Україна Модерна

“Всі шкільні та університетські роки я був затятим імперіалістом”

– Пане Станіславе, чому Ви вивчаєте історію, і, зокрема, українську? Як у Вас це почалося?

– Зі школи, де у мене проявився гуманітарний нахил. Я зубрив математику, фізику, як і всі учні. А от оскільки дуже багато читав, і художньої літератури також, то фактично не готував уроки з географії, історії, літератури, оцей весь гуманітарний блок. Завжди з цих предметів були у мене відмінні оцінки, а з алгебри – не дуже. Правда, у 8 класі захопився астрономією і навіть телескоп собі змайстрував. Але потім зрозумів, що без математики астронома з мене не буде. І уже в дев’ятому класі вирішив зайнятися історією. Причому професійно: не для того, щоб бути вчителем історії в школі, а писати такі ж книги, які читав. Я жив в Одесі, і почав готуватися до іспитів на історичний факультет Одеського університету. Проте на цьому факультеті, на відміну від інших факультетів гуманітарного профілю, була дуже велика конкуренція.

– Але Ви вступили з першого разу? І мова іспитів була російська?

– Так, у 1954. Я розумів, що мені потрібно конкурувати в конкурсі 20 кандидатур на одне місце. Мав витримати конкурс разом з тими людьми, яких ми зараз називаємо ветеранами, а тоді, здається, навіть слова такого не було. Це ті люди, які пройшли війну і вирішили отримати вищу освіту з історії, щоб потім працювати в радянському чи партійному апараті. Навіть ті, хто складав іспит на трійку – зараховувалися, а тим паче – інваліди війни. До прикладу, в нас на курсі було 8 незрячих, і всі роки ми начитували їм вголос. Щодо мови, то так, у нас була російськомовна школа, і я погано говорив українською. Але впродовж дев’ятого і десятого класів перечитав всю українську літературу, починаючи від Котляревського. Начитав собі автоматичне сприймання мови, бо треба було писати диктант, і складати українську усну і письмову, писати російський твір, загалом 14 іспитів. Проте, вступив з першого разу.

– Отже, це було відразу після смерті Сталіна. Ви були ще підлітком, але обрали історичну дисципліну. Як Ви внутрішньо відчували себе у той час? Чи виникали у Вас хоча б найменші сумніви щодо дій радянського режиму, адже Ви багато читали тоді про інші країни? Чи відчували Ви себе комфортно у тому середовищі, в якому жили?

– Всі шкільні та університетські роки я був затятим імперіалістом. Причому імперіалістом, поінформованим в історії. Я дуже шкодував за Аляскою. Після анексії Криму в Російській Федерації почали згадувати Аляску і Форт-Росс у Каліфорнії. Я приблизно уявляв собі почуття росіян, бо я сам колись був таким.

Вітчизняна історія для мене була історією Росії. Я глибоко переживав, коли вивчав війну Петра І із персами. Він завоював Південне узбережжя Каспійського моря, таким чином все воно опинялося в Росії. Але після невдачі з Прутським походом це завоювання було знищене. Серйозним переживанням для мене було, коли я вперше опинився в колишній імперській столиці Ленінграді: це була перша наша екскурс-практика для спеціалізацій з історії СРСР та історії України, 1957-й рік. Я брав тоді участь у демонстрації після перемоги суперників, яку влаштував М. Хрущов. Бачив його зблизька.

Як я став вивчати історію України? У нас був поділ на спеціалізації: перші два курси відбувалася загальна начитка курсів, а з третього починалося профілювання спеціалізацій. Я пішов на історію України, не знаючи її. Знав інше: мені треба зробити дві курсові роботи і дипломну, на третьому-п’ятому курсах, працюючи над однією темою, щоб вона ґрунтувалася на архівах і була “білою плямою” в науці. Тому підійшов до завідувача кафедрою історії України Самсона Ковбасюка, який дав мені тему “Залізничне будівництво на півдні Росії”. І я написав по цій темі курсові і дипломну, останню – обсягом майже 500 сторінок. Об’їздив всі навколишні архіви, Кишинів, звичайно ж побував у Москві, Ленінграді. Головним був Одеський обласний архів, де я сидів майже два роки. Коли в архіві відкрилася вакансія молодшого наукового співробітника, мене взяли туди, з кінця 4-го курсу. Проректор, а це був той же С. Ковбасюк, дозволив вільне відвідування лекцій. Тоді Хрущов розпорядився, щоб в аспірантуру брали людей тільки з дворічним досвідом практичної роботи. Отже, заробив цей стаж у 1960 році.

– Тобто Ви чітко планували робити наукову кар’єру? І власне вже у Києві?

– Так, моя аспірантура була вже у Києві. Я готувався в аспірантуру Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР. В 1960-му році йому не дали вакансій. А тут в Одесу, з Києва, з Інституту економіки АН УРСР, приїхав Тимофій Дерев’янкін. Ми розговорилися, і він запропонував вступати до їхнього інституту, у відділ історії народного господарства і економічної думки. Коли готувався в аспірантуру, то перечитав практично всі монографії з історії 19-20 століття і законспектував їх. Бо конкуренція теж була дуже велика, а я не хотів втрачати часу. Коли прийшов зі своїм дипломом на 500 сторінок, мені навіть підказали, про що будуть питати на іспиті. Так я став аспірантом на цьому відділі і далі продовжував ту саму тему, ще три роки. Зробив не фактологічну, а концептуальну роботу, досліджував, що означало залізничне будівництво для макроекономіки. Після захисту дисертації – а це вже був 1963 рік, треба було в інституті створити проблемну групу з економічних проблем хімізації народного господарства. Мене втягнули в цю групу. На щастя, дали галузь, яка не вимагала спеціальних знань: лакофарбову промисловість. Я вже почав вивчати хімію, а тут Хрущова скинули. В грудні 1964 року групу розформували, і я повернувся у свій відділ. З 1965 до 1972 року працював в Інституті економіки, і займався темою першої п’ятирічки.

До 100-річчя народження В. Леніна ми зробили книжку “Здійснення ленінського плану соціалістичної індустріалізації на Україні”. Майже третину цієї книги написав я. Проблематика індустріалізації мене зацікавила, я хотів нею займатися, але в мене погіршилися стосунки із завідуючим відділу, який власне загітував мене поїхати в Київ. Він бачив в мені суперника, як це звичайно буває. Хоча він був старший за мене, і я не претендував на посаду, але він так вважав. Спочатку ми дружили, а потім розсварилися. Тому я перейшов в Інститут історії АН УРСР, у відділ, де працюю зараз. Моя праця почалася тут з 1972 року, з роботи над восьмитомною “Історією Української РСР”. З 1977 року я став завідувати цим відділом. До минулого року був на цій посаді, впродовж 38 років, і тільки у 2015-му році, передав відділ своїй учениці. Тепер працюю на посаді головного наукового співробітника.

Що є Вашою родиною? І чи лишаєтеся Ви однодумцями з дружиною?

– Одружився в 1963 році, в 1964 і 1967 роках народилися діти. Дружина була редактором у “Радянській школі”. Зараз вона вичитує мої тексти, виловлює мої русизми. Ми однодумці і з нею, і з дітьми. Я це дуже ціную, бо в моїх друзів та однокласників, а вони одесити, часто не так, сваряться на ґрунті політики.

“Для зрозуміння того як відбувся Голодомор, мені знадобилося 20 років

– Ви пам’ятаєте той момент, ситуацію, коли саме у Вас виник перший сумнів щодо радянського режиму, і зокрема, щодо відповідності форми і змісту в комуністичній ідеології?

– У своєму житті я пережив три зсуви свідомості. В “Біобібліографії”, яка незабаром буде опублікована, враховані всі публікації, починаючи з першої статті в університетській газеті 1955 року. Зафіксовано все, про що я писав. Хоча я багато від чого зараз відмовився. Я був цілком індоктринованою людиною. Ще у студентські часи, коли мені був 21 рік, я почав працювати співробітником архіву. У 1958 році архівна система ще підпорядковувалася МВС (кол. НКВД), отже, формально я цілий рік був чекістом. Ми в архіві обробляли десятки фондів так званої “Трансністрії”. До речі, я був в Одесі весь той час, коли її окупували румуни, тому чудово пам’ятаю умови окупації. Не буду розповідати про події окупації, але важливо, що в наш архів потрапили ці румунські фонди, їх треба було опрацьовувати. Ми навіть вивчили трохи румунську мову, коли розбирали і описували румунські архіви. Це й досі одне з багатств Одеського архіву. Тоді я бачив газети, які виходили в Одесі, бачив в них карикатури на Сталіна, але все це не впливало на свідомість. Перший зсув свідомості стався у зв’язку з XX-м з’їздом КПРС. Я не розумів, що сталося, бо боротьба з так званим “культом особи” була дуже обережною. Мені було цікаво, і я почав шукати інформацію.

– Але де саме? В архівах?

– Ні, тоді у великих містах продавали центральні органи комуністичних газет країн народної демократії, як вони тоді називалися. І я почав купувати “Трибуну Люду”, вивчив польську, оволодів нею буквально за півроку. А поляки набагато більше друкували фактів про Сталіна і репресії. І власне через цю газету почався мій перший зсув свідомості. Причому найбільше мене вражав висновок XX-го з’їзду про те, що третя світова війна не є неминучою. Всі ми тоді жили чеканням війни: корейська війна була, тож ось-ось холодна війна мала перерости у справжню. Зрештою, я увійшов в коло шестидесятників.

Другим, значно радикальнішим зсувом був час горбачовської перебудови. Час, коли я з комуніста став, висловлюючись комуністичним жаргоном, антикомуністом.

– Так, і це значно цікавіше. Бо Вам же виповнилося 50 років, Ви були реалізованим в радянській системі істориком, з уже захищеною докторською дисертацією. В якийсь момент Вас запрошують до “Антиголодової комісії”, що мала спростувати висновки комісії Конгресу США з дослідження голоду в Україні, яка повідомила світові про український Голодомор 1932-1933 років. Тобто розвінчати наклепи “буржуазних націоналістів” на СРСР. І Ви на це погоджувалися?

– Так, після 1983 року, українська діаспора в США добилася створення в Конгресі комісії з розслідування українського голоду, який стався 50 років тому, на іншому боці земної кулі. Комісію очолив молодий американський історик Джеймс Мейс. Коли комісія почала давати перші релізи, які потрапляли до нас через радянське посольство в Америці, ЦК Компартії України серйозно стурбувався. Треба розуміти, що цекісти були радянськими людьми у третьому поколінні. Перше покоління утверджувало комуносоціалізм, або гинуло, якщо опиралося цьому утвердженню. Друге покоління вже, як правило, не пручалося, а третє (ті, хто народився після 1937 року) – це колишні жовтенята, піонери, комсомольці, які не відчували жодних сумнівів щодо правильності “курсу”, подібно до того, як ми не відчуваємо тиску повітря.

Тоді слово “голод” стосовно 1933 року було заборонено вимовляти. За розпорядженням ЦК КПУ була створена “Антиголодова комісія” в 1986 році, під керівництвом академіка Арнольда Шлєпакова. І мені як члену цієї комісії дозволили працювати з “особыми папками”, де від 1933 року дозволялося вимовляти слово “голод”, і де відбивалася реальна картина голодуючого села.

Я не відразу дійшов до суті, не відразу зрозумів механізм Голодомору. Це як пазл. Подібно до того, як археологи знаходять роздроблений глечик, а потім роками його складають, шматок за шматком. Я зрозумів механізм Голодомору тільки в 2005 році, через двадцять років. Ця каральна акція Сталіна була дуже ретельно замаскована, хоча загинули мільйони.

Досліджував причинно-наслідкові зв’язки, починаючи з “Маніфесту Комуністичної партії”. Переконався, що комунізм К. Маркса був таким же утопічним, як і всі попередні комуністичні вчення, але більшовики спромоглися експропріювати суспільство, поставивши його в економічну залежність від держави, а державу – в рабську залежність від купки вождів. Коли експропріювали власність селян, найбільший опір чинила Україна. Щоб попередити соціальний вибух, який коштував би Й. Сталіну посади генсека, він влаштував Голодомор. Адже в його руках зосереджувалася вся влада в країні, він міг чинити будь-які злочини, не наражаючись на спротив державного апарату. Спротив був, але нещадно придушувався, ілюстрація тому – зловісний 1937-й рік. А спротив селян був придушений у 1933 році. В ті роки виник радянський комуносоціалізм як не до кінця реалізований варіант марксового комунізму. Сталін залишив за селянами частину приватної власності (у вигляді продукції, одержуваної з присадибної ділянки і трудоднів за працю в колективному господарстві), тобто уламки товарно-грошових відносин і ринку, бо переконався, що цілковита ліквідація приватної власності у членів суспільства веде до економічного колапсу. Але майже вся приватна власність зосередилася на вершині владної піраміди. Такий суспільно-політичний і соціально-економічний лад зберігався аж до 1991 року, коли відбувся саморозпад комуносоціалізму.

– Як Ви звітувалися про результати своєї праці в архіві в 1986-1987 рр. перед партією? Що Ви сказали на цій комісії?

– Робота комісії була паралізована, коли з’явилася книга “Жнива скорботи” Роберта Конквеста. Жодного разу ми так і не зібралися, нікого з нас не викликали в ЦК КПУ. Пізніше, за власною ініціативою, написав доповідну записку в ЦК КПУ із закликом визнати наявність голоду 1933-го року.

Через півроку мене викликали в ЦК і сказали: можете її надрукувати в “Українському історичному журналі”, але після того, як виступить перший секретар ЦК В. Щербицький (йшлося про виступ на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю встановлення радянської влади в Україні, це грудень 1987 року – С.О.). Стаття з’явилася в журналі у березні 1988 року. А в січні цього року доповідна записка з’явилася також в газеті для зарубіжних українців, яка виходила українською і англійською мовами.

– Який був основний зміст цієї публікації?

– Вона була дуже обережна, бо я хотів щоб цекісти визнали факт голоду. Коли цю доповідну записку писав, то знав значно більше про мехінізми організації голоду. Статтю надрукували, ми цілим відділом продовжили працювати над темою голоду. У січні наступного року, в “Літературній Україні”, я виклав своє бачення голоду в п’яти номерах газети. Після цього у видавництві “Знання” вийшла моя брошура, накладом у 65 тисяч примірників, про голод в Україні. Це основна тема, якою я займався, і яка дозволила мені мандрувати світом. За ці роки, із запрошеннями виступити на цю тему, я побував в Німеччині, Франції, Великій Британії, Ірландії, Італії, Австралії, Китаї, багато разів в Торонто, Нью-Йорку. У Вашингтоні навіть отримав українську “нобелівку” (Премія фундації Антоновичів – С.О.).

Вивчення Голодомору повністю перевернуло мої тодішні уявлення про радянський світ. Тепер багато вже знають, що відбувалося з нами, але знають абстрактно. В Інституті історії України зараз виходить книжка Тетяни Боряк. Я порадив їй передивитися всі спогади про голод, і витягнути з кожного спогаду 2-3 рядочки про те, як у селян в січні 1933 року конфісковували їжу. Вона назбирала цих фактів на книжку, обсягом до 800 сторінок. Бо письмових розпоряджень про конфіскацію їжі не існувало, були тільки усні інструкції влади, як здійснювати голод в Україні. На відміну від загальносоюзного голоду 1932-1933 рр., який був найбільш яскравим виявом кризи, викликаної намаганнями влади реалізувати безтоварну і позаринкову економіку, згідно з рекомендаціями “Маніфесту Комуністичної партії”, український голод був репресивною акцією, яка складалася з кількох послідовно здійснюваних елементів. Перший з них і вирішальний – це конфіскація під час зимових хлібозаготівель всього продовольства тривалого зберігання, яким селяни запасалися до нового врожаю. По-друге, була інформаційна блокада, що легко довести, бо вона тривала до 1987 року. По-третє – блокада фізична, є документи. І нарешті, заключний елемент – продовольча допомога пограбованим селянам. Спочатку забрали всю їжу, потім почекали 5-6 тижнів, і дали допомогу. Хтось помер, а хтось витримав – отже, от тобі допомога, йди працюй в колгосп. Голод – як виховуючий засіб! І ніхто цього не розуміє, бо ось, мовляв, держава допомагала, а документів про конфіскацію їжі нема. Книга Тетяни Боряк у видавницві “Кліо” якраз і є таким документом.

“Ми виповзаємо не тільки з комунізму, а й з Росії

– Пане Станіславе, чи були у Вас внутрішні конфлікти – чи займатися далі наукою, і саме так, як Ви нею займалися? Може, не тільки з боку партії, але з боку самого життя?

– Є таке враження, що влада замовляє, а історик обґрунтовує[1]. Але радянська влада у третьому поколінні була, певною мірою, безпомічна, бо не знала власної історії. Ми, історики, допомагали владі і самим собі осмислити минуле. Адже його не можна було осмислити за цензурованими публікаціями. А між поколіннями існував бар’єр, і дорослі не могли розповісти дітям про реальне життя, адже дитина могла проговоритися, а навкруги були сексоти – мільйони “секретных сотрудников” ДПУ – НКВС – МВС – КДБ.

До речі, на Західній Україні було інакше, там боролась УПА, і майже кожна родина була якось зв’язана з цим рухом. І тому антикомуністична радянська влада, на чолі з В. Чорноволом, з'явилася саме там. А тут були тільки так звані суверен-комуністи на чолі з Л. Кравчуком. Вони не хотіли бути під Росією, але залишали з собою все радянське, бо іншого не мали.

– Ваш третій переворот свідомості відбувся у 2013-2014 роках?

– Так, він почався в 2013 році, я був якраз в Парижі. Коли розігнали студентів, ми вийшли всією українською громадою в центр Парижу. Після мого повернення до Києва я почав дивитися на нашу історію іншими очима. Треба відділяти українців від росіян, треба визнати, що росіяни, незважаючи на високу культуру, – імперіалісти. Вони не мислять себе поза Києвом, бо століттями їх виховували на нашій, експропрійованій у нас, історії. Вони можуть без Польщі, без Прибалтики, а без Україні – не можуть жити. У своїй новій книзі, яку завершую, я переконую своїх читачів, що перед нами десятки років важких випробувань. Бо поки існує Росія, Україні буде тяжко. А вона, мабуть, існувати буде, хоча важко щось прогнозувати. Імперськість суперечить світовим тенденціям розвитку, а Росія робить третю спробу залишитися імперією.

- Про що ця Ваша нова праця?

- У книзі про успіхи і провали дерадянізації України за 25 років незалежного існування багато уваги приділено функціонуванню новопосталого суспільства, якого в СРСР не було. Мене цікавить саме суспільство, а також те, як воно стає європейським.

Це книга про те як ми виповзали з комуносоціалізму, і тільки я тепер чітко зрозумів, що ми виповзаємо не тільки з комунізму, а й з Росії. Марксів комунізм, повторюю, це не марксизм-ленінізм. В. Ленін взяв з марксизму тільки одну ідею – ліквідацію приватної власності. Його ідея, самого Леніна – як побудувати державу. І він її побудував. З одного боку, це була держава демократична, загальнонародна, вона черпала свої кадри з народу. Але при цьому народ був позбавлений будь-яких прав.

Вся економічна і політична влада зосереджувалася в політбюро ЦК КПРС. Воно пронизувало народну товщу трьома вертикалями – радянською, партійною і чекістською. Таку владу не можна було знищити, вона впала сама собою, коли вичерпався її ресурс. У побудові влади Ленін спирався не на марксизм, а на нечаївщину, на суто російські реалії. Тому я пишу не про декомунізацію, а про дерадянізацію. Адже російський комуносоціалізм виник в образі рад, радянської влади, яка була фактично не радянською, а компартійною. Це моє розуміння того, що з нами трапилося за ці сто років, з 1917 року. Російський комуносоціалізм, який тепер залишився у первозданному вигляді тільки в Північній Кореї, страшний тим, що суспільство повністю зливається з державою і свідомість людей деформується. Ця деформація абсолютизується при комуносоціалізмі, але вона походить з біблійних часів. Завжди є дві категорії людей: ті, кому потрібна рибальська сітка, і ті, кому потрібна тільки риба. Світ євроатлантичний, і в релігійному, і в будь-якому іншому вимірі – це люди з сіткою. Світ азійський, хоч його не треба абсолютизувати за територіальною ознакою, це люди, які чекають рибу від держави, громади, глави сім’ї. На жаль, цей світ кількісно зростає, бо жінка в ньому тільки прилад для народження нового покоління, тоді як в євроатлантичному світі вона вільна і сама планує сім’ю. Небезпека комуносоціалізму не стільки в репресіях, якими супроводжувалося його силове насадження, скільки в патерналізмі.

В Росії маса людей лишилися “совками”. Половина нашого населення недалеко пішла від цього, тому нам так важко. Але є Західна Україна, яка прожила в умовах комуносоціалізму тільки два покоління. За останні 25 років вона тягнула нас в Європу, а Донбас – в Росію. Чим закінчилося це протиборство? Загальнонаціональною трагедією…

– Коли має вийти ця книга?

– Вона мала би вже вийти, але я хотів включити 2016-й рік, бо зараз йдуть стрімкі зміни. В цій книзі останній розділ присвячений процесам, що відбуваються після Революції гідності. Видавництво “Темпора” опублікує її у жовтні-листопаді 2016 року.

 

Розмовляла Світлана Одинець

Особлива подяка Оксані Юрковій за допомогу у підготовці цього матеріалу.
У публікації використані світлини з приватного архіву С. Кульчицького, а також запозичені з відкритих джерел.

_____________________________

 

Станіслав Кульчицький – історик, доктор історичних наук, головний науковий співробітник, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НAН України. Випускник історичного факультету Одеського університету імені Іллі Мечникова; навчався в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР. Кандидат економічних наук (1963), доктор історичних наук (1978), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (1996), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). Працює в інституціях НАН України з 1960 р. Досліджує історію України другої половини ХІХ та ХХ століть, зокрема питання "воєнного комунізму”, нової економічної політики, історії голоду 1921-1923 років в УРСР, Голодомору 1932-1933 років в УРСР, голоду 1946-1947 років в УРСР. Автор та редактор понад півтори тисячі наукових праць, в тому числі близько 60 монографій, підручників та довідників. Підготував 28 кандидатів та 16 докторів наук. Одна з найвідоміших книг – тритомна праця "Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі” (Київ: Темпора, 2013), визнана “Книгою року – 2014”. Живе і працює у Києві.

 

 


[1] Станіслав Кульчицький детально описує цей процес у своєму тексті “Історик і влада”, який з'явиться друком в альманасі з теорії та історії історичної науки “Ейдос” у 2016 році.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!