Україна Модерна

Між марксизмом і боротьбою з апартеїдом

- Пане Ентоні, ви народилися в Йоганнесбурзі, найбільшому місті Південної Африки. Розкажіть, будь ласка, Вашу родинну історію, і про Ваших батьків,  східноєвропейських емігрантів-євреїв. Чому, як і коли вони мігрували, і чому вибрали саме цю частину світу?

- Родинні історії моїх батьків були дуже різними. Батьками моєї матері були російськомовні інтелектуали, які виїхали з царської Росії через погіршення політичного клімату та зниження професійних можливостей для євреїв, що було характерно для правління Олександра ІІІ та Миколи ІІ.  Мій дідусь по материній лінії народився в Маріямполе (на території сучасної Литви – С.О.) в північній частині провінції Сувалки Королівства Польщі і отримав освіту лікаря в Харківському університеті. Пізніше він студіював у Відні і Берліні, а тоді емігрував до Південної Африки. Прадідусь по мамі переїхав в 1870 році до литовського села Смілгай, що розташоване 21 кілометр на північний захід від міста Панявежис, для того, щоб стати адміністратором сусіднього маєтку родини Бажинських. Він емігрував до Південної Африки на межі століть. 

Сім’я мого батька складалася з більш традиційних євреїв, які спілкувалися на їдиші, і які емігрували із збіднілого штетлу, в Ружанах, в Білорусі, для пошуку кращих економічних можливостей, які, як вони вірили, існували в Британії, в Сполучених Штатах і в Південній Африці. Обоє моїх батьків народилися в Південній Африці. Мій батько був ортопедичним хірургом, а мама – лікаркою, яка працювала, переважно як волонтерка, в клініці для африканців та індійців.

- Чи були інші національності у Вашій родині?

- Ті члени материнської родини, які лишалися всередині Польщі у міжвоєнний період, мали польське громадянство, хоча у своїх політичних орієнтаціях вони мали сильну сіоністську основу.

- Що Ви пам’ятаєте про часи свого дитинства? В якій школі Ви навчалися і хто були Вашими найближчими людьми в той час?

- Я ріс у дуже комфортних умовах  поствоєнної Південної Африки. Досить швидко довідався про глибокі расистські поділи всередині суспільства і прийшов до відчуття провини за стиль життя моїх батьків, залежного від африканських рабів. Як представники ліберальної англомовної меншини, друзі Гелен Сазман [південно-африканський політик, ліволібералка, борець проти апартеїду – С.О.] і прихильники Прогресивної партії – вони трактували африканців з великою щедрістю, а в моїх очах – з екстремальним патерналізмом.

Вже у вищій школі, з її деспотичною природою, я мав дім, створений для мене руками дивовижного викладача – Теодора (Тедді) Гордона. Він викладав історію в університеті Вітватерсранд, під керівництвом професора Етьєна Маре і написав важливе дослідження про опозиційні рухи бурів (1890-1895). Тедді був вчителем, який надихав. Я пам’ятаю його перший курс лекцій з європейської історії. Він сказав: “Ми починаємо з Французької революції. Але спочатку ми можемо подискутувати про це, нам необхідно зрозуміти що саме створює революційну ситуацію. Якщо ви хочете споглядати революційну ситуацію, всім вам потрібно поглянути за вікно цього класу”. Ми залишалися в дружніх стосунках після того як він з дружиною емігрували до Англії, де він викладав спочатку в Оксфордський загальноосвітній школі і пізніше – в Школі Лондонського Сіті – тут він навчав англійської, і цим дуже розтрачував свій величезний талант історика.

- У студентському віці Ви організували демонстрацію проти політики апартеїду.  Відчували страх? Які емоції чи події підштовхнули Вас до цього?

- Коли я відвідував університет Вітватерсранд в Йоганезбурзі в пізніх 1950-х, головний політичний поділ був між лібералами і марксист-леніністами. Ті з нас, хто пристав до останньої групи, зробили це з причини відкидання патерналізму, з яким ми ідентифікували наших батьків. Лібералізм рідко викликав симпатію у африканців в їхньому складному становищі, а тому, в той час, ми погоджувалися із залізними законами історії, визначених Марксом та Енгельсом. Ми вірили, що конфлікт в Південній Африці не расовий (що було очевидно для більшості людей), але один з класових, в якому ми, переважно молоді євреї та індійці, могли знайти наше природне місце для боротьби місцевого пролетаріату, наодинці з цілим світом, для соціалістичного мілленіуму.

Тоді я був членом Конгресу демократів і брав участь в марксистському освітньому колі в університеті, яке очолювали провідні члени південно-африканської комуністичної партії. Один з них – Джек Сімонс – мав найбільший на мене вплив. Це була дуже незвичайна людина. Він народився в провінції Ріверсдейл Кейп у 1907 році (в тому самому місці, де мої батьки народилися в 1905-му). Його матір походила з африканерської родини, і пізніше він писав з гордістю: “За родоводом своєї матері я належу до перших поселенців, які прийшли в 1670-80 з Голландії”.

Він описував свого батька як “дуже недавнього іммігранта”, оминаючи той факт, що батько був євреєм. Такі шлюби не були зазвичай поширеними в Кейп на межі століть, але саме цей був можливим, бо батько Джека добре стояв на ногах і працював місцевим клерком в Ріверсдейлі, а також був власником і видавцем двох місцевих газет. Джек спочатку отримав освіту юриста, а пізніше став магістром політичної філософії в Трансваальському університетському коледжі (пізніше – Університет Преторія). Згодом він пішов навчатися до Лондонської школи економіки і політичних наук, на стипендію, де він захистив докторат під назвою “Кримінальний закон і його впровадження серед уродженців Південної Африки, Південної Родезії і Кенії”.

Джек повернувся до Південної Африки в 1937 році. На його думку, основний конфлікт в Південній Африці був не расовим, а класовим. Університет дозволив йому викладати без перешкод. Хоча, його членство в підпільній комуністичній партії спровокувало анафему з боку Національного уряду, і йому заборонили перебувати в гурті більше, ніж троє людей, що унеможливило його викладання. У результаті цього, він опинився у вигнанні в 1965 році, спочатку в Манчестерському університеті, а згодом – в Університеті Лусаки, де в 1967 році він був призначений професором і головою департаменту соціології (пізніше – студій соціального розвитку). Всі ці події відбулися до 1975 року. Разом з дружиною вони стали співавторами його найбільш важливої роботи “Клас і колір в Південній Африці  (1850–1950)”, де були викладені його погляди на класовий і расовий конфлікти.

Після приходу “совєтів” у 1976 році, велика кількість “молодих комрадів” втекла до таборів Африканського національного конгресу в Південній Анголі, де було засновано озброєний рух опору – “Умконто ве сизве”. Семидесятирічний Джек став політичним комісаром в цій боротьбі і провів два періоди в таборі Novo Catengue з кінця 1977-го до початку 1978-го, а також з грудня 1978-го до березня 1979-го. Він спромігся повернутися в Кейптаун у березні 1990-го, і помер в липні 1995. Рефлексуючи над поразкою комуністичного експерименту в інтерв’ю наприкінці свого життя, він зазначив: “Колапс радянського комунізму і комунізму східно-європейських держав мали значний вплив на мене. Я прийшов до висновку, що їхня спроба побувати комунізм була передчасною; захоплення влади в 1917-му році було помилкою – я отримав достатньо теоретичних пояснень для такої думки. Ми не мали б брати в цьому участь, це було провалом. Хоча, я вірю, що ми мусимо залишатися з соціалістичною ідеєю у близьких стосунках, бо капіталізм не вирішить існуючі проблеми”. 

Толерантний підхід Джека до марксистської теорії мав колосальний вплив на мене. Він завжди казав нам ніколи не переоцінювати ворога і завжди розуміти його сильні та слабкі сторони. Одного разу ми дискутували про нав’язливу ідею південно-африканського марксизму, вказуючи, що ми бачимо в протистоянні класовий, а не расовий конфлікт, і він зауважив: “Якщо ви хочете бачити як класовий конфлікт трансформується, а це схоже на етнічну або расову боротьбу, то вам варто подивитися на історію царської та Габсбурзької імперій”. Ці слова залишилися в мені і були однією з причин чому я зрештою почав досліджувати історію Польщі.

Якось одна з лідерок комуністичної партії Південної Африки – Рут Фірст – запросила мене  вступити в партію (ми могли бути тільки запрошені зі сторони, оскільки партія була нелегальною і підпільною). Рут Фірст пізніше була вбита бомбою, надісланою таємною південно-африканською поліцією, в серпні 1982-го року, коли вона була директоркою дослідницької тренінгової програми Едуарду Мондлане  в університеті Мапуту – столиці Мозамбіку. Її чоловік, Джо Слово, був членом центрального комітету цієї партії,  і, пізніше,  міністром житлового будівництва в уряді Нельсона Мандели. Я відмовився від вступу в партію, оскільки вважав її занадто бюрократичною і недостатньо революційною. Замість цього я приєднався до підпільної Соціалістичної ліги Африки, троцькістської організації, яка присвятила себе атакам на символи урядової влади, до прикладу, – на поштові скриньки чи електричні стовпи. Перед однією з таких спроб лігу викрила таємна поліція. На щастя, в той момент я вже залишив країну, але кілька моїх друзів провели довгий період в ув’язненні.

Я все ще вірив, що комуністична система могла реформуватися зсередини

- Як і чому Ви відчули інтерес до історичних досліджень? Це була Ваша перша основна університетська дисципліна чи Ви пробували себе в інших сферах? Хто або що надихнуло Вас на це? Хто був Вашим основним вчителем у цьому процесі?

- Як я вже раніше згадував, великий вплив на мене справив мій викладач історії Теодор Гордон. Окрім нього, мене навчала англійської місіс Гарднер (на жаль, не можу пригадати її першого імені), дружина Вільяма Генрі Гарднера, редактора публікацій поета Жерара Менлі Гопкінса. Ця викладачка дуже надихала мене і початково, коли я навчався в університеті Вітватерсранд, я хотів вивчати саме англійську. Проте я досить швидко зрозумів, що я не буду письменником, і не хочу бути заангажованим у критику, яка видавалася мені паразитичною діяльністю. Мене приваблювала історія, тому що я відчував, що міг писати історичний наратив. На мене вплинули університетські історики, і понад усе Етьєн Маре і Ле Мей.

- Як Ви опинилися в Британії?

- Після завершення курсу з історії і політики в  університеті Вітватерсранда, я виграв  стипендію у Вустер-коледжі, в Оксфорді. Коли я розпочав навчання в Оксфорді, в ранніх 1960-х, я все ще був марксистом-леніністом. Походячи з країни, яку ми бачили як фашистську, коли я почав шукати об’єкт моєї докторської дисертації, то захотів вивчати феномен правих радикалів і фашизму. Я вірив (помилково), що всі цікаві теми в історії німецького націонал-соціалізму вже були досліджені і піддані аналізу, подібно маніфестаціям у Польщі. В 1964-1965-х роках я був в Польщі на урядовій британській стипендії обміну.

Як один з тих, хто не зважаючи на марксистські переконання, відмовився від жорсткої  дисципліни і бюрократизму комуністичної партії Південної Африки, я був захоплений тим, що Владислав Гомулка називав незалежною “польською дорогою до соціалізму”. А також був дуже натхненний фільмами Анджея Вайди, і передусім його “Поколінням” і “Попелом та діамантами”. Я усвідомлював, що в такій соціалістичній країні як Польща, є неминуча ціна, яка повинна бути сплачена у формі втрати свободи. Я вірив, що саме від цього і страждає інтелігенція, яка була завжди ворожою до соціалізму. Проте, на мою думку, ця втрата свобода мала бути компенсованою вищим економічним зростанням у порівнянні з капіталістичним Заходом, а також вищим рівнем соціальної справедливості та рівності.

Проте ці ілюзії у мене швидко зникли. Стало ясно, що втрата свободи стосуватиметься всього суспільства, і це було більш глибоко, ніж в моїй рідній країні. А тому серйозні публічні дискусії щодо проблем, з якими стикнулася Польща в період “маленької стабілізації”, стали абсолютно неможливими. Економічна система, з дефіцитами і деформаціями, була суттєво менш ефективною, ніж на Заході. Мілован Джилас [політичний і державний діяч Югославії та міжнародного комуністичного руху – С.О.] був очевидно правий, коли вказував на небезпеку нових привілейованих класів в соціалізмі.

В цих обставинах, я був сильно вражений соціалістичною критикою режиму за нібито зраду інтересів робітників, що була оприлюднена в 1965 році двома молодими членами партії, лекторами Варшавського університету – Яцеком Куронем  і Каролем Модзелевським, за що їх у’язнили в липні 1965-го, наприкінці нашого першого перебування у Варшаві. Я знову почав критично писати про сталінську політику щодо Польщі в часі Другої світової війни і про становлення та характер комуністичної системи в Польщі після 1944-го. Я все ще вірив, що комуністична система могла реформуватися зсередини. 1967-1968-ті роки були кінцем моїх ілюзій. І був заскочений, що Радянський Союз та його прибічники могли вести політику, яка видавалася направленою на зруйнування Ізраїлю. Це було огидно, що фракція Польської об’єднаної партії робітників могла використовувати грубі антисемітські слогани у своєму прагненні влади, і з метою дискредитації студентських закликів до демонстрацій. А також – сильно ідентифікувалася зі спробою Александра Дубчека створити комунізм “з людським обличчям” в Чехословаччині. Це було особливо болісно для мене, що Африканський національний конгрес і комуністична партія Південної Африки виступили із заявою на початку вересня 1968-го року, в якій вони вітали “братнє вторгнення” країн Варшавського пакту в Чехословаччину.

Після того я ідентифікував себе з опозиційним рухом в Польщі, який розвивався, зокрема, з комітетом “За  оборону робочих” і з рухом “Солідарність”. Подібно до більшості поляків, я був шокований і здивований  відносною легкістю, з якою було встановлено військовий стан (ми не могли протистояти – інша сторона мала армію, якої не мали ми). Я також знову відчував значно більше залучення в єврейське життя, і я виявив, що переживав глибокий неспокій за виживання держави Ізраїль. Тоді навіть вирішив волонтерити у війні, яка наближалася і була розпочата в червні 1967-го року.

Частина моїх друзів вірили, що однією з причин розгрому першої “Солідарності” була її поразка у реакції на шовіністичні та антисемітські події в Польщі. Вони мотивували мене знайти контакти всередині єврейських мереж для того, щоб пом’якшити очевидний розрив між поляками та євреями на окремі групи, що було так не завжди. Я вирішив бути учасником не лише польсько-єврейського діалогу, але досліджувати єврейське минуле в Польщі.

- Чому Ви вирішили залишити Лондон і переїхати до Штатів?

- Мені була запропонована позиція в ділянці східно-європейської єврейської історії в Брандейському університеті, інституції, спонсорованій євреями, і це видалося мені логічним кроком.

- Якими були основні етапи Вашого персонального розвитку, і розвитку Вашої кар’єри?

- Моєю центральною роботою є мої три частини історії євреїв в північно-східній Європі. Мені було ясно, що історія євреїв в колишній Річі Посполитій є важливою темою, оскільки це ті краї, звідки походить більшість світового єврейства. І держава Ізраїль,  і діаспора продовжує досліджувати їхні корені. Єврейське минуле цих земель є добре обґрунтованим в єврейській колективній пам’яті. З відкриттям архівів в колишньому СРСР і Східній Європі, маса досліджень були перевезені за останні два десятиліття до Ізраїлю, Північної Америки і Європи. Я відчував, що була потреба створити нову синтетичну оповідь, яка виправила би досі домінуючий і занадто сентиментальний та ексклюзивно негативний погляд на минуле.

Моїм сподіванням було те, що це мало посилити нас, і дозволити краще цінувати  досвіди та минуле євреїв, яке було їхньою стежкою до модерного світу.

Я пояснив ці свої дослідницькі наміри у вступі “Євреї в Польщі та Росії” до першої з трьох частини книжки, яку я присвятив, з повагою, великому російсько-єврейському історику Шимону Дубнову. Хаїм-Нахман Бялик, гебрейський поет, в листі, написаному на початку січня 1906-го, до письменника Шолом Алейхема, зауважив: “Немає країни, кращої [для євреїв], ніж Росія”. Він мав право так думати. 130 років перед цим листом, хасидизм розвивався в царській Росії як головне релігійне пробудження, його опоненти творили великі литовські єшиви, гебрейська та єврейська літератури процвітали і нові політичні рухи, передусім сіонізм і єврейський соціалізм, трансформували єврейський політичний ландшафт. Хоча, всередині десятиліття, розпочалася більшовицька революція і сталінське захоплення влади зруйнували основу організованого єврейського життя в Росії та її імперії аж до колапсу СРСР.

У своєму вступі до колективної історії “Євреї у відродженій Польщі”, опублікованій в 1932 році, Осія Тхон, равин в Кракові [народжений у Львові – С.О.] і голова єврейського парламентського клубу в польському парламенті запитав: яка роль польського єврейства сьогодні, що є їхньою місією? І продовжив: “Одночасно, кількісною та якісною місією, яка незабаром має здійснитися, є лідерство у світовому єврействі”. Це було завдання, яке, на його думку, було можливо зреалізувати, навіть після духовного та фізичного знищення совєтських євреїв, тієї нестачі свободи, в якій вони жили, і втрати американськими євреями, під тиском асиміляції, їхнього особливого єврейського характеру. Польські євреї володіли “cправжністю” характеру російського єврейства, хоча, згідно з думками Осії Тхона, жили в свободі, якою насолоджувалися американські євреї. Він передбачив квітуче майбутнє для євреїв у Польщі: “Польські євреї в минулому мали можливість визначати характер світового єврейства. Це були ті моменти, коли обдарованість євреїв набула найбільшого розквіту в Польщі. Я переконаний, що знову відбуваються події, коли у Польщі з’явиться один з найбільших центрів єврейського духу”.

Хоча впродовж семи років Польща перестала існувати, і була розділена між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом, що спричинило до зруйнування великої єврейської спільноти в Польщі.

- Ці тези ілюструють основні теми Ваших студій?

- Так. По-перше, я вивчаю важливість історії євреїв Польщі і Росії в історії єврейського народу і розвиток єврейських релігійних традицій. Те, що євреї з цих земель матимуть таке значення серед світового єврейства, було зовсім неочевидним. Впродовж 19-го століття, Німеччина бачилася як модель для успішної єврейської модернізації і багато німецьких євреїв, подібно Генріху Грецу, який сам походить з земель колишньої Речі Посполитої, часто згадували про “деморалізовану і варварську державу” євреїв тут. Навіть у 20-му столітті, ця територія часто бачилася як сховище незмінної і вічної єврейської автентичності, незважаючи на багатогранну єврейську цивілізацію, яка розвивалася тут.

По-друге, я кажу про небезпеку читати історію у зворотньому напрямку. Це важко написати історію євреїв Східної Європи, не будучи обізнаним в руйнівному впливі інтегрального націоналізму, нацизму та комунізму на їхні життя у 20-му столітті. Хоча Бялик, пишучи про часи погромів, які супроводжували революцію 1905 року і були напередодні Першої світової війни та більшовицької революції, міг все ж таки передбачити майбутнє надій для цієї спільноти. Також це міг зробити і Тхон, стикнувшись з наростаючим польським націоналізмом і загрозою приходу Гітлера до влади в Німеччині.

Бялик і Тхон думали про польських та російських євреїв як про окремих суб’єктів, і звичайно це було одним з наслідків розвитку в 19-му та на початку 20-го століть. Хоча всередині 18-го століття загальне становище всіх євреїв, які жили у Речі Посполитій, мало дуже важливий сенс. Що я спробував зробити у цій книзі, це власне описати їхні спільні риси, разом з регіональними відмінностями, що існували на цих землях, для того, щоб зрозуміти як вплив цих поділів у Речі Посполитій призвів до дуже великої різниці у розвитку під пруським, австрійським та російським правліннями. Простіше кажучи, я спробував проаналізувати вплив появи національних держав – Польщі та Литви – після Першої світової війни на єврейське життя, а також – вплив більшовицької влади в більшості країн колишньої царської Росії.

Якими є мої висновки після виконання цієї великої роботи? Шимон Дубнов, в його праці “Націоналізм та історія: есеї про старий та новий юдаїзм”, описав історію єврейства з початку їхньої діаспори як наслідок створення автономних центрів. Центр, який розвивався в Польщі-Литві з середини 13-го століття був одним з найбільш креативних. Його історія, в короткому 20-му столітті, між початком Першої світової і колапсом комунізму в Європі, була дуже трагічною. В 1914 році дві третини світових євреїв жили на цих територіях; сьогодні 80% живе або в Сполучених Штатах або в Ізраїлі, а єврейські спільноти в Росії, Польщі, Україні, Литві та Білорусі, є дуже маленькими та зникаючими. Ці процеси простежуються у моїй книжці. Вони стали результатом локального інтегрального націоналізму, руйнівного впливу геноцидної політики нацистської Німеччини, і довготермінових деструктивних наслідків комуністичного режиму, особливо в сталінському втіленні.

Частина цих суперечливих процесів може бути аналізована через призму еволюції життя євреїв в Східній Європі з 1914-го року. В ці роки існувала найбільша група польських єврейських і російських єврейських письменників, які писали одночасно на їдиші та івриті, а також мовами населення, серед якого вони жили. Польська література в 20-му столітті не може бути зрозумілою без взяття до уваги творів таких письменників як Болеслав Лесьмян, Юліан Тувім, Антоні Слонімський та Бруно Шульц. З чотирьох російськомовних письменників, які отримали Нобеля у літературі, два – Борис Пастернак та Йосиф Бродський – були євреями за походженням. Осип Мандельштам та Ісаак Бабель, хоча і прожили дуже недовго, є також письменниками світового рівня.

Польсько-єврейський та російсько-єврейський симбіоз можна порівняти з подібним феноменом на німецькомовних землях і в Сполучених Штатах, який, проте, був обмежений провалом єврейської інтеграції. Надія на те, що новостворені незалежні Польща та Литва могли б бути демократичними та плюралістичними і могли б знайти відповідне місце для своїх єврейських спільнот, була примарною. До 1930-х років обидві держави ставали все більш авторитарними, а привабливість фашистських ідей і радикальних вирішень “єврейської проблеми” зростала, особливо серед молодих фанатиків. З розв’язанням війни в 1939-му році ситуація з євреями в обох цих країнах була розпачливою.

В Радянському Союзі, оптимізм, створений революцією у пізні 1930-ті, масово випарувався. Мало що залишилося від системи єврейської автономії, твореної після 1921 року єврейськими секціями партії. Сталінський акцент на важливості “російських людей” і російський націоналізм його режиму робив ситуацію з євреями загрозливою як в совєтській політичній номенклатурі, так і у ширших групах, які русифіковувалися після 1917-го року. Демонстративно це було зроблено після Другої світової війни, через страту провідних єврейських письменників і ширшу чистку євреїв як частини “анти-космополітичної” кампанії.

Ті, хто пережили війну в північно-східній Європі, чи то в Польщі, чи то в Росії, Україні або Білорусі, емігрували переважно до Ізраїлю, Північної Америки і Німеччини. Хоча, на землях, які утворювали Річ Посполиту все ще є видатні єврейські спільноти, і ці місця є краями походження більшості євреїв, які живуть зараз в Ізраїлі та в Сполучених Штатах. Цінність ролі євреїв у житті країн в цій частині світу зараз зростає, хоча і повільно, зокрема, через відсутність кількісно великих єврейських спільнот у цих країнах.

“Дискусія про Єдвабне була найсерйознішою з часу завершення війни”

- В Польщі, Україні та Литві зараз тривають дискусії (з різним рівнем інтенсивності) про участь місцевого населення в Голокості. Як Ви їх оцінюєте, і у який спосіб, на Вашу думку, вони можуть бути вписані в ширший контекст національного становлення, в Україні передусім?

- Спроби зрозуміти поведінку поляків в часі Голокосту була не тільки внутрішньою справою, оскільки польські євреї, яким вдалося вижити, відігравали пізніше активну роль у спробах змінити цю пам’ять. З часу Другої світової війни взаємодія між поляками та євреями триває на різних аренах – в Польщі, Ізраїлі, Західній Європі і Північній Америці.

Реальний прорив відбувся у 1980-х з серією академічних конференцій в Оксфорді, Волтгемі, Кракові та Єрусалимі. Передусім це створило міжнародний кістяк вчених, які займаються польсько-єврейською історією і забезпечило їм публічний простір, в якому вони могли висловлювати свої позиції. До 1980-х років кількість публікацій у цій ділянці, особливо англійською, була дуже малою. Переважно з конференційних виступів, які відбувалися в Оксфорді, Брандейсі і Кракові. Одне з важливих рішень, прийнятих в Оксфорді, була пропозиція про заснування наукового щорічника, з першою назвою “Полін: журнал польсько-єврейських студій”, який пізніше був перейменований в “Полін: студії польського єврейства”. З його появою в міжнародному редакторському комітеті відбулося розширення ідеологічних та етнічних фронтирів.

Оксфордська конференція була ключовим фактором, який підштовхнув Яна Блонського написати його статтю “Бідні поляки дивляться на гетто” в “Tygodnik Powszechny” 11 січня 1987 року, в якій він запропонував полякам переосмислити своє ставлення до єврейських співмешканців.

Параметри основних дебат в Польщі в 1990-ті, видається, були задані Сілановіцьким  і Блонським. Дійсно, власне у цей період було кілька етапів публічних дискусій навколо статті Блонського. Що було одним з найсуттєвіших тут – це моральний характер дискусій. І невипадково кілька з них з’явилося в католицькій періодиці. Переважно вони були провоковані теологами, філософами і літературними критиками. Саме тому Єжи Туровіч, давній редактор журналу “Tygodnik Powszechny”, вважав за необхідне озвучити аргумент, що спір між опонентами “триває на тотально різних площинах”.

В той самий час дві нових обставини стимулювали більш фундаментальне переосмислення ставлення до євреїв та “єврейського питання”. Велика кількість нового історичного матеріалу забезпечила більш повну картину польсько-єврейських стосунків в 20 столітті. З нових досліджень повставала прозора і недвозначна картина: в 1930-х роках більшість польських громадян в суспільстві та партіях прийшли до висновку, що “вирішенням” “єврейської проблеми” повинно стати примусове і обов’язкове виселення більшості євреїв з Польщі. Ці складні висновки були поступово інкорпоровані в науковий консенсус в Польщі, у 1990-их.

Друга важлива зміна була в появі кількох нових польсько-єврейських письменників і розповсюдження в Польщі текстів тих польсько-єврейських авторів, які вже були відомі. Дев’яності були позначені спалахом творчості Ганни Краль і Генріка Гринберга, а також публікаціями таких нових письменників як Вільгельм Діхтер і роботами авторів на зразок Міхала Гловінського, який писав зі свого, раніше прихованого єврейського бекграунду. Всі вони у дитинстві, в часі війни, мали досвід переховування “на арійському боці”, а дорослішання тривало в поствоєнні роки. Їхні твори давали мальовничу і дуже негативну картину того, що означало бути євреєм у ворожому середовищі в часі війни і в період комунізму.

Цей контекст для дебатів був спровокований публікацією Яна Ґросса “Сусіди” (Princeton University Press, 2001), яка спочатку була опублікована польською --“Cусіди: історія руйнування єврейського містечка” (Sejny, 2000). На основі доказів, представлених у суді в 1949-му році, книжка описує в деталях інцидент в 1941-му, в найбільш північно-східному місті теперішньої Польщі – Єдвабному. Там, з деяким німецьким підбурюванням, але невеликим реальним втручанням, місцеве населення брутально і жорстоко вбило більшість своїх єврейських сусідів. Майже все єврейське населення, разом з багатьма єврейськими біженцями з інших місць, було викинуто з їхніх будівель і загнано на ринок. Багато було побито поляками до смерті. Деякі були вбиті на єврейському цвинтарі. Більшість (можливо близько 700) була загнана до сараю неподалік цвинтаря, який підпалили, разом з людьми всередині.

Дискусія про Єдвабне була найсерйознішою, найтривалішою і дуже глибокою у сфері польсько-єврейських стосунків з часу завершення війни. Пізніші дебати, які були спровоковані книжками Ґросса “Cтрах” і “Золоті жнива”, показали, що польська опінія поділена між більш плюралістичною більшістю і етно-націоналістичною меншістю.

Як ця ситуація змінювалася впродовж останніх кількох років? Відбулися деякі оптимістичні зміни. Перша – з появою групи молодих талановитих істориків, натхненних Ґроссом, які співпрацюють з Центром дослідження єврейського Голокосту Польської Академії наук у Варшаві. Вони сконцентрувалися на фінальному етапі Голокосту в Польщі, який відбувся після ліквідації гетто у великих містах. В менших польських містечках з гетто змогли утекти багато євреїв, за оцінками, понад 300 тисяч осіб, згідно з деякими оцінками. Хоча польсько-єврейські стосунки в цих містечках вже були досить складними ще перед війною. Євреї часто не могли знайти прихистку серед місцевого населення і менше, ніж 50 тисяч вижили до кінця війни. Їх вистежила німецька окупаційна влада, за звинуваченням місцевих мешканців, і в деяких, добре описаних і задокументованих випадках, євреї були вбиті загонами Армії Крайової. По-друге, відкриття у листопаді 2014-го року постійної виставки в Музеї історії польських євреїв у Варшаві. Використовуючи новітні техніки і базуючись на найкращих нещодавніх дослідженнях, музей пропонує яскраву картину комплексного минулого колись найбільшої єврейської громади у світі, а також трансформує спосіб, в який історія польських євреїв розуміється і цінується в Польщі і у світі, серед поляків, євреїв та в міжнародній політиці.

- Як Ви бачите теперішню політичну ситуацію в Польщі?

- Прихід до влади правих сил – партії “Право і справедливість” (PiS) в жовтні 2015-го року, підсилює апологетичне бачення польсько-єврейських стосунків. Типовою для цих політиків була спроба позбавити історика Яна Томаша Ґросса польського ордена за заслуги, присудженого йому в 1996 році. Ґросс, безсумнівно, є спірним істориком й іноді він може висловлювати провокаційні думки, подібно як тоді, коли він опублікував статтю в Die Welt у вересні минулого року, в якій він поскаржився на небажання країн Східної Європи, включаючи Польщу, приймати біженців з Сирії; в Польщі він пов'язав це зі збереженням ксенофобських настроїв, які привели деяких поляків до участі в нацистських масових вбивствах євреїв. Особливо спірним було його спостереження, що під час Другої світової війни, поляки вбили більше євреїв, ніж німці. Ґросс, звичайно, контроверсійний, але позбавити його премії є самознищенням і нанесенням шкоди репутації Польщі як толерантної і відкритої до світу країни.

Ще більше занепокоєння викликає те, що напад на Ґросса супроводжується  кампанією з криміналізації його спроб вказати на те, що мало місце скрізь в Європі, а саме – співпраця деяких людей в Польщі з нацистами у “вирішеннях” “єврейського питання” через масові вбивства. Ця кампанія не нова. Під час останнього правління  партії “Право і справедливість” вони атакували автора за його книгу “Страх”, в якій він описував насильство проти євреїв у післявоєнні роки. Група сенаторів PiSu звернулася до прокурора Кракова з проханням прийняти правові заходи проти Ґросса на тій підставі, що книга слугує розпалюванню расової ненависті, образі польського народу. Особливо показовим було покликання на статтю 132а, запроваджену восени 2006-го року, згідно з якою “кожен, хто приписує польській нації співучасть в організації комуністичних або нацистських злочинів, повинен бути засуджений до трьох років позбавлення волі”.

- Вони досягли своєї цілі?

- Ні, прокурор Кракова вирішив, що підстав для пред'явлення позову Ґроссу немає. Тоді політики домоглися закону, за яким генеральний прокурор підпорядковувався Міністерству юстиції, незалежні дії якого сьогодні набагато менш ймовірні.

Подібні дискусії відбувалися також в Литві і Україні, і також з проблемами. Проте ці дебати є невід'ємною частиною творення самокритичного і громадянського суспільства. На мій погляд, ми повинні прагнути до того, щоб вийти за рамки конкуруючих і несумісних наративів минулого, які досі міцно тримаються, і досягти певного консенсусу, який буде прийнятний для всіх людей доброї волі і призведе до ступеня нормалізації стосунків між поляками, литовцями та українцями, та їхніх відносин з єврейськими сусідами. Що ця нормалізація повинна означати, було, зокрема, підсумовано молодим польським істориком, Славомиром Сєраковським, редактором Krytyka Polityczna, який є в курсі дискусії про польсько-українські відносини (ще одна гірко дискутована тема), і висловив свої думки в Gazeta Wyborcza від 11 червня 2003 року: “Я хочу більшого! Фундаментальної зміни парадигми. Моє покоління потребує більше, ніж просто точного розрахунку втрат і історичної правди, створеної в результаті балансу образ. Ми повинні вийти за межі логіки національного страждання... Ми хочемо змінити ту історію, яка передусім стосується протистояння і захисту національної честі – паперова війна замість колишнього протистояння на полі бою – з пост-голокостовим універсалізмом, спрямованим в бік майбутнього прийдешніх поколінь".

- Чи є, на Вашу думку, сенс говорити про спільний досвід жертви українців та євреїв, які масово потерпіли і від німецької, і від радянської окупації? Якщо так, то у який спосіб?

- Я думаю, ми повинні почати з визнання темної сторони минулого і рухатися вперед до творення наративу, який є прийнятним як для євреїв, так і для українців.

- Які основні виклики у колективній пам’яті східноєвропейських країн щодо Голокосту сьогодні?

- Ми спостерігаємо зростання скрізь популізму і націоналізму. Це робить набагато важчим підтримку критичного ставлення до минулого. Зокрема, це триває і в Україні, яка до сих пір щосили намагається зберегти свою незалежність.

- Якою є Ваша роль як головного історика в Музеї історії польських євреїв?

- Я вважаю, що моє призначення в якості головного історика POLIN Музею історії польських євреїв є кульмінацією моєї кар'єри в якості історика східно-європейського єврейства. Музей розташований на площі, на якій стоїть імпозантний пам'ятник Натану Раппопорту до “єврейського народу, його мучеників і бійців”. Він розташований у двох кроках від вулиці Мілій, де є бункер, в якому переховувався Мордехай Анєлєвіч, лідер Варшавського гетто, який під час повстання наклав на себе руки, щоб не бути захопленим німцями. Постійна експозиція, яка відкрилася 28 листопада 2014 року містить повний звіт про історію польських євреїв з 10-го століття до наших днів.

- Якими є найважливіші уроки з Вашого життя? Як Ви оцінюєте Ваш досвід у Південній Африці?

- Першим уроком з моїх історичних досліджень є те, що ми не можемо змінити минуле. Ми маємо прийняти жахливі речі, які трапилися і рухатися далі, щоб зрозуміти як і в який спосіб це було можливо. На мою думку, ця дискусія має бути передусім відкрита істориками – українськими, литовськими, єврейськими, польськими, і це найкращий шанс рухатися вперед. Це частина загального процесу, який міг розпочатися тільки після падіння комуністичної системи – розмови, обговорювання забутих і табуйованих сторін минулого. Занадто довго всі ці теми були суб’єктом міфологізацій. Першим етапом прийняття цих процесів має бути моральний погляд на речі – врегулювання довгострокових протермінованих кредитів. Тільки тоді можна рухатися до здійснення уважних і детальних досліджень і надійних отриманих свідчень з перших рук.

Певною мірою я виконував свою частину роботи у цьому процесі, відносячись до мого досвіду в Південній Африці, що уможливило для мене можливість бачити євреїв не тільки як жертв, але і як частину тоталітарної системи. Я також вірю, що незважаючи на всі злочини, які були вчинені під іменем марксизму, рухи, які ставили цю ідеологію в основу для того, щоб розширити вузький національний погляд на світ, – не мали би забутися.

- Хто є Вашими друзями і близькими людьми сьогодні?

- Я маю багато друзів в Польщі, Україні, Литві, Ізраїлі, Західній Європі і Північній Америці. Я щасливий жити в Лондоні, близько до мого сина і доньки, та їхніх родин, включаючи моїх 4 онуків.

- Про що Ваші найновіші тексти?

- Моїми новими текстами є історичний розділ “Євреї в Польщі і Росії”, який зараз перекладається польською, українською, французькою. Я також працюю над своєю автобіографією.

- Які книжки Ви порадили б читати сьогодні молодим людям, і особливо, студентам?

- Я дуже рекомендую історію України Сергія Єкельчика “Катастрофи в Україні: історія, свідоцтво, увічнення  (Bloomington: Indiana University Press) під редакцією Венді Лоуер і Рея Брандона. Також – книжку Тіма Снайдера “Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним” (Грані-Т, 2011), книжки Яна Ґросса “Cусіди” (Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland, Princeton University Press, 2001) і “Страх” (Fear: Anti-Semitism in Poland after Auschwitz: An Essay in Historical Interpretation, Princeton and Oxford, Princeton University Press, 2006).

 

Розмовляла Світлана Одинець.

У публікації використані фото з приватного архіву Ентоні Полонського та запозичені з відкритих джерел.

 ________________________

 

Ентоні Полонський (1940)  – професор-емерит студій Голокосту у Брандейському університеті (США); головний історик Музею польських євреїв у Варшаві; автор численних робіт про єврейську історію у Східній Європі. Гостьовий професор в університеті Варшави, Інституті досліджень людини у Відні, професор університету в Кейптауні, почесний дослідник University College, London, володар численних дослідницьких нагород.

 

 

 

 

Усі історії

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!