Україна Модерна

// Людмила Бризгун

Obkladynka 002 AНа початку вересня 2013 року в видавництві Львівської Політехніки була опублікована книга «Незвичайні долі звичайних жінок: Усна історія двадцятого століття», упорядкована Іроїдою Винницькою (головний упорядник), Оксаною Дмитерко та Наталею Федорович, з передмовою Ярослава Грицака. Вона започаткувала «Бібліотеку "України модерної"» (Серія: «Спогади, щоденники, інтерв’ю»), яка виходитиме під егідою Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, Програми дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика Канадського інституту українських студій Університету Альберти та Українсько-Канадського Дослідчо-Документаційного Центру (Торонто).

Пропонуємо увазі читачів уміщені в книзі спогади лікаря Людмили Бризгун, дочки українського засланця до Сибіру, яка була свідком революційних подій у Росії, а відтак мешкала в еміграції в Австрії, Словаччині, Канаді.

 Звертаємо вашу увагу: через зміни в структурі сайту, цей матеріал перенесено у рубрику "Шафка з документами", де ви також знайдете інші джерельні матеріали - рідкісні архівні документи, спогади, щоденники і свідчення очевидців подій...

Людмила Бризгун

Дата інтерв'ю: 10 липня 1979 р.

Місце інтерв'ю: Дургам, Онтаріо

Оповідач: д-р Людмила Бризгун

Інтерв'юер: Іроїда Винницька

Присутні при інтерв'ю: Оксана Соколик, донька оповідачки

Мова інтерв'ю: українська

Розшифрування інтерв'ю: Наталя Миско

Редагування інтерв’ю: Іроїда Винницька, Оксана Соколик

Людмила Бризгун народилася 28 грудня 1893 р. у м. Каїнськ в Сибірі у багатодітній родині засланого за участь в “Народній Волі” Якова Скорюка. 1917 р. закінчила медичний факультет Томського університету. Активний член Томської громади студентів-українців.

Розповідає про міжнаціональні взаємини в Сибірі та самостійницький “сибірський” рух. Свідок революційних подій 1917 р. в Сибірі. Описує рівень національної свідомости українців у Сибірі та на Київщині часів революції і міжвоєнного періоду в Закарпатській Україні.

Разом з чоловіком-лікарем 1919-1920 рр. виконувала місію Українського Червоного Хреста по перевезенню українських поранених полонених вояків з Німеччини. Змушена була залишитись з родиною у Відні через хворобу доньки. Від 1920 р. до 1945 р. родина жила в Мукачеві (Закарпаття), Гуменному (Пряшівщина) та Братіславі (Словаччина). Особливо плідною для оповідачки була праця 1932-1939 рр. в українській школі в Братіславі.

Від 1948 р. проживала в Канаді. Упокоїлася 7 січня 1981 року в Торонті.

Photo 1Питання: Пані Доктор, може Ви могли б сказати...

Відповідь: Не кажіть мені пані доктор.

Питання: ...про своє життя, де Ви родилися, коли і з яких Ви околиць?

Відповідь: Я народилася 28 грудня 1893 р. в Каїнську на Сибірі.

Питання: Можете розказати про Ваш рід: батьків, дідів?

Відповідь: Значить, мій батько був засланець на Сибір, за участь у вбивстві Александра ІІ. Їх було дев'ятдесят два. То були члени “Народної Волі”, то Ви можете знайти в енциклопедії за ту “Народню Волю” [1]. Головою ”Народної Волі” був Желябов, членами Бах і Софія Перовська, правнучка гетьмана Розумовського. Четвертого забула… і Кибальчич. Кибальчича внучка, між іншим, є тут в Торонто. Забула, як вона називається… Борецька. Вона дуже горда, що її дідусь бомбу зробив та опрацював теорію, як випустити ракету на місяць.

Желябова, Кибальчича і Перовську завішали, а тих 89 заслали в 1881 році навічно на Сибір. Вони з так звaним вовчим білетом не сміли вернутися вже зі Сибіру. Їх називали політично зсильні, політично заслані. Батько Яків був з Полтавщини, з Кременчука. Він був сирота. Його батько Константин Скорік і його мати Марфа, донька козака Середи, померли молодими на холеру, як Якову було дванадцять років. Яків пішов жити до старшого брата, який втопився під час полювання. Його вдова одружилася другий раз і тоді Яків пішов на своє. А вчився він у Москві в Петровсько-Розумовській Академії. Вчився на лісовика, знаєте, інженер-лісовик, і там попав в ту “Народню Волю” як студент і там був заарештований. Він щойно скінчив перший рік студій.

Тепер мама. Мамин дідо, а мій прадід, то значить хто знає, як ще давно перед Шевченком, на початку ХІХ ст. утік із Холмщини, щоб не відбувати двадцятип'ятирічну службу військову, і пішки йшов з Холмщини на Сибір. То можете уявити собі, і залишився там на Сибірі. А женився вже він там з сибірячкою. Сибірячки то такі були поселенці або з України, або з Білорусі, або з якихось губерній [2]. Вони не були походження монгольського, то були так само біла раса. Він називався Леонов.

Один з їхніх синів, Федот, оженився з Євдокією і вони мали п’ятеро дітей: Марію, Якова, Уляну, Степаниду та Катерину. Моя мама Степанида була малограмотна. Бо тоді шкіл не було. Школи були в місточку. Там де ми жили: Каїнськ – місточко, але там була школа лише при церкві. Так що мама лише навчилася читати, писати, і ото була вся освіта. Були там багаті купці, мільйонери, росіяни, котрі приїздили з Росії: або золото копали, або звірину забивали. Вони своїх дітей засилали до Росії вчитися, а такий сибіряк, котрий там народжений з діда-прадіда, так він своїх дітей вчив, чому міг. Значить, мій дідо Федот дав маму до церковної школи.

Як вона закінчила ту школу, то її батько, а мій дід Федот, від'їхав на Амур промивати ситами золото. Заробив гроші і відкрив там собі приїски [3], значить побудував бараки, найняв робітників і вони для нього працювали. На Амурі в піску на березі зустрічалось тоді багато золота. І то золото ситами – такі рідкі, круглі були сітки – промивали, і потім з Москви приїздили і то золото забирали. Так мій дідо – дідо по мамі – поїхав туда на ті приїски, кликав бабцю туда, а бабця не хотіли їхати, бо по дорозі дуже загризали вовки, бо то була дуже далека дорога. Дорога вела часом самим лісом і дорога без дороги була. Їхав туда по звіздах. Тільки син Яків пішов до мого діда, до свого батька, туда на приїски, а дівчата лишилися з мамою. Чотири їх було. В той час мій батько, як зсильний студент в Каїнську, почав дітей вчити не грамоті, а вже науки, значить там географія, історія. Мама була одною з його учениць. Мамі було шістнадцять років, батькові було тридцять три роки, як вони поженилися. І то поженилися так, що бабця не знала, бо вона не хотіла. Шістнадцятирічна дитина, тридцятитрьохрічний...

Питання: ...мужчина?

Відповідь: Засланець, не мужчина, а засланець. Він не мав права ні на яку практику. Він діставав п'ять рублів на місяць. І з цих п'яти рублів він мусів хату заплатити, родину утримувати і все. Ну, але вони тайно поженилися. Мама мала косу до колін. Брат прив’язав маму за косу. Вона косу відрізала і разом з татом втекли до священика, що жив сімдесят миль від Каїнська, і він їх звінчав. Згадувала мама, що того священика за те, що повінчав неповнолітню, обстригли. Обрізали його довге волосся і за кару заслали на рік до строгого монастиря.

Питання: Де Ви народилися?

Відповідь: Я родилася в Каїнську, на Сибірі. Ми всі діти там народилися. Нас було тринадцять. Декотрі вмирали, декотрі жили. Я була перша дитина, як мамі було сімнадцять років. Тоді ми переїхали до Тари, потім до Омська. Потім батька перевели до Ішима, то місто ближче до Росії, але далеко, все рівно в Сибірі, Тобольська губернія. Я вчилася не вдома, бо у нас гімназії не було. А вчилася добре, батько хотів, як він сам освічений, щоб і діти дістали освіту.

Ага, він між іншим, таки дістав дуже добру працю, бо він був засланий вкупі з одним студентом-медиком Скварцовим, який скінчив медицину перед самим засудженням. У в’язниці в Тобольську вони просиділи десь п’ять років і вони здружилися. По звільненні Якова і Скварцова заслали до Каїнська. Місце проживання не могли собі вибирати і не могли повернутися в Україну чи Москву. Тут Скварцов лікував людей, бо був брак лікарів. Лікаря там не було в тому містечку, лише була баба-повитуха. Яків йому помагав і сам вчився. Тоді Якова вислали до фельдшерської школи і він став фельдшером – помічником.

У одного акцизного, акцизний то значить той, що бере такси-податки. У акцизного похворіли два хлопці на дифтерію. Тоді не було ін'єкцій. Батько мій два тижні сидів у них в хаті вночі і давав їм цілий час інгаляцію, щоб теплом дихали, і вирятував тих хлопчиків. А тоді той акцизний сказав йому: "Знаєте, – каже, – Якове Константиновичу, що хочете з мене за життя моїх дітей, просіть від мене". А він мав великі зв'язки в Росії. Батько каже: "Влаштуйте мене в акциз". Він каже: "Змініть одну літеру". Отже, батько "і" ‑ Скорік змінив на "ю" ‑ Скорюк. Різниця невелика: Скорік-Скорюк. І вступив в акциз. Так що він вже не був зсильний; мав добру платню, ліпше життя вже мав, і він міг нас всіх вчити.

Питання: Можете розказати про Вашу освіту?

Відповідь: Я найстарша була. Тато повів мене сім і півлітню до початкової школи та сказав, що думає, що мені вже вісім… До цієї школи я ходила два роки, а відтак пішла до так званої прогімназії на чотири роки. Дальшої науки у нас не було і чотирнадцятилітньою я поїхала до Петропавловська до гімназії на чотири роки. Сімнадцять років ще не було, як я кінчила гімназію. Коли я кінчила гімназію, то батько мені сказав так: "Подивись, Людмила, ти вчилася незле". Я не вчилася на п'ятках, а так, знаєте, посередині. То ліпше, то гірше, то ліпше, бо трошки лінива була (сміється). Батько каже: "Ти вчись". Він дуже хотів, щоб я лікаркою була. І я так пішла по медицині. Каже: "Ти вчись. Стілько є людей бідних. Ти заробиш як лікарка, легше будеш працювати, поможеш людям. І поможеш тим бідним дівчатам, котрі не можуть, а вони у тебе будуть заробляти, і так само будуть щось мати".

Між іншим батько був “руссовець” [4]. Він ніколи нас не бив, ніколи на нас не кричав. Він лише сказав: “Людмила… Марія…” і більше нічого.

Питання: А як тоді ставилися до освіти жінок?

Відповідь: Тоді мало жінок вчили...

Питання: Але не було різниці, чи мужчина, чи жінка?

Відповідь: Ні, не було, не було різниці. Навпаки, була повага до жінки. Серед студентів, знаєте... дивлячись на то, яка жінка, як поводилась.

Питання: Але на студії приймали жінок так само?

Відповідь: Так, приймали. Між іншим, ось я напевно не скажу, а здається, що на університеті в Росії жінок приймали як вільнослухачок. Але я читала Полонську-Василенко, її біографію, вона кінчила університет. Чи вона кінчила університет як дійсний студент, чи вільнослухачка, отого я не скажу. За Росію не скажу. На Сибірі дівчат на університет не приймали. Лише хлопці вчилися. Але були високі жіночі курси, котрі стояли нарівні з університетом. Дівчата кінчали на тих курсах і медицину, і філософію, і інженерію.

Питання: А де Ви студіювали?

Відповідь: А я студіювала в Томську. Як я кінчила жіночу гімназію в Петропавловську, то там латини не було, бо жінки не вступали на університет.

Питання: І там були окремі гімназії для жінок?

Відповідь: Для хлопців окремо, для дівчат окремо, то все було окремо, там все було розділено. Я кінчила гімназію в Петропавловську, то було 180 верстов [5] від нашого місточка. А в Тобольську мій брат вчився. А Тобольськ понад триста верстов від Ішима. То уявіть собі, скільки треба було їхати кіньми для тої науки. Що та наука коштувала. Не лише грошей, а й фізичних мук. Моя сестра вчилася вже в новій гімназії в Ішимі, яку засновано дякуючи мойому татові.

Приятель тата з гімназії в Кременчузі, Володимир Дзюбинський, який в той час жив у Петрограді, хотів бути вибраний депутатом до Народньої Думи, щоб там заступати українську справу [6]. Але в Петрограді його не хотіли вибрати. Він попросив тата купити в його імені хату в Ішимі. І Дзюбинського, як мешканця і домовласника в Ішимі, тато зі своїми приятелями вибрали депутатом. З вдячности він постарався, щоб в Ішимі заснували дві гімназії: дівочу і хлоп’ячу.

Так батько по закінченні гімназії мені каже: “Ти вчись”. Його думка була: ти вчись, ти заробиш, ти поможеш людям, і поможеш тим бідним, котрі не мають ніякої освіти, а потребують. Він був соціяліст. Два-три рублі коштувала служниця. “Ти, – каже, – возьмеш дві, ти двом людям поможеш. Так що ти подвійну зробиш прислугу”.

Питання: Коли і як Ви поступили на медицину?

Відповідь: В 1913 році Томський університет рішив приймати жінок на медицину і на право, на техніку ні. А я тоді робила іспити по латині в Тобольську, тому що в Томський університет не можна було вступити без латини.

В Петрограді у батька був приятель, вже згадуваний депутат Державної Думи, Дзюбинський. Якраз тепер у газеті "Новий шлях", було написано за того Дзюбинського, що то був українофіл і вони якраз тоді виступали в Державній Думі за то, щоб Україні дали мову, дали школи, дозволили друкувати. Я тепер то прочитала, а тоді я слухала, мені було 15-17 років.

Питання: Котрого року це було?

Відповідь: То було в... 1905 році, мабуть. Вони виступали, щоб Україні дали школи і дали права. Якраз я зустріла ім’я того Дзюбинського, у котрого я жила на Сибірі.

Питання: В котрому році Ви поступили на факультет медичний?

Відповідь: На медичний факультет я вступила в 1913-му в Томську. Перший рік, що приймали жінок.

Питання: Так що Ви одна з перших?

Відповідь: Так. Вісім жінок нас було. І знаєте, пані Іроїдо, ні одна з нас не дерла носа, що ми медички, ні одна з нас не дерла носа, що ми будем лікарками, ми лише всі думали, що кінчимо, улаштуємось і будем помагати бідним. Всіх вісім нас пам'ятаю. Українка була лише я одна. По походженню були там ще дві українки.

Питання: Чи на Томському університеті було більше українців?

Відповідь: На приблизно 500 студентів українців було коло 20.

Питання: Як життя на університеті виглядало, громада?

Відповідь: Громада... Життя було загальне студентське, там були земляцтва. Наприклад, я походила з Ішима, у нас було Ішимське земляцтво, то ми робили вліті чай, а там треба було комусь бідному купити книжку, костюм, то ми всі гроші давали. Але в Томську була українська громада. Ось я Вам покажу (показує фотографію). Студенти Томської громади в п'ятнадцятому році. В 1915 році всі були націоналісти.

Питання: То це громада студентська, чи загальна громада?

Відповідь: Студентська, лише студентська, українська. Студентська українська громада в Томську. За ню, між іншим, ніхто нічого не знає.

Питання: Чи можете сказати більше?

Відповідь: Ніхто нічого не знає за ту громаду. То значить студенти, котрі приїздили з України, там мали родичів. Там, наприклад, мій чоловік мав брата, він був інженер-землемір, і він свого брата взяв до Томська і вчив, бо там було дешевше життя і дуже легко було стипендію дістати. Я на стипендію вчилася, але я вчилася на стипендію таку, котра була звільнена лише з оплати за науку. А таку стипендію, котру треба було пізніше відробляти, я не хтіла брати, бо мене могли заслати, де хтіли, а я хтіла потім працювати там, де я хтіла.

Так я в 1913-му році, на першому курсі познайомилася зі студентом, який мене запитав: "Ви українка? Таке прізвище Скорюк. Вступіть до нашої громади". А я українську мову добре не знала. Мама сибірячка. З батьком тільки ми говорили українською. Батько багато говорив за Дніпро, за Кременчук, знаєте, багато говорив, але тоді… В нас була мова російська, тільки слова декотрі українські. Але нас, пані Іроїдо, було тринадцять, вижило вісім. Так що батько не мав часу з одним і з другим говорити, а от так загально, коли мав час. Я вступила до тої громади. В громаді були в більшості або ті, що приїздили до родини вчитися, або діти зсильних, або діти поселенців.

А знаєте, там які поселенці були? Села наші на Україні були маленькі, землю мали головне поміщики, так що ті поселенці збиралися цілими групами, деколи навіть півсела, деколи навіть село. І вони так напаковували своє добро на вози і возами їхали місяцями на Сибір. А на Сибірі вони діставали землю. Кожний мужчина діставав десятину. Не знаю, то більше як гектар землі, задурно. Так що, наприклад, приїхав чоловік, мав п'ятеро хлопців. Він діставав шість гектарів землі. Діставав на себе і на тих дітей. Він вже був багатий. Він вже міг утримати родину. Тепер там такий ще був звичай. Хто мав дівчат, ті не діставали землю. А коли дівчина виходила заміж – то від татар лишилося я думаю, – то той хлопець мусів за дівчину її батькові дати землю. Так що, знаєте, то вирівнювалося. І ті поселенці у нас жили цілими селами. Наприклад, от наше місто, місточко Ішим, там було може п'ять або шість сіл, де жили самі українці. Вони дома не мали навіть де корови пасти. У нас була служниця. А я кажу: "Варка, чому ви відійшли з дому? Чи дома не є краще, як тут у нас, на Сибірі?" Вона мені каже: "Панночко, Ви знаєте, що я на Великдень не мала навіть крашанки розговітися". Декотрі люди, значить, були такі бідні на Україні. Ви знаєте, ми того й не знали. Потім і втікачів там було багато, втікали від старшого брата. Були українці, котрі були свідомі на Україні. Вони мусіли десь подітися. А там легше жилося як на Україні. Їх так не переслідували. Багато було студентів зі Зеленого Клину. Там тоді роздавали більше землі, як у самому Сибірі. І там життя над морем тепліше. І там українець міг скорше дістати працю інтеліґента і не мусів зі землею поратися. Туди маса поселенців ішла. У нас навіть була приамурська громада, в ній були і українці і росіяни.

Отже, студенти були діти зсильних, переселенців, утікачів… Нас не питали, якої ви партії, чи ви соціяліст-революціонер, соціяліст-демократ, соціяліст… ще там якийсь соціяліст… всіляких було, їх було багато. Я не була в соціялістичній партії, бо батько мені так сказав: “Не вступай до жодної партії, бо то в’яже”. Бо він сам попав із-за того на Сибір. Каже: “Ти будь чесною, будь справедливою, а до партії тобі нема що вступати”.

У нас була українська мова.

Питання: Де, в громаді?

Відповідь: В громаді.

Питання: А скільки Вас членів громади було?

Відповідь: Було, знаєте, одні відходили, другі приходили. Деколи менше, деколи більше. Їхали туди переважно ті, хто там мав когось, або міг влаштуватись. Томськ був далеко. Потягом з України їхали до Томська тиждень-два. Але клімат там був сухий, здоровий.

Питання: Тут є на цій знимці чотирнадцять. І Ви тут є?

Відповідь: Є. Тут сидить Видибидова з дитиною, тут Видибида, а з другої сторони я десь сиділа. Видибова не студентка. А то є брат єпископа Паладія, котрий помер в Нью-Йорку.

Photo 2Питання: Так що Ви, фактично, єдина студентка?

Відповідь: Я єдина студентка.

Питання: А це все мужчини?

Відповідь: То самі хлопці були.

Питання: Якою мовою Ви розмовляли?

Відповідь: Мова українська була. Ви знаєте, навіть серед студентів, навіть в присутності професорів ми говорили по-українськи.

Питання: І за це ніхто не переслідував?

Відповідь: Ніхто. Нас називали мазепинцями. Ніякого націоналізму не було, так як тепер. Ви не знаєте, котрий націоналіст правильний, котрий неправильний. Ми були самостійники. Ми хтіли самостійну Україну і більше нічого.

Питання: А яка діяльність була тої громади? Що громада робила?

Відповідь: Кожний з нас мусів купувати книжки, кожний з нас мусів виписувати газету або журнал, який би він бідний не був, і говорити по-українськи. Раз на місяць збиралися. То була між іншим нелеґальна громада, бо поліція заборонила українську громаду, українські громади не сміли бути. В поліції завжди працював хтось з українців і казав: "Сьогодні ви зібрання не робіть, бо як будете робити, то прийдуть і вас накриють". І, значить, могли заслати або замкнути, або що. Ми робили зібрання звичайно так: ваші іменини, ваші уродини, мої іменини. Деколи аж два рази на тиждень. Хто починав говорити не по-українськи, то того викидали.

Питання: А хто був головою громади, чи провідником?

Відповідь: Головою громади завжди був студент з останнього курсу, той що кінчав університет, той був звичайно головою громади.

Питання: А професорів українців там не було в той час?

Відповідь: Були прізвиська, але не признавалися. Були малороси. Наприклад, був учитель Автухов. Я навіть не знаю, хто він був. Чи білорус він був, чи хто. Один раз я пам'ятаю таке. Великдень. Зустрічаємо Великдень. Я далеко від дому жила і не могла поїхати на свята, бо на Великдень розливалися ріки. І одна дівчинка там була, вона була з Полтавщини. Молоденька, вона десь була в четвертій клясі гімназії. Не свідома українка. Але вона, як і її батьки, страшно любили Малоросію. То була малороска. А вона каже тому професору: "Знаєте, Захар Іванович, вип'ємо за Малоросію". Підняла чарки, а він каже: "Ні, вип'ємо за Україну". Того я ніколи не забуду. То я тоді була в шостій клясі гімназії. Він каже: "Вип'ємо за Україну, а не за Малоросію". І ми випили за Україну. Я, знаєте, українкою була, але ще несвідомою.

Бо в той час, коли я була в гімназії, четверта, п'ята, шеста, сема кляса, там почався рух на Сибірі “сибірський”. Там був такий старенький Потонін, йому вже десь було 80 років, а може й більше, і він стояв на чолі того руху і казав, що Сибір має відділитися від Росії. Росія най собі живе своїм багатством, ми будемо жити своїм. Ми будем мати зв'язки. Не тільки Росії віддавати все те золото, шкіри, все. Ми будем мати зв’язки і з японцями, і з китайцями, і з туркменами, хто навкруги живе. І ми будемо самостійні. Так що була думка за самостійний Сибір тоді. Но і, знаєте, для дітей, хлопців і дівчат, самостійний Сибір, най москалі йдуть, ми будемо самі, ми самі будемо, то була ідея в гімназії. А мій батько був дуже активний в тому русі.

А вже на університеті я вступила до української громади. Вже тоді я відчула інше. А, між іншим, боротьба була. Думаю собі, мама не є чиста українка, а чи маю я право переходити від одного до другого народу? Воно і тепер є така боротьба, бо я тепер десь недавно читала, як хтось сказав: "Моя мама була росіянка, батько українець, я вагаюся, куда я мушу належати". А потім, то дівчина була, і вона рішила, що вона піде там, де є слабші, де більше потрібно, і пішла українкою.

Питання: А що у Вас перемогло? Чому у Вас українство перемогло?

Відповідь: Я думаю, що мама… Мама мені дала Бога і дала правду. Бо мама, знаєте, політикою ніколи не займалася. Вона була дуже молоденька, вона була дуже весела, вона, знаєте, тих дітей мала, подумайте собі, тринадцять. Одно за другим росло. Правда, батько добре заробляв, так що ми мали трьох слугів, завжди в нас прислуга була, так що ми тяжко не працювали. То мама більше в релігійному дусі виховувала і виховувала в правді. В правді виховувала.

Питання: А батько більш в національному?

Відповідь: А батько в національному дусі. Батько був такий соціяліст заядлий. Наприклад, у нас, в нашому Ішимі, були зсильні грузини, вірмени. Знаєте, хто був за самостійну Вірменію, хто був за самостійну Грузію, хто був за щось самостійне в Росії, на Кавказі, – всіх їх засилали на Сибір. І в нашому Ішимі було дуже багато таких, і батько слуг тримав або вірмена, або грузина. Ніколи росіянина не тримав. Завжди тримав всіх, хто терпів за свою національність. Значить – він, то був такий націоналіст. Лише інакше називався.

Питання: А скажіть, будь-ласка, як Ви закінчили студії? В котрому році Ви закінчили?

Відповідь: Зараз на початку революції 1917 року всім студентам четвертого року дали приспішені іспити, щоб вони могли піти на фронт. Тоді мій наречений, здавши іспити, поїхав до Києва і вступив до Богданівського полку [7]. А коротко після того і нам, дівчатам, дали приспішені іспити. Я закінчила студії в 1917 році навесні, якраз вже була війна. Цікавим є те, що в тих часах в Росії студентам, які покінчили університетські студії, давали титул дворянства, який не був дідичним, а відносився тільки до даної особи.

Питання: А Ви коли одружилися, перед кінцем студій?

Відповідь: Ні, ми в Києві вже одружилися. Після закінчення студій.

Питання: А де Ви запізналися?

Відповідь: На університеті, в громаді. Він був на першому курсі, залишився на другий рік. Я його догнала.

Питання: А звідки пан доктор приїхав?

Відповідь: Він з Волині, Бриків коло Рівного, там з якогось хутора він. У нього брат інженер-землемір працював у Томську, і він його взяв до себе. Він був сиротою. Їх лишилося від батька дев'ять дітей. Мама хлопців роздала тіткам, а сама виховувала чотирьох дівчат. П'ятьох хлопців роздала. Ну і той старший його брат кінчив землемірство і влаштувався на Сибірі.

А чому улаштовувались на Сибір? Бо коли ви працювали п'ять років на Сибірі, то ви діставали премію – платню за цілий рік. Наприклад, ви діставали п'ять тисяч, ну п'ять тисяч не діставали, три тисячі батько діставав, то кожні п'ять років він ще три тисячі діставав.

Батько не мав права виїхати ніколи зі Сибіру. Так що він там залишився і там вмер.

По закінченні університету почалася революція. Між іншим, у нас було багато Січових Стрільців [8], там на Сибір заслані, ті знаєте галичани. Наприклад, я ніколи не забуду. Ми з сестрою приїхали на Різдво додому на два тижні. Приїхали до хати, а в нашій хаті живуть Січові Стрільці…

Питання: Так що Ви як закінчили студії, тоді куди Ви поїхали?

Відповідь: Тоді я поїхала до Києва. До Києва поїхала. Так, 1917-го року. Наречений відразу же поїхав на Україну, до Києва і вступив добровольцем в перший український полк імені Богдана Хмельницького. Тоді лише він ще формувався. Ще війська українського не було у нас. 11 квітня почав формуватися той перший український полк імені Богдана Хмельницького. І він туда вступив лікарем (Показує світлину). Тут стоїть такий високий Журавель, також новий лікар. Ці два лікарі вступили до Богданівського полку.

А я кінчила в червні, місяць була дома, а тоді поїхала на Україну. Перед від’їздом батько мене покликав на горище, де витягнув глибоко схованого ”Кобзаря” і дав мені його на дорогу. Приїхала на Україну, я там нікого не знала, крім хлопця свого і там студентів ще деяких, там наших вже було багато.

Питання: В Києві?

Відповідь: В Києві. Почала шукати працю. Пані Іроїдо, я три тижні ходила по Києві пішки, бо ж автомобілів не було. Я, як студентка, не мала грошей їздити трамваєм. Шукала працю. На протязі трьох тижнів я чула лише п’ятнадцять разів українську мову. На протязі трьох тижнів п’ятнадцять. І що, хотіли Україну мати? Тоді ж хотіли Україну мати! То, знаєте, сором.

Питання: То був стан тоді такий?

Відповідь: Такий стан був і нічого не зробиш. П’ятнадцять разів, за три тижні п’ятнадцять разів чула! Тоді я пішла, – такий був Матюшенко, лікар земський. Я його прошу дати мені працю. Вияснюю, що я закінчила Томський університет, приїхала на Україну. "Дорога моя, у нас праці нема. У нас наших тут людей стільки, що праці нема".

Питання: Чи лікарі були?

Відповідь: Він то мені каже: "Праця в нас є, але у нас є тутейші наші лікарі, київські, котрі тут позакінчували", а я з Томська приїхала. А я йому кажу, він ніколи того не міг забути: "Добре, пане докторе, ваших лікарів тут є багато, але чи багато українців маєте лікарів, а українка приїхала з Сибіру, так їй тут місця нема. Що ж, я на Сибір назад поїду? Дякую красно. Поїду назад на Сибір". За два дні я дістала працю в Трипіллю.

То дуже гарне містечко було, я туди приїжджаю, говорю по-українськи. А мені кажуть там ті санітарки, як їх акушерки називали, фельшериці: "Паніко, говоріть по нашому…" Я кажу: "Я говорю по-українськи, а хто ж ви, хіба не українки?" "Ми тутейші". От вам тутейші. То був 1917 рік.

Там стільки було праці! В Трипіллю по сто тридцять хорих людей приходили кожний день. Не тому, що вони хорували: у того прищик вскочив, а у того зуб заболів, а у того тут щось шкребе. Медицина задурно, лічення задурно — чому не йти до лікаря? Так що я, знаєте, абсолютно не мала часу. Я в сьомій годині вставала, йшла приймати від восьмої, о третій, о четвертій кінчала, обід хляпала, дослівно хляпала. Мені запрягали коней і я сідала, бо ще мала п'ять сіл. Значить, зі села до села їхала до тяжко хворих, бо мала у себе в Трипіллю десять постілей для таких, як наприклад, тиф або віспа, або щось подібне. Або, наприклад, привезли один раз старенького, котрий грибами отруївся. Так він два дні лежав і цілий час вертав. Для тяжко хорих десять постілів було. Люди, як я вам вже казала, тутейші там були, тутейші. “Федоро, Ви кажете, що Ви не українка. Що ж ви є, малороска?” “Пані ‑ малороска.” То Федора, отака здоровенна жінка. “Хіба я мала на ріст? Я велика на ріст, а не мала на ріст”. Ну і добре. Вона “тутейша”.

Я працювала три місяці в Трипіллю. Потім приїхала лікарка, котра там завжди працювала, і яку я заступала, то була українка Мамотова, а я дістала місце в Гуровщині. Тоді якраз большевики зайняли Київ. А потім я дістала місце в Боярці, то село маленьке, а з Боярки я дістала Київський клінічний військовий шпиталь і там вже працювала і звідтам вже потім поїхала на еміґрацію.

А на еміґрацію ми поїхали з чоловіком не як на еміґрацію. Червоний Хрест висилав лікарів і фельдшерів за полоненими до Німеччини, щоб їх звідтам забрати і привезти додому. Ну і чоловік записався туда, бо хотів побачити Німеччину, цікаво було йому. Я хтіла лишатися в Києві, але мені лікарі порадили, отой Ключко, товариш чоловіка, Гандзі Франківної пізніше чоловік, їхати разом з усіма. Він їхав також туда. Ми так поїхали тоді до Німеччини опікуватися полоненими. Ми їхали на три місяці, а затримались там півтора року.

Питання: Де в Німеччині?

Відповідь: В Берліні. Там ми мали нагоду почути концерт Київської Капелі Кошиця, яка виступила з колосальним успіхом. Німецька публіка оплескувала їх довго стоячи і вимагала додатків.

Photo 3

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А я працювала в Заґані. Лікарі були заслані по маленьких місточках, там де були полонені. То ми з чоловіком працювали в Заґані. І там народилася Лесюнька. Тяжко похворіла в поворотній дорозі і ми мусіли її дати до шпиталя у Відні, і там залишилися з нею. А наша місія з полоненими поїхала до Києва. Всі, хто був у місії, поїхали до Києва. На чолі її стояв д-р Ілья Холодний. Його розстріляли большевики. Лишилися лише, пізніше в Чехословаччині, ми із хворою Лесюнькою і Ключко зі своєю жінкою. То два лікарі лишилися тоді на еміґрації.

Питання: Ну, а ще скажіть про 1917-1918 рік в Україні, як переживали Ви ті всі події?

Відповідь: Я Вам скажу, на Україні я мало переживала.

Питання: Коли Ви виїхали?

Відповідь: Я виїхала в червні, приїхала в липні на Україну. Але я Вам скажу за Сибір і революцію. На Сибір вістка за революцію прийшла майже тиждень пізніше, бо москалі ховали від окраїн, що є революція. Отже, були зроблені прапори синьо-жовті.

Питання: На Сибірі?

Відповідь: Так. Синьо-жовті прапори були зроблені. Був зроблений великанський плакат. Там вулиці широкі. Там вулиці такі широкі, як тут. З плакатом через цілу вулицю: “Вільна самостійна Україна”… ішла нас маса, громада, плюс Січові Стрільці. Може і Ваш батько був поміж ними?

Питання: В Томську?

Відповідь: Січові Стрільці в одностроях. І вояки якісь ішли. Йшла ціла громада, не лише наші студенти. Там ми вже не відганяли нікого, бо думали, що чим більше, тим краще… Йшли з написом: “Вільна самостійна Україна” і кричали: “Вільна Україна”, “Слава вільній Україні”, “Хочемо вільну Україну”. То я пам’ятаю, як ми кричали: “Має бути вільна Україна”. Тоді хотіли вільну самостійну Україну. Не продавали її. Нікому не продавали, а за нею йшли. А той, хто не йшов з нами, того викинули з громади. Хто не хотів іти. Дослівно: "Ти більше вже не є наш, іди до москалів". І не боялися, бо молоді були. І то на чужині було. А коли я приїхала на Україну, то я вже тої революції не бачила.

В 1920 році ми приїхали до Ужгорода. Хто там є? “Русин”, “руснак”, “православний” або “греко-католик” і “тутейший”. В 1922 році ми приїхали на Пряшівщину. Хто там були: “тутейші”, “греко-католики”, “русини” і “словаки”. Де Україна була?

Питання: Свідомості не було?

Відповідь: Не було. Тепер (1979 рік – І.В.) каже мені Софійка Нездійминога, дружина лікаря. Її племінниця приїздила з Берегового, з Підкарпаття. У неї на пашпорті написано: “українка”. А тоді були “русинки” і “тутейші”. Я кажу: “Софійко, у Вашої племінниці на пашпорті написано “українка”. То тепер вже можна Україну будувати”. Ані ми, ані Друга світова війна ще не могла її будувати.

Питання: Так що в котрому році Ви виїхали до Берліна?

Відповідь: До Берліна ми виїхали початком 1919.

Питання: І вже там залишилися?

Відповідь: І там вже й залишилися.

Питання: І тоді звідтам куди Ви поїхали?

Відповідь: Потім з Берліна наша місія поїхала на Україну. То поїхала вона в 1920-му році. Лесюньці якраз було три місяці. Ми доїхали до Відня, а в Відні пішли ми до професора, бо я стратила молоко, більше годувати я не могла. І пішли на клініку і там нам сказали: "Більше тижня вона не проживе ". Спухнутий животик. Ціла зелена, не було чим годувати... В пушках молоко купувала і гріла. Ішли з чоловіком до паровоза, діставали гарячу воду, ставили ту пушку до гарячої води, потім відкривали її і тим годували. Ну і тоді ми лишилися, а мій чоловік з Ключком поїхали на Словаччину, де знайшли працю.

Питання: А де?

Відповідь: Чоловік дістав працю в Мукачеві. А Ключко дістав в Довгому. То село таке. Ну, і потім він за три місяці по мене приїхав до Відня і забрав, і ми вже так в Чехословаччині лишилися. Там були українці, але дуже-дуже мало. Були греко-католики, православія там не було. Там було православіє в Ужгороді, а там де ми жили на Пряшівщині, там не було. Там був монастир православний, але монахи були самі москалі, і сифілітики, самі сифілітики і щорічно проголошували анатему на Мазепу. Так що я Лесюньку похрестила в греко-католицькій вірі.

Ми пізніше жили в Гуменному, де чоловік був військовим лікарем. Він діставав дуже малі гроші. На них було дуже тяжко жити. 1600 корон, але то, знаєте, неможливо було жити з родиною. В 1927 р. народилася Оксана. Чоловік просив місце обводнього лікаря. То значить, він би дістав кілька сіл і дістав би добру платню. Так йому сказали: “Як ви напишете, що ви “рускій”, то ви то місце в Меджилаборцях дістанете. Як ви напишете “рускій”, ви дістанете”. А ми, знаєте, з ним так: нащо нам писати “рускій”, воліємо жити бідно, а бути українцями, як бути багатими рускіми. І дітей будемо калічити. Ти хто? Ти руская, чи ти українка? І так ми відмовилися від тої посади.

А тоді чоловік мусів нострифікувати. Поїхав до Братіслави, я залишилася ще в Гуменному. Ну він за два чи за три роки нострифікував, і ми вже тоді переїхали до Братіслави. Я не нострифікувала. Ми рішили, щоб я посвятилася вихованню дітей на чужині. Ми хотіли лишитися в Братіславі і після Другої світової війни. Але там була одна комуністка українка доктор Людмила Красковська. Її батько Красковський був послом при Центральній Раді у Грузії. Вона сказала Лесюньці: "Лесюнька, я тобі раджу, ти їдь до Криму. Як українка ти в Братиславі не залишайся". Вона в дійсності не була комуністка, але вона чомусь робилася комуністкою. Вона і тепер там, в Братіславі. Но і потім ми так рішили: Лесюнька лишиться, а ми поїдемо? Ні, ми лишимось в Братіславі. Лесюнька поїде десь до Криму, а що ми будемо робити? Так ми рішили всі поїхати до Німеччини.

Питання: Коли, в котрому році Ви в Німеччину поїхали?

Відповідь: Ми поїхали в 1945 році, в останній день, як наступали большевики на Братіславу. Не пам'ятаю добре дати, але ми сьогодні виїхали, а завтра вже були в Братіславі большевики.

Питання: А як взагалі життя в Братіславі було, як ставились словаки до Вас у той час?

Відповідь: Ну словаки, знаєте, казали: “Prečo ne lubite rusov?” [9] То було вічно. В Братіславі, там була громада, там була “Просвіта”.

Питання: Українська “Просвіта”?

Відповідь: Українська “Просвіта”.

Питання: Як завелика була там громада? Скільки було людей?

Відповідь: Була невелика. Полонені, що залишилися ще з Першої світової війни. Жінок-українок одна була і я.

Питання: А то були словачки?

Відповідь: Словачки, мадярки, німки. Наші хлопці поженилися з ними.

Питання: Чи вони ввійшли в українську громаду?

Відповідь: Ввійшли. Українська кольонія була і українська “Просвіта” була. Чоловік тоді був спочатку головою “Просвіти”, а я вела українську школу. Була там ІМКА [10], дала нам кімнату і я вела школу. Там було одинадцять-дванадцять дітей.

Питання: Це між війнами?

Відповідь: Між війнами. Про те писалося... в "Дзвіночку", "Дзвіночок" і другий журнал...

Питання: "Малі Друзі" може?

Відповідь: Нє, нє, нє. То був релігійний журнал, а то не був. То світський — “Світ Дитини”. Там є фотографії. Там якраз я зібрала цих дітей.

Питання: Ви маєте ті фотографії?

Відповідь: Одна єсть у Оксани, а одна єсть у Лесюньки. Одинадцятеро дітей було. Вони не знали ані слова українського. Як перший раз ми робили ялинку, то на ялинці лише Оксана говорила віршик, а решта ані одного слова не знали. А потім вони, знаєте, вже говорили і вони були такими завзятими українцями, пані Іроїдо, що Ви не можете уявити. Феля одна постраждала за то. Вона ховала на горі упістів [11], українців, поліція знайшла і її заарештувала.

Питання: Як вона називалася?

Відповідь: Феля Мандзій. Феліція значить. Феля ми її звали. В мене є десь фотографії з них. Її заарештували, батька заарештували, з мамою не знаю що.

Питання: Мама словачка була?

Відповідь: Мама була німка, але сина Володьку пустила безпритульним. Володька став безпритульний, і та родина десь ціла зникла. Потім там був такий Пукач, то робітник був, звичайний вояк був колись, при австрійській армії, а потім Січовий Стрілець був. У нього дочка Марійка так само завзята українка була і вийшла заміж за українця. Потім там був оден словак, його жінка у мене прала. І вона один раз приходить і каже мені таке: "Мандзієва сказала, що та Бризгунова най буде проклята, бо вона мені забрала дітей".

Фелю заарештували, чоловіка заарештували; Володьку пустила безпритульним і вона мала право це сказати.

А другого Влодка мати, Підгаєцька, приходить оден раз до мене і каже: "Пані, скажіть, що ви робите з цими дітьми. Я свому Влодкові кажу в неділю іти, де німці вчилися, а він хоче до української школи. Я йому кажу, що ти йди до католицької церкви, а він каже, що він хоче до вас йти до школи. Та я вже мала того доста і сказала йому: А чорт тебе бери з тою українською школою! Йди, йди!"

В Братіславі була греко-католицька церква, ми мали українську школу, пластовий гурток, йшли до церкви всі з цими дітьми, а потім вони розходилися додому.

Питання: Як часто Ви з ними сходилися?

Відповідь: Раз на тиждень, раз на тиждень. Нам давали в неділю лише ту школу. Як вони, діти, ту школу любили!

Питання: Ну, а що Ви робили, скажіть?

Відповідь: Нічого не робили. Ми вчили азбуку, читати, писати. Ну, що робили, вірші вчили, вони мусіли віршів вчити якнайбільше. Майже кожні два тижні новий вірш. Довгі вірші не давала. Вісім рядків, чотири рядки, але так, щоб вони знали той вірш як "Отче наш". І тим вони навчилися по-українськи.

Питання: І вони говорили мовою українською?

Відповідь: Вони говорили.

Питання: Словацька мова все ж таки ближча до української, як скажім англійська?

Відповідь: Подібна трошки, так, ну але все ж таки, знаєте, інша.

Питання: Так що можна навчити?

Відповідь: Можна навчити.

Питання: І можна виховати, не лише навчити?

Відповідь: І можна. Я не довго там мала школу. Ми приїхали в Братіславу в 1932 році, а я мала її лише до 1939, потім прийшла нова еміґрація.

Питання: Сім років, так що то якраз час виховати?

Відповідь: Так. Але прийшла нова еміґрація, прийшли націоналісти, одні націоналісти, другі. А ми ж були петлюрівці. Так що, знаєте, почалися непорозуміння. Так от, як Підкарпаття впало, то вже почалася каша [12].

Наприклад, коли приїхали до Німеччини, до Реґенсбурґа [13], то ми попали на чорну дошку. Ніхто то не повірить. Чому ми попали на чорну дошку? Бо ми були петлюрівці. Було багато таких випадків.

Гергель називається, він живе мабуть в Америці. Він був тут в гостях у когось. Передавав привіт чоловікові. Він був бандерівець заядлий. А його партія засилала його на Україну. А він працював десь. Без лікаря він не смів дістати відпустку з праці, лікар мусів написати. Чоловік йому написав, що він хорий, потребує відпочинку на три тижні. І він три тижні використав. Чоловік не дивився, чи він бандерівець, чи хтось інший. Йому треба було і все. І чоловік то розумів, що йому треба, і написав.

Питання: Ви ще хотіли щось про виховання сказати?

Відповідь: Так. Знаєте, Томський університет був тоді для нас студентів alma mater не лише як науку діставали, але як українство діставали. То, між іншим, важне там, де діти живуть на чужині. І я своїх так виховувала, як мене виховували. Я ніколи їх не гнала до українського. Я ніколи їх не сварила за українство, я все казала: "А чого ти говориш по-словацьки? Чого? Тобі свого слова мало?"

Знаєте, завжди спокійно, то саме з внуками Всеволодом та Ігорем. Один раз напала на Вашого Ромка. Казали Вам?

Питання: Ні.

Відповідь: Не казали. Все ясно. По телефону: ба-ла-ла-ла-ла. З кимсь обидва в коридорі. Я собі слухаю, лежу, відпочиваю, слухаю: ба-ла-ла-ла-ла. Я вийшла, кажу: "Діти, ви знаєте тільки по-готентоцьки, чи знаєте ще якусь іншу мову?" Мовчать обидва. Нічого. Я пішла собі. Вони, значить, думають, що баба пішла туда на гору, значить нічого не чує. Сіли в їдальні і знову: ба-ла-ла-ла-ла. Тоді я вийшла і сказала: "Ромку, Іва, щоб я тут англійської мови не чула. Мороз, – тоді ще Валентин Мороз був ув’язнений, кажу їм: Мороз за українську мову голодує, а ви будете мені тріпати тую англійську мову? Щоб я того не чула". І я вже не чула.

Питання: Помогло?

Відповідь: Я не знаю, чи помогло, пані, бачите, я їх не сварила, я собі спокійно сказала. І я завжди так виховувала. І нас так виховували. Спокійно. Хочеш — будь, не хочеш — з Богом. З ласкою і любов'ю нас виховували.

Були різні часи, різне відношення до людей. Не дивилися на наші політичні погляди. Знаєте, тут ви бандерівка, тут ви мельниківка, тут ви петлюрівка, тут ви… і всі хто хочете, і кожний вас старається щипнути. Там не дивилися на то. Там були соціялісти одні, соціялісти другі, соціялісти, доба була соціялізму і тільки. То я так дивлюсь на то, знаєте, що то була доба соціялізму, і від того ви нікуди не втечете. І ось вам прийшов комунізм, то така доба, і вона відійде.

Я, наприклад, Вам скажу за батька. Батько був політичний зсильний, і його знали там всі, що він політичний зсильний. А, наприклад, він йде. Жандарм, жандарм, – то по тутейшому як сказати?

Питання: Ну, поліціянт.

Відповідь: А знайомий поліціянт йому каже: "Яков Константинович, сьогодні приготовтесь, у вас буде обшук".

Батько прийшов додому і сказав: "Людмила, або там Генадій, брату, сховайте все що політичне маєте". Знаєте, ми такі самі дурні були, ріжні вірші мали… Ну і робили обшук.

У нас жив один знайомий, котрий називався Федоренко. Так само був українець, з України. В нас було п'ять кімнат, одну кімнату винаймали йому, то товариш батька. У нього на дверях була карточка: “Федоренко акцизний”. Так само працював, як і батько. В його кімнату жандарми не заглядали, бо написано “Федоренко”, а не “Скорюк.” А тепер би большевики не заглянули? Цілу би хату перевернули, хто би там не жив.

Або знаєте, так наприклад, прийдуть з обшуком ввечері до нас. Нянька з нами старенька вдома. Мами і батька нема. Мама любила дуже ходити в гості. Та вона молодесенька була.

— Де є барин і бариня [14]?

— Нема дома.

— А хто є дома?

— Діти.

Мені може було дванадцять.

— Так ми ту сядемо у Вас на ґанку і будемо чекати, коли барин вернеться, а тоді будемо у вас обшук робити.

І вони сідали на ґанку, чи зима чи не зима, чекали, коли вони той обшук зроблять. То знаєте таке життя було якесь, може тому, що невелике містечко, але ніхто не повірить, що так було.

Не було у нас, я Вам вже казала, слова “націоналізм” з ріжними значеннями, якими є тепер. Для москалів ми були “мазепинці”, для себе самих були ми “самостійники”.

Ви хто? "Самостійники"… "О, то йде мазепинка"… "О, то йде мазепинець". І нас то не вражало. Мазепинець – мазепинець, мазепинка – мазепинка, самостійник – самостійник. А тепер то є, є ріжниця, і поміж дітьми, навіть, є ріжниця.

Сидять двоє маленьких у Оксани на лєкції і кажуть: "А у нас у СУМ-і є кращі, як у вас в “Пласті” [15]. У нас є більші націоналісти, як у вас".

Він такий смаркач 12 років, він знає, що він більший націоналіст, як той в дев’ять років, що в “Пласті”. Або навпаки. Але то є виховання.

Наприклад, ви пам'ятаєте, може, як Плющ приїхав на якийсь з'їзд до Вінніпеґу, і як йому не дозволили там говорити; а студенти зробили десь інде з ним зустріч [16]. То я не обурилась, наприклад, на то, що молоді прийняли, як старі викинули його.

Я не обурилась, бо я казала: "Подивіться, у нас що було: Винниченко написав в російській мові равновесие, по-українськи то рівновага, до журналу "Українська хата” [17]. Вона і в російській мові, і в українській була. Видавалася в Москві. Томська громада написала йому, як він не встидається, українець, писати по-російськи. Але не в такому дусі, як я зараз кажу. Вилаяла його.

А потім оден раз я тут читала “Новий шлях”, дуже давно. І там якраз була згадка, як Томська громада вилаяла за рівновагу в російській мові Винниченка. Молоді, знаєте, інакше реаґують, як старі, то є дармо. Вони більше якось, більше, як-то сказати, відкрито і завзято реаґують як старші.

Членами громади в Томську звичайно були українці, з української родини. При професорах говорили по-українськи. Коли ви вступали до громади, ви мусіли купити собі, які б ви багаті не були, а були там бідні студенти, географію, історію, історію літератури Єфремова, все то за літо, за три місяці, перечитати. А то вже хлопці 21, 22, 23-х років були. І на осінь здати. Тим, що ми таку масу читали, ми навчилися говорити.

Питання: А коли громаду в Томську започатковано, Ви знаєте?

Відповідь: Ото, Ви знаєте, навіть чоловік не пам'ятає коли.

Питання: І хто був тим, що започаткував?

Відповідь: Хто був. А може чоловік знає, може я його запитаю. Головами громади завжди були ті старші студенти.

Питання: Але хто надав тому такої форми? Хтось напочаток мусів то зробити, правда?

Відповідь: То ми потихенько всі так робили.

Питання: Але на початок хтось мусів то зачати, правда? І унапрямити.

Відповідь: Того я не пам'ятаю. То мушу чоловіка запитати, може він пам'ятає. Але я не думаю. Бо вона дуже стара громада була. Наприклад, один рік був головою Сидоренко. Він був посланцем при кінці Першої світової війни до Паризької Мирової Конференції.

Питання: У Версалю?

Відповідь: В Версалю. Там він був посланцем. Голова нашої громади. Значить, такі люди були. Там був Володимир Туркало і його брат. Обидва були головою студентської громади. Один з них був потім учителем в семінарії.

Питання: А чи були інші громади, чи громада мала зв'язок з іншими громадами, чи то була така самостійна одиниця?

Відповідь: Самостійна. Ніякого зв'язку. Що у нас робилося, ніхто не знав.

Питання: А чи є щось написано про цю громаду?

Відповідь: Нічого, ніде.

Питання: Про Томську громаду нема ніде? А в енциклопедії є?

Відповідь: Нічого нема. Ми є забуті і кінець. Ми роз'їхалися і все закінчилося. Може вона тепер є, може її нема. Але якось не знаю нічого.

Питання: Вже відколи Ви виїхали до Києва, Ви вже зв'язку не мали?

Відповідь: Ми вже зв'язку не мали. Але якою літерою тепер в енциклопедії кінчили? “Т”, чи якою?

Питання: Може ще буде про Томськ.

Відповідь: Може ще буде. Під “Томськ”. А може бути “Українська студентська громада”. Може “студентське життя”.

Питання: Ви нічого не знайшли дотепер?

Відповідь: Я не знайшла. Мене вже питали. Ото я щось написала, хочу дати в “Молоду Україну”. В “Молодій Україні” якось ви зустрінете ширші річі.

Я не маю ще закінчено цілком свій спомин. Наприклад, мали ми в університеті свою великанську бібліотеку. Так що мусіли читати. Читати мусіли дуже багато. Вірші мусіли вчити, ми студенти університету по 21 по 22 роки мусіли напам'ять вчити вірші тому, щоб ліпше знати мову. Бо, знаєте, мелодія того вірша скорше запам'ятається. Так ту бібліотеку у нас поліція сконфіскувала і так і залишила собі, не віддали її нам. Ну що, ми збирались, спільно обговорювали громадські і політичні події, які тоді в той час були, робили відчити за Україну, по історії, по літературі, ділилися новинами, які приходили у Сибір навіть з Галичини. А коли туди були заслані Січові Стрільці, то життя стало цікавіше. Що не кажіть, ті Стрільці були більше національно свідомі і це самозрозуміле. Там була конституція, там було навіть інакше життя, як в Росії [18]. В Росії то все було замкнуте і ніхто не смів нічого робити.

Ну, потім 1917-ий рік, то великанська та маніфестація була. “Вільна Самостійна Україна” на великому білому транспаренті було написано, несли її четверо осіб, а за нею йшла ціла громада.

Питання: І то було заки Ви ще на працю поїхали до Києва?

Відповідь: Заки на працю до Києва поїхала. Як революція почалася, так, тоді. І я Вам так скажу тепер. Своїх дітей я виховувала так. Я їх ніколи українською не лаяла, ніколи, пані Іроїдо. Я їх вчила вірші. Лесюнька трьох рочків, дитина знала вірші, цілий "Війна грибів з жуками". Кожний дивувався, як може дитина то запам'ятати. Я вчила не тому, щоб мозок розвивати, а тому, щоб мова засвоювалася.

Дуже часто питала Русову [19], що як виховують дитину на чужині живши. Бо, знаєте, ті люди серед котрих ми жили, вони не казали, що вони українці. То були “русини” і “тутейші”. Так що моя дитина могла б сказати, я русинка, значить росіянка... Та я Русовій часто писала листи і Русова мені писала, що так то виховуйте, так то. Вона ж мала підручник свій.

Питання: Так, так, Софія Русова. Вона в Празі тоді була, так?

Відповідь: Вона була в Празі.

Питання: І що вона Вам, цікаво, писала? Ви може маєте ті листи Софії Русової?

Відповідь: На жаль, не маю ні одного листа. Маю лише листи Совачевої, артистки. Якраз якось передивлялася. Я писала їй, як попала я до Ужгороду. То я казала, чому ми такі бідні, що ми навіть дітей не можемо мати із-за того, що ми еміґранти. Що ми мусимо аборти робити і все, що хочете, і берегтися, щоб дітей не мати. І вона мені відписала. Той лист є гарний. У мене десь є схований. А Русової листа ні одного нема. Вона мені писала завжди, вона мені коротенько, вона ж не мала часу. Серед чужих вона мала велику шану, бо вона знала кілька мов: французьку, німецьку, англійську, російську, українську, польську. І вона на тих мовах говорила.

Значить, наших дітей треба вчити мови. Я, наприклад, на Оксану злосна, що вона дітей не вчила французької мови. А могли вчитися. То є її громадська праця. А тому я кажу, що мама перше, як почати громадську працю, мусить виховати дітей, котрі були б корисні. Вона має час на громадську працю пізніше. Скажіть мені, скільки є дітей корисних, наших, передових осіб?

Питання: Думаєте, що дуже мало?

Відповідь: Дуже мало. А чому? Нема часу. Візьміть от пані Кравс. З пані Кравс носяться, як з писаною торбою, а що її діти?

Питання: Чи могли би Ви ще сказати про те, як було Вам в час Другої світової війни? І як Ви були в Реґенсбурґу, а потім як Ви приїхали до Канади, щоб вже цілість була?

Відповідь: В Реґенсбурґ ми поїхали останнього квітня 1945 року, поїхали кіньми.

Питання: Звідки Ви їхали?

Відповідь: Їхали з Братіслави. Все лишили, трохи поскладали на воза.

Питання: Втікали, одним словом?

Відповідь: Так, утікали. І ми попали до Лякена, це маленьке село. Там зустріли знаного мистця Олексу Булавицького з дружиною Ніною. Там трошки прожили. А потім стали перебиратися до Пасав, і врешті поїхали до такого міста, де можна було б застановитися. І доїхали до Реґенсбурґа. Там відкрилася гімназія, і мене покликали на начальницю бурси, дівочої бурси, вихователькою. І, між іншим, я скажу таку ось річ: директор мене кличе до себе.

Питання: А хто був директором гімназії?

Відповідь: Знаєте, не будемо писати його ім'я, він вже помер. Він кличе мене до себе і каже: "Я вас прошу, я вас дуже прошу, щоб ви слідкували за дітьми, що вони говорять". Діти були п’ятнадцяти, дванадцяти, вісімнадцяти, двадцяти років, такі як моя Оксана була, четверта-восьма кляса гімназії.

А я кажу: "Ну що ж, пане директор, я буду слухати як вони любляться, цілуються". Бо я то розуміла, знаєте, діти є діти, молодь є молодь. "Ні, каже, що вони політичне говорять".

Ну, я йому сказала: "Не гнівайтесь, я сексоткою не була в життю і не буду й тепер. Дякую вам за працю". І я залишила ту працю виховательки.

Отже, ми приїхали лише в Реґенсбурґ, відразу ж попали на “чорну дошку”. Чому? Бо ми петлюрівці. А яка різниця поміж бандерівцями і петлюрівцями, і мельниківцями? Яка? І той України хоче, і той України хоче. Тільки один хоче так, другий так. Та то можна полагодити. Так як в хаті. Я хочу, щоб моє горнятко стояло так, а Ваше так, тож можна його поставити інакше. Оксану переслідували так, що Ви не можете уявити. Наприклад, хлопці з нею не говорили. Її бойкотували.

Питання: Ну, а чого ж?

Відповідь: Може тому, що ми були петлюрівці. Може тому, що Оксана через брак часу відмовилася вступити до Організації [20], бо багато вправляла на піяні, їздила щотижня на лекції до Мюнхенської консерваторії. Оксана постійно займається музикою. Ось у Торонті відбулася прем’єра опери “Купало” [21].

Питання: Чи ви були на прем’єрі?

Відповідь: Я не була. Я якраз в шпиталю була. Все ж таки вона була, наша опера. І того є досить. Чому може бути “Євгеній Онєгін”, чому може бути “Руслан і Людмила”. Ми маємо “Купала”, вони мають “Руслан і Людмилу”, значить, ми так само маємо право ставити оперу. Між іншим, дириґент В.Колесник сказав: "Оксано, якби не ваша рекляма, ми би того не мали". Скільки то роботи, а я хора, я їй помагала. Я ледве лазила, я все ж таки їй помагала. Бо я хотіла, щоб наша опера була на сцені.

Приїхала сюда перша еміґрація. Не знали, що таке українці. Тепер знають, хто такі українці.

Питання: А скажіть, Пані Доктор, як Ви з Реґенсбурґу приїхали до Канади?

Відповідь: До Канади ми приїхали за поміччю Українського Національного Об’єднання [22].

Питання: Як, на працю, чи як то було?

Відповідь: Ні, ми просто, не на працю. Ми просто приїхали, нас запросили. Ми мали в Канаді приятеля інженера Володимира Коссара. То наш приятель був іще ужгородський. Ми не були унівцями [23], але як би я була унівкою, я би не встидалася того. Ми просто були приятелі. Ми були петлюрівцями вічно і залишимось вічно. І я горда, що ми були петлюрівцями. Бо не було би Петлюри, не було би й Валентина Мороза, не було би нічого. Це ж Петлюра багато зробив. Він перший підняв прапор: “Вільна самостійна Україна”.

Питання: Отже, Ви приїхали, Коссар Вас спровадив.

Відповідь: Коссар спровадив.

Питання: Куди Ви приїхали?

Відповідь: До Гамільтону. І чоловік дістав працю у фабриці заліза накидати вугілля до печі.

Питання: А Оксана і Леся?

Відповідь: Оксана ще не вчилася. А Лесюнька попала на працю до фабрики з нитками.

Питання: Але вони з Вами приїхали, всі разом?

Відповідь: Приїхали всі разом, всі четверо.

Питання: В котрому році?

Відповідь: Ми приїхали в 1948 році 22 грудня, перед самим Різдвом. Лесюнька там пішла на працю, чоловік також, я з Оксаною лишилася. Потім Оксана рішила таки вчитися і поїхала сюда до Торонта. Оксану завіз пан Гультай до монастиря Сестер Служебниць, де вона замешкала. Може ви знаєте сестру Ювеналію? Вона дуже Оксану полюбила. І вона помагала нам багато. От Оксана пішла шукати працю. Шукала два дні, чи три дні, а може більше, не пам'ятаю. Ходила з фабрики до фабрики. Приходить до одного ірляндця, він називався Голідей, і каже, що вона шукає працю, бо хоче вчитися музики. Вона тільки-що приїхала, в тих чоботах, в тому европейському плащику...

А він каже: "Я вас возьму, ви якої музики хочете, гри на піяні? Ви будете різати коронки”. Оксана каже: “Добре”.

Скільки то вона заробляла, здається десять долярів на тиждень. Він її взяв. Вона почала працювати і каже, що в мене є мама, а мама вміє шити. А я не вміла шити на електричних машинах. Каже: "Нам би треба було, щоб і мама десь влаштувалася". "Най ваша мама приходить до мене". Він взяв мене до себе. Я почала у нього шити. То були прекрасні люди.

Питання: Чи то була фабрика?

Відповідь: Фабрика. Малесенька фабричка. Він мав 24 робітників. Він мене посадив за електричну машину, а я, знаєте, як я її пустила, то я злякалася, і так підняла руки, і мені машина іде, а я собі так руки підіймаю, а він стоїть і сміється. Каже: "Нічого". І навчив мене. Я стала заробляти двадцять долярів на тиждень. І ми на ті гроші жили. Платили три чи чотири доляри за кімнату, а решта можете вже уявити.

Питання: А муж жив у Гамільтоні?

Відповідь: А муж в Гамільтоні був ще і Лесюнька, бо він ще то вугля підкидав. Ага, між іншим, цікаво, інженер Коссар до нас прийшов і каже: "Оксано, ви дуже злий фах собі вибрали”. Він мав на увазі музику. “Я би вам радив йти до професора музики жида. Бо то все в жидівських руках". А Оксана вибрала собі професора Белу Босормені-Надя, мадяра. Може, якби вона вибрала того Берліна, київського жида, вона би більше, краще виграла. Але дійшла до свого, все ж таки дійшла до того, що хотіла.

Питання: Так що вона приватні лекції брала, чи як?

Відповідь: Нє, відразу в консерваторії, але не була зареєстрована, бо професор Надь її вчив безкоштовно і сказав зареєструватися аж перед самими кінцевими іспитами. Він також дав концерт, з якого прихід був призначений на стипендії. Оксана дістала ту стипендію до Літньої Мистецької Школи в Бенф. Там вона здобула стипендію на наступний рік, потім знову, і була як стипендистка в тій школі чотири рази. А я, значить, шила.

Потім ще цікаво було, я розкажу Вам. Промоція. Оксана кінчає на 82%. А я не знала, що 82, що то є добре, я думала що то, знаєте, дуже, дуже бідно 82. І я з господинею нашою, пані Анною Ковальчук, вона вже вмерла, ішла на ту промоцію. І сидимо ми там на горі в Convocation Hall [24], чекаємо. Дивлюсь: дівчата виходять з квітами, з квітами, з квітами, масу квітів несуть. А я їй кажу тій Ковальчучці: "А я для своєї Оксани навіть одної квіточки не купила. Діти йдуть з квітами, а моя Оксана піде без квітів". І чекаю я дівчину, котра піде без квітів. І вам ні одна не йде без квітів. Дивлюсь одна дівчина іде, несе 24 гвоздички. А то була Оксана. То купив їй пан Голідей з жінкою і подарували їй чудову браслетку. Вони так гарно до неї відносились, що Ви не можете уявити. І вони до мене гарно відносились. Вони мене ніколи не називали Людмила. Вони всіх називали Марія, по ім'ям. А мені завжди казали пані Бризгун. Яка то повага була тих чужинців до нас.

Питання: А Ви не пробували нострифікувати, ані муж Ваш?

Відповідь: Я не пробувала.

Питання: А муж також не пробував?

Відповідь: Ні, не пробував. Він вже нострифікував в Братіславі. Ну другий раз то вже затяжко. То одне. По-друге, коли ми сюда їхали до Канади, то канадійський урядник взяв від нас документ, що ми не будемо старатися о нострифікації.

Питання: Так? А чому?

Відповідь: Мабуть, боявся конкуренції.

Питання: І він знав, що Ви були лікарі?

Відповідь: Знав, що ми були лікарі. І ми підписали то, що ми старатися не будем. Що ми не будем старатися о лікарську працю. Нам все рівно було яка робота.

Питання: Ну, і пан доктор, муж, як працював?

Відповідь: Він працював в Saint Joseph hospital [25], возив білля по палатах… То саме зробили з Фединою. Федина, Ви чули таке ім'я? Федина був розумніший, але він був і багато молодший, так він приїхав до Канади і нострифікував.

Питання: Так що то, фактично, не було аж так дуже леґально. Якби Ви хотіли, то могли б?

Відповідь: Якби хтіли, то могли б. Але ви знаєте, я вам так скажу. Чоловікові тоді було вже 58 років. То вже є великі роки. Добре, що ми зараз дожили, а ми не думали, що ми так довго доживем. Ну і він би мусів вчитися. Йому пропонували місце в туберкульозному відділі. 25 долярів на місяць, їдження і хату. Він не хтів нас лишити.

Питання: В туберкульознім шпиталі було місце і не треба було нострифікувати?

Відповідь: Тоді не треба було нострифікувати. Но з часом треба було нострифікувати.

Питання: Але можна було дістати працю?

Відповідь: Леся собі взяла стенографію, потім ще щось брала, а тепер вона бере бібліотекарство, бо вона має право вчити лише до 60 років.

Питання: А вчить тепер ще в школі?

Відповідь: Вчить в школі. Як учителька фізкультури.

Питання: А фізкультуру тут кінчила вже, пані Леся?

Відповідь: Нє, в Братіславі.

Питання: А тут тільки робила учительські?

Відповідь: Вона навіть не робила учительські, вона якісь іспити тримала і її прийняла ІВКА [26], а з ІВКИ її прийняли як учительку до hight school [27]. Але тепер вона переходить в бібліотекарство, бо в 60 років вона мусить лишити навчання фізкультури. Так вона взяла бібліотекарство, щоб потім бути бібліотекарем. В тій школі, де вона вчила.

Питання: Ще так про Канаду. Які Ваші враження, спомини з Канади?

Відповідь: Мені якось було однаково. Я так багато об'їхала. Ви подивіться, я була на Сибірі. На Сибірі гарно жилося. Я була на Україні, я була в Німеччині, я тепер в Канаді, я була в Чехословаччині. В Чехословаччині до українців не дуже добре відносилися. Вони завжди казали: "Rusi su naši bratja. [28] Чого ви їх боїтеся". Хотіли, щоб ми там залишилися. Коли ми від'їхали до Реґенсбурґа, так ще мій чоловік за два місяці після того дістав один лист, де його просили назад, бо він там рахувався добрим лікарем. Його просили, щоб він вернувся. Але він вже не вернувся. Ми вже боялися вернутися.

Питання: Так що з всього того, де би Ви сказали найбільш приємні спогади були?

Відповідь: Пані Іроїдо, я би сказала всюди однаково. Може на Сибірі, знаєте, бо там росла, там свої жили. Але то всюди однаково. До яких людей Ви попадете. Попадете з добрими людьми чи з такими… Прикрості робили і свої, і чужі. Від того залежить. Ну, а Реґенсбурґ в мене не дуже приємне враження лишив. Лишив лише із-за того, що політику вів. Дурну політику, до котрої я ніколи не звикну.

Бо на Сибірі політики не було. Там був як українець, то українець, а як не українець, то не українець. Там же були татари, там були жиди, там були, що хотіли. Там ось ми жили в хаті. З тої сторони від нас жив жид Окунєв, а з другого боку жили татари. Халіма була моя товаришка, і Тамара була моя товаришка. А ми в одній клясі сиділи, на одній лавці. Одна татарка, українка, росіянка чи українка. І ми навіть не сварилися. Або візьміть той час, коли були гуртки за вільну Сибір. Там були всі. Там були татари, росіяни, жиди, українці, там були всі. Ми казали, що не хочемо москалів і кінець.

Питання: Так що то був такий рух проти москалів?

Відповідь: Проти москалів. Він дуже малий, правда, був. Потім навіть не знаю, чим він закінчився. Що потім вже сталось.

Питання: Які ще найвидатніші події з Вашого життя можете згадати?

Відповідь: Багато людей знала. Деколи тепер Оксані я кажу, що за своє життя я зустрічала дуже багато цікавих людей, але я ніколи на них не звертала уваги, бо то були якось люди мого життя, нашого життя. Візьміть хоч би… взяти тата, як він був зсильний, і до нас ходили зсильні, а мама, вона… Вона була півсибірячка, бо її дідо був з Холмської губернії. Але вона співала самі українські пісні. Вона мала чудовий голос, меццо-сопрано. Коли десь збиралися, то мама завжди співала "Ой, не світи місяченьку" або "Ніч яка зоряна". То були її улюблені пісні. Завжди питали: "Стефанія Федотівна, заспівайте нам "Сонце низенько, вечір близенько", або ту гарну пісню "Молодість не вернеться". То найчастіше мама співала: "А молодість не вернеться". І ми в тому росли. Або та Халіма, татарка. Шапочку носила, в гімназію ходила з шапочкою. Татари носили шапочки. Або та Тамара, жидівка. Ми ніколи не відчували різницю...

Я Вам скажу ще більше. Як я приїхала на Україну і чоловік казав слово "жид", то мене аж так крутило. Казала чому "жид", а чому не "єврей". Бо я там на Сибірі так звикла, бо так говориться в російській мові.

Питання: То було образливе слово "жид"?

Відповідь: Образливе. В нас там було місто в 26 тисяч. Так як там було десять родин жидів, то більше не було. А, наприклад, я жила в сьомій-восьмій клясі у жидівки і моя товаришка жидівка була ‑ Лія. Її дідусь з ними жив. Великдень прийшов. А він мені каже: "А ти, Міля, на нас не сердься, бо у нас такий звичай", що на Великдень вони якесь там яєчко розділяють. І молитви свої читають. А я кажу: "А що ж мені сердитися. То є ваш закон". Бо так мене батько вчив, що Бог є один, а віра є різна. Так що всерівно у жидів є Бог, так як і у нас Бог. Кажу, ви маєте свій закон, ми маємо свій. І коли кінчався Великдень, то вони так само яєчка розділювали. Так він мене покликав і каже: "Я бачу що ти є... що ти є справжня людина. Ти ходи до нас, ми то яєчко вкупі розділимо". То старенький-престаренький жид, котрий мав пейси і був цілий сивий. Бачите, значить, щось у нас було такого всередині, не так як – то ти такої віри, я такої, ти таких поглядів, я таких поглядів.

Питання: Що об'єднувало, а не ділило?

Відповідь: Об'єднувало. І то, було дуже, дуже, дуже гарно. Тож знаєте, пані Іроїдо, було так у нас. Було багато гарного і багато негарного.

А ще кажу, що я горда за то, що ми почали. І ще, хвала Богові, і діти пішли тою дорогою. Що не кажіть. Лесюнька народилася в Німеччині, могла бути німкенею, Оксана на Словаччині, ті хлопці народилися в Канаді. Вони вже не є такі, як дівчатка.

Питання: Ваші внуки українці. То нема що казати. Дуже дякую Вам за дуже цікаве інтерв’ю.

Джерело: Незвичайні долі звичайних жінок: Усна історія двадцятого століття / гол. упоряд. Іроїда Винницька [=Бібліотека «України модерної», Серія: Спогади, щоденники, інтерв’ю, число 1]. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2013. xxхii+836 с. ISBN 978-617-607-473-1.

[1] Значна частина української інтеліґенції вступила до російської революційної організації “Народна Воля”, що виникла 1879 р. і визнавала терор як засіб політичної боротьби. Осередки “Народної Волі” були на Україні: в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Ніжині та ін. містах. (Encyclopedia of Ukraine. Vol. III ed. D.G. Struk U of T. Press. Р. 534).

[2] Адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії.

[3] Місця покладів та видобутку золота (з рос.).

[4] Прихильник виховної системи Жана Жака Руссо.

[5] Східнослов’янська міра великих віддалей і становить 1,06 кілометра.

[6] Жовтневий маніфест 1905 р., виданий російським царем Миколою II під тиском революційних подій, передбачав скликання парламенту – Народної Думи.

[7] 1-й Український козацький полк імені гетьмана Богдана Хмельницького (або Богданівський) став першим регулярним військовим формуванням відновлених у 1917 році Збройних Сил України. Він виник несподівано, без наказів та розпоряджень згори, без відома військового командування, Тимчасового уряду та Центральної Ради, а лише виключно за бажанням військовослужбовців-українців російської армії. (Див.: Історія Українського війська. Вінніпеґ: Видавець Іван Тиктор, 1953; а також: Тинченко Я. Богданівський полк. 1917-1920 // Однострій (Український військово-історичний журнал). № 7 (Рівне). 2002 р.)

[8] Українські Січові Стрільці – військовий леґіон чисельністю дві тисячі осіб, що був сформований в Австро-Угорщині на початку Першої світової війни за згодою австрійської влади. За задумом ініціаторів його створення, ця військова українська частина мала стати зародком майбутньої національної армії. (Див. про це: Українські Січові Стрільці 1914-1920 / За ред. Гнатевича Б. Монтреаль: Вид-во Ігоря Федіва, 1955. С. 209).

[9] Чому не любите росіян? (зі словацької).

[10] YMCA (Young Mens Christian Association) – християнська організація для сприяння всебічного гармонійного розвитку мужчин.

[11] Членів УПА.

[12] Мова йде про окупацію Карпатської України Угорщиною, яка відбулася за підтримки Гітлера після того, як 15 березня 1939 р. Сейм Карпатської України проголосив незалежність країни. Угорські війська встановили жорсткий терористичний режим, який протримався до жовтня 1944 р.

[13] Regensburg – місто у Німеччині. Див. про ДП табір у Реґенсбургу: Кушнір, Омелян ред. Реґенсбург, статті-спогади-документи. Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1985.

[14] Пан і пані (з рос.).

[15] “Пласт” (Організація Української Молоді в Канаді) та СУМ (Спілка Української Молоді в Канаді) – українські молодіжні патріотичні організації, що функціонують на засадах скаутінґу.

[16] Леонід Плющ – відомий український математик був заарештований 1972 р. в СРСР і за клопотанням визначних математиків світу і Міжнародної Амністії був звільнений 1976 р. і переїхав жити до Франції. (Див.: Leonid Plyushch. History’s Carnaval. A Dissident’s Autobiography. – New York and London, 1973).

[17] Щомісячний літерно-публіцистичний журнал “Українська хата” видавався в Києві з 1909 р. до 1914 р., навколо якого гуртувалися молоді люди, народні вчителі, дрібні урядовці. Ідеалом для “хатян” була незалежна Україна, в якій би поєднались соціалізм та ідеалізм. У журналі публікували свої твори О.Олесь, М.Вороний, В.Винниченко, О.Кобилянська, М.Рильський, П.Тичина, М.Семенко та інші. На початку Першої світової війни журнал був заборонений.

[18] В XIX ст. Австро-Угорщина, до складу якої входила Галичина, на відміну від Російської імперії, була конституційною монархією. Тут існувала традиція політичного життя: відбувалися вибори до парламенту та Галицького сейму, діяли політичні партії. (Див. про це: Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Київ, 1992. Вип. 1. С.105-109).

[19] Мова йде про Софію Русову, яка ввійшла в історію як видатний український педагог, автор оригінальної концепції національного виховання. (Див. праці Софії Русової: Русова С. Дидактика. Прага, 1925; Вона ж. Єдина діяльна (трудова) школа. Лейпциг, Катеринослав, 1924; Вона ж. Нова школа соціального виховання. Катеринослав; Лейпциг, 1924).

[20] Мова йде про ОУН.

[21] Оповідачка розповідає про оперу А.Вахнянина, яка була поставлена в червні 1979 р. в Торонто. Опера “Купало” до того часу була поставлена лише один раз в Харкові 1929 р.

[22] УНО створене 1939 р. в Канаді для задоволення загальнонаціональних потреб українських емігрантів, зокрема колишніх вояків українських армій та учасників визвольних змагань Першої світової війни. Згодом мережа філій УНО виникла по усій Канаді.

[23] Членами УНО.

[24] Актовий зал в університеті (з англ.).

[25] Лікарня Святого Йосифа (з англ.).

[26] YWCA (Young Womens Christian Association) – християнська організація для сприяння всебічного гармонійного розвитку жінок.

[27] Середня школа (з англ.).

[28] Росіяни є наші брати (зі словацької).

 Звертаємо вашу увагу: через зміни в структурі сайту, цей матеріал перенесено у рубрику "Шафка з документами", де ви також знайдете інші джерельні матеріали - рідкісні архівні документи, спогади, щоденники і свідчення очевидців подій...

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!