Україна Модерна

// Марина Гримич

3101141368140667188a lg-1

1. Вступні зауваження

На сьогодні аксіоматичним є твердження про те, що традиційне суспільство орієнтувалося на гендерні патріархатні стереотипи і що гендерною ознакою традиційного суспільства є домінування чоловіка над жінкою. Останню тезу, втім, можна прийняти із застереженнями. У сільській культурі ХІХ ст., як відомо, існувала чітка сегрегація сфер діяльності за гендерною ознакою. У певних сферах чоловік справді домінував. Однак не в усіх. З попереднього, третього тому видання «Народна культура українців», що має назву «Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура»[1] ми переконалися у тому, що у певній царині (досить широкій) домінувала саме жінка. Це стосується обрядової діяльності, організації й управління святами, культури і звичаєвості харчування, народного дизайну, народно-медичної сфери, народної пісенної культури тощо. Інша справа, що статус самих цих сфер у соціальній ієрархії традиційного суспільства був нижчим, аніж сфер «чоловічих», – передусім громадської, правової та економічної. Саме тому статус жінки був нижчим від статусу чоловіка не лише через виключення жінок із «чоловічих» сфер діяльності, а й через ієрархічну вищість останніх над суто «жіночими». Ця нерівномірність зберігається і в сучасному суспільстві: політика, право та економіка досі вважаються «елітними» сферами людської діяльності, і хоч домінування чоловіків у них частково знизилося, а, відповідно, жіноча присутність збільшилася, все одно ситуація гендерно не вирівнялася. Зріс також відсоток участі чоловіків у традиційно жіночих сферах – кулінарії, музичній культурі, обрядовій сфері, однак так само гендерного вирівнювання тут не відбулося.

Якщо для сучасного суспільства така гендерна нерівномірність сфер діяльності (у т. ч. професійних) є негативом, то в традиційному суспільстві цей поділ не був позбавлений логіки: в цьому була своя господарська доцільність. Уточнюємо: це стосується лише тієї стадії економічного розвитку, яка відповідає доіндустріальному і докомерційному типу землеробства. Домашинне чи домеханізаційне (самовідтворювальне і самозабезпечувальне) виробництво потребувало застосування значної фізичної сили, якої через суто біологічні особливості чоловіки мають більше. Саме тому лідерство у «здобичницькій» (і, відповідно, життєзабезпечувальній) сфері належало чоловікам, і саме з ними пов'язувався стереотип «годувальника», тобто лідера. Що стосується жіночих видів робіт (прибирання, приготування їжі, ткання, прядіння тощо), то вони є не стільки трудомісткими, скільки монотонними, і потребують не грубої фізичної сили, а терпіння і витривалості. Виняток становлять сезонні сільськогосподарські роботи (жнива).

Загалом «жіночі» сфери (як, до речі, і тепер, – культура, медицина, виховання/освіта дітей, сфера обслуговування, свята) вважалися другорядними, бо були по суті «обслуговувальними» і, за тогочасними переконаннями, не робили відчутного (або взагалі ніякого) економічного внеску в загальний матеріальний стан сім'ї. Ці сфери були неприбутковими, тому вважалися ієрархічно нижчими від «здобичницьких», де пальма першості належала чоловікам.

Отже, логіка такого поділу, хоч і не ідеальна, існує.

Одним із найперших в етнографії перелік чоловічих робіт в українському селі ХІХ ст. навів П. Чубинський[2]. Власне, набір чоловічих господарських функцій є стандартним, і їх перелік суттєво не відрізняється від записів інших етнографів.

Наведемо добірку свідчень і цитат про чоловічі типи робіт, здійснену Р. Чмеликом.

Приклад перший. Село Паляничка на Білоцерківщині, 20-ті роки ХХ ст.: «Весною чоловіки орють і сіють. Вліті косять. Як спорають жито, то лущать скибовцем стерню. Це чи не найтяжчий час для селянина, бо вночі ще снопи возить. Після жита чоловіки порають біля вівса, потім коло проса і гречки. Далі молотять. Восени картоплю копають і возять додому, а буряки до заводу. Зимою чоловік їздить «під хуру» – дошки везе, жида якого до вокзалу чи то інше. До млина їздить, січку ріже, жінці плаття з річки принесе або кіньми везе на річку. Як добрий чоловік, то в поміч жінці свиням їсти виносить, воду внесе в хату, солому, картоплю з погреб, порається коло худоби надворі»[3].

310114istukr7-povni-33-888866Приклад другий. Село Вільховець на Тернопільщині: «До обов'язків голови сім’ї та доростаючих синів належали: уся робота в полі (орати, сіяти, волочити, косити); догляд за кіньми; привезти дрова з лісу, будівельний матеріал, каміння під будову; звозити снопи і складати на току в стіжки, молотити, відбути шарварок; догляд за садком, бджолами, огорожею коло обійстя, городження плоту, обкопування окопів як вид загорожі; ремонт і придбання сільськогосподарського реманенту (віз, сани, плуг, борони і т. п.); отримати ліцензію на тютюн, доглядати за ним і здавати восени в Борщів; брати на вексель, позичати гроші; сплачувати податки; ходити на раду і взагалі репрезентувати сім'ю перед світською та церковною владою»[4].

Таким чином, щодо землеробського типу виробництва все зрозуміло. Яка ж ситуація з гендерним розподілом робіт існувала у скотарській культурі?

Приклад третій, Гуцульщина. Тут основне заняття чоловіків – догляд за худобою: «утримання худоби і заготівля для неї корму. Улітку багато часу йшло на косіння, громадження, сушіння та складання сіна в стоги. Чоловік заготовляв дрова та деревину для різних господарських потреб, сам виготовляв простіші предмети побутового вжитку, займався полюванням, пасічництвом, випасом худоби на полонинах»[5].

Як бачимо, всюди ідеться про фізично важкі види робіт. Традиційне суспільство набагато ближче до природи, аніж сучасне, тож тут усе відбувається за законами соціобіології: хто сильніший фізично – той і має вищий статус.

Загалом же домінування чоловічої статі над жіночою в головних сферах патріархального суспільства є фактом очевидним і доказів не потребує, однак у різних культурах це може виявлятися по-різному. Нас цікавить форма, в якій це домінування виявляється саме в українській селянській культурі.

І для цього в центрі уваги перебуватиме статево-вікова група чоловіків, з акцентом на підгрупі глав сімейств. Хронологічно охоплює період ХІХ (переважно друга половина) – початок ХХ ст. (включно з 20-ми роками). Дослідження провадитиметься на таких джерелах: а) матеріали волосних судів[6]; б) етнографічні свідчення, зібрані відомими етнографами; в) метричні книги[7]. Історіографія питання ретельно досліджувалася автором раніше[8].

2. Paterfamilias. Батько родини. Домогосподар

Найвищу сходинку в соціальній ієрархії патріархального села у традиційних культурах займає соціальна група домогосподарів.

Терміни та визначення. За І.Ворончук, в українських джерелах XVI-XVII ст. замість терміна родина в сучасному розумінні слова виступають терміни род, дом, фамілія, причому найуживанішим є дом, який використовується в розумінні роду, родини-домогосподарства і навіть малої нуклеарної сім'ї[9].

Термін «домогосподар», звичайно, не народний. У досліджуваному ХІХ ст. він стає особливо вживаним з часів реформи 1861 р. Означає він главу сімейства, що є управителем сімейного господарства, офіційна назва якому в Російській імперії була «домогосподарство» («домохозяйство»).

Наводимо визначення поняття домохозяйство: «Под словом «домохозяйство» <...> мы разумеем не одно количество наличных душ, имеющихся в дому (а тем более ревизских), но сумму различных элементов, входящих в объем этого понятия, как-то наличные рабочие руки в семье, количество лошадей, сельскохозяйственный инвентарь»[10].

Загалом термін «домохозяйство» в офіційній російській термінології узагальнював економічну практику різних народів і народностей із різними (у т. ч. національно своєрідними) типами господарювання на величезних просторах Російської імперії. Зокрема, на Україні національним відповідником цього явища був двір, від якого і походить термін подвірне землеволодіння, що, як відомо, переважало в українській народно-економічній традиції.

В Україні саме «двір – це основний та початковий осередок селянського сільського господарства»[11], сімейно-трудове об’єднання осіб, що спільно провадять роботи по сільському господарству[12]. «... Щоб був двір, треба поєднати всі елементи: сім’ю, спільну працю і спільне сільське господарство. Таке поняття двору цілком відповідає селянським, що склалися історично, звичаям»[13].

Отже, селянське господарство при подвірному землеволодінні називалося двором і включало: дім з усім рухомим майном, господарчі будови, землю (що перебувала у власності, володінні чи користуванні), худобу та сільгоспінвентар, а також усіх, хто працював у цьому господарстві (і члени сім’ї, й робітники).

Після реформи 1861 р. в офіційному праві Російської імперії земля (навіть та, що перебувала у подвірній власності українських селян) часто не включалася у визначення «домогосподарства», а вважалася окремою економічною одиницею, однак за народно-правовими уявленнями вона була невід’ємною часткою двору.

Уточнимо поняття подвірної земельної власності. За призначенням і способом використання вона розподілялася в основному на три категорії: садиба (земельна ділянка, де розташовувалися житлові й господарчі будови, подвір’я, присадибна ділянка – город, сад, квітник тощо); поле та угіддя. У подвірній власності перебували як «вигідні» (переважно), так і «невигідні» землі. Земські установи царської Росії, збираючи свідоцтва щодо урожайності земель і складаючи подвірні описи, поділяли землі на вигідні («удобные») і невигідні («неудобные»); до вигідної входила і садибна земля, і польова; до невигідних земель зараховувалися ділянки, що перебували під залізницею, шосейними і поштовими дорогами, під вулицями і ґрунтовими шляхами, кладовищами, ярами, річками, озерами, ставками й болотами[14]). Невигідна земля перебувала переважно у фонді «старого» козацького землеволодіння (стан козаків у Малоросії після 1861 р. було включено до категорії державних селян), набутого переважно у XVIII ст. шляхом вільного займання.

У збірниках господарчої статистики і переписі населення 80-х років ХІХ ст. трапляються й інші терміни на позначення аналізованого явища. Серед них – найменша господарська одиниця – сім’я-господарство, «понимаемое как обособившаяся в стадии производства и потребления хозяйственная ячейка, т. е. каждое самостоятельное домохозяйство. Посторонние семье, хотя и входящие в состав хозяйства члены (наемные рабочие, например) регистрировались здесь особо и в общий счет наличного населения хозяйства включены не были»[15]. У переписі населення 1900 р. бралися до уваги дві одиниці – земельне володіння і домогосподарство, причому поняття «господарство» було дещо звужене порівняно з попереднім переписом. «За самостоятельное домохозяйство считалось как домохозяйство, представленное отдельным, самостоятельным владением, так и домохозяйство, не имеющее собственной недвижимости, но занимающее отдельное дворовое место или определенную его часть, состоящую в самостоятельном пользовании»[16]. При цьому, вказується далі, поняття «сім’я» і «господарство» не розділялися, внаслідок чого несамостійні господарства (наприклад, наймитські на землі господаря) описувалися разом із великим господарством, до якого вони належали. І в такий спосіб у подвірний опис великого господарства (економія, козацька садиба) включалися худоба, реманент робітників, прислуги, наймити. В окремих повітах (Гадяцький, Пирятинський, Хорольський) майно робітників враховувалося навіть тоді, коли вони працювали в господаря посезонно. Безземельні й ремісники, які жили при великому господарстві, квартиранти, підсусідки також враховувалися не як самостійні господарства, а реєструвалися у формулярі великого власника[17]. У подвірному описі Суразького пов. Чернігівської губ. у контексті теми земельних переділів, які тут здійснювалися «глядя по домохозяйству», також виникла потреба уточнити цей термін: «Под словом «домохозяйство» в таком случае мы разумеем не одно количество наличных душ, имеющихся в дому (а тем более ревизских), но сумму различных элементов, входящих в объем этого понятия, как-то наличные рабочие руки в семье, количество лошадей, сельскохозяйственный инвентарь»[18].

Поняття «домогосподар» не виникло на порожньому місці. Паралельно існувала тривала правова традиція, яка бере початок з доби римського права, за якою в кожному домогосподарстві існувала ключова особа, яка представляла певну сім’ю і господарство, що перебувало у її володінні (власності, користуванні), перед громадою (суспільством, державою). Така юридична особа здобула назву paterfamilias (дослівно: батько сімейства). Дослідниця історії українського повсякдення XVI-XVII ст. І.Ворончук, простежуючи історію цього терміна, пише: «...Спочатку слово familia вживалося не для позначення родини як біологічної спільності родичів – потомків одного предка, його вживали для позначення ієрархічної, авторитарної структури, найхарактернішою ознакою якої була необмежена влада її глави. Аналогічно й латинське слово pater у своєму оригінальному смислі означало не біологічного батька, а особу, якій належала влада в цій структурі. Поняття біологічного батька-родителя передавалося терміном genitor». <...> З часом глава родини втрачає абсолютну владу над її членами, проте в одному смислі давнє поняття родини збереглося, її продовжували розглядати як організовану і стабільну спільноту»[19]. Термін paterfamilias зустрічається в господарчих документах і в метричних книгах Західної України ХІХ ст. (див. нижче).

У народі представника від сім’ї звали господар, хазяїн, ґазда, завідця і, врешті-решт, батько (у значенні глави сім’ї).

Розгляньмо основні показники, що характеризують особу домогосподаря. Основний маркер домогосподаря – це наявність окремого домогосподарства.

Права та обов’язки домогосподаря. Домогосподар, за законом, був управителем домогосподарства, і вважався не одноосібним власником майна домогосподарства (сімейної власності), а лише його розпорядником[20].

Коли після реформи 1861 р. селян наділяли землею, то «... надельная земля предоставлялась не каждому лицу в отдельности, а крестьянскому двору, крестьянской семье в лице ее представителя – домохозяина, который нес ответственность перед общиной за исправное отбывание повинностей, а все члены этой семьи находились в полной зависимости от домохозяина (без него нельзя было уйти на заработки, менять место жительства и т. п.). В результате реформы, таким образом, была создана взамен крепостного права сложная система общинной и семейной круговой поруки; сельская община («мир») отвечала перед государством за каждого домохозяина, а домохозяин отвечал перед общиной за членов своей семьи»[21].

1238422965bigЯкщо сімейна власність – це власність спільна, то, природно, права господаря на сімейне майно дещо обмежені. За матеріалами рішень волосних судів, опитуваннями селян і спостереженнями дослідників, мирових суддів, глава сім'ї (батько, мати-вдова чи старший син) – не повноправний власник, а лише розпорядник майна, управляючий, господар. У багатьох рішеннях волосних судів наголошується, що глава сім'ї не має права закладати, продавати чи іншим чином відчужувати сімейне майно без відома і згоди своїх домашніх. Він навіть може втратити права домогосподаря: «В случаях, когда хозяин начнет заниматься распутством, да хмелем зашибаться, и хозяйство от этого приходит в расстройство, то громада (сельский сход) отстраняет хозяина и передает все хозяйство в распоряжение или хозяйке, когда женщина хорошая, или сыну, когда он в возрасте»[22]. Чоловіка, який пропивав сімейні гроші, засуджували не тільки з абстрактних причин аморальності такого вчинку, а через те, що витрачалися сімейні кошти.

Подібні випадки зафіксував І. Франко у великій сімейній общині бойків[23], щоправда, тут усунення від влади здійснювалося не громадою, не судом, а самою великою сім'єю. Велика патріархальна сім'я існувала у ХІХ ст. і на Пряшівщині. На чолі такої сім'ї стояв ґазда, в його руках зосереджувалася велика влада, зокрема у майнових справах, оскільки формально він був власником маєтку і від нього залежало, як майно буде поділено між спадкоємцями[24].

Однак усе-таки потрібно визнати, що йдеться про патріархальне суспільство, і авторитет батька, глави сімейства традиційно був дуже високим. Так, В. Мухін, аналізуючи матеріали по всій Російській імперії, вказував на певні хитання волосних судів у питанні сімейних виділів, пояснюючи це антагонізмом між двома началами: сімейною власністю, за якої кожен член сім’ї визнається учасником у спільному сімейному майні, і принципом абсолютної батьківської влади[25]. Саме тому ми нерідко можемо знайти в тогочасних документах, що фіксують звичаєво-правову ситуацію, вислови на кшталт: «Старший в семье есть полновластный хозяин по имуществу, прочие члены семейства, участвуя в общем труде, пользуются плодами оного, по усмотрению и назначению главы семейства»[26].

Домогосподар в українській традиції (у межах дореволюційної Росії, Австрії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії) належав переважно до чоловічої статі. Виняток становлять домогосподарства, на чолі яких стояли вдови. Mати вступала у права глави сім'ї та розпорядниці по господарству в разі смерті чоловіка або ж за його життя в разі певних обставин, наприклад: чоловік служить у війську («пішов у москалі»), чоловік «подався на заробітки», чоловік помер, чоловік позбавлений права господарювати через марнотратство і руйнування господарства. Отже, якщо вдова (у т. ч. «солом’яна вдова») була достатньо молодою, щоб виконувати функції домогосподаря, вона ставала правонаступницею. Старший брат міг стати домогосподарем, якщо помирали обоє батьків, або якщо його мати була застарою, щоб керувати господарством. Управління майном від батька до сина могло передаватися навіть за життя домогосподаря. Так, у Борисполі Переяславського пов. Полтавської губ. батько, відчувши, що стає немічним, передає керування майном улюбленому синові[27].

Таким чином, через виділ домогосподарство могла отримати лише особа чоловічої статі, а через спадкування – як жіночої (статево-вікова група вдів), так і чоловічої.

Деякі регіони України (Бойківщина, Лемківщина), за звичаєм, дотримувалися «старого патріархального варіанту» правонаступництва за домогосподарем: незалежно від віку вдови після смерті батька главою великосімейної общини ставав брат або старший син покійного завідці[28].

Вік. У культурах, де превалювала велика патріархальна сім'я, чоловік міг стати домогосподарем (через процедуру успадкування) лише після смерті свого батька. В українській традиції завдяки звичаю подільності сімейств і превалювання виділу над успадкуванням[29] чоловік міг стати домогосподарем у дуже молодому віці, теоретично відразу після одруження, якщо батько мав змогу його відділити від свого господарства. Практично ж це відбувалося після того, як молоді пожили деякий час разом із батьками. Ініціатором виділу нерідко ставала невістка. (Так, батько казенного селянина Маріупольського пов. Херсонської губ., відділяючи старшого сина, дав йому пару волів, 1 корову, 1 теличку, 4 вівці, віз, борону, одежу, трохи хліба і 10 руб. грішми. Причина виділу – нелади з невісткою[30]).

Як результат, соціальна група домогосподарів в Україні за віком значно молодша від, скажімо, «класичної» російської традиції, проте й численніша. Подрібненість земельних наділів на «старих» українських територіях була «головним болем» як для селян, так і для держави.

Працездатність. При набуванні домогосподарства враховувався такий чинник, як працездатність особи. Домогосподар мав бути здатний управляти господарством і самому в ньому працювати фізично. В Російській імперії для цього навіть існував спеціальний термін – «работник». Робітниками (работниками) не вважалися особи молодші 18 і старші 60 років, а також ті, які страждали на різного роду фізичні вади (сліпі, глухонімі), каліцтва (безрукі, безногі), або розумово неповноцінні. Подібний підхід характерний і для звичаю. За селянською традицією, недоумкуваті чи ті, хто мав «чорну» (падучу) хворобу, позбавлялися спадкування, оскільки не могли самостійно вести господарство, тож усе життя залишалися на утриманні родичів[31].

Більше того, звичай навіть був жорсткішим за закон: від права на набуття господарства діючий домогосподар міг усунути синів-ледацюг та п’яниць[32] або дати їм якусь дрібну частку і вигнати навіть неодружених[33], що було неможливо зробити в рамках закону. Щоправда, таке відбувалося вкрай рідко[34]. В одній судовій справі йдеться про те, що батько, незадоволений поведінкою сина, котрий не допомагав йому по господарству, вирішив відписати садибу своєму майбутньому зятю. Волосний вирішив справу за писаним правом: «не дозволять отцу отчуждать от усадьбы сына, так как он есть первый наследник по нем, со внушением, что не имеет права отдавать сию усадьбу мещанину»[35].

3. Патрилінійність. Глава патронімії

Говорячи про систему спорідненості в традиційному суспільстві, варто відразу зауважити, що існувала офіційна її версія і неофіційна, народна. У ХІХ – на початку ХХ ст. це були два соціальні інститути, які, хоч і діяли паралельно й автономно, однак при цьому мали і контактну зону.

Офіційна версія спорідненості була закріплена законодавством держав, у межах яких проживали українці в означений період, і була базою для врегулювання офіційних майнових (передусім стосовно поділу майна) і немайнових (визначення права опікунства) сімейних відносин. У свою чергу, джерелом офіційної версії системи спорідненості було церковне право. Спорідненість, вважалося, може бути трьох типів: 1) природна (біологічна, “плотська”), яка утворюється внаслідок народження (саме за нею визначається спадкоємство та опіка); 2) за шлюбом; 3) кумівство (“духовна спорідненість”). Протягом століть церквою була вироблена складна розгалужена схема, за якою групувалися родичі певної особи за біологічною спорідненістю. Для визначення спадкоємства встановлювалися висхідна і низхідна, пряма і бічна (поперечна) лінії, коліна тощо. Головним принципом групування родичів був генеалогічно-патрилінійний.

Що стосується народної версії системи спорідненості, то вона включає в себе не лише осіб, пов’язаних між собою кровними зв’язками і свояцтвом, а й тих людей, які лише виконують певні функції родичів по відношенню один до одного – соціальні (приймаки різних категорій, годованці тощо) чи біологічні (молочні матері). Родинним колом мережа зв’язків спорідненості патріархального села не обмежується. Відповідно до статево-вікової стратифікації, обов’язково притаманної традиційному суспільству, в селі функціонують соціальні групи, які об’єднані не навколо родини, а витворені на базі статево-вікових груп, більшою чи меншою мірою організованих за принципом родинної спорідненості. До цього типу спорідненості (яка отримала в науці назву «фіктивної») зараховують парубочі та дівочі громади, церковні братства і сестринства, усередині яких вживаються найменування спорідненості («брат», «сестра», «батько», «мати»), а також дотримуються етикетні норми та виконуються соціальні функції, подібні до родинних.

Це все можна спостерегти на прикладі циркулювання у говірці присвійного займенника «свій», присвійність якого є ситуативною і виявляється у порівнянні. Наприклад, в межах сім'ї невістка – «чужа кістка», однак порівняно із сусідами вона своя. У світлі теми про домогосподаря дуже показовим є приклад із приймаками всіх категорій (зятів, усиновлених, годованців тощо). Незважаючи на те що тестю приймак-зять не є рідним, коли йшлося про успадкування домогосподарства в умовах відсутності синів, саме він ставав його правонаступником, а не перший найближчий кревний родич чоловічої статі.

Для селянина односельчанин з іншого кінця села є чужим, аж допоки вони обидва не опиняться в місті. Там далекий сусід стає «своїм». Тобто на кожному таксонометричному рівні поняття «свій» означає різну групу людей.

Ці приклади ми відносимо до фіктивного типу спорідненості. В останньому випадку це – територіальна спорідненість (включає такі явища, як сусідські общини, земляцтва), що визначалася не за спільністю крові (біологічна спорідненість) і не закріплювалася ритуально (свояцтво, кумівство через таїнство шлюбу, охрещення), а вироблялася на основі спільної території проживання (походження). Наприклад, мешканці одного кутка «рідніші» між собою, аніж просто односельці. А односельчани, опинившись у місті, нерідко з метою виживання, гуртуються, підтримують одне одного, «тягнуть» своїх (за принципом «свій до свого по своє») тощо. Це і є спорідненість за походженням з однієї місцевості. У будь-якій іммігрантській спільноті обов’язково витворюються земляцькі групи, де гуртуються «свої», і ці групи становлять основу іммігрантської спільноти. Спершу такі об’єднання діють стихійно, маючи неформальний характер, а згодом формалізуються і навіть комерціалізуються (наприклад, кредитні спілки), а на етапі, коли виживання і взаємопідтримка стають не такими актуальними, як на початкових стадіях перебування у чужій країні, об’єднання нерідко мають культурно-просвітницький характер.

1238424426bigПорівнявши офіційний і сільський типи спорідненості, можна побачити відмінності у пріоритетах і структуруванні. Так, офіційний спосіб групування родичів є генеалогічним, отже вертикальним, діахронічним, а сама система спорідненості уподібнюється до дерева. Оскільки головним принципом групування родичів є генеалогічно-патрилінійний, то, природно, у ньому простежується явна статусна перевага чоловічої статі.

Натомість народно-звичаєва система є горизонтальною, синхронічною, яку можна порівняти з «павутиною», тобто мережею, що обплітає сільський соціум. Практично в кожному селі всі люди, або принаймні всі сім’ї, пов’язані між собою цією мережею. Мережа спорідненості традиційного села вирізняється відсутністю (або мінімальною присутністю) ієрархічності, пріоритетності будь-якого типу чи виду спорідненості, відсутністю чітких меж, а головне – відсутністю явного гендерного чи вікового домінування (статево-вікових пріоритетів). Для цієї системи пріоритетом є показник «свій».

Офіційний і народно-звичаєвий інститути спорідненості мають контактну зону – це сім’я. В обох системах спорідненості вона становить собою точку відліку. Можна сказати, що сім’я – це вісь, стрижень, навколо якого обертаються і діахронічний, і синхронічний типи родинних відносин.

У пропонованому дослідженні ми звертаємося до джерела, яке поки що не використовувалося в етнографічних працях[36], а саме до метричних книг. Для аналізу взято довільну добірку прикладів з метричних книг другої половини ХІХ ст. трьох українських регіонів – Галичини (Стрийський повіт), Центральної України (Північна Київщина, колишній Остерський повіт Чернігівської губернії), Слобожанщини (Сумський повіт). Два останні регіони належали до відання православної церкви, перший – до греко-католицької. Галицькі метричні книги писалися латинською мовою аж до останніх років ХІХ ст., відтоді – церковнослов’янською, а згодом і українською. Православні книги писані церковнослов’янською мовою. Соціальний стан мешканців досліджуваних галицьких сіл – селяни (записувалися латинською мовою як аgricola – землероб); на Київщині та Слобожанщині крім стану селян («казенные», «государственные»), серед мешканців сіл, слобід, хуторів фігурують відставні чи діючі солдати, офіцери царської армії, при цьому всі відставники займалися землеробством, тобто де-факто за господарською діяльністю нічим не відрізнялися від селян.

Оскільки метричні книги уперше залучаються як джерело саме етнографічного дослідження, то тут зроблено лише загальний аналіз, аби виявити загальні закономірності, не входячи в деталі.

Як відомо, метричні книги фіксують три ключові точки в житті людини: народження (через таїнство охрещення), одруження (через таїнство шлюбу) і смерть (через обряд похорон). У кожній церкві священик веде одночасно три книги для хронологічної фіксації цих подій у парафії. Кожного нового року священик заводить нову книгу для запису охрещених, пошлюблених і померлих.

У цьому дослідженні відповідно до теми, що нас цікавить, розглянуто гендерні пріоритети в групуванні родичів і статусність окремих статево-вікових груп. До уваги беруться чотири вікові групи й обидві статі. Мета дослідження – з’ясувати форми, в яких виявлялася патрилінійність у селянському середовищі ХІХ – початку ХХ ст.

А. Книги народження. У цих книгах вікова група дітей фігурує як об’єкт таїнства хрещення, батьки та хресні батьки (куми) – як суб’єкти таїнства (учасники обряду).

У книгах охрещення у графі «ім’я» фіксувалося лише особисте ім’я дитини (що, як відомо, переважно давалося за святцями), а в наступній графі вказувалися її батьки.

«(Ім’я дитини) Ирина. (Батьки) Слободы Ворожбы крестянин Григорий Михайлов Ворона и законная жена его Мотрона Кононова дочь, оба православные»[37].

«(Ім’я дитини) Иван. (Батьки) Слободы Ворожбы крестьянин Симон Антониев Пустовойтенков и законная жена его Анна Васильева дочь, оба православные»[38].

«(Ім’я дитини) Косьма. (Батьки) [Села] Тарасович казенный крестьянин Дмитрий Семенов Шолун и законная жена его Надежда Максимова, оба православные»[39].

«(Імена дітей) Ксения, Дария (двойня). (Батьки) С[ела] Тарасович каз[енный] крестьянин Савва Исидоров Батура и законная жена его Ефросиния Власова, оба православные»[40].

«(Ім’я дитини) Anastasia. (Батьки) Daniel Mielnyk Anna Bozenkowa»[41].

«(Ім’я дитини) Ignatius. Hnat. (Батьки) Theodorus Ostasz et Fesia Petryszyna»[42].

Гендерних відмінностей при фіксації імен народжених дітей ні в православній, ні у греко-католицькій традиції не спостерігається. Патронімічність як форма записів новонароджених у метричних книгах проявляється в тому, що а) відомості про батька записували першими, за винятком ситуацій, коли дитина була позашлюбною, – у цьому разі записувалася лише мати; б) жінка записується другою, і не як окремий суб’єкт права, а як особа, приналежна до чоловікової патронімії (у даному разі йдеться про православну традицію).

Першочерговість чоловічої статі виявляється не лише у записах батьків дитини. Це стосується також записів про кумів. Так само першим записувався кум (хресний батько), а другою – кума (хресна мати). Якщо щодо батьків форма запису була досить чіткою і стандартизованою, то в записах кумів часто прослизали «неканонічні» записи, зокрема вуличні імена. Як бачимо з вищенаведених прикладів із книг народжень, спосіб запису чоловіка є таким: ім’я; по батькові (за формою частіше вказується, чий він син, за іменем батька, наприклад, «Симон Антониев» чи «Симон Антониев сын»), прізвище молодого чоловіка, яке він успадкував від батька, віросповідання і соціальний стан.

Забігаючи наперед, зауважимо, що неодружений парубок (у графі про хресного батька) записується так само, як і наречений, як батько новонародженої дитини, батько померлої дитини, свідок на весіллі та сам померлий чоловік. Тобто це була стандартна і незмінна форма фіксації дорослого чоловіка в усіх графах усіх метричних книг, яка не мінялася зі зміною сімейного стану і віку. У такій формі записували померлого чоловіка, кума, свідка на весіллі, молодого тощо. Відмінності полягають лише у написанні по батькові, однак вони не мають зв’язку зі статусом. Вони є місцевою традицією чи особистим стилем священика у фіксації по батькові.

Спосіб запису матері дещо відрізняється у православній та греко-католицькій традиціях. У православних книгах записувалося її особисте ім’я, а потім ішла інформація про неї як законну дружину чоловіка, причому після її імені ішло перше ім’я її батька (тобто варіант запису по батькові), наприклад, «Анна Васильева дочь». Прізвище (ні чоловікове, ні батькове) матері дитини не записувалося.

У галицьких метричних книгах бачимо рівномірне представлення обох батьків: обоє мають ім’я і прізвище, причому матір дитини записувалася не на чоловікове прізвище, а на батькове (те, що ми називаємо «дівочим»).

В обох випадках має місце патронімія. Однак якщо у православній традиції мати дитини фігурує майже анонімно, як майже безіменна дружина представленого батька дитини, то в греко-католицькій традиції вона є рівноправним суб’єктом права, причому патронімія тут є батьківською.

Поглянемо, як записувалися хресні батьки (куми):

«(Имя) Григорий (Родители) Слободы Ворожбы заезжий унтер-офицер Петр Леонтьев сын Бибык и законная жена его Марья Петрова дочь, оба православные. (Кумовья): Слободы Воржбы отставной унтер-офицер Иоанн Петров сын Пархоменко и хутора Циганово крестьянка Феодора (Семенова) сына Нагорного жена Евгения Гордиева дочь»[43].

Як бачимо, під час ідентифікації хресної матері вживається більше маркерів, аніж при записі матері дитини. Це й не дивно: адже якщо в дитини є батько, то й, за патріархатними правилами, не потрібно давати подробиць щодо матері, яка завжди є «при чоловікові» і є членом його патронімії. А ось ідентифікувати хресну матір складніше, тому і подається більше персональної інформації.

Якщо перефразувати останню цитату на сучасний лад, то вийде, що кумою батьків новонародженого Григорія була селянка з хутора Циганове Євгенія Гордіївна, дружина Федора Семеновича Нагорного. Тобто тут не стільки дається інформація про саму учасницю обрядодії і, відповідно, юридичної акції, скільки вказується патронімія, до якої вона належить як одружена жінка.

Ось іще приклад:

«(Кумовья). Слободы Ворожбы крестяне: Константин Симеонов сын Бабак и Никифора Мартынова сына Дехтяренки жена Мелания Димьянова дочь»[44] (читай: Меланія Дем’янівна, дружина Никифора Мартиновича Дехтяренка).

«Хутора Череватенкова крестянин Павел Григорьев сын Зейкин и отставного рядового Саввы Анненкова сына Воропая жены Феодосия Мартынова дочь»[45] (читай: Феодосія Мартинівна, дружина Воропая Сави Аненковича).

Як же записується хресна мати, якщо вона ще не одружена, якщо вона ще дівчина?

«(Кумовья). Слободы Прорубь крестьянин Григорий Порфирьев сын Семенов и слободы Ворожбы крестьянка девица Феодосия Стефанова дочь Петрикова»[46].

Як бачимо, у цьому разі записується батьківська патронімія.

Якщо хресна мати за сімейним станом є вдовою, то як правило, вона фігурує як окремий юридичний суб'єкт, не приналежний ні до якої патронімії. Тому записується її ім'я і прізвище (по чоловікові). Так само вона фігурує і в юридичних документах, які визначають її як домогосподаря. Тепер вона формально є главою домогосподарства, і тому сама себе представляє.

«(Кумовья). С. Тарасович солдат Тимофей Силин Шомра и казенная крестьянка Евдокия Косьмина Ерка»[47].

Однак навіть у записах удів як незалежних суб'єктів права були винятки на користь старих патріархатних стереотипів. Проаналізуємо наступний запис:

«(Кумовья). Слободы Ворожбы крестьяне Василий Диментьев сын Иченец и вдова Наталия Бубенцова дочь Пустовойтова»[48].

Бачимо, що вдова (Наталия Бубенцова) начебто представлена як незалежний юридичний суб'єкт права, однак священик таки чомусь дописав не по батькові, а батьківську патронімію («дочь Пустовойтова»). Можна припустити, що після смерті чоловіка вона не здатна сама була керувати домогосподарством, тому їй допомагав у цьому батько. Священик, знаючи цю ситуацію, приписав її до батьківської патронімії.

Укладення шлюбу. Існувала стандартна форма запису пошлюблених.

«(Жених). Города Белополья уволенный в запас 20 полка Галицкого рядовой Федер Емельянов Григоренко, православного вероисповедания, первым браком. (Невеста). Слободы Ворожбы государственная крестьянка девица Анастасия Иоановна дочь Повекина православного веросповедания первым браком»[49].

Жінка при вступі у шлюб, так само як і мати новонародженого, записується у другу чергу після чоловіка: при цьому записується її особисте ім’я, по батькові (або ім’я батька, тобто вказується, чия вона донька) і прізвище її батька. Дуже часто (приблизно 50/50), на відміну від молодого, прізвище нареченої подається не в називній формі, а у присвійній: наприклад, не «Пустовойтенко», а «Пустовойтенкова». Тобто вона при вступі в шлюб фігурує не як незалежний індивід з ім’ям і прізвищем, а як людина, приналежна до патронімії (у даному разі батькової).

«Жених: слободы Климовка крестянин Тихон Григориев сын Ейбог, правславного исповедания, первым браком, 23 года. Невеста: слободы Климовки крестьянка Анастасия Семенова, дочь Кальченкова, православного исповедания, первым браком, двадцать один год»[50].

«Города Белополья государственный крестьянин Александр Авраамович Безсокирный православного веросповедания, первым браком. (и) Хутора Терещенкова государственная крестьянка девица Прасковья Омелянова дочь Терещенкова православного веросповедания первым браком»[51].

«С. Тарасович казенный крестьянин Савва Иванов Ладогубец веросповедания православного первым браком. С. Тарасович дочь солдата Ефросиния Омелянова Белоус, веросповедания православного первым браком»[52].

«С. Тарасович каз[енный] крестьянин Антон Яковлев Белоус, ….С. Тарасович каз[енная] крестьянка Пелагея Максимова Степура…»[53]

А це запис свідків (зверніть увагу: обидва чоловіки, і це – правило, а не виняток).

«По женихе: слободы Климовки крестьяне Корнилий Иванов сын Грицык и Григорий Васильев сын Ейбог. По невесте: Слободы Климовки крестьяне Максим Иоаннов Кальченко и Василий Иоаннов Кунах»[54].

Померлі. Дитину в книгах померлих записували лише як сина/доньку батька. Мати не вказувалася. Це стосується як православних, так переважно і греко-католицьких метричних книг.

«Хутора Бабаевка крестьянина Григория Антонова Красиловца сын Андрей трех лет»[55].

«С. Тарасович казенного крестьянина Сергея Кирилова Тищенка сын Максим (1 год)»[56].

«Paulus, filius Demetrii Bernadcki»[57].

«Anna. Filia Mathei Hedmanszczuk»[58],

Виняток становлять записи в греко-католицьких книгах, де вказуються обоє батьків:

«Gregorius legitimus filius Basilii et Justyna Tymczij agricola»[59].

Якщо дитина була позашлюбною, то батько не називався, як і при народженні:

«Хутора Бабанова крестьянки, вдовы Параскевы Ивановой дочери Перегуды дочь Анастасия, девяти лет»[60].

«Слободы Климовки крестянки, покрытой девицы Марии Антониевой Нечитайловой незаконный сын Мартыний»[61].

Коли помирає жінка при живому чоловікові, вона записується не як окремий носій прізвища, а як член чоловікової патронімії, подібно до того як записуються померлі діти:

«Хутора Мартынова крестьянина Симона Георгиева Мартыненко жена Параскева, Яковлева дочь шестидесяти лет»[62].

«Слободы Климовки крестьянина Тимофея Евгениева Чечотки жена Мария Алексеевна»[63].

«Хутора Шкуратовка крестьянина Симеона Димитриева Шкураты жена Анна Захариева»[64].

«С. Тарасович казенный крестьянин Фомы Михайлова Губы жена Елена Иванова»[65].

«Maria uxor (лат. дружина. – Прим. М. Г.) Vasilii Dron, agrі[cola] viduus (лат. – удівець. – Прим. М. Г.)»[66].

«Tatyana Blaszko uxor Pantelemoinius Blaszko, Agr[icola]»[67]. (Ідеться про жінку 28 років).

«Fefronia Stronik vidua post Joanem Stroniuk, Agr.»[68].

«Dosia vote Theodosia Petryshyn vidna post Joan»[69].

А ось випадок запису померлої жінки, яка перебувала у двох шлюбах:

«Anna uxor primo voto Olijnyk, 2 voto uxor Michal Zywka, agr[icola]»[70] .

«Anna prіmo voto Michalis… secunda voto… Levycka et filia Theofori Kejow Agricola»[71].

У другому випадку вказуються не лише двоє її чоловіків, а й батьківська патронімія. Таким чином, у книзі померлих зафіксовано перехід жінки з патронімії у патронімію.

Удови після смерті переважно записуються як незалежні суб'єкти права:

«Слободы Климовки крестьянка вдова Ксения Семенова Кривенкова»[72].

Запис померлого чоловіка:

«Слободы Ворожбы крестьянин Филимон Сильвестров сын Николаенко, тридцати двух лет»[73].

«С[ела] Тарасович казенный] кр[естьянин] Емельян Никифоров Бабич»[74].

Можна зустріти й такий лаконічний запис:

«Gregorius Hrynyshyn, agri[cola]»[75].

Проаналізувавши метричні книги під кутом зору патрилінійності, можна з’ясувати гендерні ролі і статуси в селянському середовищі ХІХ – початку ХХ ст.

За чоловіком, по досягненні ним повноліття, закріплюються ім’я, по батькові та прізвище, які не змінюються протягом усього його життя і які не пов’язані зі зміною статусу (чи то він одружився, чи пішов у солдати, чи став сільським писарем тощо). Він носить це ім’я незалежно від того, чи є домогосподарем, чи членом батьківської патронімії чи тестевого домогосподарства, а чи просто стає найманим робітником у чиємусь домогосподарстві.

Патронімія і домогосподарство – два явища, що представляють два різні соціальні інститути – інститут спорідненості й інститут власності. Патронімія стосується винятково родини, на чолі якої стоїть батько сімейства.

У ході дослідження з’ясувалося, що коли чоловік ставав батьком сімейства (незалежним домогосподарем або членом батьківського чи тестевого домогосподарства), тобто коли в нього народжувалися діти, вони ставали членами його патронімії, а у разі якщо він незалежний домогосподар – ще й членами його домогосподарства.

Робітники, які працюють в домогосподарстві, є членами домогосподарства, проте не є членами патронімії. Так, простежуючи питання кількості нешлюбних дітей в одному галицькому селі (на прикладі метричних книг), ми помітили таке: одна неодружена жінка протягом десятиліття народжує кількох дітей. Подивившись на номер дому/домогосподарства (в греко-католицьких книгах це фіксувалося, на відміну від православних), ми бачимо, що там жила велика поважна родина. Очевидно, згадана жінка була в ній наймичкою, більше того, найімовірніше, що діти народжувалися від котрогось із чоловіків, членів домогосподарства. Однак в метричних книгах вона фігурує як окремий суб’єкт права, а не як член патронімії. А щодо її приналежності до домогосподарства ми дізнаємося лише з позначки про номер дому/домогосподарства.

Під час народження дитини батько записується першим, а матір дитини називається лише на ім’я та по батькові. Під час смерті дитини матір взагалі не вказується. Тобто вважалося, що померла дитина – це не дитина такого-то чоловіка і такої-то жінки, а лише член такої-то патронімії.

Загалом у формі фіксації чоловіків та дітей у метричних книгах – як православних, так і греко-католицьких – суттєвих відмінностей немає. Інакше справа виглядає із записом жінок. У православних метричних книгах прізвище мають лише вдови (та й то не завжди), покритки («покрытой девицы Марии Антониевой Нечитайловой незаконный сын Мартыний»), старі дівки. Особи першої категорії носять прізвище чоловіка, другої і третьої – батька. Коли дівчина виходить заміж, вказується не її дівоче прізвище, а батькова патронімія, до якої вона належала до шлюбу, наприклад: «девица Прасковья Омелянова дочь Терещенкова» (підкреслено нами. – М. Г.). Якщо жінка помирає при живому чоловікові, то вона записується не як окремий носій прізвища, а як член чоловікової патронімії, наприклад, «крестянина Тимофея Евгениева Чечотки жена Мария Алексеевна» (підкреслено нами. – М. Г.).

Що стосується греко-католицької традиції ведення метричних книг, то тут набагато частіше жінка фігурує як носій прізвища. Більш того, при народженні дитини вона записувалася із батьковим прізвищем. А коли вона помирала, вказувалося, чия вона жінка і чия донька. Якщо вона була одружена двічі, то вказувалися обидві патронімії, до яких вона належала, і додавалася ще й батьківська.

На завершення розділу наведемо такі записи з греко-католицьких метричних книг:

«Ignatius Babiak Paterfamilias (підкреслено нами. – М. Г.), agr[icola]» (ідеться про 43-річну особу)»[76].

«Gregorius Szaban, uxoratus (лат. одружений. – Прим. М. Г.) аgricola, paterfamilias» (ідеться про 47-річну особу)[77].

Як бачимо, у записах померлих чоловіків офіційно вжито термін paterfamilias. Це дуже важливий маркер.

Коли глава сім’ї помирає – це означає, що його права успадкує інший. Ця інформація в метричних книгах, записи в яких є гранично стислими, вважалася дуже важливою. Метричні книги – основне джерело з’ясування біологічної спорідненості і, як наслідок, – майнових прав, у тому числі на домогосподарство й «посаду» домогосподаря.

За діючим у ХІХ ст. законом Російської імперії, підставою права спадкування також є кровна спорідненість (т. Х, ч. 1 Зводу законів, ст. 1105, 1111, 1112). На системі спорідненості генеалогічного типу базуються всі сучасні цивілізовані системи спадкового права. Визначення спадкодавця або правонаступника спиралося на генеалогію, яка й фіксувалася метричними книгами. Чоловіки-спадкоємці розташовувалися в ієрархічній послідовності за кровними зв’язками зі спадкодавцем, і нерідко – за старшинством.

Що стосується звичаєвого права, то тут біологічна спорідненість відігравала хоча й дуже важливе, проте не виняткове значення. Це й демонструє українська народно-звичаєва традиція боротьби за домогосподарство.

4. Боротьба за домогосподарство

У селянській дійсності ХІХ – початку ХХ ст. боротьба за домогосподарство є формою боротьби за виживання. Кожна родина в Україні воліла мати своє домогосподарство. І на це вона мала право. Такий звичай був поширений, за винятком окремих регіонів, по всій Україні.

Набуття домогосподарства. Домогосподарем може стати неодружена або одружена людина внаслідок набуття домогосподарства шляхом: а) виділу частки домогосподарства для утворення нового, незалежного; б) успадкування домогосподарства; в) купівлі домогосподарства. «Члены семьи только тогда могут иметь свою особую собственность, если они отделены и приобрели имущество на своем господарстве»[78].

Найпоширенішими формами набування домогосподарства для української селянської дійсності ХІХ ст. – початку ХХ ст. були виділ і спадкування.

Під час сімейного виділу розпорядник майна – глава кореневої сім'ї, домогосподар (paterfamilias) виділяє частку нерухомого і рухомого майна з кореневого домогосподарства для утворення нового, дочірнього, на чолі якого стає його відділений син (переважно одружений), рідше – зять. Щоправда, часом це не фіксувалося у письмовій формі й не проходило через офіційні документи. У цій ситуації де-факто (і за звичаєм) це були окремі домогосподарства, однак де-юре (за законом) це все ще було одним великим домогосподарством, тому податі сплачувалися державі колективно.

Грубо кажучи, з кореневого домогосподарства виділялися дочірні, аж поки на корені не лишався останній син разом з батьком, після смерті якого той успадковував батьківське домогосподарство. Залежно від спритності, хазяйновитості й удачі кожен із власників дочірніх домогосподарств міг примножити їх, щоб, у свою чергу, справедливо поділити між своїми дітьми. Отже, сенс спадкування за домогосподарем, за українським звичаєвим правом, у більшості випадків полягає не стільки в поділі спадкового майна, скільки у правонаступності: важливо було з’ясувати, хто займе в господарчій ієрархії його місце. Той, хто стане домогосподарем (вдова, син) і буде в подальшому за потреби робити наступні виділи для дітей (якщо домогосподарем є вдова), братів (якщо домогосподарем стає син). Отже, спадкування як правонаступництво – головний чинник звичаєвого спадкового права. До речі, в молодому радянському законодавстві 20-х років робилася спроба сформулювати різницю між поділом майна (виділом) і спадкуванням. Так, в артикулі 74 Земельного Кодексу СРСР поділ двору визначався як «розподіл між членами двору, незалежно від статі й віку, в окреме користування земельних вгіддів і майна, що перебувають у користуванні всенького двору», а під спадкоємством мався на увазі «перехід всенької сукупности маєткових стосунків особи, за смертю його, до инших осіб»[79].

Набування господарства через виділ мало відбуватися з дозволу домогосподаря. П. Чубинський писав, що батько міг позбавити непокірного сина його частки і «даже до своей смерти лишить дедизны»[80]. «Самовольно отделившийся сын лишается права на получение наследства»[81].

Загалом же при набуванні домогосподарства в українській звичаєвості надавалася перевага а) чоловічій лінії перед жіночою; б) низхідній лінії перед висхідною; в) працездатним особам перед непрацездатними; г) повнолітнім перед неповнолітніми; ґ) одруженим перед неодруженими.

Набування домогосподарства через сімейні поділи могли бути полюбовними (мирними) і конфліктними (примусовими); у формі виділів чи тотальних розділів, здійсненими а) на основі звичаю, б) на основі закону; в) за волею чи особистим бажанням (заповітом) домогосподаря. В. Мухін, наприклад, класифікує сімейні поділи у зведеній сім'ї на 1) поголовний, коли діляться, наприклад, брати, із яких кожен отримує на себе і на свою сім'ю рівну частину з іншими, або 2) поколінний, якщо по смерті братів поділ відбувався між їх дітьми, тобто двоюрідними братами, які отримують батьківські частки, або між дядьком і племінниками, причому останні отримують батьківську частку, незалежно від їх кількості[82].

3.1. Батьки і сини

За словами П. Чубинського, виділ батьком жонатих синів за його життя вважався в Малоросії справою буденною і цілком природною[83]. Якщо домогосподар противився цьому звичаю, втручалася сільська громада. Так, Комісія з перетворення волосних судів з’ясувала, що, коли батько не хоче відділяти сина, волосний суд своїм рішенням робить це силоміць на основі рішення сільського сходу і без дозволу батька[84].

Виділ одруженого сина був звичайною процедурою в українському селі ХІХ – початку ХХ ст., тому відбувався переважно полюбовно або ж конфлікт розв’язувався в родині, без втручання громади чи волосних судів. Як писав П. Чубинський, «когда сын достигает совершеннолетия и обзаводится собственным семейством, то старается прежде всего отделаться от отца, чтобы зажить более или менее самостоятельною жизнью. В большей части случаев раздел проиходит по просьбе сына или по желанию родителей, которые, видя, что сын уже может жить сам по себе, выделяют ему часть из своего имущества»[85].

Виділені діти перебували у повній незалежності від батьків[86]. Новоутворене домогосподарство ставало цілком автономним і незалежним. Батько вже не мав права втручатися в господарство виділеного сина, претендувати на зароблене ним майно[87], а виділений син, зі свого боку, не мусив сплачувати податі кореневої сім’ї[88] і не брав на себе відповідальність за борги батька в разі його смерті[89].

Звичай вимагав ділити майно між синами порівну. («Сыновья разделяют имения поровну»[90]). Це означає, що дочірні домогосподарства синів, утворені з кореневого батьківського, мали бути приблизно однаковими.

Якщо старший син відділявся, а в родині лишалося ще кілька, то йому виділялася частка, яка дорівнювала майбутнім виділеним часткам його братів. «По смерти отца дети производят дележ скотом и землею поровну, зерновой же хлеб делится подушно», – писав П. Чубинський[91].

Для «вирівнювання» часток синів заможний домогосподар міг докуповувати землю або ж виплачувати частку грішми.

Неможливість полюбовного вирішення питання розподілу кореневого домогосподарства змушувала домогосподаря або членів його домогосподарства звертатися до суду. Принцип рівності всіх представників чоловічої статі під час сімейних поділів зберігається й у рішеннях волосних судів.

Більшість рішень волосних судів, що їх наводить П. Чубинський у шостому томі «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», ділять батьківське майно поміж братами рівними (або приблизно рівними) частками[92]. Про це свідчать і матеріали волосних судів з Харківської, Полтавської, Київської та Катеринославської губерній[93], а також інше джерело – «Гражданские решения волостных судов»[94]. Коли в господарстві в наявності була земля вигідна і невигідна («удобная» і «неудобная»), то суди намагалися ділити між двома братами ту й іншу навпіл, «по справедливості»[95].

Головною причиною сімейних конфліктів і, відповідно, звернень до «третьої сторони», тобто до волосних судів, була неможливість поділити нерухоме і рухоме майно на рівні частки, адже рідко в якому господарстві були абсолютно однакові за розмірами і якістю ґрунти, однакова кількість господарчих будов та рухомого майна. Це часом дуже нелегке завдання лягало на волосні суди.

П. Чубинський наводить низку прикладів[96]. На Полтавщині майно, яке не можна поділити (двори, млини, сукновальні тощо), оцінювалося, і той, хто отримав у спадок цю нерухомість, виплачував частку іншому[97].

Під час тотального поділу батьки лишалися жити з одним із синів, і їм часто лишали «на пропитание» окрему частку домогосподарства (ділянку землі), яка долучалася до частки цього сина[98]. Тож виходило, що один із синів усе-таки отримував більше. (Народна приказка з цього приводу каже: «Кому баба, тому – хата»). Після смерті батьків їх частка (земля) відходила синові, з яким вони доживали старості[99]. Таким був звичай. Водночас траплялися випадки, коли цей батьківський ґрунт ділився після смерті батька між синами порівну[100]. Так вимагав закон. П. Чубинський писав, що коли брати поміж собою не можуть дійти згоди, то звертаються до громади, а та присуджує меншому більшу частку або ж робить так: землю надає всім братам порівну, а сільськогосподарські знаряддя – лише меншому[101].

У Брестському пов. волосний суд присудив матері самій поділити майно між синами і собою. Вона «обработанную землю разделила на три части, жилой дом оставила за собой, хлебный сарай оставила тоже за собой для совместного пользования со старшим сыном, которому дала сеновал, стоящий отдельно на огороде, меньшому сыну дала хлебный сарай, вблизи от своего, и сарай меньших размеров для скота, дала также половину прямой соломы для поддержания хозяйственных строений»[102].

За статистичними даними Комісії з перетворення волосних судів, їх рішення ґрунтувалися переважно на звичаї: більшу частину майна отримує той із синів, котрий бере на себе обов’язок доглядати за старими батьками і поховати їх[103]. П. Чубинський наводить такий приклад: за те, що мати лишилася жити при синові, йому при поділі виділено додаткову восьму частину (Козинський волосний суд, с. Масловка)[104]. На Полтавщині в деяких місцевостях також більшу частку відсуджували тому, хто зобов’язувався сплачувати повинності за покійних[105].

У селянському середовищі на більшій території України превалювали міноратні тенденції. Це значить, що старші сини по черзі виділялися з домогосподарства, а на батьківській рештці залишався найменший син і батьківський дім діставався саме йому[106]. Такий звичай також був характерним для мешканців західних губерній Росії, де також практикувалися сімейні поділи[107]. Цікаво, що подібна правова норма зафіксована «Руською Правдою» («… а двор без дела отень всяк меньшому сынови»), отже, вона дожила у вигляді звичаю до ХІХ ст. («двор (отцовский дом, изба или усадьба) идет всегда меньшому сыну»[108]). Цього звичаю дотримувалися волосні суди[109]. При цьому молодшого сина часто зобов’язували допомогти старшим облаштувати нове господарство[110] або заплатити братові/братам певну частку (1/3, ½) вартості батьківських будов[111].

Гнучкість звичаєвого права полягає у тому, що в загальній тенденції збереження міноратних традицій були свої винятки.

Ось деякі приклади: за життя батька діляться батько і два брати. Рішенням волосного суду ухвалено таке: старший син лишається з батьком у старій хаті; їм обом припадають, крім хати, комора, сарай, а тік вони повинні облаштувати за власний рахунок; з худоби: 2 корови, 4 волів, 2 коней, 9 овець, 4 свині, а також половина хліба (отже, хліб ділили не подушно); молодшому сину присудили, щоб він комору і хату поставив за власний рахунок, натомість йому віддається старий тік і, крім того, 2 воли. Батьківську частку податі оплачують сини порівну[112]. Подібна ситуація розглядалася Яновецьким волосним судом Радомишльського пов. Брати «не мирять між собою», старший син лишився з батьком (їм присудили хату й садибу), а молодшому – клуню і комору, хату його змусили поставити собі самому[113].

В Україні були регіони, де превалювали майоратні традиції. Це – Бойківщина і Лемківщина, де найдовше збереглися релікти великосімейної общини. Тут на батьківському «корені» лишався старший син, який отримував від батька правонаступництво у керуванні великою сім’єю. Молодший син міг стати завідцею тоді, коли старший син вдавався ледачим, нехазяйновитим; у цьому разі батько відділяв старшого сина, побудувавши йому хату і давши земельну ділянку, а завідцею призначав меншого сина[114]. На Лемківщині «маєток між членами ніколи не ділився на рівні частини, найбільшу частину одержував той син, у якого залишалися жити старі батьки, або той, хто найбільше працював над примноженням маєтку. Найчастіше це був найстарший син»[115].

П. Чубинський, навівши кілька прикладів поділу між братами в рівних частках[116], зазначає, що часом таке застосовувався принцип: «Я – один, мені треба менше, а ти не один, тобі більше»[117].

Більшу частину міг отримати брат, який утримував сестру (сестер) і зобов’язувався видати їх заміж і наділити приданим.

Як вказувалося вище, після смерті домогосподаря його функції і все домогосподарство мав успадкувати хтось інший, наприклад удова чи один з синів, хто лишався «на корені».

Двічі в одну ріку не вступиш, сказав античний мудрець. Двічі поділу не допускають, твердить звичай[118]. Тому, якщо особа вже брала участь у виділі, вона позбавлялася спадку або ж претендувала лише на частку з батьківської частини після тотального переділу, якщо вона була. Отже, виділ повністю відрізав сина від батьківського майна і позбавляв права на участь у поділі спадку після смерті домогосподаря, хоча російський закон такого не забороняв («Полное собрание законов (Далі – ПЗС) Российской империи», т. Х, ч. 1, ст. 998 і 1002).

Подекуди здійснювалися переділи майна, тобто повторний розподіл. В одних місцевостях, скажімо на Полтавщині, переділи не допускалися, в інших – допускалися після дворічного терміну, ще в інших – після десятирічного[119].

Хоча і є свідчення про те, що сини спадкують, навіть якщо живуть на стороні[120], проте це виняток. Виділений син бере участь по смерті батька у поділі спадщини в тому разі, якщо при відділенні він не отримав частки[121].

Одна цікава справа наводиться у збірці матеріалів «Гражданские решения». Ідеться про поділ левади після смерті батька між дітьми. Усього 8 дітей, з них 4 повнолітні сини, серед яких – один відділений. Він, власне, і подав позов у волосний суд на право користування левадою. У цій ситуації відділений син мав би усунутися від поділу левади. Однак суд включив його до числа наділених часткою. Відділений син при цьому включив також чотирьох неповнолітніх дітей померлого (ідеальні частки). Тож леваду поділили на 8 частин (за кількістю всіх дітей), однак при досягненні останньою дитиною повноліття має відбутися ще один переділ: за кількістю душ чоловічої статі. Вирішено було також, що той брат, який доглядатиме за матір'ю і малолітніми сестрами, буде користуватися і сестриними частками – до досягнення найменшою з них повноліття. Рішення, прийняте Кам'янецьким волосним судом Чигиринського пов.[122], винесене не за звичаєм, а за законом. Про це свідчить стилістика, врахування ідеальних часток і включення в спадковий поділ виділеного сина.

Випадки, коли брати відмовили братові у спадку, а сільський сход або суд призначив йому певну частку, хоча й порівняно нечисленні, проте траплялися регулярно у практиці волосних судів[123].

Неповнолітні. Боротьба за домогосподарство стосувалася всіх членів родини чоловічої статі, передусім дорослих, а потім уже неповнолітніх. Причому права останніх, на відміну від перших, не є стабільними у звичаєвому праві й залежали від суб’єктивних сімейних чинників. Так чи інакше, завжди була надія на те, що молодий чоловік по досягненні повноліття і після одруження зможе відділитися від братового домогосподарства, успадкованого від батьків. Щоб це було можливим, батьки, а після їх смерті – брати, намагалися передбачити таку ситуацію.

За П. Чубинським, малолітні мають рівну частину з повнолітніми: «Если после родителей остается несколько детей, из коих некоторые малолетние, то старший брат, сделавшись хозяином, ... есть только охранитель наследства в целости»[124]. Тож спадковий поділ майна робився з розрахунку на те, що в майбутньому малолітні мають отримати рівну з братами частку. Це підтверджує низка рішень волосних судів[125], хоча нерідко траплялося, що неповнолітнім надавалася менша частка. Так, за рядом рішень волосних судів малолітні сини наділялися нарівні з дорослими (Катеринославська губ.)[126], а в інших випадках їм присуджували меншу частину. Так, у Київській губ. і пов. у рішенні волосного суду було сказано: хоча б і належало трьом синам виділити три рівні частки майна (по 1/3), однак найменшому – малолітньому – присуджується 1/5, оскільки він не платить податі[127]. А ось у Новоіванівській вол. Павлоградського пов. Катеринославської губ., зафіксовано, що «имущество делится всегда по числу работников»[128], тобто малолітні до уваги не беруться. Хоча категоричне однозначне позбавлення малолітніх їхніх часток – справа виняткова.

Бувало, траплялося і таке: після смерті чоловіка його вдова не мала змоги обробляти землю, а головне – сплачувати повинності. Тому землю віддавали тимчасово комусь із найближчих родичів (переважно батьковому братові). Поки діти виростали, та земля вже за правом давності так і залишалася в того, хто її ретельно обробляв. Волосні суди мали «розрулити ситуацію», балансуючи між правом малолітніх на частку спадку, звичаєм трудового внеску і звичаєм давності.

Ось один з випадків: Харитина Отлига тимчасово відступила спадкову землю свого чоловіка односельчанину Карпові Лясковському, поки два сини були малолітніми. Один із синів, досягши повноліття, відсудив у Лясковського половину наділу, однак другу половину Полонківський волосний суд залишив у Лясковського, позбавивши прав на неї позивача – другого сина Харитини Отлиги, Микити[129].

Наступний приклад (із заяви позивача): «По подворной описи, приложенной к уставной грамоте крестьян с. Лашуковки Боярской волости Звенигородского у. под №.110, за нашим дедом Тимофеем Павленком записано полевого надела 8 десятин, которые по смерти деда нашего перешли в наследство к моему отцу и его родным братьям Андрею и Феодосию Павленкам, каковой землею они и пользовались по ровной части, т. е. по 2 дес. 8000 кв. саж., и по смерти отца моего, когда я и мои братья были еще малолетние, то дяди мои, Андрей и Феодосий, были назначены на наше наследство опекунами и, пользуясь случаем, завладели нашею отцовскою землею»[130] (1894 р.).

Щоб запобігти позбавленню малолітніх прав на їх частки, у Полтавській губернії, наприклад, практикувалися переділи у зв'язку з досягненням малолітніми повноліття[131]. Причому громада втручалася в права неповнолітніх не лише після смерті домогосподаря, а й за його життя. Так, Комісія з перетворення волосних судів зафіксувала такий прецедент: батько надумав продати садибу; незадоволені повнолітні сини подали в суд і відсудили свої частки майна, а за часткою малолітніх доручили спостерігати старості, щоб батько не зміг її продати[132].

Позашлюбні діти. Права позашлюбних дітей дуже обмежені. Як писав мировий суддя з Поділля М. Данильченко, в Україні «незаконнорожденные дети называются байструками, они не имеют никакого значения в семействе, ни в обществе, и даже устраняются от семейных совещаний»[133]. За Литовським статутом, незаконнонароджені діти не спадкують (розд. 5, арт. 28, п. 2). За цивільними законами Російської імперії, позашлюбні діти за батьком не спадкують, за винятком випадків, коли є на це «особый Высочайший указ» (ПЗС Российской империи», т. Х, ч. 1, ст. 144, 1119).

Позашлюбні діти часом не визнаються спадкоємцями по батькові[134], а часом рішенням сільського суду вони можуть отримати свою частку (Київська губ. і пов.)[135], передусім коли у батька немає законних дітей (Київська губ.)[136] або якщо вони були прийняті у батьківський дім, жили і працювали в ньому тривалий час (Катеринославщина)[137] і, безперечно, якщо вони були усиновлені (Катеринославщина)[138]. Є місцевості, де позашлюбні діти отримували частку батькового майна, хоча й меншу від рідних синів (Богодухівський пов. Харківської губ., Канівський пов. Київської губ. та ін.)[139], а часом навіть нарівні з рідними[140] як єдинородні (тобто що мають одного батька) діти: «один батько был, так и по батьке получают – все одно»[141]. В. Мухін помітив, що в матеріалах волосних судів лише у двох волостях Росії було зафіксовано місцевий звичай (або випадки), коли після одруження батька позашлюбної дитини з її матір’ю дитина отримує право спадкування нарівні із законними дітьми, і обидві волості – на українській території[142].

Цікавий приклад із судової практики: відставний рядовий Матвій Капуловський із с. Озірна Звенигородського пов. скаржиться на волосного старшину і писаря «за отнятие 2/3 земли в пользу его незаконнорожденного сына Фрола Капуловского»[143].

За вітчимом позашлюбні діти не спадкують. Систематичне зведення юридичних звичаїв Полтавської губернії фіксує місцевий звичай, який побутував у Золотоніському повіті: позашлюбні діти, навіть якщо їх мати вийде заміж, не спадкують по своєму вітчиму, навіть якщо пасинок пішов у солдати від сімейства вітчима. В інших же повітах за службу у війську він може спадкувати нарівні з рідними дітьми вітчима[144].

3.2. Брати. Дядьки і племінники

Інший тип пов’язаних із домогосподарствами конфліктних ситуацій, що розглядалися у волосних судах, становили справи про поділи між братами, між дядьком та племінниками[145] (як виняток – між дідом і онуком[146]).

Так, було заведено, що, коли брати мали уставну грамоту на один двір, земля записувалася на ім’я старшого. П. Чубинський писав із цього приводу: «Если после родителей остается несколько детей..., то старший брат, сделавшись хозяином, должен в целости сохранить оставшееся имущество... таким образом, старший брат при меньших братьях есть только охранитель наследства»[147].

Більшість конфліктів поміж братами (або між дядьками і племінниками), що жили невідділено один від одного, виникала через те, що під час складення уставних грамот земля записувалася на одного з них (по старшинству: старшого брата, дядька). Цією ситуацією часом хотів скористатися той, на кого було записано землю: мовляв, інший брат (брати, племінники) на землю права не мають. Волосні суди переважно розв’язували конфлікт не за писаним законом, а за усним звичаєм, ділячи майно порівну між усіма.

У цьому разі боротьба йшла не за окреме домогосподарство, а за примноження майна домогосподарства. Як правило, брати чи племінник із дядьком, які ніж собою судяться, є окремими домогосподарями, тож намагаються відсудити частину спадщини.

Ось приклади того, як розсуджував родичів волосний суд. У 1891 р. розглядалася справа зі спору селянина с. Шарапівки Ольгопільського пов., що на Поділлі, Івана Мазура з Андрієм Мазуром та його братами про спадкову землю (леваду). У скарзі значиться: «По справке в подворном списке значится Томко Мазур, дед жалобщика Ивана Мазура, и Андрей Мазур, племянник Томка Мазура. От Томка Мазура по наследству половинная часть земли и левады перешла к жалобщику Ивану Мазуру, а от Андрея Мазура перешла земля к двум его братьям Трофиму и Сидору, к которым в 1889 г. Андрею Мазуру присуждена половинная часть левады находившаяся в пользовании Трофима и Исидора Мазуров и этим решением отнюдь не нарушены права жалобника»[148].

Під час розгляду справи про отримання батьківщини у с. Михайловець Мотіївського пов. кожен з двох братів-позивачів (Петро і Лаврентій Годованець) намагався довести, що саме він молодший брат[149]. Причина цьому така: на Петра Годованця в уставній грамоті було записано землю, хоча на той час він зі своїм меншим братом Лаврентієм мав уставну грамоту на один двір. Волосний суд за позовом молодшого брата відсудив йому, Лаврентію, половину землі, незважаючи на рішення з’їзду мирових посередників, що ґрунтувалося на законі, а саме на ст. 166 «Положення про викупи». Коли справу було знову повернено до волосного суду, він своє перше рішення не відмінив, зазначивши: «Хотя и значится по уставной грамоте за одним Петром Годованцем... до 1879 г. оба братья Петро и Лаврентий Годованцы составляли одно семейство, получившее в надел земельные угодия, кои, очевидно, показаны по уставной грамоте за одним Петром лишь потому, что он старший чин имел»[150]. Щоб земля не дісталася Лаврентію, молодшому братові, Петро написав скаргу, де доводив, що це він – молодший брат, а отже, земля була відписана йому особисто.

Гусаковський волосний суд відсудив від Вакули Тарабана із с. Ольховець Звенигородського пов. дві третини його спадкової землі на користь його дядьків Сави і Микити, хоча «по уставной грамоте весь надел записан за отцом его Иваном, дяди же остались бобылями»[151].

У с. Топорів Сквирського пов. Київської губ. відбувся спір між братами за записану на одного з них землю. Волосний суд відсудив половину землі брату, на якого земля не була записана[152].

У с. Михайлівка Черкаського пов. рішенням Шелепухського волосного суду половина наділу селянки Параски Ткаченко, що лишилася після її чоловіка, була передана його братові, незважаючи на те що той мав окрему садибу[153].

Селянин с. Дружне Київського пов. Костянтин Федоренко скаржиться на рішення волосного суду про присудження його племіннику Прокопію Федоренку половини землі, що належить йому[154]. Рішення волосного суду можна пояснити лише однією причиною: земля була записана на скаржника (дядька) у той час, коли він жив невіддільно зі своїм братом (батьком відповідача).

Селянин с. Мізяківські Хутори Вінницького пов. Подільської губ. Владислав Трушковський звинувачує свого рідного дядька (брата покійного батька) в тому, що той незаконно володіє його землею, яку захопив, поки позивач був малолітнім. Місцевий волосний суд відмовив Трушковському в позові[155], можливо, тому, що його мати після смерті чоловіка (батька позивача) вийшла заміж в інше село.

Потрібно сказати, що позови племінниць (тобто осіб жіночої статі) на відсудження землі у дядька задовольнялися значно рідше. У цьому випадку рішення здійснювалися за звичаєм, а не за законом, який оберігав права всіх спадкоємців незалежно від статі. Натомість, за консервативною звичаєвістю, передавати нерухомість особам жіночої статі уникали.

Так, мешканка с. Тимкова Ушицького пов. Подільської губ. скаржилася на свого дядька, який заволодів її землею та іншим майном після смерті її батька (земля була записана на нього), поки вона була малолітньою, а мати вийшла заміж в інше село. Дядько не пускав племінницю навіть у батьківську хату. Волосний суд вирішив залишити у фактичному володінні дядька спадкову землю позивачки, примусивши його виплатити символічну компенсацію: 10 рублів[156].

Відставники. Аналізуючи практику волосних судів, не можна не помітити, що велику її частину становлять позови відставних солдат (рідше – унтер-офіцерів), які після служби в армії повернулися у рідне село. Відставники мали реальну можливість стати домогосподарями, однак шлях до цього не завжди був легким.

Загалом рішення волосних судів з території України демонструють особливу повагу до трудового принципу: земля присуджується переважно тому, хто на ній працював. Сини, які не працювали (зовсім чи тимчасово) на благо сімейного господарства, спадку, або принаймні його частини, позбавляються[157]. Найчастіше це були неодружені сини (брати), які перебували на військовій службі. Дуже багато справ у волосних судах пов’язано саме із позовами відставників у волосні суди з приводу відсудження їм частки батьківського майна. У більшості випадків ідеться саме про спадкову частку, оскільки за життя батька (матері) родина намагалася вирішити це питання полюбовно. Нерідко причиною небажання братів ділитися із братом-відставником землею є той факт, що, перебуваючи на військовій службі, він не підтримував батьківського господарства своїм «жалованием».

За загальними законами про спадкування, солдат повинен був отримати однакову частку з іншими родичами рівного ступеня[158]. Проте за звичаєм, як писав В. Мухін, солдат вважався у багатьох місцевостях «відрізаним куснем», тож не допускався до спадкування[159]. Землю чоловіка, який ішов служити у військо, розподіляли між найближчими родичами, а коли він повертався, його позбавляли частки батьківської землі. Тут можна вбачати торжество трудового принципу у поєднанні з принципом давності.

Нижче наводимо низку прикладів із позовів відставників до суду.

Відставний рядовий Яків Стрельбицький із с. Майдан Гоєнищевський Летичівського пов. Подільської губернії, позиваючись на племінників (1892 р.), зокрема, пояснює: «После смерти отца моего, еще за барщину, остался полный полевой надел земли в д. Майдан Гоенищеский, а также пять сыновей, между коими я – младший. Между тем старший брат мой Семен, пользуясь нашим малолетством, записал землю на свое имя по уставной грамоте, но по дворному списку мы считаемся все пять душ. Меня в 1865 г. приняли в военную службу, откуда возвратился в 1873 г., в 1876 г. потребовали меня как запасного в армию во время турецкой войны, таким образом я не успел нигде пристроиться и скитаюсь по чужим домам....»[160]. Інші брати «пристроились к землям своих жен». Коли ще була жива дружина покійного брата, прохач подав позов, однак волосний суд відмовив йому на основі заборони подрібнення ділянок[161]. Відставний рядовий Купріян Гончаров скаржиться на своїх братів, які присвоїли, поки він перебував на військовій службі, його майно: 3 биків, корову, 3 десятини наділу, третину городу, третину клуні. І хоча все це його батько заповів йому в присутності священика, волосний суд не підтримав його позов[162]. Подібною є скарга відставного Андрія Кузьменка на рішення волосного суду. Поки він служив, вся земля його батька перейшла брату, а після його смерті – племіннику[163]. «Без уваги» залишено також скаргу відставного унтер-офіцера із селян с. Мирівки Київського пов. Якова Лопатого на свого рідного брата, який за час його відсутності (військової служби) захопив у своє користування його нерухоме майно, у т. ч. землю[164]; скаргу двох братів-відставників Купріянових щодо передачі їхньої землі на час їх відсутності односельчанам рішенням Чудновського волосного суду[165]. Відставний солдат із селян с. Сангулівки Черкаського пов. Юхим (Ефим) Луговський скаржиться на рішення волосного суду і з’їзду мирових посередників про неприсудження йому половини наділу, що перебуває в користуванні його старших братів і племінників[166]. Скаржиться мешканець с. Мельниківки Черкаського пов. відставний унтер-офіцер Онисим Тараненко на брата свого, Андрія Тараненка, щодо заволодіння спадковою частиною землі (1891 р.). Поки він служив в армії, той записав на себе землю, за яку до відміни кріпацтва позивач відробляв панщину[167].

За опитуванням, здійсненим Міністерством державного майна у 1848–1849 рр., у 8 російських губерніях відставні солдати при поверненні з військової служби за рішенням волосних судів отримували від братів рівну з ними частку. Поділ відбувався в одних випадках – за попереднім станом господарства (до того, як чоловіка забрали в солдати), в інших – за наявним (після його повернення з армії)[168]. Можна констатувати, що в цьому випадку волосні суди діяли не за звичаєм, а за законом, або ж у цих місцевостях звичай збігався із законом.

Справді, за низкою рішень волосних судів з українських губерній, відставники все ж наділялися часткою спадкової землі[169]. Як свідчать матеріали, зібрані Комісією з перетворення волосних судів, підстави для цих рішень бралися такі: а) чоловікові було обіцяно до військової служби рівну з братами частку землі; б) доведено його участь у придбанні сімейного майна до вступу на службу або надання матеріальної допомоги сімейству зі свого «жалування».

П. Чубинський навів як приклад звичай з с. Борисполя: «Сын, отбывающий воинскую повинность, получает при разделе равную с другими часть, кроме того, братья обязаны ему по возвращении отдать отцовскую хату или построить новую»[170]. Видається все-таки, що це був не стільки звичай, скільки прецедент: надто конкретні як для звичаю ставляться вимоги. У добірці рішень цивільних справ волосних судів дослідника знаходимо такий приклад: Олевський волосний суд Овруцького пов. задовольнив прохання «бессрочно-одпускного рядового» Іполіта Ковалевського і відсудив йому половину майна[171]. Часто відставникові надавалося право на батьківську хату (або її частину)[172].

А ось справа із с. Медвина Канівського пов. Івана Денисенка (1888 р.). Після смерті батька йому з мачухою дісталася земля розміром 4 десятини 2253 сажні, записаних за батьком в уставній грамоті. Він користувався цією землею до 1885 р., поки не прийшов з військової служби його дядько – брат покійного батька. І волосний суд відсудив відставнику одну четверту частину його землі. Хоча з’їзд мирових посередників відмінив це рішення, волосний суд вдруге розглянув цю справу і на цей раз відсудив у позивача половину його землі[173]. Очевидно, до відходу в армію дядько мав уставну грамоту на один двір з батьком позивача.

Рішення на користь відставників зустрічалися і в інших волостях[174]. Їх можна співвіднести з законом 1867 р., за яким після вступу новобранця на службу зв’язок його із сім’єю і сільською спільнотою, до якої він належав, не переривається (Додаток до ст. 141 «Загального положення про селян», ст. 1), тому зі звільненням у відставку або в безстрокову відпустку солдат знову вступає у права, що належали йому в сільській громаді.

Зафіксовано випадок, коли солдату присуджують навіть більшу частину, аніж братам[175], однак, звичайно, це виняток.

Часом волосні суди, аби не бути звинуваченими у неповазі до закону, вдавалися до хитрощів, користуючись тими чи іншими зачіпками в законі. Так, окремі положення діючого законодавства Російської імперії можна було потрактувати так, щоб не надати відставнику землю. Наприклад, за ст. 87 «Місцевого великоросійського положення», земельні ділянки мають перебувати в користуванні тих селянських сімейств, які користувалися ними на час приведення в дію викупних документів. Отже, якщо в цей час хтось із синів перебував в армії, то при поверненні він не міг претендувати на сімейну власність (батьківщину). Йому, за рішенням громади, потрібно було наділяти новий наділ, відповідно до «Положения об отставных и бессрочно отпускных нижних чинов». І волосні суди, судячи з усього, часто й вирішували питання за скаргами відставників на позбавлення спадщини не на їх користь, розуміючи, що тривале перебування в армії позбавляло їх можливості бути повноцінними господарями землі, тож не варто подрібнювати заради них і без того дрібні наділи. У цьому випадку відставники покладалися на громаду, яка повинна була виділити для них якусь ділянку із резервних земель.

Як бачимо, у практиці волосних судів Російської імперії не існувало однозначного вирішення питання щодо наділення чи ненаділення батьківською спадщиною відставного солдата чи унтер-офіцера. Так чи інакше, якщо відставник вирішував після служби в армії зайнятися землеробством і стати домогосподарем у рідному селі, теоретично він таку можливість мав. За законом він міг претендувати на окремий земельний наділ із резервних земель села або ж на частину спадкової батьківської землі. Враховуючи ситуацію малоземелля у так званих «старих» губерніях України, така особа завжди могла завести нове домогосподарство в «нових» губерніях (Слобожанщина, наприклад), де можна було, за законом, отримати свій «положений» наділ без проблем.

3.3. Приймаки

У попередніх розділах аналізувалася ситуація щодо набуття домогосподарства на основі кровної спорідненості. Нижче буде розглянуто ситуацію, коли домогосподарство переходило до рук некровного родича завдяки так званому трудовому праву. З цього приводу О. Єфименко колись писала, що участь у спільній власності за працею, вкладеною в придбання цієї власності, – ось основний принцип селянського спадкового права. Решта, на чому тримається спадкування вищих класів, – усе відступає на задній план перед цим головним, хоча не можна сказати, щоб воно зовсім не відігравало ніякої ролі. Наприклад, поняття про спорідненість у його зв'язуючому значенні має в народі дуже багато життєвості, але все-таки у спадкуванні кровне начало поступається головним місцем трудовому[176].

В українському дореволюційному і навіть пореволюційному селі цілком нормальною була ситуація, за якої приймак (а приймаками на селі називалися не лише зяті, а й прийомні діти, пасинки), якщо це було передбачено шлюбною угодою або якщо він заслуговував на це своєю працею і ставленням до спадкодавців, ставав спадкоємцем нарівні з рідними синами спадкодавця. Приймаки «единое одно получают, потому такие же работники были», – таким часто є присуд у повітових судах, писала О. Єфименко[177]. Звичайно, трудове начало не заперечувало генеалогічного принципу і принципу старшинства, а лише корегувало або доповнювало їх.

В. Мухін називав це народно-юридичне явище «наследованием особых членов семьи»[178]. До цієї групи він відносив зятів, пасинків, прийомних і незаконнонароджених дітей. І справді, форми їх спадкування виявляють загальні закономірності, тож цілком можливо розглядати їх в одній групі. «Обычные нормы наследования особых членов семьи настолько своеобразны, – писав В. Мухін, – что провести параллель между ними и действующим законом довольно трудно, тем более, что в самом законе условия и последствия усыновления неодинаковы по отношению к лицам, принадлежащим к разным сословиям, и кроме того нет прямого указания, наследуют ли усыновленные в податном сословии или не наследуют. Только в Ст. 95 «Местного малороссийского положения» говорится, что домохозяин, не имеющий в прямой линии наследников, может передать как при жизни, так и на случай смерти участок своему усыновленному, на основании местного обычая, приемышу из родственников или посторонних»[179].

Питанням приймацтва в українському селі ХІХ – поч. ХХ ст. особливо активно займалися члени «Комісії для виучування звичаєвого права України». Так, Б. Язловський у праці «Сьогочасне родинне звичаєве право с. Павлівки на Полтавщині» пише: «За приймаків звичай визнає такі категорії осіб: 1) передовсім чоловіка, що прийшов жити на жінчину худобу, 2) тих, кого старі приймають до себе з родиною, щоб вони господарювали, годували їх, одягали, поважали за батьків та поховали»[180]. Є. Єзерський дійшов висновку, що «за звичаєм,… «приймак» у зв'язку зі шлюбом і «приймак» за умовою – поняття тотожні»[181].

За спостереженням Є. Єзерського, пайка землі, що її приділяє приймакові звичай, не така сама, яку встановлює закон. Закон ділить землю на «душі» (їдців), а звичай – на «частини» або «частки». Наприклад, зять із жінкою, коли у дворі є тесть та теща (усього 4 їдці), дістає за законом половину землі, що є у дворі, а за звичаєм – одну третину, тобто частку своєї жінки, а решту – дві частини – лишають собі батько з матір'ю на прогодування. Про цю частину батько з матір'ю звичайно кажуть, що вони держатимуть її, аж поки помруть, а по смерті «нехай земля йде дочці чи зятеві, або тому, хто нас догляне, чи тому, кому ми вкажемо»[182].

На відміну від звичаєвого права, за яким щодо приймаків застосовується передусім договірне начало, «закон поступает в данном случае прямо противоположным образом, т. е. признает за мужем, по правилу о взаимности, весьма значительные наследственные права не только в имуществе жены, но отчасти и в имуществе тестя» («ПСЗ Российской империи», т. Х, ч. 1, ст. 1151, 1153, 1154). Проте, зважаючи на величезну кількість судових спорів між приймаками і тестями, Сенат у 1895 р. прийняв положення, за яким при подвірному володінні ділянка землі надається селянському двору або сім'ї, проте не спорідненій, а робочій, а право спадкового користування подвірним наділом визначалося не одними зв'язками спорідненості селян поміж собою, а й приналежністю до складу робочої сім'ї, якій видана уставна грамота. Цим розпорядженням визнавалися права фіктивних членів родини на спадок на основі трудового внеску в сімейне господарство.

Вивчаючи матеріали щодо приймаків різних категорій, доходимо того самого висновку, що й стосовно жінок: їх юридичний статус у звичаєвому праві не був стабільним і залежав від конкретних умов: шлюбної угоди, обсягу господарства, частки вкладеної праці, складу сім'ї домогосподаря, сімейних і місцевих традицій тощо. У праці про виділи приймаків Є. Єзерський підтверджує думку О. Єфименко щодо актуальності трудового принципу: «... Розв'язуючи суперечки про розподіли дворів, а особливо коли виділяється приймаків, спозовники в основу своїх прав у принципі кладуть особисту працю на спільну користь двору...»[183]. Більш того, дослідники навіть спостерігали, що у спадкуванні за певних умов можуть брати участь не лише приймаки за шлюбом (зяті) або приймаки за умовою, які власне і ставали членами родини, а подекуди й робітники[184].

Зяті-приймаки. Щодо інституту приймацтва (як, до речі, й інших явищ народної культури) не існує однозначної думки: чи йдеться тут про спадкування нового повноправного члена сім'ї, чи це право успадкування донькою (його дружиною). На думку О. Леонтьєва, наприклад, тут ми маємо справу саме із спадкуванням доньки, яке стало можливим через прийняття її чоловіка в сім'ю постійним членом[185]. «Весьма распространенный в крестьянском быту обычай усыновления и приема в дом зятей­-влазней объясняется, быть может, не только интересами хозяйства, но и желанием передать таковое после смерти таким лицам, которые, по общему воззрению, являются действительными продолжателями семьи и хозяйства, т. е. мужчинам»[186].

Серед народної юридичної термінології цікава фраза «приймак, що йде на жінчину худобу». На її основі можна припустити, що колись, по-перше, приймаки ішли лише на рухоме майно, а по-друге, конкретно жінчине (а не тестеве майно). У документах дуже часто проглядається нерозчленованість уявлень про приналежність майна, що існує в народній правосвідомості. Наприклад, в одній судовій справі (Таращанський пов. Київської губ., 1868–1871 рр.) розглядалася скарга тестя на зятя і бажання розірвати умову, укладену при виході заміж його доньки і зафіксовану в «росписці». Так ось, в одному випадку сказано, що половинну частину садиби тесть віддав доньці у придане, а зятю лише право користування нею. Проте в судовій скарзі він позивається саме на зятя як на господаря (а за народною правосвідомістю – і власника) цієї частини[187].

В українському селянському побуті зяті-приймаки ставали правонаступниками за життя домогосподаря, спадкували (ставали правонаступниками після смерті домогосподаря), а також могли виділятися з тестевого господарства.

Правонаступництво у здобутті домогосподарства зятя-приймака було безсумнівним (наскільки це дозволяла гнучкість звичаю), якщо при шлюбі укладалася відповідна «умова», однак навіть там закріплювалися на словах чи на письмі ті самі права й обов'язки зятя, що йому належали за звичаєм.

Якщо зятя приймають до родини тестя без умови, то під час спадкування або виділу беруться до уваги такі моменти: як довго зять прожив у домі тестя[188], чи добре працював, чи справно виконував «синівські обов'язки», чи шанував тестя[189].

Зять безсумнівно спадкує за тестем, коли в того, крім доньки, більше немає дітей (варіант: синів). За відсутності синів зять успадковує все господарство і хату на правах сина[190], він же міг отримати все господарство у свої руки, однак зобов'язаний був годувати і доглядати тестя з тещею до смерті й поховати їх.

Якщо в батька кілька доньок, то зять-приймак (чоловік однієї з них) частіше не стає єдиним спадкоємцем майна. В одній судовій справі (Полтавська губ. Золотоніський пов.) спадок ділиться між доньками порівну, донька з зятем-приймаком отримує частку, рівну з частками інших сестер[191]. Подібне знаходимо і в рішенні волосного суду в Таращанському повіті на Київщині, коли відділені доньки спадкують нарівні із сестрою та зятем-приймаком[192].

Варіант: батьківську хату і батьківський наділ отримує та донька з чоловіком, які доглядають батьків до смерті. Дуже часто тут спрацьовують майоратні тенденції, оскільки, як правило, перший приймак не відділяється, аби допомагати тестю в роботі. У рішеннях волосних судів переважає інформація саме про старшу доньку як таку, що залишилася на основному батьківському наділі й садибі.

Однак нерідко зять-приймак спадкує навіть за наявності синів. У такому разі він міг отримувати меншу частину[193] або тільки рухоме майно[194], а часом і нарівні[195]. Траплялося й таке: через те що рідний син не жив із батьком, а зять-приймак господарював, саме останній наділявся всім спадком (Київська губ., Уманський пов.)[196]. Справ, які розсуджують приймаків і братів, у волосних судах найбільше, оскільки саме така ситуація є найбільш конфліктною.

У скарзі на рішення волосного суду селянина Тихона Коржа з містечка Городище Черкаського повіту йдеться про те, що Іван Дирда колись одружився з його тіткою, донькою Антона Коржа (діда прохача) як приймак. І все майно дісталося йому, хоча в Антона Коржа крім старшої доньки були ще сестри і брат (батько позивача). І, незважаючи на те що в приймака Дирди у його селі (звідкіля він родом) є своя земля, яку він здає в оренду, і що власних дітей у нього немає (він усиновив сина своєї дружини), волосний суд відсудив усе тестеве майно саме йому. Можна в цій ситуації зрозуміти діда позивача Антона Коржа, який, певно, щоб приховати сімейну ганьбу, судячи з усього, нешлюбного сина своєї доньки, бере у прийми зятя, передаючи йому все майно. Очевидно, приймак ще й непогано хазяйнував.

У с. Павлівці Васильківського пов. Київської губ. після смерті господаря земля була поділена навпіл між сім'єю його покійного сина селянина Цимбалістого і сім'єю його покійної доньки, незважаючи на те, що невістка (дружина його покійного сина) Домнікія Цимбаліста обурена таким рішенням, оскільки «по закону» вся земля мала б перейти тільки її дітям. А чоловік покійної сестри її покійного чоловіка, хоч і отримав уставну грамоту на один двір зі своїм тестем під час введення уставних грамот, проте це документально не підтверджено. Таким чином, рішення прийняте за звичаєм[197].

Селянин Симеон Кондратюк із с. Лиса Гора Липовецького пов. Київської губ. скаржиться на те, що волосний суд відсудив його отчину чоловікові його сестри. З цього приводу він обурюється: «Это моя отчина, а не Бойкова. Бойко – преймак, престал в приймы и женился на воспитанницы, которая воспитевалась у моей бабы. Мой отец и моя мать и моя отчина, а Бойко – чужый»[198]. У цій ситуації якраз і виявляється повна ігнорація кровних зв'язків перед трудовим началом.

А ось іще одна справа 1883 р. (м. Катеринопіль Звенигородського пов. Київської губ.), де, на відміну від попередніх прикладів, зять-приймак отримує значно меншу частку тестевого майна. На двір покійного Іова Власенка за люстрацією і земельним наділом 14, 13 садибної і 22,15 дес. орної, сінокісної і вигонної землі було записано три душі, у т. ч. зять Іван Полікаренко. Останній подав у суд позов на 1/3 садибної землі, і Катеринопільський волосний суд задовольнив його позов, забравши її в сина Іова Власенка Олександра. Однак сільський сход, натомість, відібрав у Полікаренка ту частину додаткового громадського наділу, яким Полікаренко користувався понад 30 років, разом із садовими та лісовими деревами[199]. Слід сказати, що тут цілком можлива необ'єктивність рішення сільського сходу, оскільки Олександр Власенко був волосним старшиною.

Загалом, за спостереженням С. Пахмана, усування приймаків-зятів (рос. «приемные зятья», «зятья-влазени») від спадкування – явище виняткове[200]. Ці випадки є рідкісними[201] і мали місце в основному тоді, коли були рідні сини[202], однак навіть тоді намагалися дати зятю-приймакові принаймні щось «із милости»[203].

Серед справ, які розглядалися волосними судами, є низка випадків, що стосуються виділів зятів-приймаків. Це відбувалося по-різному. Так, у Радомишльському пов. (Волинська губ.), якщо зять бажає відділитися від свого тестя, у якого жив, він отримує в такому випадку четверту частину всього рухомого й нерухомого майна. При визначенні береться до уваги тривалість проживання з тестем та роботи в його господарстві[204]. Наводячи цей приклад, П. Чубинський, однак, зазначає, що зазвичай зять має право лише на те, що призначено батьками дружини їй у придане, – на тестеве майно він претендувати не може. Це свідчить про правову суперечність у такій ситуації, а, отже про вплив суб'єктивного чинника при вирішенні майнових спорів.

Інший випадок: приймак вирішив відділитися від тестя і переїхати до себе в село; суд присуджує йому лише «хліб», лошичку, свинку, «редно» і подушку (Горностайпільська вол. Радомишльського пов. Волинської губ.)[205]. З переліку зрозуміло, що зять узяв придане за дружиною і, очевидно, щось за свою роботу. В іншому випадку зять, який жив з тестем 12 років і справно платив повинності, захотів відділитися від тестя. Суд присудив йому половинну частину садибної землі[206]. Поділ навпіл між зятем-приймаком і тестем відбувся і за рішенням Ставищенського волосного суду Радомишльського пов. Ініціатором поділу був тесть, який нарікав на те, що після того як зять став соцьким, він почав пити, буянити і занедбав господарство[207].

Інші справи про поділи між приймаками і тестями також демонструють намагання вирішити справу в мирний спосіб за принципом справедливості відповідно до звичаю і конкретних сімейних ситуацій[208].

Приймак-удівець у родині тестя мав таке саме непевне у звичаєво-юридичному плані становище, що й невістка-вдова. Тут також діяв чинник давності, чинник трудового внеску чи набування спільного майна, бралися до уваги наявність дітей, суб'єктивні моменти.

Якщо вдівець-приймак ще не встиг зарекомендувати себе як претендент на майбутню роль домогосподаря, то за наявності дітей він отримує «частку дітей»[209]. За даними Є. Єзерського, якщо жінка помре раніш од тестя, а приймак залишиться вдівцем із дітьми, то жінчине майно йде дітям; якщо ж дітей немає, то він теж не має ніякого права на жінчине та тестеве майно, але має право жити при батьках померлої жінки і навіть одружитися вдруге, але тільки за згодою батьків першої жінки і за умови, що він догодує до смерті старих. У цьому випадку він може одержати частину худоби, а в разі якщо в них зовсім немає спадкоємців, то й усе майно[210].

У Миколаївському волосному суді Проскурівського пов. розбиралася справа мешканців с. Черепівки, внаслідок якої з'ясувалося, що в одній хаті проживали господар Іван Дейчук, його зять Яким Музичук, його друга дружина Марія, діти від першого шлюбу Музичука (з донькою Івана Дейчука), а також діти Марії від першого шлюбу. Оскільки в хаті весь час відбувалися сварки, то тесть просив відділити зятя. Суд, зважаючи на те що зять прожив у хаті тестя 15 років, наживаючи із ним спільне майно, вирішив поділити майно навпіл. Після смерті Івана Дейчука все його майно, за рішенням, мало перейти його рідним онукам, дітям покійної дочки[211].

Для порівняння можна навести приклад з пізніших часів. У Земельному кодексі УРСР щодо поділу власності між господарем і різного виду приймаками (зокрема, годованцями, вихованцями і навіть робітниками) було дотримано давнього звичаю, за яким приймаки отримували право на землю, на якій працювали[212]. Однак нове законодавство не визначило терміни, в які приймак може позиватися до суду. Тобто був порушений звичаєво-правовий принцип «давності». Через це виникало дуже багато спорів: приймаки, прослуживши кілька місяців, вимагали відсудити їм землю, реманент, господарчі будівлі, худобу відповідно до закону. Є. Єзерський запропонував у зв'язку з цим внести в закон поправку щодо принципу давності, аби уникнути зловживань.

Щодо іншої категорії приймаків – нерідних дітей (зведенюків) звичай ще більш неоднозначний. Закон від часів «Руської Правди» відмовляв пасинкові у праві спадкування за вітчимом («Аже будут двою мужу дети, а одиное матери, то онем своего отца задница, а онем свого»), а народний звичай при нормальних стосунках у сім'ї користувався принципом: «не той батько, що народив...», тож нерідні спадкують (отримують частку майна при виділі) нарівні з рідними, відповідно до їх внеску в сімейне господарство.

Серед дослідників також не було однозначності щодо розуміння спадкування за звичаєм пасинків. Якщо С. Пахман більше схилявся до думки, що пасинки спадкують нарівні з рідними, то В. Мухін був категорично проти цієї думки; він вважав, що зв'язок пасинків із сім'єю суто формальний[213], а рішення волосних судів, у яких пасинки наділяються майном нарівні із синами, – відредагованими. Видається, що в цьому питанні дослідник відступає від народного розуміння спорідненості та трудового внеску в набування і примноження сімейного майна.

Серед рішень волосних судів є випадки відмови пасинкам у спадкуванні майна вітчима[214] і навпаки[215] на підставі того, що він (вони) ставали повноправними членами сім'ї (за правом давності, за угодою, за припискою, за працею, вкладеною в господарство), довго жили разом і спільно працювали на одному господарстві на правах сина[216], причому не тільки у разі бездітності вітчима[217], а й за наявності рідних дітей, і переважно пасинок отримував нарівні з рідними дітьми (синами)[218], особливо якщо він брав участь у придбанні майна або відповідно до вкладеної праці[219]. Часом визнається право пасинків успадковувати лише рухоме майно (Полтавська, Катеринославська губ.) [220]. Зрідка рішення може прийняти громада (Катеринославська, Київська губ.)[221]. Часом жінчині діти спадкують лише материне майно[222]. Нерідні доньки за вітчимом не спадкують[223].

Як уже зазначалося вище, офіційно усиновлені від дітей-приймаків (неофіційно усиновлених) не відрізнялися. Закон же розрізняв перших і других. За правилами, що діяли до закону 2 січня 1882 р., приписка до сімейства заміняла міщанам і сільським обивателям усиновлення («ПСЗ Российской империи», т. Х, ч. 1, ст. 155), однак право на приписку мали лише особи, що втратили батьків. За звичаєм, приймаками могли ставати як у дитячому, так і в дорослому віці. Це саме помітив і С. Пахман на російському матеріалі: «Приемыши и усыновленные по-видимому почти не различаются в наших источниках, и поэтому правила наследования первых можно считать применимыми к последним»[224], з тією лише відмінністю, що усиновлені офіційно взагалі ніколи не усуваються від спадкування. Хоча, як і в будь-якому іншому правилі, тут є свої винятки: усиновлені спадкують лише за наявності заповіту (Катеринославська губ., Катеринославський і Алексєєвський пов.)[225]. В. Тарновський вважав, що усиновлення в Україні відбуваються частіше, ніж у Росії, і пов'язане це з подільністю сімейств[226]. За звичаєвим правом, велике значення у взаємостосунках між названими батьками і названими дітьми мали договірні відносини (якщо усиновлення відбувалося в дорослому віці дітей).

Під час опитування, здійснюваного членами Комісії з перетворення волосних судів, селяни окремих місцевостей заперечували наявність якихось конкретних звичаїв[227], що свідчить про стихійний характер правотворення і прийняття рішення під час розгляду спадкових прав усиновлених.

Серед матеріалів волосних судів фігурують абсолютно різнорідні рішення.

1. Діти-приймаки не визнаються спадкоємцями[228], однак якщо вони добре жили зі своїми названими батьками, то могли отримати «по милості» (тобто з волі батьків) (Харківська губ., Богодухівський пов.)[229]. Цікаво, що матеріали, зібрані Міністерством державного майна Росії, дають іншу картину: у Харківській губ. «бездетный хозяин обыкновенно берет к себе на воспитание сына или дочь ближайшего родственника и оставляет имущество воспитаннику; замечательно, что другие родственники, по обычаю, не оспаривают у таких воспитанников права на наследство»[230]. Часовий проміжок між даними, зібраними Міністерством державного майна Росії, і Комісії з перетворення волосних судів, – 10 років, однак навряд чи можна відмінність свідчень списувати на швидкі зміни у звичаях. Це може бути аргументом лише щодо їх гнучкості. Усиновлені можуть отримати певну винагороду в разі наявності у спадкодавця рідних синів[231].

2. Спадкові права і права на частку майна при виділі визнаються[232]. На Лемківщині, «якщо батьки були бездітними, вони брали до себе годованця, тобто всиновлювали якогось хлопця із родини, одружували його і він залишався ґаздою на маєтку»[233].

3. Усиновлені отримують спадок при певних умовах:

- за відсутності рідних дітей спадкодавців[234]. В одній судовій справі з Київської губ. Таращанського пов. йшлося про те, що після смерті бездітного домогосподаря вдова заволоділа господарством, усунувши від нього сина-приймака, однак той, у свою чергу, захопив господарство (заволодів «захватом»), і волосний суд визнає його право з таким зауваженням: «Приемыши не наследуют после отца, но волостной суд, разбирая возникающие в таких случаях споры, присуждает им, при отсутствии родных детей, по равным частям с теми родными, которые остаются ближайшими наследниками»[235];

- за правом давності (коли діти прийняті в дім з малих літ) чи за трудовим правом (коли прийнятий у дорослому віці син-приймак «заробив» спадщину). В обох випадках обов'язкова умова, що вони «ладили» з названими батьками;

- за інших обставин: «получают наравне с сыновьями, но в том лишь случае, если приняли на себя обязанность воспитать и кормить малолетних детей умершего»[236].

Щодо часток, отримуваних усиновленими, також немає однозначності. Рішення приймаються довільно, виходячи з конкретних сімейних обставин: рівну частку з рідними синами, меншу частку[237], на розсуд громади[238], від 1/3 до 1/5 частки, залежно від трудового внеску в господарство (Київська губ., Липовецький пов.)[239].

Часом до одинокого подружжя «приставав» приймак-робітник. Стосунки в такому господарчому об'єднанні були суто прагматичними: старі люди отримували робітника, а той, відповідно, дах над головою і шмат хліба. Якщо взаємовідносини у цій сімейно-трудовій спілці не були настільки близькими, щоб вважати такого приймака названим сином, то він фактично був просто «робітником». Зрідка робітники брали участь у спадкуванні майна господаря.

Так, Великоритський волосний суд Брестського пов. слухав скаргу селянина с. Пожин Луки Федорчука про те, що він протягом шести років проживав на господарстві у Максима Голуба, але через певні обставини змушений був піти від нього. Волосний суд, зважаючи на те що позивач пропрацював на господарстві ці роки без винагороди, постановив: «выдать Федорчуку за «шестилетность» его бытности у Голуба из его хозяйства на продовольствие его семейства одну четверть ржи, две четверти ячменя, два четверика овса, один четверик проса, два четверика гречихи и одну «ямку» картофеля[240]. В іншій справі селянину того самого села компенсується його перебування на чужому господарстві протягом 10 років у розмірі 6 рублів і посіяного на цей рік ярового хліба[241].

4. Висновки

Отже, нами розглянуто статево-вікову групу дорослих чоловіків, передусім з погляду інституту спорідненості та інституту власності.

Як бачимо, всередині статевої групи чоловіків існувала статусна ієрархія – не всі чоловіки мали однаковий статус.

У загальній атмосфері патріархальної дійсності, де чоловіча стать домінувала над жіночою в ключових сферах суспільства (економічній, громадсько-політичній, правовій), особливий інтерес становить група, яка в соціальній ієрархії займає найвищу сходинку. З погляду інституту спорідненості це глава патронімії, з погляду інституту власності – домогосподар. До обох можна застосувати латинський термін paterfamilias, хоча в сільській дійсності ХІХ – початку ХХ ст. ці поняття хоч і були споріднені (нерідко це була одна й та сама особа), однак не тотожні. Глава сімейства не обов’язково міг мати своє домогосподарство, а в домогосподарство могли входити не лише члени патронімії (не обов’язково всі), а також члени інших патронімій.

Отже, найвищий статус у патріархальному селі мала особа чоловічої статі, яка була і главою патронімії, і домогосподарем (за народною термінологією – «господар», «хазяїн», «ґазда» або просто «батько»). Хоч він і не був повним власником сімейного майна, а лише його розпорядником, проте його господарські функції створвали ілюзію цього; крім того, родове майно («батьківське») переходило по чоловічій лінії.

Якщо ми подивимося на економічну історію українського патріархального села, то побачимо, що всередині статевої групи чоловіків боротьба за виживання і за утвердження свого статусу, по суті, полягала в боротьбі за домогосподарство.

Специфіка української економічної культури, на відміну від російської, полягала в тому, що тут у ХІХ ст. існувало (за невеликими винятками) подвірне землеволодіння, і звичай виділу превалював над звичаєм спадкування. Це означає, що практично всі сини домогосподаря, за звичаєм, могли претендувати на частку рухомості й нерухомості, аби розпочати власне домогосподарство. Проте де-факто часом це неможливо було зробити у зв’язку з малоземельністю. Звичаєве право передбачало інструменти набування домогосподарства не від рідного батька.

Звичайно, теоретично це можна було здійснити через купівлю-продаж, однак якщо селянин не мав землі, він не мав і грошей.

А на практиці існував так званий трудовий принцип, який полягав у тому, що домогосподарство (або його частку) отримував той, хто в ньому працював. Як правило, здобути домогосподарство за одним лише принципом трудової задіяності було проблематично – цей принцип працював лише вкупі з принципом давності. У такий спосіб зяті, пасинки, позашлюбні діти, племінники могли здобути домогосподарство (або його частку). При цьому умовою набування домогосподарства або його частки від домогосподаря була переважно відсутність в останнього рідних синів або ж їх неповноцінність (у фізичному, моральному плані). Звичаєве право тут опиралося на патріархатні стереотипи: перевага надавалася нерідній особі чоловічої статі (приймакові будь-якої з категорій) перед кровним родичем жіночої статі (донькою). Це зумовлювалося передусім господарською доцільністю. Що стосується тодішнього закону, то він був більш прогресивним у дотриманні майнових прав жінок, аніж звичай.

Загалом же видається, що статево-вікова група paterfamilias в українському традиційному суспільстві ще потребує подальшого вивчення.

 

 

Матеріал публікуємо з дозволу автора й за згодою видавництва.

Дослідження вміщено в: Гримич М.В. Paterfamilias (про форми чоловічого домінування в українській селянській культурі) // Народна культура українців: життєвий цикл людини. Історико-етнологічне дослідження / за наук. ред. М.Гримич у 5-ти т. – Т.4: Зрілість. Чоловіки. Чоловіча субкультура. – К., 2013. – С.5-46.

 

Усі ілюстрації до тексту взяті з відкритих джерел.

 

 

pr 00033 0031 stoyk1

 

 

Марина Гримич етнолог, фольклорист, доктор історичних, кандидат філологічних наук, професор;

письменник, член Національної спілки письменників України.

 

 

 

 

 

 

_____________

 

[1] Народна культура українців: Життєвий цикл людини: У 5 т. – Т. 3. Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура. – К., 2012.

[2] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии. – СПб., 1869. – С. 7-9.

[3] Національні архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, ф. 14-3, од. зб. 588, арк.175. ф. 1-3 (дод), од. зб. 332, арк. 3. Цит. за: Чмелик Р. Мала українська селянська сім'я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Л., 1999. – С. 89.

[4] Архів Інституту народознавства НАН України у Львові (далі ІН), ф. 1, оп.2, од. зб. 239 ж, арк. 49. Цит. за: Чмелик Р. Мала українська селянська сім'я. – С. 90–91.

[5] Мазюта М. А., Сявавко Є. І. Сiмейний побут // Гуцульщина: Історико-етнoграфічне дослідження. – К., 1987. – С. 217.

[6] а) опубліковані джерела: Труды комиссии по преобразованию волостных судов (далі ТКПВС). Т.4: Харьковская и Полтавская губернии. – СПб., 1873; Т.5: Екатеринославская и Киевская губернии. – СПб., 1873; Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии // ТКПВС. – Т.4. – С. 649–667; Народные юридические обычаи по решениям волосных судов (Гражданские решения волостных судов) // Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел: Материалы и исследования, собранные д.чл. П. П. Чубинским. – Т. 6. – СПб., 1872 (далі Труды этнографическо-статистической экспедиции…). – С. 83–395; б) неопубліковані джерела: Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАУК), ф. 442: Київський, Подольський і Волинський генерал-губернатор.

[7] Автор працювала з копіями метричних книг (мікрофільмами), які зберігаються у Центрі сімейної історії Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (відома як церква мормонів), м. Солт-Лейк-Сіті (штат Юта, США), Оттавське відділення (Канада).

[8] Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття. – К., 2006. – С. 20–63.

[9] Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. – К., 2012. – 24-25

[10] Филимонов Е. С. Формы землевладения в Суражском уезде // Материалы для оценки земельных угодий, собранных Черниговским статистическим отделением при губернской земской управе. – Т. 9: Суражский уезд. Подворная опись. – Чернигов, 1883. – С. 36.

[11] Гершонов М. М. Селянський двір з погляду радянського земельного права і місцевих звичаїв // Праці для виучування звичаєвого права України / За ред. Е. Кристера (далі Праці…). – Вип. 2. – К., 1928. – С. 82.

[12] Гершонов М. М. Селянський двір з погляду радянського земельного права. – С. 64.

[13] Гершонов М. М. Селянський двір з погляду радянського земельного права. – С. 64–65.

[14] Материалы для оценки земельных угодий: Приложение. – Т. 5: Козелецкий у. – Чернигов, 1882. – С. 2–15.

[15] Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Итоги по губернии (1900 г.). – Т. 1. – Полтава, 1907. – С. ІХ–Х.

[16] Материалы подворной переписи Полтавской губернии. – С. Х.

[17] Материалы подворной переписи Полтавской губернии. – С. Х.

[18] Филимонов Е.С. Формы землевладения в Суражском уезде. – С. 36.

[19] Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст. – С.20-21.

[20] Докладний розгляд питань спільної сімейної власності див.: Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура. – С. 53–55.

[21] http://ukodeks.ru/?p=37629

[22] ТКПВС. – Т. 4. – С. 25 (Харківський пов. Харківської губ.).

[23] Франко І. Громада і «задруга» серед українського народу в Галичині і на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн. 1. – С. 493.

[24] Мушинка М. Нариси етнографії: Південь // Лемківщина: Земля, люди, історія, культура. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. – Т. 2. – С. 285–286.

[25] Мушинка М. Нариси етнографії: Південь. – С. 285–286.

[26] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – Т. 4. – С. 651.

[27] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев, составленный на основании прилагаемых гражданских решений // Труды этнографическо-статистической экспедиции... – С. 44.

[28] Франко І. Громада і «задруга» серед українського народу в Галичині і на Буковині. – С. 494–496.

[29] Докладніше про це див.: Гримич М. В. Звичаєве цивільне право. – С. 172–186.

[30] Земцов М. Е. Краткий обзор экономического положения населения Мариупольского уезда // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края: Издан к ХІІ Археологическому съезду. – Екатеринослав, 1905. – С. 27.

[31] Гражданские решения волостных судов. – Т. 6. – № 125. – С. 315.

[32] ТКПВС. – Т. 5. – С. 281. – № 6; С. 478. – № 6.

[33] ТКПВС. – Т. 5. – С. 177.

[34] ТКПВС. – Т. 5. – С. 81, 91, 108.

[35] ТКПВС. – Т. 5. – С. 327. – № 8.

[36] Історію використання метричних книг в демографічних та джерелознавчих європейських студіях простежує І.Ворончук. Див.: Ворончук І. Населення Волині в XVI – першій половині XVII ст. – С.30-40. Див. також: Мянжинскі В. С. Праэкт падрыхтоукі і выдання кніг метрыкі ВКЛ у Беларусі // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Образи науки: Міжвузівський зб. наук. пр. – Д., 2000. – С. 240–244; Гузєнков С. Б. Метричні книги: недооцінений різновид масових джерел (інформативний аспект): введення у науковий обіг поняття «масового джерела» // Література та культура Полісся. – Вип. 21. – Ніжин, 2002. – С. 236–245 та ін.

[37] Метрические книги за 1896 г. Слобода Ворожба. Ч. 1. О родившихся. – С. 121.

[38] Метрические книги за 1896 г. Слобода Ворожба. Ч.1. О родившихся. – С. 121.

[39] Метрические книги села Тарасович за 1895 г. Ч. 1. О родившихся. – С. 303.

[40] Метрические книги села Тарасович за 1894 г. Ч. 1. О родившихся. – С. 303.

[41] Метричні книги села Дуліби за 1826 р. Ч. 1. Народжені. – С. 3.

[42] Метричні книги села Дуліби за 1826 р. Ч. 1. Народжені. – С. 3.

[43] Метрические книги за 1892 г. Слобода Ворожба. Ч. 1. О родившихся. – С. 367.

[44] Метрические книги за 1892 г. Слобода Ворожба. Ч. 1. О родившихся. – С.368.

[45] Метрические книги за 1893 г. Слобода Ворожба. Ч. 1. О родившихся. – С.375.

[46] Метрические книги за 1892 г. Слобода Прорубь. Ч. 1. О родившихся. – С.367.

[47] Метрические книги за 1894 г. Село Тарасовичи. Ч. 1. О родившихся. – С.308.

[48] Метрические книги за 1893 г. Слобода Ворожба. Ч. 1. О родившихся. – С. 375.

[49] Метрические книги за 1880 г. Город Белополье. Ч. 2. О браках. – С. 681.

[50] Метрические книги за 1891 г. Слобода Климовка. Ч. 2. О браках. – С. 454.

[51] Метрические книги за 1880 г. Город Белополье. Ч. 2. О браках. – С. 682.

[52] Метрические книги за 1894 г. Село Тарасовичи. Ч. 2. О браках. – С. 322.

[53] Метрические книги за 1894 г. Село Тарасовичи. Ч. 2. О браках. – С. 322.

[54] Метрические книги за 1891 г. Слобода Климовка. Ч. 2. О браках. – С. 454.

[55] Метрические книги за 1897 г. Слобода Ворожба. Ч. 3. Об умерших. – С. 164.

[56] Метрические книги за 1899 г. Село Тарасовичи. Ч. 3. Об умерших. – С.165.

[57] Метричні книги за 1872 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С.20.

[58] Метричні книги за 1872 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С.21.

[59] Метричні книги за 1853 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С.12.

[60] Метрические книги за 1893 г. Слобода Ворожба. Ч. 3. Об умерших. – С. 375.

[61] Метрические книги за 1897 г. Слобода Климовка. Ч. 3. Об умерших. – С. 26.

[62] Метрические книги за 1897 г. Слобода Ворожба. Ч. 3. Об умерших. – С.164.

[63] Метрические книги за 1891 г. Слобода Климовка. Ч. 3. Об умерших. – С.485.

[64] Метрические книги за 1891 г. Слобода Климовка. Ч. 3. Об умерших. – С. 485.

[65] Метрические книги за 1899 г. Село Тарасовичи. Ч. 3. Об умерших. – С. 168.

[66] Метричні книги за 1853 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 11.

[67] Метричні книги за 1853 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 11.

[68] Метричні книги за 1855 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 18.

[69] Метричні книги за 1855 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 18.

[70] Метричні книги за 1853 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 11.

[71] Метричні книги за 1851 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 6.

[72] Метрические книги за 1891 г. Слобода Климовка. Ч. 3. Об умерших. – С. 484.

[73] Метрические книги за 1897 г. Слобода Ворожба. Ч. 3. Об умерших. – С. 164.

[74] Метрические книги за 1897 г. Село Тарасовичи. Ч. 3. Об умерших. – С. 164.

[75] Метричні книги за 1851 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 85.

[76] Метричні книги за 1851 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 11.

[77] Метричні книги за 1851 р. Село Дуліби. Ч. 3. Померлі. – С. 8.

[78] Данильченко Н. Этнографические сведения о Подольской губернии. – Вып. 1. – Каменец-Подольский, 1869. – С. 5.

[79] Цит. за: Гершонов М. М. Селянський двір з погляду радянського земельного права. – С. 62–88.

[80] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 44.

[81] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С. 654. – П. 33.

[82] Мухин В. Ф. Обычный порядок наследования у крестьян: к вопросу об отношении народных юридических обычаев к будущему гражданскому уложению. – СПб., 1889. – С. 35–36.

[83] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С. 692.

[84] ТКПВС. – Т. 4. – С. 321. – № 19; С. 43. – № 31; С. 603. – № 90; С. 652. – № 19; Т. 5. – С. 4. – № 2; С. 166. – № 39; С. 302. – № 24.

[85] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С.44–45.

[86] ТКПВС. – Т.4. – С. 651. – № 16.

[87] ТКПВС. – Т. 5. – С. 300. – № 1.

[88] ТКПВС. – Т. 4. – С. 149. – № 13.

[89] ТКПВС. – С. 664. – № 14.

[90] Тарновский В. В. Юридический быт Малороссии // Юридические записки, издаваемые П. Редкиным. – Т. 2. – М., 1842. – С. 42.

[91] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С. 699.

[92] Гражданские решения волостных судов. – № 52–80.

[93] ТКПВС. – Т. 4. – С. 69, 90, 144, 237, 252, 272, 296, 306, 316; Т. 5. – С. 16, 38, 48, 73, 87, 101, 114, 120, 141, 177, 278, 310 (вибірка В. Мухіна).

[94] Гражданские решения волостных судов. – С. 250.

[95] Гражданские решения волостных судов. – № 65. – С. 283.

[96] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 45.

[97] Систематический свод юридических обычаев Полтавской губ. – С. 656.

[98] ТКПВС. – Т. 4. – С. 513. – № 6; Т. 5. – С. 311. – № 19; С. 14. – № 16; С. 68.

[99] ТКПВС. – Т. 5. – С.14. – №16 (Київська губ. і пов.); С. 48, 68 (Київська губ., Таращанський пов.); С. 93 (Київська губ., Таращанський пов.); С. 73, 82, 60 (Київська губ., Васильківський пов.).

[100] ТКПВС. – Т. 5. – С. 48 (Київська губ., Васильківський пов., Ксаверівська вол.)

[101] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 47.

[102] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 48.

[103] ТКПВС. – Т. 4. – С. 252; Т. 5. – С. 342.

[104] Чубинский П. Краткий очерк юридических обычаев. – С. 254–255. – № 11.

[105] ТКПВС. – Т. 5. – С. 655.

[106] ТКПВС. – Т. 4. – С. 29, 258, 324; Т. 5. – С. 3, 6, 16, 33, 38, 177, 393, 418.

[107] Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян (по сведениям, собранным Министерством государственных имуществ в 1848 и 1849 годах). – СПб., 1862. – С. 65.

[108] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С. 693.

[109] ТКПВС. – Т. 4. – С. 258, 324; Т. 5. – С. 3, 16, 38, 120, 154, 309, 319, 331, 393; 67, 72, 82, 93, 101, 108, 114, 419 (вибірка В. Мухіна).

[110] ТКПВС. – Т. 5. – С. 154, 278, 284, 290, 294, 299, 311, 331.

[111] ТКПВС. – Т. 5. – С. 310, 322, 335.

[112] Гражданские решения волостных судов. – С. 250–251.

[113] Гражданские решения волостных судов. – С. 252–253.

[114] Франко І. Громада і «задруга» серед українського народу в Галичині і на Буковині. – С. 491–492.

[115] Мушинка М. Нариси етнографії: Південь. – С. 289.

[116] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 51–52.

[117] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 51.

[118]ТКПВС. – Т. 4. – С. 96, 106, 113, 324; Т. 5. – С.48, 52, 60, 68, 73, 87, 101, 279 (вибірка В. Мухіна).

[119] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С. 656.

[120] ТКПВС. – Т. 4. – С. 90.

[121] ТКПВС. – Т. 4. – С. 422. – № 15 (Полтавська губ., Кобеляцький пов.).

[122] Гражданские решения волостных судов. – № 53. – С. 273–274.

[123] ТКПВС. – Т. 5. – С.114, 310, 331, 342.

[124] Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев. – С. 175.

[125] ТКПВС. – Т. 4. – С. 64; Т. 5. – С. 4. – № 4; С. 166. – № 39; С. 485. – № 28; С. 525, 539 (вибірка В. Мухіна).

[126] ТКПВС. – Т. 5. – С. 525.

[127] ТКПВС. – Т. 5. – С. 4. – № 4.

[128] ТКПВС. – Т. 5. – С. 545.

[129] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1.

[130] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 693, спр. 10, арк. 9.

[131] Систематический свод юридических обычаев, существующих в Полтавской губернии. – С. 656.

[132] ТКПВС. – Т. 5. – С. 166, 39.

[133] Данильченко Н. Этнографические сведения о Подольской губернии. – С. 4.

[134] ТКПВС. – Т. 5. – С. 335.

[135] ТКПВС. – Т. 5. – С. 16.

[136] ТКПВС. – Т. 5. – С. 48, 52.

[137] ТКПВС. – Т. 5. – С. 323, 343; Т. 5. – С. 393.

[138] ТКПВС. – Т. 5. – С. 299, 310.

[139]ТКПВС. – Т. 4. – С. 91; Т. 5. – С. 202, 299, 310; Т. 5. – С. 202 (Канівський пов. Київської губ.).

[140] ТКПВС. – Т. 4. – С. 29, 96; Т. 5. – С. 177.

[141] ТКПВС. – Т. 5. – С. 499.

[142] ТКПВС. – Т. 4. – С. 324; Т. 5. – С. 202.

[143] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 141.

[144] Систематический свод обычаев Полтавской губернии. – С. 654. – П. 7.

[145] ТКПВС. – Т. 5. – № 1. – С. 492, 511, 517.

[146] ТКПВС. – Т. 4. – № 17. – С. 468; Т. 5. – № 1. – С. 26, 492, 511, 539, 541.

[147] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 44.

[148] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 620, спр. 172, арк. 5.

[149] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 115–116.

[150] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр.1, ч. 1, арк. 121.

[151] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч.1, арк. 54.

[152] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 614, спр. 1, ч. 1, арк.196; Див. також: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 51.

[153] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 170.

[154] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 185.

[155] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк.124–125.

[156] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк.154–156.

[157] ТКПВС. – Т. 4. – С. 11, 96, 106, 324; Т. 5. – С. 48, 52, 60, 73, 87, 93, 101, 108, 177, 278, 284, 290, 294.

[158] Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян. – С.11.

[159] Мухин В. Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 159.

[160] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 690, спр. 2, арк. 65.

[161] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 690, спр. 2, арк. 65 зв.

[162] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, арк. 185 зв.

[163] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк. 190 зв.

[164] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 35.

[165] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 91.

[166] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 1, ч. 1, арк. 188.

[167] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 620, спр. 1, ч. 1, арк. 89.

[168] Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян. – С.13–43.

[169] ТКПВС. – Т. 4. – № 13. – С. 591; Т. 5. – С. 21, 48, 52, 177, 294, 342.

[170] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 49.

[171] Гражданские решения волостных судов. – № 56. – С. 278.

[172] ТКПВС. – Т. 5. – С. 419 (Катеринославська губ.). – Т. 4. – С. 258, 272, 296.

[173] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк.134–136.

[174] ТКПВС. – Т. 4. – С. 54. – № 3; 72, 319, 196, 314, 422. – № 15; 468. – № 17; – Т. 5. – С. 34. – № 4; 70. – № 2; 95. – № 15; 178. – № 4; 270. – № 10; 279, 284, 290, 347. – № 11; 348. – № 1; 419, 485. – № 28; 516, 520. – № 20; 525, 532, 548. – № 5 (вибірка В. Ф. Мухіна). Див. також: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк.134–136.

[175] ТКПВС. – Т. 4. – С. 266 (Полтавська губ.).

[176] Ефименко А. Исследования народной жизни. – Вып. 1. Обычное право. – М., 1884. – С. 153.

[177] Ефименко А. Исследования народной жизни. – С.157.

[178] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.168.

[179] Мухин В.Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С.190.

[180] Язловський Б. Сьогочасне звичаєве право села Павлівки на Полтавщині // Праці... – Вип. 1. – К., 1925. – С. 26.

[181] Єзерський Є. Вплив звичаю на судову практику (Студії над приймацтвом) // Праці... – Вип. 2. – С. 232.

[182] Єзерський Є. Вплив звичаю на судову практику. – С. 238.

[183] Єзерський Є. Про виділи приймаків за вироками Земельних Судових Комісій Київщини // Праці... – Вип. 1. – С. 65.

[184] Єзерський Є. Про виділи приймаків за вироками Земельних Судових Комісій. – С. 66.

[185] Леонтьев А. А. Крестьянское право. Систематическое изложение особенностей законодательства о крестьянах. – СПб., 1909. – С. 362.

[186] Мухин В. Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 109.

[187] ТКПВС. – Т. 5. – С.74. – № 5.

[188] ТКПВС. – Т. 4. – С. 119.

[189] ТПКВС. – Т. 4. – С. 106 («при условии почтения и повиновения тестю»). – С. 113.

[190] ТКПВС. – Т. 5. – С. 310 (Уманський пов. Київської губ.); Т. 5. – С. 108 (Сквирський пов. Київської губ.).

[191] ТКПВС. – Т. 4. – С. 316.

[192] ТКПВС. – Т. 5. – С. 73.

[193] ТКПВС. – Т. 4. – С. 69 (Богодухівський пов. Харківської губ.).

[194] ТКПВС. – Т. 5. – С. 295 (Звенигородський пов. Київської губ.).

[195] ТКПВС. – Т. 5. – С. 88, 114.

[196] ТКПВС. – Т. 5. – С. 108.

[197] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк. 177–180.

[198] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 3, арк. 188.

[199] ЦДІАУК, ф. 442, оп. 691, спр. 120, арк. 5–8 зв.

[200] Пахман С. В. Обычное гражданское право в России: юридические очерки. – СПБ., 1879. – С. 287–288.

[201] ТКПВС. – Т. 4. – С. 253 (Кременчуцький пов. Полтавської губ.).

[202] ТКПВС. – Т. 4. – С. 297, 306; Т. 5. – С. 73, 310, 319.

[203] ТКПВС. – Т. 4. – С. 253.

[204] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 50.

[205] Гражданские решения волостных судов. – С. 262. – № 24.

[206] Гражданские решения волостных судов. – С. 262. – № 24.

[207] Гражданские решения волостных судов. – С. 264. – № 29.

[208] Гражданские решения волостных судов. – С. 362–369.

[209] Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев. – С. 50.

[210] Єзерський Є. Про виділи приймаків за вироками Земельних Судових Комісій Київщини. – С. 27.

[211] Гражданские решения волостных судов. – С. 266–267. – № 33.

[212] Єзерський Є. Про виділи приймаків за вироками Земельних Судових Комісій Київщини. – С.18–31.

[213] Мухин В. Ф. Обычный порядок наследования у крестьян. – С. 174.

[214] ТКПВС. – Т. 4. – С. 3, 14, 29, 258, 267, 296; Т. 5. – С. 52, 73, 141, 142 (вибірка С. Пахмана і В. Мухіна) .

[215] ТКПВС. – Т. 4. – С. 252; Т. 5. – С. 205. – № 11; С. 219. – № 25.

[216] ТКПВС. – Т. 4. – С. 9, 20; Т. 5. – С. 393.

[217] ТКПВС. – Т. 5. – C. 94.

[218] ТКПВС. – Т. 4. – С. 96; Т. 5. – С. 101, 108, 114, 177, 323, 499 (вибірка С. Пахмана).

[219] ТКПВС. – Т. 5. – С. 492, 516.

[220] ТКПВС. – Т. 4. – С. 218, 243; Т. 5. – С. 335.

[221] ТКПВС. – Т. 5. – С. 393 (Катеринославський пов. і губ.).

[222] ТКПВС. – Т. 4. – С. 272, 360, 316; Т. 5. – С. 38, 48, 52, 60, 68.

[223] ТКПВС. – Т. 4. – С. 3, 14, 29, 258, 267, 296; Т. 5. – С. 73, 94, 101, 108, 114, 142, 499.

[224] Пахман С. Ф. Обычное гражданское право в России. – С. 285.

[225] ТКПВС. – Т. 5. – С. 399, 525.

[226] Тарновский В. В. Юридический быт Малороссии. – С. 38.

[227] ТКПВС. – Т. 5. – С. 532.

[228] ТКПВС. – Т. 4. – С. 14, 272, 296, 306, 316; Т. 5. – С. 73 (вибірка В. Мухіна, С. Пахмана).

[229] ТКПВС. – Т. 4. – С. 113.

[230] Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян. – С. 37.

[231] ТКПВС. – Т. 4. – С. 324, 523; Т. 5. – С. 48,52, 60, 68.

[232] ТКПВС. – Т. 4. – С. 96, 119, 183, 212, 252, 258, 503, 511; Т. 5. – С. 177, 279, 332, 492, 499.

[233] Мушинка М. Етнографічні нариси: Південь. – С. 289.

[234] ТКПВС. – Т. 4. – С. 324, 523; Т. 5. – С. 48, 52, 60, 68, 310.

[235] ТКПВС. – Т. 5. – С. 73.

[236] ТКПВС. – Т. 5. – С. 284.

[237] ТКПВС. – Т. 4. – С. 91; Т. 5. – С. 332.

[238] ТКПВС. – Т. 5. – С. 335.

[239] ТКПВС. – Т. 5. – С. 335.

[240] Гражданские решения волостных судов. – С. 303. – № 104.

[241] Гражданские решения волостных судов. – С. 303. – № 105.

 

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!