Україна Модерна

// Володимир Волковський

Що спільного між Іваном Франком, Еросом і Танатосом, або як ми (не) розуміємо Івана Франка у роковини його народження і смерті? Про це зайшла мова на Франківських читаннях, що відбулися 27 вересня в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. Самі читання були ювілейні – 160 років з дня народження, 100 років з дня смерті, але виступи пролунали далебі не тривіальні. До організації читань найбільше долучились Відділення релігієзнавства та Відділ історії філософії України, проте участь брали і науковці інших відділів, а також гості Інституту. Від паралелей Франка із Фройдом і Драгомановим, до його місця у сучасній історико-філософській науці та в історії українського релігієзнавства – такі теми були підняті науковцями Інституту.

Читання почались із вступного слова шановного патріарха української філософської спільноти, директора Інституту Мирослава Поповича, який зробив широкий екскурс у спадщину Івана Франка, позначивши різні проблеми її осмислення.

Одразу за ним із доповіддю, присвяченою проблемам дослідження Івана Франка в українській історико-філософській науці, виступив Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України. Франкознавство має тривалу історію, і образ Івана Франка постійно змінюється. За радянських часів Франко належав до когорти «революційних демократів» і його постать займала одне із центральних місць. Це змінюється у часи незалежності України, коли обсяг підручників з філософії, присвячений Франкові, зменшується втричі. Цьому є кілька пояснень. Перше – це екстенсивне – тобто включення до канону історії філософії раніше виключених постатей, особливо зі сфери академічної філософії ХІХ століття. Інтенсивне полягає у питанні, як досліджувати тексти, що не є «формально філософськими»? Доповідач виділив слідом за В. Горським два способи: метод «дізнавання філософських поглядів», коли текстам письменника ставляться «філософські питання» згідно відповідного квестіонарію («основне філософське питання», тощо), і в них підшукуються відповіді, та (2) наголошення на унікальній специфічності літератури, коли відбувається редукція філософії до літератури, «Франка-філософа» до «Франка-поета».

Така настанова в дусі «мистецтва заради мистецтва» суперечить самій реальності творчості Франкової доби, для якої «реалізм», тобто соціально-політична анґажованість і стурбованість мистецтва були необхідною цінністю мистецького твору. Відтак, наші методологічні декларації повинні корелюватись із дослідницькою практикою читання філософських творів. Сергій Йосипенко, згадуючи методологію Дмитра Чижевського, виділив Івана Франка як «ідеальний тип» української філософської думки ХІХ століття, який є ключем до розуміння інтелектуальної історії українського ХІХ століття.

Цей виступ викликав бурхливі дискусії, до якої долучились Людмили Филипович, Віталій Шевченко, Володимир Литвинов та інші. Дискутувались як і методологія Чижевського, так і місце Франка у філософії ХІХ століття. Зокрема, говорилось про те, що останні десятиліття дослідження цієї філософської епохи зосереджені на київській академічній філософії Університету святого Володимира і Київської духовної академії, з чим пов’язаний відхід на задній план і традиційної «філософії національної ідеї» (термін О. Забужко), і українофільства. Дослідження ж не-київської (галицької, буковинської, харківської) академічної філософії взагалі малочисельні. Врешті-решт, Володимир Литвинов розказав дещо про історію видання Івана Франка за часів СРСР.

Дві наступні доповіді були присвячені зв’язкам і паралелям І. Франка із його сучасниками. Доповідь Володимира Волковського мала на меті окреслити відомий зв'язок «вчитель – учень» між Франком та Михайлом Драгомановим, який був ідейним натхненником Франка у ранній період його творчості, і вплив якого на Франка залишався аж до самої смерті. Їхні ідеї мають не лише музейно-історичну, а і практично-політичну цінність для нашої сучасності. Вони ставлять питання, вирішення яких критично необхідно для успішного завершення процесів модернізації України – про формування нації, громадянського суспільства, ідеологічні дискусії про шляхи розвитку модерної нації, зрештою, «хто ми є, українці?». Це також питання політичного відношення окремого індивіда, нації (спільноти) і людства, як різних політичних цінностей. Драгоманов і Франко, намагався сказати доповідач, це питання розв’язували схожим чином, але рухаючись з різних боків.

Драгоманов починає рух від «людськості»[1], її поступу, що розкривається передусім через зростання свободи і науки («раціоналізму»), і підходить до національного, без розвитку якого немає правдивого космополітизму. «Космополітизм в ідеях і цілях, націоналізм в основах і формах культурної праці» – цей принцип Драгоманова, втілений у концепції «громадівського[2] соціалізму», став принципом для раннього Франка. Пізніше Франко більш підносить значення нації, зосереджується на побудові української нації, як необхідної умови для успішного прогресу і свободи «людськості». Тоді, коли відношення «людськості» та національності» стало простором для маніпуляцій та розпалювання ворожнечі, софізмів і пересмикувань у публічній полеміці, цей спосіб розв’язання, де «людськість» стає «сутністю», а нація – «іпостассю» людського політичного буття, виглядає найбільш зваженим і послідовним. Та для сучасної політичної дійсності ще більш актуальними є критика Драгомановим і Франком тогочасної української політичної поведінки. Проблема української політики – насамперед аморальність[3], відсутність базових моральних конвенцій.

Про паралелі Франка із Зиґмундом Фройдом розповідала Ірина Валявко, яка навела цілу низку паралельних збігів інтелектуальних біографій Фройда і Франка: від спільної для обох Галичини до спільного для обох Відня, одного року народження і одруження, але зрештою – і до спільних наукових зацікавлень. Пані Ірина розповіла про статтю Франка 1898 р. та його думки про несвідоме та свідоме у поетичній творчості. Франко сам цікавився «верхньою» та «нижньою» свідомістю, надавав особливе значення сновидінням, які виводять на поверхню символізовані асоціації, що стають підґрунтям творчості. Розглядаючи історію українського психоаналізу початку ХХ ст., доповідачка зазначила, що цю історію треба виводити з Івана Франка. Це викликало дуже запальну дискусію, яку довго не могли вгамувати.

Окрім цього, І. Валявко зауважила драматичну відмінність Франка і Фройда у справі національної ідентифікації представника пригнобленої меншості. Франко, зауважила доповідачка, обрав свою національну ідентичність русина-українця, став національним героєм, але заплатив за це можливим особистим успіхом. Фройд, так само син пригнобленої нації, обрав шлях асиміляції, і досі відомий як «австрійський» діяч та інтелектуал, досі забувається його єврейські витоки, і це забуття було ціною світового успіху в лоні імперської нації. Цікавинка – написання «Фройд» є коректним з точки зору німецької мови, але, зазначила п. Валявко, мовою ідиш він був таки «Фрейд» – його рідною мовою!

Анатолій Колодний та Людмила Филипович розповіли про діяльність Франка як першого  українського релігієзнавця. Вони навели різні приклади творів Франка на релігійну тематику, його цікавості до наукового дослідження Біблії та релігії загалом. Анатолій Колодний, виступаючи, детально виклав амбівалентність розуміння Франка у дилемі «Франко – віруючий чи атеїст?». Це було підсумовано так: не можна Франка інструменталізувати на догоду тієї чи іншої тези. Зрештою, Франко не був войовничим атеїстом, він сприймав релігію неортодоксально, в дусі Фойєрбаха. На думку А. Колодного, Франко у наш час дедалі більше відсувається із мейнстріму, зокрема, через неприйняття його греко-католицькою церквою, натомість Франко стає популярним в середовищі рідновірів.

У дискусії після виступу була проведена паралель між еволюцією поглядів Франка та Огюста Конта – від заперечення релігії до витворення власної релігії розуму та людяності.

Нарешті, останньою доповіддю був виступ Олени Сирцової про інтерес Франка до апокрифів. У контексті цього вона підняла питання про якість сучасних досліджень апокрифів і проблеми знання дисциплін джерелознавчого спрямування.

На завершення, різні учасники виступили із власними міркуваннями щодо ювілею Івана Франка, і навіть трошки поспівали.

Ці Франківські читання не були першими для Інституту філософії в цьому році. Навесні співробітники Інституту брали участь у круглому столі до 100-ї річниці пам’яті Франка. І всі дискусії, і панельні, і кулуарні, свідчать про одне: наше суспільство досі не вивчило того уроку, що нам дає наша історія ХІХ століття, зокрема, в особі Франка. Травматичний досвід ХХ століття, – з його геноцидом, винищенням української еліти, замороженням національного розвитку, а то й відкиданням його назад на сто років, із його міфологічними сюжетами «між Сталіним і Бандерою», тощо – ще більше виводить на яв те, що природний розвиток української культури був штучно обірваний саме у поколінні «після Франка». Питання і проблеми, поставлені тоді, досі не осмислені, ми досі говоримо про них, але вже без тієї чіткості і ясності. Цей дискурс повинен здійснитись на сучасному рівні – без нього ми не зможемо розв’язати болючі проблеми нашого суспільного розвитку.

 

 У публікації використано світлини, надані Автором.

____________________________________ 

Володимир Волковський – кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України. У 2015 р. захистив дисертацію на тему: «Становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття». Сфера наукових інтересів – історія філософії, політична філософія, розвиток модерних політично-філософських дискурсів, релігієзнавство і теологія. Автор чисельних наукових та науково-популярних публікацій. Член декількох громадських організацій науковців. Живе і працює в Києві.

 
 
 
 
 


[1] Людськість у тогочасній українській мові містить одразу три поняття: людськість як атрибут людини, людськість як людство і як людяність (гуманізм), тобто є еквівалентом полісемантичності франц. Humanité, та відрізняється від людності як населення конкретної території.

[2] Див.: Йосипенко С. Л. Громада // Європейський словник філософій: лексикон неперекладностей // Під керівництвом Б. Кассен та К. Сігова ; пер. з фр. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – С. 237

[3] Це добре ілюстровано цитатою з листа Драгоманова: «Якби до мене прийшов чоловік, котрий би позволив хоч ½ стільки брехні на одного з Вас, скільки Б. на мене, то я б його попросту вигнав з хати, і думаю, що не тілько дружба, а навіть громада взагалі може тільки держатись при такому способу вірности і товариству, і принципам. А то як для партійної вигоди дозволяти всякому гуляти квачем по людським пикам, а товаришам обмазаного позволяти цілуватись з мазуном, тоді к дідьку йде всяка громадськість, всяка людськість, – і треба справді героїв, щоб згодились робити громадське діло при таких умовах» (Листи до Івана Франка, 1908 р., с. 15 – 16)

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!