Україна Модерна

“Після університету я й не думав про наукову кар’єру, тільки про журналістику

- Пане професоре, ким були Ваші батьки і чи маєте Ви якісь родинні корені з Україною або Росією?

- Мої батьки були вчителями, і обоє цікавилися німецькою, французькою та іспанською літературами. І може тому з років моєї юності я був захоплений белетристикою й читав сотні книжок. Любов до літератури зберіг до сьогодні. Жодної кровної спорідненості з українцями та росіянами у мене не було.

- Чому і як Ви обирали історію? Хто був тут вашим наставником в цей час? Чи може навпаки – джерелом конфлікту?

- У мене не було особливого інтересу до історії до моменту завершення гімназії. Я навчався в гуманітарній гімназії (з викладанням латинської і грецької), з особливою увагою до літератури, і мої вчителі латини та греки були значно кращими, ніж викладачі історії. Останній вчитель історії, якого я мав, був одночасно і офіцером в швейцарській армії. Він розповідав нам безкінечні історії про великі битви у світових війнах. Це було не тільки нудно, але і розбуджувало мої пацифістські переконання, які я вдавав на цьому життєвому періоді. Пригадую, що якось він почав прославляти геній фельдмаршала Манштейна, а я розсердився і нагадав йому про державу (нацистську Німеччину), для якої Манштейн вів ці битви. Таким чином, цей конфлікт з учителем міг мати (негативний) вплив на мої стосунки з історією.

- І можливо мав? Ви обрали славістику для навчання в університеті, отже, це було цікавішим, ніж історія? Чи тут паралельно були якісь інші життєві “університети”?

- Через любов до читання було абсолютно зрозуміло, що для студіювання в Цюріхському університеті я обрав літературу, передусім німецьку, як свій основний напрямок. Проте незабаром я зрозумів, що академічний аналіз літературних текстів не цікавив мене, навпаки, це зіпсувало мій емоційний зв’язок з белетристикою. Тим не менше, мій вибір славістики був мотивований моєю любов’ю до російської літератури. Хоча я читав російську літературу не як естетичні тексти, але як маніфестацію російської культурної історії. Найвідоміші російські романи та повісті, особливо за авторства Гоголя, Толстого і Чехова, є серед моїх найулюбленіших книжок до сьогодні. Характерно, що тоді я не мав жодних знань про те, що Гоголь міг вважатися українським письменником, і українська література не згадувалася впродовж всіх моїх університетських студій.

Це був початок мого інтересу до історії, і я вибрав загальну історію як свій другий предмет, незважаючи на те, що в Цюріхському університеті в той час не було окремої кафедри східноєвропейської історії. Окрім захоплення російською літературою, мій інтерес до російської історії мав ще дві причини. З одного боку, я хотів спеціалізуватися у сфері, яка була досить непоширеною і достатньо екзотичною у той час. Пізніше, якби я навчався у період, коли славістичні студії були вже розвинутими навіть у Швейцарії, я міг би вибрати китайську або африканську історію. З іншого боку, я був вмотивованим політично. В той час, на початку 1960-их, Радянський Союз був найбільшим ворогом, і трактувався у медіях як осередок пекла. Як юний бунтар лівого ухилу, я хотів більше знати про історію і сучасність цієї країни, яка ідентифікувалася тотально з Росією. Оскільки не було жодних курсів російською в школі, я вирішив почати вивчати російську (і польську), що не було легким завданням для мене. Стан мого сприйняття в ті роки може бути проілюстрований анекдотом: коли я служив в швейцарській армії, під час перерв я регулярно витягав мої російські тексти з кишень для того, щоб провокувати найстрогіших антикомуністичних офіцерів.

Моїм іншим “університетом” була журналістика. З початку студій в Цюріхському університеті я працював частину часу для регіональної газети. Тут я мав справи з новинними розділами, зокрема, з темами про місцеву політику, спортивними та літературними оглядами. В перший рік я написав довгий огляд книжки Гаральда Гамріна “Два семестра в Москві”, в якій я згадував про студентський обмін між Швейцарією і Радянським Союзом. Це обурило деяких редакторів газети, але, тим не менше, вони опублікували текст – і програма обмінів стартувала через кілька років, звісно, не як результат моєї статті.

Для мене було зрозуміло, що я хотів бути журналістом і навіть не думав про університетську кар’єру. Пізніше, після отримання Ph.D, я підписав контракт з газетою, яка працевлаштувала мене як члена редакційної ради в міжнародному відділі і пообіцяла незабаром відіслати мене як кореспондента до Москви. Тим часом моя дружина і я отримали стипендію у згаданій програмі обміну.

- Підозрюю, реальне життя в Росії серйозно вплинуло на Ваші переконання…

- Так, ми змогли по-справжньому стикнутися з радянською повсякденністю, з усіма її складними побутовими умовами (їжею, блохами), і з безперестанним наглядом КГБ. Таким чином ми втратили всі наші ілюзії.  

Будучи в Ленінграді навесні 1970-го року, я отримав лист від мого колишнього наукового керівника з Цюріхського університету, який запросив мене на позицію асистента нового керівника департаменту східноєвропейської історії, створеного у 1971 році. Ми мали довгі дискусії щодо цієї пропозиції, і власне моя дружина наполягла на тому, що університет – кращий вибір, позаяк моя робота в газеті була частково вночі, і я повертався додому тільки о другій годині ночі, в той час як вона мала вставати вже о пів на сьому ранку, оскільки була вчителькою в гімназії в той час. Це був один з непередбачуваних поворотів у моєму професійному житті.

- Отже, не лише з Вашої волі, життя втягнуло Вас в академію. Як це було – Ваша праця в Цюріху? Якими темами Ви тут займалися?

- Моя професійна кар’єра загалом мала три основних етапи: університет в Цюріху (1962-1981), в Кьольні (1982-1998) і у Відні (1998-2011).

Будучи асистентом в Цюріхському університеті разом з новопризначеним професором Карстеном Ґьорке (Carsten Goehrke) я мав збудувати новий інститут з бібліотекою і розробленим планом навчання. Також викладав студентські курси і почав поглиблено вивчати російську та східноєвропейську історію. Через наші подорожі до Радянського Союзу (зокрема, до балтійських країн, Південного Кавказу та України) ми дізналися, що Радянський Союз і Росія не ідентичні. Таким чином, після роботи з іноземними брошурами і книжками про Московію та Івана Грозного,  надрукованими у 16 столітті, з якими я мав справу в часі своєї дисертації, я звернувся до теми не-російських національностей в Російській імперії.

Моя цікавість до цієї теми, з якою я мав справу впродовж всієї моєї академічної кар’єри, була спричинена браком ретроспективних історичних досліджень, і можливо також досвідом мультиетнічної Швейцарії. Суттєвим тут також був мій моральний імператив підтримати найслабших у боротьбі супроти найсильніших (під сильними тут я маю на увазі російську та радянську держави). Я вирішив почати з “перших російських національностей” (що пізніше стало назвою моєї другої книжки), тобто зі стосунків між Росією і народами Поволжя з 16 до 19 століття.

Впродовж 1970-их років я працював з цією темою, частково у бібліотеках Парижу, Гельсінки, Москви та Ленінграду. В 1979 році я захистив габілітаційну роботу в Цюріхському університеті і отримав посаду приватдоцента.

В той час я почав думати про майбутній проект написання історії всієї російської мультиетнічної імперії і написав програмну статтю, яка була опублікована в 1982 році у журналі Geschichte und Gesellschaft.

- Ця публікація могла вважатися Вашим символічним стартом нового “німецького” етапу: приблизно у цей час Ви прийняли пропозицію переїхати до Кьольна, і в одному зі своїх інтерв’ю оцінили цей етап найпродуктивнішим у своєму професійному житті.

- Так, на початку 1982 року я отримав повну ставку професора в галузі східноєвропейської історії в університеті Кьольну. Мої формотворчі роки в Цюріху мали велике значення для моїх майбутніх активностей. Близька співпраця з Карстеном Гьорке (Carsten Goehrke) була дуже суттєвою.

Ці шістнадцять років в Німеччині і справді були найбільш плідним часом. Передусім я почав систематично планувати свою роботу над темою мультинаціональної царської імперії. Виступив співорганізатором конференцій (з перспективою подальших публікацій), які стосувалися різних народів – німців, росіян, мусульман, українців і кавказців.

Одночасно організував великий дослідницький проект, в якому ми оцифрували і прокоментували базу по національностях в російському переписі населення 1897 року (надрукованих у двох томах у 1991 році). Результати цих проектів стали основою моєї книжки “Росія як поліетнічна імперія”, надрукованої у 1992 році. Особливо важливою для мене була співпраця тут з моїми колегами у Кьольнському університеті, серед яких варто згадати Манфреда Александера (Manfred Alexander), Ґеорга Бруннера (Georg Brunner), Otto Dannа (Отто Данн), Геннінга Гана (Henning Hahn), Уве Гальбаха (Uwe Halbach), Боріса Майснера (Boris Meissner) і особливо Гергарда Сімона.

Впродовж цього часу я зрозумів, що українці, найбільш чисельна національність російської імперії, були кардинально важливими. Таким чином, впродовж 1980-х, я почав вивчати українську історію.

- Над якими проектами тоді Ви найбільше працювали?

- З 1984 року на регулярній основі я викладав лекційний курс, який став основою моєї “Малої історії України”, опублікованої у 1994 році. Брав участь у дослідницькій програмі “Порівняльні студії урядів і не-домінуючих етнічних груп в Європі, 1850-1940”, започаткованої Європейською науковою фундацією з 1984 до 1988 років. Я очолив цю групу, працюючи над темою “Формування національних еліт”, і моя основна частина дослідження була присвячена українцям в Російській імперії. Одним з колег у цій групі був Мірослав Грох (Miroslav Hroch), чиї праці на мене вплинули надзвичайним чином. Збірник був опублікований у 1992 році.

В 1986 році я брав участь в моїй першій конференції, яка стосувалася української історії, під назвою “Німецько-Українські зв’язки”, що пізніше стало основою для праці “Українці і німці в Південній Україні” (опублікованій у 1994 році).

Мої роки у Кьольні припали на час горбачовської перебудови і розвалу СРСР, що спричинило динамічний інтерес у вивченні Росії та її національностей. В драматичну осінь 1991-го, історики з Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Канади і України зустрілися у Вальберберзі поблизу Кьольна на конференції, організованої мною. Тут, уперше, ми мали можливість дискутувати з колегами з України, серед яких, зокрема, був Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич. Говорили про принципово важливі теми, такі як український національний рух, Голодомор, Чорнобиль, політичні та економічні перспективи нової держави та багато інших питань. Матеріали з цієї конференції були опубліковані через два роки. В ті часи я мав багато хороших студентів і кількох блискучих аспірантів, серед яких Ґвідо Гаусманн (Guido Hausmann), Таня Пентер (Tanja Penter) і Вероніка Вендланд (Veronika Wendland), якi стали відомими спеціалістами з української історії.

Впродовж 1990-х разом з Марком фон Гаґеном, Зеноном Когутом і Франком Сисиним я організував трансатлантичний дослідницький проект “Російсько-українська зустріч”. Вчені з України, Росії, Штатів, Канади і Німеччини зустрілися чотири рази в Нью-Йорку і Кьольні для дискусії щодо ключових питань різних періодів взаємопов’язаної історії. Вибрані папери з цих конференцій були опубліковані у 2003 році. Я планував писати книжку на цю тему, але спромігся тільки на публікацію маленького буклету (у тому ж, 2003-му році). Я повинен був чекати впродовж наступних дев’яти років, поки нарешті завершив написання цієї праці.

- Чому вивчення процесів російського і, пізніше, українського націєтворення були важливими для Вас?

- Як я вже раніше згадав, моїм головним дослідницьким інтересом, який виростав з морального імперативу підтримки слабких у боротьбі з сильними, була і залишається історія не-домінуючих етнічних груп. Я тільки спорадично працював над темою російського націєтворення, особливо у зв’язку з українським. В контексті українського націєтворення я працював над питаннями національних рухів, використовуючи, принаймні на початку, модель Гроха. Одним зі своїх завдань я бачу деконструкцію фундаменталістських націоналістичних підходів, якими зловживають політичні актори. Іншою моєю сферою є порівняльні студії, які можуть релятивізувати національні наративи.

- Після німецького періоду, Ви маєте справу з австрійською академією. Як Ви оцінюєте тут свої напрацювання?

- Починаючи з 1998 року я працював у Віденському університеті. В той час інтерес до Росії та Східної Європи зменшився. В Австрії загалом було значно менше зацікавленості в Росії та Україні, ніж в Німеччині. Таким чином мій старт у Відні був непростим. Єдиним спільним знаменником моїх дослідницьких інтересів була тематика колишніх земель – Галіції і Буковини – що належала до австрійської  корони. Таким чином я організував докторантську програму дослідження Галіції у Віденському університеті, яка є зараз на четвертій і останній фазі. Серед кількох блискучих дисертацій, якими я керував у Відні, була праця про історію Бродів авторства Борріес Кузмани (Börries Kuzmany). Серед моїх віденських колег, з якими я співпрацював, також є Крістоф Ауґустовіч (Christoph Augustynowicz), Гаральд Біндер (Harald Binder), Андреа Комлосі (Andrea Komlosy), Арнольд Зуппан (Arnold Suppan), Марія Ваконіґ (Marija Wakounig) і Алоїз Вольдан (Alois Woldan).

За два роки до мого виходу на пенсію я організував останню велику конференцію на тему українського націєтворення з учасниками з кількох країн. Матеріали були опубліковані в 2011 році в Німеччині і Україні. В ці роки я нарешті дописав текст про взаємпов’язану російсько-українську історію, який почав більше, ніж 10 років тому. Тут намагався розповісти цю історію на кількох рівнях, через подвійні біографії подружжя Александри і Петра Єфименко, і через їхні тексти, які стосуються української та російської історії і мультиетнічної російської імперії. Книжка була надрукована в 2012 році. Український переклад зараз у процесі, але я маю сумніви, чи він буде хоч колись завершений.

Cьогодні, після років роботи над російсько-українськими стосунками, я мушу визнати свою часткову поразку”

- Пане Професоре, чи мали Ви коли-небудь якісь внутрішні діалоги стосовно Вашої національної ідентичності? Ким Ви відчуваєте себе зараз, і чи було інакше раніше?

- Я мав можливість роботи в різні періоди і в різних країнах. Сьогодні я маю два паспорти, швейцарський і австрійський. Моя головна ідентифікація – щвейцарська, після проведення більше, ніж половину свого життя в цій країні і після спілкування німецькою зі швейцарським акцентом. Хоча, після 34 років еміграції, мій зв’язок з моєю рідною країною був втрачений і я почуваюся більше космополітом та європейцем. Мої двоє дітей, які виросли поза Швейцарією, і які мають швейцарський паспорт, але не розмовляють на швейцарському діалекті, мають більше труднощів з самоідентифікацією. Але сьогодні – це дуже поширено – мати множинні, змішані і ситуативні національні ідентичності. Я думаю, що це позитивний розвиток, який може знаходити подальше відповідне розуміння.

- Однією з Ваших книг є книга “Мала історія України” (“Kleine Geschichte der Ukraine”), яка була багато разів перевидана, в тому числі і в Україні. Чому Ви написали її і як вона була прийнята в Австрії, Німеччині, інших країнах? Чи мали Ви щодо неї дискусії з колегами?

- Моя відповідь на це питання лежить в описі обставин, у яких я працював над цією книжкою. Основною ціллю написання цієї праці було дійсно презентувати Україну в дослідницькому і публічному дискурсах, дати Україні місце на ментальній карті Європи. Хоча, реакція політиків, журналістів і вчених на Євромайдан показала, що я потерпів поразку. Через двадцять років після публікації моєї книги, досі триває широке ігнорування України та її історії, з масовою ідентифікацією України з Росією, і української мови з російською etc. Трагічно, що тільки російсько-українська війна частково покращує цю ситуацію.

Реакція на мою книжку була і є загально позитивною, хоча, цей текст був написаний більше, ніж 20 років тому, на слабкому фундаменті існуючої тоді академічної літератури в цій темі. Зараз дуже важливим завданням є інформувати німецькомовного читача про нову українську державу та її історію, але сьогодні це питання частково відкладено. Сьогодні ця моя книжка уже не зовсім не актуальна. 

Тим не менше, нова, розширена редакція моєї книги є широко продаваною і читаною,  і цього року було навіть опубліковано переклад данською мовою.

Після 20 років інтенсивних досліджень проблематики української історії, зараз маємо найкращий час для того, щоб молоді історики написали нову історію України для німецького читача.

- Які зміни в ключових академічних (і політичних) наративах щодо України Ви спостерігаєте в Західній Європі впродовж останніх двадцяти років? Під впливом чого вони змінюються?

- Перед 1991 роком, було тільки кілька спеціалістів в німецькомовних країнах, які працювали над питаннями української історії, серед яких, зокрема, варто назвати Франка Гольчевського (Frank Golczewski) і Рудольфа Марка (Rudolf Mark), а також кількох емігрантів, зокрема Богдана Осадчука-Кораба (Bohdan Osadczuk-Korab). Це змінилося впродовж останніх 20 років. Було написано багато дисертацій і опубліковано немало важливих книг. Їхні автори чинили спротив домінуванню російських імперських і національних наративів в східноєвропейській історії. Україна стала помітною і ми можемо бачити поступові інституційні ініціативи, на зразок українсько-німецької і українсько-австрійської історичної комісій. Також – перша кафедра української історії в Франкфурті-на-Одері (щоправда, тільки півставки) і кілька стипендій для українських істориків. Але прикро, що домінуючі російськоцентричні підходи не зникають. Один з прикладів цього є монументальна праця Манфреда Гільдермаєра (Manfred Hildermeier) “Історія Росії”, опублікована у 2013 році, в якій Україна не згадується взагалі. Іншим прикладом є так звана проросійська група “Putin-Versteher”[1], серед членів якої є не лише політично екстремістські ліві і праві, старші державні мужі і репрезентанти економічного світу, але також історики, які спеціалізуються на Східній Європі.

- У своїй книжці “Росія як поліетнічна імперія” (“Russland als Vielvölkerreich: Entstehung. Geschichte”) Ви аналізуєте еволюцію Російської імперської національної політики впродовж останніх кількох століть і приходите до висновку, що Україна не може бути визначена як російська колонія. Чи означає це, на Вашу думку, що постколоніальні студії не є надто продуктивними для вивчення української історії?  

- Відповідь на це питання можна знайти у моїй інтерпретації України як російської колонії. Моє судження ґрунтується на класичній дефініції колоніалізму, для якого чітке культурне і переважно расистське розрізнення між метрополією і їхніми не-європейськими колоніями є принциповим. Це безумовно не може бути релевантним для російсько-українських стосунків, бо малороси були навіть визнані частиною російської нації. Концепт внутрішньої колонії, який Александр Еткінд використовує для стосунків між російським/радянським центром і російськими селянами, може бути використовуваним для українського випадку. Хоча я твердо дотримуюся класичної вузької дефініції колоніалізму, яка переважає в публічних дискурсах в наших країнах. Так, в описі російсько/радянських стосунків з Україною я надаю перевагу термінам імперiї та імперського правління.

Постколоніальні студії, які переважно розвивалися вченими за походженням з не-європейських колоній, сьогодні отримують важливі імпульси для дослідження стосунків між метрополіями і периферіями, особливо у сфері культури. Це особливо характерно для вивчення російсько-українських культурних стосунків, що бачимо, зокрема, у працях Мирослава Шкандрія і Тамари Гундорової. Відкритим питанням залишається чи цей підхід може бути перенесений у площину політичних й економічних стосунків між радянською метрополією та Україною.

- Чому Ви вважаєте, що політичний проект федералізації України міг би бути успішним? Є велике питання щодо того, наскільки корумповані, позбавлені дієвої інституційності, регіони здатні здійснювати самоуправління, і справді реалізовувати інтереси громад.

- Українці і західні європейці використовують різні концепції федералізму, і це ускладнює дискусії. Українцями цей термін розглядається як небезпека для національної держави, як провісник її зникнення. Додатково цей термін асоціюється з радянським псевдофедералізмом. Для мене, як для громадянина федеративної Швейцарії, і як для людини, яка провела багато років у федеративній Німеччині, федералізм є інструментом організації держави через врахування потреб і проблем різних регіонів, шляхом надавання їм можливості приймати рішення на регіональному рівні. Моя думка є така, що федералізм підсилює зв’язок держави і лояльності її громадян.

Я не захищаю концепцію багатьох Україн і я думаю, що незалежна національна держава, політична нація і її зв’язок з громадянами має бути підсиленим. З іншого боку, безсумнівно, що є різні регіони з різними історичними досвідами і культурними впливами. Я переконаний, що форма правління, яка розв’язує ці суперечності, пасує Україні краще, ніж централізована унітарна держава, яка приймає всі рішення. Федералізм міг би підсилити українську громадянську націю та її зв’язок з українською державою.

Можливо сьогодні, під впливом російсько-української війни і сепаратистських “республік” в Донбасі, складно уявити федеративну систему і складно здійснити децентралізацію держави. Але я переконаний, що у довшій перспективі це могло би бути найкращим принципом для організації демократичної України і її громадянської нації.

Поза сумнівом, що анексія Криму Росією і її військова інтервенція на Донбас зневажила міжнародне право і численні міжнародні і бінаціоніональні договори. Такі дії справедливо засуджені більшістю держав та міжнародних організацій. Таким чином, я радий, що Україна, впродовж останніх трьох років залишається підтримуваною ЄС, США і МВФ.

- Очевидно, що істориків не можна просити про візії на майбутнє, проте, Ви роками займалися українсько-російською історією. Чи припускали Ви можливість російсько-української війни?

- Ні, я був здивований військовою інтервенцією Росії. Я не передбачав цього і недооцінював агресивний потенціал путінської Росії. Звичайно, було погіршення російсько-українських стосунків і початкова пропаганда війни після Помаранчевої революції, а також після демонстрацій в Москві наприкінці 2011 року, які В. Путін сприйняв як загрозу для його автократичного правління. Євромайдан і повалення режиму Януковича підсилило цей страх. Тим не менше я не міг уявити пряме військове вторгнення і розв’язання війни в Україні, першої війни між двома європейськими державами після 1945 року. Погіршення стосунків і теперішня війна були моєю персональною поразкою. Після років роботи над російсько-українськими стосунками і спроб зіграти роль медіатора між двома країнами та історичними професіями, я виглядаю сьогодні як людина, яка програла.

- Як Ви оцінюєте процеси декомунізації в Україні?

- Я далеко від України і не слідкую уважно за імплементацією законів, прийнятих Верховною Радою у квітні 2015 року. Я розумію, що більшість українців хочуть звільнитися від радянського минулого. Але в принципі не підтримую цей спосіб роботи з минулим. Закони були прийняті одноголосно, навіть без дискусії, що нагадало мені радянський парламент. Питання перейменування міст, вулиць etc. могли бути вирішені місцевим і регіональним населенням, але не центром, як це буває у федеративній державі. Я також думаю, що це небезпечно офіційно нав’язувати – хто є національним героєм, а хто ні. Це могло би бути суб’єктом політичних дискусій і наукових дебатів, які сьогодні вже виглядають надлишковими.

- Чим Ви займаєтеся сьогодні і про що Ваші нові тексти?

- У вересні буде надрукована нова книжка “Чуваші. Люди в тіні історії”. Я знову спробував бути адвокатом маленьких народів, які живуть з 16 століття під російським правлінням. Одна з цілей цієї книжки – дати чувашам, які взагалі ніколи не були знані поза Росією, місце на ментальній карті Європи, вивести їх з тіні і дати їм можливість голосу. По-друге, я пробую написати історію Росії і Радянського Союзу з переспективи глибокої провінції і маленької етнічної групи.

Таким чином я не обмежую себе тільки українською історією, але я бачу деякі проблеми у моїх попередніх працях. Дослідження чувашів пов’язано з моєю другою книжкою, надрукованою в 1982 році, про яку я вже раніше згадував.

Окрім того, у 2013 році вийшов мій короткий буклет про козаків, в якому я спробував порівняти російських та українських козаків.

Нещодавно я опублікував довгу статтю про істориків-жінок в Російській імперії, серед яких є п’ять українок і російська історик Надєжда Бєлозерская, дружина Василя Білозерського і секретаря Миколи Костомарова.

Я думаю, що українська історія може бути краще зрозумілою, якщо вона буде розглянута в контексті російської та польської історії. Проте я з жалем бачу, що російські студії в Україні є розвинуті досить слабо.

Планую повернутися знову до питань українсько-російської історії і написати монографію, присвячену ширшій аудиторії.

- Які книжки Ви б порадили читати сьогодні молодим історикам в Україні?

- Згідно з моїм власним досвідом, окресленим раніше, я б рекомендував читати белетристику. Через класичні романи і короткі оповідання можна багато що зрозуміти про історію. Також це сприяє вдосконаленню стилю письма, що надзвичайно важливо для всіх гуманітаріїв. Я міг би також рекомендувати читати мовою оригіналу, і вчити мови, бо це дасть безпосередній доступ до джерел.

Розмовляла Світлана Одинець

У публікації використані фото з приватного архіву Андреаса Каппелера та запозичені з відкритих джерел.

_______________________________________

 

Андреас Каппелер (Andreas Kappeler, народився 20 вересня 1943, Вінтертур, Швейцарія) – австрійський історик, спеціалізується на історії Російської імперії та України, в останні роки досліджує історію чувашів. Докторський ступінь здобув в Університеті Цюріха. У 1982-1998 – професор історії Східної Європи в Університеті Кельна, відтак до 2011 року – професор Віденського університету, член Австрійської Академії Наук, іноземний член Національної академії наук України, іноземний член Академії наук Чуваської АР. Член редакційної колегії журналу Ab Imperio. Одним з перших західних вчених акцентував увагу на багатоетнічності Радянського Союзу та Росії. Серед основних праць:  “Мала історія України” (Київ 2007) ; «Росія як поліетнічна імперія» (Львів, 2005); Українсько-російські стосунки у ХІХ столітті: гіпотези та відкриті питання; “Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи”; “Great Russians” and “Little Russians”: Russian-Ukrainian Relations and Perceptions in Historical Perspective (Washington 2003), "Die Tschuwaschen: Ein Volk im Schatten der Geschichte" ("Чуваші: народ у тіні історії", Böhlau, 2016).

 


[1] З німецької: “Група, яка розуміє Путіна”

 

 

Усі історії

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!