Розширення формату: історія як фах і особистий шлях

24.04.2017
20 хв читання

“Україна Модерна” запросила низку молодих українських дослідників і дослідниць у галузі історичних наук – авторів сайту “Україна Модерна”, які працюють в наукових установах та вищих навчальних закладах України та Західної Європи, до роздумів про вибір історії як своєї професії, про їхній досвід взаємодії із західною академією та про інституційний розвиток історичної науки в Україні. Пропонуємо стислу підбірку їхній рефлексій.

Чому ви обрали історію як свій фах?

Михайло Гаухман, к.і.н., історик з Луганська

Цей вибір став наслідком кількох спонтанних рішень. З дитинства полюбляв історію, зачитувався грубезними дитячими енциклопедіями з історії. Коли був старшокласником, у свій період душевної «бурі й натиску», вирішив отримати гуманітарну освіту, а тому пішов на історичний факультет Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Спочатку не збирався ставати істориком, але з другого курсу “втягнувся” в навчання. У студентські роки мені не вдавалося перейти від навчання до науки. Однак навчався добре, наполегливо готувався до семінарів, а тому викладачі пропонували мені продовжити навчання в аспірантурі. Вступ до аспірантури, власне, й був обранням історії яко професії. Зараз, подумки оглядаючись, бачу, ніби все було закономірним.

Олена Петренко, Ph.D., Рурський Університет Бохум (Німеччина), історикиня:

Найбільше простимулювала мене у виборі професії моя викладачка з історії, яка розповідала про історію у формі культурознавчих студій, відрізнялась автономністю, волею і безперечно впливала на мої зацікавлення в школі. Окрім того, останні шкільні роки припали на кардинальні зміни в моїх читацьких уподобаннях та у власній ідентичності: від домашньої бібліотеки з Алдановим, Набоковим, журналом “Иностранная литература” та домашньою російськомовністю я перекочувала до Підмогильного та Стуса. По суті, моїм рішенням на той момент керувало бажання зрозуміти для себе багатоголосся чи то, скоріше, багаторічне безголосся акторів української історії, яке в середині 90-тих потужно вривалось в думки та світ молодих людей. Це була також можливість 16-річної дівчини продовжувати стале заняття читання книжок. В університеті ж все виявилось по-іншому. Але це вже зовсім інша історія.

Володимир Окаринський, к.і.н., доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка:

Це було на початку 90-х, і я вже нічого не пам’ятаю (жартую). Мабуть мені завжди було більш цікаво дізнаватися про минуле й намагатися краще його пізнати, ніж застрягати в сучасному (бо це надто нудно). Деякі нюанси сучасного життя звісно заслуговують на увагу, а з часом і самі стають історією, але це сучасне треба якомога непомітніше й швидше прожити. Можливо, дався взнаки мій полемічний дух, який в пору мого юнацтва буяв на повну. Історія дає дуже багато матеріялу для того, аби долати різні міти, стереотипні уявлення, полемізувати, ну й пояснювати іншим. Мабуть тоді це для мене щось важило (громадська функція історика, його “важливість” для суспільства, місія etc). Я вже віддавна не борець, тому полемічна сторона історії для мене вже не настільки цікава.

Ще одне важливе. Людина читає книжки, щось дізнається тому, що це відповідає її актуальному станові. Історики — це люди, які роблять те ж саме, але якимось паралельним шляхом. Це люди неспішні. Іноді всякі марґінальні факти, які “причепилися” під час твого дослідження, починають цікавити тебе окремо, і ось ти вже поринаєш у іншу тему, з не меншим запалом. Можливо, професія “історик” — це легальна можливість копирсатися в минулому, самостійно видозмінюючи напрямки пошуків і методи, і це офіційно не є байдикуванням. Бо я ж історик, щось там десь шукаю… Історія — це цікаве для мене і досі маю ілюзію, що це цікаво ще для когось.

Володимир Склокін, к.і.н, доцент кафедри нової і новітньої історії України, координатор міждисциплінарної магістерської програми з публічної історії Українського католицького університету.

Це було значною мірою випадково. Я починав отримувати вищу економічну освіту, але чим далі, тим вона мене менше надихала. Водночас, була якась інтуїція, що варто зайнятись історією. І я перейшов на історичний факультет. Це було справді радше інтуїтивне рішення, оскільки на той час про історію я знав дуже мало. Історія асоціювалась у мене тоді з якоюсь таємницею, можливістю пізнання світу. Вже пізніше я зрозумів, що історія ще й чудовий інструмент для самопізнання.

Олеся Хромейчук, Ph.D., історикиня, викладачка в Університеті Східної Англії

Я не приймала свідомого рішення вивчати саме історію. Під час написання дисертації, я досліджувала шлях членів дивізії Ваффен СС “Галичина” від капітуляції і до початку цивільного життя на Заході, і використовувала для цього низку доречних міждисциплінарних методів, щоб дослідити питання якнайглибше. Таким чином, історичне дослідження переплелося з соціологічним, антропологічним і політичним. Коли справа дійшла до вибору дисципліни для офіційного формулювання в докторському дипломі, історія виглядала найбільш відповідною. Проте, мені важко уявити ґрунтовне проведення історичних досліджень без вивчення літератури, культури, пам’яті, соціальної і економічної політики певного історичного періоду, а також оцінки цих питань в суспільстві, для якого пишеться історичне дослідження.

Олександра Гайдай, к.і.н, провідна наукова співробітниця Музею історії Києва

Важко сказати, не думаю, що коли я вступала до університету, то мала чітке уявлення про те, ким хочу бути. Радше до завершення бакалаврату у мене сформувалося уявлення про те, що я хочу займатися наукою. Це стало причиною вступу на магістратуру до Києво-Могилянської академії (бакалаврат я закінчувала у Вінницькому педагогічному університеті). Далі я потрапила до аспірантури у відділ новітньої історії і політики Інституту історії України НАН України, хоча варто відзначити, що для мене була важливою не аспірантура сама по собі, а саме можливість займатися певною темою. Найбільше мені пощастило з вчителями, які мені зустрічалися як у Вінниці, так і в Києві. Їх ставлення до фаху та модель спілкування зі студентами стали прикладом для мене.

Андрій Ферт, магістр історії, аспірант Докторської школи імені родини Юхименків Національного університету “Києво-Могилянська Академія”

Ні, я не обирав. Радше все сталося навпаки. Те, чим я зовсім не цікавився, раптом саме мене знайшло і вибрало. Коли я ще вступав до університету, то на думці мав лише „треба вступити хоч кудись”. Так воно зрештою і сталося. З історії в моєму сертифікаті був найвищий бал, тож я довго не роздумував і подався до університету Грінченка. Він був біля мого дому, однак далеко від мене. Цей заклад отримав те, що йому треба – студента з гарною успішністю, а я отримав те, що було треба мені – купу вільного часу.

Цікавість до минулого прийшла згодом. Випадково. Несподівано. Під впливами Девіда Мітчелла та Салмана Рушді, а ще тих сотень авторів, які заповнювали мій вільний час протягом навчання. Їхніми голосами минуле вперше заговорило до мене – і місто, що весь час було лише видимим, раптом впало в око, стало помітним. І формального студіювання вже було замало. Тоді я вирішив ризикнути і спробувати себе в Могилянці. Так, якщо я і обрав історію як свій фах, то сталося це десь на Могилянській маґістерці. Бо лише там я побачив, ким я був насправді і ким міг стати.

Однак без церкви не сталося б нічого. Скільки пам’ятаю, я завжди мав цікавість до церкви, навіть вчився в інституті святого Томи Аквінського. Та я ніколи не думав, що можна поєднати свою цікавіть з університетським дослідженням. І як же мені пощастило, що в Могилянці була людина, яка змогла зрозуміти, чого я хочу, навіть тоді, коли я сам ще цього не розумів. Вона відправила мене до архіву – і саме там історія впіймала мене. Увесь квітень-серпень минулого року я майже безвилазно просидів у Державному архіві Києва. І хоч яким огидним було те місце, я, здається, зовсім не помічав його. Мою увагу захопили справи, корінці в яких були нерозігнутими, а листи злипалися від часу – їх ніхто до мене не замовляв, я був першим, хто читав їх. Враження було, ніби сам час, застиглий, втрапив мені до рук. А тоді була загадка з черницями Покровського монастиря, після якої я вперше подумав про себе як про „історика“.

Юля Юрчук, Ph.D., історикиня в Університеті Сьодерторн (Стокгольм, Швеція).

Мій шлях до історії був не зовсім прямим. Скільки себе пам’ятаю, я любила читати, писати, а також мріяла побачити весь світ. Тому коли прийшов момент вступу до університету, у мене було дуже романтичне уявлення – вивчати іноземні мови, що, як я тоді думала, дасть мені можливість цей світ побачити. У сімнадцять років про таке мріяти не гріх. Відтак я вступила на філологічний факультет, вивчала англійську, німецьку, польську і готувалася до професії перекладача. Та реальність виявилася іншою. Знання мов не гарантує богемного життя, яке я собі уявляла. Так я поїхала у Берлін, де за дах над головою і якісь символічні гроші волонтерила у проекті, де допомагали жінкам із колишнього СРСР інтегруватися у німецьке суспільство. Це була дуже цікава робота, більшість жінок були єврейського походження і ми працювали з минулим – цих окремих жінок, а також минулим тих великих спільнот, з яких вони походили. Це я зараз розумію, що наші методи були інспіровані усною історією. У Берліні до мене прийшла ідея змінити свій фах. Я вступила до Університету у м. Ґьоттінген в Німеччині, виграла стипендію на магістерку, та повністю поринула в науку. Та про академічне життя в майбутньому навіть і не думала. У мене тоді були вже досить приземлені плани. Але майже усі мої викладачі радили, щоб я не залишала академію. Коли багато людей говорять тобі одне і те саме, то ти починаєш вірити, що так і треба робити. Тому після магістерки я справді почала шукати місце, де б писати PhD, подалася в Данію, Швецію, Норвегію. Думаю, це не випадково, що я подавалася в країни Скандинавії, адже тут докторська оплачується на рівні роботи, тобто не потрібно додатково шукати якихось стипендій чи заробітків. Мене запросили в Швецію і в Норвегію, я вибрала Швецію. Те, що це мала бути історія, було очевидно, адже немає нічого цікавішого. Я ще ніколи не пошкодувала про мій вибір, що повністю змінила професію і спеціальність. Цікаво, моя перша спеціальність виявилася теж потрібною. Звісно, про те, що історикові краще знати якомога більше мов – це аксіома. Та мене якимось дивом життя звело з прекрасними видавцями, які зацікавилися у виданні шведських книжок українською, тому і моя перша професія стала у нагоді. Мови – для мене своєрідне гоббі. Давно планую вивчити ідиш і іврит, та лише зараз почала щось конкретне робити у цьому напрямку. Мрію коли-небудь повернутися до японської.

Яна Примаченко, к.і.н., наукова співробітниця Інституту історії України НАН України

Зацікавленість історією у мене була з дитинства. Більш того історія творилася на моїх очах. Мені було 12 років, коли у небуття пішов СРСР. Тоді історії України як окремого предмету в школі фактично не було. Пам’ятаю, коли була у 8 класі, нам видали старий радянський підручник з історії Української РСР російською мовою.

Шкільний курс історії України фактично начитувала вчителька. То було неабияке випробування не тільки для вчителів, але й для учнів. Вчителька задавала нам читати вибрані параграфи з підручника, які треба було переповідати українською. Для учнів російськомовної школи це було дуже складно (на момент коли я йшла в перший клас в Чернігові була тільки одна україномовна школа).

Дуже добре пам’ятаю перші підручники з історії України для 10 класу авторства С. Кульчицького, та Ф. Турченка. Ми вчили історію України ХХ століття разом з учителями. Тоді я навіть подумати не могла, що згодом буду працювати в Інституті історії України НАНУ під безпосереднім керівництвом Станіслава Кульчицького.

Мені пощастило з alma mater, викладачі історичного факультету Чернігівського педінституту (зараз – Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т. Шевченка) не страждали на ностальгію за СРСР. Вони щиро підтримали незалежність України. Мої студентські роки припали на середину 1990-х років. Український гранд-наратив писався на наших очах. Підготовка до семінару напряму залежала від того наскільки ти рано встаєш. Якщо встиг першим прибігти в читальний зал бібліотеки і отримати Український історичний журнал – молодець, якщо ні – ставай у чергу. “Ксерокс” тоді дуже виручав, хоча користувалася я ним не часто. Зазвичай встигала добігти до бібліотеки одною з перших.

На відміну від багатьох моїх однолітків в мене не було романтичного зачарування добою козаччини. Мій інтерес саме до історії ХХ століття виник ще в школі, а в студентські роки сформувався остаточно. В радянський період історія України ХХ століття була повністю сфальсифікована, отже, ми мали просто неоране поле для дослідження. Мене це дуже захопило. Особливо тема українського визвольного руху середини ХХ століття. Захотілося самій для себе розібратися, хто ж вони насправді були – герої чи злочинці. Звісно, що зараз така дихотомія видається дуже наївною, але тоді це взагалі була суцільна біла пляма. Все почалося з курсової з історії ОУН і УПА, яка переросла в дипломну. Після закінчення університету я вже зрозуміла, що хочу бути професійним істориком. Так я подала заявку в аспірантуру Інституту історії України НАН України.

Моє перше знайомство з Інститутом історії справило позитивне враження. Демократична атмосфера, доброзичливе ставлення, відкритість до спілкування науковців, на той час уже іменитих.

На момент коли я подала заявку в аспірантуру Інституту історії, колектив установи вже п’ять років працював над експертним висновком щодо оцінки діяльності ОУН і УПА. Ця робота була завершена у 2005 році. В цьому сенсі мені пощастило, оскільки не довелося змінювати тему.

Андрій Усач, магістр історії, молодший науковий співробітник Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Зацікавленість з’явилась через оповіді старших родичів, в яких завжди було чимало такого, що майже або й узагалі не фігурувало в шкільній чи університетській програмах. Добрі “чужі” і погані “свої” – одна із ліній цих оповідей, що врешті перетворились на тему мого дослідження.

 

 

 

Що Вам – як історику/історикині з України – дає включеність в західну академію?

Олена Петренко:

На сьогоднішній момент – можливість організації фінансово спроможних проектів, які популяризують історію України та українські студії в Німеччині.

Володимир Окаринський:

Я особливої включености наразі (досі) не відчуваю. Позаяк уважаю, що історики в основі своїй люди інертні, заглиблені в свій предмет. Їх більше цікавить дослідження, пізнання, аніж пропаґування своїх досліджень. Мені важко тусуватися на конференціях, пробивати інформацію про ґранти чи програми, мені легше “завтикати” над вивченням/дослідженням теми, яка мене цікавить. Мабуть дається взнаки те, що ми не мали підґрунтя, яке мали й мають західні (і східні чи инші) колєґи в академічному вільному світі. Для них питання включености не існує. Вони формуються у вже “підключеному”/відкритому просторі. Тепер і ми мусимо “включатися”, шукаючи навмання для цього можливостей. І все одно розумієш, що англійською, приміром, не заговориш і не писатимеш на академічному рівні. Й такі шукання страшенно виснажують, зрештою провтикуєш  більшість можливостей і далі копаєшся у своєму матеріялі. Усе ж є якісь необхідні речі: час-від-часу десь надрукуватися або озвучити свої міркування, щоб тебе могли прочитати/почути й твоє сумління було чистим; вивісити свої тексти й таке инше. Є ще всякі академічні моди, які відіграють радше негативну роль — страшенно відволікають і штовхають у осточортілу сучасність, замість улюбленого минулого.

Головне при тому знаходити можливість для вдосконалення. Ну і як правдивий “буддист” бачиш, що коли нічого світові спеціяльно не пропонуєш (не “самопіаришся”), світ тобою найбільше й цікавиться. Нікуди не прагнеш — досягнеш більше. Думаю, таких істориків більшість і в світі. Професія така. Думаю, що “включеність” — це доступ, це ресурс, це можливість запропонувати те, що ти дослідив, додатково не напружуючись.

Володимир Склокін:

Спочатку інтеграція до західної історіографії означала для мене насамперед доступ до іншого академічного простору, заснованого на принципах конкурентності. Тобто, простором, де отримання дослідницьких ґрантів, тимчасових і постійних посад залежить передусім від якості твого проекту і CV. Західна історіографія давала також аналітичну мову, з допомогою якої можна було говорити про українську історію по-новому. Очевидно, що вона була і залишається також джерелом теоретичної інспірації.

Яна Примаченко:

На сьогодні включеність в західну академію – це вже практично норма. Я вбачаю в цьому великий позитив. Можливість обміну думками завжди надихає, дає нові ідеї, поштовх до подальшої роботи. Оптика національної історіографії не завжди дозволяє адекватно оцінити історичні події та явища.

Західна наукова спільнота є основним транслятором нових теоретико-методологічних підходів. І в цьому сенсі нам є чому вчитися, бо в Україні все ще домінуючими лишаються позитивістські підходи та марксистська методологія. Самі по собі, вони не погані, але суттєво обмежують дослідницьку перспективу.

Мене надзвичайно захоплює як представники західної науки оперують, здавалося б, відомими фактами. Це абсолютно свіжий і незаангажований погляд на події, нові цікаві інтерпретації. Зараз набирають обертів компаративні підходи, транснаціональна історія – все це вимагає поглиблення міжнародної співпраці.

Коли мова йде про історію ХХ століття, то тут ми маємо проблеми українсько-польського, українсько-єврейського діалогів національного примирення. В перспективі нас чекатиме дуже важкий українсько-російський діалог. Я вже не згадую про українсько-українське примирення, про що багато разів казав Ярослав Грицак. Все це потребує розуміння позиції другої сторони, клопіткої співпраці, вивчення міжнародного досвіду.

Звісно, включеність в західну академію це й можливість отримати гранти на реалізацію наукових проектів, доступ до зарубіжних архівів та бібліотек.

Юля Юрчук:

Включеність в західну академію дає можливість побачити Україну у ширшому контексті, зрозуміти, що багато аспектів і процесів, які відбувалися деінде, були і в Україні, просто щось може бути більше досліджене, а щось менше. З одного боку, це позбавляє Україну якоїсь унікальності, ти бачиш все одночасно і ззовні, і зсередини. Це дає можливість краще зрозуміти не лише український контекст, але і європейський чи навіть глобальний. З іншого боку, ось ця позиція між різними країнами дає можливість по-іншому сприймати й шведську історію і сьогодення. Я постійно порівнюю різні особливості тут з Україною, намагаюся знайти всьому пояснення. Історія допомагає шукати ці відповіді у довшій перспективі, хоча, звісно, спочатку бачиш усе і порівнюєш через свій власний досвід, тому ці висновки можуть бути дуже суб’єктивними. Я ще не робила ніяких професійних компаративних студій із Швецією і Україною.

Михайло Гаухман:

Стосовно себе не скажу, що включений у західну науку, бо не маю досвіду навчання або стажування на умовному Заході. Переформулюю питання: що українському історику дає належність (або намагання належати) до загального наукового простору? Це дозволяє зробити вітчизняну науку більш розмаїтою, відкритою для нових віянь і запобігти загрозі “ґеттоїзації”. Однак відносини між науковцями англофонного світу та України нагадують мені зв’язок “центр–периферія”. Захід виступає джерелом теорій і концепцій, стандартів та стилю історієписання. Погоджуюся з Ярославом Грицаком, що справа українського історика – критично переосмислити “великі теорії”, створені на Заході, застосовуючи їх до історичного процесу Східної Европи. Для цього треба бути класним науковцем, вправним і в аналітичних, і в синтетичних дослідженнях.

Олеся Хромейчук:

Можливість працювати в академічному світі на Заході, перш за все, дає певний ступінь свободи. Мене ніколи не намагалися обмежити у виборі теми дослідження через ідеологічні чи політичні розбіжності. У порівнянні з багатьма колегами в Україні, у мене значно менше практичних перешкод: я маю доступ до необхідних книжок, журналів, статей, конференцій, архівів, а інституція, де працюю всіляко намагається сприяти моїм дослідженням, а не створювати додаткові перепони. Постійне спілкування з колегами з різних сфер дозволяє мені чути різні точки зору і випробовувати власну.

Наявність українського походження має дві сторони: з одного боку, воно дає глибокі знання про країну, але з іншого боку, можна втратити дистанцію необхідну для того, щоб підтримувати ступінь нейтральності, потрібний для проведення наукових досліджень. Дилема полягає в тому, щоб втримати правильний баланс: використовувати для успішного проведення дослідження глибоке знання мов, культур, розуміння, як функціонує система і суспільство, але, в той же час, постійно ставити власну позицію під сумнів, практикувати саморефлексію. Ще на початку написання докторської дисертації, мій науковий керівник наполіг, щоб я у вступі пояснила, як моя “українськість” впливає на моє трактування даного історичного питання, бо навіть якщо я вважатиму що вона ніяк не впливає, читачі матимуть інше припущення.

Я не вважаю себе україністкою. Такі формулювання (русист(к)и, полоніст(к)и, славіст(к)и) натякають на певні обмеження дослідницької діяльності. Я розглядаю вивчення історії України ХХ століття, як спосіб краще зрозуміти ширші історичні процеси того періоду: історії воєн, розвалу імперій, державотворчих процесів, боротьби за незалежність, і т. п. Марк фон Гаґен написав ці слова ще в 1995 році, але вони теж актуальні сьогодні: “Українська історія є справжньою лабораторією для перегляду різних процесів державного і національного будівництва, і для порівняльної історії в цілому”. (Mark von Hagen, “Does Ukraine Have a History?”, Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Autumn, 1995), pp. 658-673 (673)). Пропонуючи погляд на Другу світову війну чи питання колаборації, чи гендерної динаміки через українську призму я маю можливість наголошувати на багатогранності цих дискусій і таким чином віднаходити нові свіжі відповіді. Через географічне положення і політичне значення України, історія цього регіону може запропонувати альтернативу існуючим (зокрема на Заході) історичним наративам про, скажімо, Російську та Габсбурзьку імперії чи Радянський Союз.

Олександра Гайдай:

На мою думку, включеність у західну академію є умовою успішної професійної діяльності історика з України. Звісно, за останні роки українська наука значно просунулася у сфері досліджень, але це відбулося саме завдяки тим науковцям, які працювали і продовжують працювати в контакті з науковим співтовариством на Заході. Не хотілося б, щоб склалося враження про українську науку як лише реципієнта, радше я б визначила західну академію як важливий майданчик для обговорення досліджень, присвячених тим чи іншим чином Україні. Також західна академія у формі своїх інституцій надає доступ до наукових видань, архівів, які залишаються недоступними українським вченим в Україні. У сучасних умовах потрібно бути більш відкритим і брати участь не лише в конференціях та стажуваннях в Україні.

У чому ви бачите перспективи історичних студій в Україні?

Олена Петренко:

Основною ціллю я вважаю подолання розподілу на “західну” та “українську” історіографії. Такі конфігурації підтримуються не в останню чергу самими істориками та історикинями, тим самим підкреслюючи острівність та маргінальність історичних студій в Україні. В цьому сенсі важливими є міжнародні проекти, які сприяють як фінансово, так і кадрово інтернаціональній конкуретноздатності та стійкості української академії. Треба сказати, що в останні роки, наприклад, в Німеччині дуже інтенсивно зросла кількість таких стимулюючих ініціатив. Академічний обмін, зокрема стажування та робота в німецьких архівах, короткотривалі та річні стипендії дають надію на зростання кількості спільних проектів, в яких українська сторона окрім традиційного постачання емпіричного матеріалу, також потужно виступала б як співавторка концептів та ідей. Також важливим є підготовка студентства, зокрема, інтернаціональні обміни. Я вже декілька років веду такі програми і бачу наочні, переконливі плюси як для українського, так і для німецького студенства.

Михайло Гаухман:

Для мене питання про перспективи української історіографії є невіддільним од проблем праці молодих істориків – моїх однолітків, плюс-мінус кілька років. Визначу три чинники, так би мовити, історіографічної ситуації.

Першим чинником є можливості історика. Сучасні історики можуть обирати різні теми, висвітлювати їх з різних позицій, деякі молоді таланти виїжджають навчатися або стажуватися за кордон, і кількість «мобільних» науковців дедалі зростає. Загалом з кожним роком можливості збільшуються. Однак проблема полягає не в обширі можливостей, а в тому, як перевести можливості в дійсність. Для цього треба зважати на другий і третій чинники.

Другий чинник – інституційна інфраструктура науки. Для реалізації власних задумів і намірів для істориків за покликанням потрібні осередки та площадки. Українським історикам необхідні наукові товариства, історичні сайти, історичні спільноти у соціяльних мережах, рецензовані журнали. Прикро, що рецензованих історичних журналів надзвичайно мало.

Третій чинник здатен перекреслити решту обставин. Цей чинник – державне фінансування науки та освіти. Молодим науковцям складно влаштуватися, знайти собі “ставку”. А якщо й знайдуть – не зможуть себе прогодувати, працюючи за фахом. Певен, що в освіченій частині суспільства є попит на історичне знання. Чи могло би суспільство виступити замовником історичного пізнання? Чи можлива фахова історична журналістика? Державне фінансування це ніяк не замінить, але – як мені здається – може відкрити нові перспективи для тих, хто налаштований на популяризацію історичного знання.

Олександра Гайдай:

Складне питання, яке, напевне, заслуговує на окреме дослідження. Насправді, перспективи величезні, адже у суспільства є запит на історичні знання, а в минулому України ще багато недосліджених тем. Водночас, потрібно повернути престиж професії, адже сьогодні кожен вважає, що може займатися історією. Це можна досягти шляхом підвищення рівня вимог до істориків та результатів їхньої праці.

Звісно, існує відмінність між академічним текстом і публіцистичним, але це не означає, що історик не повинен представляти своє дослідження громадськості. Якісно і доступно написана історія буде цікавою не лише тим, хто професійно займається історією. 

Розвиток науки нерозривно пов’язаний з розвитком освіти, а остання не оцінюється відповідно до наявності найновішої інтерактивної дошки чи телевізора в аудиторію. Навіть маючи лише звичайну дошку з крейдою, можна провести чудову лекцію, все залежить від викладача. Іншими словами, треба інвестувати в людей, розвивати людський потенціал. А також змінити підхід до викладання історії у вузах, зробити курси більш спеціалізовані, розширити варіативну складову навчального плану. Конкуренція, звісно, річ не дуже приємна, але тільки вона сприяє прогресу. Читання курсів “Історії західних і східних слов’ян” чи “Історії Азії і Африки” сприяє хіба що розвитку географічної обізнаності студентів. Такі курси не розвивають критичне мислення, а лише зводять історію до окремих фактів і подій, які цілком можна знайти у Вікіпепії.

Також потрібна державна підтримка у виданні, перекладі і поширенні праць українських істориків за кордоном. Найбільш відомими на заході дослідженнями, які стосуються зокрема і України, є “Криваві землі” Тімоті Снайдера та “Українці – несподівана нація” Ендрю Вілсона. Я неодноразово чула як в публічних виступах та приватних розмовах іноземні дипломати та політики згадували саме ці книги, говорячи про українське минуле. Це наслідок доступності їх викладу і широкої промоції. Владі варто допомагати українським науковцям у поширенні їхніх досліджень, але і останні повинні розуміти, що часто той формат, в якому вони видають свої книги, не пасує для широкої промоції їхніх видань. Крім того, якщо говорити про наукові дослідження з історії України, то перспективним є, на мій погляд, поміщення минулого України в контекст Центральної і Східної Європи. Ширша перспектива, поєднання різних методів досліджень, міждисциплінарний підхід вже сьогодні доводить свою важливість для розвитку наукових студій. З іншого боку, перспективним є звернення до мікроісторії, локальної і регіональної історії. Необхідна більша інтеграція української історичної науки в західну, збільшення кількості спільних проектів, зокрема конференцій, при цьому українська сторона має стати співорганізатором таких проектів, а не лише учасником, який потребує іноземних грандів. Це дозволить залучати західних науковців в Україну, а що головне – формувати порядок денний історичних дослідженнях, фокусуватися на тих проблемах, які є важливими саме для України.

Олеся Хромейчук:

Важливим кроком для історичних досліджень в Україні мав би стати відхід від фокусування виключно на національній історії, а також від надмірного зосередження уваги на віктимності та героїзації українського населення. Вказування на чиїсь помилки, не розбираючи власні, не сприяє обговоренню складних історичних сторінок, а саме таке обговорення нам необхідне, особливо у сучасній політичній ситуації, де сфабриковані історії стає все важче і важче відрізнити від реальних. Єдина гідна відповідь на псевдо-історії, які зростають – це прийняття історії в усій її складності.

Андрій Ферт:

Які перспективи? Для мене, для моїх студій? Не знаю, я ж бо лише “трохи лизнув освіти”, як каже Наталя Яковенко, тож мені важко говорити про перспективи. Знаю лише, що маю працювати і ділитися тим цікавим, що знаходжу. Бо ж не це хіба головне – зробити простір, у якому ти живеш, цікавим?

Перспективи для історичних студій в Україні? Ще більше не знаю. Вони аж надто непевні. І перспективи, як студії. В нас не дуже з історією, як не дуже з наукою. Скільки ж “істориків” довелося мені перечитати, які часами – здається – не розуміють, про що вони пишуть. Пишуть багато, страшно багато, але якість… Пишуть, бо треба виконувати аспірантський план чи ще щось таке, але блоківських людожерів мало, страшно мало. Хоча, може я просто песиміст.

У чому перспективи? У тих університетах, де від кількості прочитаного падає зір, аж так, що треба пити вітаміни. У тих дослідниках, які вміють гарно писати. У кожній перекладеній українською історичній праці та у кожній українській праці, що індексується Скопусом.

Володимир Склокін:

Вважаю, що дуже цікавою і перспективною є історія  XVIII – перших десятиріч ХІХ ст. – періоду, який до останнього часу привертав дуже мало уваги дослідників. З одного боку, це ключовий період, в який в українські землі приходить модерність, яка ніби накладається на елементи Старого порядку. З іншого – це час (особливо з другої половини XVIII ст.) появи масових джерел, які досить добре збережені і які дозволяють робити дуже цікаві дослідження з соціальної, економічної, культурної і меншою мірою – інтелектуальної історій.

Інший перспективний напрямок – широко потрактована публічна історія, яка досліджує функціонування знання про минуле у сучасному публічному просторі, а також вчить як творити історію для широкої публіки у нетрадиційних форматах: популярних текстах для ЗМІ, музейних виставках, документальних фільмах тощо.

Володимир Окаринський:

Перспектив кілька, і вони не зовсім у тому, щоб історики коментували злободенний політичний момент, і брали участь і війнах пам’ятей (по чиємусь боці).

На жаль, ми історики здебільшого є тільки істориками. Нам треба стати водночас і культурологами/антропологами, соціологами, психологами, лінгвістами, мистецтво- або літературознавцями. Нам бракує контекстів, нам бракує взаємозв’язків. Кожен історик має бути ще кимось, і цей хтось — не політик. Нам потрібно повернути блискучість історика як такого, й історика як гуманітарія, але не як ідеолога, політика чи ще когось. Бути Костомаровим, Кулішем, Ісаєвичем, але не Володимиром Литвином чи державним урядником з питань національної пам’яти. Історики повинні жорстко відмежуватися від повій з дипломом історика (які досить часто сидять у всіляких “білих домах” і вважають себе “істориками”). Чому історики мають коментувати укази президента, хіба в суспільстві немає актуальних явищ/проблем, які мають історичні корені?

Ще одна перспектива: історики мають стати творцями текстів, чи інших продуктів для масової авдиторії. Історик-письменник, це те що в нас утрачено. Хай історики також коментують наукові, художні й інші тексти, але й хай вони творять свої тексти: наукові, науково-популярні, й художні. Але для цього треба читати ще щось крім документів чи блоґів. На жаль, якщо хочеш поговорити про літературу, далеко не завжди знайдеш співрозмовника серед істориків. Ці тексти мають бути не тільки про УПА, націоналізм, Голодомор, Волинь-43 тощо. Історик має творити нові для суспільства теми (для нас же вони старі). А щодо заполітизованих “злободенних” історичних тем, історик повинен відібрати в політиків або тих, хто їх обслуговують, право говорити від імені істориків.

Яна Примаченко:

Думаю, що найближчим часом історія ХХ століття буде лишатися в тренді. Загалом, радянський досвід так і не був всебічно осмислений. В цьому сенсі українській історичній науці є над чим працювати.

Зараз точиться багато дискусій чи потрібен нам національний гранд-наратив. Думаю, що значні зусилля будуть спрямовані на реалізацію цього проекту.

Історія України також має бути вписана у загальноєвропейський та світовий контекст. Наразі ми маємо лише кілька книжок Сергія Плохія. Тож тут теж відкривається багато можливостей.

Але багато що буде залежати від того, чи вдасться реформувати українську науку і наскільки ці реформи будуть вдалими. Наразі можна констатувати, що стратегія реформ в галузі науки і освіти на державному рівні відсутня.

Михайло Гаухман:

Стосовно себе не скажу, що включений у західну науку, бо не маю досвіду навчання або стажування на умовному Заході. Переформулюю питання: що українському історику дає належність (або намагання належати) до загального наукового простору? Це дозволяє зробити вітчизняну науку більш розмаїтою, відкритою для нових віянь і запобігти загрозі “ґеттоїзації”. Однак відносини між науковцями англофонного світу та України нагадують мені зв’язок “центр–периферія”. Захід виступає джерелом теорій і концепцій, стандартів та стилю історієписання. Погоджуюся з Ярославом Грицаком, що справа українського історика – критично переосмислити “великі теорії”, створені на Заході, застосовуючи їх до історичного процесу Східної Европи. Для цього треба бути класним науковцем, вправним і в аналітичних, і в синтетичних дослідженнях.

Андрій Усач:

Для мене найнагальнішою видається переорієнтація на антропоцентричні дослідження. Важко не помітити зацикленості на історіях “великих”/ “відомих”/“героїв”, натомість абсолютно у тіні продовжують перебувати ті, кого можна назвати “маленькими”/ “пересічними”/ “звичайними” людьми. Особливо бракує погляду з їхньої перспективи на екстремальне насилля як то Голодомор, Голокост чи українсько-польський конфлікт. Спілкуючись із безпосередніми свідками цих подій вкотре впевнюєшся у конфлікті між їхніми наративами та спрощеними/зручними схемами, що ними переважно оперують в історіографії. Події останніх років в Україні знову актуалізували поняття військових злочинів – їхніх жертв та винуватців, біженців, військовополонених, колаборантів і т. д., либонь вперше з часів Другої світової війни, але досі фактично не проартикульованих. Можливо в нерозумінні мінливості поведінкових моделей залежно від конкретної ситуації полягає одна із причин того як боляче реагує українське суспільство на випадки, коли, до прикладу, забронзовілий «герой» виявляється здатним на вчинення злочинів або навпаки – визнаний «злочинець» на здійснення героїчних вчинків. На жаль, вітчизняні історики досить неповоротко реагують на сучасні виклики і ситуація навряд чи зміниться без подолання численних загроз на кшталт конформізму, страху перед «незручними» темами, толерування відвертих профанаторів…

Підготувала Світлана Одинець.

 

Усі історії

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss