Україна Модерна

Інтерес до історії і осягнення рівня мого невігластва у дисципліні були одночасними

- Пані Наталю, Ваше становлення як історика починалося і відбувалося через класичну філологію, принаймні саме такий диплом Ви отримали у Львівському університеті. Що тут спільного, між цими дисциплінами, для Вас зокрема? В чому тут інтрига?

- Так, але спочатку перед Львовом був Київ, і українська філологія. У юності я була романтично налаштовним дівчиськом-першокурсницею, яке вступило на українську філологію до столиці і абсолютно не розуміло, чим буде займатися. Проте, якось на лекції я почула як наш викладач латини, Станіслав Володимирович Семчинський, нині вже покійний, якому вочевидь було нудно викладати шкільну латинку, розважав сам себе, декламуючи вголос вступ до «Іліади».

Це звучало для мене, знаєте, наче згук із прадавніх часів, і дуже романтично. При моїй схильності до віршів і мелодики, це відразу мене зачепило, і я сказала собі, що вивчатиму класичні мови.

Отже, недовго думаючи, покинула перший курс, що викликало шок у моєї мами, потому склала іспити на перший курс класичної філології Львівського університету, і була зарахована. Щоправда, декан пізніше взяв мене відразу на другий. За цим не стояло жодного раціонального міркування: мене просто потягло за дивовижним звучанням Гомера.

- Ви уявляли себе перекладачкою з античних мов?

- Мені подобалося перекладати, і досі подобається. Я люблю ганятися за словом, в мені лишилося щось від філолога. У Львівському університеті, де тоді було єдине в Україні відділення, і де навчалося тільки 5 осіб на курсі,  було дуже класно вчитися. Проте, закінчуючи університет, ми перебували у шоці, бо наші романтичні поривання до класичних мов уперлися в дуже просту річ – відсутність робочих місць. Нас направляли викладати латину по медучилищах, але робити це, як казав тепер уже покійний професор Лур’є, видатний класичний філолог, який опинився у Львові, коли почалися гоніння на космополітів, міг би навіть кінь, якщо його цьому навчать.

Отож я отримала скерування до Житомирського медучилища, в місто, тоді ще дуже єврейське. Пережила там кілька антропологічних вражень, зокрема фантастичну розмову зі старою єврейкою, яка задовольнила моє прохання про відкріплення. І в той самий день повернулася до Києва, де мешкала разом з мамою. Мені так легко пішли назустріч, звісно, не тому, що дбали про мене, а тому що години латинки додавали комусь із викладачів іноземної мови, наприклад, якомусь симпатичному старшому єврею, як довісок до його уроків  з німецької, французької чи англійської. Отак після закінчення університету я мала де мешкати, була вдома, але без роботи.

- І де її знайшли?

- В історичному архіві. Просто прийшла туди і сказала, що вмію латини, і мене відразу взяли. Звісно, тоді я абсолютно не думала, що навіки там залишусь, і дуже й дуже нудьгувала добрих років зо три. Щось там перекладала і мріяла перескочити в журналістику, бо завжди незле писала. 

- Тобто спочатку жоден з цих древніх талмудів вас не зачепив. Але ж мусило трапитися щось, після чого ви відчули інтерес до історичних студій. Ви відшукали якийсь унікальний документ?

- У перші роки була тотальна нудьга. Всі архівісти, мої колеги, видавалися мені дуже дивними. Але Ви маєте рацію: смак до історії я дійсно відчула в один з робочих ранків, і дуже добре пам’ятаю його. Я працювала тоді з майновими паперами, де, серед іншого, була й папка документів, пов’язана з рухом певного маєтку. Такі архіви “кріпилися” до маєтку, а не до родин. Коли він переходив до інших людей, належало, крім грошей, передати ще й документацію. У таких паперах було все: сварки, гризня навколо маєтку, заповіти. Напередодні я якраз скінчила одну таку справу, і на ранок почала наступну. А в попередній фігурував скандальний чоловік, який постійно з кимось судився, сварився, провадив таке собі шляхетське дозвілля. Аж тут я дивлюся, а він уже olim, що по-латині значить “покійний”. Тут я кажу: о, дивися, він уже помер. І ловлю себе на тій самій дивній рисі, яку бачила у колег: вони сприймали всіх тих людей, про яких читали в документах як живих, реально існуючих. Досі мені це здавалося, м’яко кажучи, чудернацьким. І раптом я зловила себе на тому самому. В цей момент я зрозуміла, що заразилася, схопила вірус.

- Любові до історії? Відчуття здатності щось тут зробити?

- Так. Я зрозуміла, що хочу щось робити в історії. Але інтерес до історії і осягнення рівня мого невігластва у дисципліни були одночасними. Я ще не знала, чим буду займатися, але все ж таки отримала системну, навіть блискучу, як на ті часи, освіту з класичної філології. На відміну від багатьох аматорів, які зараз пишуть дурниці про давню історію України, я усвідомлювала, що в мене немає ані знань, ані початкової бази. Почала самоосвіту. На це в мене пішов добрий рік “обчитування”: я читала все підряд, пробувала осмислити, і мені помалу складалася якась система в голові. Спочатку був Маркевич, його історія України, романтична і безмірно наївна. Потім Костомаров, Антонович, Єфименко, врешті Грушевський. В історичному архіві була добра бібліотека, і, зокрема, там були також і твори Грушевського, хоч уже і в спецфонді. Я вже розуміла, що мушу його прочитати, щоб прийти до тями після Маркевича й Костомарова. А до спецфонду у мене був доступ, бо я приятелювала з жіночкою, яка ним відала. Ми разом курили, колегували, ну от вона мені на ніч і давала ці книжки. Отже, перша фаза моєї самоосвіти скінчилася на рівні доброї народницької історичної літератури у постатях Грушевського та нарису Єфименко. 

Звичайно, не було навіть уявлення, що існують різні методології історичної науки. Спочатку я оволодівала знаннями з романтичної літератури, потім – з позитивістської, яка не передбачає постановки проблем, а отже, і складнішої методології, бо вона навчає історії-яка-була-насправді. Отаку історію я засвоїла і вирішила, що можна щось пробувати писати.

Була замішана в підозрілих зв’язках, а, отже, стояла на обліку в КГБ, що ж тут поробиш…

- Тим не менше це щось виявилося темою з латинської палеографії. Як Ви на це вийшли,  у який спосіб і, головне, де шукали собі вчителів? Адже в УРСР це, очевидно, було проблемно, м’яко кажучи…

- Я вкотре і вкотре дякую Богу, що мій учитель, Станіслав Володимирович Семчинський, читав нам “Іліаду”, і це штовхнуло мене у класичну філологію. Бо вдалося отримати цілком відмінну освіту, ніж давали в тодішніх радянських вузах, у 1960-ті роки. Мене вчили інші люди: по-австрійськи, по-німецьки ґрунтовно, зокрема, і  тому, що перш, ніж до будь-чого приступити, треба пройти пропедевтику. Справа дійшла до латинської палеографії, коли стало ясно, що ані культурною, ані соціальною історією я займатися в СРСР не буду, бо не буду нічого тлумачити в світлі сумно відомої теорії двох культур. А без цього тоді було ані руш. Соціальна історія з тих самих причин відпадала, адже я вже могла критично читати українські історичні журнали й українських істориків. Отже – вирішила втекти від життя. Пірнути так, щоб мене ніхто не дістав. Тоді якраз вийшло сім випусків щорічника “Допоміжні історичні дисципліни”, започаткованого на хвилі відлиги і прикритого у 1972 році. Я уважно перечитала його, побачила там пристойні дослідження і зрозуміла куди можна так пірнути, що до тебе не доберуться. З іншого боку, це мені було близько по фаху – латинська палеографія, і це стало моїм основним дослідницьким інтересом на найближчі роки.

Ось тут уже я почала з’ясовувати для себе, що таке методологія, починаючи з 19 століття – золотої доби класифікаторських традицій (а палеографія була тоді саме такою наукою), зокрема, у виконанні неперевершених німців. У бібліотеці Академії наук, теперішній Вернадського, працював міжнародний бібліотечний абонемент, де ти подавав заявку, і за якийсь тиждень приходила книжка з Заходу. Спершу мені йшлося про солідні праці XIX – початку XX сторіччя, величезні альбоми з довгими методологічними передмовами. З часом мої апетити зростали, і я почала читала французькі та італійські книжки з палеографії першої половини XX століття, бо ж для філолога-класика європейська іноземна мова не проблема. Цікаво, що коли я замовляла ці книжки, то одночасно з ними отримувала в дарунок мікрофільм. Пізніше я здогадалася, що це була дуже зворушлива харитативна акція з боку зарубіжних бібліотекарів, які в цю дику країну, де такими речами ніхто не займався, присилали одночасно і мікрофільм книжки. З часом, коли моя картотечка мікрофільмів зростала, я просвітила себе і в цій ділянці. І нарешті вирішила, що настав час з кимось порадитися. Тут якраз у Москві вийшла науково-популярна книжка з латинської палеографії російської медієвістки Олександри Люблінської. На той час я вже читала журнали “Средние века” та “Вспомогательные исторические дисциплины”, тож могла відрізнити біле від чорного. А тому розуміла, наскільки відрізняється медієвістика російська і від того, що пишуть в Україні, і від того, що продукується в Росії в інших ділянках історії. Пізніше я усвідомила чому: медієвістика для СРСР була такою собі візитною карткою типу “мы тоже люди, у нас тоже есть”. На цьому острівці збиралися уламки тих, кого не добили, та їхні учні. Тобто це був світ старої університетської інтелігенції. Вони добре, по-справжньому вчили, знали мови, і хоч їм не дозволяли аж так їздити по світу, але листування не обмежували. Люблінська була однією з них, учениця Ольги Добіаш-Рождественської, видатної медієвістки, вихованки паризької Школи Хартій.

Адреси Люблінської у мене не було, і я написала листа на видавництво з проханням передати його вченій. Відповідь прийшла дуже швидко. Люблінська написала, що не займається латинською палеографією, це був просто її посібник для студентів, але от цим займається її учень Владімір Малов, який тепер працює в Інституті загальної історії в Москві, домашня адреса така-то. Я написала Малову, він відписав: мовляв, приїжджайте, поговоримо. Ми тоді в архіві готували якийсь збірник документів, і мені досить швидко випала нагода поїхати у відрядження до Москви. Отже, ми зустрілися, я показала йому свої палеографічні замальовки, він сказав: ну, працюйте, будемо на контакті. Бо що він ще міг сказати?

- На цьому Ваш реальний контакт перервався?

- Ні, аж ніяк. Згодом він дуже допоміг мені в тій фазі, коли я вже написала якусь чернетку своїх спостережень і вислала йому. У відповідь прийшов унікальний лист, який я досі зберігаю: на 28 сторінок від руки. Цим жестом Малов засвідчував, що зі мною є про що говорити, і оцінював мій матеріал як дуже перспективний. Проте, на його думку, проблемою було те, що я відштовхувалась від класифікаторських підходів XIX сторіччя. Як він писав (чого я тоді ще не знала), після Другої світової війни в поглядах на можливості палеографії сталися зміни, які полягають у тому, що за цією дисципліною можна простежити суспільні і культурні тренди. Якби я змогла це переформатувати, тоді в мене вийшла б цікава робота, бо матеріал є. Він також назвав деяких авторів, у тому числі й італійського історика письма Петруччо, і дав його адресу та порадив попросити кілька статей, покликаючись на нього, Малова. Я написала до Петруччо російською, а він мені відповів італійською. Надалі ми листувалися так: я писала українською, а він відповідав по-італійськи. Аналогічно було ще з одним істориком письма, Ярославом Кашпаром з Праги. Я написала до нього, теж “з руки” Малова, російською, він відписав по-чеськи, я зрозуміла цей жест і відповіла йому українською.

- В чому була символіка цього жесту?

- Він означав: “Я поважаю твою мову”. Обидва знали російську, могли відповісти російською, але хотіли спілкуватися своєю. Таким чином, це мені теж давало право спілкуватися своєю. Це було дуже симпатично.

Отже, Петруччо надіслав кілька своїх статей і також уперше звернув мою увагу, що принциповим для розуміння процесів розвитку письма є так зване елементарне письмо. У працях більшості людей, які займаються давньою історією освіти й культури, є така наївність, ніби дітей одночасно вчили і читати, і писати. Насправді ж цього не було, бо вміння писати було ремеслом. Когось учили шити чи столярувати, а когось писати. Це називалося “ставити руку”.

Разом з тим люди, які навчалися читанню, могли якось нашкрябати своє прізвище. В який спосіб? Призвичаюючись до літер із друкованої псалтирки чи абетки, вони запам’ятовували загальні обриси цих літер, а відтак, могли й підписатися. І по тому, як ці літерки виглядають у їхніх підписах, можна визначити, чи вони вчилися за польською готичною системою, чи за українською кириличною.

Коли я зрозуміла, наскільки це важливо для уявлення про те, як саме в свідомості формувалася певна модель письма, я стала полювати за зразками елементарного письма. Для цього довелося спеціально їздити до Львова, бо саме тут, у відділі рукописів бібліотеки ім. Стефаника, дуже багато документів, написаних не вправним канцеляристом, а власноруч. Для прикладу, це рукописна книга чуд Жировицької Богородиці XVII століття. Тут, як і в багатьох інших книгах чуд, якщо облагодіяний умів писати, то мав власною рукою засвідчити подяку за чудо. А якщо ні, чудо записував монах із його слів, а облагодіяний тільки підписувався, шкрябав своє ім’я та прізвище. Такі підписи – бенкет для очей палеографа.

Жінок, до речі, у XVI–XVII століттях ще не вчили писати. З усіх “високих дам” Речі Посполитої, яких я знаю, “кваліфіковано” писала тільки одна – Ґризельда Замойська, бо про її освіту батько дуже дбав. Читати вони, звісно, вміли, але з письма – тільки власне ім’я.

Отож після всіх цих додаткових студій я переробила текст дисертації і знову надіслала його Малову. Він відповів коротко: “Дуже добре!”.

Далі треба було скласти іспити з історії (бо за дипломним фахом я не історик, а філолог) і зі спеціальності. З історією проблем не було – підчитав та й склав, а от палеографію я вирішила скласти по-людськи. В Україні не було кому її складати, адже в УРСР ні медієвістики, ні загалом домодерних зарубіжних студій фактично не існувало, а мені треба було впевнитися у власних силах. Малов порадив їхати до Ленінграду – у відділення зарубіжної історії тамтешнього інституту. Я туди кому треба написала, мені відразу відповіли і сказали приїжджати тоді-то. Кажу ж: ці медієвісти все-таки були людьми іншого формату, іншої наукової генеалогії. 

- Тобто ви свідомо ускладнили собі життя?

- Я хотіла себе, у власних очах, апробувати в професії. Дізнатися, чи я дійсно щось уже вмію і можу. Іспит я склала на “відмінно”. Нас було троє, я і ще двоє колег-чоловіків, і тільки мені поставили три п’ятірки. Дуже задоволена собою, я повернулася в Київ.

Ну – далі захист. Для цього треба було подати характеристику, підписану керівником закладу, де працюєш, парторгом і профоргом. З профоргом ми разом курили, проблем не було, а от з двома іншими… Адже остання фраза характеристики мала засвідчити мою “благонадійність”, тобто що я, так би мовити, “политически грамотная”, але я, звісно, такою не була. І друзі в мене були не ті, що треба, і по колишніх гетьманських столицях я їх возила. Словом, я була на обліку в КГБ. 

- Очевидно, ще й тому, що ви замовляли наукову літературу із Заходу?

- Ні, не думаю. Але я була замішана в “підозрілих зв’язках”, що тут поробиш (усміхається). Отож я розуміла, що характеристику мені не підпишуть, бо кегебіст приходив раз на місяць до керівника архіву, і я – на контролі. А без характеристики роботу до захисту просто не брали. І тоді я подзвонила Станіславу Володимировичу Семчинському, бо ми підтримували контакт, і кажу: шукаю роботу, але треба зустрітися і поговорити. А він тоді вже завідував кафедрою в університеті. Ми зустрілися. Він одразу запропонував мені місце викладача латини, але я сказала, що мене буде проблемно провести по конкурсу. Він усе зрозумів без зайвих питань, тоді багато хто “все” розумів. І сказав: “Ми їх обійдемо. Я вас перший рік візьму за наказом, тоді не треба конкурсу, а на другий рік підете на конкурс, але тоді ви вже самі собі пишете характеристику, і її підписують автоматично”. Станіслав Володимирович, звісно, знав, що я “неблагонадійна”, але пішов на те, щоб мене підтримати.

Наступне питання було: де захищатися? Їхати в Москву чи Ленінград – не та фінансова ситуація, зарплата викладача маленька.

- Треба було тільки на дорогу і житло чи були ще якісь офіційні й неофіційні внески, як, скажімо, це зараз, що часто є просто прямим хабарем ученому секретарю?

- Ні, “внесків” не практикували, треба було тільки оплатити дорогу і житло, але й це для мене було непідйомним при зарплаті в 110 карбованців. Я тоді якраз розлучилася з першим чоловіком, і дитина маленька, і мама з пенсією в 62 карбованці. Від зарплати до зарплати і то грошей не вистачало, а про якісь накопичення годі говорити. Отже, довелося захищатися тут, у Києві, в Інституті історії, де ж іще.

Тут також не обійшлося без кумедних бар’єрів. Приходжу я до вченого секретаря, а він із поважним виглядом каже: ну давайте, але не раніше, як через два роки, мовляв черга. На щастя, Станіслав Володимирович особисто знав тодішнього директора інституту Кондуфора... Тож під час мого наступного візиту вже виявилося, що черга справді є, але мій захист можливий… за два місяці.

Далі – щоб прийняли роботу до захисту, треба було пройти обговорення на відділі в Інституті історії. Ну будь ласка, прийшла я туди, досить смішне обговорення вони влаштували. Я там когось не врахувала, наскільки пам’ятаю, радянського автора монографії про становище селян. Пообіцяла врахувати, але, звісно, цієї маячні не внесла.

Далі – пошук опонентів. Керівник, зрозуміло, Владімір Малов. Перший опонент – наш, Ярослав Дмитрович Ісаєвич, другий – фахівець з німецької палеографії XVI сторіччя із Ленінграда. Захист виглядав забавно: рада сидить мовчки, ніхто не розуміє, про що йдеться. Керівник із Москви, опоненти зі Львова і Ленінграда. Після захисту ми з ними сміялися, що я просто орендувала зал вченої ради. Було кілька глупих питань, але це таке, якось повідповідала. Потім москвичі гостювали у мене, мама наварила вареників і борщу, була така собі екзотика малоросійська.

Завжди писала тільки те, що хотіла. Мені властива, може надмірна, самовпевненість”

- Скільки вам було років, що вже демонстрували таку опірність системі?

- 41. Я була дуже самовпевненою, часом це допомагало, часом ставило в смішне становище.

- Ви були такою через родину, виховання, чи самі по собі?

- Не знаю. Мама була геодезисткою, дуже енергійна жінка. Сестри мамині й баба мешкали в селі на півдні України; родину розкуркулювали, виселяли, потім голод, потім війна, потім примусова праця на відбудові Донбасу, потім кошмарний повоєнний колгосп. Це все навчило їх опірності. Село наше, до речі, молдаванське, і мамине прізвище теж, нині дуже шкодую, що не залишила його собі. Сама ж родина була дворянською – “з Апродів”, і це пам’ятали. Старша тітка могла мені сказати: як ти бігаєш з литками забрьоханими, ти ж апродівська. Така ідентичність висіла в повітрі, я з цим жила.

- Ви розуміли, з чим ви маєте справу, суть цього режиму відразу? З юності?

- Так. З найменших років. Мій батько загинув на війні, мама працювала в експедиціях, а я росла при бабі і двох тітках. Це був кінець 40-их, і про все пережите точилися постійні розмови. Про те, кого та як розкуркулювали, кого та як знищували. Про колективізацію, про “людоїда Сталіна”, про тих, хто вижив, а хто ні, про голодовку, яку тоді ще не називалося голодомором, і хто як пух з голоду. У нас була велика хата, і в ній збиралися жінки гуртом жорнувати, а отже, і розмовляти. Тому в мене з часів найранішої свідомості не було жодних ілюзій щодо радянського режиму. 

- Як Ви планували з цим жити, коли вступали в університет? Ви уявляли, як саме будете взаємодіяти з системою? Мали якісь варіанти нападу, відступу, інших реакцій?

- Я вчилася у Львівському університеті, де з цим не було проблем. А після бунтарського, студентського періоду стало ясно, що треба будувати паралельний світ. Це не було складно, бо я ніколи не прагнула цілеспрямовано йти до кар’єри, ніколи не любила й не люблю ні за кого відповідати. Я тільки сама за себе відповідаю, приймаю рішення і живу. Але часом траплялися ситуації, коли я мусила, наприклад, очолити кафедру в Могилянській академії. Проте моя генеральна ідентичнісна лінія така: я живу в паралельному просторі, а ви собі йдіть туди, куди хочете. Часом я мала свої середовища і було, мабуть, легше. Але коли не мала, то не мала, і все одно жила ось так.

- Пані Наталю, що трапилося далі, після захисту? Чи було уявлення про те, що робити далі, про що писати, і – головне – як позиціонувати себе іншим?

- Я захистилася, і як кожен нормальний кандидат наступного ранку почала думати – чим займатися далі? Говорила тоді, зокрема, з Федором Павловичем Шевченком, світлою людиною, про те, чим би то зайнятися, щоб не лізти туди, де мене учитимуть марксистсько-ленінській методології. Адже палеографією довго не житимеш, бо це таке собі вишивання бісером. У будь-якому разі, я цілком чітко усвідомлювала, що простір для маневру невеликий і що нас, істориків, узято в облогу.

Отож моєю наступною темою мала стати канцелярія. Я викладала тоді на кафедрі класичної філології університету Шевченка латину й добре розуміла, що я не на місці. Щоправда, уже вдалося комфортно організувати розклад і сидіти в архіві. Тож для початку я просто нанизувала імена людей, які мали відношення до канцелярій. Складалися сюжети, імена утворювали великі картотеки. А тут – перебудова, і ніби трішки стало легше. Я вирішила шукати нову роботу, де б половина часу не йшла на викладання. Пішла в Інститут історії до Валерія Смолія, з яким ми були знайомі. Він узяв мене до свого відділу, а там якраз готували дослідження про соціальні структури суспільства, отже – і про “експлуататорів”. Я погодилася, адже в мене на той час уже накопичилося багато матеріалу.

- Але чи ви сказали їм, що не будете писати в цьому, так би мовити, експлуататорському дискурсі?

- Ні. Просто знала, що напишу тільки те, що захочу. Я ж кажу, мені властива, може надмірна, самовпевненість. Так я почала займатися шляхтою. У мене були величезні картотеки, залишалося трохи “обчитатися”. Я швидко це діло писала, і це була строго соціальна історія. Потім монографія про шляхту два роки відлежалась у видавництві, але зрештою таки вийшла. І зразу стала, не без мого подиву, бестселером.

- Що було основною, власне Вашою новацію в цій темі?

- Про шляхту нічого аж так спеціально нового, хіба певна систематизація. Важливішим, думаю, було запропоноване в книжці уявлення про харизматичну роль князів. Утім, це теж не ньютонівське відкриття, на той час на Заході вже стали вивчати взаємини патронату й клієнтели. Мені залишалося описати суто український феномен харизми, яку дарує походження, і те, що княжі роди володіли нею з діда-прадіда, бо в них, як тоді говорилося, “золота кров”. Власне це дозволяло їм розбудовувати велику клієнтелу зі шляхти. Вони, звісно, були ще й заможні, але головну роль все ж відігравала cаме кров, чи то пак, її “колір”.

- Яке це має значення для сучасної історії України?

- Думаю, це нормалізує погляд на минуле. Це комусь треба було зробити, перекреслити оті-от дурниці про “експлуататорів” раз і назавжди. Визнати провідну роль еліти, зрозуміти, що еліта міняється і, що через її соціальне структурування краще видно як функціонує суспільство. Звісно, якщо суспільство сприймати як систему. Я зараз дедалі більше не любитель структурної систематизації, але розумію, що без функціоналістських моделей обійтися в соціальній історії важко. 

- Ви мали дискусію навколо цієї книжки? Якусь критику, незгоду колег?

- Ні, суцільне захоплення. Цьому сприяло ще й те, що роком раніше вийшла книжка “Князь в Древней Руси” Олексія Толочка. Обидві праці, Толочкова і моя, було написано, сказати б, “новою” мовою. Ідеться не тільки про методологічну інакшість, понятійний апарат, евристичний потенціал текстів, але і про саму стилістику викладу. Отож у плані стратегічному це було мовчазне прийняття. А в плані методологічному – боротьба нерівними силами, бо тодішні українські історики ще не вміли дискутувати. Поза тим, монографію буквально “обвішували” примітки, тож мені не можна було закинути “белетризацію”, як пізніше закидали моєму “Нарисові” (йдеться про Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. – С.О) та “Паралельному світу” (Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. — Київ: Критика, 2002. – С.О.).

- Ви були задоволені? Це було для Вас моментом інтелектуального комфорту?

- Пік комфорту я пережила, коли писала, коли всі картотеки, і все що я знаю – все складалося в єдине ціле. Але й пізніше те, що книжка стала популярною, звісно, справляло приємність. Невдовзі цю тему підхопили мої учні, позахищали дисертації. Нашу команду ранньомодерників, до речі, я вважаю за найцікавішу сьогодні, а до того ж вона досить чисельна. Нові люди приходять у спеціальність в основному через наш семінар. Хоч у мене було чимало аспірантів, але їх виховував передусім семінар, колективним розумом, так що успіхи моїх учнів – це далеко не тільки моя заслуга.

Посилено махати прапором перед носом дитини означає потенційно грати проти патріотизму

- Пані Наталю, а далі, якщо не помиляюся, у Вас була польсько-українська комісія з написання спільних підручників…

- Тоді тільки зароджувалася ідея написати новий підручник з історії України, скоординований з історіями “сусідів по Речі Посполитій”. Ярослав Дмитрович Ісаєвич порадив ініціаторам цього задуму Ярослава Грицака і мене. Це була фантастично захоплива інтелектуальна пригода. По двоє науковців з України, Польщі, Білорусі й Литви з’їжджалися на 2-3 дні кожні півтора-два місяці. Привозили свої тексти і спільно обговорювали. Зауважте, що у всіх інакший національний наратив, причому у всіх, м’яко сказати, досить “бойовий”. Але як розповісти про історичні події, уникнувши національного азарту? Найкраще, коли твій текст читає колега-історик з іншої країни. Тоді, відповідно, нагору випливає ціла низка дражливих сюжетів. Як про них оповідати, не замовчуючи, але й не глорифікуючи? Ця спільна робота тривала кілька років, причому кожен з нас міг обрати власну форму оповіді.

- Зрештою, потім ці напрацювання, напевно, були важливими і в комісії при Інституті національної пам’яті, з 2004 по 2007 роки?

- Так, пізніше В’ячеслав Брюховецький, ректор Києво-Могилянської Академії, натиснувши на моє почуття громадянського обов’язку, примусив узяти на себе керівництво кафедрою історії. І я вперше зблизька побачила, що до нас приходить студент, напханий невідомо чим, бо підручники з історії України дуже погані. А тут якраз було створено Інститут національної пам’яті. Мені задзвонив його директор, Ігор Рафаїлович Юхновський, і запросив на зустріч, де було погоджено працю над підручником історії. Він забезпечив нам інфраструктуру (санаторій у Пущі-Водиці, куди нас, запрошених мною 12 осіб, періодично возили для обговорень), і робота розпочалася. На старті Ігор Рафаїлович виголосив перед нами промову про потребу славетної історії, а ми поморгали, покивали, проте мали на меті дещо інше. Ігор Рафаїлович – наївний чоловік в історії, але дуже мудрий життєво. З часом ми пояснили йому, що від надмірної глорифікації шкоди більше, ніж користі. І що посилено махати прапором перед носом дитини означає потенційно грати проти патріотизму.

Отак ми видали першу брошуру з описом стану підручників історії, де окреслили недопустимість лобового патріотизму. На нас впала злива протестів, ми там щось пояснювали у відповідь, але потім махнули на це рукою і почали готувати навчальні програми. Вони, звісно, трохи перевантажені, ми ж не педагоги, але надаються на редагування. Ці програми є, і я упевнена, що на них ще прийде час. Стратегія, підтримана тодішнім міністром освіти Іваном Вакарчуком і Ігорем Юхновським, була такою: проект наших програм максимально обговорюється серед освітян та людей культури, бо шкільна історія – це справа не істориків, а суспільства. Потому ми збираємо репліки і щось корегуємо. Потому МОН оголошує конкурс на намір написати підручник, а наша група відбирає кандидатів і проводить для них тематичні майстер-класи. І аж потому МОН оголошує конкурс текстів, з яких буде відібрано найкращі. Тим часом прийшов Табачник, і ця епопея скінчилася.

- Пані Наталю, Ваші наукові зацікавлення вражають своєю поліфонічністю: це і палеографія латинська, і текст про шляхту, що є соціальною історією, і Ваш “Паралельний світ” та “Дзеркала ідентичності” – антропологічна візія історії. Що сьогодні? Яка Ваша основна тема і над чим Ви працюєте?

- У 2011 році моя італійська колега Джованна Броджі Беркофф влаштовувала конференцію в Міланському університеті й запросила мене до участі. Конференцію про взаємини України з Заходом було зорієнтовано передусім на новітні проблеми. Ну я спершу подумала словами Умберто Еко, що живу в Середньовіччі, а сучасність знаю тільки з телевізора, але до Італії хотілося. От і пригадала, що мене віддавна дражнив один з ректорів Могилянської Академії середини XVII століття Йоаникій Ґалятовський, автор аж 18 книжок, де знайдеш, що тільки хочеш. Тож я запропонувала тему про те, як Ґалятовський і його середовище бачили Європу і якими конотаціями це далі обростало. Готуючи доповідь, я остаточно “захворіла на Ґалятовського”, про якого врешті-решт написала цілу книжку. Вона досі не надрукована з провини необов’язкового видавця, проте сподіваюся, що скоро таки побачить світ.

Не знаю, чи це особистий феномен Ґалятовського, чи таким було все його середовище, але він сприймав світ цілком інакше, ніж доти, а головне – багато писав, і це можна відстежити. Я не знаю богословських і філософських текстів наступного, XVIII століття. Є усталена точка зору, ніби десь від 1740-их років могилянців переламали через коліно, і далі вони й писали, і думали “по-російськи”. Проте мій колега, досконалий знавець церковних справ XVIII століття Максим Яременко, зараз приходить до висновку, що такого не сталося. Не тому, що вони були аж такими палкими “українофілами”, а тому, що це означало би для них втрату читача і споживача. Тож їм життєво важливо було обійти накази, які йшли з Синоду, – наприклад, про переведення київських видань на російську мову. Вони тримали в Петербурзі свого “резидента”, і той оперативно сигналізував про потенційну загрозу і про те, як їй можна зарадити. І тоді з Києва до Петербуга посилали гостинці – горілочку, сушених грушок і тому подібне. А заразом, через своє малоросійське лобі в Синоді, тобто через “своїх”, кияни досягали того, що строгі укази виходили, але на їх порушення заплющували очі. Це фантастична “бізнес-оперативність”. І тільки тоді, коли “малоросійську партію” десь у другій половині правління Катерини ІІ відсунули набік, ситуація змінилася, та й у самому Києві з’явилися високі церковні достойники великоросійського походження. Це означає, що русифікацію належить пересунути аж на кінець XVIII століття. А якщо русифікація не спрацьовувала, то варто подивитися під іншим кутом зору на всю культуру того часу. На артефакти, тексти, способи сприйняття й описування світу.

Також – на дуже дивну Київську церкву – “псевдоморфозну”, як її назвав свого часу Георгій Флоровський. Вважається, що в середині XVII століття Петро Могила запровадив літургійні та обрядові новації католицького родоводу. Насправді було трохи інакше: католицькі віяння стали проникали століттям раніше – з другої половини XVI століття, мірою того, як розгорталася друкарська революція, тобто через друковану книжку. В цей час українські вчені мужі по-латині вже читали й помалу засвоювали різні речі, що проникали із Заходу. Є безліч доказів того, як крок за кроком наростали відхилення від православної ортодоксальності. Це дозволяє поставити питання про те, наскільки інакшою була Київська церква порівняно з тодішньою Московською, та й з теперішньою православною. Перед нами, спрощено кажучи, церква напівлатинська – напівгрецька. Київські автори, звісно, наполягали, що вони “греки”, але доводили це на підставі латинських коментарів до святоотецьких текстів. Я вже не кажу про те, наскільки мінялися буденніші речі – обряд та іконопис, бо те й друге дедалі більше відходило від православного канону. Тим часом київські православні авторитети не сумнівалися, що це і є наше “справжнє грецьке”, а це означає, що вони сприймали Київську митрополію як самостійну “грецьку” Православну Церкву. Якщо вважати це православ’ям, то воно дуже інакше, але ж так само інакшими є македонське, сербське, грецьке, румунське православ’я. Тобто перед нами – не унікальна “псевдоморфоза”, відхилення від “чистоти”, а моделювання власної релігійної ідентичності на схрещенні Сходу із Заходом.

І це видно скрізь. Я вже назбирала матеріалу на добрих сорок файлів. От, скажімо, єдиний приклад – скульптура в храмі, чого не визнає православний канон. Петро Калнишевський у 1740-их роках у своєму рідному селі на Полтавщині, перебудовуючи церкву, ставить дорогий іконостас. Згідно з описом кінця XVIII століття, цей іконостас прикрашали чотири ростові фігури двох архангелів і двох святих, а над ними височіло ще й скульптурне зображення Бога-Отця – у православному каноні, нагадаю, взагалі “неописанного”, тобто такого, що його не можна зображати. І це не на уніатському Правобережжі, а на Полтавщині, під наглядом російської синодальної Церкви.

Зараз я займаюся також чудотворними богородичними іконами. Мій герой Ґалятовський описав богородичні чуда по всьому світові – від Вірменії і Сирії до Іспанії та Англії. Натомість локальні, українські книги чуд, куди такі речі записували, збереглися погано, і зараз я ганяюсь за тим, що можна виловити: типологізую чуда, нанизую їх як намисто. Це ж така антропологізація історія, що словами не передати: тут і регіональний та ґендерний аспекти, і взаємини мирян із Церквою, і так звана “народна побожність”, і трансформація релігійної свідомості. Коротше, маса питань, які з цього матеріалу випливають. І саме це є моєю черговою “хворобою” та працею найближчого часу.

 

Розмовляла Світлана Одинець

Особлива подяка Наталії Старченко за допомогу у підготовці цього матеріалу.
У публікації використані фото з приватного архіву Наталії Яковенко та запозичені з відкритих джерел.

________________________________

 

Наталя Яковенко – історикиня, докторка історичних наук (1994 р.), професорка. Випускниця класичного відділення факультету іноземних мов Львівського університету (1967 р.). У 1970–1981 рр. — старша наукова співробітниця Центрального державного історичного архіву України, 1981–1987 рр. — викладачка Київського університету, 1987–1991 рр. — старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, 1991–1995 рр. — завідувачка відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, з 1995 р. — провідна науковка НАН України, водночас з 1992 р. — професорка Києво-Могилянської академії, завідувачка кафедри історії НаУКМА. Авторка понад 300 праць, в тому числі – низки монографій. Серед них: “Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна” (Київ, 1993); “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття” (Київ, 1997); “Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст.” (Київ, 2002); “Вступ до історії” (Київ, 2007); “Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII – початку XVIII століття” (Київ, 2012). Нагороджена преміями імені М. С. Грушевського (1996), освітньої фундації П. Яцика (1995), Фонду імені Гелени (1996). Голова Товариства дослідників Центрально-Східної Європи (1998). Кавалер ордена “За інтелектуальну відвагу” (2001). Увійшла до списку 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» у 2006 році. Живе і працює у Києві.

 

Усі історії

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!