Україна Модерна

// Олена Петренко

Я всегда был уверен, что женская агентура
в нужных случаях более результативна,
нежели мужская […]. В необходимости именно
женской агентуры я в будущем убеждался не раз[1]

У далекому 1987 році, в контексті майбутньої публікації своїх споминів в торонтському «Літописі УПА», Марія Савчин писала до Петра Потічного, на той час співредактора видавництва: «[...] Ще про арештування і тюрьми. Наше суспільство просто не настільки софістиковане, щоб писати про ті речі глибинно й об’єктивно з перспективи часу і зі взглядом тодішніх обставин. Ми міряємо еміграційним аршином. Чужий, досвідчений дослідник візьме наші писання в руки й побачить, як часто в нас шиємо грубими нитками. У нас все чорне і біле, тоді коли так в житті не є, не було. Говоримо і пишемо (хоч мало) про геройську поведінку наших дівчат у польській тюрмі, але не дуже питаємо, як вони туди попали, чейже жили на законспірованих квартирах. Факт є, що самі себе сипали, особливо на початку підчас побивань і залякувань. Опісля скріпли й гідно переносили тягарі тюремні, але напочатку геройством було не зізнавати, бо такі не вижили, а зізнавати розумно, щоб якнайменше пошкодити тим, що залишились, і все таки вижити [...]»[2].

Кардинальних змін із часу написання цього листа не відбулося: й на­далі виходять у світ численні відретушовані біографії повстанців, автори яких проголошують однозначні вердикти. Культура пам’яті, а власне частково й історіографія українського націоналістичного підпілля, так і залишились, за поодинокими винятками, на позиціях трафаретного зображення повстанців у діапазоні між тотальною стигматизацією й апологетичним бронзуванням[3].

SavchynMaria
Марія Савчин "Марійка" (зліва) і Наталка Козакевич "Сіра", 1943 рік. Репродукція з книжки: Марія Савчин. Тисяча доріг. Спогади. Літопис УПА. Т. 28. 1995


Упродовж останніх шістдесяти років одним із найбільш табуйованих став факт співпраці багатьох членів ОУН і УПА з органами радянської та польської служб державної безпеки. В культурі пам’яті це призвело до подвійного замовчування. З одного боку, лінеарна біографічна схема «доброго повстанця» в діаспорі, а пізніше і в Україні, не визнавала фактів масштабної ефективної співпраці численних активістів підпілля з радянськими службами. З другого ж, опонентам ОУН і УПА було вкрай «невигідно» оприлюднювати ретельно опрацьовані механізми вербування агентів, які базувались на брутальному психологічному тиску та насиллі. Визнання масштабів насилля означало би позиціонувати повстанців у ролі жертви у безвихідній ситуації. Віктимний статус учасників підпілля надавав би їхній діяльності своєрідного виправдання, що в рамках тотального осуду було би неприйнятним для радянської влади. Водночас, факт масових арештів жінок-учасниць підпілля став «жертвою» символічної статевої ієрархії, що пов’язана насамперед із жіночими «слабкостями» та позицією несприйняття жінки як людини, спроможної діяти за екстремальних обставин війни.

Відкриття протягом кількох минулих років доступу до деяких документів із архівів СБУ та до актів польських спецслужб дає змогу усвідомити масштаби ефективної роботи радянських і польських силових структур, які з середини 1940-х років швидко переймали контроль над найважливішими пунктами, групами та інформаційним потенціалом підпілля. Фокус цієї статті, написаної на підставі документів Галузевого державного архіву Служби Безпеки України (далі ГДА СБ України) та польського Інституту національної пам’яті (далі ІПН[4]), протоколів допитів української Служби Безпеки ОУН (далі СБ ОУН (б) або СБ), опублікованих видавництвом «Літопис УПА»[5], та споминів свідків подій, зосереджено на «жіночому факторі», який активно використовували радянські та польські спецслужби. Які механізми впливу вживали під час вербування агентів? В чому полягала «робота» агентів-жінок і яке, власне, місце посідала гендерна специфіка в процедурах арештів і залученні жінок до агентурно-оперативних операцій?

В умовах значної суб’єктивності джерельної бази я не маю за мету категоризацію можливих мотивацій жінок до згоди на агентурну роботу. Враховуючи той факт, що більшість зізнань у агентурній роботі відбувалися в особливо екстремальних умовах – як-от під час допитів співробітниками СБ ОУН (б), в умовах відкритої конфронтації з фактом підпису в усних розмовах чи в рамках «переказів» історії вербування в доповідях співробітників радянських органів безпеки[6] чи УБ[7], – реконструкція згоди жінок на співпрацю можлива лише мозаїчно.

Зображення повстанцями пост фактум процесу вербування, примусу до підпису та самої агентурної діяльності як такої являють собою окремий дискурс, аналіз якого не входить у інтенційні рамки цієї статті. В цьому контексті моєю метою є радше представлення основних тенденцій згоди жінок до співпраці зі спецслужбами, які можна простежити, досліджуючи приклади жіночих біографій в ОУН та УПА.

 

Специфіка джерел та історіографія

Основним джерелом у дослідженні тактики та методів боротьби ра­дянських спецслужб виступають документальна спадщина НКВС–НКДБ, як-от архівно-кримінальні справи заарештованих повстанців, протоколи допитів, звіти та доповідні записки органів державної безпеки (НКДБ–МДБ–КДБ), внутрішніх справ (НКВС–МВС)[8]; документи польської служби безпеки УБ; звітна документація ОУН і УПА, СБ ОУН (б), як-от інструкції про поводження з агентами чи способи їх викриття, протоколи допитів запідозрених у агентурній діяльності[9]. Радянські агентурні та агентурно-розшукові справи на учасників підпілля є на сьогодні документами закритого типу, до яких науковці не мають вільного доступу[10]. Натомість, у Польщі в рамках проведення політики люстрації всі агентурні акти доби боротьби з українським підпіллям на теренах Республіки тепер відкриті для широкого загалу та зберігаються в Інституті національної пам’яті у Варшаві й його філіях[11]. Документи силових структур обох сторін останніми роками досить широко публікували у збірниках документів[12].

Серед мемуаристики слід відзначити книги Георгія Саннікова, колишнього співробітника КДБ у Західній Україні, спомини численних повстанців, окремі акцентування та пасажі яких є цінним джерелом для реконструкції боротьби радянських і польських спецслужб із націоналістичним підпіллям[13].

Робочий підхід радянських спецслужб у контексті про­тистояння націоналістичного підпілля та пануючої влади ґрунтовно був розглянутий у працях Дмитра Вєдєнєєва та Генадія Биструхіна[14]. Окремі статті вийшли у Олександра Іщука, Валерія Єфименка[15]. Ґжеґож Мотика та Ігор Галаґіда опублікували низку робіт про агентурні мережі в українському підпіллі на теренах Польщі[16].

Акцентуючи увагу на гендерному аспекті, слід згадати насам­перед роботи Джефрі Бурдса та біографічну книжку Володимира Іванченка про Людмилу Фою[17], написану на підставі раніше неві­домих архівних джерел. Джефрі Бурдс є сьогодні єдиним істориком, кого зацікавило питання тривалого замовчування жіночої участі в підпіллі. На основі поки що закритих документів ГАРФу Бурдс розглядає факти масового залучення жіноцтва напри­кінці війни до лав підпілля та вводить термін «фемінізація українського підпілля». Особливу увагу він приділяє саме моменту агентурної діяльності жінок. Дослідник також став «першовідкрива­чем» багатьох замов­чуваних жіночих біографій. Серед них і життєвий шлях Люд­­мили Фої, котра, однак, через подвійний характер агентурної діяльності не належить до традиційного типу «зрадниці». Дослідження долі Фої, ім’я котрої пов’язано з однією з найуспішніших спецоперацій СБ ОУН (б), продовжив Володимир Іванченко. Безсумнівною заслу­гою книжки є використання приватної переписки Фої, матеріалів із її агентурної та агентурно-розшукової справи та посмертних фото[18]. Серед авторів нещодавніх узагальнюючих робіт щодо участі жінок в українському націоналістичному підпіллі варто назвати Тетя­­ну Антонову, Оксану Кісь, Лесю Онишко[19].

FoyaВ даній статті на основі окремих прикладів біографій жінок розглядаються основні механізми впливу силових органів влади, що стали відомі завдяки відкритим для користування актам спецслужб. Поминаючи фізичний тиск на заарештованих повстанців, який, безперечно, був одним із домінантних чинників при отриманні інформації від заарештованих повстанців у 1940-х роках, я зосереджую свою увагу саме на тих механізмах впливу, які могли б бути вирішальними для згоди на співпрацю з радянською чи польською владою. Акцент зроблено на інструменталізації різних видів страху та надій / бажань у заарештованих – як-от погрози арештувати родичів і вислати їх до Сибіру, обіцянки залишити в живих чоловіка / дружину, посилена активізація почуттів помсти та провини. Крім того, в статті приділяється увага ситуативному потраплянню до агентурних сіток (акти «Зоні» та «Мирослави»), ролі спецгруп у вербуванні повстанців (акти «Мотрі»). Окремий розділ присвячено «розкладницько-профілактичним заходам» (разложенческо-профилактические мероприятия), в якому на прикладі Буковинського куреня зображено застосування таких заходів щодо окремо вибраної групи підпільників.

Наступний розділ проблематизує амбівалентність документів щодо дискурсу підпілля про жінку як зрадницю[20]. Адже, попри наявність архівних матеріалів і споминів, які акцентують недовіру до жінки як воїна, численні документи та накази підпілля демонструють масштабне залучення жінок до лав УПА.

Фільтрація versus мобілізація?

В післявоєнний період, коли УПА все більше уникала прямих конфронтаційних дій та надавала перевагу партизанській тактиці, одним із пріоритетних завдань радянської влади в боротьбі проти «бандитизму»[21] став саме пошук інформантів та розбудова агентурних мереж. Масові арешти повстанців, зокрема жінок, їхнє масштабне вербування радянськими та польськими спецслужбами призводили до подальшої «продуктивної» практики залучення жіночого контингенту до спеціальних операцій органів безпеки. Можливо, саме цей факт спонукав заарештовану органами НКДБ Марію Болещук назвати «жіночу ненадійність» причиною ліквідації жіночої сітки ОУН наприкінці 1944 – на початку 1945 років. На допиті вона подає арешти жінок і зраду ними інших членів підпілля як причину розпуску жіночої сітки[22]. Далі в документі Болещук цитує думку та офіційне пояснення повітового керівника проводу «Гриця», котрий на зібранні в лютому 1945 року головною причиною саморозпуску жіночої сітки назвав факт деконспірації та зраду жінок[23].

Тенденцію до фільтрації жінок і факт існування загальної підозри в зрадництві жінки був помічений радянськими органами. В цьому сенсі надзвичайно показовою є промова керівника НКВС Тернопільської області Сараєва, який на партзборах у Чорткові 11–12 грудня 1944 року доповідав наступне:

Если посмотреть отчет оуновских вожаков, то из этих отчетов видно их признание в том, что в условиях Советской действительности работа оуновских организаций оказалась для них очень трудной и главным образом потому, что население оказалось более расположенным к советской власти, чем они этого ожидали. В связи с этим оуновские вожаки ищут выхода из создавшегося положения. Ими намечаются различные меры, одни выдвигают изменить организационную структуру ОУН. Другие считают, что нужно удалить женщин из УПА, так как в них видят элементы разложения, третьи предлагают вести борьбу не под флагом ОУН, исходя из того, что большинство населения рассматривают ОУН как немецкую агентуру...[24]

Радянська влада швидко та ефективно реагувала на дії повстанців, вдало адаптуючись до пануючих усередині підпілля дискурсів. Наприклад, у практику все більше входили масові арешти сільських мешканців (переважно жінок) у разі відходу чоловіків до лісу. Через декілька днів формального допиту їх відпускали. Однією з цілей такої тактики було не тільки сподівання випадково розшукати законспірованих членів підпілля, але й провокування недовіри з боку СБ до звільнених із в’язниці людей. В такий спосіб витворювалась особлива атмосфера взаємних підозр й антипатій: кожна жінка (або чоловік), котрі побували у в’язниці, могли теоретично бути завербованими агентами, що призводило, своєю чергою, до численних ліквідацій підпільників співробітниками СБ ОУН (б)[25].

Проте, водночас слід відзначити, що саме в період наступу Червоної Армії та її приходу в західні області України на тлі можливого визрівання недовіри до жінки як до зрадника та «деморалізуючого фактора» відбувається масове залучення жінок у підпілля, зокрема в ОУН. Для прикладу, складена з протоколів допитів заарештованих повстанців доповідна записка голови управління НКДБ по Львівській області інформує про створення за вказівками крайового проводу ОУН сільських, підрайонових, окружних та обласних проводів ОУН із числа жінок, котрі б мали очолити референтури зв’язку, розвідки та господарську[26]. Вищезгадана Марія Болещук на допиті вказувала, що в УПА та СБ ОУН (б) на початок 1945 року і надалі дозволялося мобілізувати жінок[27]. Можна стверджувати, що внаслідок наступу радянських військових частин та ускладнення легального перебування чоловіків у містах відбувається масова «переорієнтація» підпілля на жіночих активістів. Існують, наприклад, дані про плани залучення жінок у СБ – зазвичай, традиційно чоловіче поле діяльності. Цікаві деталі подають протоколи допитів Йозефа Паньківа. Останній детально розповідає про плани Григорія Пришляка[28], керівника інформаційно-розвідувального відділу референтури СБ крайового проводу, доповнити кадри СБ жіночими співробітниками[29]. Сам Паньків мав плани щодо створення розгалуженої сітки розвідниць, а його сестра, секретар СБ ОУН Юлія Паньків, після втечі Паньківа з міста була призначена референтом СБ ОУН (б) по місту Львову[30].

Одразу після війни, в середині 40-х років, коли радянська влада активізувала боротьбу проти націоналістів у Західних областях України та Прибалтиці, українське підпілля зазнало численних втрат. Масові арешти повстанців хронологічно збіглися з прагматичним масовим залученням жінок у лави УПА. Як справедливо помітив американський дослідник Джефрі Бурдс, українські повстанці, залежачи від жінок, почали шукати саме в них причини своїх поразок[31]. Жінки як «слабка стать» автоматично ставали відповідальними за невдачі повстанців.


Повний текст статті


[1] Санников Г. Большая охота. Борьба с вооруженным подпольем ОУН в Западной Украине. Москва, 2008. C. 145.

[2] The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine. Box 86. Folder «Pyskir M. (M. Savchyn, «Marichka»). 1987. Photo of V. Halasa». Лист від 3 червня 1987 року. Самі спогади Марії Савчин, підпільниці з багаторічним досвідом, вийшли в 28 томі основної серії видавництва «Літопис УПА» (Савчин М. Тисяча доріг. Спогади. Торонто–Львів, 1995).

[3] Щира подяка Александрі Опар (Оттава), яка надихнула мене на цю статтю, а також надала змогу користуватися її приватним архівом. За допомогу та цінні поради я також глибоко вдячна Оксані Кісь, Юлії Кислій, Павлові Майкуту, Оксані Товарянській та анонімним рецензентам статті.

[4] Instytut Pamięci Narodowej.

[5] Боротьба з агентурою: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині 1946–1948. Кн. 1, 2. Літопис УПА. Томи 43, 44. Торонто–Львів, 2006; Кн. 3. Том 46. Торонто–Львів, 2007.

[6] Суб'єктивність джерел виконавчих органів влади слід розглядати насамперед у сенсі тиску на співробітників для набору квоти агентів та існування сталих лексичних рамок протоколів допитів тощо.

[7] Управління безпеки Польської Народної Республіки (UB, Urząd Bezpie­czeństwa), далі по тексту також як Міністерство громадської безпеки (MBP, польською Ministerstwo Bezpieczeństwa Publicznego).

[8] Постійна видозміна абревіатур радянських спецслужб по тексту пов'язана з їх частим перейменуванням і перерозподілом обов'язків у боротьбі проти «бандитизму» між МВС та КДБ.

[9] В статті використані документи, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБ України (ГДА СБ України), див. насамперед фонд 13, справа 372; Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Державному архіві Російської Федерації ГАРФ (див. насамперед фонд 9478, відділ НКВС по боротьбі з бандитизмом), Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ), в архіві Петра Потічного (Торонто) див. The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine. University of Toronto Library.

[10] За винятком короткого періоду повного відкриття архівів на початку 1990-х років і публікацій працівників архіву СБУ на основі частково закритих матеріалів за доби В. Ющенка. Див. серія «Події і люди» в рамках видавництва «Літопис УПА», редактор Петро Потічний. Безсумнівною заслугою цієї серії є використання маловідомих, закритих для широкого загалу документів архіву СБУ, публікація унікальних фотографій та приватного листування.

[11] До специфіки джерельної бази Інституту та до історії люстрації в Польщі з подальшим заснуванням ІПН див.: Bensussan A., Dakowska D., Beaupre N. Die Überlieferung der Diktaturen. Beiträge zum Umgang mit Archiven der Geheimpolizeien in Polen und Deutschland nach 1989. Essen, 2004.

[12] Однією з перших публікацій став збірник документів Івана Біласа про існування спецгруп НКВС–МДБ, див.: Білас І. Під видом УПА. Трускавець, 1992. Серед останніх публікацій див.: Владимирцев Н., Кокурин А. НКВД–МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1956). Москва, 2008; Даниленко В., Кокін С. Радянські органи державної безпеки у 1939–1945 рр.: Документи ГДА СБ України. 1939 – червень 1941 р. (Серія «Більше не таємно». Т. 3). Київ, 2009. Документація СБ ОУН, що використана в статті, див.: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині 1946–1948. Кн. 1. Літопис УПА. Том 43. Торонто–Львів, 2006.

[13] Санников Г. Большая охота. Москва, 2008; Його ж. Операция «Рейд», или История одной любви. Москва, 2007. В статті використані також матеріали проведених авторкою інтерв'ю зі свідками подій.

[14] Вибірково, див.: Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. «Повстанська розвідка діє точно і відважно...». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940–1950-ті роки. Київ, 2006; Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті роки. Київ, 2007.

[15] Вибірково див.: Іщук О. Узагальнення органами КДБ УРСР досвіду боротьби з підпіллям ОУН та УПА: до створення відомчої тематичної колекції архівних документів (1959–1964 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2009. № 1 (32). С. 87–120; Єфименко В. Феномен зрадництва серед працівників спеціального підрозділу ОУН(б): випадковість чи закономірність? // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2007. № 2 (29). С. 171–189.

[16] Hałagida I. Prowokacja «Zenona». Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptonimie «C-1» przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyj­skiemu (1950–1954). Варшава, 2005; Motyka G. (red.) Służby Bezpieczeństwa Polski i Czechosłowacji wobec Ukraińców 1945–1989. Warszawa: IPN, 2005; Ibid. Ukraińska partyzantka 1942–1960. Warszawa, 2006.

[17] Бурдс Д. Советская агентура. Очерки военной истории СССР в послевоенные годы (1944–1948). Москва – Нью-Йорк, 2006; Ibid. Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944–1948 // Cahiers du Monde Russe. Vol. 42. Numbers 2–4 (April–December 2001). P. 279–320.; Іванченко В. Квітка у червоному пеклі: Життєвий шлях Людмили Фої. Торонто–Львів, 2009.

[18] Це документи, до яких широкий загал доступу не має. Окрема подяка Джефрі Бурдсу, котрий надав авторці змогу ознайомитись із сьогодні закритою для науковців агентурною справою Людмили Фої. Про невдалу операцію НКДБ, пов'язану з подвійною агенткою Фоєю, серед співробітників спецслужб ходили легенди. Можливо, саме тому Георгій Санніков, колишній співробітник КДБ, емоційно ввів історію загибелі Людмили Фої до своїх художньо забарвлених споминів. Санніков у інтерв'ю сам відзначив, що йшлося про іншу жінку, ім'я якої він не пригадує (приватний архів авторки, інтерв'ю від грудня 2009 року). Дослідження Іванченка продемонстрували, що Фоя не могла загинути від розриву гранати, як стверджує Санніков. Вона також не наклала на себе руки, як пише Марія Савчин. Як дослідив Іванченко, згідно з характером посмертних світлин і довідкою МДБ, Фоя загинула від куль оперативної групи. Див.: Іванченко В. Квітка в червоному пеклі. С. 51.

[19] Див.: Антонова Т. Жінка та її мирні, напівмирні та воєнні ролі в боротьбі ОУН та УПА // Український визвольний рух. Збірник 9. Львів, 2007. С. 138–147; Кісь О. Жіночий досвід участі у національно-визвольних змаганнях 1940–50-х років на західноукраїнських землях // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. Вип. 13–14. Історична пам'ять і тоталітаризм: досвід Центрально-Східної Європи. Харків, 2009. С. 101–126. Див. також критичну рецензію Оксани Кісь щодо політичної заангажованості та героїчного наративу на працю Богдана Савки, присвячену жіноцтву Тернопільської області: Кісь О. Проблема профанації жіночої історії в Україні. (Рецензія на книгу [Савка Б. А смерть їх безсмертям зустріла. Нариси, спогади, документи про участь жіноцтва трьох районів Тернопілля (Гусятинського, Заліщицького, Підволочиського) в національно-визвольній боротьбі ОУН-УПА 40-х – початку 50-х років ХХ ст. Тернопіль, 2003.]) // Народознавчі Зошити. 2007. № 5-6. С. 711–714. Біографію однієї з найвідоміших в офіційному наративі жінок-учасниць повстанського руху Катерини Зарицької, див. у: Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії ґрати...»: Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. Літопис УПА. Серія Бібліотека. Том 8. Торонто–Львів, 2007.

[20] Уникнути таких морально навантажених термінів, як «зрада», «денунціація» («донос») тощо, через їх застосування і в сучасному каноні пам'яті, і в архівних документах, не видається можливим.

[21] Інші методи боротьби, як-от депортації сімей повстанців та «бандпособників», перепис населення, хвилі амністій, кадрова політика НКВС-МДБ-КДБ, в статті не досліджуються.

[22] Протокол допиту від 4 вересня 1945 року. ГДА СБ України. Ф. 13. Спр. 372. Том.1. Арк. 369–377. Надруковано в: Кокін С. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944–1953). Київ, 2000. С. 98–102.

[23] Там само. Слід відзначити, що упродовж 1945–1946 років була розпущена ціла низка інших референтур, як от військова, «юнацтва», Українського Червоного Хреста, господарська. Див.: Вєдєнєєв Д. Двобій без компромісів. С. 54. Водночас повністю зберігались і навіть значно розширювались референтури пропаганди та СБ.

[24] РГАСПИ. Ф. 17. Оп. 44. Д. 1837. С. 168.

[25] Розправи СБ ОУН із запідозреними в агентурній роботі повстанцями призводили до численних конфліктів у підпіллі. Мабуть, одним із найвідоміших прикладів є протистояння Миколи Козака «Смока», керівника референтури СБ крайового проводу на північно-західних українських землях, крайового провідника ОУН на цих землях з 1945-го, та Степана Янішевського «Далекого», референта СБ крайового проводу «Одеса». Останній виступив проти внутрішніх чисток в підпіллі, створивши опозиційний крайовий провід. Див.: Вєдєнєєв Д. Двобій без компромісів. С. 479. Янішевський, заарештований 1948 року органами МДБ, на допитах називав «Смока» та його прихильників «ліквідаторами». Див. протокол допиту Янішевського в: ГДА СБ України. Ф. 13. Спр. 372. Том. 50. Арк. 238.

[26] ГАРФ. Ф. 9478. Оп. 1с. Д. 149. Л. 64. З довідки, складеної з протоколів допитів коменданта куща самооборони Дячишина та курінного УПА Гачкевича (допитані 12 та 25 жовтня 1944 року).

[27] Кокін С. Анотований покажчик. С. 100.

[28] Йозеф Паньків, на момент арешту в жовтні 1944 року обласний референт СБ ОУН (Львів).

[29] ГАРФ. Ф. 9478. Оп. 1. Д. 135. Л. 193.

[30] Детальніше про залучення жінок в лави СБ ОУН (б) та інші сфери підпілля див.: Petrenko O. Zwischenpositionen. Frauen im ukrainischen bewaffneten Untergrund der 1940er–50er Jahre // Latzel Klaus K., Satjukow S., Maubach F. Soldatinnen. Gewalt und Geschlecht im Krieg vom Mittelalter bis heute. Paderborn, 2011. S. 257–78.

[31] Бурдс Дж. Советская агентура. С. 159.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!