Вдома але без дому: служниці в родинах української інтелігенції Галичини зламу ХІХ – ХХ століть

24.12.2018
25 хв читання

// Іванна Черчович

На межі ХІХ–ХХ століть серед пропозицій на ринку праці для жінок домашня служба користувалися чи не найбільшим попитом. Робота по дому і господарству, що головно характеризувала цю професію, не вимагала особливої освіти, відтак ставала найпершим порятунком для більшості тих, хто був позбавлений привілею її отримати. Праця служниці, найчастіше, передбачала умову проживання жінки у домі своїх роботодавців, і зобов’язувала її підлаштовуватися під ритми, правила і звички життя у ньому. Спільний побут, який міг тривати роками, робив служницю частиною життя дому, при цьому майже ніколи не ставав домом для неї самої. Примарність такої можливості випливала з цілого комплексу обставин, які визначали її місце, статус у домі, моделі прийнятної поведінки у стосунках з господарями і поза домом. Слуги, як слушно відзначила Мішель Перрот (Michelle Perrot), співавторка відомої європейської антології з історії жінок, були «одночасно всередині і ззовні, долучені до родини і виключені з неї, знаходилися в самому центрі інтимності дому, подружньої пари, таємниць тіл своїх працедавців, і водночас повинні були нічого не бачити, і головне нічого не розповідати»[1]. 

У стосунку до Галичини об’єктом наукових досліджень служниці, зазвичай, ставали у польській історіографії. У фокусі вивчення були соціальні практики їх середовища, репрезентації, самоорганізаційна діяльність[2]. Чимало дотичних проблем цієї групи жіночого населення висвітлено у роботах, що не стосувалися безпосередньо домашніх служниць, однак фактично розкривали їхні можливі життєві досвіди. Насамперед це дослідження на тему торгівлі людьми та проституції – явищ, у які ті були активно ангажовані [3]. 

Ця стаття ґрунтується на матеріалах з українського середовища австрійської Галичини зламу ХІХ-ХХ ст. На основі мемуаристики і родинного листування тогочасної української інтелігенції (сімей Грушкевичів, Барвінських, Шухевичів, Крушельницьких, Глинських, Заклинських), а також преси (газет «Діло», «Галичанин», «Руслан», «Dziennik Polski», «Gazeta Lwowska») та матеріалів кримінальних судових проваджень окреслено найбільш видимі аспекти життя домашньої служби з позицій головно тих, хто її оцінював – роботодавців. Це зумовлено скупістю писемних свідчень безпосередніх представниць цієї професійної групи. До поодиноких джерел такого авторства належить листування Анастасії Кузик – економки у домі греко-католицького священика Ісидора Глинського. Проте більшість використаних у цьому дослідженні матеріалів репрезентують картину життя домашньої служби ззовні – тобто такою, якою вона видавалася, чи такою, якою її собі уявляли інші. Що ці джерела можуть розповісти нам про зазвичай небагатослівне минуле жінок з домашньої служби, чим особливий був їхній життєвий досвід, на які практики стосунків з господарями вони могли розраховувати, що означав дім, в якому вони працювали, для них, і ким були вони для його домашніх?

У пошуках свого місця

Жінки, що заробляли домашньою службою, очевидно, не були однорідною категорією. Посада «упорядниці дому» (іншими словами, економки) і посада кухонної прислуги чи покоївки статусно дуже відрізнялися. В умовах тогочасного українського населення Галичини, що могло собі дозволити користуватися послугами домашньої служби, упорядниць дому найчастіше потребували повдовілі священики чи самотні неодружені державні урядники. Посада упорядниці передбачала перелік обов’язків, пов’язаних з забезпеченням домашнього комфорту – того, що звично належало до компетенції дружин. У пресі доволі часто можна було натрапити на оголошення щодо пошуку такого місця праці, наприклад: «Вдова інтелігентна в 35-ти лїтах глядає посади до заряду дому і кухнї у священика вдівця або урядника»[4], чи «особа середнього віку лагідного успособленя знаюча ся добре на господарстві сельскім і домовім глядає місця до заряду дому у священика-вдівця»[5]. Спільною рисою осіб, що могли претендувати на посаду упорядниці був старший (за мірками тієї доби) вік, самотність чи вдівство, бездітність, а також інтелігентність, яка тогочасною мовою означала освіченість. Важливо й те, що ці жінки часто отримували свою посаду у селі, а не в місті. У цій статті йтиметься про менш привілейовану частину домашньої служби – ту групу низькооплачуваних, молодих, неодружених і малоосвічених дівчат, які зазвичай мігрували з села у місто з метою пошуку роботи. Головною причиною такого вибору є їх неспівмірно більша (порівняно з упорядницями) кількість серед категорії означеної домашньої служби.

Роботу на службі, звично, трактували як тимчасову, що з огляду на конкретні обставини життя була або засобом для досягнення мети (наприклад, в такий спосіб  неодружені дівчата складали гроші на посаг чи самостійно себе забезпечували), або ж результатом економічної скрути, відсутності інших засобів для існування. Нерідко тимчасовість такого заробітку виявлялася примарною, і за відсутності інших альтернатив служба надовго залишалася актуальною. Крім того, ця робота не потребувала спеціальної освіти – вистачало отриманих попередньо господарських навиків. Звісно, від якості цих навиків залежала посада в домі, бо «добра кухарка» звично оцінювалася дорожче, аніж просто «добра служниця». Свою посаду слуги могли покинути під будь-яким зручним приводом, так само як втратити її коли завгодно: письмове оформлення їхнього найму на роботу було рідкістю, натомість найчастіше роботодавці й робітниці обходилися усним переліком обов’язків. Щоправда, в цей час існувала практика «книжечок з рекомендаціями», що їх служниці надавали при прийомі на роботу як свідчення власної кваліфікації від господарів тих домів, де вони служили попередньо. Однак судити про активність їх застосування доволі складно. Пошук домашнього персоналу часто здійснювався за допомогою родичів чи знайомих, що мешкали у селах і могли безпосередньо порекомендувати ту чи іншу особу. Плинність служниць в одному домі, зазвичай, була стабільно високою. У листуванні господарі часто нарікали на неможливість знайти «порядну слугу», що вони «мають різні гримаси», і що треба було з ними обходитися як з «цяцями», бо коли щось не так, то «одразу забираються»[6]. 

Питаннями вибору домашньої служби, звично, опікувалися жінки, тобто господині дому. Саме в їхній кореспонденції служниці фігурують найчастіше. Про «немиле» становище слуг в домах української інтелігенції тогочасного Львова згадував Теофіл Грушкевич (український громадський діяч і педагог, вчитель класичних мов у Другій німецькій гімназії), критикуючи при цьому, насамперед, жінок. На сторінках веденого ним з середини 1890-х років щоденника автор зазначав, що «наші господинї, панї, жінки інтелігентів приміром урядників, учителів, лікарів, адвокатів, інженерів і т. д. не можуть освоїтись з тим, що слуги суть до помочи в роботї, а не невільницями підданими тих осіб, у котрих служать»[7]. На підтвердження свого спостереження він описував практику стосунків своєї невістки Меланії зі служницею. Причиною непорозумінь між ними ставала часта відсутність дівчини вдома, зумовлена її надмірною релігійністю. Бажання багато часу проводити в церкві – на відправах, службах та реколекціях спричиняло незручності у побуті її роботодавців. Цікаво, що схожа історія зі служницями у родині Грушкевичів траплялася не вперше. Кілька років перед тим у них працювала служниця на ім’я Мариня Лінчак, серед головних претензій до котрої, за словами Грушкевича, була її «фанатична побожність», що «робила деструкцию в домашнім господарстві», оскільки дівчина хотіла відвідувати майже усі церковні служби як вранішні, так і вечірні. І хоч автор щоденника підкреслював «невинність» таких бажань, все ж волів за оплачувані послуги отримувати належної якості роботу. 

Роботи у служниць, як видається, було чимало. Її обсяг залежав від чисельності домашньої служби у кожному конкретному домі. Траплялося, що одна особа могла поєднувати кілька іпостасей – кухарки, няні і покоївки – одночасно. Герміна Шухевич, описуючи батькам свій сімейним побут з чоловіком Володимиром, писала про виняткову вправність своєї кухарки, що «є нам дуже помічна, як приготує обід бавить дитину, а коли та спить то пере чи прасує і все охоче робить»[8]. Однак, зазвичай, кухарка (в ієрархії праці на службі посада чи не найбільш престижна) опікувалася лише кухнею і всім з нею пов’язаним, решта хатньої роботи входило до обов’язків іншої людини. Попри це найбільш повторюваною характеристикою «доброї слуги» була її можливість поєднувати різну роботу і робити це швидко. «Нинї вже маємо нову кухарку, – писала у листі до батька Ольга Барвінська, – 25 лїтну дівчину, родом з Грабоки. Звинна, нині приміром був обід на 1 год.»[9]. 

Служниці не мали багато підстав для того, аби асоціювати себе ані з місцем праці, незважаючи на те, що там мешкали, ані з родиною, при якій жили. Сприяли цьому як існуючі соціальні дистанції між господарями і їх працівницями, так і випадки жорстокого ставлення до служниць, про які час до часу писала щоденна преса. У 1898 р. «Gazeta Lwowska» повідомляла про побиття служниці Парашки Яремко її роботодавицею «пані Н.», що мешкала на вул. Глибокій 1/7. За свідченням видання, схожі справи траплялися у Львові по кілька разів на тиждень, однак ця викликала особливе зацікавлення преси через свою причину. Передумовою побиття стало те, що згадана служниця не звернулася до своєї господині за формою «вельможна пані» [10]. Звичною риторикою стосунків між господарями і їх підданими було намагання останніх скористатися з недогляду чи навпаки довіри своїх роботодавців. Софія Грушкевич, пояснюючи брату Ярославу неможливість подальшого проживання їхньої матері у Львові (після смерті батька Теофіла Грушкевича – І. Ч.), серед іншого аргументувала це тим, що «слуга почне бігати, виласкувати, то за мукою, то за сметаною (бо Мама сего преціль не годні) і до того красти»[11]. Останній факт в інтерпретації авторки виглядав самоочевидним. Підтверджували такі негативні припущення випадки крадіжок слуг, про які час до часу писала преса і про що свідчать документи кримінальних проваджень щодо обвинувачених жінок у Львові того періоду[12]. Крадіжки у господарів домів, у яких вони служили, були одним з найпоширеніших серед жіночих легких злочинів. 

В обороні власного простору

Серед рис, за які роботодавці найчастіше критикували служниць, було лінивство, фамільярність та невдячність. Те, як слуги намагаються уникнути зайвого навантаження і за нагоди виказують непокору трактувалося частим недоліком людей цього роду заняття. Господарі очікували вдячності за те, що саме вони навчили своїх слуг ощадності, прищепили їм охайність, обшили чи навчили читати. Євгенія Барвінська, описуючи матері проблеми зі служницею зазначала, що та в неї наскладала грошей і «того місяця купила собі коралі і хустину а мені докучала що вона в мене як у криміналі тільки мучиться, тож хотілам її випустити на волю а вона тепер не хоче». «Зрештою, – продовжувала Є. Барвінська, – є добра лише дурна, отже буду її далі тримати»[13]. Показовою рисою більшості проаналізованого наративу про слуг в его-документах було патерналістське трактування нараторами свого менторства над слугами, тобто власного права застосувати «опіку» до своїх слуг навіть тоді, коли ті її не просили. 

Слуги, натомість, вважали одним із джерел конфліктів намагання працедавців контролювати не лише їх роботу, а й те, що безпосередньо роботи не стосувалося, наприклад особистий простір, який в умовах життя на службі було особливо важко окреслити. Критиковане ж лінивство слуг цілком могло бути наслідком перевтоми, недоїдання чи недосипання. Варто зважати на обсяги виконуваної роботи і тривалість робочого дня служниці, що міг коливатися від 14 до 18 годин на добу. Незручним було й місце відпочинку: нерідко служниця спала безпосередньо на кухні, на відведеній для неї лаві чи іншому місці, що мало служити ліжком, про зручність такого нічлігу, очевидно, говорити не доводиться. Зрозуміло, що жінка намагалася економити свої сили, усвідомлюючи, що головним ресурсом для заробітку було її власне здоров’я. «В нашім домі рано о пів до осьмої зайшла прикра подїя. – Описував випадок одного зі скандалів зі служницею Теофіл Грушкевич. – Мариня Лїнчак, служниця, що вже майже три роки у нас служить сталася що раз більше зухвалою і від часу до часу стала перемавляти ся. Нині встала пізно, не подала до митя води Манї, котра приціль рано мусить квапити ся до бюра і місто признати, що завинила, єще відзивала так що моя Ж.[жінка] дістала спазматичного плачу»[14].

Прийнята за норму етика стосунків між службою і працедавцями відображала соціальні і культурні розриви між двома різними світами, подолання яких лише в теорії виглядало легко. Ідеї демократизації суспільних стосунків, популярні на хвилі неспокою передвоєнного часу, на практиці втілювалися дуже поволі. «Можна було бути демократом, соціалістом, чи комуністом, – писала в своїх спогадах польська письменниця-феміністка Ірена Кшивіцка, –  але немислимо було собі уявити аби служниця ходила іншими сходами, окрім кухонних, аби не цілувала пані в руку чи дозволила собі сісти в її присутності. Це розумілося само собою, і ніхто навіть не задумувався над таким станом речей, а щонайменше самі служниці»[15]. 

Про моральність і пристойність домашньої служби судили за їх звичками, вдачею, сюжетами з приватного життя. Особливий інтерес до останнього підкреслювала обставина незаміжнього статусу і молодого віку, як доволі частих характеристик жінок на службі. Історії про любасів, коханків і кавалерів своїх служниць циркулювали у сімейному листуванні як свого роду світська хроніка. У виборі служниць плітки про їхнє особисте життя рідко коли ігнорували. Людмила Крушельницька, до прикладу, допомагаючи сім’ї свого брата Антіна обрати між двома запропонованими претендентками, давала цим жінкам такі характеристики: «Одна служила в дворі і вправдї більше вміє, але любить хлопців, думаю, що така для Вас не те є, бо може не була б добра для дітей. Друга була у лісничого може менше вміє, але дуже тихонька і колиб навчила ся могла би служити кілька лїт, бо ще молоденька, має 16 лїт. Я раджу ту другу»[16]. Втрата моральних принципів і норм пристойності була чи не найбільшим суспільним застереженням щодо слуг. Негатив вносили і загальні упередження щодо їх низького соціального походження, прийняті у ньому норми виховання, переконання про вульгарність їхніх звичок та засадничо менше відчуття сорому. 

Означений скепсис формував у суспільстві образ служниці як жінки, для якої сексуальні стосунки з чоловіками дому (чи то господарями, чи їх дорослими синами) могли б бути прийнятними. Підлеглість свого становища, неможливість або ж небажання служниць уникати такої уваги з боку чоловіків-роботодавців творили багато підстав для пікантних історій. Тодішня феміністична критика пов’язувала такі практики з існуванням «подвійної моралі», котра якщо не схвалювала, то принаймні воліла замовчувати позашлюбну сексуальну активність чоловіків, визнаючи за ними дещо ширші межі дозволеного. Знаходити об’єкти такої активності в стінах власного дому в особах служниць як підлеглих і відтак залежних, виглядало не лише зручно, а й логічно.

За дослідженням Моніки Пєтровської-Мархеви, присвяченому аналізу польських порадників для домашньої служби, що активно з’являлися в цей час, одним з головних питань, на якому їхні автори наголошували, було питання моралі служниць, особливо у стосунках з чоловіками дому, де вони служили. Основним було застереження щодо розпусти, на стежку якої, на думку більшості авторів порадників, служниці дуже легко натрапляли. Схожі настанови проголошувалися до прикладу в таких контекстах: «вдягайся старанно, але скромно і бійся, аби через тебе хтось до гріха не був спокушений, бо окрім власного гріха ще чужий візьмеш на свою совість»[17] –  писав порадник Редля, виданий в Кракові у 1906 р. На додаток до таких пересторог служницям було рекомендовано закривати двері кімнати, в якій вони ночували, на ключ, аби точно почуватися у безпеці, а коли помітять прояви особливої уваги до себе з боку чоловіків-роботодавців – звільнятися. Отже, відповідальність за аморальну поведінку чоловіків дому фактино покладали на самих служниць. 

Служниці, звісно, змушені були вдаватися до різного роду хитрощів, аби убезпечити себе від небажаної сексуальної уваги і надуживань з боку роботодавців, однак в умовах одноосібної відповідальності, яку на цих жінок покладала суспільна опінія, навіть обачність і скромність не завжди виявлялися дієвими. Промовистим є приклад 13-річної львівської служниці на ім’я Шева Шаль, яка аби захистити себе від домагань роботодавця – 33-річного Ісаака Шоубаума – на ночівлю у дім, де служила, брала свою 8-річну родичку, що, на її думку, мало б стримати аб’юзора. Це, однак, не допомогло. Чоловік періодично ґвалтував її на очах дитини, через що дівчина звернулася до поліції. Іронічно, але зважаючи на контексти порадників для слуг і справи про зґвалтування, серед яких служниці фігурували часто, виходить, що сексуальна небезпека, на яку молоді жінки наражалися у приватних помешканнях буржуазних сімей, де вони служили у якості домашньої прислуги, найчастіше була значно більшою за ту, якою лякали жінок при умовному «виході з дому», тобто в публічних місцях чи в самостійних подорожах[18]. Останні, до слова, на тлі щоразу помітнішої міграційної жіночої активності традиційне суспільство трактувало проблемою, при чому проблемою, знову ж таки, у категоріях моралі цих жінок.

Разом з тим активна експлуатація стереотипів щодо служниць як засадничо менш моральних, цнотливих чи чесних, сприяла не лише їх ефективному дистанціюванню від жінок з вищих соціальних верств, а й грала з ними злий жарт у випадках різного роду суперечок, що могли виникати у роботі, наприклад в обстоюванні ними особистих прав. Особливо помітним є функціонування таких стереотипів при розгляді кримінальних справ про зґвалтування, де служниці оскаржували роботодавців, або справ, в яких матері-служниці, що народили дитину в результаті таких стосунків, намагалися довести батьківство свого працедавця. Якщо такі справи й доходили до суду, як свідчать вироки кримінальних проваджень, вони вкрай рідко закінчувалися успіхом для позивачок. 

Своя серед чужих

Очевидно, і служниці могли використовувати власну привабливість для чоловіків дому у корисливих цілях. До прикладу, щоб мати кращі умови утримання чи більшу платню, задля шантажу, чи зрештою через реальні почуття. Особливо, коли брати до уваги факт їхнього, часто, дуже юного віку. Людмила Грушкевич у листі до сина Ярослава розповідала плітки навколо однієї зі служниць у їх родині на ім’я Франя. «Франя, – писала Л. Грушкевич, – має роман з професором Летинським [Letynskim] він обіцяє їй взяти розлучення з жінкою і одружитися з нею»[19]. За це, зі слів оповідачки, служницю неодноразово сварили, а коли побачили, що розмови не допомагають вигнали зі служби, не бажаючи «брати відповідальність» за те, що «то глупе» вірить в правдивість цих слів.

Більшість жінок з домашньої служби, все ж, не мали багато підстав довіряти матримоніальним планам своїх роботодавців у стосунку до себе. Випадки таких одружень радше вважалися винятками. Про один з таких згадував у щоденнику Роман Заклинський (український письменник, літературознавець, етнограф), пишучи про свого знайомого адвоката Юліана Цурковського, який, за словами автора, «мав наймичку, а коли та була при надії – за порадою сестри Климентини – оженився з нею». Із висновків Р. Заклинського це подружжя було дуже нещасливе, бо «та слуга не доросла своїм вихованням до того, щоб бути його жінкою»[20]. Примітно, що автор факт існування статевих стосунків, які передували укладанню цього союзу, згадав лише дотично, натомість наголосивши на самому мезальянсі. Схожі шлюби ніяк не вписувалися в рамки існуючих соціальних конвенцій і дистанцій, і найчастіше не знаходили схвалення, в той час як практика схожих стосунків між службою і господарями видавалася (принаймні в інтерпретації автора) явищем менш дражливим і звичним з огляду на усталений суспільний порядок. 

Влаштувати особисте життя жінкам-служницям було непросто: як з огляду на специфіку роботи, що найчастіше чітко регламентувала умову їх незаміжнього статусу і бездітності, так і через графік праці, який головно залежав від обставин життя господарів, його планування і організації. Приватне життя незаміжніх міських робітниць нерідко робило їх самотніми матерями позашлюбних дітей, дітовбивцями, обвинуваченими в злочині аборту чи підкиданні дитини. Оскільки, як свідчать документи кримінального відділу Крайового суду Львова, більшість злочинів проти дітей, здійснювали жінки, джерелом доходів який була праця в якості «слуги» чи «зарібниці». 

У контексті складностей материнства служниць особливо цікавою є «прив’язаність до дому», як позитивна характеристика служниці, що асоціювалася не лише зі стабільністю багаторічного служіння в одній родині та ревністю виконання обов’язків, а й зі сформованими у їх результаті особистісними стосунками, особливо з дітьми дому. Т. Грушкевич, наприклад, розповідав про такі материнські стосунки няні та їхнього внука: «От показувала менї дитина, що няня купила дитинї на торцї маленькі саночки. Чи ж не за свої гроші»[21]. Зрештою, яскраво свідчать про це спогади колишніх дітей, що в дорослому житті особливо тепло згадували саме своїх нянь[22]. Можливо, свої нереалізовані «материнські» почуття служниці «переносили» на підопічних «чужих дітей» після того, як покидали власних, аби заробити їм на прожиток. Особливо беручи до уваги той факт, що працююча жінка на зламі ХІХ – ХХ ст. мала дуже небагато шансів знайти роботу на службі чи втриматися на ній, маючи дитину. 

Історію згаданої вже Анастасії Кузик можна вважати винятковою. У вихованні її доньки Марії (про батька дівчинки нічого не відомо) жінці активно допомагала мати її роботодавця Юлія Глинська. Саме вона подбала про навчання дівчини в Інституті для дівчат у Перемишлі, матеріально підтримувала її майбутнє подружжя та, як випливає з їхнього листування, до своєї смерті у 1918 році Юлія Глинська поставала у ролі «бабці» доньки економки свого сина. Можливо, таке ставлення було зумовлено тим, що насправді Юлії Глинській так ніколи і не довелося стати бабусею. Дружина її єдиного сина Ісидора, Євгенія, померла у молодому віці, дітей подружжя не мало. Власне, після смерті жінки, і неможливості одружитися повторно (через обставину попереднього прийняття священицького сану), Ісидору Глинському знадобилася економка, яка вела б домашнє господарство, за що раніше відповідала дружина. Особливими стосунки Анастасії Кузик з її роботодавцями робило також те, що жінка вела листування з родичами сім’ї Глинських. Воно стосувалося, як правило, сімейного господарства, здоров’я, новин свого оточення. Дискурси згаданих обговорень свідчили не лише про її обізнаність зі справам родини, а й про активне входження до кола товариських стосунків із дальшими родичами свого роботодавця [23]. 

Не домом єдиним 

Приватне листування дає також певне уявлення і про дозвілля служниць. Вже згадана служниця Грушкевичів Мариня Лінчак, до прикладу, окрім активного відвідування церкви, була учасницею різноманітних зібрань молоді, організованих монахами-василіянами, ймовірно співала в створеному ними хорі, а також ходила на фестини робітничого товариства «Сила» (організації створеної у Львові у 1907 р. на вул. Краківській 17, що мала на меті «розбудження солідарності і товариського життя» серед робітників). Навряд чи Мариня була членкою товариства – статева сегрегація тодішніх громадських організацій була досить жорсткою, та й статут цього товариства проголошував, що його членом міг стати робітник української національності за рекомендацією двох членів товариства. Про жінок не згадувалося. Зрештою про малоймовірність жіночого там представництва свідчить і той факт, що кількома роками пізніше у тому ж таки Львові постає товариство зі схожою метою діяльності – а саме «Товариство опіки над служницями і робітницями», яке натомість працювало лише з жінками. Воно було створене за польським аналогом «Domu Opieki Dla Robotnic», що постало у місті у 1897 р., і діяло на засадах кооперації. Членкою «Товариства» могла стати кожна робітниця «руської народності», яка погоджувалася платити щорічно 2 крони членського внеску. За це вона могла користуватися всіма наданими товариством привілеями, шукати роботу у спеціально створеному для таких потреб довідковому бюро, а в разі тимчасового безробіття знайти прихисток і нагоду повчитися, як зазначав статус Товариства, «практичної науки, потрібної до їх званя, та в хвилях вільних від занятя відповідне огнище товариске і розривку».Також Товариство зобов’язувалося матеріально і морально мотивувати своїх найстаранніших членок, надаючи їм нагороди у вигляді «грошевих підмог і похвальних грамот служницям і робітницям, що відзначають ся взірцевим поведенєм, а на случай віддаваня помагати до вивінованя»[24]. 

Взагалі тогочасні українські товариства, і жіночі зокрема, часто виникали як реакція на активність польських. Відтак на перший погляд, здавалося, така аполітична група населення як служниці ставала частиною ширших політичних, зокрема польсько-українських, дискурсів. Національний аспект тодішнього повсякдення львівських робітниць-українок відзначив Теофіл Грушкевич, у червні 1913 р. записавши у щоденнику уривок з розмови двох жінок «з простого люду», який випадково почув на вулиці. «Одна з них дуже нарікала, що не може найти доброго місця яко сторожиха, – писав Т. Грушкевич,– бо всюди вимагають, щоби була латин.[ського] обряда, она прецїнь не буде Польку удавати то радше служби відрече ся, як свого обряду. Що во восьми місцях так їй сказали»[25]. Очевидно, така замітка автора дає змогу лише конструювати можливість існування схожих суперечок, а не стверджувати про масовість такого явища. Зрештою, в домі самого Т. Грушкевича служницями працювали не лише українки, а й польки. Ім’я однієї з них знаємо напевно – Аґнєшка Хмільовська. За словами автора щоденника, «порядна смирна інтелігентна особа – латинничка, але була у Русинів на службі прихильна до них»[26]. 

 Найбільше упереджень як серед українського, так і серед польського суспільства викликала домашня служба у євреїв, яку нерідко сприймали як чи не найгірше місце роботи. Сюжетами про «носіння води євреям» описувала тогочасна українська преса катастрофічне економічне становище і крайню нужду, які змушують українок вдаватися до такого роду заняття[27]. Малопривабливою, вірогідно, виглядала в очах єврейського населення і служба у католиків: йшлося не лише про різницю релігійно-обрядового життя, але й про побоювання щодо асиміляції і частих випадків (особливо в інтерпретаціях сіоністської преси) примусової чи нав’язаної конверсії – намагання християнізувати єврейських дівчат. Доступне для аналізу листування українських родин не містить згадок про випадки служби у них єврейок. Однією з причин цього був, поза сумнівом, побутовий антисемітизм, дуже виразний в листуванні окремих родин і загалом присутній на різних рівнях щоденного життя Галичини означеного часу. 

Українська публіцистика часто вказувала на полонізацію як одну з можливих небезпек для робітниць-русинок у Львові, принагідно натякаючи на необхідності активнішого зацікавлення української громадськості проблемами цієї категорії населення міста, зокрема у питаннях просвіти. Костянтина Малицька (громадська діячка, педагогиня і письменниця) у брошурі, присвяченій жіночому рухові, що з’явилася у Львові в 1904 р., висловлювала застереження щодо діяльності польського товариства «Koło pań». Львівське «Koło pań», за свідченнями авторки, утримувало 4 бібліотеки (тільки одна з них – Личаківська – налічувала близько п’ятисот членів), брало активну участь у різного роду маніфестаціях і зосереджувало головну свою увагу на «піднесенні рівня просвіти робітничої верстви». Недоліком такої активності, на думку К. Малицької, було те, що серед учасниць такого роду ініціатив була велика кількість українок, а гасла про «кривду польського народу», під якими функціонувала більшість цих товариств, жодним чином не мали їх стосуватися[28]. Про нововинайдене національне дозвілля служниць у 1903 р. повідомляла газета «Діло», пишучи про проведене «Кружком українських дівчат» свято «руських служниць», приурочене постаті Т. Шевченка. На ньому учасниці співали, «з розумінням» декламували вірші, а також презентували комедійну виставу під назвою «Запоморочена»,«засновану, – як писало «Діло», – на звісній у нас поведенциї, що сільська дівчина, пішовши на службу до міста, покидає рідну мову, і вернувши домів, стидає ся єї». «Та родичї єї, – переповідаючи сюжет, зазначало видання– щирі рускі селяни, не хочуть єї за се знати і вона тоді каєся і кидає «панскі ензик» а вертає до свого»[29].

Те, що саме жіночі товариства найбільше цікавилися проблемами цієї соціальної групи було закономірним, а от наскільки заангажованими в діяльність жіночих організацій були самі служниці? З проаналізованого листування помітно, що певний інтерес вони таки мали. Зрештою, емансипуватися їх змушувало саме життя – вийшовши, як правило, з дуже традиційного селянського середовища і обійнявши професію, цим жінкам доводилося досвідчувати чимало нерівностей – як соціальних, так і гендерних. Зрештою, про таке заангажування свідчить одиноке представлене тут листування служниці Анастасії Кузик, яка згадувала відвідини нею жіночих віч. 

Не можна оминути увагою також ще один сюжет, важливий в конструювання повсякдення домашньої служби, – це питання службової солідарності та взаємин всередині цієї соціальної і професійної групи: якими вони були, чи об’єднувалися служниці в обстоюванні власних прав? В одному домі їх могло бути декілька – відповідно проблеми на роботі могли бути спільними. Інституційного майданчика для такого об’єднання (типу профспілки) в той час не існувало. Згадане «Товариство опіки над служницями і робітницями» таким майданчиком бути не могло з тої простої причини, що ним керували не представниці цієї професії, а власне ті, хто радше користав з їх послуг – представниці тогочасної еліти. Все ж комунікація, очевидно, між служницями була. Прикладом слугує історія служниці Катежини Слодкої, яка померла в одному з львівських шпиталів внаслідок зараження крові після проведеного аборту. Напередодні смерті Катерина власне встигла розповісти своїй подрузі, іншій служниці про те, що кількома днями раніше вона зробила аборт. Процедуру провела акушерка, що мешкала на вулиці Вірменській. Розпочате за цим фактом кримінальне провадження з’ясувало, що цією акушеркою була Клара Вейшар. Справу ініціювали з подання подруги-служниці померлої жінки, що в такий спосіб намагалася відшкодувати гроші витрачені на її поховання[30]. Ймовірно, що саме вона цією процедурою і опікувалася. Цей сюжет – приклад того, як згадана солідарність всередині конкретної професійної групи жінок могла діяти на практиці.

“Біле рабство” і проституція

Громадське зацікавлення долею служниць було зумовлене й іншою, більш глобальною, обставиною, аніж просто турботою про жіноче працевлаштування. Ця обставина мала назву «торгівля жінками» чи як тоді ще її називали «біле рабство» – проблема, масштаби якої на зламі ХІХ – ХХ століть для Австро-Угорської імперії зокрема, і для Європи загалом, вважали катастрофічними. Закріплюючи репутацію економічно найвідсталішої провінції імперії, Галичина фігурувала як один з найбільших постачальників живого товару з імперії в Південну Америку та на Близький Схід. Закономірним було те, що першими жертвами/учасницями такого товарообігу ставали найбільш фінансово вразливі верстви жіночого населення. Красномовно проілюстрував такі ризики для служниць Іван Франко у своїй повісті «Для домашнього вогнища» (1892). У ній організаторками рабського жіночого трафіку стали інтелігентні дами з вищого середовища, що нібито під прикриттям пошуку домашніх служниць вербували дівчат для сексуальних торговців. В уста головної героїні повісті Анелі Ангарович Франко вложив наступні слова: «Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: “А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси. Адже тут не лишається нам ніщо інше, як тілько з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нуджи, голоду та неволі!”»[31].

Попри безперечність обману, яким торговці заманювали своїх жертв, ймовірність свідомого розуміння жінками, що зважувалися на далеку подорож, всіх можливих ризиків все ж була. Свідчать про це дослідження, здійснені на основі судових проваджень проти викритих торговців. Велика частина фігуранток цих справ була свідома своєї майбутньої долі чи принаймні підозрювала таку ймовірність[32]. Зрештою, Іван Франко підтвердив такий здогад кінцівкою свого твору. На очній ставці з головною винуватицею Анелею Ангарович, жінки, яких вона вербувала, відмовилися проти неї свідчити, заявивши поліції, що ніколи не бачили і не знають цієї жінки, при цьому очевидно обманюючи слідство. У цьому контексті автор, свідомо чи ні, підважив тогочасний метанаратив про жінок у ролі винятково лише жертв сексуальної торгівлі, наділивши своїх героїнь правом, якого вони в жертовному образі ніколи не мали – правом обирати. 

Цікаво, що згідно з дослідженням Трейсі Вільсон, віктимний образ жінок задіяних у сексуальній торгівлі найчастіше експлуатували, описуючи найперше міжнародну секс-торгівлю. В історіях про «біле рабство» жінок, звично, використовували «інші» чоловіки: турки (коли мова йшла про трафік на Близький Схід), іспанці (коли говорилося про Південну Америку), чи євреї – головно з огляду на їх кількісну перевагу серед торговців, задіяних у секс-бізнесі. Дискурс інших цікавим чином позбавляв відповідальності своїх, що робили можливою практику проституції всередині імперії. «Домашня проституція», в яку жінок могли вочевидь втягувати силоміць, парадоксальним чином не викликала також ревного занепокоєння з боку влади. І це при тому, що безперечною була роль чоловіків-клієнтів із середніх і вищих соціальних верств, які активно підтримували проституцію, користуючись послугами повій[33]. Дослідниця вважає, що дискурс про міжнародну секс-торгівлю був пов’язаний з іміджем Австро-Угорщини. Факт, що багато повій на Близькому Сході чи в Америці мало австрійське громадянство шкодив імперському престижу. Особливо у контексті тогочасних австрійсько-турецьких відносин, і змаганнях у контролі над Південною Європою [34].

***

Дім, що звично асоціювався із зоною комфорту, прихистком від проблем навколишнього світу і осердям приватного простору його мешканців для найманої служби найперше був місцем праці, до того ж обраної з досить обмеженого переліку доступних для жінок заробітків у той час. Служниці були невід’ємною частиною ефективного функціонування дому: до них звикали, прив’язувалися, їх любили чи терпіли, вони багато знали і могли багато розповісти, – однак разом з тим залишалися лише доповненням дому. Їх повсякденне життя було життям людей, що жили в домі, але фактично його не мали. Непевність такого становища ускладнювали, з одного боку, панівні стереотипи і упередження щодо їх моралі з огляду на соціальне походження і специфіку праці, а з іншого – підлеглий статус і залежність від власних працедавців. Водночас, прибулі з різних місцевостей до чужого для них міста і розпорошені по різних домах, служниці все ж поступово творили своє середовище, долучаючись до професійних товарист та виказуючи солідарність на індивідуальному рівні.

 

Для ілюстрацій використано зображення, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел. 

Текст є адаптованою версією відкритої лекції, виголошеної в рамках Лекторію СУА з жіночих студій в Українському католицькому університеті 13 грудня 2017 р. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Іванна Черчович

_______________________

Іванна Черчович – кандидатка історичних наук, незалежна дослідниця. У 2014 р. захистила дисертацію на тему “Жінки у громадському і приватному житті українців Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття”. Сфера наукових зацікавлень – гендерна історія в антропологічному, культурологічному контексті, у контексті історії повсякденного життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Живе і працює у Львові.

  

 

 

________________________

[1] Piotrowska M. O slużących i ich pracodawczyniach w Warszawie powieści Cecylii Walewskiej. Moje służby. Dziennik Marcysi // Kobieta w gospodarstwie domowym. Ziemie Polskie na tle porównawczym. Zielona Góra, 2012. S. 154.

[2] Poniat R. Służba domowa w miastach na ziemiach polskich od połowu XVIII do końca XIX w. Warszawa 2014; Piotrowska-Marchewa M. O slużących i ich pracodawczyniach w Warszawie na podstawie powieści Cecylii Walewskiej Moje służby. Dziennik Marcysi // Kobieta w gospodarstwie domowym. Ziemie polskie na tle porównawczym / pod red. K. Sierakowskiej, G. Wyder. Zielona Góra, 2012. S. 149–170; Piotrowska-Marchewa M. „Trzech masz wrogów, który czyhają na zabicie twej durzy…”. Zagrożenia moralne w ujęciu polskich poradników i prasy dla służby domowej na przełomie XIX i XX wieku // Kobieta i rewolucja obyczajowa. Społeczno-kulturowyaspekty seksualności. Wiek XIX i XX / pod. red. A. Żarnowskiej i A. Szwarca. Warszawa, 2006. Tom 9. S. 247–264;  Żarnowska A. Kierunki aktywności zawodowej kobiet w Polsce XX wieku (do 1939 r.) // Anna Żarnowska. Kobieta i rodzina w przestrzeni wielkomiejskiej na ziemiach polskich w XIX i XX wieku / pod red. A. Janiak-Jasińskiej, K. Sierakowskiej, A. Szwarca. Warszawa, 2013. S. 149-158; Zarawska A. Krakowskie służące na przełomie XIX i XX wieku // Rocznik Krakowski. LIX. 1993. S.93-98. 

[3] Wingfield Nancy M. World of Prostitution in Late Imperial Austria. Oxford: Oxford University Press, 2017; Stauter-Halsted K. The Devils Chain: Prostitution and Social Control in Partitioned Poland. Cornell University Press, 2015.

[4] Дїло. 1908. Ч. 12. 18 сїчня. С. 4.

[5] Дїло. 1908.  Ч. 17. 24 сїчня С. 4.

[6] Львівська національна наукова бібліотекаім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛННБ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 101/ п. 9, арк. 82 (Грушкевич Людмила. Листи до рідних, 1909–1910 рр.).

[7] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 123 / п. 24, арк. 329 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 15 березня 1912 р.).

[8] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 494 / п. 52, арк. 8 (Лист Шухевич Герміни (уродженої Любович) до батьків, 1883–1893, б. д.).

[9] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 43 / п. 7, арк. 2 (Барвінська Ольга. Листи до батька Олександра Барвінського, 2 лютого 1901 р.).

[10] Kronika. «Wielmożna pani»// Gazeta Lwowska. 1898. Nr. 140. 21 maja. S. 2.

[11] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41, спр. 57 / п. 3, арк. 87 (Листи до Ярослава Грушкевича від окремих осіб, 1911–1915 рр..).

[12] Центральний державний історичний архів України у Львові(далі – ЦДІА України у Львові),ф. 152 (Крайовий суд, м. Львів), оп. 2, спр. 14007, арк. 1-5 (Справа слуги Гольдштейн Хени обвинуваченої в кражці рухомого майна, 1869); Там само, спр. 14162, арк. 1-8 (Справа слуги Романюк Маріанни, жительки с. Яворівка, обвинуваченої у крадіжці рухомого майна, 1870); Там само, спр. 15568, арк. 1-8 (Справа слуги Лозинської Анни обвинуваченої в крадіжці рухомого майна, 1885); Там само, спр. 16502, арк. 1-10 (Справа слуги Конопки Ксені обвинуваченої в крадіжці рухомого майна, 1891); Там само, спр. 16512, арк. 1-37 (Справа слуги Хрипкевич Агнешки обвинуваченої в крадіжці рухомого майна, 1891–1892).

[13] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11(Барвінські), спр. 36 п. 6, арк. 100-101 (Барвінська Євгенія (уродж. Любович). Листи до родичів Любовичів (до батька і матері) 1879-1895, Тернопіль, 21 квітня 1883 р.).

[14] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі),спр. 123 / п. 24, арк. 160 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 27 січня 1909 р.).

[15] Piotrowska-Marchewa M. Oslużących i ich pracodawczyniach… S. 151.

[16] ЦДІА України у Львові, ф. 361 (Крушельницький Антін), оп. 1, спр. 92, арк. 84 (Крушельницький Антін Владиславович, письменник. Листи від батьків Крушельницької Марії і Владислава та братів Михайла, Осипа і сестри Людмили, 6 грудня 1905 р.).

[17] Piotrowska-Marchewa M. „Trzech masz wrogów, który czyhają na zabicie twej durzy…”… S. 252.

[18] Stauter-Halsted K. The Devils Chain… P. 134.

[19] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 100 п. 9, арк. 28 (Грушкевич Людмила, дружина Теофіла. Листи до рідних. Львів, 8 травня 1902 р.).

[20] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 48 (Заклинські), спр.15 п. 4, арк. 15 (Заклинський Роман Гнатович. Спомини. 1918, 1919, 1925. Б/д)

[21] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41(Грушкевичі),спр. 123 / п. 24, арк. 329 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 15 березня 1912 р.).

[22] Під цікавим кутом вплив таких дитячих спогадів зображено у роботі О. Аркуші про поведінкові моделі польських землевласників у Східній Галичині. (Детальніше див.: Аркуша О. «Ми не знаємо кордонів»: моделі поведінки польських землевласників у Східній Галичині зламу ХІХ-ХХ століть щодо українців // Історичні та культурологічні студії. Львів, 2014-2015. Вип. 6-7. С. 55).

[23] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 159 (Глинські), спр. 175 п. 8. (Кузик Анастасія, економка священика Ісидора Глинського. Листи до Ісидора Глинського. 1902, 1924–1927 рр.).

[24] Товариство опіки над служницями і робітницями під покровом Матери Божої. Устав. Львів: Накладом товариства, 1910. С. 4.

[25] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41, спр. 123 / п. 24, арк. 428–429 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 19 червня 1913 р.).

[26] ЛННБ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41, спр. 123 / п. 24, арк. 313 (Запис у щоденнику Т. Грушкевича, 6 січня 1912 р.).

[27] Домъ пріюта для священническихъ семействъ // Галичанинъ. 1895. Ч. 145. 2 (14) іюля.

[28] Малицька К. Про жіночий рух. Львів, 1904. С. 18.

[29] Новинки. Шевченкове сьвято руских служниць // Діло. 1903. Ч. 121. 2 (15) червня. С. 2–3.

[30] ЦДІА України у Львові, ф. 152, оп. 2, cпр. 22477. aрк. 1-139 (Справа мешканки м. Львова Вейшар Клари, обвинуваченої за аборт, 1905–1906).

[31] Іван Франко. Для домашнього огнища.

[32] Wilson Tracie L. Obdarci we Lwowie: migranci i sieroty na przełomie XIX i XX wieku // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura. Życie codzienne miasta / pod red. K. Karolczaka i Ł. T. Sroky. Kraków, 2014. T. 9. S. 133; Nancy M. Wingfield. World of Prostitution in Late Imperial Austria… Р. 201.

[33] Wilson Tracie L. Migration, Empire, and Liminality. Sex trade in the borderlands of Europe // Aspasia. The international yearbook of Central, Eastern, and Southeastern European women’s and Gender history. Vol. 11. 2017. P. 77.

[34] Wilson Tracie L. Migration, Empire, and Liminality… P. 82-85. Проблему престижу, за яку переживала Австрія, потім перейняла відновлена Польща, захищаючи тепер власні національні інтереси. У публікації 1933 р., присвяченій темі проституції, її автор пояснював масштаби проблеми тим, що “слово Польки (яким очевидно окреслювали всіх жінок з територій, що належали Польщі в той час – ІЧ) стало синонімом вуличної дівки і то не лише на терені Південної Америки, а й в протоці Магілана, в Болівії, Перу і Панамі”. (Детальніше див.: Raczyński K. Kobieta niewolnicą XX wieku. Poznań, 1933. С. 22-23).

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss