Україна Модерна

“Майдан – найбільш надзвичайна річ, яку я бачила в “реальному житті

 – Професорко Шор, розкажіть про своє найближче оточення у дитинстві. Де Ви народилися, ким були Ваші батьки і хто саме мав найбільший вплив на Вас в ранні роки?

– Я виховувалася в провінційній східній Пенсильванії, в маленькому містечку, з населенням близько 130 тис. людей. Мій батько – лікар-терапевт, моя мама була домогосподаркою (в той час, коли я і мої два молодші брати були дітьми), і в цій ролі вона не почувалася дуже щасливою. Хто був найближчим для мене в той час? Я думаю, наша няня Кетті, яка піклувалася про мене і молодших братів в період з моїх семи до тринадцяти років. Кетті було тільки дев’ятнадцять, коли вона прийшла до нас, але на свій вік вона була неабияк освічена і розумна. Мала твердий ґрунт під ногами, чулася комфортно сама із собою, була дуже любляча та емпатична. Мої брати і я дуже її полюбили, прив’язалися до неї. Іншою близькою людиною до мене була моя тітка по материній лінії, яка вивчала французьку літературу і відкрила для мене світ ідей. Я зростала в освіченій родині, але не родині інтелектуалів: мій батько читав медичні журнали, а моя мама  захоплювалася жіночими виданнями. Тато хотів, щоб я стала лікаркою, а моя мама хотіла, щоб я вийшла заміж за лікаря. Жоден з них не був щасливим, коли я вирішила стати історикинею – і ще менше тому, що я хотіла сконцентрувати свою увагу на тій частині світу, яку вони уявляли собі нецивілізованою.

Мій середній брат, молодший за мене на три роки, також був бунтарем. Він був обдарованою дитиною, і також вирішив бути не лікарем, а оперним композитором. Після урагану Катріна, він провів вісім років як професор музики в Університеті Ксав’є (Xavier University of Louisiana), історично “чорному коледжі” в Новому Орлеані, штат Луїзіана, де насильство є нормою буття. Під час викладання та підготовки молодих афро-американських музикантів, він почав писати оперу на основі подій відомих як “Freedom Rides” – громадянських протестних рухів 1960-х років. Це був момент в американській історії, який для сучасних українців може видатись досить близьким та переконливим через відчутну відповідність до їхнього власного досвіду. Більше про них можна почитати тут.

Чи пам’ятаєте Ви свою першу “зустріч” з історією? Можливо Ви мріяли про якусь іншу професію, або ж цей вибір був зрозумілим для Вас від початку?

– Моє перше захоплення історією я відчула у десять років, коли вчитель іспанської мови у 5 класі розповів нам історію Евіти і Хуана Перона в Аргентині. Пізніше, у старшій школі, коли мені було п’ятнадцять чи шістнадцять, я мала винятково чудового вчителя історії, Роберта Фішера.

Впродовж довгого часу я знала, що хочу бути письменницею, але я була невпевнена чи мені хочеться бути журналісткою, чи прозаїком, чи писати ще в якомусь стилі. В дитинстві я писала поезію; а коли подорослішала – перейшла до прози.

– Що було серед головних компонентів Вашої ідентичності у роки навчання та пізніше – після завершення університетських студій? Які політичні, соціальні, інтелектуальні виклики Ви мали?

– Мої університетські роки були самотніми, особливо перший рік. Академічно все було добре, але “екзистенційно” я почувалася відокремленою і чужою. Університет не був тим, чим, на мою думку, він мав бути: я уявляла, чи, швидше, мріяла, що люди які прийшли до університету будуть сидіти в кав’ярнях і пити багато чорної кави, розмовляючи про літературу. Але Стенфорд у 1990-х роках був далеко не таким місцем.

Більше того, я поїхала до Каліфорнії у пошуку революції, яка вже давно завершилася. Я читала занадто багато Еббі Гоффмана і Джека Керуака. І я думала, що Каліфорнія могла б допомогти покласти край моєму неспокою – але сталося навпаки: я почала реагувати з більшою тривогою на оточуючий мене спокій, який доводить до божевілля. Стенфорд – надзвичайний університет, але die Stimmung [настрій – (нім.)] у мене був дуже поганим: я відчувала, що пасую цьому місцю в академічному плані, але характери наші не співпадали. Навколо було багато речей які створювали ілюзію щастя: врівноважені люди, які бігали і грали у фрізбі на траві, та пекли печиво щоб ввечері віднести його на зустріч гуртку з вивчення Біблії. Це були ранні 1990-і, час хвилі дуже харизматичного євангелістичного християнства, яка накрила кампус, і я не була готовою до цього. Я ніколи до того не зустрічалася з агресивним прозелітизмом. Хтось постійно стукав до мене у двері, і намагався затягнути мене на молитовну зустріч, обов’язково нагадуючи, що я буду горіти у пеклі до кінця часів, якщо не прийму Ісуса як мого рятівника. Мої сусідки залишали записки на дзеркалі, які вперто сповіщали: “Не хвилюйся, Ісус врятує тебе!”. Я думала, що збожеволію. І я вже майже втекла, майже полишила університет… але була занадто боягузлива, і занадто сильно прив’язана до ідеї буття в академії.

Навчанням на доктораті я вже насолоджувалася значно більше; і у новій ролі відчувала себе як вдома – однаково – і коли була на магістерській програмі в Торонто, і тоді, коли повернулася до Стенфорду, для закінчення мого докторату. Я любила Торонто – семінари Лінн Віоли (Lynne Viola) з радянської історії залишаються найкращими курсом з усіх, які я коли-небудь відвідувала. Один зі студентів, який був зі мною на цьому семінарі, виріс у Львові: після деякого часу у Харкові, він вже дорослим втік з Радянської України у 1980-і, провів місяці в австрійському таборі для біженців, згодом він змінив декілька робочих місць у Сполучених Штатах де виковував ручну роботу, – аж поки не повернувся в університет, на п’ятому десятку, для того, щоб стати професором. Ми стали дуже близькими друзями і я дізналася від нього невимовно багато про Україну та СРСР. За походженням він був з російськомовної єврейської родини і виріс у тримовному середовищі, де говорили російською, українською та польською. Пізніше, коли я вивчила польську і побачила його у Варшаві, я зрозуміла, що його польська була абсолютно прекрасною, хоча він не мав жодної нагоди говорити нею, з часів свого дитинства.

Коли я повернулася у Стенфорд як докторантка, то отримала кілька подарунків долі: я працювала з Норманом Наймарком (Norman Naimark) та Гансом Ульріхом Ґумбрехтом (Hans Ulrich Gumbrecht) – найкращими науковими керівниками, яких я коли-небудь мала. До того ж я була частиною фантастичної когорти докторантів. Було багато тих, хто спеціалізувався на славістиці: винятково розумних, цікавих, добрих людей як  Амелія Ґласер (Amelia Glaser), Анні Ейкін Мосс (Anne Eakin Moss), Кен Мосс (Ken Moss), Андреа Орзоф (Andrea Orzoff), Лінн Патик (Lynn Patyk), Голлі Кейс (Holly Case), і також Енн Лівшиц (Ann Livschiz), яка була родом з Мінська, з якою ми робили нічні пробіжки по Пало Альто під час яких вели розмови про Радянську історію. Я досі сумую за тими всіма людьми, навіть сьогодні. Це була дуже взаємопідтримуюча  група, і мій науковий керівник, Норман Наймарк, свідомо заохочував атмосферу солідарності серед нас.

– Марсі, розкажіть про свою роботу в Інституті Гаррімана. З ким Ви обмінювалися думками та поглядами під час пост-докторських студій?

– В Колумбійському університеті моїм найважливішим співрозмовником був Бред Абрамс (Brad Abrams). Я також відвідувала П’ятничні семінари у Інституті Ремарка в Нью-Йоркському університеті, організовані Тоні Джадтом (Tony Judt). Тоні був надзвичайно важливий для мене, як і Стефані Стейкер (Stephanie Steiker), яку я знала з Польщі, ще до того як я потрапила в Нью-Йорк (зараз вона працює літературним агентом), а також – історик Ян Ґросс.

Я мала б додати, що той академічний рік, який я провела в Інституті Гаррімана (2001-2002) був роком, який почався з 11 вересня. З того дня я так і не змогла відновити рівновагу; впродовж довгого часу я почувалася паралізованою, постійно очікуючи, що решта міста теж буде підірваною. І я змогла знову почати мислити тільки коли покинула Нью-Йорк для того щоб провести літо у Москві. Це також було літо (2002 рік) коли я вперше приїхала в Україну. У Москві моя подруга Ксенія прийшла на залізничний вокзал провести мене, коли я від’їжджала до Києва. Всередині вагону Ксенія довго прощалася зі мною, аж провідник знервовано обернувся і сказав: “ви ж не збираєтеся  залишати вашу подругу в цьому вагоні до Києва саму?”  Ксенія тоді сказала йому, щоб він не хвилювався, бо мій хлопець чекає на мене в Києві. Здається це його заспокоїло. Але, звичайно, це не було правдою. Я не знала жодної людини в Києві. Я збиралася до Києва для того, щоб попрацювати з архівами Ванди Василевської що знаходилися у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва. Один з архівістів порадив мені, щоб я відвідала дачу, де колись жили Ванда Василевська і Олександр Корнійчук. Біля кав’ярні я натрапила на молодого таксиста, який погодився довезти мене туди. Це була довга дорога, тому ми мали багато часу для розмов. Він запитав мене звідки я, і коли я сказала, що я з Нью-Йорку, він поцікавився тим, як це було – бути там 11 вересня. Дивно, але це був перший раз, коли хтось задав мені це питання. І я майже почала плакати, бо я була так вдячна йому за те, що він мене про це запитав, і за те, що він хотів це знати, і що я могла говорити з кимось про той день.

–  Все Ваше академічне життя Ви займаєтесь “інтелектуальною історією”. Як Ви розумієте цю ділянку? І чому вона є важливою та цікавою в нашому регіоні?

– Інтелектуальна історія одночасно включає в себе історію ідей та інтелектуалів. Я пишу такий вид інтелектуальної історії, який розміщує ідеї у часі, просторі та біографіях особистостей. Час і простір для мене є “кантівськими трансцендентними умовами”, як це і було, для писання історії. Як, можливо, всі гуманітарні та соціальні науки, інтелектуальна історія є спробою зрозуміти людську природу. Однією з причин чому я люблю досліджувати інтелектуальну історію Східної Європи є в тому, що це частина світу, де інтелектуали мають часто живі ідеї – тобто вони пов’язані з ідеями не лише як з образними предметами дослідження, але як з речами, в яких живуть. Подібно, як у спогадах Александра Герцена, коли Герцен описує одне з життів через гегелівську “Феноменологію духу”.

–  Марсі, які зі своїх текстів Ви вважаєте найважливішими, і чому саме Ви вирішили їх писати?

– По-перше, Caviar and Ashes. A Warsaw Generation's Life and Death in Marxism, 1918-1968  [“Ікра і попіл. Життя та смерть Варшавського покоління марксистів, 1918-1968” – укр.] є історією великого ідеалізму і великого розчарування, про непосильний тягар суб’єктивності, про спокусу "гегелівського укусу," про відносини між Голокостом і сталінізмом, і, перш за все, про досвід марксизму в теорії і комунізму в практиці.

Книжка The Taste of Ashes. The Afterlife of Totalitarianism in Eastern Europe [“Смак попілу. Загробне життя тоталітаризму у Східній Європі” – укр.] є передусім текстом який ставить за мету пояснити Східну Європу американцям, і також намагається розповісти чому падіння комуністичної системи не було історією про Чарівника з країни Оз,  в якому зла відьма помирає, і всі живуть довго та щасливо. Це історія про моральну неоднозначність, і про примус робити вибір в ситуаціях, в яких не існує можливості залишитися безвинним – і в цьому сенсі це історія про трагедію людської природи.

The Ukrainian Night: AnIntimateHistoryofRevolution[“Українська Ніч: Особиста історія революції” – укр.]це книжка, яку я зовсім не збиралася писати; книжка, яка “оволоділа” мною в якомусь сенсі. Спостерігання подій Майдану, навіть з Відня, мало драматичний вплив на мене: в усі роки проведені мною у Східній Європі, це була найдивовижніша річ, яку я бачила “в режимі реального часу”. Я розумію, що це була справжня революція, перша до якої я була настільки близько; те, що сталося, було не лише політичною трансформацією, але також екзистенційною трансформацією, трансформацією людських душ.

Розкажіть також про Вашу наступну книжку Phenomenological Encounters: Scenes from Central Europe (“Феноменологічні зустрічі: сцени зі Східної Європи)? Чому Ви почали писати її?

– Понад двадцять років тому, я написала мій випускний есей у Стенфорді з політичної філософії чехословацьких дисидентів, які згуртувалися навколо петиції про права людини “Хартія 77”. На момент закінчення тексту, я зрозуміла, що справді інтригуючи питання про дисидентство були пов’язані з феноменологією – але на той момент я не відчувала себе достатньо розумною для того, щоб взаємодіяти із щільністю німецької філософії. Єдине стало зрозумілим – Вацлав Гавел не був західним лібералом, яким я його сприймала раніше, тобто він не походив з традиції Гоббса і Руссо через Локка, Вольтера, Токвіля та Медісона, але скоріше був закорінений у традицію Канта і Гуссерля, через Гайдеггера, Сартра і Левінаса. У певному сенсі, ця книжка творилася у моїх думках з літа 1993 року, коли я вперше приїхала до Праги і Братислави, щоб поговорити з колишніми дисидентами.

Погоджуючись з думкою Тоні Джадта, яку він висловив у своїй книзі “Postwar”, Ви так само говорите про те, що у 1990-х комунізм протиставлявся не капіталізму, а ідеї Європи. Що Ви мали тут на увазі?

– Те, що здається незаперечним для того, щоб бути загальним – бажання не бути відрізаним, закритим і залишеним позаду, засудженим до несвободи. Прагнення до вільного ринку, капіталістичної економічної системи є лише невеликою частиною цього.

– Чому саме тут, у Східній Європі, привабливість “правди” та віра у “правду” настільки сильна? Чи є це якоюсь специфікою регіону?

– “Правда” – pravda –було першим словом на чеській яке я вивчила. Чеські та словацькі дисиденти, з якими я мала нагоду спілкуватись, використовували це слово так, ніби це було щось матеріальне, як ваші ключі, щось що ви можете тримати у руці. “Pravdaзвучить куди сильніше ніжtruth” (правда) англійською. До того ж на відміну від англійського truth”, у слов’янських мовах існує різниця між “правдою” та “істиною” і слово pravda" охоплює обидва значення.  В якомусь сенсі вивчення слова pravda" було початком мого феноменологічного проекту. До того ж це стало початком років які я присвятила (і продовжую присвячувати) вивченню слов’янських мов..

Як Ви гадаєте, чи є ідея люстрації у східноєвропейських країнах важливою та потрібною, або ж ні?

                                                     Марсі Шор з Тімоті Снайдером, Леонідасом Донскісом та Кшиштофом Чижевським, Красногруда, Польща, 2013

– Я дуже вагаюся відповідати на це питання, адже є людиною зі сторони. Це питання є дуже подібним (і, звичайно, пов'язаним) з проблемою декомунізації і пам'ятниками Леніну. Я не відчуваю, що маю право приїхати в чиюсь країну і говорити про те, що, на мою думку, вони повинні робити зі своїми пам'ятниками. Але що я вважаю важливим – це чесне визнання минулого, але не з позицій провини, покарання та «покаяния», але заради Verstehen [розуміння – нім.], із усім тим значенням яке це слово має в німецькій мові.

Цього літа у Відні у мене була довга розмова з українською соціологинею Анною Шор-Чудновською. Аня розповіла мені про інтерв'ю, які вона зібрала у Росії, питаючи в людей яким чином можна запобігти повторенню чогось на кшталт сталінізму в Росії знову. Однак її респонденти не тільки не мали відповіді, але навіть не зрозуміли питання. Сталінізм для них – як описала Аня – було щось на зразок Naturgewalt [природна сила – нім.], наче природна катастрофа: ти не можеш зупинити дощ, тільки краще приготуватися до цього, взявши парасольку.

У будь якому разі, що для мене є важливо, це не люстрація сама по собі, але, скоріше, відсторонення від минулого задля можливості краще зрозуміти ті історичні умови і обставини, які зумовили злам моралі – для того, щоб уникнути таких ситуацій в майбутньому. 

“Ми з Тімом ніколи не пишемо разом

 Будь ласка, розкажіть про найближчих людей у Вашому житті. Якщо можна, зокрема, про те як ви зустрілися з Вашим чоловіком – професором Тімоті Снайдером? Ви обидва вивчаєте той самий регіон, і робите це з великим успіхом: чи маєте ви професійні дискусії вдома?

– Ми познайомилися у досить занудний спосіб, приблизно у той час коли я закінчувала пост-докторське перебування в Інституті Гаррімана. Тім чув від наших спільних знайомих про те, що я опрацювала архіви Якуба і Адольфа Берманів, і він був зацікавлений у подальшому дослідженні цієї родини. Тому він написав мені і запитав чи ми могли би зустрітися. (Він не мав жодного уявлення хто я є, знав тільки те, що я історик, яка досліджувала родину Берманів). Ось така досить занудна академічна історія.

І так, наше інтелектуальне життя дуже часто є присутнім у приватному – очевидно, що писання історії не є для нас чимось просто “професійним”, як опозиція “особистому”. Ми говоримо про ідеї, які ми обдумуємо весь час; ми читаємо і редагуємо тексти одне одного. Треба сказати, що ми ніколи не пишемо разом. Для кожного з нас писання є дуже персональною справою; ми маємо різні стилі і дуже різні голоси. Я ніколи не пишу у співавторстві. Але, я думаю, що ми з Тімом є дуже добрими читачами робіт одне одного.

Обговорення наших робіт одне з одним ніколи не було для нас проблемою. Що є насправді складним, то це говорити з нашими маленькими дітьми про наші праці – тому що те, про що ми пишемо, є дуже тривожним: наскільки багато насилля, смерті, як само багато зла ми можемо викрити перед нашими дітьми? Як багато вони повинні дізнатися про цей світ, і коли саме? Це питання переслідує мене кожного дня: як відповісти на всі їхні питання чесно, при цьому не налякавши? Я прийшла до висновку, що втрата невинності не є знанням про сексуальність, але розумінням людської смертності і людської жорстокості. Наприклад, у лютому 2014 року ми з Тімом були дуже обережними і не дозволяли їм дивитися онлайн-трансляції з Майдану. Хоча ми показали їм відео, яке нам переслала Оля Гнатюк – флешмоб на Одеському привозі – музичне виконання “Оди радості” Бетховена. Нашому сину тоді було близько чотирьох років, а нашій доньці – 18 місяців, і вони дуже любили це відео, і, таким чином, вивчили “Оду радості”. Зараз ми не дозволяємо їм дивитися чи слухати Дональда Трампа – хоча ми беремо їх на демонстрації проти Трампа, щоб у них формувалося розуміння того, проти чого ми виступаємо...

Чи Вам важко бути мамою та будувати академічну кар’єру одночасно?

– Так, це неймовірно, а іноді й комічно важко. Кілька років тому, коли наша донька була немовлям, і я все ще була головним джерелом її харчування, я мала поїхати до Нью-Йорка, щоб прочитати там лекцію. Наступного дня була 70-та річниця повстання у Варшавському гетто, і я написала есей для The New York Times, яке редактор так порізав і спростив, що це здавалося мені катастрофою. Я їхала в поїзді з Нью-Гейвену до Нью-Йорку, годувала дитину грудьми тримаючи її в одній руці, а у другій – тримала мобільний, і сперечалася та переробляла есей розмовляючи з редактором. Поїзд постійно зупинявся (це була двогодинна поїздка з десятком зупинок), і на кожній зупинці дитячий візок відкочувався аж у наступний вагон. Все це виглядало просто абсурдно...

Проте, я не маю жодних образ. Ісайя Берлін навчив нас, що деякі добрі речі виключають інші добрі речі. Я відчайдушно хотіла мати своїх дітей; я шаленію від любові до них, і я відчуваю неймовірне щастя мати їх. Я б ніколи не відмовилася від досвіду материнства заради будь-чого іншого. Бути мамою є, на сьогодні, моєю найважливішою роллю.

Що б Ви порадили читати студентам історичних факультетів в Україні?

– Тут є кілька моїх улюблених авторів (не включаючи текстів мого чоловіка) [детальнішу інформацію про книжки з цього списку, перекладені українською  див. у виносках; неперекладені тексти подано мовою оригіналу або англійською – С.О]:

Ганна Арендт “Джерела тоталітаризму”[1] і “Aйхман в Єрусалимі”[2]; Isaiah Berlin“Russian thinkers”, Anna Bikont “My z Jedwabnego”; Sigmund Freud “Civilization and Its Discontents”; Mary Gluck “Georg Lukacs” і “His Generation”; Jan Gross “Revolution from Abroad”, Hans Ulrich Gumbrecht “In 1926: Living at the Edge of Time” і “After 1945: Latency as the Origin of the Present”; Jochen Hellbeck “Revolution on My Mind: Writing a Diary under Stalin”; Оля Гнатюк “Відвага і страх”[3]; Tony Judt “The Burden of Responsibility”, “Postwar” і “Thinking the 20th Century”; Viktor Klemperer “Language of the Third Reich”; Leszek Kołakowski “Main Currents of Marxism”; Stephen Kotkin “Magnetic Mountain: Stalinism as Civilization”; Hiroaki Kuromiya “The Voices of the Dead: Stalin’s Great Terror in the 1930s”; Чеслав Мілош “Поневолений розум”[4] і “Родинна Європа”[5]; Kenneth Moss “Jewish Renaissance in the Russian Revolution”; Norman Naimark  “The Russians in Germany”; Пітер Померанцев. “Нічого правдивого й усе можливе. Пригоди в сучасній Росії”[6]; Derek Sayer “Prague, Capital of the 20th Century: A Surrealist History”; Чарльз Тейлор “Джерела себе”[7]; Aleksander Wat “Mój Wiek”; Ola Watowa “Wszystko, co najwazniejsze”; Larry Wolff “The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture”.

– Дякую!

Розмовляла Світлана Одинець.

Дякуємо Євгену Монастирському за допомогу у підготовці цього матеріалу.
У публікації використані фото з приватного архіву Марсі Шор.

_______________________

 

Марсі Шор (Marci Shore) – історикиня, професорка інтелектуальної історії Європи в Єльському університеті (Коннектикут, США). Отримала ступінь магістра в університеті Торонто (1996), захистила докторат у Стенфордському університеті (2001), здобула постдокторантську стипендію у Колумбійському університеті; викладала історію та єврейські студій в Індіанському університеті. Авторка книг Taste of Ashes: The Afterlife of Totalitarianism in Eastern Europe (Crown, 2013), Caviar and Ashes: A Warsaw Generation’s Life and Death in Marxism, 1918-1968 (Yale University Press, 2006). Зараз завершує роботу над книгою ‘It was My Choice’: The Revolution in Ukraine (готується до друку у видавництві Yale University Press). Жодна книга Марсі Шор досі не перекладена українською.

 

 
 

[1] 2-е. вид. / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2005. – 584 с. Мова укр. – Обкл. тверда – Форм. 60х84/16.

[2] Пер. з англ. – А. Котенко. / К.: Дух і Літера. – 2013. – 367 с. – Мова укр. – Обкл. тверд. – Форм. 60х84/16.

[3] Пер. з польської М. Боянівської. – К.: Дух і Літера. — 2015. – 496 с. з іл. — Тв. обкл. —  (Сер. «Бібліотека спротиву, бібліотека надії»).

[4] Вид. Сучасність, 1985 (переклад Богдана Струмінського; передмова Станіслава Бараньчака); Поневолений розум (розділи з книги) // Всесвіт, 1991 (переклад Богдана Струмінського)

[5] Літопис, 2007 (переклад Юрія Іздрика та Лідії Стефанівської)

[6] Пер. з англійської Андрій Бондар; Львів; Видавництво Українського католицького університету, 2015. 240 с.

[7] Пер. з англ.– К.: Дух і літера, 2005. – 691 с. Мова укр. – Обкл. тверд. – Форм. 60х84/16

 

Усі історії

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!