Дитинство у тоталітарному суспільстві: «вірні ленінці» радянської України у 1930-х

09.08.2015
25 хв читання

// Нані Гогохія

Дитина є ключем або кодом до розуміння всієї радянської цивілізації. Саме політика в галузі дитинства у період 1930-х. визначила світосприйняття, поведінку і уявлення кількох поколінь радянських людей. Саме з образами так званого «щасливого радянського дитинства» у переважної більшості радянських людей асоціювалась комуністична влада. Дитина та її майбутнє була метою всіх соціально-політичних перетворень в державі, саме заради дітей і віри в те, що їм буде жити легше і краще, радянські люди були здатні витримувати надзвичайну напругу та труднощі. Тому дослідження ставлення держави до дитини є важливою науковою і світоглядною проблемою. Необхідно зрозуміти яким чином дитину залучали до соціальних перетворень, як це впливало на її повсякденне життя, як формувалась її соціальна ідентичність (солідарність з груповими цінностями та ідеалами).

Розглядаючи дитину як об‘єкт комуністичного виховання, держава намагалась закріпити в ній саме ті якості, які випливали з офіційної ідеології. Створений з цією метою образ «вірного ленінця» прописував обов’язкові сценарії поведінки в тих або інших ситуаціях. Формування образу радянської дитини посідало значне місце в просторі суспільно-політичної комунікації республіки у 1929-1939 рр., воно мало значний вплив на ставлення до дитини, розуміння її місця в суспільстві, уявлення про доступні їй види діяльності. Образ дитини конструювався різними засобами, серед яких – методичні рекомендації, промови офіційних осіб, в основному партійних та комсомольських лідерів з питань виховання та дитячого руху взагалі, вірші, репортажі диткорів і штатних кореспондентів газет і журналів, художні оповідання для дітей. Зростав вплив візуальних засобів інформації. Фоторепортажі в медіа-виданнях не менш яскраво ніж тексти відбивали зміни у ставленні до дитини у суспільстві.

Історично поняття дитинства пов’язувалося, насамперед, з певним соціальним статусом, з колом прав та обов’язків, притаманних цьому періоду життя, з набором доступних для нього форм діяльності[1]. Цікаво, що радянські діти умовно ділились на певні категорії за віком. З дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку (до 9 років) пов’язувались уявлення про власне «дитячість», що реалізовувалось, насамперед, у візуальній культурі через зображення дитячих ігор, розваг, забав, відпочинку. З цим віком пов’язувались традиційні розуміння основних видів дитячої діяльності. Радянська пропаганда менше приділяла їм уваги, вона була сфокусована на дітях середнього і старшого шкільного віку, саме вони були основними діючими особами більшості медіа-сюжетів, що репрезентували образ радянської дитини у зазначений період. Діти 10-16 років вже безпосередньо залучалися до участі у всіх напрямках більшовицької політики соціалістичних перетворень. Можна вважати, що саме з цього часу у дітей закінчувалось безтурботне дитинство. Вікова категорія дітей старших за 15 років часто взагалі виключалась із дискурсу дитини, розглядаючись нарівні з комсомольцями як «молодь».

В офіційних виступах керівників республіки та медійних текстах доби модернізації починає активно експлуатуватись образ «дитини-дорослого», що мусить прекрасно розбиратися в політиці та ідеології, бачити перспективи розвитку радянської економіки, розуміти, хто є ворогами влади, а, отже, і його ворогами. Це образ дитини, яка нарівні з батьками будує соціалізм. Повсякденна дитяча діяльність розглядалась як повне включення в процес соціалістичного будівництва і складалась з кількох аспектів: політичного, виробничого, навчального, мілітарного, дозвільневого. Вони впливали як на формування образу дитини в суспільній думці, так і на уявлення про «корисну» активність дітлахів. «Політичний» аспект був абсолютно домінуючим.

Політична площина дитячого повсякденного життя охоплювала такі основні питання: питання класової належності дитини, питання виховної політичної роботи, що складалась з політичної просвіти (виховна ідеологічна робота) та політичної діяльності (участі у масових кампаніях влади), і використання владою образу дитини для створення власного позитивного іміджу.

Дитина уявлялась як своєрідне поле битви між силами добра і зла – більшовиків та їх класових ворогів. З одного боку, дитина, з точки зору політичних переконань, сприймалась як певна tabula rasa, яка не має власного досвіду класової боротьби, сформованої психіки, і є «вдячним матеріалом» для «правильного» комуністичного виховання. Вона легко сприймає все нове і є природним союзником соціалістичної влади. Діти активно позиціонувались як позитивні персонажі (представники всього нового та передового). Щодо них використовувалось поняття «нові люди» [2]. Але партійні та комсомольські керівники розуміли, наскільки залежними були дитячі політичні погляди від родинного оточення. Родина розглядалась ними не тільки як «фортеця всіляких релігійних забобонів»[3], але й джерело відверто ворожих впливів на дитину. Численні звіти про політичні настрої на селі під час колективізації фіксували випадки «антирадянських настроїв» серед дітлахів, які влада списувала на рахунок «класово-ворожих впливів» родинного оточення. Обговорення класово-ворожих впливів на дитину активізувало протиставлення між сімейним вихованням, яке зображувалось як застаріле, відстале і реакційне, і суспільним, передовим, комуністичним. Згадка про сім’ю зазвичай супроводжувалась обґрунтуванням положення про необхідність «виривати дітей з родинного оточення»[4].  У 1936 р. С. Косіор пропонував вирішити проблему таким чином: «стосовно батьків, що … негативно впливають на своїх дітей необхідно застосовувати різноманітні засоби впливу аж до передачі дітей в інтернатні заклади. Стосовно батьків з чужого середовища… у випадках прямої роботи таких батьків з розкладання своїх дітей застосовувати суворі засоби, аж до віддання під суд»[5].

Прагнення влади повністю взяти дитину під контроль наражалось на неможливість втілення цієї ідеї через об‘єктивні обставини. Тому владі не лишалось нічого іншого як просто дбати про боротьбу з родинними впливами. Щодо парадоксального начебто поєднання сталінської тези про сина та батька з постійними нагадуваннями про соціальне походження, треба відзначити, що таким, хто не відповідає за батька домовились вважати лише «правильних» радянських дітей, що беззастережно прийняли всі правила гри, публічно зрікшись власної родини.

В якості контрудару по ворогу «в боротьбі за дитину» більшовицькі керівники бачили створення ефективної системи політичного виховання, що складалось із політосвіти і практичної діяльності – участі у масових політичних кампаніях влади. Політична просвіта як процес ознайомлення дітей з політикою більшовицької партії в таких галузях як економіка, соціальне питання, культура тощо, переконання їх у правильності цього курсу у 1929-1939 рр. розумілось владою як одна з найважливіших умов соціалістичного будівництва. Найбільш популярними формами політосвітньої роботи стали політінформації, політбої, політвікторини та вивчення постанов партії та уряду з їхнім обговоренням на зборах.

Дитина, на думку більшовицьких лідерів, не бачила на власні очі класової боротьби, не «пам’ятала поміщиків та заводчиків, що знущалися з трудового народу». На цьому робився наголос як на недоліку. Але провідники дитячого руху кривили душею – саме цей «недолік» легко виправлявся відповідним вихованням, пропонуванням дітям більшовицької картини минулого. Ідеологам було на руку, що дитина не могла за допомогою власного досвіду порівняти умови життя до революції та після, оцінивши успіхи більшовиків. Вона мусила просто вірити владі. Тому дуже важливим елементом формування дитячих уявлень стала антитеза «тоді і тепер», що навіть не потребували розшифровки під час згадувань у текстах, звернених до дітей.

Українські поети старанно створювали такі образи минулого у дитячій пресі:

«Навіть важко уявити, –
А були ж на світі діти,
Що не відали ніколи
Ані ясел, ані школи,
Ані саду, ані парку,
Ані парашута хмарки.
…Діти вже дорослі стали
Це – батьки і наші мами»[6].

За допомогою подібних перебільшень формувались в дитячій уяві страшні картини минулого. Один зі шкільних вчителів історії на сторінках журналу «Піонервожатий» (1938 р.) так сформулював покладені на нього партією обов’язки: «навчити наших дітей палко любити чудову радянську дійсність і так само палко ненавидіти прокляте минуле»[7].

Важливим елементом формування класової ідентичності дитини було створення ідеального, привабливого образу більшовиків – взірця, з яким дитині хотілось би себе ідентифікувати. Плідним полем для конструювання такого образу виявились події недалекого минулого – героїчного часу, коли проявлялись всі кращі риси більшовиків. В другій половині 1930-х рр. республіканський медіа-простір був перенасичений матеріалами з історії революції і «громадянської війни», біографіями вождів компартії, та художніми творами про героїзм дітей та молоді в боротьбі за встановлення радянської влади в Україні. Дитяча література і преса стали особливою сферою використання міфологічних сюжетів сталінської доби. Новий історичний радянський міф в Україні будувався на таких концептах: віковічні братерські українсько-російські стосунки, всенародна підтримка трудящими України більшовиків в добу революції, надзвичайний героїзм, проявлений українцями, в тому числі дітьми, у роки громадянської війни і допомога росіян (особисто більшовицьких лідерів) в боротьбі з власними зрадниками-націоналістами. Увінчував цей міф образ Кобзаря, продовжувачем справ і втілювачем мрій якого позиціонувались більшовики. Міфологізація подій революції у дитячій свідомості була необхідною для легітимації режиму та його звеличення в очах зростаючого покоління.

Крім вивчення теоретичних засад більшовицької політики та історії партії, дітей залучали до практичної діяльності («громадсько-корисної роботи»), що розглядалась як необхідна складова політвиховання. Одним з перших завдань, покладених на піонерів у зв’язку з вирішенням потреб культурної революції, була їх участь у кампанії з ліквідації неписьменності. Образ дитини, що входить до хати селянина чи робітника, несучи при цьому світло знань і прогресу, борючись з відсталістю і невіглаством, був дуже влучним. Допомагаючи неписьменним, діти республіки проводили агітаційну та пропагандистську роботу. Навчаючи дорослих, вони водночас ознайомлювали їх із поточними партійними рішеннями. Зафіксовані випадки, коли під час сильних морозів чи негоди вчителі відмовлялись йти в село, а діти йшли і проводили роботу[8].

У такій масовій політичній кампанії як боротьба з релігією дітлахи знов виступали в образі «нових, прогресивних людей». Саме діти стали беззмінними героями чисельних заміток та статей на тему безвірницького руху. Вони виїжджали на село читати доповіді на тему «Релігія – дурман»[9], брали участь у загальних антирелігійних кампаніях, які влаштовувала Спілка безвірників, малювали антирелігійні стіннівки тощо. Тут було використано дуже влучний прийом – дітей залучали до пропаганди нових цінностей – віруючим батькам треба було звикати до думки, що їх позиція є хибною, відсталою, смішною і неперспективною, насамперед, в очах їхніх дітей. Дуже часто це приводило до родинних конфліктів, були випадки, коли дітей виганяли з дому за антирелігійні висловлювання, перші антирелігійні карнавали закінчувались сутичками з жертвами.

Складною і трагічною сторінкою в житті багатьох дітей стала колективізація. В піонерській пресі 1930-1934 рр. матеріали про участь піонерів у розкуркуленні, викритті та затримці ворогів народу – куркулів були обов’язковими. Преса наводила приклади зразкової дитячої поведінки: піонери «викривали сховане куркульське майно», «викривали ями з хлібом». Доносительство на односельців у пресі називалось «справою чести». Можна тільки уявити якою трагедією для дитини оберталась така її діяльність в голодуючому селі. Але саме ці трагедії використовувались владою задля ескалації класової ворожнечі. Образи забитих односельцями дітей – Микити Сліпка, Наді Ринді та ін. міцно увійшли до піонерського пантеону в республіці. Редакція журналу «Дитячий рух» влітку 1933 р. звернулась до комсомольців, ватажків піонерів із закликом: «на прикладах юних героїв Миті Гордієнка, Микити Сліпка й інших піонерів, що показали себе героями в боротьбі з ворогами колгоспної власності, що відважно стерегли колгоспне добро і затримували злодіїв – куркулів, виховайте юними більшовиками і ваших піонерів»[10].

Під час зустрічі членів ЦК ЛКСМУ з піонерами та кращими ударниками охорони врожаю (31.08.1933 р.) основне питання, яке задавав гостям присутній там Павло Постишев було «скільки злодіїв ти спіймав?»[11]. З великим почуттям гордості за себе і за друзів маленькі ударники повідомляли вражаючі цифри: кожен затримав від двох до 16 куркулів. Їх розповіді, про те, як вони виривали сніп хліба з рук голодної жінки («куркульки»), переслідували маленького сина куркуля, що різав колоски, тощо супроводжувались бурхливими оплесками і схваленням з боку старших товаришів. Феномен створення і популяризації радянських новомучеників – піонерів-героїв, а також численні випадки наслідування їхнього прикладу, свідчить про бажання дітей відповідати образу «вірного ленінця». Тема боротьби дітей з ворогами піднімалась і під час інших кампаній. Їх залучали до викриття ворогів народу у системі освіти (нацьковуючи на вчителів), під час процесів над українською інтелігенцією, антитроцькістських кампаній тощо, закликаючи боротись з «лівими» і «правими ухилами»[12]. Отже, головна мета політичного виховання полягала у переконанні зростаючого покоління у правильності і справедливості більшовицької політики, у необхідності захищати її, і якщо треба – навіть жертвувати собою.

 Але попри численні звіти про успіхи ідеологічної роботи, фіксувалися і численні факти прояву «контрреволюційних», «антирадянських» настроїв у дитячому середовищі, які свідчили про неприйняття частиною піонерів та школярів нових цінностей. Більшість з них – розповсюдження «контрреволюційних пісень», цитування анекдотів, частівок та віршів, присвячених критиці влади, можна вважати несвідомим повторенням того, що діти могли почути від дорослих. Але подекуди траплялись і випадки абсолютно свідомого висловлювання дітьми (особливо учнями старших класів шкіл) своєї позиції стосовно влади, як відзначали самі керівники республіки, «своєрідної опозиційності до роз’яснень і політичних установок, що даються у школі й піонерзагоні». Так, у 1-й ФЗД ім. Леніна (м. Дніпропетровськ) в 7 групі на уроці суспільствознавства на вказівку педагога, що в капіталістичних країнах робітників сажають до тюрем тощо, один учень кинув репліку: «В нас теж сидять»[13]. У м. Горлівка в одній зі шкіл під час «проробки рішень Листопадового пленуму», один учень заявив «Скрипника зжили зі світу». У Довжанській школі під час вивчення теми феодалізму учень 6-ї групи виступив із заявою: «а тепер хіба не таке становище?». Подібні виступи фіксувались і пізніше[14] [2, арк.65]. Ці факти говорять, що попри офіційні твердження про успішність комуністичного виховання, у дитячому середовищі існували й негативні настрої. Але у другій половині 1930-х рр. подібних повідомлень стає все менше, вони набувають менш загострених форм, що, скоріш за все, пов’язане як із призвичаюванням батьків і дітей тримати свої думки при собі, так і успіхами влади у формуванні молодого покоління.

Не можна не помітити як активно використовувався образ дитини задля піднесення іміджу влади. Загальновживаним стало поняття «найкращий друг дітей», або піонерів, що асоціювалось з окремими партійними лідерами. На загальнодержавному рівні це поняття активно вживалось стосовно М. Горького, його портрети серед дітлахів часто прикрашали сторінки преси. Другом дітей змальовувалась і всесоюзна «бабуся» Н. Крупська завдяки опікуванню питаннями дитячого комуністичного руху та листуванню з піонерами[15]. У 1932 р. у дітей країни Рад визначився першочерговий «друг». Резолюція VІІ конференції ВЛКСМ (1932 р.) назвала Й. Сталіна бойовим соратником і кращим учнем Леніна,…вчителем і другом трудящої молоді»[16], і цей титул закріпився за ним вже пожиттєво.

Особливо часто цей образ реалізовувався засобами масової інформації через зображення представників партії та уряду з дітьми. Портрет «Сталін з дитиною» вперше з’явився у липні 1935 р., коли «Правда» надрукувала історію Ніни Здрогової, котра передала букет квітів Сталіну[17]. Тоді ж преса тиражує фотографію «Товариш Сталін на Тушинському аеродромі передає піонерці Аросевій одержані ним від парашутисток квіти[18]. Портрет Сталіна, який обіймає Мамлакат Нахангову, супроводжувався у журналі «Піонерія» віршами Валентина Бичка, в яких підкреслювалась всемогутність вождя, його здатність впливати навіть на сили природи:

«І всі відчули, Мамлакат,
Яка рука була у нього тепла.
Тепер ще вище будуть виростать
В твоїх полях гінкі бавовни стебла»[19].

29 червня 1936 р. на першій сторінці «Правди» було опубліковане фото «Щасливе дитинство», на якому Сталін обнімає піонерку Гєлю Маркізову[20]. Популярність і постійне тиражування цього сюжету свідчать про перетворення його на символ доби.

В Україні одним з перших місцевих лідерів, відомих своєю «дружбою» з дітлахами, був нарком освіти М. Скрипник, чий портрет в оточенні делегатів першого всеукраїнського зльоту піонерів, вміщений у травневому номері газети «На зміну» (1932 р.) став своєрідним зразком фотосюжетів подібного жанру[21].

Та з 1934 р. загальновизнаним і безальтернативним «другом дітей» стає в республіці секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. Цікаво, що в Україні портрети П. Постишева, оточеного дітьми почали з’являтися раніше, ніж легендарний портрет Й. Сталіна. Обкладинка журналу «Піонервожатий» у вересні 1934 р. була прикрашена зображенням секретаря ЦК КП(б)У, оточеного піонерами республіки (веселі, щасливі, усміхнені обличчя). В цьому ж номері одним з авторів він був названий «найулюбленішим другом піонерів»[22].

П. Постишев був ініціатором багатьох проектів, пов’язаних з дитинством, часто зустрічався з піонерами, звертався до них із закликами. Це почесне звання було настільки важливим для партійного вождя, що іноді заради підтримання свого реноме він привласнював собі ідеї, автором яких були інші. Вітання від ЦК КП(б)У піонерам, жовтенятам, школярам Харкова з приводу відкриття палацу піонерів восени 1935 р., передане до газети «На зміну», закінчувалось словами «Хай живе ініціатор створення палацу – любимий парторг комсомолу України – Павло Петрович Постишев»[23]. В дійсності ж, ідея передати дітям Харкова колишній будинок ВЦИКУ з’явилась у секретаря ЦК ЛКСМУ С. Андрєєва, принаймні, була ним озвучена 17.04.34 р. у зверненні до С. Косіора та П. Постишева. В ній він пропонував у зв’язку з перенесенням столиці до Києва, віддати дітям будинок Уряду, посилаючись на відсутність у Харкові пристойного приміщення для дитячого клубу, оскільки в існуючий «небезпечно пускати дітей», через можливість обвалу[24]. Тим не менш, саме П. Постишев отримав вітання і подяку за цю ініціативу, оскільки перебудова і передача дітям нового прекрасного палацу, який у промові його директора було пафосно названо «магнітобудом позашкільної роботи серед дітей»[25], сприймалась як акт надзвичайної політичної ваги і мала неабиякий пропагандистський потенціал.

 «Пісня про П. П. Постишева» авторства М. Рильського, мала такі символічні рядки:.
«…Чи бачите ви посмішки і сяєво очей?
Павло Петрович Постишев сидить серед дітей»[26].

Отже, образ «дитина і політичний лідер» покликаний був працювати на імідж влади, якій мусило віддати свої симпатії зростаюче покоління. Він викликав такі емоційні стани як глибока вдячність, бажання бути гідним, виправдати довіру старших, прийти на допомогу.

Всі складові процесу повсякденного залучення дітей до політичного життя в республіці були спрямовані на формування класової ідентичності дитини. Говорячи про образ «вірного ленінця», слід розуміти, що альтернативи йому з кінця 1920-х рр. не існувало. Розрахованим на дітей медіа-текстам було притаманне оповідання від першої особи множини. Використовуючи займенник «ми», автори нібито виступали від імені дитячої аудиторії, уособлюючи її інтереси. Дитині пропонували приєднатися до певного «цілого», відчути причетність до великої групи «радянських дітлахів». Основні звернення до дітей, що лунали в ЗМІ – «діти робітників і колгоспників», «діти трудящих», «пролетарські і колгоспні ребята», дорівнювали поняттям «радянські діти», «наші діти»[27]. Такі звернення влади важко було ігнорувати. Дитина була поставлена в умови, коли треба було чітко обирати на чиєму ти боці – або з «нами» – дітьми трудящих, або з «ними» – ворогами народу і влади. Асоціювати себе зі змальованим владою звірем-куркулем дитині навряд чи хотілось. Протиставити себе цілому було дуже важко. Альтернативи звертанню «діти робітників і селян» не існувало, в офіційному комунікаційному просторі були відсутні інші адресати, до дітей «нетрудящих» влада не зверталась, їх не намагались перевиховати чи переконати. Їх просто ігнорували. Отже, тим треба було або ідентифікувати себе з дітьми трудящих, відмовляючись від батьків, дистанціюючись від них, або мімікрувати. У спогадах людей, чиє дитинство співпало з 1930-ми роками, неодноразово зустрічаються сюжети, про те, яким шоком для вихованих піонерською організацією дітей було дізнатись, що батьки були розкуркулені і приховували це від них. «…як почула, що вони кажуть, що ми були куркулі, й це для мене такий удар був, як ніби мене хтось по голові б’є! Я кажу: – То ви – куркулі! Ви бандити, розбійники, ті що колгоспне добро крали і палили колгоспні стодоли!», – згадувала у своїй розповіді про дитинство жінка, батьки якої переховувались з підробленими документами у Донбасі.  Коли батько іншої жінки повернувся із Сибіру, де перебував у засланні, вона, почувши про його термін ув’язнення, розгнівано викрикнула: «Ти був 10 років! У нас в батьківщині дають тільки ворогам народу, чому ти не йшов з народом? Я ніколи тебе не назву батьком», і дійсно довго потому не підходила до нього близько[28]. Про цей факт вже літня жінка згадувала з безмежним соромом і жалем за образу батька. Ці спогади переконують, що процес становлення ідентичності в таких обставинах був дуже болісним для українського підлітка, якому треба було відмовлятись від природної позиції сина чи доньки на користь позиції «вірного ленінця». Політизація дитячого життя нерідко оберталась особистою трагедією для маленьких громадян.

З ухваленням першого п’ятирічного плану (1928-1932 рр.) важливу роль у розмовах про дитину починає відігравати «виробничий» аспект. Зрозуміло, що її неможна було безпосередньо включити у систему суспільного виробництва в якості робітника. Радянська влада офіційно не пропонувала поставити маленьких громадян до верстата задля вирішення кадрової проблеми важкої індустрії. Але дітлахів успішно залучали до інших відверто недитячих справ у зв’язку із виконанням завдань п’ятирічного плану. З початком розгортання процесу індустріалізації, дитина позиціонувалась як резервна сила, що мусила допомагати партії та уряду у вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Пояснювалось це тим, що дитина має обов’язки перед державою, перед партією та урядом. Вона як ніхто зацікавлена в успіхах соціалістичного будівництва, оскільки, по-перше, ніде у світі немає такої турботи про зростаюче покоління, а по-друге, саме їй належить право скористатися плодами нинішніх більшовицьких перемог в майбутньому. Радянським дітям активно нагадували про те, як погано живеться дітям трудящих за кордоном, оскільки вони не мають можливості відвідувати школу і відпочивати, бо змушені з юних років заробляти собі на життя.

Піонерські ЗМІ заполонили заклики до участі у вирішенні завдань п’ятирічки. На першому етапі соціалістичного змагання у республіці основну дитячу діяльність вбачали у посильній допомозі заводу, фабриці, де працюють батьки. Від дітей вимагалось ознайомитися з метою змагання та вивчити стан виробництва, а потім взятися до роботи в родині та підвищити продуктивність власної праці. Робота в родині передбачала створення атмосфери нетерплячості навколо батьків-прогульників, ледарів, п’яниць.

Але вже з часу підготовки до першого піонерського зльоту, запланованого на серпень 1929 р., у пресі починають з’являтися фоторепортажі, що зображували піонерів працюючими на колгоспному полі (з підписами «На полі»[29], або «Вихованці колонії імені Горького виходять на поле»[30]). Серед доручень, що покладалися на дітей чільне місце посіла їх активна участь у «поході за врожаєм», в хлібозаготівлях, в ліквідації вугільного прориву, у виконанні промфінплану тощо[31]. Найбільш популярним образом в медіа-виданнях першої половини 1930-х р. стала дитина, що працює фізично (стоїть біля верстату, працює у полі, доглядає за кролями, вантажить хліб)[32]. Поява дітей, що відпочивають або розважаються була відносно рідкими явищем у пресі для дорослих, і майже відсутнім у дитячих виданнях.

Наймасовішою кампанією влади, що залучила сотні тисяч українських дітлахів стали «соціалістичні перетворення на селі». Залучення дітей відбувалось за допомогою використання таких висловлювань як «практична допомога», «практичні завдання», під яким розумілась фізична робота. Складнощі колективізації часто зумовлювали використання дитячої праці колгоспним начальством. Випадки ці були іноді такими кричущими, що викликали появу критики «лівацьких закручень – зведення участі дітей у роботі колгоспу до використання їх як робочої сили». Такі факти були зафіксовані в багатьох областях. У пресі повідомлялось про те, що подекуди учні й піонери працюють 7-8 годин і більше. Працюють навіть у нічні зміни, ходять пішки на великі відстані. Все це було названо рятівним для влади поняттям «перекручення»[33]. Через велику кількість подібних випадків НКО, НКЗ та ЦБ ДКО у серпні 1932 р. оприлюднили окремий лист «про порядок і норми праці дітей під час збиральної й просапної кампаній», згідно якого Тривалість робочого дня була встановлена для 8-11 річних дітлахів 1-2 години, 12-14-річних – 3 години, 15-16-річних – 4-5 годин».. Керівники зобов’язувались влаштовувати щогодини 15-хвилинні перерви, забезпечувати підвіз дітей на віддалені місця та харчування.[34]. Тим не менш, у 1933 р. більше 500 тис. дітей працювало по збиранню колосків і охороні врожаю[35] і влада постійно закликала залучати дітей до цієї діяльності. Безкоштовна дитяча праця була важливим елементом соціалістичних перетворень, насамперед на селі, в першій половині 1930-х рр. Використовуючи дитячий ентузіазм владі вдалось вирішити багато проблем колгоспного будівництва.

Поступово тема фізичної праці дітей починає зникати з медіа-простору. Держава вже мала можливість відмовитись від використання дитячої робочої сили. Певним сигналом до цього переходу можна вважати відоме висловлювання Сталіна про те, що «жити стало веселіше». Особливо різко зникає виробничий аспект дитячої діяльності після прийняття Конституції 1936 р. З цього часу з‘явилось підкреслення різниці між країнами капіталу, де діти «з 6 років тяжко працюють в нелюдських умовах на сірчаних або вугільних копальнях, як кроти, не бачачи ніяких радощів» і «щасливим дитинством в нашій країні», де «дитяча праця заборонена»[36].

Не можна сказати, що виробнича тематика зовсім зникла з адресованих дітям послань. Дитяча праця входить в більш цивілізоване русло – діти працюють у гуртках юних натуралістів, на сільськогосподарських досвідних станціях[37]. Тепер дітям про свою ударну працю розповідали знатні стахановці, п’ятисотниці тощо, закликаючи наслідувати їх приклад у майбутньому, а поки що – добре вчитися[38]. Отже, на кінець 1930-х рр. саме навчання утвердилось у суспільній свідомості як основний вид діяльності для дитини підліткового віку.

«Культ боротьби», що є однією з ключових ознак тоталітарної ідеології, мав пряме втілення у мілітаризації дитинства. Діти традиційно розглядались більшовицькою владою як майбутні бійці – їм належало витримати останній бій за владу Рад у війні зі світовим капіталом. Очікування неминучої війни зумовило залучення резервної армії – майбутніх бійців, до військових занять.

Для позначення процесу воєнізації вживався термін «військово-фізкультурна робота». Вона поєднувала заняття спортом із оволодінням військовими навичками. Заклик гартувати «залізні м’язи, сталеві нерви» змальовував образ ідеального бійця. Розгортання цієї роботи розпочалось ще в 1920-х рр., але з початку 1930-х рр. вона набирає обертів. До пожвавлення військово-фізкультурної роботи через розширення мережі гуртків «Юних друзів «Тсоавіахіму» ЦК ВКП(б) закликав окремою постановою від 21.04.32 р.[39]. На VІІ всесоюзній конференції ВЛКСМ (1932 р.) військово-повітряна оборона, топографія, сигналізація, зв’язок, маскування і стрільба, були визнані за «елементарні навички військової справи, з якими необхідно знайомити дітей»[40].

Мілітаризація дитинства була настільки глобальна, що майбутнім червоноармійцям не вибачали жодної слабості, жодного прояву власне дитячості. Звітуючи про підготовку до всеукраїнської спартакіади в одному з таборів Київської області, кореспондент газети «На зміну» із гострим сарказмом повідомляв про помічені «хиби»: «під час ходіння в протигазі один з хлопців (Льоня Фрейман), несподівано побачив свою маму, що прийшла побачитись з ним, скинув протигаз і побіг…до мами. Оце так добрий вояка!»[41].

До першої всеукраїнської піонерської спартакіади 1932 р. було включено змагання у стрільбі[42]. Привітальні промови республіканського керівництва учасникам були сповнені попереджень про майбутню війну і висловлювання надій, які на піонерів покладає влада[43]. Преса також активно розгорнула військову пропаганду. Стрілецька справа оспівувалась як найважливіша і найпотрібніша державі. Затвердження у 1934 р. ЦР Тсоавіахіму знаку «Юний ворошиловський стрілець» та дитячого ступеня ГПО (для дітей з 1 по 8 класи), а пізніше «Будь готовий до ППХО»(протиповітряна хімічна оборона) та «БГСО»(Будь готовий до санітарної оборони) активізували дитячу військову підготовку

31.08.34 р. у Києві відбувся Всеукраїнський зльот юних друзів оборони, в якому взяли участь найкращі стрілки, авіамоделісти, санітари, зв’язкові, гуртківці ППХО[44]. Висвітлення самого зльоту мало велике значення для популяризації військової роботи в Україні та перетворення її на масовий рух. Журнал «Піонервожатий» надрукував виступ на зльоті голови ЦБ КДР Г. Фурмана. Вже сам заголовок матеріалу формулював за дітей їхні бажання: «Піонери хочуть бути такими, як залізний нарком». В тексті містилось чітке керівне положення: «навчитись добре стріляти – це обов’язок кожного піонера»[45]. Текст супроводжувався портретом усміхненої піонерки, кращого стрільця київської команди, з рушницею в руці[46].

Друга половина 1930-х відзначена посиленням воєнної пропаганди, якій було присвячено більше половини матеріалів преси. Агітація велась у стилі погроз ворогам. Преса пропонувала читачам гасла, які увінчували матеріали про військову підготовку: «Хай наші вороги знають, що боронити країну Рад готові сивовусі пролетарі й колгоспники і юні піонери й піонерки»[47]. Всі заклики до мобілізації дітей на оборонну роботу починались з розповіді, про те, як за кордоном «світові імперіалісти» готують напад і з цією метою навчають зростаюче покоління військовим навичкам[48].

В одному з номерів журналу «Піонервожатий» за 1937 р. чергова замітка під промовистою назвою «Готові!» розповідала про піонерський загін імені Челюскінців школи №56 м. Києва, всі 33 члени якого здали норми на значок «ППХО», 9 – на «ЮВС». Стаття супроводжувалася світлиною маленького хлопчика років 4-5, який міцно тримав гвинтівку і цілив в уявного ворога, маючи дуже серйозне обличчя. Знімок мав назву «Теж готовий…» [49]. Зрозуміло, що таке фото мало надихнути піонерів не відставати від малечі. Напередодні війни матеріали, що мали військову спрямованість, стали домінуючими у дитячих ЗМІ. Фотографії дітей в протигазах або зі зброєю супроводжували сторінки і обкладинки всіх дитячих видань. Діти залучались до військової роботи під видом гри, яку ті з властивою їм безпосередністю саме так і сприймали. Військові розваги регулярно пропонувались увазі ватажків на сторінках журналів і газет. Ціла збірка військових ігор була розроблена ЦР Тсоавіахіму у 1936 р. [50]

Надзвичайний вплив на військові вподобання дітлахів мали досягнення радянської авіації. Діти марили небом, мало в кого не захоплювало подих, коли над головою пролітав залізний птах. Льотчики-герої втілювали споконвічне прагнення людини до польотів. Вони були овіяні романтичним ореолом, особливо в очах дітлахів. Активне залучення широких мас до парашутного спорту, маючи прагматичну мету воєнізації населення, разом із тим пропагувало такі споконвічні чесноти як хоробрість, мужність, відважність, добру фізичну підготовку. Крім агітаційної роботи комсомолу успіхи популяризації авіаційної справи були результатом бажання простих хлопців та дівчат випробувати себе, відчути героєм. Особливо прагнули стати льотчиками підлітки. Прилучення до авіації навіть рекомендувалося піонерськими ватажками як спосіб виправлення найзавзятіших хуліганів. Вінницька вожата Зоя Ремпа, у виступі на радіомітингу перед педагогами республіки (1935 р.) розповіла, що в результаті прилучення до авіаційної справи «один піонер, якого жодним засобом не можна було виправити, тепер вчиться на льотчика»[51]. Ідея цього романтичного перевтілення (з колишніх хуліганів виростають володарі хмар) стала на довгий час визначальною у суспільній думці щодо процесу виховання взагалі.

Важливу роль у мілітаризації дітлахів відіграло переключення ЗМІ з теми боротьби піонерів з внутрішніми ворогами на боротьбу із зовнішніми. Статті у дитячій пресі республіки вихваляли досягнення піонерів, які вистежили підозрілих осіб, що прокралися через кордон і повідомили про це військових або міліцію[52]. Героями дітлахів стають червоні прикордонники. Постійна військова агітація та пропаганда знаходила щирий відгук у дитячих наївних душах, вони швидко засвоювали її термінологію і починали мислити так, як від них вимагали ідеологи. Дитячі вірші у пресі ретранслювали цей погляд на світ, сповнений ворогів:

«…Серед тиші мо’ десь крадеться бандит,
Револьвера сталь затиснувши в руках.
Він готовий знищити весь світ,
Він готовий вбить більшовика.
Може прокрадається шпигун,
Може провокатор-диверсант,
Щоби нашу молодість міцну
Кулею своєю пронизать»[53].

Задля активізації політичної активності дітей дуже ефективним виявилось використання дитячого кіно та художньої літератури. Змалювання образу дитини-бійця налаштовувало дітлахів на тиражування подвигу, готувало їх до боротьби та жертовності.

Мілітаризація дитинства відбувалась завдяки використанню не тільки позитивних дитячих якостей. Притаманна дітям агресивність, нетерплячість до іншого, необґрунтована жорстокість спрямовувались у кероване владою русло. Але іноді вони виходили за контрольовані межі, що призводило донещасних випадків. У м. Прилуки Чернігівської області у 1933 р. діти організували гру у «червоних та білих», яка «переросла в «банди». «Банди» складались з учнів трьох шкіл, які були озброєні самопалами, саблями, фінками власного виробництва, мали порох, дріб. Бої відбувалися щоденно, в одному з них ножем поранили учня[54]. В Кобеляцькому районі в 1934 р. три учні 4, 5 груп «утворили банду для війни між школами, готували зброю (самопали, бомби, дехто дістав револьвера, зносили порох)», залучили 10-15 дітей [55]. Взимку 1935 р. у м. Глухові учнів 7-ї школи повели в кіно «показати «Чапаєва». Стрічка справила дуже велике враження на дітей, одного разу вони «вийшли на вулицю розділилися на дві групи «чапаєвців» і білих і вчинили бій, …були гармати й порох. Вони брали водяні труби і заряджали їх порохом, вкладаючи в ці труби каміння. Справа закінчилась тим, що запалав міст, …довелося викликати пожежну команду»[56]. У 1937 р. в м. Одеса гурток дітей готував велику бійку між школами двох районів, «тематика – події в Іспанії»[57]. Навесні того ж року учні молодших класів двох приміських шкіл м. Одеси вступили у конфлікт з дітьми міста, «влаштували війну», в якій взяло участь більше 100 дітей. Міські – під червоним прапором, слобідські – під білим. Діти, озброєні самопалами і камінням вели «бойові дії» кількаднів, поки не втрутилася міліція[58]. Фіксувались і смертельні випадки через необережне поводження дітей з вогнепальною зброєю[59].

Мілітаризація дитинства мала неоднозначні наслідки. З одного боку, військові заняття дисциплінували, формували почуття відповідальності у підлітків. Самі військові навички стали в нагоді під час війни, коли на фронт була мобілізована або пішла добровольцями значна частина цих дітлахів. З іншого, воєнізація дитинства впроваджувала у дитячу свідомість уявлення про неминучість насильства, гострої боротьби між класами і державами, а отже породжувала агресію, яка часто переносилась на близьке оточення. І головне – мілітаризація дозволяла маніпулювати молоддю, заручатися підтримкою будь-яких репресивних заходів щодо тих, кого призначала влада на роль ворогів.

Отже, дитяча повсякденність передвоєнної доби зумовлювалась політикою влади, що свідомо залучала дітей до активної участі у соціальних практиках. Цим пояснюється включення дітей до таких традиційно недитячих занять як політика, економіка, військова справа. Дитина знаходилась під великим тиском, на неї покладались відповідальні завдання і обов’язки, від неї вимагалось відповідати ідеалу. Конструкція «вірний ленінець» точно визначала яким параметрам він має бути еквівалентним. Цей виховний ідеал включав широке коло знань, вмінь і навичок. Наголос робився на особливих духовних якостях дитини – вірності обов’язкам, відданості справі партії, жертовності, здатності ставити спільні інтереси вище особистих. Дитині часто було важко поєднувати позицію сина або доньки і «вірного ленінця», піонера, вона була поставлена в умови, коли треба було від чогось відмовлятися – від батьків, від пошани до власної культури тощо. Щоб полегшити дітлахам вибір влада подбала про те, щоби офіційний дискурс став домінуючим, виключивши альтернативні можливості. Діти стали позиціонуватись як сини й доньки партії, влади, держави. У зазначений період завдяки підключенню дітей до різноманітних державних кампаній формувалась їх ідентичність. На першому місті в ієрархії ідентичностей української дитини були поставлені ключові знаки  «радянська дитина», «вірний ленінець», а все інше було визнано другорядним.  У випадку відсутності конфлікту між цими ідентичностями й виникав той феномен, що називався «щасливим радянським дитинством».

 

 Первісно варіант цього тексту було оприлюднено 24 червня 2015 р. у лекції “Юні ленінці” радянської України: дитинство в тоталітарному суспільстві 1930-х років” в межах лекційно-дискусійної програми ДонКульту, у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Тут публікується з дозволу Авторки.

 Для ілюстрацій використано зображення, надані Авторкою.

 

 

Нані Гогохія – історик, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри Луганського національного університету ім.Тараса Шевченка. Тема кандидатської дисертації «Українське радянське місто 1929-1938 рр.: історико-соціальний аналіз» (2003). Авторка розділу “Суспільство і діти”, в збірнику «Українське радянське суспільство 30-х рр. ХХ ст.: нариси повсякденного життя» (за ред. С.В.Кульчицького. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2012) та низки наукових публікацій про повсякденне життя у радянській Україні. В сфері наукових інтересів історія повсякденності, історія та антропологія дитинства в тоталітарному суспільстві, гендерні студії тощо. Наразі живе і працює в Києві.

 

 

 



[1] Куруленко Э.А. Историческая эволюция детства. Социокультурный аспект / Э.А. Куруленко // Социология. Вестник СамГУ. – 1998. – №1. – С. 21–35.

[2] Постишев П. Робота з дітьми – більшовицька гордість. – Х: Молодий більшовик, 1934. – С.29.

[3] Литвинов Ст. Робота гуртка «юних безвірників» / Ст. Литвинов. – Х. : ДВУ, 1929. – С.5.

[4] ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.6455. – Арк.3

[5] ЦДАГО України – Ф.1. – Оп.20. – Спр.6867. – Арк.13.

[6] Копштейн А. Радість // Піонерія. – 1935. – №10. – С. 2.

[7] Вількер А. Як я працюю // Піонервожатий. – 1938. – №7. –С.29-30.

[8] ЦДАВО України. – Ф.166. – Спр. 1252. – Арк.51.

[9] Луганская правда. – 1930. – 5 квітня. – С. 6.

[10] Юні дозорці більшовицького врожаю // Дитячий рух. – 1933. – №11. – С.5.

[11] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.995. – арк.21.

[12] Ми проти політичної короткозорості: не дозволимо відштовхувати дітей від класової боротьби // Київський піонер. – 1930. – №66. – С.2.

[13]  Центральний державний архів Вищих органів влади України. – ф.166, спр. 1252.

[14] Центральний державний архів  громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ. – ф.1, оп.20, спр.6455.

[15] Друг большой, заботливый. Переписка Н.К. Крупской с піонерами. 1924–1939. – Изд. перераб., испр. и доп.  / ЦГА РСФСР. — М.: Молодая гвардия, 1979. — 271 с.

[16] Всесоюзна конференція ВЛКСМ вітає тов. Сталіна // На зміну. – 1932. – №59. – 6 липня. – С.1.

[17] Правда. – 1935. – 1 июля. – С. 2.

[18] Піонерія. – 1935. –№8. – С.1

[19] Бичко В. Мамлакат // Піонерія. – 1936. – №2. – С.1

[20] Правда. – 1936. – 29 июня. – С. 1.

[21] На зміну. – 1932. – 23 травня. –№45. – С.2

[22] Кутнерфон П. Пропозиції батька// Піонервожатий. – 1934. – №18. – С.8.

[23] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1306, – Арк.123.

[24] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1165. – Арк.30.

[25] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1165 – Арк.64.

[26] Рильський М. Пісня про П. П. Постишева // Сталинский рабочий. – 1936. – 17 жовтня. – С.3.

[27] Трохименко П. Завдання піонерів у перевиборах рад.// Піонервожатий. – 1934. – №17. – С.4.; Постишев П. Робота з дітьми… – С.29.

[28] Oral History Projekt of the Commission on the Ukraine Famine, ed. James E. Mace and Leonid Heretz. – Washington: United States Government printing office, 1990. – V.1-3. – P.603, 1175.

[29] Червоні квіти. – 1929. – №13. – С.5

[30] Червоні квіти. – 1929. – №13. – С.6

[31] ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 20. – Спр. 2910. – Арк.3.

[32] Київський піонер. – 1930. – №25. – С. 4; На зміну. – 1932. – №42. – С.1; Друг дітей. – 1932. – №11-12. – С.8.

[33] Лист НКО, НКЗ та ЦБ ДКО ЦК ЛКСМУ про порядок і норми праці дітей під час збиральної й просапної кампаній // На зміну –№66. – 4 серпня. – С.3.

[34] Там само.

[35] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.996. – Арк.60.

[36] Штаєрман Ю. Дитяча каторга // Піонерія. – 1936. – № 10. – С.31-33.

[37]Шевчук Г. Готуймося до сільськогосподарської виставки//Піонервожатий. –1937. – №4. – С.12-14; Сергієнко Д. Участь юних натуралістів у Всесоюзній сільськогоподарській виставці // Піонервожатий. – 1938. –№4. –С.12-14.

[38] Бичко В., Каневський Д. Дочка народу // Піонерія. – 1938. – №3. – С.45; Марина Василівна Гнатенко// Піонерія. – 1938. – №6. – С.9-11.

[39] Юні ленінці: Зб. док. та мат. з історії піонерського руху на Україні. – К.: Молодь, 1971 – С.51.

[40] Вище якість комуністичного виховання дітей // Друг дітей. – 1932. – № 15-16. – С.9.

[41] До всеукраїнської спартакіади // На зміну. – . 1932. –21 серпня – С.2.

[42] Сукачов Л. Свято червоних краваток // Друг дітей. – 1932. –№18. – С.20-21.

[43] Там само.

[44] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.12. – Спр.608. – Арк.1.

[45]Фурман Г. Піонери хочуть бути такими як залізний нарком // Піонервожатий. – 1934. – №15-16. –С.4

[46] Там само. – С.5.

[47] Там само. – С.7.

[48]Андрєєв С. Змагайтеся за кращу поставу військової роботи // Піонервожатий. – 1934. – №18. – С.9.

[49] Готові!// Піонервожатий. –1937. –№ С.27.8. – С.9.

[50] Военные игры Юных Пионеров: Сборник. Составлен бригадой авторов: Н. Цыбин, М. Занегин, М. Евгенов, И. Гаврилин. – М., 1936. – 83 с.

[51] ЦДАГО України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.1158. – Арк.24.

[52] Муратов І. Двоє. Баллада / /Піонерія. – 1936. – №12. – С.31; Допоміг хлопчик // Піонерія. – 1938. – №2. – С. 26;  Піонер допоміг затримати диверсантів // Піонерія. – 1938. – №2. – С. 26;  Крижанівський Ст. На західнім кордоні // Піонерія. – 1938. – №5. – С. 35; Пешковський О. Стась // Піонерія –1938. – №10. – С.40.

[53] Ігнатенко М. Прикордонники // Піонерія. – 1936. – №6. – С. 14.

[54] ЦДАГО України. –Ф.7. – Оп.1. – Спр.1108. – Арк.16, 17.

[55] ЦДАГО України. –Ф.7. – Оп.1. – Спр.1165. – Арк. 146.

[56] ЦДАГО України. –Ф.7. – Оп.1. – Спр.1294. Арк.155.

[57] ЦДАГО України. –Ф.1.– Оп.20. – Спр. 7097. – Арк.66.

[58] ЦДАГО України. – Ф.1 – Оп.20. – Спр.7098 – Арк.14-15.

[59] ЦДАГО України. – Ф.1 – Оп. 20. – Спр. 7098. – Арк.14; Ф.7. – Оп.1. – Спр.1165. – Арк.146, Арк.79.

 

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректість цитат несуть автори текстів.

За цією тематикою рекомендуємо також статтю Марії Літовської Радянські періодичні видання для дітей 1920-1940-х і проблема трансформації ідеологічних пріоритетів 

та статтю Романа Подкура «Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору (1937–1939 рр.).

 

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss