Гелінада Грінченко: “За всі роки ніколи не стикалася з цензурою, несприйняттям чи зверхнім ставленням до того, що роблю в усній історії”

31.08.2017
21 хв читання

– Пані Гелінадо, Ваш батько був військовим, мама – економістом, але Ви стали істориком. Звідки і коли у Вас виник інтерес до історичної науки, та ще й до усної історії?

 – Так, у моїх батьків була абсолютна інші професії, але і я не мріяла стати істориком взагалі. Ця ідея вступу на історичний факультет дозріла у мені щойно у 10 класі, а до того – значно ґрунтовніше – я готувалася бути хіміком або навіть астрономом. Проте у якийсь момент історія стала цікавішою, ніж природничі науки. Звичайно, я була відмінницею у житті, і золота медаль в школі дала мені можливість вступати лише за одним іспитом, складеним на відмінно. Власне про те, що я стала студенткою, я дізналася значно раніше, ніж мої однокласники, які мусили складали всі іспити.

Сам інтерес до дисципліни почав формуватися у мене вже саме на факультеті, а не в шкільні роки. Щоправда, вчителька історії в школі у нас була дуже цікава, зі здоровим цинізмом, з нею було весело і не нудно. Вона також не навантажувала нас підвищеним комуністичним пафосом, вміючи це якось обходити.

У наші 15-16 років ми вже розуміли чим є відоме “двоємисліє”, коли про партію в офіційних стінах – в піднесених тонах, а вдома – анекдоти про Брежнєва. Ми вміли розрізняти ці “дискурси”, знали де і кого треба було прославляти, що для цього читати, цитувати і конспектувати, і у нас це непогано виходило. Але я не можу сказати, що нас пресували партійними догмами надто сильно.

– І все ж таки Ви вступали на історичний факультет наприкінці 1980-х – в часи буремні. У якому форматі Ви уявляли свою працю після завершення факультету?

– Треба сказати, що мої батьки були більш амбітні, ніж я, і результатом мого навчання на історичному факультеті вони бачили виключно викладання у вищому навчальному закладі. Можливість праці в школі ніколи не обговорювалася вдома як майбутня професія. Загалом, мені дуже щастило в житті на людей. Такою людиною, через яку я значною мірою формувала свої уявлення про ВНЗ, була, скажімо, близька подруга моєї мами, університетська викладачка. Спілкування з нею, якісь позахатні зустрічі – напевно це вплинуло на мене досить сильно: я хотіла рівнятися на неї, мені здавалося, що саме її життя, думки, погляди – це цікаво і правильно. Я почала мріяти працювати у вищому закладі, але все одно – університет був захмарною надією. Досить швидко я зрозуміла, що викладання у вищому навчальному закладі – це інший формат, ніж школа. Не те, щоб більш престижно, але більш цікаво і вимагало більшої відповідальності, як я це розуміла тоді.

Вступали ми у 1988 році, в сам розпал перебудови. І всі розуміли, що десь про щось казати можна, десь щось зарано. Це був неймовірно цікавий час, бо ми були всередині того потоку, коли можна було починати щось досліджувати, вивчати оті “білі плями” історії, які з’являлися одна за одною у неймовірній кількості. Перші відкриття інформації про репресії, про злочини радянської влади, — це все оці-от роки мого навчання – 1988-1993, роки останніх конвульсій СРСР та постання незалежної України.

– Якими були Ваші стосунки з однокурсниками?

– У мене була дуже добра група і дуже сильна. Наприклад, важливий для мене показник – з 25 людей, які навчалися зі мною – кандидатську дисертацію захистили десь 20 осіб, тобто фактично всі, крім тих, хто просто не схотів, обравши собі інший шлях у житті. Також і докторські у нас були дуже ранніми, кілька людей захистило їх одразу після 30 років. Група була дуже сильна, із здоровим і веселим прагматизмом: ми вміли реагувати на виклики часу. Всім було цікаво вчитися, і багато хто пішов пізніше працювати за фахом. Ми були доволі відкриті у своєму спілкуванні і комунікації, а також у темах, які вже порушували з нами наші викладачі.

– Але, підозрюю, усної історії тоді у Вашому житті ще не було. Це ж невідома ділянка для радянської вищої школи.

– Так, тему і ділянку, де мені стало по-справжньому цікаво працювати, я знайшла аж після захисту кандидатської дисертації. Саме тоді також зрозуміла, як можна застосувати знання і свою схильність до іноземних мов – англійської, німецької. Власне усну історію, вивчення пам’яті і все те, що ми можемо назвати історичною антропологією, я відкрила для себе тільки після захисту.

– Отже, після захисту дисертації Вас запросили викладати на кафедру? Чи були якісь несподіванки у стінах пострадянської академії?

– Сьогодні я є професоркою кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університета імені В. Н. Каразіна. Але першу свою посаду в університеті я отримала дуже пізно, та й загалом спочатку працювала не за фахом. П’ять років після отримання диплому історика я працювала в туристичній агенції. Це був дуже цікавий досвід, але це було не зовсім “моє”. Зараз я розумію, що навколо мене були й інші можливості – стажування, навчальні програми за кордоном, я зараз із цікавістю дізнаюся, як все це складалося в кар’єрах моїх колег. Але тоді, одразу по закінченні істфаку, я шукала себе поза межами академії. З туризмом мені добре пішло, але мене тягнуло назад, в університет, куди я зрештою і повернулася: спочатку як пошукувачка, а пізніше як аспірантка кафедри нової та новітньої історії України.

Свою першу дисертацію я захищала набагато пізніше всіх своїх однокурсників – за кілька місяців до 30 років. А наступну, докторську, уже рівно за 10 років, у свої 39. Загалом я не шкодую, що у мене була ця перерва в туризмі, бо вона дала мені багато саме організаційного досвіду, який дуже знадобився при проведенні різних академічних заходів, в тому числі тих, які здійснювали інституції, до яких я мала стосунок: Східний інститут українознавства імені Ковальських, Американська рада наукових товариств, Міжнародна асоціація гуманітаріїв, зрештою – наша Українська Асоціація усної історії.

“У власний розвиток треба вкладати. Намагаюся це завжди говорити молодим науковцям”

– Ви видаєтеся людиною, дуже схильною до перфекціонізму.

Так, я завжди була відмінницею, у мене золота медаль, червоний диплом, і в класі у нас завжди були змагання про те, хто буде кращим за результатами чверті чи року. Наш клас був зоряним: лише самих золотих медалей в нас було здається 10, і ще стільки ж срібних. Середовище, разом з моїми внутрішніми установками завжди і в усьому бути кращою, спонукало мене не відставати. Але я не думаю, що це завжди добра риса, бо вона не дає спокійно спати і нормально ставитися до близького оточення та людей загалом.

– Чи пригадуєте Ви своє перше стажування за кордоном і як Ви туди потрапили?

– Так, одним з перших було стажування в Roosevelt Study Center в Нідерландах, у місті Міддельбург, звідки походять Рузвельти. Там існує центр, де зібрано дуже багато фільмокопій, фотокопій, які стосуються ер обох цих американських президентів. Власне його матеріали були для мене неоціненними в написанні кандидатської, там також була дуже добра бібліотека. Ще одна стипендія перед захистом кандидатської у мене була у Вільному університеті в Берліні, де я також багато працювала в бібліотеках. На жаль, я не можу пригадати хто мені їх порадив, і де я знайшла інформацію про ці можливості.  

А от першою моєю закордонною конференцією була конференція в Римі, у 2002 році, це була чергова конференція Міжнародної асоціації усної історії. Добре пам’ятаю, що дорогу туди я оплатила собі сама і довго шукала на те гроші. Оглядаючись зараз назад я розумію, що у власний розвиток треба вкладати, і якщо дуже хочеться, і розумієш що воно тобі потрібне – заради контактів, публікацій, стосунків, – не треба на цьому економити. Власне про це я би говорила всім молодим науковцям, які на старті своєї кар’єри. Заощаджувати варто в інших місцях.

– Пані Гелінадо, яким чином Ви вийшли на тему дослідження примусової праці?

– Коли я дописувала свою дисертацію, будучи у Вільному університеті в Берліні, до мене звернулися австрійські колеги, які працювали у команді Олівера Раткольба, займалися підрахунком остарбайтерів з усіх країн і потребували інформації зі Східної України. Так почалася наша співпраця в рамках Українсько-австрійського бюро кооперації. Австрійські колеги писали тоді книжку про примусових робітників, які працювали у Лінці на заводах Reichswerke Hermann Göring. Моїм завдання було перевірити харківський архів, знайти інформацію про тих людей, які працювали на цих заводах. Тоді я ще дописувала кандидатську дисертацію і мене так захопила тема остарбайтерів, що я навіть достроково захистилася, на півроку раніше від визначеного терміну.

В харківському архіві майже не знайшлося потрібних для того проекту документів. Але були натомість листи людей, які примусово працювали в Німеччині і писали своїй родині в Україну. Тоді я навіть не уявляла, що в цих листах може бути щось важливіше за протоколи і цифри. Це вже пізніше я дізналася, що в антропологічній оптиці такі види документів є чудовими і надзвичайно цікавими джерелами. Але цього всього треба було ще навчитися.

Передивилася я оці коробки – сотні листів, і дуже розгубилася. І передусім тому, що я не дуже могла допомогти колегам з Австрії: документів, які вони шукали, тут просто не було. Але натомість я знайшла для себе дещо інше – власне свою тему, яка так глибоко мене потягла за собою. Хоча, звісно, не мала для неї жодного інструментарію. Він з’явився у мене пізніше, на початку 2000-х, коли моя добра подруга поїхала навчатися в Європейський університет в Санкт-Петербурзі, і від неї я довідалася про першу школу з усної історії, яку вони організовували. І саме там зрозуміла: це воно.

Власне там я почала міркувати над тим, чим є простір для інтерпретацій, для чого ми читаємо чужі історії, що шукаємо у них? Можливо для того, щоб знайти там відповіді на власні життєві питання, відповідність чи невідповідність своїм почуттям? Мені дуже імпонує думка, що історії читаються і розповідаються з однієї і тієї ж причини – надати сенс власному життю. Окрім пошуку цих сенсів – повірте, надзвичайно захоплююча справа! – усна історія дала мені можливість реалізувати себе ширше, ніж всі мої наукові теми і дослідницькі ділянки, в яких я працювала перед тим.

– Отже, власне з того часу, уже після першої дисертації, у Вас починається процес самоосвіти…

– Двотисячні роки для мене були дуже інтенсивними, і основний результат моєї роботи був виданий саме у ці роки. Це були роки не тільки самоосвіти, але й дуже цікавих проектів, публікацій та знайомств. Я вже говорила – мені надзвичайно щастило і щастить в житті на гарних людей і блискучих професіоналів, які допомагали реалізуватися, інтелектуально впливали і формували добрий академічний смак.

У ці роки я отримала кілька престижних стипендій, у тому числі стипендії німецького фонду Герди Хенкель, Канадського інституту українських студій та Американської ради наукових товариств, завдяки яким мала змогу працювати в закордонних – переважно німецьких – архівах і брати участь у конференціях поза межами України. Мені пощастило познайомитися і побудувати добрі академічні стосунки з такими зірками і, до речі, піонерами європейської усної історії, як Лутц Нітгаммер, Мерседес Віланова, Александр фон Плато. І саме у команді останнього я брала участь, на мою думку, в одному з найбільш резонансних та найцікавіших міжнародних усноісторичних проектів з документування історій життя колишніх примусових робітників. Проект був грандіозний, тривав у 2005-2006 роках, у ньому брали участь 27 країни.

Наші дві українські команди записали вісімдесят інтерв’ю, у нас була найбільша квота в цьому проекті. Трохи менше було записано інтерв’ю білорусами, поляками, росіянами, інші ж країни мали значно скромнішу заплановану кількість інтерв’ю. Проект передбачав можливість не тільки аудіо-, а й професійного відеозапису, і за результатами того проекту було створено, я упевнена, один з найкращих порталів, де зібрані повноформатні усні історії. Звертаю увагу – тут йдеться про повні розтекстовки (транскрипти і навіть переклади) інтерв’ю, супровідну документацію, фото та інші матеріали, які можна використовувати як у дослідницький, так і викладацький діяльності. Я дуже раджу цей ресурс, будь-хто може зареєструватися на сайті і користати з цих записів. Адже теми, які порушують оповідачі, виходять далеко за межі їхнього кількарічного досвіду примусової праці, люди розповідають багато і про довоєнні роки, і про повоєнне життя, переповідають родинні історії, розмірковують над своєю долею та долею країни. Про проект і його результати також можна дізнатися з основної його публікації – книжки “Раби Гітлера”, яка вийшла німецькою та англійською мовами, є там і моя стаття з роздумами про біографічні наративи наших співгромадян, яких було у роки війни вивезено до Німеччини.

У той самий час – і знову ж таки моє щастя – на одній з конференцій я познайомилася із співробітниками відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, після чого я прикипіла душею до того відділу. Саме цей відділ дуже допоміг мені в науковому і формально організаційному ключі, свою докторську дисертацію я захищала саме в Інституті історії. І перша моя книжка – збірник “Невигадане. Усні історії остарбайтерів” – була рекомендована до друку Вченою радою цього Інституту, і тоді, і зараз це важить для мене дуже багато.

У ті роки ще не було активних презентацій, як от тепер, але певні заходи були, і цей збірник мав неабиякий успіх. Він постав результатом вже мого авторського проекту, де я записувала усні історії колишніх примусових працівників – мешканців Харкова і області, які на початок 2000-х були членами Харківського товариства жертв нацизму. У збірнику вперше були надруковані усні історії без редакторської правки, для мене вже тоді це було принципово – жодним чином не втручатися в оповідь, передати її якомога ближчою до усного мовлення. Цим нередагованим усним наративам передувала чи не найперша у вітчизняній історіографії стаття з теорії та методу усної історії, яку я писала як говориться “на одному диханні” – так мене все це захопило…

– Розкажіть, будь ласка, більше про свої основні публікаційні проекти у ці роки

– У 2008-2009 роках за моєю редакцією із вступними статтями було видано ще два документальні збірника з теми примусової праці: “Спогади-терни: Про моє життя німецьке…: спогади про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині” (2008), це був збірник писемних наративів, написаних колишніми остарбайтерами переважно на прохання Харківського товариства жертв нацизму, та “Прошу вас мене не забувати”: усні історії українських остарбайтерів” (2009), де були опубліковані усні історії, записані мною і моїми колегами у межах кількох, у тому числі авторських, проектів. Обидва збірники були комбінованою ініціативою кількох організацій, які надали різні види підтримки, від організаційної до фінансової. А 2014 р. з’явилася ще одна невеличка книжечка “Розрішить передати мені гарячий скучний привіт з нового й далекого краю Германії”: листування Уляни Кам’янської”. Це листування жінки, яка писала листи з Німеччини і отримувала у відповідь послання від своїх друзів та родичів. Листи пролежали більше 50 років у її сина, в якісь старезній валізі на горищі, і були знайдені вже після її смерті. Як і всі джерела особистого походження – це дуже цінні та цікаві документи, через які ми бачимо, що примусові робітники не відчували себе ані жертвами, ані героями, що вони намагалися жити і виживати, що цікавили їх не високі матерії, а їхнє приватне повсякдення, переживання близьких і прості звичайні досвіди, з яких власне і складається людське життя.

Окрім підготовки та редагування збірників документів у ці роки ми з колегами видали три дуже вдалих, на мою думку, збірника наукових статей з усної історії, два українською мовою та один англійською, у видавництві University of Toronto Press: це тематичний випуск журналу Схід-Захід під назвою “Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень” (2008) та збірники статей “У пошуках власного голосу: Усна історія як теорія, метод та джерело” (2010), а також “Reclaiming the Personal: Oral History in Post-Socialist Europe” (2015). Два останні вийшли у співпраці з моєю доброю колегою й відомою фахівчинею в галузі антропології та усної історії професоркою Саскачеванського університету Наталею Ханенко-Фрізен, за дружбу і співпрацю з якою я не втомлююсь дякувати власній долі.

Робота над цими виданнями дуже допомогла мені в написанні докторської дисертації “Українські остарбайтери в системі примусової праці Третього Райху: проблеми історичної пам’яті”, яку я захистила в 2011 році. На її основі було видано дві монографії: “Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам’яті СРСР і ФРН часів “холодної війни”(2010) та “Усна історія примусу до праці: метод, контексти, тексти” (2012).

– Про що вони?

– Якщо дуже коротко, то перша монографія присвячена питанням – як і за допомогою яких ресурсів дві названі країни шукали місце та вписували тему примусової праці у власні культури пам’яті? Як саме, в яких соціально-політичних контекстах та в рамках яких, у тому числі художніх, образів про цей феномен, упродовж повоєнних сорока років, треба було пам’ятати? Для ФРН цей пошук йшов у руслі відомого німецького “подолання нацистського минулого” та поступового усвідомлення німецьким суспільством провини за скоєний у роки війни злочин щодо примусових робітників. Це був нелегкий шлях, адже у воєнні роки іноземних робітників найчастіше цинічно використовували: у перші повоєнні місяці “робітників зі Сходу” боялися як бандитів і мародерів (до речі, небезпідставно); у 60-70-ті рр. у суспільно-політичних дискусіях переважала формула “нормальності” примусової праці як невід’ємного супровідного явища війни, і лише з кінця 70-х набирає обертів дискурс провини, у тому числі щодо експлуатації підневільної праці іноземних робітників, серед них і остарбайтерів. Проте визнання цієї провини призвело до виникнення феномену “монетаризації” пам’яті, тобто зведення заподіяної шкоди до грошового еквіваленту, з усіма проблемами підрахунків та змагань жертв — не тільки у символічному, але й конкретно вимірюваному просторі грошових компенсацій.

Для СРСР, водночас, пошук місця феномену примусової праці (тут переважно використовувалися слова “рабської” і “підневільної”) тривав у рамках вибудовуваного проекту пам’яті про Велику Вітчизняну війну – як основного легітимізуючого дискурсу країни. І саме той проект, як відомо, не був одномірним та однорідним: феномен примусової праці у ньому упродовж повоєнних років був представлений різними героями і підкріпленим різними поясненнями. Так, ще під час бойових дій, надзвичайної популярності набув образ вивезеної у рабство дівчини-полонянки. Про неї складалися й публікувалися вірші й пісні, писалася проза, у 1944 році був знятий дуже промовистий фільм вже відомого тоді Міхаіла Ромма “Людина №217”, де головну роль остарбайтерки Тані зіграла його дружина Єлєна Кузьміна. Відтворення феномену примусової праці через дівочі постаті – які уособлювали страждання на чужині та закликали до визволення – тривало аж до середини 1950-х років, коли на зміну дівчатам-невільницям прийшов образ чоловіка учасника антифашистського спротиву – військовополоненого чи примусового робітника. У 70-ті, на тлі помітного розширення повсякденних практик війни, які стало дозволено відображати в офіційному дискурсі, феномен примусової праці відтворюється через художню легітимацію приватної автобіографічної пам’яті колишніх невільників. Саме тоді спочатку в журнальному варіанті, а потім окремою книжкою друкується роман Віталья Сьоміна “Нагрудный знак “Ост””. На моє глибоке переконання, це найкращий автобіографічний твір про перебування на роботах у Німеччині, я не знаю на сьогодні більш потужного, силою свого художнього слова, твору.

Загалом за радянських часів публікувалося доволі багато віршів, фольклору, листів, документів з історії невільницької праці. Звісно, усі вони були просіяні крізь цензурне сито, але важливо не це. Усі ці відфільтровані публікації та відшліфовані образи, перебуваючи на периферії радянського дискурсу війни, позначали межу цього дискурсу, за якою перебували вже повністю заборонені теми і персонажі. І якщо на все це ретельно подивитися, виходить, що теза про забуту і репресовану пам’ять про остарбайтерів, яка виникла на початку 1990-х років, була якщо не штучною, то такою, що спрощувала динаміку та особливості формування цієї пам’яті.

Друга моя монографія продовжує тему пам’яті про перебування на примусових роботах, але вже в її індивідуальному вимірі, і має назву “Усна історія примусу до праці: метод, контексти, тексти”. Усноісторична оптика дозволила мені тут рушити за логікою оповідачів та дослідити сенси і значення, якими, упродовж інтерв’ю, колишні остарбайтери наділяли своє життя і свій досвід. Є в цій книжці мої спостереження про об’єднуючі теми та спільні тематичні домінанти усних історій остарбайтерів, про особливості їхніх самопрезентацій, тобто вибудовування упродовж інтерв’ю змістів пережитого та образів самих себе, є роздуми про унікальність вписування досвіду перебування на примусових роботах у загальну автобіографічну конструкцію, висновки щодо різного потенціалу автобіографічних та тематичних інтерв’ю тощо. Ця робота подарувала мені надзвичайну інтелектуальну насолоду і у кількох окремих  підрозділах я вирішила показати якими методами та конкретними кроками я йшла в аналізі усних історій.

Зрозуміло, що відтворений в усних історіях індивідуальний досвід не “висить у повітрі”. Він є обумовленим та контекстуалізованим — як подіями, пережитими у минулому, так і репрезентаціями цих подій у сучасному. Тому окремий розділ цієї монографії був присвячений цим двом контекстам, що структурують, обрамлюють і зумовлюють автобіографічне інтерв’ю-спогад. А саме: історичній події примусового залучення до праці під час Другої світової війни мільйонів радянських громадян, та різним формам репрезентації цього феномену в публічному просторі пострадянської України.

Нарешті (і це також мало для мене принципове значення) в обох книжках перші розділи присвячені теоретичним питанням: різним концептам колективної пам’яті – у першій та методам аналізу усних історій – у другій монографіях.

“Найболючіше місце вітчизняної усної історії – аналіз наративів”

– Пані Гелінадо, як Ви оцінюєте розвиток усної історії за останні 20 років і які методологічні виклики/питання Ви бачите сьогодні?

– Почну з того, що цей розвиток я оцінюю дуже позитивно. Коли ми з колегами писали статтю про динаміку усноісторичних студій в Україні, Росії та Білорусі, я зайвий раз мала можливість переконатися в тому, що ми мали і маємо найбільш сприятливі умови для розвитку усної історії, — як в суто академічному середовищі, так і в сфері громадської ініціативи. Я за всі ці роки жодного разу не стикалася з цензурою, несприйняттям чи зверхнім ставленням до того, що роблю у цьому річищі, навпаки – мою роботу завжди супроводжував щирий інтерес і вітчизняних, і зарубіжних колег. Так само, сподіваюся, і у моїх партнерів та колег. Я знаю, що у багатьох ВНЗ читаються спецкурси з усної історії, студенти практикуються в проведенні усноісторичних досліджень, на цих матеріалах пишуться курсові, дипломні і навіть кандидатські дисертації. В Україні сформовані та плідно працюють кілька усноісторичних центрів, а 2006 року на конференції в Харкові було проголошено створення Української Асоціації Усної Історії, яку я досі маю честь очолювати. За 10 років свого існування ми провели вісім конференцій, видали збірники матеріалів цих заходів, а останнім часом, разом із іншими інституціями, почали реалізовувати власні проекти. Усією своєю активністю та популярністю Асоціація має завдячувати багатьом небайдужим дослідникам-усним історикам, і я, користуючись нагодою, хотіла б щиросердечно подякувати моїй добрій подрузі та відомій колезі-фахівчині з усної історії Оксані Кісь, без високого професіоналізму та невичерпного ентузіазму якої діяльність Асоціації не була б такою інтенсивною і помітною.

У розвитку усної історії в Україні, на мій погляд, чітко простежуються певні етапи, і про перші два (знайомство з методом у 1990-ті та професіоналізацію його використання у 2000-ні) ми з колегами писали у згаданій статті. З 2014 року в усній історії в Україні почався, на моє переконання, наступний, третій етап, для якого характерні інші теми,  актори та виклики, яких не було раніше. Йдеться тут про зміни, які постали перед усною історією як надзвичайно популярним методом запису спогадів про події революції Гідності, про участь в АТО, про досвід волонтерства та вимушеного переселення. Усі ці події, які почали відбуватися зовсім недавно, – ще не скінчилися,  не мають щодо себе усталених інтерпретацій, а тому змушують розмірковувати над проблемами місця методу усної історії у дослідженні “незакінченого минулого”, а також місця самого історика як активного учасника досліджуваних подій. У цьому новому періоді можна говорити також про цікаву циклічність: якщо наприкінці 2000-х можна було спостерігати перехід від накопичення історій до їхнього аналізу, до написання аналітичних, а не дескриптивних статей і перших монографій, то сьогодні усні історики знов повернулися до активного запису історій при мінімізації зусиль з їхнього аналізу.

На моє переконання, питання аналізу – це найболючіше місце сучасної вітчизняної усної історії. Як, з якого боку і з яким інструментарієм треба підходити до аналізу усної історії? Які додаткові методи використовувати, якщо вона, ця історія, організована і записана не тобою, а іншим дослідником десь 20-25 років тому? Літератури з цього приводу практично нема, і тут я без зайвої скромності можу назвати лише перший розділ своєї монографії 2012 року. Характерним видається те, що шкіл і тренінгів з підготовки та організації усноісторичного дослідження проводиться доволі багато, а от таких самих воркшопів з аналізу усних свідчень – нема. А ці історії обов’язково мають бути аналізованими, адже їх довільний школярський переказ із підбиранням цитат під заздалегідь сформовані уподобання чи висновки дослідника нічого спільного з усною історією не мають. Так само, як і паразитування на запропонованих закордонними фахівцями пояснювальних схемах, коли певна інтерпретація, ґрунтована на зовсім інших реаліях, але викладена красиво і “модно”, застосовується на тутешніх усних історіях.

Окрім необхідності адекватного аналізу усних історій ще одним викликом я бачу потребу більш чіткого усвідомлення і роз’яснення місця самого дослідника, як у процесі організації, так і в аналізі і публікації усного свідчення. Адже наша роль тут просто величезна: ми організовуємо процес запису і без нашої ініціативи усної історії просто не існувало б (ну ніхто ж насправді не думає, що усі оті історії дістаються з голови в якомусь заздалегідь сформованому і фіксованому вигляді!). Ми складаємо питальник чи гайд інтерв’ю, потім разом із оповідачем утворюємо усні свідчення, і ми ж самі обираємо форму їхнього оприлюднення: усі збірники із уривками, колажами, тематичними колекціями складаємо ми, усні історики. То чия логіка і чия суб’єктивність домінує тут – оповідача чи дослідника?

Ще одна проблема, яку я бачу актуальною сьогодні, це популярне представлення результатів усноісторичних розвідок. Які ще форми обрати, окрім публікацій та документальних теле- інтернет- чи радіопроектів? Сьогодні, наприклад, великої популярності набувають театральні постанови на основі усних історій, дуже цікаві варіанти популяризації усних історій та їхньої “інтервенції у міський простір” – задля комунікації з аудиторією – пропонує Центр міської історії у Львові. Все це робить усну історію не лише актуальним академічним напрямком, але й актуалізованою громадською ініціативою, простором для спілкування та взаємодії, і це надзвичайно добре!

У продовження теми популяризації: якщо було обрано звичний “паперовий” формат публікації, наприклад, як збірника статей, – що, у такому випадку, ми можемо запропонувати, щоб не обтяжувати не-науковця фаховою термінологією та громіздким стилем? Я зіштовхнулася з цим в часі роботі над статтею “Бабин Яр в усній історії” для збірника “Бабин Яр: історія і пам’ять”, який має популярний формат і розрахований на загальну читацьку аудиторію. Тоді, уперше в своїй роботі, я вирішила надати перевагу лише узагальненню наскрізних тем та подальшому розлогому цитуванню унікальних відеосвідчень, записаних більше 20 років тому. Або, скажімо, коли йдеться про публікацію безпосередніх усних історій: чи треба їх редагувати для полегшення сприйняття особливостей усного мовлення? Як це робити, щоб зберегти усі сенси оповіді, які бувають прихованими, недомовленими чи такими, які потребують ретельного вичитування всього багатогодинного інтерв’ю?

Власне ці та інші питання ми намагаємося дискутувати на наших конференціях Асоціації усної історії. Я дуже люблю ці заходи, адже ми їх ніколи не проводимо заради “галочки” чи звітності, а робимо насправді добрий професійний майданчик фахового спілкування, задля навчання один в одного, детального обговорення та ґрунтовної критики, яка не сприймається як персональна образа, а спрямовує на подальший пошук і дослідження.

– Розкажіть про своє ближче коло, пані Гелінадо. Хто Вас надихає і підтримує у житті?

– Мені дуже пощастило з чоловіком, йому цікаво чим я займаюся, він завжди підтримував мене в усьому. Я сподіваюся, що я також його підтримувала, треба у нього спитати (сміється), але він завжди був поруч і пишався мною. Ми з самого початку жили окремо від батьків, минулого року нашому шлюбу було 20 років, у нас – напевно як у всіх, хто прожив разом немало років – є свій мікрокосмос, дуже теплий. Покластися на мого чоловіка завжди було можливо, і я ніколи не сумнівалася у ньому. Мама, сестра і племінник давно мешкають в Німеччині, їм там добре, і я радію за них і сумую за ними.

– Які Ваші найактуальніші проекти ближчих років?

– Зараз я задіяна у кількох проектах. Перший – це суто усноісторичний, підтриманий грантом Дослідно-освітнього консорціуму із вивчення Голодомору (HREC), цього року ми разом з колегами Ярославою Музиченко з Києва та Іриною Ревою з Дніпра розпочали колективний проект “Голодомор як усна історія: об’єктивна подія та суб’єктивність оповіді”. Вже з назви проекту видно, що ми будемо поєднувати пошук додаткових відомостей про цю трагедію в житті країни, з аналізом способів та сенсів розказування про неї.

Другий проект має назву “Непотрібні люди”: знищення пацієнтів психіатричних лікарень під час нацистської окупації України”. У цьому проекті нас працює четверо, ми класна і потужна команда у складі Олени Петренко з Рурського університету (м. Бохум), Вікторії Науменко з Чорнобильської історичної майстерні (м. Харків) та Альберта Венгера з Дніпропетровського національного університету і мене. Ми досліджуємо місця, клініки, виконавців та жертв цього, абсолютно невивченого на сьогодні, злочину. Перші результати вже є, про масове знищення пацієнтів Ігренської лікарні можна прочитати на сайті часопису “Україна Модерна”.

Наступний проект, де я беру участь як представниця України – це міжнародна ініціатива з вивчення досвіду та повсякдення часів Другої світової війни країн, що перебували під німецькою окупацією (The international research and editorial project Societies under German Occupation – Experiences and Everyday Life in World War II). Це великий дослідницький та публікаційний проект, розрахований на кілька років, результатом якого має постати багатотомне видання англійською мовою, де будуть зібрані документи, що з різних боків та з перспективи різних країн висвітлюватимуть зазначену тему. Наразі готується перший том з проблем постачання та життєзабезпечення, який має вийти до кінця цього року.

Ще один публікаційний проект, який подарував мені велику радість дружнього спілкування і високопрофесійної співпраці – наша спільна, з професоркою Лундського Університету Елеонорою Нарвселіус, ініціатива з видання збірника статей під назвою “Формули зради”: зрадники, колаборанти та дезертири в європейській політиці пам’яті”. Не хочу наразі розкривати усіх подробиць, скажу лише, що збірник буде англійською мовою, він вже прийнятий до публікації в одному з найпрестижніших європейських видавництв, і має побачити світ до кінця цього року.

Нарешті проект, який, я сподіваюся, буде тривати ще дуже довго, і який я вважаю своїм найбільшим професійним досягненням – це міжнародний інтелектуальний часопис “Україна Модерна”, де з 2013 року я маю честь бути головною редакторкою. Разом із колегами ми за цей час видали три номери, останній, який побачив світ буквально днями, присвячений українській перспективі Першої світової війни. У найближчих планах – до кінця цього року видати наступне спеціальне число, присвячене історії українсько-єврейських стосунків.

– Що би Ви порадили читати студентам у ділянці усної історії?

– Я би радила починати з “Хрестоматії з усної історії”, виданої Європейським університетом в Санкт-Петербурзі за результатами тієї школи 2002 року, про яку я вже згадувала. Там зібрані дуже добрі тексти, які допоможуть зорієнтуватися  у теоретичних засадах сучасного усноісторичного дослідження, а також дадуть уявлення про методику аналізу записаних історій.

Для тих, хто читає англійською, можна відштовхуватися від The Oral History Reader, здається, найбільш популярного підручника в цій ділянці, перевиданого вже втретє. Тут ви знайдете ґрунтовні розвідки з правил інтерв’ювання, інтерпретації та написання історичних досліджень за допомогою методу усної історії, критичні розвідки щодо теорії та методу тощо.

Обов’язковим, на мій погляд, у теоретичному плані є ретельне читання, без перебільшення, найбільш відомої книжки з усної історії “Голос минулого” Пола Томпсона. Саме тут ви знайдете найбільш популярну серед усних істориків цитату, що усна історія допомагає повернути людям, які робили і переживали історію, центральне в ній місце, даючі їм можливість заговорити у повний голос.

Далі, серед конкретних усноісторичних розвідок я майже наполягала би на ознайомленні з роботами Алессандро Портеллі, починаючи з хрестоматійної “Смерті Луїджі Трастуллі” і закінчуючи останньою They Say in Harlan County: An Oral History. Мені дуже імпонує логіка та хід думок цього автора, якого я не втомлююсь цитувати студентам і слухачам різних воркшопів, що проводжу.

Для розширення уявлення про те, як має виглядати добра усноісторична робота, я б також радила читати Лутца Нітгаммера “Питання до німецької пам’яті” (переклад російською, німецька версія). Це – збірник найбільш відомих усноісторичних статей цього автора, в яких він майстерно вплітає індивідуальні спогади в більш широку панораму колективної пам’яті повоєнного німецького суспільства. Збірник відкриває велика теоретична стаття з методології усної історії, де підіймаються питання індивідуальної пам’яті, пригадування та досвіду і пропонуються критичні зауваги щодо їхнього аналізу, основані на багаторічній практиці дослідника.

Щодо вітчизняних видань – ми маємо зараз добрі книжки, де опубліковані розтекстовані усні історії, тобто добротні документальні публікації. Тут я б хотіла звернути увагу на двотомну “Усну історію російсько-української війни” та збірник “Майдан. Свідчення”.

Нарешті, для того, щоб мати уявлення про поточний стан досліджень з усної історії в Україні, про популярні теми, підходи до аналізу та отримані висновки – запрошую переглянути матеріали конференцій нашої Асоціації, які всі розміщені на сайті.

– Дякую!

Розмовляла Світлана Одинець.

 ______________________________________

 

Гелінада Грінченко — історикиня, докторка історичних наук, професорка кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Головна редакторка часопису «Україна Модерна». У 2001 р. захистила кандидатську дисертацію, у 2011 р. здобула ступінь доктора історичних наук (тема дисертації – «Українські остарбайтери в системі примусової праці Третього райху: проблеми історичної пам’яті»). З 2001 р. працює в Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна: до 2003 р. була викладачкою кафедри історіографії, джерелознавства та археології історичного факультету, з 2003 р. – доцентка, з 2011 р. – професорка кафедри українознавства філософського факультету. Викладає курси: «Всесвітня історія», «Історична антропологія», «Історична пам’ять у соціокультурному контексті», «Усна історія», «Антропологія повсякдення», «Методика наукового дослідження». Наукові напрями – усна історія, memory studies, історична антропологія, історія повсякдення, історія Другої світової війни. Авторка понад 120 наукових робіт. Із 2006 р. очолює Українську асоціацію усної історії. З вересня 2014 р. – головна редакторка журналу «Україна Модерна» Стипендіатка Вільного Університету м. Берлін (1998), Українсько-австрійського бюро кооперації (1999), Центрально-Європейського Університету в Будапешті (2000), Американської ради наукових товариств (2003, 2010), Фонду Герди Хенкель (2004, 2012), Канадського інституту українських студій (2004, 2006), Центру CASE (2009, 2010) та інших. Викладала на літніх школах Європейського університету в Санкт-Петербурзі та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2015-16 рр. – запрошена професорка Рурського університету (м. Бохум, Німеччина). Брала участь у міжнародних наукових конференціях та семінарах у Великобританії, Італії, Литві, Нідерландах, Мексиці, Португалії, Польщі, Росії, США, ФРН, Чехії та інших країнах. Підготувала 4 кандидатів наук. Живе і парцює у Харкові.

Усі історії

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss