Україна Модерна

// Гелінада Грінченко

Примусова праця іноземців у нацистській Німеччині під час Другої світової війни — багаторівневий, складний і контроверсійний феномен, пік інтенсивного студіювання якого припав на останнє десятиліття ХХ і початок ХХІ ст. Цей сплеск був актуалізований багатьма причинами, серед яких головними стали дебати навколо виплат компенсацій і подальших відшкодувань жертвам нацистських переслідувань, відповідний суспільний резонанс та інтерес до згаданого феномену на публічному рівні, а також стан і кон’юнктура тогочасної академічної науки, що уможливлювали (і стимулювали) вивчення проблеми примусової праці у рамках соціально-політичних та економічних студій, історії повсякдення, усної історії, регіональної чи локальної історії, досліджень пам’яті тощо.

Незважаючи на те, що радянські жінки становили найчисленнішу групу серед іноземок, залучених до роботи у Німеччині під час війни, дослідженням їхніх досвіду та пам’яті у загальному тематичному просторі вивчення примусової праці належить далеко не центральне місце. Це стосується як української, так і німецької історіографії, в межах кожної з яких «жіночий вимір примусової праці» наразі представлений епізодично. Нижче будуть наведені кількісні показники використання праці громадянок СРСР у Німеччині та оглянуті сучасні німецькі дослідження проблеми залучення до примусових робіт жінок-остарбайтерок[1].

Станом на вересень 1944 р. частка радянських жінок у загальній кількості вивезених на роботи до Третього райху осіб була найбільшою і становила 49,8 %, тобто практично половину. Цей показник навіть перевищував частку німкень, які на той час працювали у різних галузях нацистської економіки (48,6 %), та саме потреба полегшити умови праці та зменшити навантаження на яких стала однією з причин залучення іноземок до роботи на німецьких підприємствах. Наступними після громадянок СРСР за чисельністю були словачки (44,5 %), мешканки Балтійських країн (36,5) та польки (34,4 %). Якщо відштовхуватися від запропонованої авторами наведених підрахунків загальної кількості радянських примусових робітників (станом на вересень 1944 р.), що становила майже 2,5 млн осіб, то можна визначити, що на примусові роботи до Німеччини потрапили понад 1 млн 200 тис. радянських жінок[2].

Крім того, як свідчать наявні статистичні дані, радянські громадянки були наймолодшими: половину вивезених з окупованих територій СРСР жінок (49,9 %) становили особи 1923—1927 рр. народження. Інакше кажучи, наприклад, у 1943 р. половині радянських остарбайтерок було від 16 до 20 років[3]. Їхню працю використовували в усіх сферах, де практикували залучення робітників-іноземців: у видобувній та обробній промисловості, на транспорті й будівництві, у сільському господарстві, при церквах, магістратах, а також у хатньому господарстві. Для порівняння: серед польок, зайнятих на примусових роботах у Німеччині під час війни, молоді жінки 1923—1927 рр. народження становили 29,9 %[4].

Упродовж 1942—1945 рр. більшість радянських жінок потрапляла на роботи до Райху під час реалізації загальних (тобто гендерно-недиференційованих) програм вивезення радянських громадян, причому інтенсивність цього процесу була різною. Відомо, що взимку 1941/1942 р. та на початку весни 1942 р. з Радянського Союзу до Німеччини виїжджали переважно кваліфіковані робітники-чоловіки. У перші місяці 1942 р. кількість жінок, яких вивозили до Райху, все ще лишалась меншою за чисельність чоловіків[5], але дуже скоро ці пропорції зрівнялися: із завершенням умовно добровільного періоду мобілізації, що, на думку сучасних дослідників, тривав до квітня 1942 р., почалося масове вивезення жінок, котрих вважали такою самою робочою силою, як і чоловіків. Частка жінок, що, як ми зазначали вище, становила половину загальної кількості вивезених на примусові роботи цивільних радянських осіб, була характерною для реалій примусової мобілізації вже з кінця весни 1942 р.

Проте серед цих жінок були й вивезені саме за гендерною ознакою. Йдеться про спеціальний указ від 10 вересня 1942 р. про доставляння до Німеччини для роботи у хатньому господарстві півмільйона (цієї цифри, до речі, так ніколи і не досягли) молодих жінок-остарбайтерок з України віком від 15 до 35 років, не тільки здорових та міцних, а й із зовнішністю, схожою на німецьку, тобто з блакитними очима та світлим волоссям. Із Харкова й області на виконання цього наказу лишень із середини жовтня до середини листопада 1942 р. до господарств Райху німці вивезли 3143 молодих жінок. Наприкінці літа 1944 р. у німецьких родинах працювали 33 тис. остарбайтерок, а загальна кількість іноземок, яких залучили до роботи в цьому секторі, дорівнювала 77 тис. осіб[6], тобто молоді дівчата та жінки із СРСР становили тоді майже половину всіх домашніх служниць[7].

Сучасні дослідники, базуючись, у тому числі, на записаних в останні десятиріччя усних історіях, зазначають, що порівняно з іншими остарбайтерами більшість служниць мали відносно стерпні умови проживання і праці, а стосунки з німецькою сім’єю, зокрема з дітьми, часто були дружніми[8]. У. Герберт у фундаментальному дослідженні використання праці іноземців у Німеччині, описуючи мотивацію залучення до цього виду робіт саме остарбайтерок[9], наводить вельми цікаві з погляду запропонованих характеристик жінок-служниць повідомлення СД. У них ішлося про перший досвід роботи остарбайтерок у хатньому господарстві, який виявився успішним завдяки працелюбності, слухняності та допитливості цих жінок. Однак була ще одна причина, про яку згадано в тих повідомленнях: «Більшість домогосподинь постійно скаржилася на те, що порівняно з російськими дівчатами німецькі помічниці були нахабними, ледачими й неохайними та дозволяли собі майже все через свою незамінність...». Автор продовжує цитування документа щодо німецьких помічниць вже у примітці: «Отже, багатодітна родина з Г. за шість місяців роботи служниці мала такий досвід: першій служниці було дев’ятнадцять, її застали за тим, що вона навчала семирічного хлопчика так званим поцілункам із язиком. Родина назвала її брехливою та німфоманкою. Наступній служниці було п’ятнадцять, вона була наскрізь брехливою і німфоманкою. Вона приводила додому чужих чоловіків та ночами потай залишала дім своїх господарів. Третій було сімнадцять із половиною, її господарі називають ледачою та нечесною...»[10]. Ці багаті на інтерпретації повідомлення автор залишив без коментарів, підсумувавши наведений сюжет констатацією того, що скарги на домашніх робітниць під час війни природно збільшилися, а остарбайтерки стали доброю заміною німецьким служницям, «бюргерським символом статусу за доступною ціною, а також наочним вираженням квазіколоніального суспільного порядку»[11].

Наведені вище цитати та застосування їх поза межами можливих гендерних інтерпретацій добре ілюструють панівну тенденцію в дослідженні історії примусу до праці, що склалася в німецькій історіографії наприкінці 1990-х років та була орієнтована передусім на вивчення динаміки політичних рішень та соціально-правового оформлення системи примусу та організації праці іноземців. У. Герберт, автор першої загальновизнаної фундаментальної розвідки, що з’явилася в ті роки, взагалі не враховував гендерної специфіки примусової праці, розглядаючи останню як універсальну систему расового пригноблення, де практично не було диференціації жінок і чоловіків. Єдиним винятком у його роботі є наведений вище епізод із хатніми служницями, який у загальному контексті дослідження автор використав не для того, щоб проілюструвати гендерно-специфічні рішення нацистського керівництва, а щоб довести «перемогу прагматичних міркувань над расово-ідеологічними настановами нацистського режиму», тобто досягнення певних політичних цілей. Зрозуміло, що з ракурсу гендерної історії таку працю не можна назвати фундаментальною та всеосяжною, адже її «універсальність» насправді є проявом гендерної нечутливості та репрезентує класичну андроцентричну модель дослідження, що вироблена чоловіками і тому пропонує неповне та однобічне висвітлення досвіду примусових робітників та їхньої історії[12].

Перші спроби тематизації та дослідження суто жіночого досвіду перебування на примусових роботах припадають на кінець 1980-х років та збігаються за часом із загальною активізацією студіювання німецькими вченими проблеми використання праці іноземців в економіці Третього райху. Проте ці дослідження від самого початку були вузькотематичними, тобто присвяченими окремим питанням відповідного жіночого досвіду, базувалися найчастіше на одному конкретному прикладі та мали радше описовий, ніж аналітичний характер. Не випадково та не дивно, що тематикою цих перших студій стала «суто жіноча справа» — дітонародження та заходи з його організації, поводження з новонародженими тощо[13].

Цікавою спробою врахування жіночого досвіду примусової праці та його висвітлення в контексті всієї системи використання праці іноземних робітників є друге фундаментальне дослідження цього феномену — студія Марка Шпьорера «Примусова праця під свастикою», де на відміну від монографії У. Герберта розглянуто соціально-історичний аспект питання. Звернувши увагу і на специфіку самого жіночого буття, і на особливості нацистської політики щодо жінок-іноземок, у тому числі остарбайтерок, автор розмістив основні «жіночі» сюжети у підрозділах «Кохання і сексуальність» та «Вагітність, аборт і маленькі діти» розділу «Спів-люди чи недо-люди. Відносини груп іноземців поміж собою та з німецьким населенням». На відміну від інших ідеологій, зазначає М. Шпьорер, націонал-соціалізм зробив сексуальність об’єктом державно-політичного регулювання і контролю, щоб запобігати «забрудненню німецької крові» та проникненню генів нижчих рас у «тіло німецького народу». Коли розпочалося масштабне привезення до Німеччини робітниць та робітників зі Сходу, за статеві стосунки між німкенями та остарбайтерами, так само як і між німцями та остарбайтерками, було введено суворе покарання: чоловіки зі Сходу щонайменше потрапляли до концтабору, а зазвичай їм загрожувала смертна кара; жінок-остарбайтерок відправляли до концтабору чи до борделю (про примусову сексуальну працю див. нижче). У свою чергу, на німкень чекала, як мінімум, стигматизація (гоління голови та виселення до села, що було запроваджено у грудні 1941 р.) або ув’язнення в жіночому концтаборі Равенсбрюк, німецькі чоловіки найчастіше потрапляли до концтабору[14].

Найбільшу увагу М. Шпьорер приділив уже непогано розробленим на той час питанням «регулювання» народжуваності серед «нижчих» (за нацистськими уявленнями) народів. Спочатку, пише автор, вагітних остарбайтерок відправляли додому, але цією можливістю з часом почали користуватися забагато жінок: «хоча більшість народжених у 1920-ті роки остарбайтерок не мали релігійного виховання, як польки, принаймні для сільських дівчат секс до шлюбу був табу, а позашлюбна вагітність — ганьбою. Але, з огляду на шокуючі умови перебування в Райху, вагітність здавалася їм меншим злом»[15]. Після заборони відправлення вагітних жінок додому у грудні 1942 р. з’явилися розпорядження про організацію пологових будинків та закладів для маленьких дітей, проте поряд із тим дозволялися аборти, які з часом набули примусового характеру та були застосовані приблизно у чверті випадків вагітності[16].

У дослідженні М. Шпьорера також порушено питання дискусії та рішень щодо подальшої долі народжених примусовими робітницями дітей. За расистською ідеологією, останніх поділяли на дітей «доброї раси», чий батько належав до «германської національності» (німці, фламандці, голландці, скандинави), а мати зовнішньо була схожа на представників цієї «доброї раси», та дітей «поганої раси», батьки яких були робітниками зі сходу Європи. Дітей «доброї раси» після періоду вигодовування забирали до спеціальних дитячих будинків, де виховували як німців (автор пише про кілька тисяч таких німецьких громадян, котрі все життя не підозрюють, що їхньою матір’ю була остарбайтерка чи полька), а дітей «поганої раси» направляли до «дитячих будинків для дітей іноземців» (співробітники цих закладів називали їх «будинками виродків»[17]), які, по суті, були будинками смерті для немовлят, адже від голоду та хвороб там гинуло від 50 до 90 % маленьких дітей. Лише в січні 1944 р. нацистське керівництво ухвалило, що цим дітям слід давати харчування, достатнє для виживання, проте на практиці це рішення запроваджували дуже повільно[18].

Нарешті, дуже коротко, радше окреслюючи напрями майбутніх розвідок, автор торкнувся питання вимушеної торгівлі остарбайтерками власним тілом (жінки самі йшли до західних робітників та отримували за свої послуги предмети життєвої необхідності чи просто шматок хліба). Дослідник також згадав про «непідконтрольну розпусту»: «Однак, слід враховувати, що більшість іноземних робітників були дуже молодими і в робочих таборах для іноземців не підлягали звичному вдома соціальному контролю. Презервативи та вазелін можна було придбати у громадських туалетах. Є багато розповідей про «сексуальну розпусту», моралізаторський пафос яких легко змушує забути про те, що в табірних бараках не було окремої кімнати для інтиму. Чи справді описаний проміскуїтет був настільки поширеним, сказати важко. Однак це не залишалося непоміченим, що підкріплювало підозри німецького населення»[19]. У поле уваги цього науковця потрапило й питання створення та функціонування борделів для іноземних робітників та борделів при концтаборах, які було організовано у Маутгаузені та Аушвіці.

Із окреслених у дослідженні М. Шпьорера проблем надалі відбувалося детальне вивчення саме останньої — існування борделів та примусової сексуальної праці під час війни, а також демографічної й сексуальної політики нацистської держави стосовно жінок зі Східної Європи, що були проаналізовані вже у гендерному аспекті. Так, під час дослідження нацистської демографічної та сексуальної політики щодо остарбайтерок і польок саме завдяки гендерному ракурсу Габріела Гаух змогла піддати сумніву деякі усталені уявлення про ставлення до іноземних робітників, наприклад запропоновану відомою німецькою вченою Гізелою Бок ідею «стирання» (англ. applanation) статевих відмінностей при поводженні з чужоземцями. Центральною категорією для націонал-соціалізму була саме «раса», тоді як всі інші диференціації, у тому числі статева приналежність, вважалися другорядними. За Г. Бок, чим нижче на шкалі расових пріоритетів знаходилися ті чи інші національності, тим меншого значення надавали статевим відмінностям їхніх представників у певних просторах дій. Базуючись на документах із регіону Верхнього Дунаю, Г. Гаух спростовує це твердження та вирізняє кілька етапів інституціоналізації (за її термінологією) пологів та переривання вагітності у остарбайтерок і польок, основним маркером чого називає спеціальне, тобто узгоджене будівництво медичних бараків для таких цілей. Переривання здорових вагітностей здійснювали до 7-місячного терміну. При цьому, пише авторка, пацієнток із Радянського Союзу й Польщі використовували як хірургічний тренажер. Відмова лікарів від операції траплялася так само рідко, як і відмова жінок від аборту. Дослідниця виявила, що всі жінки, які не погоджувалися на оперативне переривання вагітності (Interruptio, за термінологією тих часів), розмовляли німецькою, а у решти у графі «Історія хвороби» було записано «німецькою не розмовляє». За словами Г. Гаух, про ситуацію в бараці для остарбайтерок у Бад Галле їй вдалося знайти свідчення чоловіка, який тоді працював у тому місті: «Чотири-п’ять жінок лежали на тимчасових ношах, абсолютно голі, всі у крові. Вони ще були під наркозом, сильно пітніли. Я злякався. Це були вагітні жінки, з яких зняли одяг. Я дістав для жінок покривала... Ця картина дуже шокувала, я пам’ятаю її досі. Я більше не ходив до жіночої клініки та перестав займатися транспортуванням хворих»[20].

Ще однією темою, про яку не можна не згадати в контексті дослідження німецькими істориками жіночого виміру примусової праці та про яку активно і на повний голос заговорили у 2000-ні роки, є надзвичайно складна для вивчення проблема сексуального насильства та сексуальної примусової праці, у тому числі в концентраційних таборах[21]. Сексуальна експлуатація переслідуваних й ув’язнених жінок, пише Бригіте Гальбмайр, міцно вкоренилася в систему нацистського гноблення та знищення і поєднувала різні форми прямого фізичного та сексуалізованого психологічного насильства: від зґвалтувань, примусових абортів та насильного сексуального контакту до непристойних образ та перманентного страху стати жертвою сексуального нападу. В основі такого поводження з переслідуваними за часів правління нацистів жінками, на її думку, лежали ідеологія расизму та міцний зв’язок демографічної політики з сексуальною, де сексуальність жінки розглядалася виключно під кутом зору її значення для продовження роду та «арійської раси». Тобто жінкам, котрі цьому «високому призначенню» — народжувати та виховувати справжніх арійців — не хотіли (йдеться переважно про тих німкень, яких визнали «асоціальними») чи за расовою ознакою не могли відповідати, загрожували переслідування та насилля[22].

За часів війни було кілька типів борделів: для солдатів та офіцерів вермахту, для наглядачів у концтаборах, а також для іноземних робітників (останні створювали з метою збереження «чистоти німецької крові» та запобігання статевим стосункам між носіями цієї крові та «нижчими расами»). До кінця 1943 р. було організовано близько 60 спеціальних борделів для іноземних робітників, де майже 600 жінок мусили надавати сексуальні послуги, і готувалося відкриття ще 50 таких закладів[23]. Причиною їх створення окрім боротьби за «чистоту крові» стала банальна економічна вигода — відвідання борделю вважали заохоченням та стимулом до підвищення продуктивності праці. Так, ще у травні 1942 р. компанія «IG Farben» виступила з пропозицією запровадити систему заохочення трьох «F» — «Freiheit, Fressen, Frauen» («воля, жратва, баби») — для іноземних працівників свого підприємства. Відтак було відкрито борделі для в’язнів у концтаборах, що офіційно також обґрунтовували стимулюванням підвищення продуктивності праці за схемою «добра робота — премія». 1943 року в концтаборах запровадили систему заохочень, де відвідання борделю було головною винагородою для чоловіків-в’язнів[24]. Б. Гальбмайр зазначає, що спочатку відвідувачами цих табірних закладів були лише німці, потім чоловіки інших національностей, але ніколи — радянські в’язні чи євреї. Більшість в’язнів не мали доступу в бордель і, ймовірно, загалом не були фізично спроможні здійснити статевий акт[25].

Наразі невідомо, скільки радянських жінок працювало у борделях для іноземців і чи були вони взагалі у концтабірних борделях. Як зазначає М. Шпьорер, радянських жінок могли відіслати до борделю для іноземних робітників за статевий зв’язок із німцем. У свою чергу, Б. Гальбмайр стверджує, що для концтабірних борделів жінок відбирали переважно в таборі Равенсбрюк, і це були здебільшого «асоціальні» німкені, засуджені, у тому числі, але не завжди, за проституцію[26]. Стосовно позабордельного сексуального насильства в таборах, то, як відомо на прикладі Аушвіца, СС не дотримувався заборони на «расову ганьбу». Зґвалтування «расово неповноцінних» жінок повністю відповідало принципам поводження з «неарійками», продовжує авторка, але оскільки це було порушенням закону, то, щоб приховати злочин, таких жінок після зґвалтування просто вбивали[27].

На завершення слід окремо наголосити на проблемі табуювання обговорення й вивчення певних тем уже у повоєнний час. Під табуюванням тут розуміємо крайню й найжорсткішу форму замовчування, коли заборонені сюжети, їхні смисли і тлумачення дуже важко піддаються розкриттю та введенню в академічний і публічний обіг. У повоєнний період такими табуйованими темами чи не в усіх країнах довго були (а подекуди залишаються й досі) питання сексуального насильства під час війни (зокрема, примусу до статевого акту, зґвалтування чи роботи у спеціальному закладі для надання сексуальних послуг). Тут варто згадати про повне і донедавна абсолютне мовчання навколо теми борделів у Німеччині, особливо створених при концентраційних таборах. З очевидних причин про цей досвід мовчали самі жінки: переживши насильство, вони наштовхувалися на зневагу повоєнного суспільства до «несправжніх», «невоєнних» жертв. Своєрідне поле напруги та двозначності, в якому опинилися чоловіки-в’язні, котрі відвідували борделі, аналізує Р. Зоммер: вони були одночасно жертвами нацистського свавілля та споживачами «пільгового» сексуального насильства, і це теж не спонукало їх до оприлюднення повоєнних спогадів та обговорень[28].

Сьогодні, коли повне табу вже зняте, можна спостерігати три типи проговорювання проблеми примусу до сексуальної праці: заперечення і спростування існування цих борделів — переважно в інтерв’ю та спогадах колишніх радянських в’язнів; наголошування на тому, що в таких закладах працювали виключно «професійні» повії, котрі мали «досить непогані» умови проживання та отримували гроші[29]; критичні дослідження, в яких запропоновано гендерний аналіз нацистської політики стосовно жінок, розглянуто поняття «примусова сексуальна праця»[30] та залучено різні, у тому числі суперечливі, документи і свідчення щодо виконуваних жінками примусових сексуальних робіт[31].

Названі вище теми не покривають увесь спектр сексуального насильства і примусу, що пережили чи постійно ризикували пережити радянські жінки у Німеччині, так само, як не до кінця вивченою є сексуальність жінок у неволі загалом. На сьогодні ще залишилася певна кількість практично не досліджених сюжетів. Про один з них розповіла Клавдія Чукович, яка була вивезена на примусові роботи та потрапила до Равенсбрюка (інтерв’ю записано у 2003 р.):

«— Ну а то, что я видела — женщина с женщиной, там это ж вообще, очень много. Там такие женщины были, которые в мужчину переодевались, так, знаете, носили прически, такие, все.
— Из наших?
— Из наших, из концлагерных. И зарабатывали этим деньги. Последние пайки несли им девочки. Но, мы, например, были девочки, мы этого еще не понимали. Но здесь же женщины были, которые в концлагере сколько лет. И вот они к этим, мы их называли коблами.
— Как, как?
— Коблами. И они к коблам этим, несли вот эти пайки последние. Чтоб он… она… Но это, наверное, писать не надо.
<…>
Я лежала на второй полке. Вера на первой, потом на второй. Потом я говорю: «Вера, иди на мою полку». Через кровать, значит, они ж рядом кровати, жила вот эта вот, которая занималась. Я всё это видела. Всё видела. Так что, я говорю, когда будут говорить об этом… Я говорю, я прошла всё это, я всё видела… Я до подробностей знаю, как это делают и что делают. Могу даже, говорю, энциклопедию написать за это.
— Кошмар. То есть, и наши вот это женщины, которые…
— Да. Наши. Несли последнюю пайку, вот этой вот женщине, чтобы она их только удовлетворила.
Ну, всякие, и сейчас есть такие, которая может без мужчины, а которая не может. Она пришла, приехала уже, может, муж у нее был, может, любовник был. Все… Я… Вот сейчас я понимаю их, потому что сама прошла жизнь. А тогда мы не понимали, мы их осуждали, мы их…. Как это? Как это?
— И не скрывались…?
— Нет, но она там говорила: «Вот, ночью…». Там всё. Но все знали, все видели, что она пошла к ней. Вот она пошла к ней туда. Даже иногда просила: «Ты иди на мою кровать там ляжь, а та ляжет с ней рядом».
Та уходила, например, вот через ту кровать, рядом которая там, она уходила, а та к ней.
— А надзирательницы ваши знали?
— Нет… Когда уже мы заходим в барак, они нет. Они только там на этом… Это когда-нибудь что-нибудь случается, там, построение… или что-нибудь — тогда заходят, по коридору кричат: «Выходите. Построение…» И тогда всё…»[32].

Під час вивчення сексуальних стосунків між в’язнями у концтаборах постає щонайменше три проблеми, які певною мірою пояснюють повільну розробку цього питання. Дві з них окреслила Елізабет Гайнеман у своєму дослідженні «Сексуальність і нацизм: двічі непроговорюване?». По-перше, на думку авторки, «якщо бракує слів для опису лютого насильства нацизму (за Т. Адорно, «писати вірші після Аушвіцу — варварство») та чуттєвого задоволення від сексу (за Р. Бартом, «насолоду не можна вимовити»), то двічі зриваються наші плани щодо вивчення перехрещень та зв’язків нацизму й сексу»[33]. Відсутність усталених методологій дослідження та обмеженість джерел є специфічною проблемою під час будь-яких історичних студій повсякденної сексуальності, до яких у вивченні згаданого вище «двічі непроговорюваного» феномену додається також брак слів, «нормативних» образів та дефініцій.

Однак перший бар’єр цієї «непроговорюваності» нині подолано, продовжує Е. Гайнеман, і ми вже маємо непогано вивчені сюжети сексуального насильства та переслідування, а також репродуктивної політики нацистської держави. Проте тема сексу для задоволення все ще залишається за межами названих тем: «ми вже добре розуміємося на історії переслідуваних [за сексуальну орієнтацію. — Г. Г.] груп та знаємо про превалювання репродуктивного сексу за часів нацизму. Але як щодо сексу, який не є ні «девіантним», ні націленим на репродукцію?»[34].

Нарешті, не таємниця, що академічне співтовариство у більшості своїй консервативне і не надто воліє помічати подібні розвідки, не кажучи вже про сприяння їм. Ще проблематичнішим стає вивчення не примусових, а вимушено-добровільних гомосексуальних стосунків у концтаборах, приклад яких наведено вище в розповіді К. Чукович. Адже дуже важкою для тематизації (і це третя причина повільної динаміки дослідження гомосексуальних стосунків ув’язнених) зазначену проблему робить загальне розуміння концтабору як місця страждання, насильства і смерті, тому сама ідея можливого отримання там сексуального задоволення, на перший погляд, виглядає блюзнірством.

_________________________________________

Цей текст є частиною статті "Радянські жінки на примусових роботах Третього райху: (об)риси (по)воєнних (ре)презентацій", опублікованої у збірнику: Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / за наук. ред. Г.Грінченко, К.Кобченко, О.Кісь. – Київ: ТОВ "Арт-книга", 2015. – C. 233-251. Тут публікується з дозволу Авторки та в авторській редакції.

У публікації використано ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.

 

 

Гелінада Грінченко — історик, головна редакторка часопису «Україна Модерна», докторка історичних наук (2011), професорка кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, голова Української асоціації усної історії. Основна сфера наукових зацікавлень: усна історія, політика пам’яті, примусова праця часів Другої світової війни. Співредакторка кількох випусків історико-культурологічного збірника «Схід/Захід» (Харків, 2008, 2011, 2013), збірника «У пошуках власного голосу: Усна історія як теорія, метод та джерело» (Харків, 2010) та збірки "Reclaiming the Personal: Oral History in Post-Socialist Europe" (University of Toronto Press, 2015). Авторка статей і книжок, редакторка та укладачка збірників статей та документів з історії та пам’яті про примусову працю часів Другої світової війни. Остання книжка: «Усна історія примусу до праці: метод, контексти, тексти» (Харків, 2012). Живе та працює у Харкові.

 


[1] Поняття «остарбайтер» виникло і використовувалося під час війни переважно в межах Райху. За німецьким законодавством ним позначали осіб «ненімецької народності, яких було рекрутовано у Райхскомісаріаті Україна, Генеральному комісаріаті Білорусь, а також в областях, розташованих на схід від цих комісаріатів та колишніх вільних держав Латвії та Естонії, вивезено після окупації Вермахтом до Третього райху, включно з протекторатом Богемія й Моравія, і там залучено до праці». Докладніше див.: Грінченко Г. Усна історія примусу до праці: метод, контексти, тексти. — Харків : НТМТ, 2012. — С. 78—79.

[2] Усі цифри взяті з табл. 4 «Цивільна робоча сила в Німеччині за країною походження, статтю та економічним сектором, 1939—1945», вміщеної у статті «Примусова праця в нацистській Німеччині: категорії, цифри та ті, хто вижив» (див.: SpoererM., FleischhackerJ. Forced Laborers in Nazi Germany: Categories, Numbers, and Survivors // Journal of Interdisciplinary History. — 2002. — Vol. 33, No. 2. — P. 187). Однак підкреслимо, що остаточної цифри вивезених на примусові роботи осіб наразі немає.

[3] Варто зазначити, що у своєму нещодавньому дослідженні Йоган-Дітер Штайнерт називає дітьми всіх тих, кого вивезли з території СРСР у віці до 18 років, тим самим виводячи їх в окрему категорію залучених до робіт осіб. Див.: Steinert J.-D. Deportation und Zwangsarbeit. Polnische und sowjetische Kinder im nationalsozialistischen Deutschland und im besetzten Osteuropa 1939—1945. — Essen : Klartext Verlag, 2013.

[4] SpoererM., FleischhackerJ. Forced Laborers in Nazi Germany… — P. 199 (табл. 9 «Вікова структура вибраних груп примусових робітників за роками народження»).

[5] Наприклад, із середини січня до середини квітня 1942 р. з Харкова до Німеччини було відправлено 14 445 робітників, з них 10 920 чоловіків і 3525 жінок. У свою чергу, з Харкова й області станом на 28 вересня 1942 р. на роботи до Німеччини загалом вивезли 73 381 особу: 34 171 чоловіка та 39 210 жінок (Грінченко Г. Усна історія примусу до праці… — С. 82, 86).

[6] Там само. — С. 96.

[7] У. Герберт говорить про 100 000 служниць станом на березень 1944 р., майже половина з яких походила з СРСР (HerbertU. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des «Ausländer-Einsatzes» in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches. — Bonn : Dietz, 1999. — Виноска 262).

[8] Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939—1945. — Stuttgart ; München : Deutsche Verlagsanstalt, 2001. — S. 120.

[9] Варто звернути увагу на те, що цих молодих жінок, яких відповідно до закону мали рекрутувати на території України, автор називає росіянками.

[10] Herbert U. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des «Ausländer-Einsatzes»... — S. 205, а також виноска 263.

[11] Ibid. — S. 205.

[12] Про таку андроцентричність студій проблеми примусової праці говорить у своєму дослідженні націонал-соціалістичної демографічної та сексуальної політики щодо остарбайтерок та польок Габріела Гаух.

[13] Vögel B. «Entbindungsheim für Ostarbeiterinnen»: Braunschweig, Broitzemer Straße 200. — Hamburg : Hamburger Stiftung für Sozialgeschichte d. 20. Jh., 1989. — 197 S.; Schwarze G. Kinder, die nicht zählten: Ostarbeiterinnen und ihre Kinder im Zweiten Weltkrieg. — Essen : Klartext-Verlag, 1997. — 336 S.

[14] Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz… — S. 201.

[15] Ibid. — S. 206.

[16] Ibid.

[17] Щоб уникнути однобічності висвітлення, М. Шпьорер згадує також і про випадки людяного ставлення персоналу до цих дітей, що рятувало їм життя.

[18] Щодо стану таких будинків автор наводить свідчення керівника подібного закладу, яке пролунало вже на повоєнному суді 1946 р. і викликає шок: «З першого липня сорок четвертого року я прийняв пологовий будинок <...> Я виявив там просто жахливу ситуацію. Я навіть не можу її описати. У туалетах прокладки лежали купами, і коли жінка сиділа в туалеті, вони були перед самим її носом. У кутку в душовій валялася купа брудних від екскрементів немовлят ковдр. Екскременти кишіли грубими хробаками. У душовій — як розповіла мені пані Бекер — три трупи немовлят. Наскільки я пригадую з розмови з пані Бекер, ці трупи лежали там так давно, що я не схотів на них дивитися» (SpoererM. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz… — S. 208). На жаль, автор не наводить жодного прикладу розповідей самих жінок чи інших суто жіночих спогадів про пережите.

[19] Ibid. — S. 204.

[20] Hauch G. Nationalsozialismus-Zwangsarbeit-Weiblich: NS-Bevölkerungs- und Sexualpolitik gegen Ostarbeiterinnen und Polinnen // Von der NS-Ostpolitik zur Europäischen Integration. Beiträge anlässlich der Tagung der Zeitzeug/innen 2002. — Wien, 2003. — S. 55.

[21] Перші публікації на цю тему з’явилися ще в 1990-х роках (Paul, Christa. Zwangsprostitution. Staatlich errichtete Bordelle im Nationalsozialismus. — Berlin : Edition Hentrich, 1994. — 141 S.). Серед останніх — дві найбільш вагомі праці: Krieg und Geschlecht. Sexuelle Gewalt im Krieg und Sex-Zwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern //Insa Eschebach, Regina Mühlhäuser (Hrsg.). — Berlin : Metropol Verlag, 2008. — 299 S.; SommerR. Das KZ-Bordell: Sexuelle Zwangsarbeit in nationalsozialistischen Konzentrationslagern. — Paderborn : Schöningh Verlag, 2009. — 445 S. Про особливості студіювання цієї теми методом усної історії див.: Paul, Christa, Sommer, Robert. SS-Bordelle und Oral History. Problematische Quellen und die Existenz von Bordellen für die SS in Konzentrationslagern // BIOS. — 2006. — Jg. 19, Heft 1. — S. 124—142.

[22] Halbmayr B. Sexzwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern // Jahrbuch 2005: Schwerpunkt Frauen in Widerstand und Verfolgung / Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes. — Wien, 2005. — S. 96.

[23] Ibid. — S. 98.

[24] Повний список заохочень містив такі позиції: полегшення умов ув’язнення, додаткове харчування, грошова винагорода, тютюнові вироби та — найвищий ступінь — відвідання борделю. Див.: Halbmayr B. Sexzwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern. — S. 99, виноска 8.

[25] Halbmayr B. Sexzwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern. — S. 107.

[26] У цьому випадку уточнення «здебільшого» та «у тому числі» мають важливе значення: те, що до праці у табірних борделях примушували не тільки засуджених за проституцію і не лише німкень (є свідчення про роботу в таких борделях ромських і польських жінок), нині є принциповим питанням у гендерних студіях сексуального насильства часів війни.

[27] Halbmayr B. Sexzwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern. — S. 111.

[28] Schneider, Silke. [Rezension] [Electronic resource] // H-Soz-Kult. — 17.11.2009. — Rezension zu: Krieg und Geschlecht. Sexuelle Gewalt im Krieg und Sex-Zwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern / Insa Eschebach, Regina Mühlhäuser (Hrsg.). — Berlin : Metropol Verlag, 2008. — 299 S. — Mode of access: http://www.hsozkult.de/publicationreview/id/rezbuecher-13182. Див. також саму роботу: Sommer, Robert: Warum das Schweigen? Berichte von ehemaligen Häftlingen über Sex-Zwangsarbeit in nationalsozialistischen Konzentrationslagern // Krieg und Geschlecht: Sexuelle Gewalt im Krieg und Sex-Zwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern / Insa Eschebach, Regina Mühlhäuser (Hrsg.). — Berlin : Metropol Verlag, 2008. — S. 147—165.

[29] У своєму дослідженні про жінок — в’язнів Равенсбрюка Джек Моррісон пише, що всупереч усім чуткам жінок там не примушували ставати повіями, і працювати в борделях зголосилося більше жінок, ніж у результаті туди потрапило, що примусове надання сексуальних послуг було непоганим заробітком для жінок, котрі мешкали у «симпатичних» бараках, могли спати до 8-ї ранку, вдень ледарювати, а ввечері працювати дві години. Клієнти платили по дві марки, одну з яких отримувала повія. Після повернення до Равенсбрюка ці жінки потерпали від венеричних хвороб, проте мали гроші на рахунку (див.: Morrison, JackG. Ravensbrück. Das Leben in einem Konzentrationslager für Frauen 1939-1945. — Zürich ; Pendo Verlag, 2002. — 367 S., цит. за: Halbmayr B. Sexzwangsarbeit in NS-Konzentrationslagern. — S. 114). М. Шпьорер також зазначає, що деякі жінки зголошувалися працювати добровільно, адже робота табірною повією підвищувала шанси на виживання (SpoererM. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz… — S. 205).

[30] Наприклад, Б. Гальбмайр, посилаючись на сучасні критичні дослідження, говорить про необхідність розрізняти поняття «примусова проституція» і «примусова сексуальна праця», адже у проституції, навіть якщо вона примусова, завжди є відтінок угоди про обмін, чого аж ніяк не було в концтабірній сексуальній праці: немає свідчень того, що жінки отримували принаймні якісь гроші. У концтабірних борделях не могло бути характерної для «звичайної» проституції конкуренції за кавалера та похідного від неї кокетства жінки: клієнтові-чоловіку просто видавали номерок, із яким він ішов до конкретної жінки, маючи чверть години, а далі наставала черга іншого чоловіка. Таким чином, примусова сексуальна праця була роботою бригади, і можливості вибору, яка є в проституції, тут не виникало.

[31] Назви досліджень див. у примітці 22.

[32] Невигадане: Усні історії остарбайтерів / автор-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Х. : Видавн. дім «Райдер», 2004. — С. 105.

[33] Heineman E. Sexuality and Nazism: The Doubly Unspeakable? // Journal of the History of Sexuality. — 2002. — Vol. 11, No. 1/2, Special Issue: Sexuality and German Fascism. — P. 23.

[34] Ibid. — P. 24.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!