«Чужа війна» чи «спільна Перемога»? Націоналізація пам’яті про Другу світову війну на україно-російському прикордонні

23.07.2014
6 хв читання

// Тетяна Журженко

[1] У цій статті розглядаються деякі аспекти політики пам’яті на україно-російському прикордонні на прикладі двох сусідніх областей – Харківської й Бєлгородської. Звертаючись до недавніх прикладів політичної інструменталізації історії Другої світової війни, я спробую зіставити нові регіональні «культури пам’яті», що формуються в Росії та Україні з кінця 1980-х років. Долі Харкова й Бєлгорода, відстань між якими всього сімдесят кілометрів, виявилися тісно пов’язаними під час війни – обидва міста були звільнені радянськими військами в серпні 1943-го року під час Бєлгородсько-Харківської наступальної операції, що стала завершальним етапом Курської битви. Сьогодні на їхньому прикладі можна чітко простежити процеси плюралізації та націоналізації колись «спільної» офіційної радянської пам’яті про війну, що відбуваються обабіч кордону.

Kharkiv 23August
Харків, покладання вінків до пам’ятника Солдатові-визволителю на вул. 23 Серпня.
Фото: Інформаційна агенція Медіапорт

Плюралізація пам’яті зумовлена демократизацією публічної сфери та місцевого політичного життя, що відкрило можливості для оприлюднення власних версій минулого різним соціальним групам, як традиційним (радянським ветеранам, в’язням нацистських концтаборів), так і новим (нащадкам жертв Голокосту, жертвам сталінських репресій, колишнім остарбайтерам). Націоналізація пам’яті пов’язана з реінтерпретацією радянського наративу про «Велику вітчизняну війну», переоцінкою її основних подій, діючих осіб та історичних підсумків у процесі конструювання пострадянськими елітами нових національних ідентичностей і національних «культур пам’яті». Націоналізація далеко не завжди означає «десовєтизацію» пам’яті, якщо розуміти під цим терміном цілеспрямовану політику «розрахунків із минулим». Радше, можна говорити насамперед про прагматичні дії місцевої влади, спрямовані на поступове й часто непомітне усунення «архаїчних» радянських символів, їхню (часткову) заміну національними та релігійними символами або їх інтеграцію в новий доміну­ючий історичний наратив. Водночас, пам’ять про «спільну Перемогу» залишається важливим символічним ресурсом, затребуваним різними політичними акторами як на регіональному, так і на національному рівні; в україно-російських відносинах вона використовується для легіти­мації проектів пострадянської інтеграції та «стратегічного партнерства» двох країн.

Націоналізація пам’яті про Другу світову війну розглядається мною на прикладах двох нових воєнних меморіалів: «Прохорівського поля» у Бєлгородській області та «Висоти маршала Конєва» – у Харківській. Відомі сьогодні дослідження радянських воєнних меморіалів у країнах Східної Європи присвячено переважно зміні їхнього символічного статусу й політичної ролі в умовах демократичних реформ, декомунізації публічного простору та реконструкції національних ідентичностей[2]. Бенджамін Форест і Джульєт Джонсон, аналізуючи поряд із іншими пострадянськими «місцями пам’яті» у Москві Парк Перемоги на Поклінній Горі, пропонують таку класифікацію пов’язаних із ними політик пам’яті: 1) кооптація в нову систему символів, 2) конфлікт, викликаний взаємовиключними інтерпретаціями події або історичної особи, 3) ігнорування або забуття, 4) перенесення на інше місце, демонтаж або руйнування[3]. Обрані мною для аналізу місця пам’яті – нові воєнні меморіали, створені під патронатом харківських і бєлгородських еліт уже після розпаду СРСР. З одного боку, вони репрезентують нові проекти регіональних і національних ідентичностей, які, на перший погляд, вільні від тягаря радянської ідеології, а з іншого – відбивають фрагментарність і конфліктність нових національних наративів, що співіснують із ареалами радянської пам’яті і мають тенденцію до політизації й реідеологізації історії Другої світової війни.

Пам’ять про Другу світову війну в Росії та Україні

Як уже зазначалося, створений у брежнєвську епоху міф про «Велику вітчизняну війну» й спільну перемогу народів Радянського Союзу над нацистською Німеччиною не тільки забезпечував легітимність радянської системи, але й став основою формування нової колективної ідентичності – «радянського народу»[4]. Офіційна пам’ять про «спільну Перемогу» відігравала особливу роль у відносинах між двома республі­ками – УРСР і РСФСР, підтверджуючи основну ідеологему історичної єдності східнослов’янських народів[5] і маргіналізуючи «незручні» аспекти, пов’язані з діяльністю українського антирадянського підпілля та колабораціонізмом українських націоналістів[6].

07Kharkiv UPA zaОчевидно, що після розпаду СРСР правлячі еліти України та Росії з певних історичних, культурних і політичних причин по-різному оцінюють роль Другої світової війни в історії своїх країн і по-різному використовують пам’ять про війну у своїх політичних стратегіях. На відміну від Росії, в сучасній Україні протилежні й навіть взаємовиключні оцінки подій Другої світової спричинюють політичний конфлікт, що буквально розколює суспільство. В цьому сенсі Україна нагадує країни, що мають справу зі спадщиною громадянської війни[7]. На національному та регіональному рівнях за право визначати політику пам’яті щодо радянського минулого борються конкуруючі політичні сили. Інтерпретація історії Другої світової війни та оцінка її значення для України прямо пов’язані з постколоніальними пошуками національної ідентичності й геополітичним вибором між Росією та Заходом. Цей символічний конфлікт став основним нервом української політики після Помаранчевої революції, але, по суті, уже з початку 1990-х питання про статус та історичну роль Української Повстанської Армії (УПА) провокувало зіткнення в парламенті між націоналістами й комуністами[8]. До 2004 року президент і «партія влади» прагнули зайняти в цьому питанні нейтральну позицію арбітра, що примирює радикалів із обох боків. Але після Помаранчевої революції політика Віктора Ющенка поляризувала український політикум і змусила Партію регіонів посунутися вліво в питаннях історичної пам’яті. У роки президентства Ющенка саме східні та південні області України стали основною ареною протистояння прихильників і недоброзичливців УПА, борців із радянським минулим та його захисників.

У Росії події Другої світової війни також перебувають у центрі суспільних дискусій (наприклад, щодо провин і заслуг Сталіна як головнокомандувача). Однак, серед політичних еліт існує консенсус (підтримуваний переважною більшістю населення) щодо ролі Росії в Другій світовій війні та її значення в російській історії. Державники, технократи, націоналісти й навіть ліберали[9], навіть за різного ставлення до радянської історії, одностайні у визнанні перемоги над нацистською Німеччиною єдиним історичним досягненням СРСР, яке пережило крах комунізму. Російська влада апелює до «великої Перемоги» з метою легітимації пострадянського політичного режиму в очах як росіян, так і Заходу, а також для обґрунтування претензій Росії на роль глобального геополітичного гравця. У відносинах із колишніми радянськими республіками, де (як, наприклад, у країнах Балтії та в Грузії) пам’ять про війну зазнає деколонізації, Росія використовує символічний капітал «Перемо­ги над нацизмом» для політичної компрометації прозахідних політичних еліт у цих країнах і легітимації своєї сфери впливу в регіоні. Адаптований радянський міф про «Велику вітчизняну війну» органічно вписується в новий офіційний наратив російської історії та використовується владою як інструмент консолідації суспільства й виховання молоді в дусі патріотизму. Регіональні еліти Росії проводять аналогічну політику на місцевому рівні.


Повний текст статті


[1] Статтю написано за підсумками дослідницького проекту «Політика пам’яті на пострадянському прикордонні», що був реалізований у 2007–2011 роках за підтримки програми ім. Елізи Ріхтер Австрійського Наукового Фонду (FWF).

[2] Ochman E. Soviet War Memorials and the Re-construction of National and Local Identities in Post-communist Poland // Nationalities Papers. 2010. Vol. 38. № 4; Stangl P. The Soviet War Memorial in Treptow, Berlin // The Geographical Review. 2003. Vol. 93. № 2; Lehti M., Jutila M. and Jokisipilä M. Never-Ending Second World War: Public Performances of National Dignity and the Drama of the Bronze Soldier // Journal of Baltic Studies. 2008. Vol. 39. № 4.

[3] Forest B. and Johnson J. Unravelling the Threads of History: Soviet Era Monuments and Post-Soviet National Identity in Moscow // Annals of the Association of American Geographers. 2002. Vol. 92. № 3.

[4] Дубин Б. «Кровавая» война и «великая» победа // Отечественные записки. 2004. Т. 19. №. 5.

[5] Yekelchyk S. Stalin’s Empire of Memory. Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination. University of Toronto Press. 2004.

[6] Гриневич В. Расколотая память: Вторая мировая война в историческом сознании украинского общества // Память о войне 60 лет спустя: Россия, Германия, Европа. Под ред. М. Габовича. М., 2005.

[7] Порівняльне дослідження політики пам’яті в двох «розколотих» суспільст­вах – Іспанії й Україні – здійснила недавно Оксана Шевель: Shevel O. The Politics of Memory in a Divided Society: A Comparison of Post-Franco Spain and Post-Soviet Ukraine // Slavic Review. 2011. Vol. 70. No 1.

[8] Jilge W. The Politics of History and the Second World War in Post-Communist Ukraine (1986/1991–2004/2005) // Themenheft der Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 2006. Vol. 55 № 1.

[9] Пропонуючи новий проект десталінізації російського суспільства, програму «Про увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму й про національне примирення», голова Робочої групи з історичної пам’яті Ради при Президенті РФ з розвитку громадянського суспільства та прав людини Сєрґєй Караґанов зазначив: «Народу й еліті після останніх майже ста років мало за що можна себе поважати. Єдине, чим можна по-справжньому пишатися, – Велика вітчизняна війна. Але її об’єднувальний потенціал з роками не може не послаблюватися». Караганов С. Роман с тираном без конца? // Российская газета. 04.04.11.

===================================================================================

«Common Victory» or «Not Our War»?
The Nationalization of World War II Remembrance in the Ukrainian-Russian Borderlands
// Tatiana ZHURZHENKO

Zhurzhenko enThis article analyzes different ways in which the elites in today’s Russia and Ukraine approach the memories of WWII. Tatiana Zhurzhenko shows how the Soviet myth of the Great Patriotic War still reigns in Russia after having been integrated into a narrative of a triumphant Russian history, blended with elements of Orthodoxy and static patriotism. Ukraine instead produced no uniform narrative as different political forces came out with their distinct accounts that contradict each other. The competing narratives both reveal and further deepen ideological conflicts and splits in today’s Ukraine. The author analyzes similarities and differences in memory politics in contemporary Russia and Ukraine using the example of two neighboring cities, Kharkiv in Ukraine and Belgorod across the border in Russia. Both cities followed a somehow similar trajectory during the war: occupied by the Nazis shortly after Germany’s invasion of the Soviet Union, and liberated in the aftermath of the Kursk battle in August 1943. Before 1991, both cities adopted similar discourse of war that imposed from Moscow. Today the two cities reveal the nationalization of memories in Russia and Ukraine respectively. This article is based upon a variety of sources, including oral testimonies of the representatives of higher administrative ranks in both cities as well as members of non-governmental organization, and a close analysis of museum exhibitions and war memorials in both cities (Marshal Konev’s Height in Kharkiv and Prokhorovka Memorial in the Belgorod oblast’).

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss