Сучасна політика пам’яті на Волині щодо ОУН(б) та нацистських масових вбивств

30.04.2013
16 хв читання

// Іван Качановський

IntroЦя публікація є доповненою секцією зі статті «ОУН(б) та нацистські масові вбивства літом 1941 року на історичній Волині», що вийде в наступному нашого часопису (Україна модерна, № 20).

Виявлені у 2011-12 рр. на території Володимир-Волинської в’язниці масові поховання людей й надалі викликають гострі суперечки щодо ідентифікації самих жертв та мотивів убивств. Домінантною теорією є припущення, що знайдено останки поляків, вбитих військами НКВС в 1940 чи 1941 роках. Втім, як свідчать документи, тут поховано жертв нацистів, переважно євреїв, вбитих в 1941-43 рр.

Американські і західнонімецькі суди після Другої світової війни розслідували і засудили багатьох з німецьких організаторів масових вбивств в Україні, зокрема командирів Зондеркоманди 4а, хоча багатьох інших, про яких є дані про вірогідну причетність до цих же масових вбивств, зокрема командирів і організаторів бандерівської міліції, котрі опинились за Заході після війни, не було притягнуто до відповідальності, не в останню чергу через політичні причини, такі як холодна війна. Натомість, на історичній західній Волині, як і в Галичині, лідерів бандерівської організації українських націоналістів (ОУН(б)) і Української повстанської армії (УПА), зокрема багатьох тих про кого є дані про причетність до масових вбивств влітку 1941 року, відзначають пам’ятниками та назвами вулиць. Наприклад, вулиці в честь Степана Бандери було названо у Луцьку, Рівному, Володимирі-Волинському, та багатьох інших містах, де бандерівці були причетні до масових вбивств нацистами євреїв, українців та поляків. Пам’ятник Бандері споруджується в Луцьку, хоча є свідчення що міліція створена бандерівцями допомогла розстріляти в місті близько 2 тисяч людей, переважно євреїв а також принаймні декількох сотень українців та поляків влітку 1941 року.[2]

Результати репрезентативного опитування громадської думки проведеному в 2009 році Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення автора свідчать що у Волинській та Рівненській областях, котрі складають основу історичної західної Волині, відносно більш позитивно, ніж на східній Волині, ставляться до бандерівської ОУН і УПА та відносно менше визнають їх причетність до масових вбивств євреїв, поляків і українців. Проте, меншість жителів як Волинської та Рівненської областей так і географічного центру України, що включає Житомирську область, висловили позитивне ставлення до ОУН(б) і УПА. На західній Волині більшість виявила нейтральне відношення до цих організацій, на відміну від Житомирської та інших областей Центру. Проте в обох цих групах регіонів, більшість опитаних заявили що не знають або не впевнені про причетність ОУН(б) і УПА до масових вбивств.[3]

1

Оунівське вітання «Слава Україні!» поряд з подібним нацистським вітанням у Луцьку на початку німецької окупації, коли бандерівці очолювали міську і обласну міліцію та обласну управу. (Джерело: Nusya Roth collection, RG 1871, YIVO). Автор вдячний професору Джеффрі Бурдсу за надане фото і професору Джону Полу Химці за інформацію про це фото. Бандерівське вітання також включало піднесення випростoванної правої руки з «правоскіс вище висоти вершка голови» (Постанови ІІ великого збору Організації українських націоналістів, БМ, 1941. С. 37; Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 23, спр. 926; Grzegorz Rossolinski-Liebe “The ‘Ukrainian National Revolution’ of 1941: Discourse and Practice of a Fascist Movement,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 12, 1. 89)).

Причетність керівників і членів Організації українських націоналістів до нацистських масових вбивств не тільки не розслідується але, й замовчується, або навіть фальсифікується, передусім на історичній західній Волині. Про це свідчить приклад з виявленими у 2011 та 2012 роках у Володимирі-Волинському і частково ексгумованими масовими захороненнями, де вже знайдено рештки близько 750 людей, і де похована значна більша їх кількість. Домінуючою теорією стало гіпотетичне припущення, що це було подібне до Катині масове вбивство польських військовополонених здійснене НКВС в 1940 чи 1941 роках. Політики, експерти і журналісти Волинської області виявили майже повну публічну одностайність щодо того що знайдено останки поляків, вбитих радянською таємною поліцією. З самого початку розкопок масових поховань в Володимирі-Волинському, версія про вбивство поляків НКВС була розтиражована багатьма українськими каналами телебачення і іншими засобами масової інформації, зокрема волинськими, котрі майже одностайно говорили про «жертв НКВС».[4] 13 жовтня 2011 року волинські та польські посадовці і священики прийняли участь у перепохованні останків 367 осіб на місцевому кладовищі під хрестом з написом що вказує на жертв радянського масового терору.[5] Подібне перепоховання решток майже 400 людей відбулось 30 листопада 2012 року, і їх ЗМІ, експерти та волинські урядовці подавали як польських жертв НКВС або як невідомих жертв невстановлених розстрілів періоду Другої світової війни.[6]

2

Перепоховання 30 листопада 2012 року, м. Володимир-Волинський. (Джерело: Фото надане Володимиром Музиченко)

Докази, такі як свідчення очевидців, архівні документи, наукові дослідження, знайдені гільзи, а також аналіз нацистських і радянських методів масового вбивства, свідчать, що на території Володимир-Волинської в’язниці були захороненні жертви нацистів, переважно євреї, котрі були вбиті, зокрема, з допомогою міліції створеної ОУН(б), та поліції, значна частина якої перейшла в УПА.[7] В липні та серпні 1941 року в цьому місті було розстріляно 600-650 євреїв та «радянських активістів». Існують свідчення виживших євреїв про масові нацистські страти, що проводились за сприянням української міліції, в районі Володимир-Волинської в’язниці влітку 1941 року. Очевидці прямо вказують на тюрму як місце, де відбувались масові розстріли. Наприклад, Йозеф Опатовський свідчив що 31 липня 1941 року під час розстрілу декількох сотень євреїв, схоплених за допомогою міліції, він сховався на дзвіниці і звідти на власні очі «бачив двір в’язниці на якому розстрілювали євреїв», котрим «перед цим казали роздягнутись до гола і викопати собі могили.»[8] Про цей же розстріл, Анна Казімірська у своїх спогадах цитує свідчення свого майбутнього чоловіка, котрий працював дантистом у німецькій військовій клініці і дізнався від своїх клієнтів, що після арешту і короткого ув’язнення у тюрмі ці євреї були

виведені щоб викопати великі ями у тюремному дворі. Коли ями були достатньо глибокі, євреїв вишикували за цими ямами. Солдати підняли зброю та водночас стріляли в шиї цих євреїв. Після того як вони попадали в ями, новим шеренгам євреїв було наказано зайняти їх місце, і те ж саме повторювалось. Деякі з тіл в ямах були ще напівмертвими (ще живими).[9]

Існують свідчення про те, що в серпні 1941 в районі тюрми відбувся наступний масовий розстріл 300-350 євреїв. що включав велику кількість жінок і дітей, котрі прийшли до стін в’язниці дізнатись про долю своїх чоловіків, або були зловлені під час облави.[10] Аналіз спогадів очевидців, історичних досліджень, та матеріалів західнонімецького суду на гебіткомісаром міста Володимира-Волинського та його помічницею вказує на те що подібні розстріли від декілька сотень до більш ніж тисячі євреїв продовжувались на території тюрми до кінця 1941 року, а на початку вересня 1942 року там само німцями було розстріляно декілька тисяч євреїв, переважно жінок, дітей, та людей старшого віку, хоча тоді ж у вересні 1942 абсолютну більшість євреїв міста вивезли та розстріляли біля села П’ятидні.[11] Також є свідчення безпосередніх очевидців про інші подібні розстріли євреїв на території тюрми, зокрема в самому кінці 1942 чи на початку 1943 року, коли близько 65 євреїв, котрих знайшла у схованці в гетто та арештувала українська поліція, та про захоронення там великої кількості тіл розстріляних в гетто в кінці 1942 року.[12]

Описані очевидцями загальне число страчених, їх склад, спосіб розстрілів та поховання, разом з даними розкопок про те, що знайдені жертви в Володимирі-Волинському були розстріляні великими групами в абсолютній більшості випадків без одягу та взуття, і лежали щільними шарами спинами доверху, і серед них абсолютну більшість складали жінки та діти, вказує на те, що це були головним чином євреї, розстріляні нацистами. Крім того, були знайдені німецькі гільзи від куль 9-ти міліметрового калібру 1941 року випуску.[13] Однак, навіть знаходження німецьких гільз від куль 9-ти міліметрового калібру 1941 року випуску, що використовувались не в радянській а в німецьких стрілецькій зброї, зокрема пістолеті П-38 (Вальтер) та пістолеті-кулеметі MП-40 (Шмайсер), подавалось волинськими керівниками археологічної експедиції, що проводила розкопки, і засобами масової інформації як доказ того, що масове вбивство вчинило НКВС.[14] Німецька армія і поліція безпеки прийняла ці моделі зброї у великих кількостях починаючи з 1940 року, тоді як органи НКВС СРСР в той час використовували інші моделі пістолетів та кулі іншого калібру.

Крім того, одним з основних доказів версії що жертвами були розстріляні НКВС в 1941 році поляки стало антропологічне дослідження, котре було проведене експертами відділу біоархеології Інституту археології НАНУ і стверджувало:

Попередні результати дослідження за 14 краніометричними ознаками показують певну відмінність досліджуваних чоловічих і жіночих груп від серій українців, росіян, литовців, латишів і збірної єврейської серії з території України, однак, наближають їх до деяких польських груп населення. Загалом, комплекс краніоскопічних ознак вказує на приналежність даного населення до кола південних європеоїдів.[15]

Проте висновок про поляків розстріляних НКВС не підтверджується історичними дослідженням, архівними документами, свідченнями очевидців, знайденими кулями, методом розстрілів, та такими характерними ознаками, як домінування серед жертв жінок та дітей віком від немовлят до 15 років. Масовий розстріл НКВС в’язнів у Володимир-Волинськiй тюрмі 23 червня 1941 року обговорюється в багатьох публікаціях, архівних документах, і свідоцтвах очевидців, які залишилися в живих. Вони описують, як від 36 до 150 з приблизно 300 в’язнів – в основному місцеві українці – були страчені НКВС, коли радянські війська залишили фронтове місто на другий день війни. Їхні тіла, які не були поховані через стрімкий радянський відступ, були виявлені оунівцями та німцями, частково ідентифіковані та поховані на місцевому кладовищі відразу після того, як містом заволоділи німецькі війська.[16]

Хоча деякі волинські держпосадовці, зокрема голова держадміністрації Волинської області Борис Клімчук, визнали, що єврейські жертви нацистів можуть бути серед людей, рештки яких знайдено в 2011-2012 роках, вони продовжили просувати ідею польських жертв НКВС, як основну теорію або стверджували що неможливо встановити хто і ким там був розстріляний.[17] Волинські і національні ЗМІ в Україні не оприлюднили виявлені докази того, що знайдено жертв нацистського геноциду. В місцевій пресі опублікована лише одна стаття що заперечувала версію про польських жертв НКВС і висувала як головну версію про єврейських жертв нацистів.[18]

Одна з головних причин цього полягає в політиці пам’яті, тому що нацистські масові розстріли близько 20 тисяч євреїв Володимира-Волинського проводились з допомогою міліції створеної ОУН(б) влітку 1941 року, а з кінця 1941 до початку 1943- з допомогою поліції, більша частина якої навесні 1943 року перейшла в УПА. Наприклад, заперечення такої причетності прямо вказувалось в публікаціях, які критикували висновки польського професора Анджея Коли, котрий приймав участь в цих розкопках в 2011 році і спочатку заявляв, що було знайдено рештки поляків, розстріляних НКВС, але визнав після їх перепоховання, що це, ймовірно були євреї, страчені нацистами, та висновки польської державної Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, яка підтримувала розкопки масових поховань в 2012 році, про те що там знайдено переважно єврейських жертв нацистських розстрілів.[19]

3

Поліція допомагає нацистам розстрілювати єврейських жінок та дітей в Мізочі в Рівненській області в жовтні 1942 року, а в 1943 році поліція Мізоча перейшла до УПА (В обороні волі. Боротьба УПА з німецькими окупантами на Рівненщині в 1941-1944 рр. //www.uahistory.kiev.ua/upa/vol1/00392.html; Літопис УПА [Т. 16], Київ, 2011. С. 472). (Джерело: United States Holocaust Memorial Museum).

Участь місцевої міліції та поліції та міліційних і поліційних частин з Луцька і 103-го батальйону поліції з Мацейова Волинської області, у масових вбивствах у Володимирі-Волинському заперечують або замовчують оунівські джерела, але її підтверджують свідчення очевидців, історичні дослідження, архівні то документи, та матеріали західнонімецького суду над гебіткомісаром Вільгельмом Вестерхайде. Вона полягала головним чином у проведенні міліцією та поліцією облав і арештів у Володимирі-Волинському для наступних розстрілів, які безпосередньо здійснювались німцями, зокрема Сіпо і СД з Луцька та жандармерією, в доставці і охороні розстрілюваних, охороні території Володимир-Волинського єврейського гетто і тюрми, де тримали в’язнів перед розстрілами, а також і вбивствах тих, хто був поранений під час розстрілів, втікачів, і тих євреїв, зокрема жінок і малих дітей, котрі намагались переховуватись від час розстрілів.[20]

За спогадами Миколи Климишина, члена головного проводу ОУН(б), до кінця червня 1941 року частина членів його північної похідної групи ОУН, перейшли кордон з Грубешова прямо до Володимира-Волинського, розташованого за 15-20 кілометрів, а потім рушили через Луцьк і Рівне далі на схід, а маршрут іншої частини пролягав через Сокаль, Горохів і далі на Луцьк, Рівне, Житомир, і Київщину.[21] В цих та більшості інших міст Галичини, Волині, Житомирщини та сусідніх регіонів цими похідними групами та місцевими лідерами бандерівського крила ОУН було створено міліцію.

Масові вбивства євреїв та «радянських активістів» за участю міліції створеної похідними групами ОУН(б) і місцевими оунівцями мали місце в кінці червня, липні, та серпні 1941 року в багатьох містах і містечках Волинської області, зокрема Володимирі-Волинському, де з допомогою міліції було розстріляно близько 150 «радянських активістів» 5 липня 1941 року, 200 євреїв 31 липня, і 300-350 євреїв в серпні.[22] Йозеф Опатовський свідчив що в кінці липня гестапівці разом з українською міліцією приїхали з Луцька і ловили євреїв, декілька сотень яких було тоді розстріляно в місцевій тюрмі.[23] Анна Казімірська у своїх спогадах розповідала як місцевий міліціонер, озброєний гвинтівкою арештував її батька і брата, які разом з сотнями інших євреїв, зігнаних під приводом роботи, були розстріляні 31 липня 1941 року в тюрмі міста.[24] Командира місцевої міліції в Володимирі-Волинському Якова Закревського в період масових розстрілів літом 1941 року в цьому місті було призначено обласною адміністрацією, створеною на окупованій німцями Волині за їх згодою бандерівським крилом Організації українських націоналістів.[25]

 

Інтерв’ю Анни Казімірської

6

Бандерівські керівники міліції Омелян Грабець (ліворуч), котрий очолював Рівненську обласну міліцію влітку 1941 р., а в 1943 р. став командиром УПА-Південь, і Федір Заборовець (праворуч), котрий, згідно Літопису УПА (т. 16, Київ, 2012. С. 364), був одним з комендантів поліції у Луцьку, а в 1944-1945 рр. очолював Холмську і Луцьку округи ОУН(б). Рівне, липень 1941 р. (Джерело: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного).

До кінця літа та початку осені 1941 року, мельниківська ОУН (ОУН(м)), частково перебрала в ОУН(б) керівні позиції у поліції Володимира-Волинського. Хоча оунівці-мельниківці зайняли багато командних позицій у поліції у Володимирі-Волинському, зокрема кримінальній поліції, бандерівці також мали сильне представництво серед командування і рядового складу поліції.[26] Іван Климів – військовий референт бандерівської фракції Організації українських націоналістів – був одним з командирів поліції у Володимирі-Волинському восени 1942 року, тобто в період масових розстрілів євреїв. На це вказують прямо чи непрямо різні джерела, зокрема дослідження сучасного волинського історика ОУН, спогади Григорія Стецюка, який був той час зв’язковим ОУН(м) в місті а в 1944 перейшов на службу в 31-й батальйон таємної поліції (Український легіон самооборони), котрий був організований в кінці 1943-го року мельниківцями та СД переважно з колишніх поліцаїв з районів Луцька, Кременця, та Володимира-Волинського,[27] спогади місцевої активістки ОУН(м), та спогади жінки Івана Климіва.[28] Так само, перекладачами в німецькій жандармерії в Володимирі-Волинському, яка приймала безпосередню участь в масових розстрілах євреїв та інших цивільних жителів міста та в охороні тюрми, служили бандерівський активіст Василь Дишкант та головний лідер ОУН(м) на Володимирщині Орест Тарасевич.[29]

4На фото зліва: Іван Климів («Легенда»), військовий референт ОУН(б) і один з керівників поліції у Володимирі-Волинському (Джерело: Історична правда)

Перехід весною 1943 р. більшої частини поліції Володимира-Волинська до УПА заміною її на поліцію набрану головним чином з поляків підтверджуються, зокрема, спогадами місцевої активістки ОУН(б) Галини Коханської, спогадами Стецюка та звітом ОУН(б), хоча багато командирів поліції з мельниківської фракції ОУН було вбито бандерівцями під час перемовин про перехід до УПА.[30] Колишні поліцаї з міста, Володимир-Волинського району та сусідніх районів склали основу «Січі», а багато керівників місцевої поліції зайняли командні позиції в цьому формуванні УПА та в СБ ОУН(б), котра виконувало функції служби безпеки УПА. Зокрема, командиром «Січі» став мельниківець-комендант поліції в селі Олеськ Порфирій Антонюк («Сосенко»).[31] Костянтин Березовський, секретар поліції в Володимирі-Волинську, став головою Служби безпеки ОУН і УПА у Володимир-Волинському надрайоні, а «Сокіл», котрий також служив в поліції Володимира-Волинська, став головою районної СБ.[32]

В УПА перейшла майже вся поліцейська частина, яка була сформована в Галичині і базувалась в Володимирі-Волинському під командою Андрія Марценюка, який став сотником УПА. Бій в селі Новий Загорів на початку вересня 1943 року взводу (чоти) УПА, що входив до складу «Січі», і яким командував Марценюк («Береза»), та який включав інших поліцейських з цієї частини, місцева влада, ЗМІ і націоналістичні політики часто міфологизують як символ анти-німецької боротьби УПА, наводячи недостовірні цифри німецьких втрат та обставини бою. Це ж саме стосується музичного кліпу групи Тартак про цей бій та про загін Марценюка. В той же час, замовчуються свідчення що вказують на велику ймовірність причетності цих колишніх поліцейських до нацистських масових вбивств у Володимирі-Волинському. Крім того, є свідчення, наведені зокрема у спогадах безпосереднього їх учасника зі сторони бандерівців Романа Петренка, про успішні переговори між УПА і представником німецької розвідки Петром Дяченко, котрі були санкціоновані командиром УПА Дмитром Клячківським («Климом Савуром»), який на початку вересня 1943 року перебував на «Січі», і організовані через резидентуру Абверу у Володимирі-Волинському в цей же період часу, і які, зокрема, передбачали підготовку радистів для УПА.[33]

Відео 2. Тартак, «Не кажучи нікому (feat. Нічлава)»

103-й охоронний батальйон поліції, командири та рядові службовці якого у вересні 1942 року приймали участь у масових розстрілах євреїв у Володимирі-Волинському та знищенні близько 3 тисяч жителів села Кортеліси та сусідніх хуторів, дезертирував до УПА влітку 1943 року.[34] Є також свідчення що вказують на допоміжну участь школи сільськогосподарської поліції з Луцька в розстрілі декількох тисяч євреїв Володимира-Волинського в середині листопада 1942.[35] Ця школа була створена німецькою владою на основі організованої ОУН(б) школи міліції, котра одночасно виконувала поліцейські функції в Луцьку та Волинській області влітку 1941 року і базувалась в цей період часу на вулиці Костюшка (теперішня Ковельська), де також розташовувались в одному будинку обласна міліція і штаб ОУН(б), у радіусі від декількох десятків до декількох сотень метрів від місця анти-єврейського погрому в кінці червня 1941-го.[36] Ця поліцейська школа в березні 1943 року перейшла в УПА склавши основу одного з трьох загонів групи УПА «Турів», що отримав назву «Котловина» і яким командував Степан Коваль.[37]

5

Степан Коваль на чолі загону школи сільськогосподарської поліції у Луцьку
(Джерело: Літопис УПА [Т. 15]. С. 735)

Дане дослідження на прикладі історичної Волині розкриває роль міліції, створеної похідними групами і активістами Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери, у масових вбивствах, здійснених нацистами, зокрема влітку 1941 року на історичній Волині. Не дивлячись на розбіжності у ставленні до питання контролю над Україною, фашистські елементи ідеології бандерівської ОУН зумовили політику фактичного співробітництва з нацистами, головним чином, в допоміжній ролі, у масових вбивствах євреїв, а також звинувачених без суду і слідства у приналежності до радянських активістів та польських агентів. Поліція, більша частина якої на західній Волині перебувала під неформальний контролем ОУН(б) і в 1943 році склала основу УПА, також була задіяна у здійсненні нацистської політики геноциду євреїв, українців, та поляків. Проте, як свідчить приклад Володимира-Волинського, політика пам’яті, передусім на західній Волині, замовчує участь ОУН(б) у цих масових вбивствах і навіть викривляє ці події.

Іван КАЧАНОВСЬКИЙ – Доктор філософії, Школа політичних досліджень та Програма з вивчення конфліктів і прав людини в Університеті Оттави (Оттава, Канада). E-mail: [email protected], web-site: //uottawa.academia.edu/IvanKatchanovski



[1] Автор висловлює подяку анонімним рецензентам за цінні поради та коментарі щодо повного варіанту статті та Рею Брандону, Джареду Макбрайду, Володимиру Музиченку, Кристоферу Лашу, Перу Рудлінгу, і Сергію Швардовскому за коментарі, поради, і надані архівні документи та інші матеріали для цього дослідження. Відповідальність за дослідження залишається за автором.

[2] The Einsatzgruppen reports: selections from the dispatches of the Nazi Death Squads’ campaign against the Jews July 1941-January 1943, eds. Yitzhak Arad, Shmuel Krakowski, Shmuel Spector, Stella Schossberger, (New York, Holocaust Library, 1989), 11, 32; Sefer Lutsk. (Tel Aviv: Irgun Yots’e Lutsk be-Israel, 1961), 398; Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. (Warszawa: Wydawnictwo von Borowiecky, 2000), t. 1, 657; Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 75-76. Сємашки вказують також що міліція допомагала у розстрілі нацистами в Луцьку близько 1.5 тисячі єврейських жінок і дітей в кінці серпня 1941 року, але спогади на які вони посилаються стосуються розстрілу євреїв в Костополі восени 1941 року (Siemaszko, Siemaszko, Ludobójstwo, t. 1, 657-658; Schwartcman David, Żydowski Instytut Historyczny (ZIH), sygn. 301/1805). Крім того, всеукраїнський фестиваль української альтернативної музики «Бандерштат» проводиться щорічно в Луцьку і навколишніх селах починаючи з 2007 року.

[3] Ivan Katchanovski, “Terrorists or National Heroes? Politics of the OUN and the UPA in Ukraine,” Paper presented at the Annual Conference of Canadian Political Science Association, Ottawa, 2010, 18-19.

[5] “Pogrzeb ofiar masowego mordu,” ITVL, 14 жовтня 2011.

[7] Ivan Katchanovski, “Owning a massacre: ‘Ukraine’s Katyn,’” openDemocracy, 26 жовтня 2011.

[8] Opatowski Josef, ZIH, sygn. 301/2014.

[9] Аnn Kazimirski, Witness to Horror. (Montreal: Devonshire Press), 32-33.

[10] Opatowski Josef, ZIH, sygn. 301/2014; “Niemcy też mordowali na grodzisku we Włodzimierzu,” ITVL, 26 жовтня 2011.

[11] Ray Brandon, “Wlodzimierz-Wolynski,” In The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1496; Justiz und NS-Verbrechen, Vol. XLV, eds. C. F. Roter, D. W. De Mildt (Amsterdam: Amsterdam University Press, 2004), 493-574; ZIH, sygn. 301/2014; Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 73; Музиченко Володимир, Володимир єврейський, Луцьк, 2011. С. 100-170; Музиченко, «Закатованими жертвами були євреї?»

[12] ZIH, sygn. 301/2014; Музиченко, Володимир єврейський, С. 119-120.

[13] Beata Iwanek, “Wstepne Sprawozdanie z Badan Antropologicznych Szkieletow z Grobow Masowych Nr 1 I 2 we Wlodzimierzu Wolynskim (Grodzisko-Teren Dawnego Wiezienia,” 2012; Dominika Sieminska, Adam Kuczynski, Michal Sieminski, “Raport z Badan Archeologiczno-Ekshumacyjnych Mogily Zbiorowej na Terenie Rezerwatu Historyczno-Kulturowego Miasta Wlodzimierza Wolynskiego (Ukraina).” Rada Ochrony Pamieci Walk I Meczenstwa, Warszawa, 2012.

[14] С.Д. Панишко, Златогорський О.Є., Вашета М.П. «Звіт про Результати Археологічно-Ексгумаційних Рятівних Досліджень на Городищі «Вали» у м. Володимирі-Волинському 2012 р.» Дочірнє підприємство «Волинські старожитності» державного підприємства «Науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України, Луцьк, 2012; Чекан, «Волинська Катинь.»

[15] Панишко, Златогорський, Вашета, «Звіт.» С. 31.

[16] Див. Коханська Галина, Озброєні честю, Луцьк, 2008, С. 20-21; Царук Ярослав, Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність, Луцьк, 2010, С. 38-42.

[17] Персональна інформація.

[18] Музиченко, «Закатованими жертвами були євреї?

[19] “Prof. Andrzej Kola o zbrodni we Włodzimierzu Wołyńskim,” ITVL, 14 жовтня 2011; Наталія Малімон,

«I все ж таки — поляки?..» День, 13 березня, 2013; Володимир Чопюк, «Політика на кістках», LB.ua, 5 лютого 2013.

[20] Brandon, “Wlodzimierz-Wolynski;”Justiz und NS-Verbrechen, Vol. XLV, 493-574; ZIH, sygn. 301/2014; .Spector, The Holocaust of Volhynian Jews; Kazimirski, Witness to Horror; Музиченко, Володимир єврейський, С. 100-170; Музиченко, «Закатованими жертвами були євреї?»; Коханська, Озброєні честю. С. 38-39.

[21] Климишин Миколa, В поході до волі. Спомини [т. 1], Торонто, 1975, С. 315-408.

[22] Музиченко, «Закатованими жертвами були євреї?; Brandon, “Wlodzimierz-Wolynski,” 1496; ZIH, sygn. 301/2014; Spector, The Holocaust of Volhynian Jews, 73.

[23] ZIH, sygn. 301/2014.

[24] Аnn Kazimirski, Witness to Horror, 29-33.

[25] Державний архів Волинської області (ДАВО), ф. Р-2, оп. 2 сп. 5, ар. 30.

[26] Коханська, Озброєні честю. С. 24-50.

[27] Частини цього поліцейського батальйону провели розстріл більш ніж 100 в’язнів Луцької тюрми в школі в селі Підгайці Луцького району та брали участь у знищенні поляків в багатьох колоніях та селах, зокрема, таких як Корчунки, Америка, і Хланов, і у придушенні Варшавського повстання. Також є дані про участь батальйону у спаленні 20 українських жителів, переважно дітей і жінок, села Підгайці та розстрілі близько 70 євреїв, які переховувались біля села. (Клименко Олег і Сергій Ткачов, Українці в поліції в рейхкомісаріаті «Україна» (Південна Волинь). Харків, 2012, 193-259; Ivan Katchanovski, “Politics of World War II in Contemporary Ukraine.” Paper prepared for presentation at the 18th Annual World Convention of the Association for the Study of Nationalities, Columbia University, New York, 2013; Marcin Majewski, “Przyczynek do wojennych dziejów Ukrainskiego Legionu Samoobrony (1943–1945),” Pamiec i Sprawiedliwosc 2.8, 2005, 295-327).

[28] Антонюк Ярослав, «Структура та організація CБ ОУН в період німецької окупації на території Волинської області»; Каркоць-Вовк, Михайло. Від Вороніжа до Українського легіону самооборони, Рівне, 2002. С. 212; Стецюк, Г.М. Чорні дні Волині, Луцьк, 1992; Петренко Галина. На вибоях епохи, Київ, 2007. Жінка Климіва згадувала що після їх одруження у вересні 1942 року, її чоловік зник після контактів з Іваном Бойком, котрий був бандерівським активістом, а влітку 1941 одним з командирів міліції в Сокалі, яку Климів особисто інспектував, і що Климів надсилав листи, і лише зрідка з’являвся перед своїм арештом у Львові (Петренко, На вибоях епохи; Щудло Петро, «Споґади с Сокальшини і скитальщини», в Бойові друзі [Т. 2] (Упорядн. Володимир Макар) (Торонто, 2001), 196-197). Дишкант, який займав посади голови управи Сокаля влітку 1941-го і перекладача німецької жандармерії у Володимирі-Волинському, був засуджений разом з Климівим у Луцьку в 1937 році (Посівнич Микола (ред., упор.), Життя і діяльність Степана Бандери: Документи і матеріали, Тернопіль, 2008. С. 392). Поліційний загін Марценюка був сформований на Галичині і з’явився у Володимирі-Волинському у 1942 році.

[29] Коханська, Озброєні честю. С. 29-30; Стецюк, Чорні дні Волині,; Justiz und NS-Verbrechen, Vol. XLV, 493-574.

[30] Коханська, Озброєні честю. С. 48; Стецюк, Чорні дні Волині; Літопис УПА [Т. 11], Київ, 2007. С. 84.

[31] Літопис УПА [Т. 14], Київ, 2010. С. 68-69.

[32] Антонюк Ярослав, Діяльність СБ ОУН на Волині, Луцьк, 2007. С. 153; Коханська, Озброєні честю. С. 26, 37.

[33] Літопис Української повстанської армії [Т. 27], Торонто, 1997, C. 166-220.

[34] Клименко, Ткачов, Українці в поліції в рейхкомісаріаті «Україна», C. 185; Літопис Української повстанської армії [Т. 5], Торонто, 1984. С. 197-207; Музиченко, Володимир єврейський. С. 113; Наконечний Владислав, Волинь – криваве поле війни. Тернопіль, 2006. С. 23, 60; Ivan Katchanovski, “ The OUN, the UPA, and the Nazi-led Genocide in Ukraine;” Justiz und NS-Verbrechen, Vol. XLV, 511-512.

[35] Justiz und NS-Verbrechen, Vol. XLV, 542.

[36] Estera Bejdman, ZIH, sygn. 301/5657; Семенюк Степан, І гинули першими. Луцьк, 2010. С. 103; ДАВО, ф. Р-2, оп. 2 сп. 1, ар. 14; сп. 4, ар. 8; сп. 7, ар. 20, 36.

[37] Літопис УПА [Т. 15], Київ, 2011. С. 570-735.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss