», родом із доби постреформаційної конфесіалізації та релігійних воєн, коли через свідоме іншування конструювались замкнуті ідентичності – так само сумнівна з точки зору християнського богослов’я (чи повинні православні робити «свою версію» біблієзнавства, аби лише не було «як у католиків», і яка духовно-сотеріологічна цінність таких ідентичностей та іншувань?).

Історично, ці проблеми, повязані з ідентичністю, досі залишаються актуальними. А відтак, дискусії і думки, висловлені в минулому на ці гарячі теми, зберігають для нас повчальний сенс та мотивують до рефлексії. 

 

У публікації використано світлини з події, надані Автором.

__________________________________________

Володимир Волковський – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!