Україна Модерна

 

Держава і Церква – відносини між цими суб’єктами – це давно копана і перекопана тема для постійних баталій, ламання списів, наукових і не зовсім робіт. Хто має над ким мати першість, хто кому підпорядковуватись, як поєднати їхнє існування, цезаропапізм, папоцезаризм – ці баталії стрясають християнський світ останні 2000 років. А для нашої, української, історичної пам’яті важко підібрати більш драматичний період відносин Церкви і держави, ніж 1920-1930-і роки. Над ним досі не проголошений вирок історії, цей ґештальт досі турбує нашу колективну пам'ять.

З точки зору чисто логічної, у мене давно виникло питання, чому ми завжди говоримо про «державно-церковні відносини», але в них не фігурує суспільство? Адже в (пост)модерному світі суспільство становить самостійну силу і царину людського буття, відповідно, відносини між Церквою і суспільством є хіба не більш актуальні і важливі, ніж із державою. Більш того, Церква за своєю природою є громадською організацією, отією самою НГО, яка постала всупереч державі, і досі у діалектичній боротьбі з державою, а відтак є частиною громадянського суспільства, причім однією із найважливіших його частин. Така природа Церкви як частини громадянського суспільства значно важливіша, ніж її «(анти)симфонічні» відносини із державою.

Про ці дві речі та ідеї говорила у своїй доповіді пані Алла Киридон - директор Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», доктор історичних наук, професор, авторка книг «Час випробувань: держава, церква і суспільство в радянській Україні 1917-1930-х рр.», «Держава-Церква-Суспільство в радянській Україні: історіографія, джерела, методологія дослідження», «Державно-церковні відносини в радянській Україні 1917-1930-х рр.: історіографічний дискурс», «Держава-церква-суспільство: Інверсна трансформація в Україні». Вона виступила на засіданні V Дослідницького семінару з православ’я, а її лекція «Держава-церква-суспільство (1920-1930-і рр.): маркування простору» відбулася 18 квітня ц.р. у залі засідань Малої Академії наук.

В самій своїй назві вона означила, що існує трикутник відносин «держава-церква-суспільство», в межах якого церква, а ширше релігія, і діє насправді, і може бути осмислена коректно, і реагує на виклики з обох боків. Як наголосила п. Киридон, «впровадження більшовицької моделі державно-церковних відносин стало можливим не лише через іманентні природі більшовизму, а відповідно – і характеру держави риси, але й через стан самого суспільства», який обумовив можливість саме такої державної політики.

Історіографія цієї теми – це окрема важлива проблема, яка потребує аналізу в кількох площинах – власне розвитку досліджуваного процесу і явища, розвитку історичної науки і розвитку дискурсивної практики (дослідження контексту або тексту, у який включена будь-яка наукова праця). Текст несе на собі відбиток дискурсивної практики доби і руху, до якої він належить, наголосила доповідачка.

Говорячи про історіографію, п. Киридон зауважила, що в сучасних дисертаціях, наукових книгах і статтях історіографія зводиться до перераховування імен і прізвищ, такого собі ритуального танцю, що показує, мовляв, «я знаю ці імена», тоді як часто немає викладу та аналізу конкретного внеску дослідників-попередників. Натомість під «історіографією» доповідачка розуміє набагато ширше явище: «спосіб презентації наукових уявлень про минулі стани людей і спільнот, тобто знання і тексти, створювані в рамках відповідних історіографічних взірців (парадигм)». Тема методології і проблем писання сучасних наукових робіт та існування наукової спільноти була особливо актуальною для доповідачки. Вона нарікала на «сліпоту ідей», коли молодші покоління дослідників «винаходять велосипед», не звертаючи увагу на напрацювання дослідників 1990-х років, які були першопрохідцями у цій темі. Як наслідок, теми досліджень часто дублюються, а науковий прогрес у науці гальмується через повторення ідей, тем і висновків замість просування вперед у пізнанні епохи.

Коментуючи цю тезу, можна зауважити, що це – наслідок кількох причин:  інформаційного буму, коли кількість наукових текстів зростає ледве не експоненціально, і охопити цей океан стає практично неможливим, а також недосяжністю більшості текстів сучасних науковців із чисто фізичних причин. Вони існують в дуже обмеженій кількості екземплярів, розкидані по далеко не всім бібліотеках, купити їх неможливо (вони просто розпродані). Можна пояснити (не роблячи етичних та імперативних оцінок!), що оскільки час перебування в бібліотеках та архівах обмежений, то цей час молодий дослідник воліє присвятити радше дослідженню першоджерел, аніж історіографії проблеми (за винятком класичної методологічної літератури!). Не заперечуючи тезі шановної п. Алли Миколаївни, це просто пояснює причину такої «сліпоти ідей», не висловлюючи про це деонтологічного судження.

Доповідачка розділила літературу щодо доби на три періоди. Перший період – від початку 1920-х до початку 1930-х – збігається із самою добою і поділяється на підперіоди на межі середини 1920-х, що пов’язано із зміною характеру державно-церковних відносин і державною політикою. Другий період охоплює історію СРСР від середини 1930-х до середини 1980-х, поділяючись на умовно «сталінський» (до середини 1950-х), умовно «хрущовський» («відлига», до середини 1960-х) і умовно «застійний» (назви мої – В.В.). Третій період починається із «перебудовою» і позначений відкриттям недоступних фондів, архівів, свободою досліджень та дискусій. Доповідачка припустила також, що в 2000-х почався четвертий період.

Публікації першого періоду відрізняються тим, що вони були відповіддю на політичні замовлення державної влади і партійної політики. Вони постають здебільшого із загальної більшовицької настанови на антирелігійну пропаганду, але оскільки більшовицька влада була ще досить слабкою (період «непу»), то існувала дуже обмежена свобода релігії, у яку влада намагалася втручатися максимально, наскільки їй дозволяли сили. Совєцька влада одразу, ще у 1917 р., оголосила фактичний початок переслідування релігії як такої: скасування привілеїв «Декларацією прав народів» від 2(15) листопада 1917 р. доповнювалось конфіскацією майна монастирів і церков, вилучення всіх навчальних закладів, скасування визнання церковного шлюбу. Потреба антирелігійної політики мотивували більшість публікацій, – зауважила доповідачка, перераховуючи ВУЦВК та РНК РСФСР. Перші роки радянської влади (перший підперіод першого періоду) п. Киридон визначила через несформованість дієвого апарату, відсутність готових кадрів і механізму впровадження владних рішень, через що тривалий час церква зберігала свій вплив і старі функції, як офіційно-реєстраційні, так і публічні (зокрема, поховальна культура поступово трансформується, традиційний церковний ритуал поховання поступово лише замінюється новим, «державним»). Це співіснування, хоч і відбувалось у нерівнозначних умовах, мало місце і творило «іншу якість» суспільства Щойно після перемоги совєцької влади з 1924 р. з’являється відомість релігійних організацій в Україні, держава намагалася вивчити, з ким вона має справу, як зауважила п. Алла.

Список цих організацій заслуговує особливої уваги. Це – період кризи церкви, коли програму реформ Московського собору 1918 р. була провалена, і православна церква стрясалася потужними рухами обновленців різного типу. В Україні церква була представлена Українським екзархатом, але його архівні фонди мало збереглися. Найкраще збереглися документи української автокефальної церкви, її соборів 1921, 1927 рр. тощо. Доповідачка висунула ідею, що рух за автокефалію – різновид загального обновленського руху в православній церкві.

Важливо, що в цей період особливо стало явним, що Церква є частиною суспільства, репрезентантом інтересів окремої частини суспільства. Відтак доля Церкви визначалася не тільки державною політикою, а і загальним станом суспільства. Пані Киридон описувала їх як неглибокі, аморфні, розпливчасті, що не мали чистої догматичної визначеності. Більшість віруючих дотримувалися не церковного православного вчення, а народних побутово-звичаєвих норм. Їхні погляди суперечили часто догматиці, поєднували різноманітні ідеї різних конфесій, із стихійними антиклерикальними, агностичними і навіть атеїстичними настроями. Когнітивний дисонанс, як це назвала лекторка – коли люди намагались поєднати і нові поняття совєцької влади, і свої народні уявлення. Можна доповнити, що це все обумовило низьку свідомість християн і їхню низьку солідарність, слабку відпорність проти совєцької політики. Люди не розуміли «жахливість» безбожного режиму, і не опонували йому як нехристиянському, а скоріше поєднували «те церковне, а це державне», не усвідомлюючи контрадикторну суперечливість. Така аморфність мас визначена була, зрештою, тривалим занедбанням православною церквою своїх обовязків проповіді і поширення Євангелія, просвіти, і це спричинило апатію та легку маніпульованість мас в момент репресій проти Церкви.

З одного боку, міжцерковна боротьба дискредитувала релігію в очах пересічних людей, з іншого боку, державна влада тиснула на всі конфесії. Особливий натиск почався з другої половини 1920-х, коли документи свідчать про масові репресії, заборони функціонування, дискримінацію за релігійною ознакою, застосовування для цього каральних органів держбезпеки. Це унеможливлювало повноцінне існування релігійних організацій, повергало церкви у ситуацію залежності і приниження. Держава повністю монополізує, за висловом А. Киридон, ритмологію життя.

Після лекції почалось жваве обговорення. Питання торкались і поведінки сучасних дослідників, і архівних джерел. Пані лекторка дала дуже детальний список архівних фондів в Україні, де можна знайти матеріали по зазначеній темі: ЦДАВО, фонди 2, 5, 8, 39 – 84 (про УАПЦ), ЦДАГО, фонди 1 (ЦК, оп. 20, 23, 24), 6, 7, фонд Наркомату освіти ф. 166, та ЦДІА м. Києва фонди 126, 127 (записано на слух, тож щось могли переплутати).

На перший погляд збентежило, як лекторка описувала політику Совєцької влади в Україні. Цитуючи постанови РНК та ВЦВК РСФСР, вона зауважила, що в Україні впровадження цих рішень «гальмувалося» (у 1917 – 1918 роках!). Весь казус в тому, що це було не «гальмування». Совєцька влада саме в ці роки йшла війною на Українську державу, створюють фіктивні «соціалістичні республіки». Що ж тоді «гальмувало» в 1917 р. впровадження декретів загарбницької влади (назвімо ці події, як вони виглядають з україноцентричної точки зору), як не збройний опір українських військ, не визвольні змагання? Звісно, шановна пані лекторка, мабуть, цілком погодилась б з цим доповненням – та таке доповнення суттєво коригує картину відносин «держава-церква-суспільство» в Україні. Розгляд цих відносин в українському контексті потребує подвійної перспективи аналізу – в контексті боротьби більшовицької партії за влади і громадянської війни в Росії, з одного боку, і в контексті війни Радянської Росії проти Української держави, що болюче било саме по інституціям громадянського суспільства, таких як Церква. Без цього аналіз не бачить головної особливості українського контексту.

Проте, п. Киридон прямо зауважила, що вона бере за основу відносини із Радянською владою і у 1920-і роки, коли визвольні змагання закінчились поразкою – хоча і «загальмували» політику держави щодо церкви. Також вона наголосила, що основна мета її доповіді було не стільки докладний виклад усіх причин і властивостей процесу, скільки маркування дослідницького простору, а отже, сказане в попередньому абзаці не може погіршити враження від лекції, загалом цікавої і багатої на корисні для молодих вчених факти.

У публікації використано світлини з події, надані Автором.

________________________________________ 

 

Володимир Волковський – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!