Україна Модерна

// Ігор Марков

Heavy bagsІталії належить особливе місце в історії новітньої української міграції одразу з кількох причин. По-перше, ніколи раніше українці масово не виїжджали до цієї країни; відтак у ній, як і в інших державах Середземномор’я, до яких упродовж перших двох десятиліть незалежності України, її громадяни прибувають на заробітки (Греція, Іспанія, Португалія) досі не існувала значна українська діаспора. Тепер же Італія стала найбільшим реципієнтом трудових мігрантів-українців, що виїжджають у західному напрямку. По-друге, саме виїзди до Італії та Греції на початку 1990–х років позначають трансформацію новітнього українського міграційного процесу, а саме, перехід від «човникових» подорожей до країн-сусідів, до тривалих виїздів переважно у країни Середземномор’я, а від них до рівня, що характеризується взаємозалежністю міграційних переміщень і змін кон’юнктури на ринку праці, що має глобальний вимір. По-третє, заробітчанські поїздки українських громадян в Італію створили унікальний для сучасної Європи феномен жіночої міграції [4, с. 76-103].

На фото зверху: Дві жінки несуть важкі сумки, передачу додому, на римській станції метро “Rebibbia”, куди кожної неділі приїзджають буси з України. Це та інші фото: Олексій Качмар, реалізовано у жовтні 2009 року за підтримки European Cultural Foundation (Step Beyond Mobility Fund)

Поданий тут матеріал ґрунтується на результатах ряду досліджень. Серед них згадаємо два соціологічні опитування, проведені майже одночасно у 2002-2003 роках Західноукраїнським центром “Жіночі перспективи” (керівник проекту Марта Чумало; результати опитування були надані для аналізу авторові цих рядків) та центром студій Християнського Товариства Українців в Італії ( керівник проекту – Наталія Шегда [12]). У 2008 році, Міжнародний Благодійний Фонд “Карітас України”, у співпраці з Інститутом народознавства НАН України провів дослідження процесів української трудової міграції у восьми країнах ЄС, зокрема в Італії. Дослідження поєднувало застосування якісних методів соціології (поглиблені інтерв’ю, фокус-групові дискусії з трудовими мігрантами, експертні (гнучкі) інтерв’ю), аналіз статистики та нормативно-правовової бази у сфері міграції, медіа-моніторинг [6].

У цьому ж 2008 році Український центр соціальних реформ, за участю Державного комітету статистики України, під керівництвом академіка Елли Лібанової, провів перше загальнонаціональне вибіркове обстеження домогосподарств України з питань трудової міграції. Дослідження охоплювало всі без винятку регіони нашої держави й базувалося на територіальній ймовірнісній вибірці домогосподарств. Як зазначили автори проекту, він “здійснювався з метою оцінювання масштабів, поширеності та географічної спрямованості потоків зовнішніх трудових міграцій, соціально-демографічного складу мігрантів та характеристик їх зайнятості…” [3, c. 2]. Результати двох останніх досліджень української трудової еміграції в Україні та країнах-реципієнтах мігрантів, можна назвати взаємодоповнюючими.

Деякі спостереження та висновки щодо сучасних процесів української імміграції в Італії спираються на результати найновіших проектів, зокрема опрацювання концепції політики циркулярної міграції українців до ЄС за допомогою опитувань експертів, причетних до справ міграції у країнах Спільноти, зокрема в Італії (2010-2011 рр.) [9], а також дослідження трансформації соціальних ідентичностей та життєвих стратегій українських жінок в Італії, проведене за допомогою методу поглиблених інтерв’ю з нашими мігрантками в цій країні у 2012 році дослідницею Світланою Одинець.

Автори вибіркового обстеження домогосподарств України об’єднали країни виїзду українців у групи за географічним положенням, статусом країни у світі (враховуючи рівень економічного розвитку, членство у міждержавних союзах), особливостями розвитку міждержавних зв’язків з Україною – і виокремили за цими ознаками сім укрупнених регіонів світу. Згідно із цим поділом, Італія є окремим укрупненим регіоном, третім за обсягом української еміграції після Російської Федерації-країн СНД і Польщі. У четверту групу об’єднано Чеську Республіку, Словаччину та Угорщину, п’яту групу складають Португалія та Іспанія. “Ці п’ять географічних напрямків, – зазначають автори дослідження, – є основними для українських заробітчан”. Більшість інших країн (країни-члени ЄС, Швейцарія, Норвегія), а також країни Північної Америки формують шосту групу (“країни Заходу”). Країни південної частини колишньої Югославії, Туреччина, Мальта, Ізраїль і Кіпр та країни, що розвиваються, об’єднані в групу “країни Півдня”. [3, с. 66-67].

Виїзди українських жінок на заробітки в Італію – третю, за версією вибіркового обстеження українських домогосподарств, а за результатами наших досліджень, другу – за обсягом української трудової еміграції країну [6, с. 60 - 61], – розпочалися у 1992-93 роках паралельно із виїздами наших жінок на заробітки в Грецію. Таким чином, українські жінки започаткували новітню або як її ще називають четверту хвилю української міграції. Відтоді і до останніх років, коли міграційна активність українців уповільнилася у зв’язку з економічною кризою, що охопила країни ЄС, можна говорити про період інтенсивної еміграції українців до Італії із яскраво вираженою її позитивною динамікою (перевагою виїздів над поверненнями). За нашими експертними даними, найінтенсивніший період міграції припадає на кінець 1990-х – початок 2000-х років.

Згідно з даними Dossier Statistico Immigrazione.: Caritas/Migrantes –авторитетного статистичного видання у сфері міграції не лише в Італії, але в ЄС у цілому, – найбільша кількість іммігрантів з України зафіксована на 31 грудня 2006 року – 195412 осіб (5 % від усіх мігрантів у Італії), серед яких 83,6 % становили жінки. Згодом ці числа дещо зменшилися: станом на 31 грудня 2009 року відповідні показники складали 174129 і 79,4%. Українці становили 4,1% і посіли п’яте місце за кількістю іммігрантів в Італії після румунів (887763 особи – 21%), албанців (466684 – 11), мароканців (431529 – 10,2) і китайців (188352 – 4,4) [10]

Market piramide

Українки вибирають одяг на маленькому ринку біля римської станції метро «Piramide»

Проте при аналізі офіційних статистичних даних про щорічні зміни кількості українських мігрантів, у державах-реципієнтах, слід враховувати, що ці дані відображають передусім динаміку легалізації мігрантів у країні перебування, а не динаміку реальних міграційних переміщень, і тому вони виявляють лише загальну тенденцію щодо збільшення чи зменшення кількості мігрантів у даній країні.

Розуміння міграції як «переїзду із однієї країни в іншу», що визначається і регулюється урядовими чинниками країн-реципієнтів і країн-донорів мігрантів, потрохи залишається в минулому. Із переходом до глобалізації міграційні процеси українців подібно до переміщень представників інших національних спільнот характеризують міграційні системи, що формуються самими мігрантами через їхні соціальні мережі, охоплюють країну-донора і одночасно ряд країн-реципієнтів, поєднуються і мультиплікують напрями міграцій, захоплюють все ширші кола суспільств-донорів, розширюють і заповнюють потоками мігрантів «ніші зайнятості» суспільств-реципієнтів, – змінюючи простір спілкування і структуру соціальних відносин. Це дійсність, що існує паралельно із державою та її інституційно-правовими регуляторними механізмами і не піддається їхньому визначальному впливу.

Для прикладу, попри фіксоване зменшення кількості українців в Італії у 2009 році у порівнянні з 2006 р. зі 195412 до 174129 осіб, статистика засвідчує наявність в українських іммігрантів значно більшої від обох чисел кількості дозволів на проживання в Італії (permesso di soggiorno) – 229 427 на різні терміни, левова частка яких – 205668 – на один рік і довше. А ще 3032 українців володіли permesso di soggiorno на тривалі терміни [11, s. 41]. Як засвідчують матеріали поглиблених інтерв’ю з українськими мігрантками на Півночі та в Центрі Італії, проведених нещодавно Світланою Одинець, чимало з них по кілька разів виїжджають заявивши намір остаточно повернутися додому, однак за короткий час вони знову опиняються в Італії. Окремі жінки літнього віку, що вже не працюють, залишаються, щоб отримати довічне permesso. Матері, що домоглися возз’єднання з дітьми в Італії прагнуть, щоб вони здобули італійську освіту і якнайдовше permesso. Через соціальні мережі українки, що втратили роботу в Італії, отримують пропозиції в інших країнах.

Усе це засвідчує, з одного боку, про зростаючу невідповідність усталених статистичних «мірил» присутності іммігрантів у країні і реальних міграційних переміщень, а з другого, про відносність відтоку мігрантів з країни перебування – нині дедалі більше маємо справу з транснаціональними та глобальними мігрантами, що переміщуються з країни до країни чи готові опинитися в будь-якій точці земної кулі в пошуках заробітків і відповідних умов життя.

Cтатистичні дані враховують лише тих іммігрантів, що мають офіційний дозвіл на проживання в країні побуту, тоді як сучасна українська міграція в Італію від початку 90-х років була переважно нелегальною і швидко зростала. За даними нашого дослідження українських міграційних процесів в Італії, на початку 2008 року загальна кількість наших трудових мігрантів, яку ми отримали шляхом співставлення статистичних та експертних даних різного походження, могла становити від 500 до 600 тисяч осіб. Український соціолог в Італії Н. Шегда звертає увагу на те, що в результаті першої значної легалізації іммігрантів на підставі закону Босі–Фіні у 2002 році українці перемістилися з 27-го місця (14035 осіб, що складали 0,9 % від усіх іммігрантів Італії) на 4-те (112 802 - 5,1 %) після румунів (239 426 - 10,9 %); албанців (233 616 - 10,6 %) та мароканців (227 940 - 10,4 %). Ще вищою була динаміка зайнятості українських мігранток порівняно з представниками інших національних груп. Так, у 2003 році було 95 407 зайнятих українок, – що становило 9 % від усіх іммігрантів в Італії, і в цьому відношенні українці посіли друге місце після румунів – 119 228 (11,2 % від усіх іммігрантів в Італії) [12].

Українські мігрантки спочатку приїжджали на південь, переважно до Неаполя, де легко знаходили роботу (хоч і менш оплачувану) і де слабо діють закони італійської держави. За експертними підрахунками, у 2007-08 роках на півдні та на островах Італії перебували від 200 до 300 тис. вихідців з України[1], що складало близько половини від загального числа українських заробітчан. Там зосереджена найбільша кількість нелегальних мігрантів.

За даними Dossier Statistico Immigrazione: Caritas/Migrantes станом на 31 грудня 2009 року, Кампанія з центром у Неаполі – єдина провінція Італії, де українці впевнено посідають перше місце серед усіх національних груп іммігрантів (33236 осіб – 22,6%), залишаючи далеко позаду тих же румунів (24,163 – 16,4%), мароканців (12267 – 8,3%), поляків (10763 – 7,3%) та китайців (7968 – 5,2%), що посіли відповідно, друге – п’яте місця. Отримавши Permesso di soggiorno, значна частина українців переїжджають до центру й на північ країни, щоб здобути вище оплачувану роботу, кращі умови праці, правовий та соціальний захист. Можна додати, що сьогодні українці присутні в усіх регіонах Італії, зокрема, на північному заході найбільше їх зосереджено в Ломбардії; на північному сході – у провінції Емілія-Романа; в центрі – у Лації. [10]

Назагал відзначимо три основні способи набуття українцями стану нерегулярних (або нелегальних) мігрантів у державах ЄС. Перший з них – “традиційний”, від початку 1990-х рр. полягає в отриманні через посередників туристичної візи на короткий термін, яка забезпечує трудовому мігрантові легальний в’їзд до країни перебування. За цю послугу йому доводиться сплачувати посередникові кілька тисяч євро. Проте значного поширення набули різні форми нелегального перетину кордону ЄС, коли українські громадянки, сплативши посередникам значні суми, нелегально, часто в нелюдських умовах, позбавлених елементарних правил безпеки, діставалися на територію ЄС. Наявна експертна інформація фіксує ряд випадків загибелі громадян України у ході таких спроб. Третім способом стало виготовлення нелегальних підставних паспортів, що набуло поширення у країнах ЄС.

Отримані нами поглиблені та фокус-групові інтерв’ю засвідчують глибокий стрес, який пережили жінки, потенційні мігрантки, особливо на початках міграції, пройшовши всі принизливі процедури – від сплати посередникам, часто позичених, 2-х або 3-х тисяч євро за відкриття шенгенської візи і перевезення до місця призначення – до пошуку роботи і першого трудового досвіду нелегала у чужій країні. Важка праця з ненормованим робочими днями, часто без вихідних, особиста залежність від роботодавців, відсутність належної соціальної опіки приводить до сумних наслідків для фізичного і психічного здоров’я мігрантів, зокрема, жінок, спричинює підвищений рівень смертності серед них. З іншого боку, тривале, часто багаторічне, відлучення від другої половини подружжя приводить до розпаду українських сімей або, у кращому разі, – до їх возз’єднання в країні перебування чи перевезення туди дітей.

На час проведення нашого дослідження залишалося чимало людей, що задля свого нелегального становища потрапляли у рабські умови життя і праці, зокрема на півдні Італії. Для жінок, що ставали нелегальними мігрантками, підвищувався ризик потрапити у сексуальне рабство, особливо у перший період міграції, коли трафік мігрантів контролювали кримінальні угруповання. Мігрантки часто опинялися без їжі й даху над головою. Деяка частина новоприбулих і тих мігрантів, що втратили роботу, збираються на так званих неформальних/стихійних ринках вербування робочої сили.


В 2006 році вийшов психологічний трілер Джузеппе Торнаторе (Giuseppe Tornatore) “Незнайомка” (La Sconosciuta), який розповідає історію української заробітчанки в Італії.

Українці в Італії переважно доглядають за хворими, старшими, дітьми, прибирають помешкання. Праця у сфері догляду означала фактично круглодобову зайнятість мігрантки без вихідних і проживання у роботодавця. Прибирання, навпаки, розраховане на погодинну зайнятість мігранток у кількох роботодавців, винайм помешкання і наявність вихідних днів за домовленістю. Незначна частина українців зайняті на сільськогосподарських та будівельних роботах, у торгівлі та в закладах громадського харчування. І тільки близько 3 % наших земляків працюють у промисловості.

За результатами моніторингу Flussi Міgrаtorі, на який покликається Н. Шегда у своєму звіті, на час проведення опитування сфера домашнього обслуговування в Італії найчисельніше була репрезентована українками (104.000 осіб), за ними йшли румунки – 88.000. Українки часто змінюють місця праці, інколи поєднують кілька робіт. Значна частина українців, крім зайнятості на основній роботі, погодинно працювали у вихідні дні.

Причиною тривалого перебування українців у статусі нерегулярного трудового мігранта часто виступає сам роботодавець, що прагне уникнути виплат на соціальне страхування свого працівника. На розв’язання цієї проблеми спрямований Декрет № 109 італійського уряду від 16 липня 2012, яким передбачається можливість для роботодавців, що наймають від одного до трьох нелегальних іммігрантів, позбутися ризику жорстких санкцій (позбавлення волі від трьох місяців до одного року; штраф у сумі п'ять тисяч євро за кожного працівника, адміністративне покарання за порушення зобов'язань із виплати податків і соціального забезпечення ), які їх чекали досі, а іноземним громадянам уникнути депортації та отримати дозвіл на проживання.

Декрет № 109 відкриває перед роботодавцями можливість подати заяву на легалізацію своїх працівників, здійснивши соціальні та податкові платежі принаймні за три місяці та одноразовий внесок в розмірі 1000 євро за кожного працівника. Скористатися правом на легалізацію зможуть лише ті працівники, які знаходяться в Італії нелегально не пізніше, ніж з 31 грудня 2011 року, і доведуть термін перебування, пред'явивши "документи, видані державними громадськими органами" (будь-які квитанції чи довідки: про відвідання лікаря, непродовжений дозвіл на проживання, штрафи тощо), повну зайнятість та оплату на рівні соціального мінімуму для даного сектору протягом щонайменше 3 місяців від вступу Декрету уряду в дію, тобто, з 9 травня 2012. Як окремий випадок документом прописано видачу дозволів на проживання іноземцям, умови роботи яких будуть класифіковані як «жорстока експлуатація». Передбачено збільшення покарання роботодавця, якщо він винайняв більше трьох нелегальних працівників; якщо працівники виявилися неповнолітніми (до 16 років); нелегали працювали в "умовах крайньої небезпеки" з урахуванням "характеристик та умов праці ". Робітник може розраховувати на отримання дозволу на проживання з гуманітарних мотивів, якщо його визнають експлуатованим, він заявить на роботодавця у поліцію та погодиться на співпрацю із органами правопорядку. Дозвіл видаватимуть на шість місяців, із можливістю його продовження на один рік або аж до кінця судового розгляду. У випадку укладання робочого контракту його можна буде конвертувати у дозвіл на роботу. Permesso можна буде продовжити на всю тривалість судового розгляду та конвертувати у дозвіл для роботи. Експерти додають, що ця процедура застосовуватиметься, наприклад, до жертв торгівлі людьми, іммігрантів, що в нелюдських умовах працюють в сільському господарстві, будівництві (так зване «капоралато»). Заяви на легалізацію іммігрантів прийматимуться Центрального бюро імміграції (Sportello Unico per l’Immigrazione) з 15 вересня до 15 жовтня 2012 року [8].

Декрет італійського уряду можна вважати компромісом між неминучою легалізацією іммігрантів і необхідністю пошуку нових джерел наповнення бюджету в умовах поглиблення фінансово-економічної кризи. У будь-якому разі на іммігрантів в Італії чекає нова хвиля легалізації, результати якої будуть відомі найближчим часом, і яка у черговий раз суттєво змінить статистичні показники присутності наших земляків на Апенінах. Згідно з офіційними статистичними даними станом на 2003 р., понад 35% українців в Італії мали вищу або неповну вищу, близько половини – середню спеціальну і ще близько 15% – середню або неповну середню освіту. Переважна більшість з них в Україні були кваліфікованими спеціалістами у сферах промисловості, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, робітниками.

Як і в попередні періоди економічної міграції, серед українців, що виїжджають до країн ЄС, домінують вихідці із західних областей, проте швидко зростає частка представників центру, сходу й півдня України. Результати вибіркового обстеження домогосподарств України з питань трудової міграції на перше місце ставлять Буковинський район, який межує з Румунією і вихідці з якого працюють у країнах “Старої Європи” (понад 50 % – в Італії). Високий рівень орієнтації на Італію пояснюється тим, що в Чернівецькій області найвища частка романомовного населення (румун та молдован), чимало етнічних українців мають знайомих у Румунії та Молдові, мешканці яких почали раніше за українців активно мігрувати до Італії. Далі йде Галицько-Волинський район, який забезпечує третину усього обсягу українського заробітчанства до Італії [3].

За нашими експертними даними, які дещо розходяться з офіційними, українськими мігрантами в Італії є переважно одружені жінки віком понад 40 років, що перебувають далеко від своїх родин; 90 % з них мають дітей різних вікових категорій. Є також чимало молоді до 35 років і старших за 55 років. За даними Італійського національного інституту статистики, жінки з України та Молдови, що працюють в Італії, є найстаршими серед усього іміграційного населення Італії. Середній вік українок – 41,8 (для порівняння молдаванок – 38 років; середній вік наймолодших в Італії – іммігрантів з Африки та Азії – 26 років) [12]. Переважна більшість дітей, залишених в Україні, перебувають під опікою членів родини мігранток чи інших людей в Україні [1]. Проблема тривалого відокремлення дітей від матерів, що перебувають на заробітках, або як її ще називають, проблема соціального сирітства дотепер залишається характерною рисою української економічної міграції до Італії.

Історія новітніх заробітчанських виїздів українців до Італії дозволяє відстежити еволюцію «коридорів міграції», що охоплюють увесь спектр її відносин – від міграційних потоків, контрольованих кримінальними угрупуваннями до розвинутих соціальних мереж, завдяки яким українці швидко передають зароблені кошти на батьківщину, інформацію про кон’юнктуру на ринку праці, можливості отримати помешкання, правові особливості, пов’язані, зокрема, з виробленням документів на легалізацію, возз’єднанням сім’ї та інші умови перебування. Щотижня заробітчани їдуть “на буси” – визначене місце зустрічі, обміну інформацією і неформальний ринок у Римі, Неаполі, Болоньї, інших містах значного скупчення українців, куди прибувають з України мікроавтобуси з людьми, передачами, листами, свіжою пресою, і звідки вони з людьми і передачами з Італії повертаються назад в Україну.

Ivan Fedia

Іван з Трускавця (зліва) і Федя з Молдови, відпочиваючи в неділю, п'ють рідне "Оболонь" та курять цигарки, привезені із України. Вони займаються ремонтом квартир в Римі.

Від 2000-х років посилюється тенденція до возз’єднання українських сімей в Італії (приїзд чоловіків і дітей). Так в 2004 році українцям було видано 3.000 італійських віз з метою об’єднання сім’ї [12] . Як випливає з результатів нашого дослідження, у межах “четвертої хвилі” української міграції уже необхідно вести мову про “вторинну міграцію”: теперішні мігранти приїжджають “до когось” (батьків, чоловіка, дружини, родичів, друзів, знайомих) [6, с. 65 – 66]. За даними найновішого опитування українських жінок Півночі і Центру Італії, проведеного Світланою Одинець, нові мігранти приїжджають тепер до своїх спільнот, «розсіяних» по різних містах країни. Українці також купують помешкання у кредит в Італії.

Мережу українських трудових мігрантів можна назвати структурою відносин певного етносоціуму у глобальному світі. Соціолог Н. Шегда говорить про “так звані механізми виклику, міграційні ланцюги, що сприяють українській імміграції в Італії”. Існують цілі сітки зв'язків між земляками, знайомими, друзями, родичами, які виконують як функцію адаптації, допомагаючи у пошуках роботи (трапляється, що і за оплату), надають необхідну інформацію та контактні джерела, – так і селекційну функцію, впливаючи на вибір країни імміграції” [12].

Автори загальнонаціонального вибіркового обстеження домогосподарств з питань трудової міграції підтверджують дані наших поглиблених інтерв’ю та фокус-груп із українцями у державах перебування, за якими абсолютна більшість опитаних знаходили там роботу через особисті зв’язки – за посередництвом друзів, родичів, знайомих. За результатами обстеження, означеним чином працевлаштовувалися майже три чверті трудових мігрантів з України у європейських державах; послугами приватних агентств скористалися 9,6 % від загальної кількості трудових мігрантів. Причому Італія належить до країн, де ця частка значно вища (18,1 % ) [3, с. 37]. Адже там за результатами опитувань Світлани Одинець працюють переважно самі ж українці, що пояснюється як відносною давністю нашої заробітчанської міграції, так і більш сприятливими умовами, у тому числі правовими, для адаптації та інтеграції українців в італійське суспільство.

Експерти відзначають, що завдяки добре налагодженим мережам українці виявляють еластичність та мобільність у достосуванні до швидко змінюваних умов на ринку праці, зокрема, в часі фінансової кризи. Можна додати, що через соціальні мережі відбувається саморегулювання сучасної української міграції. З іншого боку, на відміну від інших національних груп мігрантів, серед «італійських» українців не спостерігається кооперування соціальних активностей. За спостереженням Одинець, приватні агенції з працевлаштування є чи не єдиним спільним бізнесом українців в Італії.

Міграція до Італії справляє значний вплив на розвиток української економіки шляхом прямих та непрямих інвестицій. Важко оцінити можливості заощаджень іммігрантів зважаючи на різницю в прибутках залежно від регіону перебування в Італії, кількості робіт, на яких працює мігрант, змін кон’юнктури в оплаті праці у зв’язку з фінансовою кризою, що охопила Італію. Змінюються і відсотки заощаджених коштів. Складно також розрахувати частку заощаджень, яку мігранти переказують в Україну: вона змінюється залежно від зміни доходів, життєвих обставин і стратегій іммігрантів. Більшість грошових переказів до мігрантських родин в Україну приходить через соціальні мережі, минаючи банківську систему. [5, c. 33]

У цілому можна говорити про значне поліпшення матеріального становища українців Італії. Поглиблені інтерв’ю та фокус-групові дискусії з заробітчанами засвідчують: якщо у перший період мотто трудової міграції була ощадливість на найнеобхіднішому, аби заробити гроші і забезпечити потреби родини в Україні, то нині все більше проявляється спрямованість на задоволення особистих життєвих потреб, духовних запитів мігранта, пов’язаних із пізнанням Італії, її культури, тенденція до самореалізації в країнах перебування. Українці потрохи втягнулися в італійське життя. Для багатьох із них стали звичними його умови (пошана людських прав, розвинута інфраструктура). Цьому сприяє також у цілому толерантне ставлення італійців до мігрантів і, зокрема, українців, яких відзначає культурна спорідненість з європейцями, працьовитість тощо.

У ході наших опитувань, близько 80 % українців декларували намір повернутися на Батьківщину. Однак, приблизно той самий відсоток серед них не могли з певністю сказати, коли це відбудеться. Серед опитаних нами респондентів, що недавно приїхали до Італії також частіше лунали побажання затриматися тут не надовго [1, арк. 87]. Мігранти з 5–12 літнім стажем пригадували, що наміри повернутися за рік-два вони декларували як тільки приїхали в країну перебування, однак залишалися далі, пояснюючи це необхідністю вирішувати матеріальні потреби своїх рідних в Україні [1, арк. 18]. Подальшу еволюцію настроїв щодо повернення на батьківщину відображає наступний розподіл позицій мігрантів, який автор цієї статті почув на одній із конференцій, присвячених сучасній українській трудовій міграції: близько 70% вагаються, чи повертатися, інші вважають, що залишатимуться в Італії.

Попередні три роки підтвердили зроблений паралельно нами та авторами загальнонаціонального обстеження домогосподарств у 2009 році прогноз, згідно з яким світова економічна криза не приведе до масового повернення мігрантів на батьківщину. Вона спричинює інтенсифікацію переміщень українських мігрантів у пошуках нових заробітків. Одні трудові мігранти постараються залишитися в ЄС, зберігши дотеперішні місця роботи чи напрацьовані зв’язки щодо можливостей працевлаштування (зокрема це стосується жінок, зайнятих у сферах домашнього сервісу); інші переміщатимуться різними країнами у пошуках заробітків, а ще інші повернуться з готовністю до наступних виїздів. Ось кілька думок українських заробітчан в Італії щодо можливості повернення в Україну у зв’язку з кризою: треба ще років чотири побути в Італії, а тоді лише можна повертатися; в Україні сьогодні дуже важко; не уявляємо як жити в Україні, якщо не буде когось у родині, хто регулярно надсилатиме гроші з Італії [ 6, c. 83-84].

Частина мігрантів, у випадку втрати роботи, буде змушена погоджуватися на нелегальну зайнятість, навіть за наявності відповідних дозволів на роботу. У цілому, за прогнозом авторів першого загальнонаціонального обстеження домогосподарств України, зайнятість трудових мігрантів дедалі більше переміщуватиметься у сектор домашніх господарств, де значно менший контроль за дотриманням трудового і податкового законодавства. Нова хвиля легалізації нелегальних іммігрантів в Італії може вважатися свого роду лакмусом, що підтверджує точність цього прогнозу авторів першого загальнонаціонального опитування домогосподарств. З іншого боку, системна криза в Україні, порівняно з ЄС і, відповідно, подальше падіння заробітної платні, зокрема, у валютному еквіваленті, викличе експорт неформальної зайнятості, у кращому разі, на напівлегальній основі, без жодних соціальних гарантій. [3]

Економіка розвинутих країн уже не може існувати без мігрантів – через наростаючий дефіцит робочої сили і через формування «емігрантських ніш зайнятості», що «поступово поглиблюються і розширюються і вже не можуть бути заповнені національною робочою силою, навіть якби дефіциту не було, і, що ті емігрантські мережі, які складаються, саме в цю вирву затягують основний потік іноземних працівників» [7, с.13]. Проведені нами інтерв’ю з експертами до справ міграції від урядових і неурядових установ Німеччини, Італії в рамках проекту опрацювання концепції політики циркулярної міграції українців до ЄС однозначно засвідчують зростання потреби цих країн в іноземній робочій силі. [2] Результати недавнього дослідження Світлани Одинець засвідчують, що в Італії попри поглиблення фінансово-економічної кризи проблема соціальної опіки залишається нерозв’язаною.

На цьому тлі динамічний розвиток горизонтальних комунікацій і соціальних мереж, зростаючі ніші попиту на мігрантів означають, що інтенсивні міграційні переміщення стають визначальною рисою глобалізованого суспільства, незалежно від стану світової економіки. Українці в Італії вичікують. Вони сподіваються, що Італія швидше дасть собі раду з кризою, ніж Україна. Експерти засвідчують: в разі подальшого погіршення фінансово-економічної ситуації в Італії українські мігранти готові шукати щастя в інших країнах ЄС. Можливість повернення в Україну розглядається ними в останню чергу.

Твердо говорити про повернення можна лише у випадку найстарших українців (близько 60 років). Натомість, частина молодших і середніх віком мігрантів, що об’єднали тут свої сім’ї, одружилися з італійцями чи приїхали до Італії в молодому віці, мають намір залишитися. Це стосується особливо молодих мігрантів, які здобувають освіту в Італії і швидко розвивають тут свої соціальні активності.

З іншого боку ті, хто повертаються, ймовірно посилюють міграційний потенціал самих українців. Допоки в Україні не спостерігається тенденція до інвестування у перспективні напрями формування інфраструктури української економіки (зокрема, виробничі сфери), що створюватимуть постійні робочі місця, годі чекати масового повернення мігрантів. Додатковим гальмом на цьому шляху є відсутність угоди між Італійською республікою та Україною щодо пенсійного забезпечення мігрантів. Чимало з них прагнуть заробити пенсію в Італії.

Результати соціологічних досліджень процесів української трудової міграції, проведених нами в у семи країнах ЄС за допомогою якісних методів (поглиблені інтерв’ю та фокус-групові дискусії з мігрантами), дозволили сформулювати парадигму “трьох поколінь”, що пояснює динаміку сучасної української економічної міграції. Ці покоління українців, що перебувають нині в Об’єднаній Європі, відрізняються між собою не тільки віком, а, передовсім, “простором соціального співбуття”, у якому проходить їх житєдіяльність.

До першого покоління належать, як правило, найстарші мігранти від 50 до 60 років з тривалим міграційним стажем, які виїхали на заробітки, щоб поліпшити матеріальне становище родини й повернутися. І попри відтермінування з поверненням, багаторазові «позапланові» повернення для «дозаробітків» у країну перебування, їхні життєві стратегії спрямовані на батьківщину; тимчасове, хоч і тривале відлучення, є лише “доповненням” до життя в Україні.

Друге покоління складають переважно мігранти середнього віку (36–45 років), які також залишили родини на батьківщині і, навіть возз’єднавши їх у державі перебування, мають батьків, родичів в Україні. Соціальне планування цієї категорії людей, що включає придбання житла, навчання дітей, забезпечення батьків, також спрямоване в Україну. Проте самі вони вже знаходяться між “тут” і “там”, тобто між Україною і державою перебування. У ній вони залишаються чужинцями, охоче приїжджають додому в Україну, проте не знаходять тут для себе місця. Дається взнаки втрата звичних соціальних зв’язків, що впливали на формування активностей теперішніх мігрантів. Українки в Італії скаржаться, що діти в Україні часто трактують матерів як “банкомат”. Побувши трохи вдома, мігрантка прагне назад до Італії. Головним концептом “світу співбуття” цього, умовно другого покоління усе ж залишається прив’язаність до “певної території”, усталеного соціокультурного середовища. Правда, середовищ, щодо яких відбувається самовизначення мігранта “другого покоління”, тепер два: в одному з них він “живе”, до іншого “повертається”.

І, нарешті, “третє покоління”, яке ми називаємо передовою або молодою міграцією, репрезентованою знову ж таки переважно (але не обов’язково) молодими людьми віком до 30 років. Характерна риса представників цієї групи – відповідність їхнього простору співбуття глобалізованому суспільству. Вони швидко адаптуються до нових умов. Їхнє соціальне планування не “прив’язане” до певної соціокультурної території походження чи перебування. Вони легко опановують “мову” (у прямому і переносному розумінні) середовища, в якому опиняються. Представники цієї генерації підтримують комунікації з батьківщиною (візити, обмін інформацією), але житимуть там, де на певний час складуться, відповідні до їхніх бачень, соціальні можливості. Це транзитний тип міграції і в тому розумінні, що людина мігруючи, перевозить “світ свого співбуття”.

 


[1] Архів Інституту народознавства НАН України. Фонд “Польові матеріали”. Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 575 а. – 2008.

[2] Архів Інституту народознавства НАН України. Фонд “Польові матеріали”. Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 614. – 2011.

[3] Зовнішня трудова міграція українців та її вплив на процес суспільно-політичних трансформацій в Україні. Інформаційно-аналітичне видання. – К, 2008. – 108 с.

[4] Марков І. Деякі риси сучасної української трудової міграції. За результатами масового соціологічного опитування українських заробітчан в Італії, проведеного західноукраїнським центром “Жіночі перспективи” / І. Марков // Українська трудова міграція в розширеній Європі. – Київ, 2005. – С. 76–103.

[5] Марков І. Сучасні міграції у соціодинаміці глобалізованого суспільства: теоретичні аспекти постановки проблеми / І. Марков // Українознавчий альманах. – Вип. 7. – К., 2012.

[6] На роздоріжжі. Аналітичні матеріали комплексного дослідження процесів української трудової міграції (країни ЄС та Російська Федерація) / [за ред. І. Маркова]. – Львів, 2009. – 260 с.; Ukrainian labour migration in Europe. Findings of the complex research of the processes of Ukrainian labour immigration (the EU countries and Russian Federation) / [ed by I. Markov]. – Lviv, 2009. – 69 s.

[7] Стенограмма круглого стола “Российская миграционная политика в период демографического спада”. Доклад Є. Тюрюкановой. – Москва, 17 июня 2010 года.

[8] Українська газета. Щомісячне видання для українців в Італії. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gazetaukrainska.com

[9] Циркулярна міграція: нові підходи до старої концепції. Матеріали дослідницького проекту “Опрацювання концепції політики циркулярної міграції українців до ЄС у взаємодії експертних середовищ та аналітичних центрів України та ЄС” / Марков І., Селещук Г, Савчинський Р, Іванкова-Стецюк О, Одинець С. – Львів, 2012. – 43 с.

[10] Dossier Statistico Immigrazione: Caritas/Migrantes. XIII–XX Rapporto. – 2003–2010.

[11] Giuliani M., Pittau F., Ricci A., (Centro Studi e Ricerche IDOS) Italia Rapporto annuale sulle statistiche in materia di Immigrazione e Protezione Internazionale (2009) / Giuliani M., Pittau F., Ricci A. //. – Roma, 2011. – 48 S.

[12] Shehda N. Dall’Ucraina all’Italia: una migrazione che cresce” / N. Shehda, O. Horodetskyy // Атісіzіа. – 2003. – Аnnо ХL (10/11/12). – 56 p.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!